Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні

Реалії соціально-політичного становища чернігівських земель України на початку 20-х років нинішнього століття полягали в тому, що на жодних союзників у боротьбі проти російської окупації, як це було у західних регіонах, розраховувати не доводилось. Надія на визволення пов’язувалась з іменем Симона...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1997
Автор:	Ананко, Ж.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Становлення державності України
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200352
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні / Ж. Ананко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 8-19. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200352
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2003522024-11-29T16:43:54Z Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні Ананко, Ж. Становлення державності України Реалії соціально-політичного становища чернігівських земель України на початку 20-х років нинішнього століття полягали в тому, що на жодних союзників у боротьбі проти російської окупації, як це було у західних регіонах, розраховувати не доводилось. Надія на визволення пов’язувалась з іменем Симона Петлюри як уособленням загально-українського прагнення до самостійного й вільного життя нації. 1997 Article Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні / Ж. Ананко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 8-19. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200352 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Становлення державності України Становлення державності України
spellingShingle	Становлення державності України Становлення державності України Ананко, Ж. Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні Сiверянський літопис
description	Реалії соціально-політичного становища чернігівських земель України на початку 20-х років нинішнього століття полягали в тому, що на жодних союзників у боротьбі проти російської окупації, як це було у західних регіонах, розраховувати не доводилось. Надія на визволення пов’язувалась з іменем Симона Петлюри як уособленням загально-українського прагнення до самостійного й вільного життя нації.
format	Article
author	Ананко, Ж.
author_facet	Ананко, Ж.
author_sort	Ананко, Ж.
title	Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні
title_short	Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні
title_full	Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні
title_fullStr	Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні
title_full_unstemmed	Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні
title_sort	симон петлюра і повстанський рух на північно-східній україні
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	Становлення державності України
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200352
citation_txt	Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні / Ж. Ананко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 8-19. — Бібліогр.: 47 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT anankož simonpetlûraípovstansʹkijruhnapívníčnoshídníjukraíní
first_indexed	2024-12-01T04:13:53Z
last_indexed	2024-12-01T04:13:53Z
_version_	1818524371798458368
fulltext	Сіверянський літопис • 8 Жанна Ананко СИМОН ПЕТЛЮРА I ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ НА ПІВНІЧНО-СХІДНІЙ УКРАЇНІ Реалії соціально-політичного становища чернігівських земель Ук- раїни на початку 20-х років нинішнього століття полягали в тому, що на жодних союзників у боротьбі проти російської окупації, як це було у західних регіонах, розраховувати не доводилось. Надія на визволен- ня пов’язувалась з іменем Симона Петлюри як уособленням загально- українського прагнення до самостійного й вільного життя нації. Охоплюючи Лівобережжя, петлюрівські військово-політичні орга- нізації об’єднували національно свідому частину населення Донбасу, Харківщини, Полтавщини, Січеславщини (нині — Дніпропетровська область), Чернігівщини. Кількісно вони були меншими за аналогічні угруповання Правобережжя, зокрема Київської губернії, через віддале- ність від епіцентру головних подій визвольної боротьби 1917—1919 ро- ків, що притягали до себе значну частину активних учасників зі схід- них регіонів, а також — через посилення у зв’язку з цим етнічного статусу росіян-більшовиків, які використовували для збільшення свого впливу можливості територіальної близькості до Росії. Визвольні сподівання, що грунтувались на національній ідеї, по- в’язувались населенням Чернігівщини з іменем Симона Петлюри. Так, за свідченням газети Чернігівського губернського комітету компартії більшовиків «Знамя Советов» від 7 листопада 1920 року, «батько Пет- люра» был у всех на уме и языке», а в грудні 1918 року петлюрівським частинам «... была устроена торжественная встреча: — по дороге к вок- залу собралось местное население (...) и встречало проезжавшие на автомоблиях и возах части громкими криками радости». Тому і насад- жувана газетою «мысль об активной борьбе с батьком Петлюрою — прививалась с трудом».1 До кінця 1922 року в м. Ічні Чернігівської області діяла нелегаль- на організація «Патріотичне кубло», метою якої була «підтримка Пет- люрівського руху, (...) повалення радянської влади»2, а також — шляхом повстання створити «самостійну Україну».3 За протоколом останнього засідання «Патріотичного кубла», організація ставила зав- данням, крім іншого, об’єднатись з «повстанськими організаціями, що переслідують ті ж цілі, якщо вони будуть знайдені».4 В газетній пропаганді російських більшовиків цього ж року все це набуло зовсім іншого вигляду: «Кучка сельских интеллигентов об- ратилась в оголтелых бандитов, разбойников и погромщиков под ви- дом преследования «высокой идеи».5 Як бачимо, національна ідея, найбільш виразним і послідовним но- сієм якої був Симон Петлюра, на початку російсько-більшовицької окупації не тільки не могла бути заперечена офіційною пропагандою, але й вимушено визнавалась як «висока». В той час російсько-більшо- вицька пропаганда ставила скромніше, ніж потім, завдання: відокре- мити ідею, схвалювану суспільною думкою українського населення пів- нічно-східних областей України, від її діяльнісного опосередкування. Це виражалось у формулі: національна ідея — «висока», а найактив- ніші її втілювачі — «бандити». Нелегальний рух опору відповідно класифікувався радянською владою як система «змов». Сіверянський літопис 9 Так, 1—15 серпня 1920 р. у Григоровській волості Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині — Сумська область), міліцією була розкрита «Петлюрівська змова», до якої у доповіді начальнику Черні- гівської губернської міліції був віднесений «Шевченкової дивізії 3-й загін», що ставив за мету «зробити (...) повстання».6 А 24—25 липня 1920 р. в Чернігівському губернському, ревтрибу- налі слухалась «велика і заплутана» справа «о контр-революционном Петлюровском заговоре». Одна з учасниць цієї нелегальної організа- ції Д. Вишневська-Мехеда звинувачувалась в тому, що «...служила агентом Петлюри (...), принимала у себя на квартире контр-разведчи- ков Петлюры».7 22 червня 1922 р. до Чернігівського губвиконкому надходять відо- мості про те, що в селі Малий Самбор Конотопського повіту «...с 1919 г. орудует тайная петлюровская организация, пользующаяся осо- бым покровительством». Ця організація складалась із сільської інте- лігенції, а про одного з її членів писалось, що він «... работает благо- получно и до сих пор на благо Симона Петлюры, прикрываясь ком’я- чейкой».8 Браницький районний повстанський комітет (нині — Бобровицький район Чернігівської області) налічував у своєму складі 220 членів, ут- римуючи велику кількість зброї (кулемети, бомби) і майстерню по ви- готовленню патронів.9 У 1922 році петлюрівські повстанські комітети (повстанкоми) діяли вже у Городнянському, Козелецькому, Ніжинсько- му, Остерському і Чернігівському повітах.10 На їх знищення спеціаль- но спрямовувалась діяльність органів державної безпеки — ДПУ. Од- ночасно проводились пропагандистські заходи щодо дискредитації на- ціональної ідеї, втіленої у Петлюрівському русі. Так, якщо на почат- ку російсько-більшовицької окупації зведення органів державної без- пеки (ДПУ) і робітничо-селянської міліції чітко відрізняють «петлю- рівські» організації від інших за тією ознакою, що «петлюрівці» агіту- вали за «незалежність» України, створення «самостійної» української армії, виступали проти союзу з радянською Росією, а, отже, виражали зміст національної («високої») ідеї, то пізніше, в міру узурпування пропагандистського апарату (преси, хат-читалень, закладів освіти), ви- явам визвольного руху на основі національної ідеї надається амораль- но-кримінального забарвлення: бандитизм, розкрадання, розтрати в соціалістичних закладах, навіть — самогоноваріння і пияцтво. Цим самим громадська думка українського населення позбавлялась мож- ливості самостійного розрізнення суті подій і вчинків, їх першопричин і рушійних механізмів. В результаті поступово утвержувалась ідеоло- гема: радянське — добро, петлюрівське — зло, до якого зараховува- лось те, за що прагнула уникнути відповідальності російсько-більшо- вицька окупаційна влада. До розряду «самогоноваріння» та «бандитиз- му» таким чином була віднесена й «національна ідея». Але навіть самі автори міфічної ідеологеми про радянське добро і петлюрівське зло, як виявилось, усвідомлювали її вразливість і не- тривкість, передчуваючи власну приреченість перед лицем природного руху нації до самостійного й вільного життя. Розсекречений у 1990 р. циркуляр № 136 Народного Комісаріату Внутрішніх Справ всім Гу- бернським відділам Управління у червні 1923 року повідомляє про те, що «...можливість нових спалахів бандитизму (...) ніскільки не виклю- чена».11 І це, незважаючи на підкріплення ідеологеми «радянського добра» фізичним знищенням учасників національного опору: з 34 чле- нів організації «Петлюрівське кубло» 11 були розстріляні, масових ре- пресій зазнали на території Чернігівщини саме українці. Ця організація ставила своєю метою, крім іншого, «увійти в зв’я- зок з іншими подібними організаціями Києва, Ніжина і Чернігова».12 Сіверянський літопис10 Листівки «Патріотичного кубла» закликали «одуматись, не вико- нувати вимог Радянської влади, не платити продподатку, взятись за зброю і допомагати повстанцям».13 Отже, чернігівці розраховували насамперед на власні сили, споді- ваючись на взаємопідтримку організованого Петлюрівського руху. Якщо відкинути лукаву термінологію російських загарбників того часу, якою позначався Петлюрівський рух, — «кучка сельских интелли- гентов», «оголтелые бандиты», «разбойники и погромщики»,14 і зверну- тись до визначень агресора, зроблених чернігівськими повстанцями, ви- разно виявиться сутність іншонаціонального пригнічення українців: «у нас панують москалі» (з прокламації «Петлюрівського кубла»).15 «Громадяни! Рятуйте себе від насильників жидів, які розстрілюють вас у чека. Ви не чекайте, доки вас усіх перестріляють, а бийте їх. Ми боремось за вас. Галака».16 Як бачимо, чернігівці не заперечують проти існування «москалів» — росіян взагалі, у їх власній країні, не виражають неприйняття «мос- калів» як представників російського народу навіть на українській землі. Сутність міжнаціонального насильства полягає в тому, що росіяни панують над українцями на їх рідній землі. Аналогічна оцінка чужо- земному насильству дана і в наведеній листівці отамана Галаки. В ній немає зневаги до євреїв як нації, але є рішучий протест проти на- сильницьких дій тих із них, які масово вступили на службу до росій- ських загарбників і на догоду їм позбавляють життя українських гро- мадян. Слова отамана Галаки «рятуйте себе» і «ми боремось за вас» відображають основоположні гуманістичні ідеї самозбереження україн- ської нації, узагальнені й діяльно виражені Симоном Петлюрою. Джерела Чернігівського обласного державного архіву підтверджу- ють оманливість і лукавство тверджень тодішньої російської окупацій- ної влади, що пролунали як настанова для інших після розстрілу 11 учасників «Патріотичного кубла»: «Пусть примут это к сведению враги украинского народа, продажные агенты и наемные убийцы закордон- ных подстрекателей».17 «Ворогами» українського народу цим самим бу- ли оголошені українські юнаки, більшість з яких не дожила навіть до 25-річного віку, дві 35—37-річні жінки-росіянки і один юнак-єврей, що став на захист винищуваних українців. Наводимо дані про розстрі- ляних учасників петлюрівської підпільної організації «Патріотичне куб- ло»: 1. Палагута Федір Данилович, 28 років, завідуючий обозним двором Ічнянської заготівельної контори. 2. Лук’яненко Феодосій Гаврилович, 23 роки, член комітету взаємо- допомоги при Ічнянському повітвиконкомі. 3. Книш-Книшенко Григорій Гнатович, 21 рік, хлібороб. 4. Ніколаєнко Олександр Андрійович, 24 роки, телеграфіст. 5. Москаленко Антон Іванович, 25 років, конторник заготівельної кон- тори. 6. Камишний Антон Андріанович, 20 років, хлібороб. 7. Кирдан Дем’ян Семенович, 23 роки, закінчив учительську семіна- рію. 8. Скиданова Катерина Григорівна, 37 років, торгівка. 9. Панахнова Дарія Іванівна, 35 років, утримувачка чайної. 10. Зоц Василь Іларіонович, 24 роки, студент Київського електротех- нікуму. 11. Скубан Андріан Андрійович, 24 роки, співробітник Ічнянської заго- тівельної контори.18 Крім смертного вироку для цих чернігівців, закрите судове засі- дання ухвалило рішення заборонити іншим учасникам організації пе- Сіверянський літопис 11 ребування в Чернігівській, Полтавській, Київській, Волинській і Поді- льській губерніях строком на 3 роки. Два учасники були позбавлені волі на 5 років з суворою ізоляцією, три учасники — на 2 роки, один — на рік і один — на 6 місяців.19 Як бачимо, російська окупаційна влада цим самим одних черні- гівців позбавила життя, інших — можливості або жити па рідній зем- лі, або — жити на свободі. Незважаючи на це, 8 травня 1923 року російсько-більшовицька га- зета «Красное знамя», що видавалась у Чернігові, змушена була ви- знати: «Затеи Петлюры (...) и до сих пор встречают кое-где сочуствие среди некоторой части селянства (...) особенно сельской интеллиген- ции, зараженной националистическим туманом».20 Більше того, це визнавали найвищі керівники російсько-більшо- вицького уряду у Москві. Так, Л. Троцький у виступі на: секретній ін- структивній нараді перед політкомісарами, які відправлялися на Украї- ну, сказав: «Вимагалося керівника народного повстання Петлюру про- ти німецької окупації дискредитувати в очах самих повстанців. Це бу- ло дуже складне завдання, особливо коли Петлюра був овіяний славою повалення гетьмана, передачі трудовому селянству України всіх зе- мель без викупу і негайного скликання трудового конгресу».21 І далі: «Важчою є справа з Петлюрою, оскільки українське селянство на ньо- го й сподівається».22 Якщо Л. Троцький звертав увагу політкомісарів на підтримку Си- мона Петлюри серед селянства, то А. Луначарський, виступаючи з до- повіддю «Завдання просвіти в системі радянського будівництва» у 1925 році, не повірив педагогові з України. Він повторив слова попереднього виступаючого з України: «А дру- гий учитель сказав: «Давно відкинуті петлюрівські забобони, але що український учитель повністю і скрізь ще дуже недавно був петлюрів- цем — це факт. Та як же може бути інакше?».23 Як видно з цього, і українське селянство, й інтелігенція справедли- во вбачали в С. Петлюрі захисника загальнонаціональних інтересів. Крім підпільних петлюрівських організацій, на Чернігівщині у цей період діють численні військові угруповання петлюрівської орієнтації: загони Скубана, Ващенка, Скрипченка та інші. Між збройними загона- ми і підпільними організаціями петлюрівського спрямування існував тісний зв’язок, що забезпечував захист селян від непомірних поборів, погромів і грабежів з боку російської окупаційної влади, попередження повстанців про каральні експедиції росіян. Наводимо архівні документи, що підтверджують діяльність петлю- рівських військових угруповань на Чернігівщині і їх боротьбу проти чужоземного панування. За термінологією окупантів, збройні загони називались «бандами», що й було відображено у документах того ча- су. Так, 3 травня 1923 року в Чернігівське Окружне Управління Кри- мінального Розшуку надійшло повідомлення про наявність «банди» у Клишевському районі (нині — Сумська область). У доповідній записці начальника Новгород-Сіверського округу (Чернігівська область) за- значається: «... банда «Ващенко» состоит из 3 человек, вооружена вин- товками, револьверами и бомбами Петлюровского полка. Редко себя проявляющая, пользуется любовью населения и поддержкой».24 У ві- домостях про стан бандитизму на території Новгород-Сіверського ок- ругу (за станом на 1 червня 1923 року) відзначається, що «банда» Ва- щенка все ще існує і здатна збільшувати свою чисельність до 20 осіб. Дії «бандитів» — напад на райвиконком з метою захоплення зброї, на поїзд, на лісництво. 25 Сіверянський літопис12 У відомостях про стан бандитизму на території Новгород-Сівер- ського округу (за станом на 1 липня 1923 р.) зазначено: «Для ликви- дации банды (Ващенка — Прим. автора) прибыл Уполномоченный Губотдела Г.П.У. Шетов с отрядом в колличестве 25 человек при 2 пу- леметах «Максима». В селе Клишках (нині — Сумська область. — Прим. автора) проведенной операцией раскрыт соучастник банды, брат бандита Киндяка».26 Якщо взяти до уваги тільки прізвища нападників і оборонців, то і в цьому знайдемо підтвердження сутності збройного конфлікту, яки- ми б гаслами, фразами чи назвами це не прикривалося: росіяни зни- щували українців на їх власній землі, посягаючи цим самим на їх при- родне право жити, творити власну духовну й матеріальну культуру, споживати її плоди. Так, росіянин Шетов силою зброї позбавляє цього природного права українців Ващенка і Киндяка, російські хлопці під орудою уповноваженого Москвою військового бандита «невинно» ги- нуть від рук нескорених українців. Протягом наступних десятиліть XX сторіччя Росія постійно використовуватиме цей механізм поневолення, духовно-інтелектуального та фізичного знищення інших народів в ос- нові якого — нехтування цінністю життів власне росіян через їх бага- точисельність, навертання до їх числа етнічних замінників, витіснених через слабку моральну сув’язь з інших націй. Петлюрівський рух оберігав і зміцнював моральний взаємозв’язок українців, їх відповідальність і жертовність у боротьбі проти окупантів. Зведення Управління Губміліції у Шосткинському районі Новго- род-Сіверського округу (нині — Сумська область) за серпень 1923 ро- ку свідчить про те, що в цій місцевості наявна «Петлюровская банда» в такому складі: «пеших — 20, пулеметов — 1, винтовок — 20».27 Секретне повідомлення Начгубміліції Начальнику Інспекторсько- організаційного Відділу Головного Управління Міліції УСРР від 15 травня 1923 року № 636 містить такі дані: «Сообщаю, что за отчет- ный Апрель месяц в Сновском округе совершено неизвестными банда- ми 3 налета на село Макашино (нині — Менський район Чернігівської області. — Прим. автора) в числе 8 пеших бандитов, вооруженных пу- леметом, 8 винтовками и 8 револьверами. Петлюровской окраски бан- да, преследуемая отрядом милиции в числе семи конных человек, пе- решла в район Борзны Конотопского округа».28 Громадська думка чернігівців, зокрема селян та інтелігенції, під- тримувала учасників Петлюрівського руху, що суттєво позначилось на моральному стані і самопочутті місцевої міліції. На наш погляд, пев- ною мірою це відображено у змісті наведеного секретного документа, підготовленого керівництвом Чернігівської губернії для відправки «на- гору» — до керівництва міліції УСРР. Це насамперед свідчення про «невідомість» збройних загонів, що до того ж «перейшли» в інший район, а отже, вийшли за межі відповідальності місцевої міліції. «Невідомість» збройних загонів підтверджує те, що вони не були вика- зані місцевими жителями, серед яких, безсумнівно, були якщо не без- посередні учасники, то — свідки повстанських дій. Чернігівські органи міліції, як видно, і не наполягали на їх викритті. Однак, визвольна бо- ротьба петлюрівських підпільних організацій і збройних загонів, під- тримувана громадською думкою більшості населення Чернігівщини, велась не тільки за принагідного нейтралітету місцевих міліціонерів. Мали місце й випадки прямого співчуття та сприяння петлюрівському рухові з боку окремих представників губернської та місцевої влади. Так, 22 червня 1922 року до Чернігівського Губвиконкому надійшла до- повідна записка про те, що в Малому Самборі Конотопського повіту (нині Сумська область) «...с 1919 г. орудует тайная петлюровская op- Сіверянський літопис 13 ганизация, пользующаяся особым покровительством бывш. Особ. Нар. След. Черн. Губревтриба Шинк(г)аренко-Ювко и имеющая поддерж- ку и выше».29 Згадана підпільна організація складалась із прихильників петлюрівської ідеї — «петлюрівців», що належали до сільської інте- лігенції: секретаря сільвиконкому, секретаря комосередку, старшого мі- ліціонера та інших.30 Секретар комосередку у доносі характеризувався як «бандит і петлюрівець», який у 1919 році був у повстанському за- гоні Ангела, а нині «работает благополучно и до сих пор на благо Си- мона Петлюры, прикрываясь ком’ячейкой».31 Інший член організації ха- рактеризувався як «самый хитрый и опасный петлюровец — бандит из банды Ангела».32 Член партії більшовиків, як називає себе автор доносу до Чер- нігівського Губвиконкому, далі пише: «Означенная петлюровская организация все время вела борьбу с ком’ячейкой, возбуждая против активных ее членов разные судеб- ные процессы, тем самым не давая ком’ячейке и комнезаму работать на пользу беднейшего крестьянства и Соввласти. Несмотря на все это, петлюровцы не были довольны парализованием работы и добиваются полного своего владычества в с. Малом Самборе, что они теперь и до- стигли и село Малый Самбор, так же, как и вся В. Самборовская во- лость теперь находится целиком под их властью, где они и распоря- жаються как хотят. Примером может служить случай недавнего убий- ства самого активного незаможника (...), при чем убийцы остаються совершенно безнаказанными, благодаря тому, что и сельсовет М. Сам- бора, и В. Самборская вол. милиция состоит в смычке с местными ку- лаками, один из которых даже вступил в партию...».33 У кінці доповід- ної записки член партії більшовиків просить Чернігівський Губвикон- ком» провести самое тщательное разследование и принять самые ре- шительные меры к упрочению Соввласти в Велико Самборской во- лости».34 Очевидні факти уникання представниками місцевої влади прямої конфронтації з петлюрівським рухом під впливом громадської думки чернігівців, яка виражала моральні засади самозбереження українства, долались окупантами засобом «розділяй і владарюй». Саме це й під- тверджує введення системи комнезамів як способу розділення на во- рогуючі частини українського селянства. Доноси «незаможників», «чле- нів партії більшовиків» та інших відступників і зрадників власного народу набували дедалі активнішого використання для боротьби із ан- титезою російського більшовизму — символом єдності, самостійності і волі, що його уособлював і жертовно обстоював Симон Петлюра. Доноси на чернігівську міліцію початку 20-х років свідчать, про широкий спектр ставлення місцевих міліціонерів до петлюрівського ру- ху: це і небажання вступати у збройні конфлікти з його учасниками, і прихована підтримка, і спроби дотримуватись дистанції або нейтралі- тету, і невиконання або неповне виконання наказів окупаційної влади «про людське (начальницьке) око». Все це показує залежність тих, хто пішов на співробітництво з окупантами, від морального впливу і осуду чернігівчан так само, як і залежність петлюрівських повстанців від моральної підтримки та схвалення, економічного та фінансового забезпечення їх з боку заможного селянства. Місцева міліція, перебу- ваючи між вимогами окупаційної влади, якій підпорядковувалась бе- зумовно, і опосередкованими моральними вимогами українського на- селення, мусила балансувати, пристосовуватись, а в критичні моменти — робити вибір. В цілому ж ці обставини розкладали міліцейську від- даність по службі. Це підтверджує секретна доповідна записка Началь- нику Губміліції від 19 вересня 1922 року від заступника Начальника Губернського Відділу ДПУ: Сіверянський літопис14 «По имеющимся в ГОГПУ данным, Начальник Милиции м. Ични Борзенского уезда (...) и его помощник (...) ежедневно пьянствуют. Кроме того существует подозрение, что они держат связь с бандой Ску- бана Петлюровской окраски, которая оперирует в районе Ични. Выше- изложенное подтверждается еще и тем обстоятельством, что в отряде Милиции отсутствует всякая дисциплина и что милиционеры не бое- способны и ненадежны, в результате чего 17-го сентября при перестрел- ке отряда милиции в 12 человек (...) с бандой Скубана, половина от- ряда бежала...».35 На цій підставі начальник міліції і його помічник були звільнені з посад і засуджені. Але в цілому такі заходи допомагали мало, що змушувало окупаційну владу посилювати дійовість міліцейського апа- рату, збільшувати його чисельність. Наприклад, у секретному наказі № 57/7 від 10 березня 1923 року йдеться про вимогу «...увеличить штат Милиции заштатного города 1-го разряда Борзны на 10 человек пе- ших милиционеров и заштатного города 2-го разряда Ични на 5 чело- век пеших милиционеров».36 Як бачимо, нарощування силових струк- тур на Чернігівщині було пов’язано із зростанням опору населення, що свідчило про його непримиренність у ставленні до нової російсько-біль- шовицької влади. Проте й сама влада не тішила себе ілюзіями. Секретним цирку- ляром (телеграма) від 29 вересня 1922 року, направленим в усі Губвід- діли ДПУ, повідомлялось, що у зв’язку з наміченими на найближчий час перевиборами у Радах і проведенням з’їздів Рад слід очікувати «значительного оживления деятельности контрреволюционных элемен- тов». Належало негайно вжити заходів, один з яких був визначений таким чином: «Всемерно использовать осведомительный аппарат в це- лях усиления наблюдения за учтенным к-p элементом, в частности пет- люровцами, духовенством...».37 У Чернігівському обласному державному архіві виявлені секретні відомості (зведення) про політичне становище в кожному районі (ок- рузі) Чернігівської губернії (області), що складались і направлялись в Управління Чернігівської Губміліції від начальників окружних (ра- йонних) міліцейських органів до початку 30-х років нинішнього століт- тя. Зведення збирались і подавались за станом на поточний тиждень, місяць і рік. Міліцейські керівники в округах (районах) щотижнево за- повнювали таку форму: найменування пункту нападу (за терміноло- гією того часу — нальоту) — села, хутора, «деревні» і т. д.; наймену- вання повстанського загону і його керівника (за термінологією мілі- цейського відомства — найменування «банди і главаря»), кількість по- встанців (у відомості — «бандитів»), з них піших, кінних; озброєння повстанців (за міліцейською термінологією — «бандитів»): револьве- ри, шашки, кулемет, гвинтівка; політичне забарвлення; склад загону мі- ліції, посланого для знищення повстанського загону (за термінологією міліції — «для ліквідації» банди»), з них піших, кінних; результати — «банда» сховалась, розпалась, заарештована, встановлено спостере- ження; результати знищення («ліквідації»): втрати, трофеї. Однак, визначення «політичного забарвлення» збройного опору дедалі більше залежало від партійної кон’юнктури часу і вже у 1923 році характеризувалось вищим керівництвом майже повністю як зро- стання кримінальної злочинності. Про це свідчить секретний наказ ко- мандуючого збройними силами України і Криму М. В. Фрунзе від 23 травня 1923 року, виявлений у Чернігівському облдержархіві. Подаємо витяг з цього документа: Сіверянський літопис 15 «Совершенно секретно. ПРИКАЗ по Милиции Украинской Советской Социалистической Республики No 254/С г. Харьков 23 мая 1923 г. Несмотря на достигнутые успехи в деле ликвидации бандитизма, которые в незначительной степени обусловливаются укреплением на селе Советской Власти, Петлюровские, савинковские и другие белогвар- дейские и контр-революционные организации, нашедшие приют в со- седних с нами государствах, по имеющимся данным продолжают дея- тельную подготовку к новым повстанческим выступлениям, при чем в подготовительный период к открытому выступлению руководимые и поддерживаемые этими организациями мелкие бандитские шайки, сох- ранившиеся на нашей территории, проявляют себя лишь эксами для получения средств, выступая под видом уголовных бандитов. Организуя свои ряды, бандиты, в то же время стремятся нанести нам урон отдельными взрывами мостов и разного вида важнейших со- оружений, поджогами складов и т. д. при чем при ликвидации ряда таких подпольных организаций произведенной органами ГПУ в Кие- ве, Черниговской губернии и в некоторых других районах, захвачены материалы и документы подтверждающие связь бандитских ячеек на нашей территории с заграницей... Лицами, руководящими повстанческими движениями на нашей тер- ритории, белогвардейской печатью называются, при этом, известные руководители, которые находятся в Польше, в лагерях для интерниро- ванных петлюровцев и будут, возможно, переброшены в ближайшее время на нашу территорию. ...в случае прорыва из-за границы каких либо банд — немедлен- но ликвидировать таковые путем выделения надежных истребительных отрядов, не дожидаясь специальных распоряжений свыше. Категори- чески требую, чтобы всякая прорывавшаяся на нашу территорию бан- да была во чтобы то ни стало уничтожена...».38 Як видно з наведеного витягу, М. Фрунзе прямо відносить «Петлю- рівські організації» до ворожих радянській владі, подаючи їх узагаль- нену назву з великої, на відміну від савинківських організацій, літери. Тим самим Петлюрівські організації, як узагальнений символ, від- значаються у тексті наказу такою ж шанобливістю, якої його автори прагнули надати «Радянській Владі». Що це: політичний недогляд, помилка чи інерція сприймання того- часним українським суспільством імені Симона Петлюри, якої не зміг уникнути навіть правопис його катів? На наш погляд, це друге, що зумовило перше: інерційний вплив української суспільної свідомості, що у 1923 році застав окупантів «ні в сих, ні в тих», примушуючи з по- шаною говорити про українського державного керівника. Цим самим підтверджується теза Л. Троцького, висловлена на секретній інструк- тивній нараді перед політкомісарами, які відправлялись на Україну: «Тільки дурень чи провокатор без вибору буде повсюди твердити, що ми воюємо з Петлюрою. Іноді, доки не розгромлений Денікін, вигідні- ше поширювати чутки, що радянська влада є союзником Петлюри».39 З цього погляду стає зрозумілою та обтічність, з якою наказ М. Фрунзе зобов’язує знищувати повстанські загони як ворожі радян- ській владі, але, не називаючи імені Симона Петлюри, посилається на «відомих керівників», «осіб, що керують повстанським рухом», «що пе- Сіверянський літопис16 ребувають у Польщі в таборах для інтернованих петлюрівців». Отже, знищувати збройні загони повсталого українського народу для росій- ських окупантів на той час було значно легше, ніж «ліквідувати» або збезчестити символ українського визвольного руху — політичний образ його провідника. Одночасно вишукувались засоби впливу на суспільну свідомість на- селення. З цією метою повітове керівництво зобов’язувалось інформу- вати губернське про «політстан» у відповідних місцевостях. Наводимо зведення, виявлені у Чернігівському облдержархіві, за трьома повіта- ми — Борзенським (нині — Борзнянський район Чернігівської області), Ніжинським і Шостенським (нині — Сумська область) за станом на 10 — 20 серпня 1922 року: «Борзенский уезд. Состоятельный слой населения, за немногим исключением, настро- ен по отношению к Соввласти враждебно; настроение среднего класса пассивное. Беднейшее население в общей массе сочувствует Соввласти и относится с полным доверием ко всем мероприятиям. Нежинский уезд. Настроение зажиточного слоя населения антисоветское, беднейшее- го — сочувственное. Шостенский уезд. Настроение кулаков враждебное, бедняков — сочувственное».40 І все ж загальна кількість збройних виступів як політичного, так і неполітичного характеру у 1923 році стрімко зростала. Окупаційна влада намагалась уникнути розрізнення характеру цих виступів і цим самим надати виявам суспільно значущого опору населення криміналь- ного забарвлення. Про це свідчить секретний «Наказ по міліції кримі- нальному розшуку УРСР» за № 72/16 від 19 вересня 1923 року, під- писаний начальником Міліції і Розшуку Республіки Федотовим у м. Харкові: «Об усилении борьбы с преступностью. Волна преступности на Украине поднимается все выше и выше. За январь с. г. в органах Милиции УССР был зарегистрировано 12 363 случая преступлений, за февраль — 15 067, за апрель — 20 385, за июнь — 23 019, за июль — 25 652..».41 Як видно з цього наказу, загальна кількість порушень встановлю- ваного російсько-більшовицькою владою порядку з січня по липень збільшилась на 13 291 випадків або 48,2%. Хто ж із чернігівців найбільш послідовно виражав цю неприми- ренність, жертовно поступаючись навіть власним життям заради само- стійного і вільного розвитку української нації, активно діяв у складі Петлюрівського руху опору? Архівні джерела, що формувалися працівниками каральних органів російсько-більшовицької влади 1920—1923 років, дозволили пролити світло на постаті тих чернігівців, що потрапили в поле їх зору, у тра- гічні моменти безпосереднього зіткнення, боротьби з цією владою. Як правило, це були останні свідчення про життя петлюрівських повстан- ців та підпільників. Серед них найбільшою активністю і стійкістю від- значались жінки. Так, вже згадувана нами Д. Вишневська-Мехеда, що була звинувачена у справі «Петлюрівської змови» 24 — 25 липня 1920 року, утримувала явочну квартиру, на якій переховувались повстанці, посланці від керівництва армії УНР. Вона також брала активну участь в організації повстанського загону, якому постачала гроші та вивезені з фронту патрони і бомбу. Здійснюваний Д. Вишневською – Мехедою Сіверянський літопис 17 план підпільної діяльності оцінювався окупантами як «план грандіоз- ної повстанської організації».42 Звинувачена як «агент Петлюри», вона була єдиною жінкою серед усіх засуджених. Два учасники «Петлюрівської змови» — М. К. Б(П)уля(а)к і Д. Вишневська-Мехеда — були засуджені до смертної кари — розстрілу. Але з усіх засуджених, в тому числі і серед тих, кому був призначений 10-річний, 1-річні строки примусових робіт у Виправному домі («Исправдоме»), відправка на фронт, умовне 5-річне ув’язнення, Д. Вишневська-Мехеда була єдиною жінкою і учасницею організації, яка не визнала себе винною. Про інших підсудних, учасників петлюрівського руху, відомо, що серед них був колишній начальник бойової дільниці на фронті, заві- дуючий секретно-оперативним відділом у м. Борзні, співробітник Чер- нігівського Губчека, працівники органів радянської влади Борзенсько- го повіту, (нині — Борзнянський район Чернігівської області), червоно- армійці. Сутність звинувачень полягала у залишенні фронту, небажанні во- ювати на боці більшовиків, підігріванні обурення селян радянською владою, накладанні незаконних контрибуцій, побитті селян, переви- щенні влади, пияцтві. Інша жінка, 37-річна Катерина Григорівна Скиданова, заарешто- вана за участь у петлюрівській підпільній організації «Патріотичне кубло», звинувачувалась в тому, що з 1919 року утримувала у Києві «Петлюрівську явочну квартиру», на якій «были арестованы в разное время видные Петлюровские деятели», «в коей скрывался «Ангел».43 На цій квартирі Катерина Скиданова зберігала вибухівку (піроксилін) і печатку кінного полку «курінь Смерті», який разом із двома піхотними полками, Сердюцькою дивізією в ніч з 31 січня на 1 лютого 1919 року під особистим командуванням Симона Петлюри в районі Великої Ди- мерки-Броварів перейшов у контрнаступ і завдав потужного фланго- вого удару 1-му Богунському полку на чолі зі М. О. Щорсом. За свід- ченням очевидців тих подій, зокрема П. Точоного, який брав показан- ня у полонених українських воїнів, Симон Петлюра наказав «трима- тись до останнього».44 Цим самим підтверджується безпосередній зв’язок підпільниці Ка- терини Скиданової з керівництвом військових частин, якими команду- вав С. Петлюра. Через неї «Патріотичне кубло» у свою чергу підтримувало зв’я- зок із Києвом та повстанськими загонами Скубана, Скрипченка і Ан- гела, що розташовувались у лісах неподалік м. Ічні. Цим загонам К. Г. Скиданова постачала харчі та документи. У результаті співпраці «Петлюрівського кубла» і загонів Скубана та Скрипченка на двох членів підпільної організації впало підозріння у співробітництві з радянською владою. На одному із спільних засі- дань було вирішено скарати цих зрадників на смерть. Невідомо, чи вдалось це рішення виконати. Однак було скликане друге засідання, на якому або підозрювані, або інші члени «Патріотичного кубла», які їм співчували і також, без сумніву, співробітничали з радянськими ка- ральними органами, поставили питання про добровільну здачу повстан- ського загону Скубана. Зрозуміло, це була явна зрада, і на засіданні було ухвалено: загін Скубана від добровільної здачі відмовляється, а «Патріотичне кубло» радить учасникам загону надалі виявляти обе- режність.45 Факт зради підтверджується прискореним арештом членів «Патріо- тичного кубла», коли виявилось, що цю організацію неможливо викори- стати як інструмент захоплення повстанського загону Скубана. Сіверянський літопис18 Учасники підпілля зібрали гроші й відремонтували друкарську машинку «Ремінгтон», на якій були надруковані відозви до українсько- го народу: не виконувати вимог радянської влади, не сплачувати про- довольчого податку, взятись за зброю і допомогати повстанцям.46 Ти- раж однієї з таких відозв, призначених для загону Скубана та поши- рення серед серед населення, становив 12 примірників. Учасник «Патріотичного кубла» — студент Василь Зоц, який нав- чався в Київському електротехнікумі, спільно з Дариною Панахновою за дорученням повстанського загону купував у Києві зброю і переда- вав її чернігівським повстанцям.47 Очолював підпільну петлюрівську організацію «Патріотичне кубло» завідуючий обозним двором Ічнянської Заготівельної контори № 11 28-річний Федір Данилович Палагута. Під час обшуку в нього, як і в більшості інших членів організації, була ви- явлена зброя. Загальна кількість учасників «Патріотичного кубла» ста- новила близько 100 чоловік, з них, за протоколом першого засідання, на установчих зборах була присутня 91 особа. П’ять членів цієї підпіль- ної організації працювали в Заготівельній конторі № 11 м. Ічні разом з її головою Федором Палагутою. До спільної боротьби за самостій- ність України залучались працівники й інших зсипних пунктів Черні- гівщини, але жоден з них на судовому засіданні не був названий. Джерела і література: 1 Имшенецкий В. Петлюровцы в Чернигове // Знамя Советов. — 1920. — 7 ноября. 2 Чернігівський облдержархів. — Ф. P. — 16. — Oп. 4. — Спр. 31. — Арк. 285. 3 Грановский М. «Самостийные» бандиты // Красное знамя. — 1923. — 8 мая. 4 Петлюровско-бандитская организация // Красное знамя. — 1922. — 26 декабря. 5 Жук Л: Дело Иченского «кубла» // Красное знамя. — 1923. — 15 мая. 6 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 442. — Oп. 1. — Спр. 69 — Арк. 76. 7 Петлюровский заговор // Знамя Советов. — 1920 — 27 июля. 8 Чернігівський облдержархів. — Ф. P. — 183. — Oп. 1. — Спр. 130. — Арк. 50—53. 9 Кучер О. О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921 — 1923 pp. — Харків, 1971 — С. 156. 10 Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації / М. С. Красіко, Н. Я Марценюк, А. І. Левенко та ін. — К., 1970. — С. 149. 11 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 79.— Оп. 11. — Спр. 1. — Арк. 30. 12 Чернігівський облдержархів — Ф. Р. — 16 — Оп 4. — Спр. 31 — Арк. 285. 13 Там само. 14 Жук Л. Дело Иченского «кубла» // Красное знамя. — 1923. — 15 мая. 15 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 16. — Оп. 4. — Спр. 31. — Арк. 285. 16 Ростальний В. Галаківщина // Громада. — 1993. — № 2. 17 Жук Л. Дело Иченского «кубла» // Красное знамя. — 1923. — 15 мая. 18 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 16. — Оп. 4. — Спр. 31. — Арк. 284—287. 19 Там само. — Арк. 287. 20 Грановский М. «Самостийные» бандиты // Красное знамя. — 1923. — 8 мая. 21 Ткачук А. Симон Петлюра // Київська старовина. — 1993. — № 1. — С. 50. 22 Там само. — С. 51. 23 Луначарський А. В. Про виховання і освіту. М., 1976. — С. 178. 24 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 443. — Оп. 3. — Спр. 153. — Арк. 209. 25 Там само. — Арк. 282. 26 Там само. — Арк. 333. 27 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 442. — Оп. 4. — Спр. 60. — Арк. 48. 28 Там само. — Арк. 28. Сіверянський літопис 19 29 Чернігівський облдержархів. — Ф. P. — 183. — Oп. 1. — Спр. 130. — Арк. 50—53. 30 Там само. — Арк. 51. 31 Там само. 32 Там само. — Арк. 52. 33 Там само. — Арк. 50. 34 Там само. — Арк.53. 35 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 442. — Оп. 4. — Спр. 27. — Арк. 85. 36 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 442. — Оп. 4. — Спр. 43. — Арк. 18. 37 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 443. — Оп. 3. — Спр. 13. Арк. 27. 38 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 442. — Оп. 4. — Спр . 43. — Арк. 57. 39 Ткачук А. Симон Петлюра // Київська старовина. — 1993. — № 1. — С. 51. 40 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 443. — Оп. 3. — Спр. 26. — Арк. 101—103. 41 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 442. — Оп. 4. — Спр. 43. — Арк. 92. 42 Петлюровский заговор // Знамя Советов. — 1920. — 27 июля. 43 Чернігівський облдержархів. — Ф. P. — 16. — Oп. 4. — Спр. 31. — Арк. 285. 44 Чернігівський облдержархів. — Ф. P. — 1510. — Oп. 1. — Спр. 8. — Арк. 22. 45 Петлюровско-бандитская организация // Красное знамя. — 1992. — 26 декабря. 46 Чернігівський облдержархів. — Ф. Р. — 16. — Оп. 4. — Спр. 31. — Арк. 285. 47 Жук Л. Дело Иченского «кубла» // Красное знамя. — 1923. — 15 мая.

Симон Петлюра і повстанський рух на північно-східній Україні

Репозитарії

Схожі ресурси