Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні

Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював видатний український мислитель, учений, письменник та громадський діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років новим піднесенням національно...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1997
Автор:	Сарбей, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Становлення державності України
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200353
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні / В. Сарбей // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 20-28. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200353
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2003532024-11-29T16:44:02Z Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні Сарбей, В. Становлення державності України Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював видатний український мислитель, учений, письменник та громадський діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років новим піднесенням національного руху за утвердження державної незалежності України. Наслідуємо приклад самого Куліша, який тему однієї зі своїх розвідок окреслив так: «Чого стоїть Шевченко як поет народний». Отож поміркуємо про заслуги самого Куліша перед українським народом, у контексті вищезгаданих історичних процесів розглянемо хоч би в загальних рисах його величезний і різноманітний творчий доробок. При цьому спиратимемось також і на міркування загальновизнаних метрів і утверджуваних у науці молодих авторитетів. 1997 Article Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні / В. Сарбей // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 20-28. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200353 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Становлення державності України Становлення державності України
spellingShingle	Становлення державності України Становлення державності України Сарбей, В. Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні Сiверянський літопис
description	Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював видатний український мислитель, учений, письменник та громадський діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років новим піднесенням національного руху за утвердження державної незалежності України. Наслідуємо приклад самого Куліша, який тему однієї зі своїх розвідок окреслив так: «Чого стоїть Шевченко як поет народний». Отож поміркуємо про заслуги самого Куліша перед українським народом, у контексті вищезгаданих історичних процесів розглянемо хоч би в загальних рисах його величезний і різноманітний творчий доробок. При цьому спиратимемось також і на міркування загальновизнаних метрів і утверджуваних у науці молодих авторитетів.
format	Article
author	Сарбей, В.
author_facet	Сарбей, В.
author_sort	Сарбей, В.
title	Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні
title_short	Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні
title_full	Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні
title_fullStr	Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні
title_full_unstemmed	Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні
title_sort	пантелеймон куліш в українському національному відродженні
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	Становлення державності України
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200353
citation_txt	Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні / В. Сарбей // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 20-28. — Бібліогр.: 35 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT sarbejv pantelejmonkulíšvukraínsʹkomunacíonalʹnomuvídrodženní
first_indexed	2024-12-01T04:13:55Z
last_indexed	2024-12-01T04:13:55Z
_version_	1818524373708963840
fulltext	Сіверянський літопис • Віталій Сарбей ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННІ Спочатку кілька зауваг до теми цієї статті, сформульованої в її назві. Йдеться як про те відродження, в умовах якого жив і працював видатний український мислитель, учений, письменник та громадський діяч, так і про нинішнє, започатковане на рубежі 1980 — 1990-х років новим піднесенням національного руху за утвердження державної неза- лежності України. Наслідуємо приклад самого Куліша, який тему од- нієї зі своїх розвідок окреслив так: «Чого стоїть Шевченко як поет народний» (1,256). Отож поміркуємо про заслуги самого Куліша перед українським народом, у контексті вищезгаданих історичних процесів розглянемо хоч би в загальних рисах його величезний і різноманітний творчий доробок. При цьому спиратимемось також і на міркування за- гальновизнаних метрів і утверджуваних у науці молодих авторитетів. Проте найперше, мабуть, доцільно буде сказати кілька слів і про самий термін «українське національне відродження». Як синтезоване розуміння комплексу подій і явищ історії України кінця XVIII — по- чатку XX ст., пов’язаних насамперед з поширенням масової етнонаціо- нальної самосвідомості, пожвавленням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців, поняття «українське відрод- ження» уперше уведено в історіографію узагальнюючими працями з іс- торії України найавторитетнішого її знавця — М. Грушевського (2,306; 3,188,190; 4,435). Прижилося воно й у таких же за жанром популярних книжках визначних сучасників і наступників М. Грушевського, як-от Д. Багалія (5,218), Д. Дорошенка (6,268), І. Крип’якевича (7,276). Ра- дянська історіографія, яка взагалі не займалася дослідженням історії українського національного руху, не вживала й терміну «українське національне відродження». Зате чимало для його популяризації, тео- ретичного осмислення зробили сучасні дослідники з української діаспо- ри П. Магочий (8,97—107) і Р. Шпорлюк (9,4). Найбільший внесок у конкретизацію змісту та періодизації українського національного від- родження зробив І. Лисяк-Рудницький. Уточнюючи хронологічні рамки українського національного відродження, він увів до наукового обігу поняття «українського XIX століття», що охоплювало час приблизно в 130 років від кінця української державності в особі Гетьманщини Лі- вобережної і Слобідської України (1780 р.) до початку першої світової війни (1914 р.) (10,68). В Україні дослідницька робота в галузі історії українського націо- нального відродження, чи-то пак «українського XIX століття» (за І. Лисяком-Рудницьким) розгорнулася в 1990-х роках. Проведено з опублікуванням збірників матеріалів дві Всеукраїнські наукові конфе- ренції з історії національного руху в Україні до 1917 р. (Запоріжжя — 1991 p.; Миколаїв — 1992); в «Українському історичному журналі» 1993 р. з’явилася перша теоретично-концептуальна розвідка на тему іс- торії українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. (11,3—316); 1994 р. вийшла з друку колективна монографія науковців Інституту історії України НАНУ «Нариси з історії україн- ського національного руху». Цей рух не був масовим у XIX ст. Лише зовсім невелика національно свідома меншість з освіченої інтелігенції, загальна чисельність якої так само була незначною, брала «безпосе- 20 Сіверянський літопис 21 редню активну участь у процесі українського національного відроджен- ня. На ролі ідейних проводирів української нації головним чином си- лою своїх непересічних інтелектів підносилися лише окремі діячі куль- тури і науки, а серед таких у XIX ст. яскраво вирізняються володарі дум своїх поколінь Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Ан- тонович, І. Франко, П. Куліш. Якби останній не зробив нічого більше, крім винайдення абетки, що нею українці користуються й нині і яку у довгі часи невизнання са- мостійності української мови російсько-імперськими колонізаторами на- зивали не інакше як «кулішівкою», то цього було б цілком доволі для уславлення його імені у віках. Лише цим своїм всезагальним культур- ним внеском «батько українського правопису», як його називав видат- ний культурно-освітній і церковний діяч Іван Огієнко (12,200), не об- межився, а також залишив по собі слід як талановита творча індиві- дуальність, що збагатила свій народ літературно-белетристичними (по- етичними й прозовими) та публіцистичними творами, науковими пра- цями у галузі історії, етнографії, фольклористики, літературознавства. Вся творча спадщина Куліша написана українською і російською мо- вами. Однак чимало енергії та ерудиції він щедро віддав переклада- цькій діяльності, неухильно слідуючи настановам зверненого до всіх українців полум’яного заповіту свого друга Тараса Шевченка: І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. (13,261). А йдеться ж про людину, якій через нестачу коштів на прожиток, навіть не вдалося завершити повний університетський курс вищої освіти, людину, яка самотужки осягнула знання основних гуманітарних наук і вивчила цілу низку іноземних європейських мов. Спираючись на ці знання, Куліш одержав змогу зробити безцінний дар своєму народові — донести йому його рідною мовою духовне багатство найвидатніших творів світової Літературної класики, створених Шекспіром, Байроном, Шіллером, Гете, Гейне та іншими неперевершеними митцями красного письменства. І, нарешті, напевно, найголовніша Кулішева заслуга у світовому культурному процесі — переклад Святого Письма (Біблії) українською мовою. Іван Франко, загалом не дуже прихильний до Куліша (переду- сім через його періодичні наїзди до Галичини, які вносили збурення у тамтешню громадську думку і посилювали міжнаціональні конфлікти), високо оцінив наполегливу, протягом кількох десятиріч, Кулішеву твор- чу роботу над українським перекладом Біблії. Окрему увагу висвіт- ленню цієї діяльності Куліша Франко приділив у своєму грунтовному узагальнюючому «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.». Він розповів тут про численні публікації окремих розділів Старого Завіту у Кулішевому перекладі на сторінках галицької україн- ської періодичної преси 1860-х—1890-х років, оскільки друк Слова Бо- жого українською мовою був категорично заборонений на українських землях під владою Російської імперії; про залучення Кулішем до тру- домісткої і відповідальної перекладацької роботи над Новим Завітом визначного українського вченого — фізика і теолога, професора віден- ського і празького університетів Івана Пулюя; про видання цього спіль- ного перекладу лондонським Біблійним товариством, покликаним по- ширювати Святе Письмо всіма мовами світу. (14,287). Особливо наголошували сучасники на важливій суспільно-політич- ній місії, яку об’єктивно випало виконати першому надрукованому ма- совим тиражем повному українському перекладу Біблії. Дуже влучно, наприклад, про це сказано у рукописі неопублікованої біографії І. Пу- люя, якйй зберігається у фонді П. О. та Г. М. Кулішів у Центральному Сіверянський літопис22 державному архіві літератури і мистецтва Російської Федерації (Моск- ва): «Этот перевод был для украинского народа одним из самых могу- чих средств борьбы с руссификацией Украины, которая была усилено- проводима русским правительством почти 250 лет, и против интриг русских агентов в Галиции, Буковине и Северной Венгрии» (15,8). Можна додати, що й сьогодні удосконаленому у новітніх виданнях Світового Біблійного товариства українському перекладу Святого Письма Старого та Нового Завіту доводиться відігравати ту ж саму роль могутнього чинника подолання наслідків (уже радянської) руси- фікації України. Для самого ж Куліша переклад Біблії «составил дело всей его жизни» — відзначив у біографічному нарисі про нього відомий україн- ський історик Іван Каманін, тут же наголошуючи, — «то если бы Пан- телеймон Александрович кроме перевода Библии ничего больше не на- писал, то и этого одного труда было бы достаточно, чтобы сделать имя его бессмертным» (16, 1 зв., 3). Тим більше несхитне подвижництво Куліша у цій святій справі заслуговує найвищої поваги, якщо пригада- ти й драматичні події, які тут мали місце. Ось хоча б трагедія, що ста- лася із завершеним рукописом цього першого повного українського пе- рекладу Біблії. Видрукувати його Куліш не встиг, бо він загинув ра- зом з низкою рукописів інших Кулішевих як опублікованих, так і не- опублікованих творів у вогні пожежі, яка дощенту спалила хутірський приватний будинок, що служив ученому і помешканням, і робітнею. Од- нак Куліш мужньо переніс це випробування долі. Негайно взявся за відбудування домівки і поновив творчу роботу над українським перек- ладом Святого Письма. Ті останні роки життя Куліша, за розповідями його дружини Олек- сандри Білозерської-Куліш, так описав один з перших Кулішевих біог- рафів письменник Борис Грінченко: «В 1894 г., под влиянием просьб земляков, Кулиш решил предпринять громадный труд: перевести всю Библию снова. Он хотел, чтобы перевод был вполне научным, сделан- ным с критически проверенного текста. Семидесятипятилетний старик обложил себя английскими и немецкими библиологами* и взялся за работу. Он работал с утра до вечора, начав весь перевод сызнова... Приходилось работать в такой холодной комнате, что он должен был писать в перчатках... Плохое здоровье, ослабевавшее после недавно перенесенной инфлуэнцы,*** не останавливало его. В течение двух с не- большим лет он из 50 книг, составляющих Ветхий Завет Библии, пере- вел 29 или 30. Воспаление легких и быстро наступившая 2 февраля 1897 г. смерть не дали ему закончить работы. Но он работал почти до самой смерти и уже лежа в последний день в беспамятстве, быстро водил пальцем по воздуху; он писал, заканчивая перевод Библии... Он умер на своем посту культурного работника». (17,43). Написаний Грінченком у рік смерті Куліша — 1897-ий його біогра- фічний нарис побачив світ у друкарні Чернігівського земства 1899 р. Автор виявився легким на почин щодо друкованих праць про життя і діяльність Куліша. На рубежі XIX і XX ст. найдокладніші Кулішеві життєписи опублікували у львівському «Літературно-науковому вісни- ку О. Маковей і у «Киевской старине» В. Шенрок. Пізніше (включаю- чи й радянські часи) побачили світ аналогічні біографічні праці, напи- сані Д. Дорошенком, В. Петровим, О. Дорошкевичем, М. Возняком, ) Тут йдеться про давній історико-географічний регіон України, який нині загаль- ноприйнято називати Закарпаттям. — В. С. ) Бібліолог — книгознавець; в даному разі автор має на увазі знавців Біблії. — В. С. *) Інфлуенца — нині цю хворобу називають грип — В. С. Сіверянський літопис 23 Є. Кирилюком, М. Зеровим, М. Жулинським та ін. Про місце Куліша в історії української культури висловлювалися найавторитетніші вчені — гуманітарії академіки С. Єфремов і М. Грушевський. При більшій або меншій критичності щодо особи Куліша, його не- однозначних протягом життя поглядів, його часом суперечливих вчин- ків і розумувань усі віддавали йому належне як непересічній творчій індивідуальності. У цих же колах критичних шанувальників Куліша створено й опертий на певні реалії красивий міф про нього як про ари- стократа духу всупереч суворій дійсності, згідно з якою він не значи- вся у благородному стані дворян. Аристократизм же Куліша вдало, на наш погляд, розтлумачив один з найглибших дослідників його творчої спадщини Микола Зеров — теж, можна сказати, аристократ духу, фі- зично знищений сталінським режимом. Він так пояснював це явище культурного життя українського народу: «Такий аристократизм вла- стивий був козацьким родам старої України, він є для нас певною іс- торичною традицією. Це стремління вибрести з темноти, стати кращим (грецьке aristos, власне, значить «найкращий») властиве навіть укра- їнському селянству» (18,188). І той же Зеров у вірші «Куліш» дав ви- значення й сенсу існування цього аристократизму: його головна мета — якнайширше прилучення українського народу до благ і досягнень єв- ропейської цивілізації: Він боре тупість і муругу лінь, В Європі хоче «ставляти курінь» Сам Куліш, говорячи про аристократизм української патріотичної еліти, до якої належало багато різночинських «напівпанських» родів, започаткованих козацькою старшиною часів так званої Гетьманщини — напівсамостійної Української держави, розташованої у другій поло- вині XVII — XVIII ст. на просторах стародавніх українських земель Чернігівщини і Полтавщини, зазначив, що він і його дружина вийшли із «среды, не чуждой европейской образованности и хранящей в себе лучшее моральное наследство после свободолюбивых предков» (18,188). Цю органічну поєднаність аристократизму високої національної са- мосвідомості із справжнім демократизмом повного усвідомлення своєї визначеної долею місії просвітника народних мас, мабуть, уперше пуб- лічно відзначено у замітці «Предки П. А. Кулиша», опублікованій че- рез рік після його смерті на сторінках журналу «Киевская старина». Ось як багатозначно завершив сповнений глибокої поваги до померло- го свій документальний шкіц земляк Куліша та його дружини по то- дішній Чернігівській губернії, відомий український історик — генеалог Олександр Лазаревський: «Приведенные документы если не доказы- вают дворянства П. А. Кулиша, то во всяком случае устанавляют ис- конную связь его с тем народом, над изучением которого Кулиш так много и так разнообразно трудился» (20,65). «Киевская старина» (1882 — 1906) багато уваги приділяла особі і творчості Куліша. Щоправда, згадки про Куліша у публікаціях журна- лу перших років його існування здебільшого були недоброзичливими і сповненими дріб’язкових причіпок явно суб’єктивістського характеру. Авторський колектив «Киевской старины», яка обстоювала право ук- раїнського народу на вільний національно-культурний розвиток, зрозу- міла річ, не схвалював крутого повороту, що стався з кінця 60-х років XIX ст. у Кулішевих поглядах на минуле та сучасне України, Росії і Польщі: те, чому колись беззастережно поклонявся, оспівував (коза- цтво, гайдамацтво та його провідників тощо), тепер однозначно засудив як деструктивну, руйнівну силу суспільства, а в російських монархах, ) «Ставляти курінь у Європі» — вираз самого П. Куліша — В. С. Сіверянський літопис24 польській і українській (спольщеній чи зросійщеній) шляхті вбачав носіїв історичного поступу, будівничих, корисних українському на- родові. Ось типовий зразок Кулішевих розумувань на ці теми, висловле- ний у даному разі в одному з листів 1881 р. до визначного історика і педагога, провідного діяча українського національного відродження у Галичині Олександра Барвінського (1847—1927): «У нас ідеалізацію зганяє сам народ. Наші мужики (про котрих Ви певно читаєте доволі в газетах) гукають: «Жидами поснідаємо, панами пообідаємо, попами, повечеряємо. Хіба ж се не наслідство XVII ст.? Загубили колись поль- ську культуру; готові згубити московську, а коли б їм поталанило, то прийнялися за всю європейську. А якби доруйнувалися до такого без- ладдя, яке постало було в козацькій Україні, тоді б ізнов співали, га- ласуючи: Ой, колись ми воювали, Та більше не будем. Того щастя й тії долі1 Повік не забудем». З височин сьогоднішніх реалій, підпертих понадстолітнім історич- ним досвідом різноманітних революційних збурень, уже наочно видно, що у масових визвольних рухах проявлялися елементи розбишацтва, що шляхта й справді постачала своєму народові провідників боротьби за державну самостійність, хоча всі вони були не позбавлені звичай- них людських слабкостей у характері, хибних уявлень у світогляді, по- милок і прорахунків у суспільно-політичній діяльності. Як серйозна перепона встановленню і розвитку нормальних добросусідських відно- син між народами все більше проявляють себе крайнощі цілком мо- рально здорової в своїй основі націоналістичної ідеології. У рамках утверджуваних нині в Україні ринкових відносин як об’єктивна необ- хідність постає завдання подолання консервативних рис української ментальності і засвоєння кращих форм та звичаїв в організації гро- мадського й державного життя та виробництва. Мають сенс і застере- ження проти сліпого некритичного переймання історичного досвіду ін- ших цивілізованих народів світу, нехтування при цьому тисячолітніми традиціями свого народу. Словом, «хуторянський» світогляд Куліша і його критика огульно- го схиляння перед «національними святощами», за виразом Михайла Драгоманова (21,363—364), нині заслуговують на спокійний, розваж- ливий, поміркований, справді академічний розгляд і добре, що він уже розпочався. Його спроби вбачаємо хоча б у новітніх монографічних розвідках молодих талановитих дослідниць О. Пахльовської і О. За- бужко. Перша на сторінках журналу «Сучасність» в історико-публі- цистичній розвідці «Україна: шлях до Європи... через Константино- поль» фактично підтримала «європейскість» у поглядах Куліша (22,104). Друга у своїй опублікованій 1993 р. праці «Філософія україн- ської ідеї та європейський контекст. Франківський період» (23,12) та- кож вийшла на Куліша, коли зачепила проблему історії українського національного відродження XIX — початку XX ст., згадавши при цьо- му категоричну заяву палкого пропагандиста орієнтації української культури на європейську — М. Хвильового: «Ми... ведемо свою родос- ловну від Куліша» (24,475). 1 Оцим щастям і долею здається нашим мужикам — розбишацтво без упину, і вони пнуться до розбою з енергією дикуна. Боюсь, щоб не було у нас другої Руїни; тільки вже тепер не будуть кричати: за віру, панове молодці, за віру! (32, 149 — 149 зв.). Сіверянський літопис 25 Далі дослідниця звертає увагу на близькість позиції Куліша та І. Франка в національній самокритиці, доводить перегук і змісту та то- тожність ідейної спрямованості Кулішевого «Зазивного листа, до укра- їнської інтелігенції» і Франкової сповіді «Дещо про себе самого» (29,91). Щоправда, більшість сучасників так і не змогла проникнути у гли- бинну суть обох творів, осягнути їх зміст, як найвищий прояв високо- патріотичного вболівання обох авторів за свій народ, у ментальності якого були як сильні, так і слабкі риси. Тим часом широкою турботою про майбутнє України пройняті, як Кулішєве: Народне без пуття, без честі і поваги, Без правди у завітах предків диких, Ти, що постав з безумної одваги Гірких п’яниць та розбишак великих! (25,188) так і Франкове: «Чи може, маю любити Русь як расу обважнілу, незграбну, сенти- ментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до полі- тичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізноріднішого сорту?» (26,31). При всій роздратованості тону, що, як правило, спонукає до над- мірних перебільшень і загострень, процитовані висловлення обох ук- раїнських мислителів нам видаються і цілком конструктивними, і по- всякчас актуальними. В ім’я утвердження добробуту, збереження ду- ховності народ і його елітарні угруповання завжди потребують критич- ного виховання, своєчасного застереження проти псевдопатріотичного самохвальства. Пошлемося на М. Грушевського, який навіть в умовах загально-національного піднесення доби Українського національно-де- мократичної революції 1917—1918 років у спеціальній навстановчо-ме- тодологічній праці «Історія й її соціально виховуюче значення» вва- жав за потрібне застерегти «від переборщень в національнім егоцент- ризмі: від надмірної переоцінки своїх національних вартостей, заслуг і інтересів», виступити проти «гіпертрофії національного самовеличання і виключності» з тим, щоб не дістати «покоління Нарцисів, хвалькува- тих і самозалюблених, до затрати всякої об’єктивності» (33,186). З цієї ж критичної і водночас об’єктивно-розважливої позиції М. Грушевський підходив і до оцінки Кулішевого творчого доробку в галузі історії України. Зокрема, про тритомник Куліша «История вос- соединения Руси» (СПб. — 1874, 1877) він писав 1927 р.: «Не вважаю- чи на певні однобічності, помилки і неточності, які йдуть все збільшу- ючись через три томи «Истории воссоединения», се все-таки твір дуже талановитий, і дуже цінний навіть з науково-історичного, дослідни- цького становища. Куліш використав стару польську історично-полі- тичну літературу — не рухану перед ним; притяг чимало й невиданого документального матеріалу (акти й листи), — і в багатьох питаннях виявив глибоку і влучну інтуїцію. Я з великою користю для себе про- студіював сю працю тридцять літ тому — спочатку легковаживши її, за тими зневажливими відзивами про неї, які ходили в українськім громадянстві, і щиро поручаю її молодшим поколінням наших істори- ків... Кулішеві переборщення їм будуть явні; але поруч них вони зна- йдуть в сих книгах багато вірного й цінного» (34,30). На жаль, своїми, за визначенням Грушевського, «нерозважними, про- сто-таки «озорними» вихватками» автора у другому томі цієї праці «він цілком зіпсував усю свою величну підправу і рішучо відвернув українську інтелігенцію від своєї хуторної проповіді і від своєї особи». Внаслідок такого різко осудливого ставлення до Куліша — як за його життя, так і після смерті, однозначно негативної оцінки його як бур- Сіверянський літопис26 жуазного націоналіста — за радянської влади, небачення в наш час за деревами неприйнятного сучасній науці і політиці терміну «возз’єд- нання Русі» обширного лісу багатющого беззаперечного конкретно- фактичного матеріалу, ніхто досі так і не зробив заповіданого Грушев- ським грунтовного історіографічного аналізу всього змісту названого тритомника. Цілком на разі вважаємо перше опублікування у 1992 — 1993 ро- ках на сторінках культурологічного альманаху «Хроніка 2000. Наш край» українського перекладу з російського першодруку 1879 p., ти- раж якого сконфіскований царськими властями, нині раритетної (збе- реглося лише п’ять примірників у приватних руках і найбільших науко- вих бібліотеках Києва, С.-Петербурга, Москви), — книги-сповіді Куліша «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія» (27, 1992 р. — 78,89; 1993 р. — 83—85). Автор передмови письменник Валерій Шевчук, ад- ресуючи книгу мислячим людям сьогодення, вирізняє як її головну ідею, що, безперечно, заслуговує на глибоке обміркування наших су- часників, думку: «народ імперіалістичний і його культура — по-своєму, приречені та штучні, майбутнього вони в людській цивілізації не ма- ють, а мають його народи, хоч і недержавні, але зі світлим народним ідеалом». (28, 1992 р. — 65). Так чи інакше до катастрофічного соціа- льно-економічного становища сучасного українського села привертає увагу своїм тлумаченням позиції Куліша у цій проблематиці («Не ур- банізацію повинен мати на оці соціальний реформатор, а дезурбані- зацію», «селянизацію», чи ж то пак фермеризацію» — 29, 1992 р. — 75) Віктор Петров, стаття якого 1926 р. «Хуторянство і Європа» та- кож супроводжує публікацію 1992—1993 років Кулішевої «Хутірської філософії». Отже, сьогоднішнє покоління українських інтелігентів-патріо- тів шукає шляхів примирення з Кулішем другої половини його жит- тя, пробачаючи йому його амбіціозність щодо власної персони і не- справедливі, суціль огуджувальні висловлювання на адресу колег, приятелів і друзів. Що ж і багато його сучасників платили йому таким самим негативним ставленням до нього. Спекулятивними розповідями про ці неприязні взаємини намагалися виправдати себе і ті радянські вчені, які виконували соціальне замовлення комуністично-тоталітарно- го режиму назавжди викреслити з надбань української культури ім’я Куліша. Та марність їх упереджених зусиль передрікав ще тоді муд- рим жартом, який любив повторювати, «Не все чорне в Куліші» ака- демік О. Білецький. І справді, тепер, в умовах нинішнього українсько- го національного відродження, повний, неурізаний, бентежний; Куліш — у чомусь непослідовний, а у чомусь несхитний, чимось прийнятний одним, а чимось — іншим — повертається народу незалежної України. Глибоке вивчення Кулішевої творчої спадщини, по суті, розпочи- нається заново. В ній знаходимо не лише цінний конкретно-фактичний матеріал, а й корисні настанови методологічного характеру. Новітній приклад з практики роботи Інституту історії України Національної Академії наук України. Ця науково-дослідна установа нині зайнята ви- робленням концепції створення багатотомної «Історії українського на- роду». З цього приводу автор цих рядків 1994 р. опублікував брошуру, яку розпочав з Кулішевої цитати: «...Величавый образ малороссийско- го простолюдина, это глубоконравственное лицо, которое ведет свое происхождение от неизвестного нам общества. Пораженный этим яв- лением, ум читает в нем деяния истории гораздо серьезнейшей, неже- *) Іван Пулюй, один з найближчих друзів Куліша, після його смерті свідчив, що «думав він не завжди однаково про те «воссоединение», особливо у зв’язку з тим, що «державне і політичне єднання з Росією... не вийшло нам на користь» (35,3). Сіверянський літопис 27 ли козачество, гайдамачество и все, чем наполнены наши исторические сочинения. ....Мы мало знаем народ и смотрим на него больше с точки зрения хозяйственной; мы держим себя в стороне от него, никоим об- разом не принадлежа к его обществу». (30,467—468). Сьогодні з жалем доводиться констатувати, що українська історіо- графія не дуже-то просунулася вперед від того її стану, який узагаль- нено у даному Кулішевому спостереженні майже півторасторічної дав- ності. Воно спрямовує фахівців історичної науки разом з їх ученими колегами—етнографами, соціологами, мовознавцями на висвітлення по- всякденного (буденного й святкового) життя народу, яке, власне, й ста- новить 90 відсотків його історії. Якщо вдасться написати саме таку іс- торію українського народу, «то це справді буде новаторський внесок в українську і світову історіографії» (31,21). Джерела та література: 1. Куліш П. Листи з хутора — Лист III. Чого стоїть Шевченко, як поет народний // Твори в двох томах. — К., 1989. — Т. 2. 2. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. 3. Грушевський М. С. Історія України. — К., 1992. 4. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. — К., 1992. 5. Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1990. 6. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — Т. 2. 7. Крип’якевич І. Історія України. — Львів, 1992. 8. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал. — 1991. — № 3. 9. Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII — початку XX століть // Слово — 1991, лютий. 10. Лисяк-Рудницький І. Між історією і політикою. Статті до історії та критики ук- раїнської суспільно-політичної думки. — Мюнхен, 1973. 11. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості (кі- нець XVIII — початок XX ст.) // Український історичний журнал. — 1993. — № 7—8. 12. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа. К., 1918 (репринтне відтворення: К., 1991). 13. Кирило-Мефодіївське товариство у трьох томах. — К., 1990. — Т. 2. 14. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібрання тво- рів у 50 томах. — К., 1984. — Т. 41. 15. Центральний державний архів літератури і мистецтва Російської Федерації. — Ф. 235. — «Куліш П. О. і Г. М.». — Оп. 1. — Спр. 137. 16. Центральний державний архів літератури і мистецтва Російської Федерації — ф. 235—«Куліш П. О. і Г. М.». — Оп. 1. — Спр. 198. 17. Гринченко Б. П. А. Кулиш. Биографический очерк. — Чернигов, 1899. 18. Зеров М. Українське письменство XIX ст. // Твори в двох томах. — К. 1990. — Т. 2. 19. Зеров М. Куліш // Твори в двох томах. — К., 1990. — Т. 1. 20. А. Л. (Лазаревський О.) Предки П. А. Кулиша // Киевская старина. — 1898. — № 9. 21. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгома- нов М. Літературно-публіцистичні праці у двох томах. — К., 1970. — Т. 2. 22. Пахльовська О. Україна: шлях до Європи... через Константинополь // Сучасність. — 1994 — № 2. 23. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період. — К., 1993. 24. Хвильовий М. Думки протии течії // Твори в двох томах. — К., 1991. — Т. 2. Сіверянський літопис28 25. Куліш П. До, рідною народу, подаючи йому український переклад Шекспірових творів // Твори в двох томах. — К., 1989. — Т. 1. 26. Франко І. Дещо про себе самого // Зібрання творів у 50 томах. — К., 1981. — Т. 31. 27. Куліш П. Хутірська філософія і віддалена од світу поезія // Хроніка 2000. Наш край. Український культурологічний альманах. — 1992. — Вип. 2. — С. 78—89; 1993. — Вип. 1. — 1—2 (3—4). — С. 83—85. 28. Шевчук В. Книга-сповідь. Про «Хутірську філософію» Пантелеймона Куліша // Хроніка 2000. Наш край... — 1992. — Вип. 2. 29. Петров В. Хуторянство і Європа. Листи Куліша з-за кордону р. 1858-го // Хро- ніка 2000. Наш край... — 1992. — Вип. 2. 30. Кулиш П. Об отношении малороссийской словесности к общерусской (Эпилог к «Черной раде») // Твори в двох томах. — К., 1989. — Т. 2. 31. Сарбей В. Г. До вироблення концепції багатотомної «Історії українського наро- ду» (роздуми і пропозиції). К., 1994. 32. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. — № Барв. 1560. Листи Пантелеймона Куліша до Олександра Барвінського. 33. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. 34. Грушевський М. Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості // Україна. — 1927. — кн. 1 —2. — С. 9—38. 35. Державний архів Харківської області. — Ф. 969. — Оп. 1. — Спр. 1. Лист Івана Пулюя до Христини Адчевської (молодшої) 1909 р.

Пантелеймон Куліш в українському національному відродженні

Репозитарії

Схожі ресурси