Дорога Сходження Петра Савицького

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1997
Автор:	Бобир, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Розвідки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200359
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Дорога Сходження Петра Савицького / О. Бобир // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 63-71. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200359
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2003592024-11-29T16:44:46Z Дорога Сходження Петра Савицького Бобир, О. Розвідки 1997 Article Дорога Сходження Петра Савицького / О. Бобир // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 63-71. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200359 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Розвідки Розвідки
spellingShingle	Розвідки Розвідки Бобир, О. Дорога Сходження Петра Савицького Сiверянський літопис
format	Article
author	Бобир, О.
author_facet	Бобир, О.
author_sort	Бобир, О.
title	Дорога Сходження Петра Савицького
title_short	Дорога Сходження Петра Савицького
title_full	Дорога Сходження Петра Савицького
title_fullStr	Дорога Сходження Петра Савицького
title_full_unstemmed	Дорога Сходження Петра Савицького
title_sort	дорога сходження петра савицького
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	Розвідки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200359
citation_txt	Дорога Сходження Петра Савицького / О. Бобир // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 63-71. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT bobiro dorogashodžennâpetrasavicʹkogo
first_indexed	2024-12-01T04:14:07Z
last_indexed	2024-12-01T04:14:07Z
_version_	1818524386311798784
fulltext	Сіверянський літопис • 63 Олександр Бобир ДОРОГА СХОДЖЕННЯ ПЕТРА САВИЦЬКОГО Есть восхожденья дорога. Нету дороги назад. П. Востоков Попри всілякі заборони імена визначних діячів науки і культури неможливо вилучити зі сторінок історії. Багато з тих, хто становив ін- телектуальну і творчу еліту, після жовтневої революції та громадян- ської війни вимушені були покинути рідний край, все життя прожити на чужині. Народ втратив багатьох філософів, письменників, музикан- тів, акторів, живописців, скульпторів, вчених. Вони гірко переживали самоту, усвідомлюючи, що співвітчизники нічого про них не знають. Але, напевно, все ж мали надію на майбутнє, бо жили, працювали і творили, не забуваючи про вітчизну, пильно вдивляючись в далекі рід- ні обрії. Багато імен було заборонено, вони згадувались лише у спис- ках ворогів. Останнім часом в ставленні до них відновлюється історич- на справедливість. Але й досі залишаються у забутті наші земляки, які повинні зайняти чільне місце в рядах реабілітованих великих імен. Серед них і Петро Миколайович Савицький (1895—1968). Приро- да щедро обдарувала цю людину. Його наукові інтереси охоплювали економіку, географію, історію, архітектуру, лінгвістику, літературу. Він писав вірші, багато перекладав на чеську мову, активно займався педагогічною діяльністю. Був одним із основоположників, ідеологів та організаторів євразійського руху. Про універсальність П. Савицький писав як про одну із своїх головних рис: Мой рок, мой крест — универсальность... Цвета искусств, хозяйства лики, Дела героев и вождей, И мир наук, живой, великий, И лица стран, эпох, людей, — Все так влечет, все так волнует... У Чехословаччині, де П. Савицький прожив більшу частину свого життя, високо оцінили його наукову роботу в статті біографічно-бібліо- графічного словника «Чехословацькі праці з мови, історії та культури слов’янських народів з 1760 р.». Народився П. Савицький у Чернігові 15 травня 1895 р. його бать- ко Микола Петрович Савицький, родом з Кролевця, колишньої Черні- гівської губернії, був головою Чернігівської губернської земської уп- рави. 1913 р. П. Савицький з відзнакою закінчив чернігівську чоловічу гімназію і вступив до економічного факультету Петроградського полі- технічного інституту, який теж з відзнакою закінчив 1917 р. У студентські роки юний чернігівець зблизився з П. Б. Струве, вважався кращим його учнем. За рішенням ради політехнічного інсти- туту його визначили стипендіатом по кафедрі господарчого побуту, а згодом він отримав звання кандидата економічних наук. Перспективно- го молодого вченого 1917 р. призначили заступником торгового атташе Сіверянський літопис64 російського посольства в Норвегії. Він зразу проявив себе — уклав вигідні торгові угоди з цією країною. З 1918 р. почав працювати над великим дослідженням «Метафізика господарства та дослідне його піз- нання». Ще в молоді роки П. Савицький відзначався глибокими знаннями та різносторонніми інтересами, нарівні з економікою його приваблю- вала історія, архітектура, цікавили література, народно-прикладне мис- тецтво. В юнацькі роки, під час навчання в гімназії та інституті, П. Сави- цький разом з українським істориком В. Л. Модзалевським кожного року, починаючи з 1911 по 1914, а потім 1918 р. об’їздив майже всю лі- вобережну і частково правобережну Україну, вивчав історію рідного краю, народне мистецтво. Його стаття за підписом P. S.1 «Кам’яне бу- дівництво на Україні від часів Богдана Хмельницького до часів Ро- зумовського», яка була надрукована в газеті «Черниговская земская неделя» (1913, № 9—10), свідчить про глибокі знання автора України та Росії, архітектури двох народів.2 Молодий дослідник відзначив, що реформи Петра І не мали особливого впливу на українське будівни- цтво. Україна через Польщу спілкувалась з Європою і, таким чином, вистояла перед великоруським впливом. Значить, вважав П. Савицький, розподіл архітектури на допетровську і післяпетровську, прийнятний для Великоросії, не підходить Україні. У статті підкреслювався висо- кий рівень художнього смаку українського народу, вплив релігійних поривань зодчих. Зверталась увага на те, що Україна мала значний вплив на московське будівництво, особливо у зведенні баштового типу церков. А розроблена росіянами багата орнаментація на початку XVIII ст. вплинула на оздоблення українських храмів. Значна увага приділялась Козелецькому монастирю — «вершині національного сти- лю, який піднявся, не втрачаючи своїх самобутніх особливостей, до рів- ня Європейського мистецтва».3 1914 р. на II виставці українського будівництва, яка проходила у Харкові, П. Савицький представив велику фотографічну колекцію з ар- хітектури півночі та сходу Чернігівщини. Вона складалася з трьох розділів, які мали детальні наукові коментарі, плани і обміри церков. Перший розділ — дерев’яне будівництво — звертав увагу на Троїцьку і Покровську церкви Коропа і свідчив про те, як довго трималася на Україні традиція старовинного дерев’яного будівництва. Кам’яне бу- дівництво було представлене у другому розділі. На прикладі собору Крупецького монастиря під Батурином П. Савицький показав, що ка- м’яне будівництво сприймало основні прийоми дерев’яного. Третій роз- діл — кам’яниці м. Чернігова — знайомив з особливим видом старо- винного українського громадянського будівництва. В «Черниговской земской неделе» (1914, № 24—25) з’явилася ве- лика стаття П. Савицького «Про українську вишивку XVIII століття та сучасне її відродження», де він розглянув одно- та двоколірні народні візерунки, зосередив свою увагу на багатоколірних шедеврах україн- ської орнаментики, яка створювалася не без впливів Заходу та Сходу. Зацікавили молодого дослідника пам’ятки українського іконопису та культури, зібрані чернігівським музеєм єпархіальних старожитно- стей. Такий посилений інтерес до рідної історії та плідний період у жит- ті П. Савицького пояснюється активним краєзнавчим рухом на Черні- гівщині початку XX ст. Закономірно те, що талановитий юнак потра- пив під благодійний вплив Ю. Виноградського, П. Добровольського, М. Коцюбинського, О. Лазаревського, товаришував і співробітничав з В. Модзалевським. Йому були доступні «Труды Черниговской архивной Сіверянський літопис 65 комиссии», які виходили 1898—1918 pp. Хлопчиком він бачив святку- вання, присвячене 1000-літтю Чернігова у 1907 р. Юний Савицький пра- цював у міському історичному музеї, який відкрив свої двері 1908 р. після проведення в Чернігові XIV Всеросійського археологічного з’їзду, у Єпархіальному сховищі старожитностей. На древній чернігівській землі були закладені основи наукових та творчих пошуків П. Савицького. Під час навчання в Петрограді 1916 р. здібний юнак разом із В. Л. Модзалевським підготував до друку книгу «Очерки искусства старой Украины. Чернигов», яка була набрана як випуск журналу «Живая старина», але не змогла вийти під час громадянської війни. 1920 р. П. Савицький вирушив на південь Росії, де став секрета- рем свого вчителя П. Струве, який тоді займав у штабі генерала Вран- геля посаду завідуючого департаментом закордонних справ. Після поразки білої армії він змушений був поїхати до Болгарії, де працював технічним редактором у журналі П. Струве «Русская мысль», а в грудні 1921 р. переїхав до Праги. Тут він прожив з деся- тилітньою перервою все своє життя разом з дружиною, двома синами та батьками. Спочатку жити в Чехословаччині було важко, служити ніде. До- водилось існувати на грошову допомогу в 700 крон, яку дало Міністер- ство закордонних справ держави, що дала їм притулок, а також на випадкові літературні гонорари. Але молодий вчений не підкорявся обставинам. Він безплатно працював у празьких наукових товариствах і журналах, вивчав чеську мову, пізнавав життя поки ще чужої країни. До того ж він був не сам, поряд жили тисячі емігрантів. Чехословацький уряд взяв на себе турботу про біженців. Молодим дозволялось навчатися в усіх середніх і вищих навчальних закладах країни. За умови успішного навчання їм безплатно надавали повне за- безпечення, включаючи необхідні навчальні посібники. Окрім того, для російських емігрантів було відкрито юридичний факультет, для україн- ських — Вільний український університет з двома факультетами: філо- софським і юридичним. Можна було навчатися у вищій школі техніч- ної комунікації та російському інституті сільськогосподарської коопе- рації. Проводилися заняття у педагогічному інституті ім. Я. А. Камен- ського, який готував педагогів для російської та української гімназій у Празі та російської гімназії в Моравській Тржебові. 1923 р. почав пра- цювати Російський народний університет як чесько-російський просвіт- ницький заклад. У цих вузах викладали відомі російські вчені та культурні діячі, яким були надані всі можливості для наукової роботи. Закономірно, що емігранти називали Прагу «російськими Афінами». За таких умов і П. Савицький мав можливість працювати і прово- дити свої наукові дослідження. 1922 р. він захистив одну із своїх нау- кових праць і став приват-доцентом кафедри економіки та статистики російського юридичного факультету, а 1925 р. — доцентом інституту сільськогосподарської кооперації, де був завідуючим кафедрою еконо- мічної та сільськогосподарської географії. 1928 р. — професор тієї ж кафедри. З 1935 р. перебував на посаді лектора Німецького універси- тету Праги, де вів заняття з української та російської мов, працював у слов’янському семінарі, яким керував проф. Г. Геземанн. Він також ви- ступав з лекціями в Берліні на кафедрі економічної географії Російсько- го наукового інституту, був дійсним членом Німецького товариства сло- в’янознавства у Празі та членом-кореспондентом географічного това- риства у Бєлграді. Сіверянський літопис66 Інтерес П. Савицького до історії вітчизняної архітектури, який за- родився в юнацький період, не згасав і в наступні роки його життя. Позбавлений в еміграції можливості звернутися до раніше підготовле- них і опублікованих статей, він продовжував дослідницьку роботу, зо- середив свою увагу в основному на церковній архітектурі. У 1921 — 1928 pp. вчений побував в головних центрах Європи, зібрав дані для співставлення з вітчизняним матеріалом. В архіві П. Савицького, що знаходиться у Слов’янській бібліотеці Праги, є рукопис його статті «Декілька думок з історії українського будівництва», де узагальнено весь зібраний матеріал.4 1936 р. П. Савицького обурило варварське знищення художньо-іс- торичних пам’ятників Києва і київських околиць. Зруйнування Михай- лівського монастиря, який перевершував кращі витвори італійської архітектури візантійського стилю, Трьохсвятительської церкви, Виду- бицького монастиря, Михайлівського храму, Військово-Нікольського собору, Братського монастиря, як вважав учений, «не може не викли- кати тремтіння у кожної скільки-небудь освіченої людини, у всякого, для кого Україна і українська культура не просто «гній» для чиїхось чужих ланів».5 Адже в XI—XIII ст. нашої ери не було на землі такого невеликого простору, як древній Київ, де б зосереджувалась така кіль- кість геніальних архітектурних споруд. Наступні століття, в основному, помилували їх. А в середині XX ст., з гіркою іронією відзначав П. Са- вицький, розорення Батия виглядає нікчемним у порівнянні зі справа- ми київських «будівельників» 1934—1936 pp. Але він мав надію на те, що руйнівна діяльність припиниться, а знищені, понівечені споруди бу- дуть відновлені і відбудовані. Європейське визнання отримали наукові праці П. Савицького з економічної географії. У листі до Л. М. Гумильова він писав: «Про се- бе я можу сказати, що я життя живу, не відводячи очей від географіч- ної карти».6 Сам вчений з гордістю підкреслював, що його теорія «пе- ріодичної системи» географічних поясів була сприйнята радянськими географами і використана в підручниках з географії. З успіхом П. Са- вицький використовував свої знання географії в інших наукових галу- зях — історії, літературознавстві, лінгвістиці («Сказання іноземців про Сибір (історико-географічні замітки)»), 1933; «Піднесення» і «депресія» давньоруської історії», 1935; «Житіє» протопопа Аввакума як геогра- фічне першоджерело», 1929; «Література факту у «Слові о полку Іго- ревім», 1930; «Географічний ландшафт в радянській літературі», 1934; «Місцедіяння в російській літературі (географічна сторона російської літератури)», 1932; «Євразія в світлі мовознавства», 1931 (разом з Р. Якобсоном). Наукові праці П. Савицького перекладені на чеську, французьку, англійську, німецьку мови. П. Савицький разом із П. П. Сувчинським, М. С. Трубецьким був одним із основоположників, ідеологів та організаторів євразійського руху. У різні роки їхніми однодумцями були історик і славіст Л. В. Флоровський, філософ і богослов В. М. Ільїн, економіст Я. Д. Садов- ський, історик і філософ Л. П. Карсавін, літературний критик Д. П. Святополк-Мирський, історики М. Шахматов і Г. В. Вернадський. П. Савицький написав для першої збірки євразійців «Исход к востоку. Предчувствия и свершения. Утверждения евразийцев» (1921) чотири статті. Він редагував «Евразийскую хронику», був співредактором «Ев- разийского временника», «Евразийского сборника», організував «Евра- зийское книгоиздательство», яке працювало у Празі, Берліні, Парижі. З євразійською концепцією історії Росії вчений виступив на VII між- народному конгресі істориків у Варшаві. Він багато зробив для ство- Сіверянський літопис 67 рення євразійської школи історіографії. У вірші «Наш век» П. Сави- цький писав: Да, евразийского прилива В веках предустановлен взлет! О нем в созвучьях, в переливах Песнь этих грозных дней поет. Євразійці намагалися вирватися за коло націоналістичних і пар- тійних питань у вирішенні сучасних проблем. Поважаючи європейську культуру, вони ламали рамки національного шовінізму, вважали, що слов’янство не виправдало покладених на нього надій. Європейський вплив породжував комплекс неповноцінності багатьох народів, усвідом- лення своєї відсталості, відчуження від своїх традицій. Протиріччям Європи євразійці протиставили єдину Росію, натхненну православ’ям. Вони вважали, що Росія не є спадкоємицею Київської Русі, а утвори- лася з московського царства на руїнах татарської орди у XVI ст. За географічними і кліматичними умовами Росія як своєрідна територія відрізняється від Європи і Азії та являє собою Євразію. У духовно- культурному розвитку вона була послідовницею Візантійської імперії. Революцію євразійці розцінювали як реакцію народу на реформи Петра І, які розкололи націю. Подібно до зміновіхівців вони засуджу- вали більшовицький переворот, але примирялися з ним, вважаючи його стихійною катастрофою. Більшовизм, говорили вони, прояснив ма- теріальне і духовне зубожіння, марксизм був кульмінацією дегенера- тивного впливу Заходу. А російський народ використав революцію, щоб зберегти територіальну цілісність країни. Євразійці схвалювали деякі нові установи, підтримували лозунг «Ради — без комуністів!», прийма- ли націоналізацію, але не погоджувалися з методами її реалізації, від- стоюючи комбінацію великих державних і малих приватних підпри- ємств. Вони засуджували інтервенцію і терористичні акції проти бать- ківщини і участь в них російських емігрантів, розраховували на посту- пову дискредитацію більшовиків і мали велику надію на те, що шля- хом еволюції переможуть їх. Перші ознаки кризи євразійського руху з’явилися наприкінці 20-х pp., коли паризька група, яка об’єднувалася навколо журналу «Евразия» (С. Єфрон, П. Сувчинський, Д. Святополк-Мирський), зайня- ла прорадянські позиції. Відношення до більшовиків ставало все менш критичним, позитивно оцінювалися результати індустріалізації та ко- лективізації. Крах євразійського руху був пов’язаний з тріумфом тоталітарних диктатур. Коли євразійці пропагували співдружність націй, в Європі інтенсивно розвивалися шовіністичні настрої. П. Савицький залишився відданим євразійським ідеям до смерті. Але у період Великої Вітчизняної війни він, як патріот своєї батьків- щини, став на бік Радянського Союзу, пишався його перемогою і між- народним авторитетом. В одному з листів до Л. М. Гумильова, напи- саному у січні 1958 р., П. Савицький стверджував: «Нашу молодість і наші інтелектуальні потенції дає нам, на мою думку, наша російська мати сира земля. Вона, в людських масштабах, настільки величезна і настільки неосяжна, що постійно обновлює і немов «омолоджує» нас. Нам нічого боятися ні століть, ні тисячоліть. І при цьому ми залишає- мося на одному й тому ж корінні. І в цьому наша величезна перевага і запорука сили у всіх областях — у порівнянні з канадами, австралія- ми тощо, відірваними від коріння. Розуміючи всю діалектику питання, я колись писав: В чем тайна русских дел? Единством всенародным Крепка и велика и дивна Русь моя. Сіверянський літопис68 Ведет сынов соборный дух народный, Им помогает мать сыра земля...»7 3 1940 р. до 1944 р. П. Савицький був директором кооперативної російської гімназії. Але у зв’язку з тим, що він чинив перешкоди в мо- білізації гімназистів до гітлерівської армії, його звільнили з цієї по- сади. Радість перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній вій- ні була затьмарена: органи держбезпеки заарештували П. Савицького і вивезли до СРСР. Та довгі роки тяжких випробувань не зломили вче- ного, сили надавала віра у Бога і поетична творчість. До 1955 р. рідня нічого не знала про нього. Наступного року П. Савицький повернувся до Праги. Протягом всього життя за кордоном П. Савицький уважно слідку- вав за процесами, які проходили у політичному, економічному, а також культурному житті. Він засуджував сталінський режим, особливо згуб- ний для 30-х pp. «Багато, що робиться зараз в СРСР самою владою, — писав П. Савицький, — є прямим підсобництвом зовнішнім ворогам Росії».8 Він з болем відзначав, що можливість синтезу в історичних на- уках зведена нанівець під тиском марксизму, що філософи змушені мов- чати, а робота О. Ф. Лосева обірвалась. Але все ж другу половину 30-х pp. П. Савицький оцінив як період духовних зрушень, крізь обриси радянської дійсності почали просту- пати елементи традицій. Відродження традицій відповідало прагненню євразійців поєднати нове і старе у небувалій єдності. Проте, як вважав П. Савицький, нове в області духовної культури Країни Рад, хоч і ма- ло свої переваги, руйнувалося. «У цю хвилину Радянський Союз на 90% живе російською культурою ХІХ-го століття («класика» — у му- зиці, Даль — у мові, Буслаєв — у граматиці, Ушинський — у педаго- гіці, Римський-Корсаков — у музиці, Репін — у живописі, ампір і на- віть «російський стиль» — в архітектурі, і так в усіх виявленнях».9 Звернення Радянської Росії до XIX століття об’єктивно поєднува- ло її з російською еміграційною культурою, яка в значно більшій мірі зберегла і розвивала традиції минулого. П. Савицький стверджував, що еміграція потрібна Росії і російській культурі для духовного відрод- ження. Він вважав, що існує єдина російська культура, хоч вона і роз- ділена кордонами. Проте шлях повернення на батьківщину відкидався, тому що в радянській Росії культура не могла бути незалежною від ідей комунізму, а її носії зазнали б насилля. Про це красномовно свід- чив приклад критика Д. П. Святополка-Мирського. П. Савицький вважав себе спадкоємцем культури XIX ст. Це під- тверджує і його поетична творчість, в якій відбилася і громадянська позиція, і філософські та ідеологічні міркування, і наукові пошуки ав- тора. У творі «Не только стихи» він писав: Вложить все знания и силы В единый заостренный стих. Пускай рассказывает миру О мире тайном дум моих. 1960 р. у Франції вийшла збірка поезій П. Савицького «Стихи» за підписом П. Востоков. Цей псевдонім нагадує ім’я О. X. Востокова (1781—1864) — філолога, поета, засновника порівняльного слов’янсько- го мовознавства. Але більш ймовірно, що цей псевдонім пов’язаний зі сходом (російською мовою — востоком), куди були спрямовані помис- ли П. Савицького як ідеолога євразійців. В основному всі вірші П. Савицького належать до періоду його ув’язнення в концтаборах і життя на поселенні у Мордовії (1945— Сіверянський літопис 69 1956). У час цього довгого та страшного десятиліття забуття і прини- жень поезія була для нього порятунком, продуховиною для думок, по- чуттів і надій на майбутнє. Вірші складалися, як свідчив сам поет, там, де Муза повинна була зціпити зуби від болю, де горло перехоплювало від обурення, а пальці сковував страшенний холод — на верхньому майданчику дванадцятиповерхової Луб’янки, у бурі (барак посиленого режиму), на лісоповалі в лютий мороз, у камері в’язниці. Паперу не було, поетичні рядки доводилося дряпати на книжкових палітурках, на- дірваних конвертах. Але й ці записи були небезпечним заняттям для в’язня. П. Савицького виручала феноменальна пам’ять. Сучасники при- гадували, що прочитану один раз книгу він міг переказувати, цитуючи на пам’ять цілі сторінки. Вистраждані рядки запам’ятовувалися надов- го, якщо не назавжди. Окремі вірші П. Савицького анонімно з’являлися друком ще до ви- ходу книги. Це засвідчив відомий американський літературознавець Г. П. Струве, син учителя Савицького П. Б. Струве. Літературознавець і поет були добре знайомі, але після розлуки у 1922 р. вони тільки ли- стувалися. У листі від 10 жовтня 1959 р. Г. Струве інформував П. Са- вицького: «Не знаю, чи дійшло до Вас те видання, в якому через мене ще раніше були надруковані вірші Востокова (без його імені), — ті, які Ви прислали мені два-три роки тому. Вони надруковані без поси- лання на мене, але невелику передмову до них склав я».10 Друкував вірші поета і ж. «Грани». Його редакція згодом надісла- ла велику добірку творів П. Савицького талановитому російському по- ету-акмеїсту Миколі Оцупу, який, за браком місця, відібрав меншу ча- стину поезій для книги і написав до неї передмову. Історик М. Андре- єв, який теж брав активну участь у виданні книги, написав теплі слова про її автора. Після смерті М. Оцупа 1959 р. М. Андреєв сповіщав П. Савицького: «Він був у захопленні від Ваших віршів: очевидно, його передмова до них — лебедина пісня поета».11 Всі розрізнені тексти зібрав і знайшов гроші для видання інженер С. Вечорін, який очолював у еміграції Загальне об’єднання петроград- ських політехніків. Вірші П. Востокова відзначаються внутрішньою енергією, утверд- женням життя, оптимістичним поглядом на світ. М. Оцуп зазначив: «Я закоханий у чистоту і стійкість П. Востокова і писав про його поезію з вдячністю за те, що в наш час є такі люди».12 Якщо знаєш про круті повороти життєвого шляху поета, про умо- ви, в яких він творив, то проймаєшся повагою до нього. Ліричний ге- рой П. Савицького — подвижник («Мой крест мне послан неспроста»). Він бере на себе відповідальність за все, що коїться навколо, по-філо- софськи осмислює трагізм буття, усвідомлює неминучість долі, за хри- стиянським звичаєм прощає своїх мучителів; його мета — В смиреньи, знании и правде возростая, Людей — примером — к лучшему зови. Не випадково М. Оцуп порівнював П. Востокова з італійцем Сіль- віо Пелліко, який у неволі написав свій головний твір «Мої темниці». Ліричний герой черпав сили у просторах своєї батьківщини, гли- бинним корінням він пов’язаний з її історією, без неї він себе не уяв- ляє. О степь. Огонь в моей крови Твоим дыханьем поднят мощным. Ты дел моих, моей любви Неиссякаемый источник, — писав поет у вірші «Курганы», якому дала високу опінку А. Ахматова.13 Сіверянський літопис70 У віршах П. Востокова знайшли відображення євразійські ідеї П. Са- вицького, надія на світову роль Росії: То стойкость русская, завет векам идущим. Нет равных ей среди мерил земных. Она чревата мировым грядущим. («Русская стойкость») Дух поета підтримувала його віра у Бога, у християнську справед- ливість. Взірцями для наслідування, ідеалами йому були Єрмоген, Алексій, Антоній та інші релігійні діячі, яких оспівував П. Востоков. Вони зображені людьми високих помислів, незламної волі. А їх саміт- нє життя давало можливість осягнути світ: Есть в мире тайны. Лишь в уединеньи Постичь способен их к ним обращенный взор. («Феофан-затворник») Духовні вірші П. Савицького займали значне місце в його творчо- сті. Підтвердження цьому ми знаходимо і в листі М. Андреєва до пое- та від 11 лютого 1961 р.: «М. М. Зернов складає в Оксфорді словник авторів, які писали на релігійні теми. Він звернувся з питанням про Ваші роботи на цю тему».14 Орієнтація на високі взірці не відірвала поета від реального зем- ного життя, яке опирається на просте. За Савицьким, осмислення про- стоти веде до розуміння і осягнення світових законів. В основе сложного нам светит простота, И в безграничном тоже есть простое. В простых словах сказалась глубина. Простым законом дышет все живое. («Простое») Поет прагне у в’язневі-лісорубі роздивитися глибину і гідність лю- дини («Лесорубу»); зимове сонце не тільки несе світло поселенцю і дає можливість читати, але й гріє його скорботну душу («Свет пятьдесят четвертой параллели»); з яблуком пов’язані роздуми про людей і час, коли «вкусить мы сможем добрый плод земной» («Яблоко»). Про відповідність простоти поезій П. Савицького духу епохи писав і М. Оцуп: «І якщо правда, що світова література увійшла в епоху персоналізму, тобто простоти після складностей, релігійної зібраності після естетичної безладності та пустельницької любові до ближнього понад професійних чвар, то і лірика Востокова — благодатне знамення часу».15 Оскільки у віршах П. Савицького йшлося про життя в’язнів у Ра- дянському Союзі, його засудили до трьох років, але невдовзі амністу- вали. Тяжке життя і довгі роки чекання на чоловіка підірвали здоров’я дружини П. Савицького Віри Іванівни, вона померла від раку легенів у 1960 р. Не зломлений горем і несправедливістю П. Савицький продовжу- вав напружено працювати. У 60-ті роки він активно листувався, обмі- нювався науковими працями з відомим українським та російським лі- тературознавцем М. К. Гудзієм, істориком-знавцем Італійського Від- родження М. О. Гуковським, спеціалістом з проблем Азії Л. М. Гуми- льовим. Останній знайомив П. Савицького зі своїми рукописами, шукав у нього підтримки і натхнення для дослідження історії євразійських кочівників. Наприкінці свого життя П. Савицький займався перекладами на російську і чеську мови, співробітничав з Академією наук ЧСФР, го- тував для чехословацької енциклопедії статті про географію СРСР. 13 квітня 1968 р. П. Савицький помер. Його поховали на Ольшан- ському кладовищі у Празі. Сіверянський літопис 71 ПРИМІТКИ: 1 П. Савицький друкував свої праці під такими псевдонімами і криптонімами — П. Востоков, Степан Луденський, В. Лодовиков, Т. Ходот, С. П., P. S. 2 Підтвердженням цьому служить посилання на статтю П. Савицького історика І. Огієнка у його книзі «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу» (Київ, 1918. — С. 16). 3 P. S. Каменное строительство на Украине от времен Богдана Хмельницкого до времен Разумовского. — Черниговская земская неделя, 1913. — № 10. — С. 3. 4 Висловлюємо щиру вдяку директору Слов’янської бібліотеки у Празі доктору І. Вацеку за допомогу в роботі. 5 Савицький П. Н. Гибель и воссоздание неоценимых сокровищ (Разгром русского зодческого наследия и необходимость его восстановления). — Прага, 1937. — С. 16. 6 Архів П. М. Савицького (Слов’янська бібліотека у Празі). — С. V, № 87. 7 Архів П. М. Савицького (Слов’янська бібліотека у Празі). — С. V, № 87. 8 Савицкий П- Н. Россия и эммиграция (культурно-историческая проблематика мо- мента). — В сб.: Новый град, Париж, 1938. — № 13. — С. 116. 9 Там же. — С. 119. 10 Архів П. М. Савицького (Слов’янська бібліотека у Празі), с. III, № 55. 11 Там же. — С. II, № 8. 12 Цит. за кн.: Востоков П. Стихи. — Булонь, 1960. — С. 30—31. 13 З поезією П. Савицького А. Ахматову знайомив її син Л. М. Гумильов, який ак- тивно і регулярно листувався з Петром Миколайовичем, надсилав йому книги ма- тері. До речі, в одному листі від 15 січня 1957 р. П. Савицький писав Л. Гуми- льову: «...мій покійний друг, відомий історик України, автор «Малороссийского ро- дословника», який опрацював історії сотень і сотень поколінь за два з половиною — три століття, — Вадим Львович Модзалевський, — вважав, що найбільш об- даровані нащадки з’являються в результаті змішаних шлюбів. Він спеціально про- стежував це на співвідношеннях двох дуже родинних, але все ж не співпадаючих один з одним племен — великоруського і малоруського. Мені особисто він пропону- вав мати надію на те, що моя прабабуся належала до великорусько-татарського роду Ахматових» (Архів П. М. Савицького (Слов’янська бібліотека у Празі). — С. V, № 87). 14 Архів П. М. Савицького (Слов’янська бібліотека у Празі). — С. II, № 8.

Дорога Сходження Петра Савицького

Репозитарії

Схожі ресурси