2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200368%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200368%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK
2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response

Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема

Saved in:
Bibliographic Details
Main Author: Шевченко, В.
Format: Article
Language:Ukrainian
Published: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Series:Сiверянський літопис
Subjects:
Online Access:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200368
Tags: Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
id irk-123456789-200368
record_format dspace
spelling irk-123456789-2003682024-11-29T16:45:46Z Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема Шевченко, В. Філософська скарбниця 1997 Article Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема / В. Шевченко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 136-142. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200368 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Філософська скарбниця
Філософська скарбниця
spellingShingle Філософська скарбниця
Філософська скарбниця
Шевченко, В.
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
Сiверянський літопис
format Article
author Шевченко, В.
author_facet Шевченко, В.
author_sort Шевченко, В.
title Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
title_short Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
title_full Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
title_fullStr Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
title_full_unstemmed Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
title_sort предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 1997
topic_facet Філософська скарбниця
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200368
citation_txt Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема / В. Шевченко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 136-142. — Бібліогр.: 10 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT ševčenkov predmetíspecifíkaístoričnogopíznannââkmetodologíčnaproblema
first_indexed 2024-12-01T04:14:24Z
last_indexed 2024-12-01T04:14:24Z
_version_ 1818524404974354432
fulltext Сіверянський літопис136 ФІЛОСОФСЬКА СКАРБНИЦЯ Володимир Шевченко ПРЕДМЕТ І СПЕЦИФІКА ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ ЯК МЕТОДОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА Зміст історичної реальності у європейській науковій та філософ- ській традиції здавна виділяється як сфера Космосу (упорядкованого олюдненого світу), котра відмінна від оточуючої його позачасовості й безмежності неісторичного Хаосу. Останній, мовлячи словами Г. Ско- вороди, «тайна некая», котру поважали усі народи і позначали її різ- ною символікою. Неісторичне постає як Невідомість, Ніщо і Небуття там, де завершується сфера людської діяльності або Космос. Визначення історичного разом з тим має й інший аспект. Він зу- мовлений потребами людей розуміти суть і зміст власного буття у сві- ті, тобто в Космосі. Саме в цьому аспекті виникає багато питань мето- дологічного характеру, так як серед дослідників-істориків і філософів нині поширене інтуїтивне припущення, нібито історична реальність, як предмет пізнання, — це завжди очевидна данність. Завдання дослід- ника полягає нібито тільки в тому, щоб знайти «єдино правильний» принцип пізнання її прихованої сутності. Переважає в цілому думка, висловлена Л. В. Скворцовим: «Історія як наука охоплює різні аспекти суспільного життя. Вона може включати в себе й опис зовнішніх факто- рів і умов історичного процесу, діючих так чи інакше на події, що про- ходять у суспільстві»1 Та все ж історична реальність не зводиться до предмету соціології, що вивчає суспільне життя, і не настільки очевидна, щоб про неї істо- рик або філософ могли так впевнено писати, як це чинить згаданий ви- ще автор. Засновник «філософії історії» Й. Гердер ще у XVIII ст. під- креслював складність історичної реальності, висловлюючи думку: «Рід людський навряд чи у силах повідомити нам історично вірні звістки про своє творення, про перші отримані ним настанови, про винайдення мови і перше своє місце проживання».2 Мислителі XX ст. змушені теж визнавати той факт, що «історія — це велике ще не вирішене питання».3 Подібні визнання вказують на незадовільне вирішення питання про предмет історичного пізнання сучасною наукою. Принаймні на сьогодні сформувалось декілька поглядів на внутрішню наповненість історично- го буття, котрі можна вважати домінуючими. Один з них започаткову- ється у давньоіндійській та давньогрецькій історіософській думці, котра сприймала історію як «театрально-карнавальне» дійство. Реальна істо- рія в цьому плані витлумачується як «ілюзія», «театр», «лицедійство», де суб’єкт дійства — люди — залишаються однаковими. Міняються тільки «декорації», а їх переміна нібито й утворює реальну історію. Остання, з погляду А. Шопенгауера, не більше якоїсь «товмачки заму- • Сіверянський літопис 137 чених і засмиканих істот, котрі живуть тільки тим, «що поїдають одне одного».4 Розуміння історичної реальності як карнавалу навіювало і цілком протилежну думку, згідно з якою «остаточної відповіді» на питання «що таке людина?» немає. Людина виявляє себе по-новому у змінених обставинах буття. «Ми, власне, не знаємо, що таке людина, — пише К. Ясперс, — і це також відноситься до сутності нашого людського бут- тя».5 Зрештою, цей підхід, як і попередній, фактично веде до розу- міння історичної реальності як символічно-фіктивного дійства, під час якого все «мигтить» своєю багатозначністю, невизначеністю та умовні- стю. Історична реальність у своєму позитивному аспекті, тобто як сві- тобуття людей, зображується в такому висвітленні як перманентний абсурд. Інший підхід до визначення предмета історичного пізнання пропо- нує науково-позитивістська методологія. Спираючись на методики при- родознавства і запозичаючи з нього понятійний апарат, позитивізм спочатку вбачав предмет історичного пізнання у окремих фактах «при- роди» і суспільств, дослідження яких дало б змогу встановити загальні закони розумового розвитку людства. Позитивізм, підкреслював П. Лавров, поставив завдання усунути «всі сутності, реальні або ідеаль- ні, буття яких не вказане у досвіді», щоб таким способом «уяснився ло- гічний процес розуміння зовнішнього світу людиною і процес внутріш- ньої історії людства».6 Проте задум позитивізму в цілому звівся до «техніки» збирання, старанного опису й класифікації різноманітних фактів на підставі по- дібності. Наслідок такої роботи був сумний для історичної науки, бо предмет її досліджень було проголошено неіснуючим. Провідний філо- соф-позитивіст XX ст. К. Поппер, зокрема, дійшов висновку про те, що «немає історії людства, а є лише безмежна кількість історій усіх аспек- тів людського життя».7 Але й таке визнання, з погляду К. Поппера, не пояснює суть предмета історичного пізнання, тому що різні аспекти людського життя спричинені недоліками людської природи. Саме зав- дяки тому, що люди мають вади, вони змушені якимось чином їх ком- пенсувати, вступаючи у взаємодії і продукуючи цим історічний процес. «Конкретною історією людства, якби така існувала, — писав К. Поп- пер, — мусила б бути історія всіх людей. Вона мусила б бути історією всіх людських надій, всієї боротьби і страждань».8 Справжня історична реальність, з погляду К. Поппера, розгорта- ється як ірраціональний рух людей-атомів, що упорядковується деякою мірою елітарними (правлячими) групами силоміць. Насильство ж об- межується раціональністю спеціально створених людьми інститутів та традицій. Історична реальність через все це є не більше, ніж «безліч несподіваних реакцій у тих структурах, реакцій, що їх взагалі немож- ливо передбачити».9 Досить активно проти екзистенціального й позитивістського тлума- чення предмета історичного пізнання виступає марксистсько-ленінська методологія, що вбачає в них ознаку агностицизму, а не спроби вирі- шити проблему по суті. Марксистсько-ленінська методологія намага- лась окреслити історичну реальність передусім шляхом протиставлен- ня її «природі». Тобто у тому розумінні, що межі предмета історично- го пізнання визначались відмінностями, котрі властиві людському сус- пільству і які відрізнялись від «природного», що належить позаісторич- ному існуванню. Історія в такому разі ототожнюється із соціокультур- ною реальністю, а «неісторією» мислиться все природне буття. Заува- жимо, що до «неісторії» К. Маркс, як свідчить текст його роботи «Ні- мецька ідеологія», написаної спільно з Ф. Енгельсом, відносив і такий суттєвий аспект людського існування, як свідомість, у якої нібито «не- має історії». Сіверянський літопис Потрібно однак підкреслити, що К. Маркс не завжди тримавсь од- ного погляду на історію, не завжди протиставляв суспільство, як «іс- торію», природі, як «неісторії». Іноді він твердив, що буття людей є «природно-історичний процес», продовжуючи цим ідеї «філософії істо- рії» Й. Гердера та Л. Фейєрбаха. Загалом, хоч К. Маркс історичне бут- тя і витлумачував не завжди послідовно, проте у своїх ранніх творах, історію він вважав головним чином конструктивно-творчою діяльністю людей у природному довкіллі. Тому основний чинник історії К. Маркс, як і Й. Гердер, вбачав у фізичній взаємодії людей з речовинами (пра- ця) та у міжлюдському спілкуванні (мова, «духовне життя»), а також у «матеріальних відносинах» людей, опосередкованих різноманітними, формами спілкування. Важливо вказати й на те, що розуміння історії К. Марксом у його «ранніх» творах, на відміну від його «пізніх» поглядів, а тим більше від пояснення історії у межах виниклого в 30-і роки XX ст. в СРСР «марк- сизму-ленінізму», рухається переважно річищем гуманістично-антропо- логічного підходу. Антропоцентричне сприйняття історії характерне і для української філософії. Стихії, рослини і тварини, не раз писав учи- тель Г. Сковороди Г. Кониський, не відають про те, хто вони такі і що собою являють. Про все те знає тільки людина, вона ж і постає речни- ком та основним діячем плину світових подій. Комета, відзначав сучас- ник К. Маркса в Україні П. Юркевич, рухається по своїй орбіті, і їй байдуже, у якому положенні вона перебуває, де вона і що з нею може трапитись. Людині ж не байдуже ні її місце у світобутті, ні той статус, який вона обіймає у суспільстві, ні те, на що вона може сподіватись у прийдешньому. Тому тільки людина цікавиться історією, здатна відді- лити історію від неісторії, прагне пізнати й зрозуміти історію. Гуманістично-антропоцентристська інтерпретеація історії в цьому смислі керується думкою про те, що історична дійсність постає одним і єдиним предметом науки, мистецтва і філософії саме тому, що «неісто- рія» розкривається і «підкоряється» людям тільки внаслідок пізнання та освоєння всього того, на що людина «поклала руку», «кинула оком» або куди «ступила» її «нога». Невідомість, яка була поза історією, люд- ською дією ви-значується, по-значується, набуває міру та межі буття. Історична реальність, як людський Космос, таким чином, не обме- жується штучним (соціокультурним) буттям, котре створюється, людь- ми і неспроможне самовідтворюватись. Дійсна історія включає в себе і природний аспект, як самоіснуюче народження і самоперетворення буття. У цьому смислі цілком правим був Є. Славинецький, який у сво- єму «Лексиконі» перекладав грецьке слово «історія» як «життєпис» або «дієпис». Адже засада історичної реальності — це людська життєдія, яка викликає з Небуття і «втягує» в історію з «неісторії» природні ре- чі, явища і процеси. Заодно люди створюють з них «паралельний» штуч- ний світ культури й цивілізації, котрий або імітує природне, або раціо- нально контролює його існування. Конституючим чинником і провідною ланкою історичної реаль- ності завжди є життя людського роду і різноманітні способи його вия- ву. Маються на увазі народи, котрі утворюють різні суспільства і дер- жави; життя окремих людей, як громадян (тобто внаслідок належно- сті до «громади», народу) і як підданих держави. Суспільне і природ- не, таким чином, поєднані тільки у світі людей, який включає в себе масу «взаємовпливів» народів, суспільств, культур, держав, окремих соціальних верств, технологій життєдії, способів самоперетворень то- що. Причому все історичне завжди залишається відкритим для контак- тів з «неісторією», бо межа, що відокремлює Космос від Хаосу, віднос- на, залежить від людської діяльності. Отже, люди живуть у світі, як у 138 Сіверянський літопис власній історії, тому вони й можуть пізнавати властиві їй природні й соціокультурні засади, рухаючись при цьому від знання цих засад до їх незнання і у зворотному напрямку. Свідченням цього є великий комплекс природничих, технічних, гу- манітарних і суспільних наук, що постав внаслідок вивчення олюдне- ного світу, тобто історичної реальності. Разом з тим це викликає низку методологічних питань, пов’язаних із визначенням місця історичної науки в системі сучасної науки. Зокрема: у чому полягає особливість історичного пізнання, якщо історична реальність досліджується найріз- номанітнішими науками. Адже ніхто не заперечуватиме проти того, щоб якусь споруду вивчали інженери, художні твори — мистецтвознавці, а вжитковими речами, щоб цікавились майстри-ремісники. Разом з тим все це може досліджувати й спеціаліст-історик. Професійний історик може вивчати рослини й тварини, окремих людей та їх об’єднання. Разом з тим усе це вивчають біологи, ветери- нари, хіміки, медики, соціологи, економісти тощо. Загалом можна ска- зати так: природно-географічні, біологічні й технічні аспекти історич- ної реальності досліджуються комплексом природничих і технічних наук, я її соціально-культурні аспекти вивчаються розгалуженою сіткою фі- лософських, соціологічних, юридичних, політичних, педагогічних, еко- номічних та інших наук. Оскільки різні аспекти історичного буття аналізуються системою наук і філософськими теоріями, оскільки створюється враження, нібито історична наука не має ніякого відносно чіткого предмета досліджен- ня. Шукаючи цей предмет, вчені-історики нерідко бачать його у сфері політики та функціювання держав. Тому й історія людства часто зво- диться до опису держав, їх політики, а зрештою — до опису діяльності «Великих» і «Талановитих», котрі «робили історію», тобто були полі- тиками або ж слугували політиці. Першочергова увага при цьому при- діляється тим «великим», котрі уміли, як писав колись Н. Макіавеллі, «пускати кров» підданим і «перемагати» свій народ, розв’язувати вій- ни та чинити інші неподобства. Мирне життя народів внаслідок цього постає непривабливим епізодом між спровокованими «Великими» масо- вими убивствами людей та підкореннями народів з метою грабунків і наживи. Насправді ж предмет історичної науки, як і всякого пізнання, не- віддільний від людського життя. Кожен дослідник історичної реально- сті (природознавець, соціолог тощо), в тому числі й учений-історик, мо- же вивчати скрізь і всюди тільки одну дійсність, а саме ту, що є «тут» і «тепер». Адже кожна людина живе не «вчора» і не «завтра», а ви- ключно «тепер», і може пізнавати у свідомому й бадьорому стані тільки «тепер». Проте життя «тепер», як і світобуття «тут», — це постійна мета- морфоза, що «втікає» від людського сприйняття, якщо вона не залишає після себе ніяких слідів. Помітним і таким, що піддається досліджен- ню, є не те, що зникло, а символ, слід людського та природного існу- вання, зміст яких не може змінитись. Людський рід та оточуюче його довкілля таких «слідів» залишають безліч. Ними є архітектурні спору- ди, технічні системи, знаряддя праці, тексти, культові символи, худож- ні твори, некрополі, зруйновані поселення, сади, канали, одяг, як і все, що трапляється природним чином і не може змінитись (наслідки геоло- гічних катастроф, зміни річищ, ареали тварин тощо). Словом, «тепер» історик може вивчати тільки те, що не минуло, що стійко і незмінно присутнє «тут», але присутнє як «давнє». Давнє, і це слід підкреслити, не тотожне минулому, тобто воно не співпадає з усім, що безповоротно зникло у Небуття. Давнє завжди існує «тут» і «тепер» як така данність, котру неможливо ні змінити, ні 139 Сіверянський літопис140 замінити чимось іншим. Тому давнє непорушне і нерухоме, хоч конкрет- на насиченість його розуміння міняється, оскільки одні «сліди» люд- ського й природного буття руйнуються і переходять у минуле, а на їх місці чи в інших місцях появляються нові сліди історичного. Єдність давнього, як непорушного, і плину життя людей та родів природного буття «тепер», утворює співбуття у часі або сучасність. Остання зв’язує штучне і незмінне з усім тим, що тільки створюється людьми і народжується природою. Пізнання історично реального, та- ким чином, постає завжди пізнанням сучасного, через що історичне до- слідження завжди ситуаційне і актуальне. Воно осягає давнє тільки у контексті безпосереднього життя людей, котре співпадає з історичною реальністю та її засадами. Пізнаючи давнє «тепер», історик не тільки перетворює давнє у «своє» і «наше», але й додає, долучає до давнього самого себе і життя свого покоління. Тому історичне пізнання сучасно- го набуває форми єднання «нас» з «іншими», котрі знову «оживають» у лоні сучасності. Історичне пізнання, таким чином, відновлює актуаль- ність існування давнього, надає йому форми «позачасової» повноти у межах сучасного. Це означає, що історик, на відміну від природознавця, спеціаліста у галузі техніки чи соціології, не «колекціонує» факти і старожитності, займаючись їх описом, а виступає перш за все «філософом життя», яко- му завжди є предмет дослідження там, де є слід людського існування. Історика цікавить, наприклад, не пшениця, як «об’єкт», а виключно у зв’язку з давніми поселеннями людей та системою землеробства. Істо- рик вивчає вулкани, але не як вулканолог, а у зв’язку з подіями, схо- жими на «останній день Помпеї». Саме тому, що історик у природних процесах, техніці та мистецтві шукає сліди людського існування, предмет історичного пізнання синте- тичний, бо його утворює різноманітність змісту історичної реальності. Стихії і природні існування, наука і техніка, віра і повір’я, культура і безкультур’я, мир і війни, філософія і політика, освіта і поезія, мандри і праця, словом, всі знання, розуміння і світогляд, утілені в олюдненому світі, зосереджені в предметі історичного пізнання. Без нього люди ні- коли б не змогли визначитись у світі, збагнути себе у «дзеркалі» дов- кілля, а разом із довкіллям — перед невідомістю, сутінками Небуття. Причому принципова особливість предмета історичного пізнання полягає в тому, що дослідник не може створювати його штучно. Вче- ний-хімік, науковець-інженер, соціолог та інші можуть створювати свої об’єкти дослідження спеціально. Історик же зустрічає давнину («далеку» і «близьку») як таку, предметність операції з якою завжди погрожують знищенням, втратою досліджуваного об’єкта. Історичне пізнання внаслідок цього не може бути таким вільним, а то й свавіль- ним, як це має місце у багатьох природничих, технічних і соціогумані- тарних науках. Історик позбавлений можливості чинити з речами так, як це робить, наприклад, ботанік, перехрещуючи рослини, інженер, об’єднуючи кілька механізмів у одну систему. Не може історик діяти і як художник, який, поєднуючи різні способи малювання, створює но- ву образотворчу техніку. Стосовно ж соціології, слід мати на увазі мір- кування Е. Дюркгейма, П. Сорокіна та інших про те, що соціолог сам може створювати собі «суспільства», котрі хоче дослідити. Історичне дослідження завжди обмежене сучасністю, котра не до- зволяє йому вивчати щось інше, ніж вона сама. Історик в цьому від- ношенні вічний бранець (полонений) сучасного, де виключається все минуле, тобто те, що не успадковане даним поколінням від поперед- ників. Минуле неможливо знати. Так, ми не зможемо ніколи дізнатись про число шлюбів і «ропуст» (розлучень) у Києві у XII ст. на тисячу Сіверянський літопис 141 жителів. Ніколи ми повністю не збагнемо, наприклад, світогляд Т. Шев- ченка або П. Куліша, бо для цього ми не маємо багатьох матеріалів, що втрачені і ніколи не відновляться. Якраз тому, що історики дослід- жують давнє, а не минуле, вони можуть деякою мірою реконструювати минуле, залишаючи при цьому багато питань без відповіді. Історичне пізнання внаслідок таких обставин завжди незавершене, хоч давнє мо- же досліджуватись стільки, скільки воно, як окрема річ чи зібрання документів, існує. Історичне пізнання разом з тим зберігає свою особливість як мис- тецтва. Вивчаючи нагромадження давнини, вчений-історик діє як ми- тець, що створює справжню картину, яку «писали», «будували» і «ма- лювали» різні люди і людські покоління, готуючи різні «звіти» про свою роботу, пишучи протоколи судових засідань, урядових нарад, створюючи романи та будуючи мости й тунелі. Зайняті своєю працею, люди у безладді повсякденного існування бачать, пізнають і розумі- ють тільки частки, уривки сучасності, котра також міняється, залиша- ючи нові ознаки, що доповнюють наявну історичну реальність. Відомий вислів Г. Гегеля про те, що «філософія — це епоха, схоп- лена думкою», постає у порівнянні з історичною наукою скоріш гіпе- рболою, ніж констатацією реальності пізнання. Справжнім «архітек- тором епохи» виступає більше всього історик, котрий із символів дав- нини — документів, речей, фольклору тощо — будує картину епохи і представляє її у думках. Щоб досягти такого високого мистецтва, по- трібна велика праця, тим більше, що знаки давнього можуть вивчатись і представниками інших наук. Проте історичне пізнання специфічне са- ме тим, що прагне встановити у процесі дослідження давнини контакт, взаємодію з тими людьми, які тепер для нас недосяжні так само, як недосяжний для фізика рух електрона, якщо фізик не має належних приладів. Скажемо так: розшифрувавши написи на деяких плитах Ка- м’яної Могили під Меліотополем, А. Кифішин дав можливість нам всту- пити у «діалог» з тими далекими нашими пращурами, які жили в Ук- раїні ще 5—6 тисяч років до теперішнього літочислення.10 Доцільно підкреслити особливість створеної людьми давнини. Має- ться на увазі те, що давнина завжди штучна, непорушна, мистецька, містить у собі емоції, чуття, погляди, відношення людей, що набули в ній предметно-символічні форми. Тому давнина завжди нежива, «мер- тва», але у системі сучасності є сукупність індивідуального та оригі- нального. Поставши в історичному дослідженні як документ, ідол, спо- руда, вжиткова річ тощо, створене людьми «давнє» виступає також і як фрагмент «картини» сучасності, відділений від новітнього, котре плин- не і хитке. Давнє, таким чином, взаємодіє з тим новим, що започатковується, а тому проявляє у цій взаємодії нові властивості. Давнє нібито «модер- нізується» у плині сучасності, залишаючись при цьому «позачасовим» і непохитним. При цьому створена людьми давнина, відчуваючи вплив новітнього, завжди перебуває під загрозою руйнування і переходу, пе- ретворення у Ніщо. Заодно тільки давнє для історика є те справжнє джерело, що «переживає» саме себе. Адже воно існує весь час «тепер», хоч його соціальне призначення, тобто усе те, для чого воно створю- валась, вичерпане. Підсумовуючи аналіз, відмітимо, що історичне пізнання осягає не всю історичну реальність, а тільки зв’язки людей між собою та з дов- кіллям у межах історичної реальності, процес олюднення стихійного і природного, їх «виклик» із Небуття людською діяльністю. Отже, пред- мет історичної науки — сучасність, у системі якої акцентується давнє. Воно функціонує як база, обставини, засоби, моделі діяльності, якими люди користуються у повсякденності. Осягаючи «дуже давнє» та «нове давнє», історик може інтерпретувати здобуті знання в контексті певної Сіверянський літопис142 філософської методології. Проте плідність його роботи визначається не- ціннісно-смисловим тлумаченням фактів, а глибиною розкриття функ- ціонального змісту взаємодії «давнього» і «недавнього», тобто сучас- ного. Оскільки історик пізнає сучасність, остільки його робота завжди ситуаційна. Адже давнє розкриває свій зміст не внаслідок експеримен- тів, а головним чином тому, що пов’язане з новим у системі сучасності. Причому давнина слугує історичному пізнанню «позачасовим» компо- нентом історичної реальності, на тлі якого і відштовхуючись від якого вивчається її рух, процес перетворення. Історики вивчають природні процеси, але не у розумінні «природ- ної історії» І. Канта, тому що таке вивчення для історика — не само- ціль. Історик цікавиться передусім тим, що роблять люди під впливом стихій, як люди взаємодіють з родами природного буття і чим це для них завершується. Еколог же, наприклад, вивчаючи ті ж процеси, що і історик, цікавиться передусім тим, як дія людей позначається на дов- кіллі, на плині природних процесів. Досліджують історики також соціальні, політичні, етичні, правові, економічні, освітні та інші відносини людей, тобто суспільне життя. Проте і тут їх цікавлять не самі ці відносини, а те, чому люди всту- пають якраз у такі, а не інші відносини, чому постало це, а не інше, суспільство, чому виникають і зникають народи, як взагалі складається порядок суспільного буття, якщо воно, зрештою, підпорядковується не- історичному Ніщо. Досліджуючи історичну реальність, професійний історик, таким чи- ном, прагне створити адекватний образ буття людського роду у ство- реному ним світі й певним чином «упорядкувати» теоретично таке бут- тя. Тому історичне пізнання функціонує не як збирання, «узагальнен- ня», класифікація і періодизація старовини, а як сперта на багатові- ковий досвід практична «філософія життя». Історик, пізнаючи давнє, прагне налагодити діалог сучасників з минулими поколіннями, рекон- струюючи їх життя. Проте реконструкція — це відновлення минулого- у акті пізнання. Історична реконструкція завжди постає як обгрунтова- не припущення, гіпотеза, деяка вірогідно правдива схема. Історик, звичайно, може будувати гіпотези щодо майбутнього, яке буває можливе і неможливе. Можливе — це прийдешнє, котре вже реально існує в сучасності. Воно представлене дітьми, молоддю. Вив- чаючи дітей, те, що вони засвоюють, як ставляться до батьків, дідів, до культури й природного довкілля, історик може прогнозувати наступ- ні переміни в історичній реальності. Тому історичне пізнання співмірне самопізнанню людського роду у плині світових метаморфоз. Можна також твердити про те, що історична наука, саме як наука, а не як «навчальний предмет», що викладається в системі освіти, є поліфоніч- на діалектика, пізнання поколінь людей. Вона реалізується різнопла- новими дослідженнями давнього і прийдешнього у подіях і у контексті сучасного. Джерела та література: 1. Скворцов Л. В. История и Анти-история. — М., 1976. — С. 5. 2. Гердер Йоган. Идеи к философии истории человечества. — М., 1977. — С. 270. 3. Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. — М., 1990. — С. 73. 4. Шопенгауэр Артур. Избранные произведения. — М., 1988. — С. 72. 5. Ясперс Карл. Там само. — С. 62. 6. Лавров П. Л. О религии. — М., 1989. — С. 309. 7. Поппер Карл. Відкрите суспільство і його вороги: У 2-х т. — К., 1995. — Т. 2. — С. 293. 8. Там само. 9. Там само. — С. 106. 10. Див.: Кифішин Анатолій. Шумерські та протошумерські написи Кам’яної Моги- ли. // Український світ. — № 1—3. — 1995.