2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200368%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200368%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK
2025-02-22T17:20:39-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема
Saved in:
Main Author: | |
---|---|
Format: | Article |
Language: | Ukrainian |
Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
Series: | Сiверянський літопис |
Subjects: | |
Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200368 |
Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
id |
irk-123456789-200368 |
---|---|
record_format |
dspace |
spelling |
irk-123456789-2003682024-11-29T16:45:46Z Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема Шевченко, В. Філософська скарбниця 1997 Article Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема / В. Шевченко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 136-142. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200368 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
collection |
DSpace DC |
language |
Ukrainian |
topic |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця |
spellingShingle |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця Шевченко, В. Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема Сiверянський літопис |
format |
Article |
author |
Шевченко, В. |
author_facet |
Шевченко, В. |
author_sort |
Шевченко, В. |
title |
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема |
title_short |
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема |
title_full |
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема |
title_fullStr |
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема |
title_full_unstemmed |
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема |
title_sort |
предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема |
publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
publishDate |
1997 |
topic_facet |
Філософська скарбниця |
url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200368 |
citation_txt |
Предмет і специфіка історичного пізнання як методологічна проблема / В. Шевченко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 136-142. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
series |
Сiверянський літопис |
work_keys_str_mv |
AT ševčenkov predmetíspecifíkaístoričnogopíznannââkmetodologíčnaproblema |
first_indexed |
2024-12-01T04:14:24Z |
last_indexed |
2024-12-01T04:14:24Z |
_version_ |
1818524404974354432 |
fulltext |
Сіверянський літопис136
ФІЛОСОФСЬКА СКАРБНИЦЯ
Володимир Шевченко
ПРЕДМЕТ І СПЕЦИФІКА ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ ЯК
МЕТОДОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА
Зміст історичної реальності у європейській науковій та філософ-
ській традиції здавна виділяється як сфера Космосу (упорядкованого
олюдненого світу), котра відмінна від оточуючої його позачасовості й
безмежності неісторичного Хаосу. Останній, мовлячи словами Г. Ско-
вороди, «тайна некая», котру поважали усі народи і позначали її різ-
ною символікою. Неісторичне постає як Невідомість, Ніщо і Небуття
там, де завершується сфера людської діяльності або Космос.
Визначення історичного разом з тим має й інший аспект. Він зу-
мовлений потребами людей розуміти суть і зміст власного буття у сві-
ті, тобто в Космосі. Саме в цьому аспекті виникає багато питань мето-
дологічного характеру, так як серед дослідників-істориків і філософів
нині поширене інтуїтивне припущення, нібито історична реальність, як
предмет пізнання, — це завжди очевидна данність. Завдання дослід-
ника полягає нібито тільки в тому, щоб знайти «єдино правильний»
принцип пізнання її прихованої сутності. Переважає в цілому думка,
висловлена Л. В. Скворцовим: «Історія як наука охоплює різні аспекти
суспільного життя. Вона може включати в себе й опис зовнішніх факто-
рів і умов історичного процесу, діючих так чи інакше на події, що про-
ходять у суспільстві»1
Та все ж історична реальність не зводиться до предмету соціології,
що вивчає суспільне життя, і не настільки очевидна, щоб про неї істо-
рик або філософ могли так впевнено писати, як це чинить згаданий ви-
ще автор. Засновник «філософії історії» Й. Гердер ще у XVIII ст. під-
креслював складність історичної реальності, висловлюючи думку: «Рід
людський навряд чи у силах повідомити нам історично вірні звістки
про своє творення, про перші отримані ним настанови, про винайдення
мови і перше своє місце проживання».2 Мислителі XX ст. змушені теж
визнавати той факт, що «історія — це велике ще не вирішене питання».3
Подібні визнання вказують на незадовільне вирішення питання про
предмет історичного пізнання сучасною наукою. Принаймні на сьогодні
сформувалось декілька поглядів на внутрішню наповненість історично-
го буття, котрі можна вважати домінуючими. Один з них започаткову-
ється у давньоіндійській та давньогрецькій історіософській думці, котра
сприймала історію як «театрально-карнавальне» дійство. Реальна істо-
рія в цьому плані витлумачується як «ілюзія», «театр», «лицедійство»,
де суб’єкт дійства — люди — залишаються однаковими. Міняються
тільки «декорації», а їх переміна нібито й утворює реальну історію.
Остання, з погляду А. Шопенгауера, не більше якоїсь «товмачки заму-
•
Сіверянський літопис 137
чених і засмиканих істот, котрі живуть тільки тим, «що поїдають одне
одного».4
Розуміння історичної реальності як карнавалу навіювало і цілком
протилежну думку, згідно з якою «остаточної відповіді» на питання
«що таке людина?» немає. Людина виявляє себе по-новому у змінених
обставинах буття. «Ми, власне, не знаємо, що таке людина, — пише
К. Ясперс, — і це також відноситься до сутності нашого людського бут-
тя».5 Зрештою, цей підхід, як і попередній, фактично веде до розу-
міння історичної реальності як символічно-фіктивного дійства, під час
якого все «мигтить» своєю багатозначністю, невизначеністю та умовні-
стю. Історична реальність у своєму позитивному аспекті, тобто як сві-
тобуття людей, зображується в такому висвітленні як перманентний
абсурд.
Інший підхід до визначення предмета історичного пізнання пропо-
нує науково-позитивістська методологія. Спираючись на методики при-
родознавства і запозичаючи з нього понятійний апарат, позитивізм
спочатку вбачав предмет історичного пізнання у окремих фактах «при-
роди» і суспільств, дослідження яких дало б змогу встановити загальні
закони розумового розвитку людства. Позитивізм, підкреслював
П. Лавров, поставив завдання усунути «всі сутності, реальні або ідеаль-
ні, буття яких не вказане у досвіді», щоб таким способом «уяснився ло-
гічний процес розуміння зовнішнього світу людиною і процес внутріш-
ньої історії людства».6
Проте задум позитивізму в цілому звівся до «техніки» збирання,
старанного опису й класифікації різноманітних фактів на підставі по-
дібності. Наслідок такої роботи був сумний для історичної науки, бо
предмет її досліджень було проголошено неіснуючим. Провідний філо-
соф-позитивіст XX ст. К. Поппер, зокрема, дійшов висновку про те, що
«немає історії людства, а є лише безмежна кількість історій усіх аспек-
тів людського життя».7 Але й таке визнання, з погляду К. Поппера, не
пояснює суть предмета історичного пізнання, тому що різні аспекти
людського життя спричинені недоліками людської природи. Саме зав-
дяки тому, що люди мають вади, вони змушені якимось чином їх ком-
пенсувати, вступаючи у взаємодії і продукуючи цим історічний процес.
«Конкретною історією людства, якби така існувала, — писав К. Поп-
пер, — мусила б бути історія всіх людей. Вона мусила б бути історією
всіх людських надій, всієї боротьби і страждань».8
Справжня історична реальність, з погляду К. Поппера, розгорта-
ється як ірраціональний рух людей-атомів, що упорядковується деякою
мірою елітарними (правлячими) групами силоміць. Насильство ж об-
межується раціональністю спеціально створених людьми інститутів та
традицій. Історична реальність через все це є не більше, ніж «безліч
несподіваних реакцій у тих структурах, реакцій, що їх взагалі немож-
ливо передбачити».9
Досить активно проти екзистенціального й позитивістського тлума-
чення предмета історичного пізнання виступає марксистсько-ленінська
методологія, що вбачає в них ознаку агностицизму, а не спроби вирі-
шити проблему по суті. Марксистсько-ленінська методологія намага-
лась окреслити історичну реальність передусім шляхом протиставлен-
ня її «природі». Тобто у тому розумінні, що межі предмета історично-
го пізнання визначались відмінностями, котрі властиві людському сус-
пільству і які відрізнялись від «природного», що належить позаісторич-
ному існуванню. Історія в такому разі ототожнюється із соціокультур-
ною реальністю, а «неісторією» мислиться все природне буття. Заува-
жимо, що до «неісторії» К. Маркс, як свідчить текст його роботи «Ні-
мецька ідеологія», написаної спільно з Ф. Енгельсом, відносив і такий
суттєвий аспект людського існування, як свідомість, у якої нібито «не-
має історії».
Сіверянський літопис
Потрібно однак підкреслити, що К. Маркс не завжди тримавсь од-
ного погляду на історію, не завжди протиставляв суспільство, як «іс-
торію», природі, як «неісторії». Іноді він твердив, що буття людей є
«природно-історичний процес», продовжуючи цим ідеї «філософії істо-
рії» Й. Гердера та Л. Фейєрбаха. Загалом, хоч К. Маркс історичне бут-
тя і витлумачував не завжди послідовно, проте у своїх ранніх творах,
історію він вважав головним чином конструктивно-творчою діяльністю
людей у природному довкіллі. Тому основний чинник історії К. Маркс,
як і Й. Гердер, вбачав у фізичній взаємодії людей з речовинами (пра-
ця) та у міжлюдському спілкуванні (мова, «духовне життя»), а також
у «матеріальних відносинах» людей, опосередкованих різноманітними,
формами спілкування.
Важливо вказати й на те, що розуміння історії К. Марксом у його
«ранніх» творах, на відміну від його «пізніх» поглядів, а тим більше від
пояснення історії у межах виниклого в 30-і роки XX ст. в СРСР «марк-
сизму-ленінізму», рухається переважно річищем гуманістично-антропо-
логічного підходу. Антропоцентричне сприйняття історії характерне і
для української філософії. Стихії, рослини і тварини, не раз писав учи-
тель Г. Сковороди Г. Кониський, не відають про те, хто вони такі і що
собою являють. Про все те знає тільки людина, вона ж і постає речни-
ком та основним діячем плину світових подій. Комета, відзначав сучас-
ник К. Маркса в Україні П. Юркевич, рухається по своїй орбіті, і їй
байдуже, у якому положенні вона перебуває, де вона і що з нею може
трапитись. Людині ж не байдуже ні її місце у світобутті, ні той статус,
який вона обіймає у суспільстві, ні те, на що вона може сподіватись у
прийдешньому. Тому тільки людина цікавиться історією, здатна відді-
лити історію від неісторії, прагне пізнати й зрозуміти історію.
Гуманістично-антропоцентристська інтерпретеація історії в цьому
смислі керується думкою про те, що історична дійсність постає одним і
єдиним предметом науки, мистецтва і філософії саме тому, що «неісто-
рія» розкривається і «підкоряється» людям тільки внаслідок пізнання
та освоєння всього того, на що людина «поклала руку», «кинула оком»
або куди «ступила» її «нога». Невідомість, яка була поза історією, люд-
ською дією ви-значується, по-значується, набуває міру та межі буття.
Історична реальність, як людський Космос, таким чином, не обме-
жується штучним (соціокультурним) буттям, котре створюється, людь-
ми і неспроможне самовідтворюватись. Дійсна історія включає в себе
і природний аспект, як самоіснуюче народження і самоперетворення
буття. У цьому смислі цілком правим був Є. Славинецький, який у сво-
єму «Лексиконі» перекладав грецьке слово «історія» як «життєпис» або
«дієпис». Адже засада історичної реальності — це людська життєдія,
яка викликає з Небуття і «втягує» в історію з «неісторії» природні ре-
чі, явища і процеси. Заодно люди створюють з них «паралельний» штуч-
ний світ культури й цивілізації, котрий або імітує природне, або раціо-
нально контролює його існування.
Конституючим чинником і провідною ланкою історичної реаль-
ності завжди є життя людського роду і різноманітні способи його вия-
ву. Маються на увазі народи, котрі утворюють різні суспільства і дер-
жави; життя окремих людей, як громадян (тобто внаслідок належно-
сті до «громади», народу) і як підданих держави. Суспільне і природ-
не, таким чином, поєднані тільки у світі людей, який включає в себе
масу «взаємовпливів» народів, суспільств, культур, держав, окремих
соціальних верств, технологій життєдії, способів самоперетворень то-
що. Причому все історичне завжди залишається відкритим для контак-
тів з «неісторією», бо межа, що відокремлює Космос від Хаосу, віднос-
на, залежить від людської діяльності. Отже, люди живуть у світі, як у
138
Сіверянський літопис
власній історії, тому вони й можуть пізнавати властиві їй природні й
соціокультурні засади, рухаючись при цьому від знання цих засад до
їх незнання і у зворотному напрямку.
Свідченням цього є великий комплекс природничих, технічних, гу-
манітарних і суспільних наук, що постав внаслідок вивчення олюдне-
ного світу, тобто історичної реальності. Разом з тим це викликає низку
методологічних питань, пов’язаних із визначенням місця історичної
науки в системі сучасної науки. Зокрема: у чому полягає особливість
історичного пізнання, якщо історична реальність досліджується найріз-
номанітнішими науками. Адже ніхто не заперечуватиме проти того, щоб
якусь споруду вивчали інженери, художні твори — мистецтвознавці, а
вжитковими речами, щоб цікавились майстри-ремісники. Разом з тим
все це може досліджувати й спеціаліст-історик.
Професійний історик може вивчати рослини й тварини, окремих
людей та їх об’єднання. Разом з тим усе це вивчають біологи, ветери-
нари, хіміки, медики, соціологи, економісти тощо. Загалом можна ска-
зати так: природно-географічні, біологічні й технічні аспекти історич-
ної реальності досліджуються комплексом природничих і технічних наук,
я її соціально-культурні аспекти вивчаються розгалуженою сіткою фі-
лософських, соціологічних, юридичних, політичних, педагогічних, еко-
номічних та інших наук.
Оскільки різні аспекти історичного буття аналізуються системою
наук і філософськими теоріями, оскільки створюється враження, нібито
історична наука не має ніякого відносно чіткого предмета досліджен-
ня. Шукаючи цей предмет, вчені-історики нерідко бачать його у сфері
політики та функціювання держав. Тому й історія людства часто зво-
диться до опису держав, їх політики, а зрештою — до опису діяльності
«Великих» і «Талановитих», котрі «робили історію», тобто були полі-
тиками або ж слугували політиці. Першочергова увага при цьому при-
діляється тим «великим», котрі уміли, як писав колись Н. Макіавеллі,
«пускати кров» підданим і «перемагати» свій народ, розв’язувати вій-
ни та чинити інші неподобства. Мирне життя народів внаслідок цього
постає непривабливим епізодом між спровокованими «Великими» масо-
вими убивствами людей та підкореннями народів з метою грабунків і
наживи.
Насправді ж предмет історичної науки, як і всякого пізнання, не-
віддільний від людського життя. Кожен дослідник історичної реально-
сті (природознавець, соціолог тощо), в тому числі й учений-історик, мо-
же вивчати скрізь і всюди тільки одну дійсність, а саме ту, що є «тут»
і «тепер». Адже кожна людина живе не «вчора» і не «завтра», а ви-
ключно «тепер», і може пізнавати у свідомому й бадьорому стані тільки
«тепер».
Проте життя «тепер», як і світобуття «тут», — це постійна мета-
морфоза, що «втікає» від людського сприйняття, якщо вона не залишає
після себе ніяких слідів. Помітним і таким, що піддається досліджен-
ню, є не те, що зникло, а символ, слід людського та природного існу-
вання, зміст яких не може змінитись. Людський рід та оточуюче його
довкілля таких «слідів» залишають безліч. Ними є архітектурні спору-
ди, технічні системи, знаряддя праці, тексти, культові символи, худож-
ні твори, некрополі, зруйновані поселення, сади, канали, одяг, як і все,
що трапляється природним чином і не може змінитись (наслідки геоло-
гічних катастроф, зміни річищ, ареали тварин тощо). Словом, «тепер»
історик може вивчати тільки те, що не минуло, що стійко і незмінно
присутнє «тут», але присутнє як «давнє».
Давнє, і це слід підкреслити, не тотожне минулому, тобто воно
не співпадає з усім, що безповоротно зникло у Небуття. Давнє завжди
існує «тут» і «тепер» як така данність, котру неможливо ні змінити, ні
139
Сіверянський літопис140
замінити чимось іншим. Тому давнє непорушне і нерухоме, хоч конкрет-
на насиченість його розуміння міняється, оскільки одні «сліди» люд-
ського й природного буття руйнуються і переходять у минуле, а на їх
місці чи в інших місцях появляються нові сліди історичного.
Єдність давнього, як непорушного, і плину життя людей та родів
природного буття «тепер», утворює співбуття у часі або сучасність.
Остання зв’язує штучне і незмінне з усім тим, що тільки створюється
людьми і народжується природою. Пізнання історично реального, та-
ким чином, постає завжди пізнанням сучасного, через що історичне до-
слідження завжди ситуаційне і актуальне. Воно осягає давнє тільки у
контексті безпосереднього життя людей, котре співпадає з історичною
реальністю та її засадами. Пізнаючи давнє «тепер», історик не тільки
перетворює давнє у «своє» і «наше», але й додає, долучає до давнього
самого себе і життя свого покоління. Тому історичне пізнання сучасно-
го набуває форми єднання «нас» з «іншими», котрі знову «оживають»
у лоні сучасності. Історичне пізнання, таким чином, відновлює актуаль-
ність існування давнього, надає йому форми «позачасової» повноти у
межах сучасного.
Це означає, що історик, на відміну від природознавця, спеціаліста
у галузі техніки чи соціології, не «колекціонує» факти і старожитності,
займаючись їх описом, а виступає перш за все «філософом життя», яко-
му завжди є предмет дослідження там, де є слід людського існування.
Історика цікавить, наприклад, не пшениця, як «об’єкт», а виключно у
зв’язку з давніми поселеннями людей та системою землеробства. Істо-
рик вивчає вулкани, але не як вулканолог, а у зв’язку з подіями, схо-
жими на «останній день Помпеї».
Саме тому, що історик у природних процесах, техніці та мистецтві
шукає сліди людського існування, предмет історичного пізнання синте-
тичний, бо його утворює різноманітність змісту історичної реальності.
Стихії і природні існування, наука і техніка, віра і повір’я, культура і
безкультур’я, мир і війни, філософія і політика, освіта і поезія, мандри
і праця, словом, всі знання, розуміння і світогляд, утілені в олюдненому
світі, зосереджені в предметі історичного пізнання. Без нього люди ні-
коли б не змогли визначитись у світі, збагнути себе у «дзеркалі» дов-
кілля, а разом із довкіллям — перед невідомістю, сутінками Небуття.
Причому принципова особливість предмета історичного пізнання
полягає в тому, що дослідник не може створювати його штучно. Вче-
ний-хімік, науковець-інженер, соціолог та інші можуть створювати
свої об’єкти дослідження спеціально. Історик же зустрічає давнину
(«далеку» і «близьку») як таку, предметність операції з якою завжди
погрожують знищенням, втратою досліджуваного об’єкта. Історичне
пізнання внаслідок цього не може бути таким вільним, а то й свавіль-
ним, як це має місце у багатьох природничих, технічних і соціогумані-
тарних науках. Історик позбавлений можливості чинити з речами так,
як це робить, наприклад, ботанік, перехрещуючи рослини, інженер,
об’єднуючи кілька механізмів у одну систему. Не може історик діяти
і як художник, який, поєднуючи різні способи малювання, створює но-
ву образотворчу техніку. Стосовно ж соціології, слід мати на увазі мір-
кування Е. Дюркгейма, П. Сорокіна та інших про те, що соціолог сам
може створювати собі «суспільства», котрі хоче дослідити.
Історичне дослідження завжди обмежене сучасністю, котра не до-
зволяє йому вивчати щось інше, ніж вона сама. Історик в цьому від-
ношенні вічний бранець (полонений) сучасного, де виключається все
минуле, тобто те, що не успадковане даним поколінням від поперед-
ників. Минуле неможливо знати. Так, ми не зможемо ніколи дізнатись
про число шлюбів і «ропуст» (розлучень) у Києві у XII ст. на тисячу
Сіверянський літопис 141
жителів. Ніколи ми повністю не збагнемо, наприклад, світогляд Т. Шев-
ченка або П. Куліша, бо для цього ми не маємо багатьох матеріалів,
що втрачені і ніколи не відновляться. Якраз тому, що історики дослід-
жують давнє, а не минуле, вони можуть деякою мірою реконструювати
минуле, залишаючи при цьому багато питань без відповіді. Історичне
пізнання внаслідок таких обставин завжди незавершене, хоч давнє мо-
же досліджуватись стільки, скільки воно, як окрема річ чи зібрання
документів, існує.
Історичне пізнання разом з тим зберігає свою особливість як мис-
тецтва. Вивчаючи нагромадження давнини, вчений-історик діє як ми-
тець, що створює справжню картину, яку «писали», «будували» і «ма-
лювали» різні люди і людські покоління, готуючи різні «звіти» про
свою роботу, пишучи протоколи судових засідань, урядових нарад,
створюючи романи та будуючи мости й тунелі. Зайняті своєю працею,
люди у безладді повсякденного існування бачать, пізнають і розумі-
ють тільки частки, уривки сучасності, котра також міняється, залиша-
ючи нові ознаки, що доповнюють наявну історичну реальність.
Відомий вислів Г. Гегеля про те, що «філософія — це епоха, схоп-
лена думкою», постає у порівнянні з історичною наукою скоріш гіпе-
рболою, ніж констатацією реальності пізнання. Справжнім «архітек-
тором епохи» виступає більше всього історик, котрий із символів дав-
нини — документів, речей, фольклору тощо — будує картину епохи
і представляє її у думках. Щоб досягти такого високого мистецтва, по-
трібна велика праця, тим більше, що знаки давнього можуть вивчатись
і представниками інших наук. Проте історичне пізнання специфічне са-
ме тим, що прагне встановити у процесі дослідження давнини контакт,
взаємодію з тими людьми, які тепер для нас недосяжні так само, як
недосяжний для фізика рух електрона, якщо фізик не має належних
приладів. Скажемо так: розшифрувавши написи на деяких плитах Ка-
м’яної Могили під Меліотополем, А. Кифішин дав можливість нам всту-
пити у «діалог» з тими далекими нашими пращурами, які жили в Ук-
раїні ще 5—6 тисяч років до теперішнього літочислення.10
Доцільно підкреслити особливість створеної людьми давнини. Має-
ться на увазі те, що давнина завжди штучна, непорушна, мистецька,
містить у собі емоції, чуття, погляди, відношення людей, що набули в
ній предметно-символічні форми. Тому давнина завжди нежива, «мер-
тва», але у системі сучасності є сукупність індивідуального та оригі-
нального. Поставши в історичному дослідженні як документ, ідол, спо-
руда, вжиткова річ тощо, створене людьми «давнє» виступає також і як
фрагмент «картини» сучасності, відділений від новітнього, котре плин-
не і хитке.
Давнє, таким чином, взаємодіє з тим новим, що започатковується,
а тому проявляє у цій взаємодії нові властивості. Давнє нібито «модер-
нізується» у плині сучасності, залишаючись при цьому «позачасовим»
і непохитним. При цьому створена людьми давнина, відчуваючи вплив
новітнього, завжди перебуває під загрозою руйнування і переходу, пе-
ретворення у Ніщо. Заодно тільки давнє для історика є те справжнє
джерело, що «переживає» саме себе. Адже воно існує весь час «тепер»,
хоч його соціальне призначення, тобто усе те, для чого воно створю-
валась, вичерпане.
Підсумовуючи аналіз, відмітимо, що історичне пізнання осягає не
всю історичну реальність, а тільки зв’язки людей між собою та з дов-
кіллям у межах історичної реальності, процес олюднення стихійного
і природного, їх «виклик» із Небуття людською діяльністю. Отже, пред-
мет історичної науки — сучасність, у системі якої акцентується давнє.
Воно функціонує як база, обставини, засоби, моделі діяльності, якими
люди користуються у повсякденності. Осягаючи «дуже давнє» та «нове
давнє», історик може інтерпретувати здобуті знання в контексті певної
Сіверянський літопис142
філософської методології. Проте плідність його роботи визначається не-
ціннісно-смисловим тлумаченням фактів, а глибиною розкриття функ-
ціонального змісту взаємодії «давнього» і «недавнього», тобто сучас-
ного.
Оскільки історик пізнає сучасність, остільки його робота завжди
ситуаційна. Адже давнє розкриває свій зміст не внаслідок експеримен-
тів, а головним чином тому, що пов’язане з новим у системі сучасності.
Причому давнина слугує історичному пізнанню «позачасовим» компо-
нентом історичної реальності, на тлі якого і відштовхуючись від якого
вивчається її рух, процес перетворення.
Історики вивчають природні процеси, але не у розумінні «природ-
ної історії» І. Канта, тому що таке вивчення для історика — не само-
ціль. Історик цікавиться передусім тим, що роблять люди під впливом
стихій, як люди взаємодіють з родами природного буття і чим це для
них завершується. Еколог же, наприклад, вивчаючи ті ж процеси, що і
історик, цікавиться передусім тим, як дія людей позначається на дов-
кіллі, на плині природних процесів.
Досліджують історики також соціальні, політичні, етичні, правові,
економічні, освітні та інші відносини людей, тобто суспільне життя.
Проте і тут їх цікавлять не самі ці відносини, а те, чому люди всту-
пають якраз у такі, а не інші відносини, чому постало це, а не інше,
суспільство, чому виникають і зникають народи, як взагалі складається
порядок суспільного буття, якщо воно, зрештою, підпорядковується не-
історичному Ніщо.
Досліджуючи історичну реальність, професійний історик, таким чи-
ном, прагне створити адекватний образ буття людського роду у ство-
реному ним світі й певним чином «упорядкувати» теоретично таке бут-
тя. Тому історичне пізнання функціонує не як збирання, «узагальнен-
ня», класифікація і періодизація старовини, а як сперта на багатові-
ковий досвід практична «філософія життя». Історик, пізнаючи давнє,
прагне налагодити діалог сучасників з минулими поколіннями, рекон-
струюючи їх життя. Проте реконструкція — це відновлення минулого-
у акті пізнання. Історична реконструкція завжди постає як обгрунтова-
не припущення, гіпотеза, деяка вірогідно правдива схема.
Історик, звичайно, може будувати гіпотези щодо майбутнього, яке
буває можливе і неможливе. Можливе — це прийдешнє, котре вже
реально існує в сучасності. Воно представлене дітьми, молоддю. Вив-
чаючи дітей, те, що вони засвоюють, як ставляться до батьків, дідів,
до культури й природного довкілля, історик може прогнозувати наступ-
ні переміни в історичній реальності. Тому історичне пізнання співмірне
самопізнанню людського роду у плині світових метаморфоз. Можна
також твердити про те, що історична наука, саме як наука, а не як
«навчальний предмет», що викладається в системі освіти, є поліфоніч-
на діалектика, пізнання поколінь людей. Вона реалізується різнопла-
новими дослідженнями давнього і прийдешнього у подіях і у контексті
сучасного.
Джерела та література:
1. Скворцов Л. В. История и Анти-история. — М., 1976. — С. 5.
2. Гердер Йоган. Идеи к философии истории человечества. — М., 1977. — С. 270.
3. Ясперс Карл. Смысл и назначение истории. — М., 1990. — С. 73.
4. Шопенгауэр Артур. Избранные произведения. — М., 1988. — С. 72.
5. Ясперс Карл. Там само. — С. 62.
6. Лавров П. Л. О религии. — М., 1989. — С. 309.
7. Поппер Карл. Відкрите суспільство і його вороги: У 2-х т. — К., 1995. — Т. 2.
— С. 293.
8. Там само.
9. Там само. — С. 106.
10. Див.: Кифішин Анатолій. Шумерські та протошумерські написи Кам’яної Моги-
ли. // Український світ. — № 1—3. — 1995.
|