Забутий автор воскреслого гімну
Навряд чи пересічний читач знає, що цієї осені виповнюється 135 років з дня, вірніше, вечора написання гімну «Ще не вмерла Україна». А якщо й знає, то вважає, що цей гімн написав не то в засланні, не то потрапив за нього в заслання академік- етнограф Павло Платонович Чубинський. Мабуть, для Вас б...
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200370 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Забутий автор воскреслого гімну / В. Сиротенко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 151-157. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200370 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2003702024-11-29T16:45:59Z Забутий автор воскреслого гімну Сиротенко, В. Краєзнавча мозаїка Навряд чи пересічний читач знає, що цієї осені виповнюється 135 років з дня, вірніше, вечора написання гімну «Ще не вмерла Україна». А якщо й знає, то вважає, що цей гімн написав не то в засланні, не то потрапив за нього в заслання академік- етнограф Павло Платонович Чубинський. Мабуть, для Вас буде новиною дізнатись, що Чубинський лише керував створенням гімну. Появі ж на світ «Ще не вмерла Україна» ми зобов’язані 19-річному племіннику чернігівського губернатора князя Олексія Голіцина — Миколі Вербицькому-Антіоху та його другу, сину багатого шляхтича з Сквирського повіту на Київщині Розислава Рильського — Тадею... 1997 Article Забутий автор воскреслого гімну / В. Сиротенко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 151-157. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200370 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Сиротенко, В. Забутий автор воскреслого гімну Сiверянський літопис |
| description |
Навряд чи пересічний читач знає, що цієї осені виповнюється 135 років з дня,
вірніше, вечора написання гімну «Ще не вмерла Україна». А якщо й знає, то вважає,
що цей гімн написав не то в засланні, не то потрапив за нього в заслання академік-
етнограф Павло Платонович Чубинський. Мабуть, для Вас буде новиною дізнатись,
що Чубинський лише керував створенням гімну. Появі ж на світ «Ще не вмерла Україна» ми зобов’язані 19-річному племіннику чернігівського губернатора князя Олексія Голіцина — Миколі Вербицькому-Антіоху та його другу, сину багатого шляхтича
з Сквирського повіту на Київщині Розислава Рильського — Тадею... |
| format |
Article |
| author |
Сиротенко, В. |
| author_facet |
Сиротенко, В. |
| author_sort |
Сиротенко, В. |
| title |
Забутий автор воскреслого гімну |
| title_short |
Забутий автор воскреслого гімну |
| title_full |
Забутий автор воскреслого гімну |
| title_fullStr |
Забутий автор воскреслого гімну |
| title_full_unstemmed |
Забутий автор воскреслого гімну |
| title_sort |
забутий автор воскреслого гімну |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200370 |
| citation_txt |
Забутий автор воскреслого гімну / В. Сиротенко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 4. — С. 151-157. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT sirotenkov zabutijavtorvoskreslogogímnu |
| first_indexed |
2024-12-01T04:14:28Z |
| last_indexed |
2024-12-01T04:14:28Z |
| _version_ |
1818524409410879488 |
| fulltext |
Сіверянський літопис 151
КРАЄЗНАВЧА МОЗАЇКА
ЗАБУТИЙ АВТОР ВОСКРЕСЛОГО ГІМНУ
Навряд чи пересічний читач знає, що цієї осені виповнюється 135 років з дня,
вірніше, вечора написання гімну «Ще не вмерла Україна». А якщо й знає, то вважає,
що цей гімн написав не то в засланні, не то потрапив за нього в заслання академік-
етнограф Павло Платонович Чубинський. Мабуть, для Вас буде новиною дізнатись,
що Чубинський лише керував створенням гімну. Появі ж на світ «Ще не вмерла Ук-
раїна» ми зобов’язані 19-річному племіннику чернігівського губернатора князя Олек-
сія Голіцина — Миколі Вербицькому-Антіоху та його другу, сину багатого шляхтича
з Сквирського повіту на Київщині Розислава Рильського — Тадею...
А довідався я про це далекого 1962 року, коли навчався в Київському інституті
харчової промисловості і жив у гуртожитку по Тарасівській. Літом я залишався на
виробничій практиці. Отже, в серпні до мене, востаннє у своєму довгостраждально-
му житті, приїхала бабуся Євгенія Львівна Вербицька-Кулешова, яка замінила мені
і матір, що була розстріляна з іншими заручниками під час нападу партизан на Янів-
ський концтабір, і батька, що знайшов іншу сім’ю. Зупинилась вона у своїх далеких
родичок, тут же поряд по Тарасівській. І от теплого серпневого вечора ми сидимо
в їх тмяній, малесенькій кімнатці з єдиним віконцем, височезними стелями і форте-
піано, зі стосом книжок замість однієї з ніжок. Мене давлять ці стіни, не можу ди-
хати цим перепрілим порохом, мені діють на нерви ці величаві старенькі, схожі на
пересушені квіти з гербарію. А бабуся все сіє та сіє своїми спогодами про далеку
юнь, називає прізвища якихось князів, графів... Нарешті, згадала про мене і, пред-
ставивши мене бабусям, каже, що вони — княгині Голіцини. Мені аж смішно від цих
засушених княгинь з минулого сторіччя. Та тут бабуся переходить на шепіт і каже—
рівно сто років тому, саме тут, за цим роялем твій прадід Микола Андрійович Вер-
бицький-Антіох написав пісню «Ще не вмерла Україна», яка зламала все його життя
і з нащадка багатого дворянського роду перетворила в бідного міщаника-вчителя...
Це вже мене зацікавило. А тут ще бабусі з гербарію заметушились, стали щось га-
рячково шукати, нарешті витягнули з-під фортепіано оксамитовий альбом з він’єтка-
ми. Альбом їх матусі з присвяченнями старовинних, давно забутих знайомих. Гор-
таю, читаю вірші, присвячення. Спочатку підписи Куліша, Марковича й Марка Вов-
чка, Білозерських, Костомарова. От до болю знайомий підпис Тараса Григоровича
Шевченка... А от, нарешті, і вірш, написаний різними почерками, з безліччю правок.
Вірш, що починається «Ще не вмерли України ні слава ні воля»... Бабусі, переби-
ваючи одна одну, переповідають сімейну легенду, як писався цей вірш. Я забуваю
й про давлячі стіни, й про затхле повітря. Захоплено слухаю, як казку. Та це надов-
го для мене і залишилось просто красивою легендою. Хоч в різних варіантах я її
слухав і від моєї бабусі, і від молодшої дочки Вербицького-Антіоха Марії Миколаїв-
ни, що зі своїми сімома дітьми жила поряд, в будинку, збудованому ще Верби-
цьким-Антіохом. Жила сама, а чоловік її — відомий художник Раков, з яким вона
повінчалась на Колимі, залишився десь у Сибіру... Чув від середньої дочки Віри Ми-
колаївни, яка коротала старість у сім’ї Мусі, бо і чоловіка її — революційного пись-
менника Миколу Вороного, і сина — дитячого письменника Марка Вороного — зни-
щили у 1940 році. Про долю гімна «Ще не вмерла Україна» розповідали пошепки і
друзі бабусі Цітовичі, чия дочка-красуня Віка колись була моїм першим коханням...
Та хто вірить розповідям. Картину того, як створювалась «Ще не вмерла Україна»,
я відновлював по скупих рядках стародруків, які замовляв у бібліотеках, де б я
не був, а під час навчання в аспірантурі й пізніше мене носило по всьому СРСР, від
Калінграда до Амдерми... У відрядженнях я першим ділом ішов до бібліотек. І в
Салтиковку в Ленінграді, і в Горьківську в Одесі, Короленківську в Харкові, Навої у
Ташкенті, Гончаровку в Йошкар-Олі. І в кожній бібліотеці в стародруках щось зна-
ходилось. А що казати вже про славетну Ленінку!
•
Сіверянський літопис
Отже, реконструюю те, як писалась «Ще не вмерла Україна». Далекий 1862 рік.
В Україні після такого ж, як і нині, перебігу земельної реформи панує так знайоме
нам відчуття зневіри і безнадії. Вмер великий Шевченко. Нема кому хоч словом
побороти цю зневіру. Петербурзька «Громада» втратила свою роль у громадському
житті — що вона варта без Шевченка, коли Костомаров відійшов від громадського
життя і занурився у науку, а Пантелеймон Куліш, що нарешті вибився на перші ролі
(хоч бабуся — його внучата племінниця, але в сім’ї його не любили, не поважали,
вважали бабієм та пліткарем), не мав авторитету серед земляків. На передній план
виходить Київська громада, яка налічує майже 400 членів (до речі, за підручником
Крип’якевича — всього 50 членів). У керівництві «Громади» Володимир Антонович,
Микола Драгоманов, Тадей Рильський, Микола Лисенко (якщо вірити підручникам,
то ще й Олександр Русов, якому в 1862 році було всього 13 років!), Павло Чубин-
ський. Історик Володимир Антонович висунув ідею, що революція у Франції зобо-
в’язана перемогою «Марсельєзі» Руже де Лілля, яка згуртувала й підняла націю.
«Нам необхідна своя «Марсельєза», — заявляє він. Його підтримує керівництво
«Громади». Та одна справа сказати, а інша зробити. Чи спромігся хто створити но-
вий гімн України, після того, як минулого року було оголошено конкурс на текст і
музику до нього?!
Отож громадівці намагались, та так і не смоглись її створити. Доти, доки теплого
серпневого вечора у київському будинку князя Голіцина, де мешкав тоді його пле-
мінник Микола Вербицький-Антіох, не зібралась весела студентська вечірка з нагоди
від’їзду Миколи до Петербурга, де він вчився в університеті. Першими на вечірку
прийшли його друзі-сусіди братй Тадей та Йосип Рильські, що жили трохи нижче по
Тарасівській, з ними прийшло два польських студенти. Завітав Борис Познанський з
другом-сербом, ще одного серба привів Кость Михальчук. Нарешті, з двома пансіо-
натками та незмінним «хвостиком» Льонею Білецьким вкотився веселий черевань
Павло Чубинський, який запізнився, бо заходив поряд до Миколи Лисенка, та того
не було у Києві... Вечірка, як вечірка. Така, як були сотні років до цього, які є й до-
нині. Доти, доки Чубинський не став переповідати свої спомини про минулорічний
похорон Шевченка...
Краще всього зануритись у ті часи, цитуючи спогади Логвина Пантелєєва: «Они
совпали во времени... Панихида в католическом соборе по 5 убитым в Варшаве при
подавлении манифестации 13 февраля 1861 года и похороны Шевченко... когда для
нас, русских, совершенно неожиданно раздалось пение польского гимна и все по-
ляки в одно мгновение пали на колени и со слезами на глазах подхватили гимн...
Вслед за панихидой состоялись похороны Шевченко... польская корпорация в пол-
ном составе проводила Шевченко на кладбище. Там Хорошевский от имени поля-
ков сказал на польском языке очень умное и теплое слово, оно потом было на-
печатано в «Основе». По поводу панихиды начинается следствие, что предполагает
привлечь к ответственности только польских студентов. Русские студенты постано-
вили собрать в следственную комиссию подписные листы, в доказательство, что они
были на панихиде. Попечитель И. Д. Делиев застал студента А. А. Штакеншнейдера с
листами и потребовал отдать их или оставить университет. Собралась сходка, глав-
ную роль играли Н. А. Неклюдов и Чубинский, уладившие конфликт. Поэтому в даль-
нейшем И. Д. Делиев организовал комиссию из профессоров и студентов и сообща
с ними разработал состав студенческой корпорации, от студентов были Неклюдов,
Чубинский, Михаелс, Утин, Охань».
Як бачите, ніхто не забороняв похорону Шевченка, і не через похорон поета
виникли студентські заворушення. Проти Російського уряду повстала буремна пісня-
— мазурка Домбровського!
Коли Чубинський згадував похорон Кобзаря, він згадав і про пісню, яку тоді
знав кожен поляк. І от присутні попрохали братів Рильських і їх польських друзів
заспівати свій гімн. За фортепіано сів Микола Вербицький, про якого ще Михайло
Глінка казав, що він не позбавлений музикального хисту. І лунає в залі (а тоді це була
не малесенька, вигороджена з вітальні кімнатка, а таки простора зала («Єщє Поль-
ська нє згинєла»). Відзвучала пісня, а Микола продовжує награвати мазурку Домб-
ровського і тихенько перекладає українською: «Мати Польща не загине, доки ми
живемо...». Нарешті, Чубинський не витримує: «Миколко, чим перекладати чужу піс-
ню, написав би краще свою, це ж нам, Україні, потрібна своя «Марсельєза», така, як
ця мазурка Домбровського!». І під ту ж музику Микола починає наспівувати:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля,
Ще розвіє чорні хмари і біля віконця
Ми у своїй рідній хаті діждемося сонця
«Прекрасно, — хвалить Павло, — але замість чекання у своїй хаті напишемо:
Згинуть наші вороженьки, мов роса на сонці,
Запануємо й ми, браття, у своїй сторонці».
Всі згоджуються, що так значно краще, а Микола продовжує:
152
Сіверянський літопис 153
«Спогадаймо тяжкий час, лихую годину
Й тих, що вміли боронити рідну Україну,
Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило
Із могили кличуть нас на святеє діло».
Тут вже втручається Тадей Рильський (на той час відомий, як поет Максим Чорний):
«А мені б краще було так:
Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило
Кличуть нас із-за могил на святеє діло,
Спогадаймо славну смерть лицарів козацтва,
Щоб не стратить марно нам свойого юнацтва...».
На цей раз уже Микола не витримує і каже, що він терпить кпини тільки старшого
Павлуся, а не своїх майже однолітків і згоджується тільки акомпанувати далі, а про-
довжує вже хай Тадей. І той продовжує-таки:
«Ой Богдане-Зиновію, славний наш гетьмане,
Защо продав Україну москалям поганим!
Щоб вернуть їй честь і волю ляжем головами
І загинем України вірними синами».
Тут всі злякано замовкли, хазяйка кинулась міняти страви, а Павло Чубинський,
буркнувши, що за ці слова співаків запроторять до Сибіру, сам підсів до фортепіано
і переробив небезпечні рядки:
«Ой Богдане-Зіновію, необачний сину,
Нащо оддав на поталу неньку Україну?
Щоб вернути її честь, станем куренями,
Наречемся України вірними синами...».
Він подивився на сербів, на поляків і продовжив:
«Наші браття слов’яни вже за зброю взялись
Не діжде ніхто, щоб ми позаду зістались.
Поєднаймось разом всі, братчики-слов’яни,
Най же згинуть вороги, най воля настане!».
Здається, пісня закінчена... Заспівали глібівську «Журбу», Тадейову «Ой хмари-
ться—дощ буде». А потім серби заспівали свій гімн «Серце біє і кров ліє за нашу
свободу!». Пісня була не менш зворушлива, ніж мазурка Домбровського, а мелодія
ще більш хвилююча. «Та це ж саме те, чого нам не бракує», — похопився Павло Чу-
бинський і продовжує:
«Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І докажем, що ми, браття, козацького роду.
Гей, гей! Браття милі, нумо братися за діло,
Гей, гей! Пора вставати, пора волю здобувати».
Це і стало заспівом нової пісні, яка співалась на два мотиви—приспів на мо-
тив сербського, а слова — на мотив польського гімнів... Тадей Рильський віддав
текст своєму кращому другу Володимиру Антоновичу, а потім разом з Миколою Ли-
сенком поклали текст на музику. Так народилась у Києві українська «Марсельєза»,
яка полинула у «громади» Лівобережжя. Історія створення національного гімну ще
цікавіша.
Микола Вербицький повіз текст Пантелеймону Кулішу для «Основи». Та хитро-
мудрий Пантелеймон Куліш був в такій же опозиції до влади, як нині Чорновіл чи
Матвієнко. Йому і хотілось бачити надрукованим вірш, який йому дуже сподобав-
ся і не хотілось перекривати собі дорогу до співпраці з владою. Тому, коли він
зимою 1862 року подорожував на лікування до Італії і зупинився у Львові, пообіцяв
місцевому літератору Ксенофонту Климковичу, який збирався видавати новий укра-
їнський журнал, неопубліковані вірші з архіву «Основи». І от, коли у 1863 році Ку-
ліш стає урядовим чиновником у Варшаві, він передає вірші Климковичу через ко-
лишнього українського поета Павла Свого, якому після придушення польського пов-
стання допомагає емігрувати до Галичини і який перетворився згодом у відомого
польського письменника Павліна Свєнціцького. І от Климкович отримує вірші Шев-
ченка «Заповіт», «Костомарову», «Мені однаково» і «Ще не вмерла Україна». Негай-
но ж, у № 4 за листопад 1863 року всі вірші надруковані. Я знайшов цю маленьку
книжечку в універсітетській бібліотеці ім. Драгоманова у Львові. А відкривається во-
на віршем: «Ще не вмерли Україна», Цю книжечку катехіт Перемишльської гімназії
о. Юстин Желехівський везе своєму другу, священику Млинівської церкви на Яво-
рівщині о. Михайлу Вербицькому, який вже відомий як неперевершений творець ду-
ховної музики. Отець Вербицький обожнює Шевченка, кладе на музику багато його
творів. І зараз він перекладає на музику «Заповіт» та «Ще не вмерла...». Вперше
солоспів «Ще не вмерла Україна» (саме так записав о. Вербицький) був виконаний
у грудні того ж року на сходинах «Громади» у Перемишлі, які відбувались у духов-
ній семінарії у присутності ректора. Ректору так сподобалась пісня, що він наказав
своїм студентам розповсюджувати її серед прочан, а отця Вербицького попрохав
переробити її для хору. Вперше величний хорал пролунав на святі Івана Хрестителя,
що відбувалось у Перемишлі в присутності єпископа о. Полянського. Єпископ був
ще й одним з засновників першого народного українського театру у Львові. І от 20
Сіверянський літопис154
грудня 1864 року цей театр відкривається постановкою опери Кароля Гейнца «За-
порожці», в яку на вимогу єпископа Полянського вставлено пісню: «Ще не вмерло
Запорожжя» (трохи перероблена «Ще не вмерла Україна»). На другий ранок «Ще
не вмерла Україна» співав весь Львів. Так народився національний гімн.
Зустрітись їм довелось тільки більше ніж через сторіччя. Українській «Марсе-
льєзі» у виконанні донецького козачого хору та національного гімну у виконанні
хору канадських українців. Співали їх на роковини Шевченка, 9 березня 1991 року,
біля підніжжя його пам’ятника у Києві...
А як же склалася доля його авторів, хто вони? Про Рильського та Чубинського
розповім дуже коротко, адже про батька багато писав Максим Рильський, Чубин-
ському ж щорічно присвячуються публікації в журналах і газетах.
Отже, Тадей Рильський народився у сім’ї багатого шляхтича Розеслава Рильсько-
го у його маєтку в с. Романівці Сквирського повіту. Відмінно скінчив гімназію, всту-
пив до Київського університету св. Володимира. Дружив з Антоновичем (їх навіть
дражнили «брати-Діоскури»), Миколою Лисенком, Борисом Познанським, Чубинським,
Вербицьким, Михальчуком. Створив групу «хлоломанів». Коли кн. Васильчикову, то-
дішньому київському губернатору, донесли, які слова в пісні «Ще не вмерла Ук-
раїна» написав цей хлопоман, була створена спеціальна політична комісія, про роз-
слідування якої доповідалось самому царю. Тадея та Йосипа Рильських пропонува-
лось запроторити до Казані, й були вже підготовлені відповідні папери. Та тут, не
витримавши осуду дворянського гурту, раптово помер їх батько, і в пам’ять про
цього впливового шляхтича братам дозволили замість Казані від’їхати до їх родо-
вої Романівки. Тут Тадей своїми руками будує невеличку хатину, а батьківські хоро-
ми дозволяє розібрати селянам для їх потреб... Створює школу на 100 місць, сам її
патронує і сам в ній викладає. Збирає народні пісні, пише пісні сам, на музику їх
кладе Лисенко. Це йому ми зобов’язані піснями: «Ой ти зіронька, ти вечірняя», «Над
Сибіром сонце сходить» та «Ой хмариться — дощ буде»! А знаємо ми його тільки
як батька знаменитого Максима Рильського (названого в честь Максима Залізняка)...
Павло Чубинський потрапив під нагляд поліції за дружбу з землевольцем Іва-
ном Олексійовичем Андрущенком. Після вечірки його вигнали з пансіонату Ленц,
де він був вихователем. Павло організовує самочинну етнографічну експедицію по
Київщині, Чернігівщині, Полтавщині. Полтавський губернатор доносить київському:
«...Чубинський старався збудити уми селян оманливими начуваннями щодо їхніх прав
на землю, та, не маючи в тому успіху, став доводити їм незаконність військового
постою і неправильність вимоги приварку для нижчих чинів» і далі: «Справник до-
носить, що кілька невідомих людей, між якими був і Чубинський, на початку серпня
були в селі Войтові Переяславського повіту і розповідали народові якісь легенди ми-
нулої вольності. Їхні розповіді навернули простих людей до тієї думки, що ці особи
мають бути паліями, чому народ пропонував їх зв’язати. Та вони пішли спочатку в
містечко Яготин Пірятинського повіту, а звідти в Басань, де їх також мали за підо-
зрілих людей». У жовтні з Золотоноського району до III відділення потрапила про-
кламація-звернення «Усім добрим людям». Донесли, що автором прокламації є Чу-
бинський. А тут ще в Київській «Совремєнній летопісі» № 46, 1862 р. друкується стат-
тя «Відгук з Київа» про цілі і наміри «громадівців». Стаття підписана Чубинським,
Житецьким, Антоновичем та іншими. Отже, створюється спеціальна слідча комісія,
на щастя Чубинського, її очолює дядько Миколи Вербицького кн. Голіцин, Комісія
не підтверджує, що Чубинський займався антиурядовою пропагандою, але рекомен-
дує його заслати до Архангельської губернії, де губернатором побратим старого
Платона Чубинського, колишній земляк — М. І. Арандаренко.
Микола Андрійович Вербицький-Антіох народився у старовинній дворянській сі-
м’ї. Його батько тоді був старшим секретарем губернської управи, мати — сестра
чернігівського губернатора кн. Олексія Голіцина. Сім’я мала все — і гроші, і владу,
і пошану. Та дружили вони не з дворянським гуртом з пошту губернатора, а з пош-
том їх найкращого друга Опанаса Марковича. Чомусь образ Опанаса Марковича для
нас затьмарила особистість його жінки — Марії Вілінської (Марко Вовчок), яка,
попри невисокі моральні якості (звабила майже всіх друзів чоловіка), була все-таки
талановитою письменницею, хоч не запозич вона у свого чоловіка соковиту мову,
так і залишилась би посередністю. Друзі Марковича були і друзями Вербицьких. А
це, по-перше, його братчики по Кирило-Мефодієвському братству і земляки Білозер-
ські, і Пантелеймон Куліш, і Микола Костомаров, і сам Тарас Григорович Шевченко,
котрий, щоправда, надавав перевагу товариству неперевершеного майстра горілок та
настоянок, автора «Повій, вітре вільний, в полі» Віктора Забіли, який теж був другом
сім’ї. Не просто другом, а й наставником був вчитель гімназії, де навчався Микола,
— байкар, автор знаменитої і нині пісні «Журба» Леонід Глібов. Добрими друзями
Вербицьких були російські поет Яков Полонський та композитор Михайло Глінка...
Отже, виховуючись в оточенні таких зірок, Микола і сам в майбутньому мав стати
зіркою. Йому легко давались мови. У гімназії він вивчив не тільки російську, а й
латинь та грецьку, вільно розмовляв польською, а Глібову та Марковичу зобов’я-
заний тим, що не тільки розмовляв, а й думав українською... Під впливом Глібова
та Забіли ще в гімназії починає писати вірші. Його улюблена тема — козацькі мо-
Сіверянський літопис 155
гили і відповідальність перед загиблими героями за долю України. Перший його
вірш, надрукований у 1858 році в «Губернських відомостях», так і називається «Мо-
гила». Відмінно закінчивши гімназію, він записується до Київського університету
св. Володимира. Та 16-річному хлопцю було тяжко зійтись з однокурсниками, най-
молодшому з яких було 18 років. Він дружить тільки з братами Рильськими, які жи-
вуть тут же поряд по вул. Тарасівській. Вулиця, на якій був будинок кн. Голіциних
була названа Тарасівською у 80-ті роки минулого сторіччя, коли київська інтеліген-
ція, згуртована навкруги видання «Киевская старина», захотіла увічнити імена Ки-
рило-мефодіївців і не маючи змоги назвати вулиці їх прізвищами, назвала їх іме-
нами: Тарасівська — в честь Шевченка, Паньківська в честь Куліша, Микольсько-
ботанічна — в честь Костомарова, Ново-Васильківська — в честь Білозерського, Опа-
насівська — в честь Марковича... Тадей познайомив Вербицького зі своїми друзя-
ми — Володимиром Антоновичем, Борисом Познанським, Миколою Драгомановим.
Та всі вони сприймали його як хлопчака (він до того ж був тендітний і йому навіть
16 важко було дати). Щоб компенсувати свою юнь, Микола став найактивнішим спів-
робітником самвидавівського студентського журналу «Помийниця». Тут від його
уїдливого слова діставалось всім — і такому поважному Миколі Драгоманову, і дру-
гу-викладачу Володимиру Боніфатійовичу Антоновичу. Та коли по відношенню до
друзів це була хоч уїдлива, та посмішка, то над іншими це був відвертий глум, І
коли він назвав не то губернського попечителя, не то самого губернатора кн. Василь-
чикова «Божественное ничто», йому довелось терміново накивати п’ятами і з універ-
ситету, і з Києва. Заможним батькам це було не так вже й тяжко зробити. З 1860 р.
він вже студент Петербурзького університету. Живе разом і під наглядом сина ке-
руючого акцизним управлінням Чернігівської губернії Федора Павловича Рашевсько-
го—Петра, найкращим другом котрого є син бориспільського поміщика Павло Чубин-
ський. От саме тут, у Петербурзі, зустрілись їх долі, і Чубинський був перший, хто
поставився до Миколи, як «не до хлопчика, а мужа», за що назавжди отримав його,
любов та доброзичливість. Від нього юнак міг стерпіти будь-які кпини, Чубинський
же був єдиним, над ким Микола не дозволяв собі насміхатись, хоч Павлусь був са-
мою природою створений для жартів: черевань, з масними округлими щоками, бли-
скучими очима, виряченими на цікавий світ... Опанас Маркович та Пантелеймон Ку-
ліш ввели Миколу в Петербурзьку «Громаду». От як описує збори громадівців Лог-
вин Пантєлєєв: «В гостинной на диване за столом обыкновенно усаживались Шевчен-
ко, Костомаров и ни на шаг от них не отходивший Кулиш... на вечерах бывало не-
мало выдающихся писателей-малороссов, например Афанасьев-Чужбинский, А. Сто-
роженко, Грутовский и другие. Помню, заметив одного довольно плотного господи-
на, я спросил: «Кто это? — Муж Марко Вовчок» — получил я в ответ таким тоном,
что больше сказать о нем нечего. Он, впрочем, был замешан в Кирило-Мефодиев-
ском обществе. Я тогда очень мало обращал внимания на физиономии, но лицо
Шевченко положительно удивило меня. На близком расстоянии он выглядел очень
схожим, как изображен на литографическом портрете Мюнстера. Лицо, порядочно
отекшее, носило явные следы многого пережитого Шевченко, в том числе и той
слабости, которая в последние годы преждевременно ускорила его жизненный ко-
нец»... Микола був занадто юним, щоб стати повноправним членом «Громади». Він
тільки залишався спостерігачем, з болем відмічаючи, що Тарас Григорович повто-
рює долю Віктора Забіли, якого таки доконали нерозділене кохання та оковита...
Він занурюється в науку, знайомиться у петербурзькій бібліотеці з літературою по
історії України польською, німецькою, французською мовами. Друкується в «Осно-
ві». 1861 рік для Миколи почався з запалення легенів. Він повертається на лікування
до Чернігова. З травня живе у батьківському маєтку біля Десни, поряд в с. Ропші
живуть у своєму маєтку Рашевські. Літом до них приїхав з Петербурга П. Чубинський
і друзі знову разом. Чубинський тут закінчує свою дипломну роботу «Очерк народ-
ных юридических обычаев и понятий в Малороссии», за яку він отримує ступінь
кандидата правознавства. Вербицький тут зустрічається з юнкою — Катериною Ра-
шевською, заприязняється з нею, пише, нарешті, не сатиричні чи історичні, а лірич-
ні вірші. Згодом, коли Катерина стане, дорослою, вони поберуться, і вона народить
йому красенів-синів Федора, Григорія, Миколу та доньок Віру та Марію... А у серп-
ні — прощальна зустріч у Києві і створення української «Марсельєзи». Якщо Чубин-
ському вона не принесла нічого, крім слави, то для Вербицького стала початком
забуття.
Зразу ж після вечірки на столі кн. Васильчикова лежав донос з описом подро-
биць вечірки і ролі кожного в написанні пісні. Звичайно, найбільш йому дошкулила
поведінка Рильських, але й поведінка чернігівського племінника губернатора заслу-
говувала покарання. Вербицький звичайними перегонами їде до Петербурга, а до-
нос на нього мчить фельд’єгерською поштою до 211 відділення. Не встиг Микола
нанести дружні візити Кулішу, Білозерським, Полонському, як його викликає попе-
читель Дєлієв і передає височайший наказ «їхати туди, звідки приїхав, без права
подальшого навчання». Вербицький повертається до Києва. Та двері голіцинського
будинку для нього вже назавжди закриті. Дяді-губернатору необхідно відхреститись
від опального племінника. Не можна повернутись і в Чернігів, щоб не скомпроме-
тувати батька. От і перебирається Микола у напівпідвальне приміщення у Наза-
р’ївському провулку, перебивається з хліба на квас, живучи виключно на гонорари
Сіверянський літопис156
від численних публікацій в Київських виданнях, які він вимушений підписувати псев-
донімами, що унеможливлює тепер становити всі фельєтони, вірші, казки, легенди,
оповіді, автором яких він був. Через рік батько клопочеться, щоб сину дозволили
поновити навчання. Та тут нова халепа. У Чернігові заарештовують землевольця Ан-
друщенка, про якого я вже згадував, і в останнього знаходять листи Вербицького.
Прощення відкладається ще на один злиденний рік. Лише у 1864 Миколі дозволя-
ють екстерном здати іспити і відправляють вчителем до Полтавської гмназії. Полта-
ва тоді була центром мракобісся. Отже, вже в 1865 році Миколу Андрійовича вига-
няють з гімназії «за развращающее влияние на умы учащихся». Батьки влаштовують
його в Чернігівському приватному жіночому пансіоні С. Ф. Осовської, Як згадує в
книжці «Вінок спогадів про Заньковецьку» Н. М. Лазурська: «Программа этого учеб-
ного заведения была поставлена довольно серьезно и широко для того времени и
Мария Константиновна с любовью вспоминает свои школьные годы, веселых подру-
жек и своего любимого преподавателя русской словесности Николая Андреевича
Вербицкого».
Дійсно, Микола Андрійович з самого початку побачив талант в цій малесенькій
дівчинці, яку любив «возити» на плечах. З його предмету вона завжди мала тільки
п’ятірки. Це він відкрив в ній акторські здібності і порекомендував наставників ак-
торської професії, які зробили з смішливої дівчинки Машеньки Адасовської велику
українську артистку Марію Заньковецьку. Зустрінуться вони через багато років, коли
Микола Андрійович буде у засланні в Орлі, а Марія Заньковецька приїде туди з
гастролями.
У 1870 році виходить у відставку за віком кн. Олексій Голіцин. Микола поли-
шається свого покровителя. Губернатором стає відомий як ліберал Олексій Олек-
сандрович Панчулідзев. Та цьому лібералу дуже дошкуляє уїдливий вчитель, який
постійно ворогує то з міською управою, то з місцевими поміщиками, виносить бруд-
ну білизну чернігівських справ на сторінки київських газет. До того ж на його лек-
ції спеціально приїжджає з Петербурга міністр просвіти кн. Толстой і вишуковує в
них крамолу. А ці його ходіння в народ... І от коли у 1874 році в селі Любешівці
розпочинається голод, і Вербицький виїзджає туди з невеликим запасом продоволь-
ства (тепер це б назвали гуманітарною допомогою), його там заарештовують і зви-
нувачують у підбурюванні народу проти влади. За це Вербицького висилають до
Рязані, без права виїзду в українські губернії та столиці. Він не має змоги спілку-
ватись, писати українською мовою. Не має змоги і друкувати оповідання та інші
твори під своїм прізвищем. Знову численні публікації під псевдонімами. Спробуй їх
тепер знайти... У 1885 році начальнику III відділення привозять збірочку пісень
«Кобзар» зі Львова. У ній під текстом і Музикою прізвища: П. Чубинський та М. Вер-
бицький. Розпочинається слідство, яке виявляє, що так ушанували недавно померлого
Павла Чубинського, а М. Вербицький—не Микола Вербицький, а о. Михайло, автор
музики. Про наслідки слідства доповідають царю і він дозволяє пом’якшити умови
утримання Вербицького і перевести його з Рязані до Орла з дозволом у коротко-
термінові відпустки приїзджати до столиць та України. Ще довгих 14 років провів
Вербицький у Орлі. Хоч не можна сказати, що вони промайнули задарма. Одне те,
що він виховав собі на зміну видатного російського письменника Леоніда Андреє-
ва, який в своїх автобіографічних повістях малює зворушливий образ старого вчи-
теля-наставника, каже про те, що він життя прожив недаремно.
XX вік Вербицький стрічає вже в Чернігові. Друзів юності майже не залиши-
лось. Пішли у небуття друзі-наставники, помер від апоплексичного удару ще в 1884
році Павлусь Чубинський. Хворіє на сухоти і не виїжджає з Криму Тадей Рильський.
Тільки іноді навідується Гліб Успенський. Діти Вербицького дружать з сім’єю Ко-
цюбинських, хоч самому Миколі Андрійовичу не дуже подобається хуліганистий
Юрко Коцюбинський, що більше крутиться біля його дочки Віри, ніж спілкується з
її чоловіком Марком Вороним. Як і колись, Микола Андрійович їздить по селах,
розмовляє з простими людьми. У селі Піски його зацікавив полохливий син місце-
вого священика Павлик Тичина, який пише вірші з такими незвичними образами. Він
знайомить його з Коцюбинським. Та, на жаль, в жодному із спогадів поет-академік
не згадує, як він познайомився з Коцюбинським. Мабуть, основною рисою характер-
ру Тичини так і залишилась полохливість...
Микола Андрійович тихо згасав і помер у 1909 році. Похований був на Болдиній
горі, неподалік від могили Опанаса Марковича. Через 3 роки біля його могили виріс
пагорб могили Коцюбинського. Та не варто нині шукати поховання автора «Ще не
вмерла Україна». У 1921/22 році знищили його сина Миколу Вербицького. Куди не
бігала бабуся — і до Юрка Коцюбинського, і до Підтьолкова, і до Постишева, які
колись з ним дружили, відповідь була одна: «Враг должен быть унічтожен». А у
1922 році, коли місцеві бузовіри грабували церкви й монастирі, хтось пустив чутку,
що у сімейному похованні Вербицьких залишились золоті прикраси. У їх пошуках
п’яний натовп порозкопував могили, повикидав кістки. Там, де було поховання, нині
рівчак-стежка з гори в урочище Святе...
Юний Микола Вербицький був обранцем Долі. Мав талант, достаток, древній, ша-
нований рід. А вмер беззвісним вчителем, навіть його могила не збереглась. Що-
правда, і кості Чубинського покояться невідомо де, адже по його могилі на Кни-
Сіверянський літопис 157
шевому кладовищі під Борисполем у 1943 році пройшов противотанковий рів... Та
про нього, хоч пам’ять збереглась.
А Вербицький? Сімейний архів — у правнука, письменника Олексія Ракова, який
тепер зарубіжний письменник — живе і друкується в Москві.
Берегинею пам’яті залишається лише правнучка чернігівська художниця Олена
Михайлівна Вербицька, чиї картини насичені світлом, пахощами чернігівських квітів,
наповнені його мальовничими краєвидами, а життя сповнене гіркими пошуками
хліба...
Вербицький мріяв про вільну батьківщину. Зараз його пісня (а саме йому на-
лежать рядки нинішнього затвердженого тексту) стала офіційним гімном України.
Володимир СИРОТЕНКО (Вербицький-Актіох)
НОСІВЦІ БІЛЬШЕ 1000 років
Кожному носівчанину відомо: живемо ми на древній землі Київської Русі — од-
нієї з найбільш могутніх у політичному та економічному відношенні держав Європи
IX—XI століть, а час виникнення перших поселень людини на території Носівщини,
рештки яких збереглися й до сьогодні, ховається у глибину віків. Про це красномов-
но свідчать розкопки городищ ще епохи бронзи поблизу сіл Плоске, Адамівки, Ко-
зари, Ведмедівка, Мрин та ін. Зацікавимося іншим: коли саме виникло наше місто.
За офіційними даними («Чернігівщина. Енциклопедичний довідник», видавництво
«Українська Радянська Енциклопедія» імені М. П. Бажана, Київ, 1990 рік) воно начеб-
то вперше згадується в Іпатіївському літописі, до речі, як і Ніжин, під 1147 роком.
Керуючись простими арифметичними підрахунками, визначимо: тепер Носівці, як і
російській столиці Москві, виповнюється 850 років. Саме цю офіційну дату планує
відзначити громадськість нашого міста. Поміркуємо, чи відповідає це дійсності?
По-перше, цілком ймовірно, що наше місто існувало задовго до цієї згадки про
нього. Адже в ті прадавні часи літописці занотовували для майбутніх поколінь лише
ті історичні події, які вже набули помітного значення, чи, на їх думку, матимуть їх в
майбутньому. Все інше, менш значиме, випадало з їх поля зору і було неварте
уваги.
По-друге, більш вагомий сумнів щодо офіційної точки зору викликає історичний
твір відомого українського письменника С. Скляренка «Володимир» (видавництво
художньої літератури «Дніпро», Київ, 1971 p.). Про що в ньому мова?
Великий київський князь Володимир Святославич, щоб завершити об’єднання
східнослов’янських племен, зміцнити свою великокняжу владу, захистити Київську
Русь від постійних набігів численних ворогів, зводив на її кордонах бойові укріп-
лення. Продовжувалося й закабалення смердів (селян). Водночас з натуральною рен-
тою і відробітками феодально залежне населення сплачувало грошову данину, та-
ким чином поповнюючи князівську казну коштами для утримання боєздатної дру-
жини.
Саме тоді: «Князь Володимир не тільки велить будувати вали в полі, — у один
з ближчих днів він з невеликою дружиною виїжджає з Києва, переправляється че-
рез Дніпро, залишає по праву руку Соляний шлях і прямує через погости в Басані,
Бобровицьких гонах і Носовому на Нежату Ниву».
Як бачимо, йдеться про сучасну Басань, Бобровицю, Носівку та Ніжин. А ще
підкреслимо, що дія відбувається до прийняття християнства на Русі, тобто до 988
року. Це вже говорить на користь вірогідності значно ранішого виникнення нашого
міста.
Звичайно, скептик може висловити сумнів, мовляв, ще лише художній твір, в
якому автор довільно інтерпретує перебіг історичних подій, знаходячи в них місце
й згадці про Носівку. Тоді виникає цілком слушне запитання: а для чого? До ство-
рення канви роману наше місто немає аж ніякого відношення і автору зовсім бай-
дуже — існувала в той час Носівка чи ні.
Інша справа, маємо факт, якого не обминути: найближчий з Києва до Ніжина
шлях пролягає саме через наше місто, розташоване на березі широкої і повновод-
ної (на той час) річки, що надавала Носівці певного стратегічного значення. Загаль-
новідомо, з давніх-давен поселення людини виникали тільки поблизу водоймищ, які
були вкрай необхідні для її існування. Саме там зводилися опорні бойові укріплен-
ня, тобто форти, і за географічним положенням Носівка відповідала такій потребі.
Хто відає, можливо, Носівку в сиву давнину оточували надійні бойові укріплення
від набігу кочових племен. Адже на її території сьогодні залишилося ще чимало
сторожових скіфських курганів, датованих V—III століттями до нашої ери, коли зем-
лі краю Чернігівського входили до складу скіфського державного об’єднання. На
жаль, у нашому місті збереглося обмаль древніх історичних пам’яток. Одна з них —
рештки земельного валу, на якому сьогодні височать районний Будинок культури та
міська бібліотека. А завтра? А завтра і ці рештки валу можуть бути втрачені на-
завжди — в прямому і переносному значенні — не лише з вини нашої забудькува-
|