Воєводи Путивля

Путивль після приєднання до Московських володінь на початку XVI століття став найважливішим окраїнним містом Москви. У ньому була облаштована кам’яна фортеця, про яку згадує у своїх записках французький капітан Жак Маржерет: «В России замки и крепости деревянные, исключая Москвы, Смоленска, Иван...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1997
Автор:	Лепьошкін, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	У глиб віків
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200408
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Воєводи Путивля / О. Лепьошкін // Сіверянський літопис. — 1997. — № 5. — С. 25-33. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200408
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2004082024-12-01T18:38:06Z Воєводи Путивля Лепьошкін, О. У глиб віків Путивль після приєднання до Московських володінь на початку XVI століття став найважливішим окраїнним містом Москви. У ньому була облаштована кам’яна фортеця, про яку згадує у своїх записках французький капітан Жак Маржерет: «В России замки и крепости деревянные, исключая Москвы, Смоленска, Иван-города, Тулы, Казани, Астрахани и Путивля». Над фортецею і Путивльською областю начальствував воєвода, у розпорядженні якого знаходились дворяни і боярські діти з козаками для охорони кордонів. 1997 Article Воєводи Путивля / О. Лепьошкін // Сіверянський літопис. — 1997. — № 5. — С. 25-33. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200408 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	У глиб віків У глиб віків
spellingShingle	У глиб віків У глиб віків Лепьошкін, О. Воєводи Путивля Сiверянський літопис
description	Путивль після приєднання до Московських володінь на початку XVI століття став найважливішим окраїнним містом Москви. У ньому була облаштована кам’яна фортеця, про яку згадує у своїх записках французький капітан Жак Маржерет: «В России замки и крепости деревянные, исключая Москвы, Смоленска, Иван-города, Тулы, Казани, Астрахани и Путивля». Над фортецею і Путивльською областю начальствував воєвода, у розпорядженні якого знаходились дворяни і боярські діти з козаками для охорони кордонів.
format	Article
author	Лепьошкін, О.
author_facet	Лепьошкін, О.
author_sort	Лепьошкін, О.
title	Воєводи Путивля
title_short	Воєводи Путивля
title_full	Воєводи Путивля
title_fullStr	Воєводи Путивля
title_full_unstemmed	Воєводи Путивля
title_sort	воєводи путивля
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	У глиб віків
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200408
citation_txt	Воєводи Путивля / О. Лепьошкін // Сіверянський літопис. — 1997. — № 5. — С. 25-33. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT lepʹoškíno voêvodiputivlâ
first_indexed	2024-12-03T04:16:11Z
last_indexed	2024-12-03T04:16:11Z
_version_	1818524752091807744
fulltext	Олександр Лепьошкін ВОЄВОДИ ПУТИВЛЯ Путивль після приєднання до Московських володінь на початку XVI століття став найважливішим окраїнним містом Москви. У ньому була облаштована кам’яна фортеця, про яку згадує у своїх записках французький капітан Жак Маржерет: «В России замки и крепости де ревянные, исключая Москвы, Смоленска, Иван-города, Тулы, Казани, Астрахани и Путивля».1 Міці та неприступності путивльської фортеці дивувався і сірійський мандрівник Павло Алеппський: «Крепость Путивля большая и велико лепная, неодолима и крепка в высшей степени... Внутри ее есть другая крепость, еще сильнее и неодолимее, с башнями, стенами, рвами, сна бженными множеством пушек больших и малых, которые расположены одни над другими в несколько рядов».2 Над фортецею і Путивльською областю начальствував воєвода, у розпорядженні якого знаходились дворяни і боярські діти з козаками для охорони кордонів. Слово ж «воєвода» відоме з X століття. Так на зивали начальника, який очолював полк. З кінця XVI століття і до 1775 року воєводи стояли на чолі міст.3 Кожен воєвода був самостійним начальником, тримав безпосеред ній зв’язок з Розрядним і Посольським приказами і мав право писати самому царю. Ними, як правило, призначалися старі люди благород ного походження, які користувалися повагою та авторитетом. При воє воді несли службу дяки для листування та ведення грошових розра хунків. Присутственим місцем, канцелярією воєводи була приказна ізба. Путивльський повіт у XVI столітті межував з Диким полем, звідки кожної миті можна було чекати навали степових кочовиків. Тут проля гав один з найважливіших давніх татарських шляхів — Муравська сак- ма. Ним кримські та ногайські татари заглиблювались в Московські землі. Цей Муравський шлях, якщо дивитись по мапі адміністративно го поділу України 1646 року,4 починався від Перекопа, йшов вздовж Дону та Сіверського Донця, ліворуч Бєлгорода, і на заломі Ворскли та Псла підходив до Сейму, десь кілометрів за 100— 150 від Путивля. У з бережжям Сейму кримські татари підходили до меж Путивльського по віту. Певним свідченням цьому є назва урочища Муравій Яр біля села Козачого Путивльського району. Кількість поселень у Путивльському краї швидко не зростала, як би це мало бути при наявності такої родючої землі, чудового невисна- женого чорнозему. Люди боялись набігів кочівників. «Место — красотою, уединением и изобилием над иныя сицевыя места багатого, — писав видатний монах Софронієвої пущі Сільвестр Медведев, — аще бы един изъят был страх военный».5 Тому поселення укріплялися подібно до Путивля, а мешканці їх були такими ж воїнами, як і путивляни. Недаремно у кожного поміщи ка зброя й обладунок висіли над ліжком. Путивлю як прикордонному місту призначалась одна з важливих ролей у системі оборонних укріплень Московської держави. За відомо стями 1556 року, згідно з царським указом, ходив з Путивля воєвода дяк Матвій Іванович Ржевський у похід. Іван Грозний наказав йому Сіверянський літопис 25 іти Дніпром до кримських улусів, добути там «язиків» та розвідати про хана. Ржевський підійшов до Псла, збудував човни і поплив. На Дніпрі до нього приєднались черкаські отамани Млинський, Михайло Єськович та 300 канівських черкас. З ними Ржевський пішов до Ісламкерменя, куди вже долинула звістка про їх напад і були вжиті заходи по обороні. Відігнавши коней і багато худоби, Ржевський з козаками пішли до Очакова і захопили штурмом Очаківську фортецю. Потім відбились від кримчаків і благополучно повернулись додому з ба гатою здобиччю.6 1571 року цар Іван Васильович вирішив упорядкувати сторожо ву та станичну служби, своїм указом від 1 січня призначивши її началь ником князя М. І. Воротинського. В помічники йому були придані для визначення сторож з боку кримців—дяк М. Ржевський та князь М. Тю- фякін, а з ногайського боку — Ю. Булгаков. Михайло Воротинський надіслав грамоти до прикордонних міст і звелів прибути до Москви письменним і станичним головам, станичним вожам і сторожам, котрі їздили в станицях у поле до різних урочищ. Путивльцям, зокрема, було наказано бути у Москві через два тижні після Хрещення Христова. Поки князь Воротинський давав розпорядження у Москві, Ржев ський з Тюфякіним та Булгаковим оглянули на місцях всі сторожі як з кримського, так і з ногайського боків. По їх дозору деякі колишні сторожі були замінені новими згідно з місцевістю та обставинами, на мічено роз’їзди і поставлено мітки їздоків, де їм р оз’їжджатися один з одним. Особливо багато змін було завдано сторожам Путивльським, Рильським та Донецьким: лінія їх вийшла далеко вперед. Для нагляду за нею було призначено особливих стоялих голів з Путивля та Риль- ська. Між Самарою і Ореллю до Ржевського з товаришами прискакав сторож зі звісткою про похід Давлет-Гірея на Московські окраїни. Роз порядження Воротинського та його товаришів ще не були повністю ви конані і неможливо було захистити Москву від ворожої навали, але вже наступного року новий похід кримчан зустрів гідний опір. Росій ські воєводи встигли зібрати достатньо війська, зробити укріплення на берегах Оки, було проведено широкомасштабну операцію по випалю ванню степу, щоб позбавити корму коней кримчан і дати їм менше шансів заховатись у степу, і врешті-решт розбили кримських татар.7 Путивльські сторожі було розставлено таким чином: перша сторожа «Кариж» на ріці Семі від Путивля 40 верстов, ра зом з рильськими сторожами по 5 чоловік з обох боків; друга — «Бунякін Перевіз» на ріці Семі від міста 30 верстов, сто рожів на ній з Путивля 5 чоловік. Між тих сторож простого місця 10 верстов, між ними чорний ліс, луки і ржавці; третя сторожа «Мокошевичі» на ріці Семі вище міста 10 верстов, сторожів на ній стоїть з Путивля 5 чоловік. Між цією сторожою і Буня- кіним Перевозом простого місця 20 верстов; четверта сторожа — зимівля вниз по ріці Семі, нижче міста з вер сту, сторожів на ній з Путивля 5 чоловік; п ’ята сторожа на ріці Семі нижче того перевозу Білі Береги від Путивля 10 верстов, сторожів на ній з міста 5 чоловік. Та в нових місцях від Новгорода-Сіверського по річці Клевені і до рубежу від Путивля 10 верстов: одна сторожа біля Литовського городища, сторожів на ній 5 чо ловік; друга сторожа по ріці Клевені по Новгородській великій гонній дорозі, на великому перевозі, сторожів на ній 5 чоловік».8 26 Сіверянський літопис Сторожі повинні були нести службу, не злізаючи з коней, і на па горбах, звідки було далеко видно. Відпочивали служилі люди в одно му поселенні, за яким і закріпилася назва Боярські Лежачі (нині се ло Бояро-Лежачі Путивльського району). А біля села Бунякине, де бу ла сторожа «Бунякін Перевіз», та епоха закріпилася і збереглася до наших днів в назвах урочищ — Стрелеччина, Козаче та Караулово. Путивльські воєводи слідкували за тим, щоб кожен дозорець мав два добрих коня і міг у разі потреби швидко доскакати до Путивля і попередити про можливу загрозу. На найвищій (27 метрів) Вістовій башті путивльського Городка постійно знаходились спостерігачі. Була розроблена спеціальна система сповіщення за допомогою вогнів, а та кож система кур’єрського зв’язку між Путивлем та Москвою. За сумлінну службу сторожові люди отримували землю, гроші та хліб, а за недбалу їх сікли гарапником. Якщо ж хтось залишав вахту раніше належного двотижневого строку і в той час «учинялась война», то порушника чекала смертна кара. Для несення станичної, польової та сторожової служби путивльські воєводи заохочували українських козаків та черкас з переселенців (з тих часів і досі у Курській області дуже велика українська діаспора). Ще в 1546 році путивльський воєвода Михайло Троекуров повідомляв Івана Грозного про вихід українських козаків у поле для несення сто рожової служби.1 У цьому плані цікава звістка путивльського воєводи боярина Гри горія Борисова в 1589 році: «Приехал с поля Путивль на твое госуда рево имя черкашенин Василий Андреев с двумя донецкими казаками».11 Варті уваги також царські накази путивльському воєводі Афана- сію Зінов’єву. У квітні 1589 року цар звелів йому, щоб він з путивльця- ми, чернігівцями, рильськими та стародубськими козаками йшов до ра йону Дикого поля на Донець. У його загоні було 20 дітей боярських з Рильська та 47 козаків, а також 20 дітей боярських з Путивля, 57 бі- лодворців, 45 черкас. Та з Чернігова підійшло 70 дітей боярських з 93 кіньми. Наказано було підібрати у Путивлі, Рильську і Стародубі три ста козаків і призначити їм платню по 2 карбованці з умовою, щоб кожен мав по два коня. Намічалось з 100 путивльських стрільців ви брати 20 найкращих, і 20 з 100 пушкарів і затінщиків. Але стрільці сказали, що коней у них нема, а у пушкарів та затінщиків не було пи- щалів. Зінов’єв доповів про це царю. Вимоги було вдоволено. На Донці путивльський воєвода зустрівся з запорізьким отаманом Матвеєвим, котрий сказав, що козаки живуть скрутно, їдять траву, а не хліб. З Москви було надіслано харчі, 100 карбованців на 620 чоловік та пода рунки отаманам.12 Одним з найголовніших завдань путивльських воєвод було підтри мання прикордонного гарнізону у бойовому стані. Так, в листі царю воєводи Семен Прозоровський та Іван Чемоданов сповіщали, що в П у тивлі кінних та піших служилих людей, включаючи московських стріль ців, за списками усього 1700 чоловік. Пищалі здебільшого старі й «ху ді», а у багатьох їх взагалі нема, тому що багато путивльських та чер нігівських дітей боярських безпомістні й бідні. І якщо трапиться нава ла кримських татар і ногайців і Путивль опиниться в осадному стані, то укріпити острог і зберегти посад буде нікому, як нікого буде послати і в військовий похід. «И будет, государь, от воинских людей учинитца твоєму государеву делу какая поруха, и нам бы, холопем твоим, от те бя, государя, в опале не быть».13 З кінця XVI століття місцевих воєвод почали називати річними (годовими), бо вони призначалися для управління на один рік. Пізні Сіверянський літопис 27 ше їх стали називати містовими (городовими). Здебільшого до міст посилали не одного воєводу, а з товаришами (другі та треті воєводи).14 Наприклад, у 1621 році в Путивлі воєводствували Василь Туренін та Сергій Собакін,15 у 1625 — Олексій Головін та Іван Єсипов,16 у 1630 — Михайло Бутурлін та Гнат Уваров17 тощо. Стосунки першого воєводи та його товариша не були чітко визна чені, усі справи вони вели разом. А якщо воєводи ворогували, то уряд їх за це карав. Міра влади воєвод була неоднаковою. Ті, котрі були з дяками, мали більшу владу.18 У Путивлі воєводи були з дяками. Причому в д е яких відписках вони постають нарівні з воєводами. Так, у листі до П о сольського приказу 27 листопада 1650 року говориться: «Государю ца рю и великому князю Алексею Михайловичю всеа Русии холопи твои Сенька Прозоровский, Ивашко Чемоданов, Ивашко Зиновьев челом: бьют».19 Останній і є дяк. Іноді пошту до Путивля було адресовано воєводам та дяку, як, ска жімо, лист від 10 вересня 1649 року: «Его царского величества боярину воєводі князю Семену Васильевичу Прозоровскому да Івану Захареви- чу Ляпунову, да дяку Мина Грязеву, Богдан Хмельницкий, гетман с Войском Запорозским поклон свуй оддаєт». Як вже було сказано вище, на воєводській посаді був навіть дяк Матвій Ржевський, виходець з простонароддя, який ходив в похід і бив кримських татар у їх власних улусах. Цар Іван Васильович з дитинства ненавидів пихатих вельмож і більше довіряв таким простим людям, як Ржевський. Воєводам Путивля та інших великих міст, куди вони посилались з товаришами, надавалось право вирішувати громадянські справи до 100 і навіть до 500 карбованців. Усі справи, які перевищували владу воєвод, направлялись прямо до Москви. Проміжних інстанцій між П у тивлем та Москвою не було. Справи «розбійні, татебні та убійственні» підлягали веденню губ них старостів, за котрими воєводи вели нагляд. Путивльські воєводи мали також право виносити смертні вироки. Вони повинні були переслі дувати біглих, вживати заходи проти пожеж, заразних хвороб, заборо нених ігрищ та непристойних видовищ.21 Через Путивль йшло листування Московського уряду з гетьма ном Богданом Хмельницьким. Слід відзначити важливу вказівку на пе ребування Б. Хмельницького у Путивлі. Український шляхтич С. Пав ша, котрий воював на боці Речі Посполитої, регулярно повідомляв но вини з України командуючому литовськими військами Я. Радзивилові. 28.III. 1654 р. у листі з Мозиря він характеризував напружену ситуацію, що склалася в Україні після Переяславської ради, через що гетьман і генеральний писар мусили навіть перевести свої сім ї з Чигирина до Миргорода. Тоді ж Б. Хмельницький, за словами Павші, прибув до П у тивля: «У цей же час сам зрадник (прибув) до Путивля і там змовляв ся з цими московськими воєводами» (Воєводський держархів у Крако ві. Зібрання Піночі, № 363, с. 997).22 Путивльські воєводи постійно доручали торговим людям, котрі їха ли з крамом до Литви, «провідувати вісті», ретельно допитували усіх прибулих до Путивля про «вісті» і якщо чули щось нове і важливе, то негайно інформували про це Розрядний та Посольський прикази у Москві. У обов’язки воєвод прикордонного Путивля входила і організація митної служби: збір мита, конфіскація заборонених для провозу до Литви товарів (порох, свинець, зерно, сіль). Привезені з Литви вино 28 Сіверянський літопис та горілку воєводи вимагали здавати до царських шинків. Затриманих із «заповєдними» товарами заносили до спеціальних списків і саджали до в ’язниці, доки їх долю не вирішать у Розрядному приказі. Так, 27 листопада 1623 року митний та «кабацький» відкупник Іван Павлов привів у севську приказну ізбу затриманих ним «гулящих людей» Онд- рія Безучастного та Калину Попова, котрі до митниці не з ’явились, ми та з товару і з возу не сплатили, а хотіли потай слободою провезти 13 пудів солі до сельця Порохонь Новгород-Сіверського повіту і там обмі няти її на чотири бочки солоної риби. Сіль воєвода Борис Кокарєв зве лів забрати на користь держави, Безучастного висікти гарапником, а Попова — батогом. Після цього їх було видано на поруки і забороне но надалі «заповєдними товарами» за кордон промишляти, жити у Сев ську до царського указу.23 За конституцією Сейму 1643 року польським урядом також було встановлено свої прикордонні комори в Конотопі, Ромнах тощо. Аби запобігти провозу заборонених товарів, прикордонні служби перекривали польові шляхи, перевози, стежки, але марно. Так, путив льські воєводи В. Туренін та С. Собакін у листі 17.VIII. 1621 р. писали царю, що багато купців їздять з Рильська до литовських міст через Ка- ризький перевіз польовими шляхами на Сулу та Піщаний брід і т а ким чином минають путивльські сторожі і митницю. «И ныне, государь, затем в Путивле твоя государева таможенная пошлина забираетца в убыль».24 У коло обов’язків воевод Путивля входило приймати і розподіля ти на постійне проживання українських та білоруських переселенців з польсько-литовських володінь. Відтоді існує в Путивльському районі б і лоруська діаспора в селах Нова Слобода, Ліново тощо. Прозвали біло руських переселенців «горюнами», бо горе і нужда примусили їх шука ти нових місць під сонцем. Слово «горюн» було синонімом слова «бі лорус». Бажаючи зберегти мирні відносини з Польщею, російський уряд офіційно не дозволяв перетинати кордон великим групам українських козаків та селян, але давав таємні вказівки воєводам прикордонних міст приймати переселенців невеличкими групами. Перевага віддавалась сімейним, а холостяків та одиноких, бувало, завертали назад. Так, у 1623 році в Путивльський повіт переселилось 16 українських сімей, в 1639 році — 10 сімей, їм було наділено озеро для риболовлі. У берез ні того ж року прийняли на службу в Путивлі 20 запорізьких черкас. Деякі українські біженці приходили до Путивля з пищалями та шаб лями, а бідніші — з рогатинами. Переселенців, які несли сторожову службу, російський уряд наділяв землею, хлібним та грошовим жалу ванням, зброєю та боєприпасами. 6 вересня 1638 року путивльський воєвода Микифор Плещеев от римав листа від гадяцького старости Мартина Длуського з вимогою видати перебіжчиків Івана Оскерку з товаришами. Воєвода у своїй в ід повіді висловив догану старості, що той написав «непригожу» титул р о сійського государя, пропустив «Божиєю милістю і царем», а також за був вказати в титулах «карталинських і грузинських і кабардинських земель і багатьох держав государя та обладателя». Надалі, поперед жав воєвода, якщо староста ще буде так писати, то цар Михайло Федо рович відпише королю польському і великому князю литовському Вла диславу про це, і король накаже стратити М. Длуського. Відносно ж перебіжчиків, писав наприкінці М. Плещеев, — то у посольській угоді нічого нема про них, як і про те, чи треба їх повертати; «А чего в по сольском договоре не написано, о том и вспоминать непригоже».25 Сіверянський літопис 29 До речі, стежити, щоб ніхто не применшував і не принижував титул государя, було також в прямих обов’язках воєвод. Коли воєвода М. Плещеев погано зустрів антіохійського патріарха Паісія, котрий їхав через Путивль до Москви на суд над Никоном, то бояри прискіпа лися до нього, що ніби він написав «непригожу» титул царя, і звеліли путивльському стрілецькому голові С. Яцину заарештувати воєводу М. Плеще’ва і тримати його три дні у в ’язниці, а дяка висікти гарап ником. 1621 року, за три роки до свого воєводства у Путивлі, стольник, князь Григорій Тюфякін з товаришами були послами у Персії і коли за столом у шаха пили за здоров’я російського царя, то кн. Тюфякін не допив до дна своєї чаші. За це на послів була накладена опала. За таку провину, сказано було у боярському присуді, їх треба було б стра тити, але патріарх Філарет Микитич захистив їх, тому наказано було ув ’язнити послів, відібравши помістя та вотчини. Окрім цієї провини, знайшлись і інші: у місті Ардебілі князь Тюфякін звелів вкрасти татар ченя, яке продав у Кумицькій землі, а у Кумицькій землі звелів вкра сти дівку і вивіз її таємно, поклавши до скрині. Воєводська посада вважалась дуже вигідною та прибутковою. То му й призначали їх на невеликий час — рік-два, іноді три. Але зловжи вання воєвод знаходили підтримку і порозуміння в уряді. В цьому зв’язку красномовним прикладом може бути грамота з Розрядного при казу стольнику і воєводі Путивля Григорію Пушкіну 17.VII. 1639 р. У ній іде мова про те, що він прибулих до Путивля українських пересе ленців «переграбив», віднявши в них 880 овець, 8 коней, 18 волів та р із ного майна загальною вартістю 880 карбованців. І, пограбувавши, по садовив трьох черкас до путивльської в ’язниці, щоб від них не було чо лобиття. Бояри Розрядного приказу від імені царя звеліли українських переселенців з-під арешту звільнити, повернути їм все майно сповна і відпустити для подальшого проживання до Орла та Новасиля.26 У лютому 1640 року приїхали до Москви польські королівські по сланці і скаржились, що запорізькі козаки після розгрому їх королів ськими військами захопили бранцями в полон багато людей, а потім продавали їх у різних місцях. Так, двох синів та двох дочок пана Длу- ського і багато інших полонених продали або віддали путивльському воєводі М. Плещееву. Цих людей намагалися відшукати в його москов ській садибі, але не знайшли.2 Сірійський архидиякон Павло Алеппський, котрий мандрував ч е рез Путивль у 1654 році, бачив багатьох прислужниць у путивльських вельмож. Вони були «родом Татарки, что видно было по облику лица и узким глазам. Они берутся в плен во время войны и служат наложни цами мужьям».28 Після досягнення мирної угоди між Росією, Туреччиною і Поль щею, Путивль втратив своє значення прикордонного міста. Внаслідок цього з важливого оборонного центру і фортеці на південних рубежах Росії він поступово стає рядовим повітовим містечком у центрі держа ви. Такої самої долі зазнали й інші прикордонні міста. Тому у 1775 році звання воєвод було скасоване, а усі воєводські канцелярії замк нені.29 За весь час існування посади воєводи в Путивлі, згідно з документ - тами, які зберегла для нас історія, начальствувало понад 50 воєвод. Були серед них дворяни, бояри, князі, стольники, окольничі. Деякі з них — С. В. Прозоровський та М. Ю. Плещеев — воєводствували у місті двічі, а І. І. Лобанов-Ростовський навіть тричі. По-різному склались долі воєвод Путивля. ЗО Сіверянський літопис 1605 року козацьким самозванцем Лжепетром, бродягою Ілей- кою, було вбито воєводу Путивля князя Володимира Бахтіярова-Росто- вського. Через два роки після свого воєводства у Путивлі вмер 12 вересня 1654 року у Москві від морової виразки князь Федір Хілков-Стародуб- ський. У 1670 році колишній путивльський воєвода Семен Прозоровський був комендантом Астрахані. Коли місто захопив Степан Разін, Про- зоровського було скинуто з храму. Трагічно також обірвалось життя колишнього воєводи Путивля князя Юрія Долгорукова. «Получили мы ведомость, — писав 3 листо пада 1707 року Меншикову цар Петро І, — что донские казаки на Айдаре взбунтовали, князя Юрия Долгорукого, посланного на Айдар, убили...».30 Звичайно, ця тема занадто широка і далеко не вичерпується да ною статтею, до того ж сімнадцяте століття — дуже цікавий період для історичних досліджень та пошуків. СП И СО К ВОЄВОД ПУТИВЛЯ Захар’їн Яків — полковий воєвода, в 1500 р. забрав Путивль у Литви. Плещеев Федір — перший намісник Путивля (1539 p.). Троекуров Михайло (1546 p.). Ржевський Матвій Іванович — дяк, був воєводою Путивля (1556 p.), послом у Кримському ханстві (1563), воєводою Полоцька (1573), пізніше князь, намісник чернігівський. Борисов Григорій Микитич (1589), боярин. Вахромеев Іван Семенович (1589). Зінов’єв Афанасій (1589). Салтиков Михайло (1604), окольничий. Рубець-Мосальський Василь Михайлович (1604), князь, разом з дяком Сатуновим перейшов на бік Лжедмитра, власноруч зв ’язав сво го товариша другого воєводу Михайла Салтикова і 18 листопада 1604 року здав Путивль самозванцю. Бахтіяров-Ростовський Володимир Іванович (1605), князь, його було вбито козацьким самозванцем Лжепетром, бродягою Ілейкою, а дочку князя згвалтовано. Шаховський Григорій Петрович (1606), князь, «усієї крові завод чик», змовник проти Шуйського. Мещерський Тимофій Ю р’євич (1613— 1616), князь. Оладьїн М икита Васильович (1617— 1620). Борятинський Іван Михайлович (1617— 1620), князь. Туреній Василь Іванович (1621), князь, в 1616 очолював передо вий полк у Мценську. Собакін Сергій Степанович (1621), окольничий. Ромоданівський Василь Григорович (1623). О ляб’єв Г. О. (1623). Короб’їн Василь Гаврилович (1624), дворянин, посол до Персії (1621), Данії (1631), Туреччини (1634). Тюфякін Григорій Васильович (1624), князь, стольник, посол до Персії (1621). Чемесов Степан Васильович (1624). Головін Олексій Іванович (1625). Сіверянський літопис 31 Єсипов Іван Іванович (1625). Бутурлін Михайло М атвійович (1630), стольник. Уваров Гнат Ондрійович (1630). Литвинов-Мосальський Ондрій Федорович (1630). Ляпунов Володимир Прокопович (1630). Волинський Семен Васильович (1635). Плещеев Микифор Ю р’євич (1638— 1640). Пушкін Григорій Гаврилович (1639— 1640), боярин, ружейничий, посол російський до Польщі, Литви, Швеції, намісник Нижегородський. Волконський Петро Федорович (1641), князь. Прозоровський Семен Васильович (1642), боярин, був полковим воєводою; в 1670 році був комендантом Астрахані, де за наказом Сте пана Разіна його було скинуто з ракатів храму. Лобанов-Ростовський Іван Іванович (1642), князь, боярин, околь ничий. Львов Василь Петрович (1645), князь, окольничий. Долгоруков Юрій Олексійович (1646— 1648), князь, боярин, посол до Польщі (1651), голова Стрілецького приказу (1682), у 1707 році його вбито на Дону Кіндратієм Булавіним. Плещеев Микифор Ю р’євич (1648— 1649). Ляпунов Іван Захарович (1649). Лобанов-Ростовський Іван Іванович (1649), князь, боярин. Собакін Микифор Сергійович (1649), окольничий, воєвода в Пскові (1650). Пронський Іван Петрович (1649), князь, стольник. Прозоровський Семен Васильович (1650— 1651), князь, боярин. Чемоданов Іван Іванович (1650— 1651), стольник, воєвода усерд- ський (1645). Хілков-Стародубський Федір Ондрійович (1652), князь, окольни чий, був воєводою в Бєлгороді (1645 — 1646), в Новгороді (1648— 1650), вмер 12 вересня 1654 року у Москві від морової виразки. Протасьєв Петро Данилович (1652— 1653), дворянин його царської величності. Пушкін Степан Гаврилович (1653), боярин, окольничий, посол до Польщі, намісник алатарський. Зюзін (або Зезін) М икита Олексійович (1654— 1656), стольник, зустрічав у Путивлі арабського патріарха Макарія, який їхав до Моск ви на суд над Никоном. Лобанов-Ростовський Іван Іванович (1662), князь, боярин, був во єводою у Путивлі тричі (1642, 1649, 1662). Волинський Михайло Семенович (1666), окольничий. Волконський Михайло Іванович (1670— 1671), князь, стольник. Хрущов Ф. (1678). Лизлов Іван (1679). Білосельський Іван Микифорович (1682), князь. Новосільцев Григорій (1683). Голеніщев-Кутузов Михайло (1689). Гагарін М икита (1692), князь. Косагов Григорій Іванович (1693), думний дворянин. Клочаков Степан Тимофійович (1697), стольник. Алимов Ксенофонт, 15 травня 1698 року приймав у Путивлі геть мана І. С. Мазепу, який прибув сюди на військову нараду. 32 Сіверянський літопис Дж ерела та література: 1. Р оссия в начале X V II века. Записки капитана М арж ерета. JL, 1982 г. 2. «Библиотека для чтения» — ж урнал сл овесн ости , наук, худож еств , пром ы ш ленно сти, п овестей и м од. — С П б., 1836. — Т. 17. С. 7 5 — 78. 3. С оветский энциклопедический словарь. — М ., 1983. 4. М ицик Ю. А. та ін . Як козаки вою вали. — К ., 1991. 5. П алладий, и гум ен. И сторик о-стати сти ческое описание М олчанской Р ож деств о-Б о- городицкой П ечерской м уж ской общ еж ительной С оф рониевой пусты ни и состоя щ е го при ней Скита во имя пророка, предтечи и крестителя Г осп одня И оанна, н а х о дящ ихся в К урской епархии. — М осква, 1895 г. 6. С оловьев С. М. С очинения. Том а 7 — 8. М ., 1989. 7. Там ж е. 8. О сторож евой , станичной и полковой сл уж бе на польской украйне м осковского г о сударства д о царя А лексея М ихайловича. С очинение И. Беляева. М ., 1846. — С. 6. 9. Там ж е. 10. С оловьев, сочинения. — Том а 7— 8. 11. Там ж е. 12. Там ж е. 13. В о ссо ед и н ен и е Украины с Р оссией . Д окум енты и материалы в трех том ах. М ., 1953. Т. 2. 14. Брокгауз Ф. А. и Э ф рон И. А. Э нциклопедический словарь. С П б., 1893. — Т. 16. 15. В о с со ед и н ен и е ... — Том. 1. 16. Там ж е. 17. Там ж е. 18. Брокгауз... 19. В о с со ед и н ен и е ... Том 2. 20. Там ж е. 21. Брокгауз... 22. М ицик Ю. А. Н ові дж ерел а д о іст о р ії Сумщ ини X V II— X V III ст. (за матеріалами польських архівосховищ ). М атеріали д р у го ї С ум ської обл асн о ї н аукової істор и к о- краєзнавчої к онф ерен ц ії. — С уми, 1994. — С. 47. 23. В о с со ед и н ен и е ... — Том 1. 24. Там ж е. 25. Там ж е. 26. Там ж е. 27. Рябинин И. М. И стория о П утивле, у ездн ом городе К урской губернии . Путивль, 1911. — С. 49. 28. То ж е, что в пункте 2 («Б иблиотека для ч тения»)... 29. Брокгауз Ф. А. и Эфрон И. А. Э нциклопедический словарь. С П б., 1893 г., Т. 16. 30. Г ордеев А. А. И стория казаков. Часть 3. Со времени царствования П етра В еликого до начала В еликой войны 1914 года. М осква, 1992. С. 45. Сіверянський літопис 33

Воєводи Путивля

Репозитарії

Схожі ресурси