Два голодомори
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200428 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Два голодомори / В. Симоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 5. — С. 108-112. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200428 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2004282024-12-01T18:43:14Z Два голодомори Симоненко, В. Краєзнавча мозаїка 1997 Article Два голодомори / В. Симоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 5. — С. 108-112. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200428 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Симоненко, В. Два голодомори Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Симоненко, В. |
| author_facet |
Симоненко, В. |
| author_sort |
Симоненко, В. |
| title |
Два голодомори |
| title_short |
Два голодомори |
| title_full |
Два голодомори |
| title_fullStr |
Два голодомори |
| title_full_unstemmed |
Два голодомори |
| title_sort |
два голодомори |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200428 |
| citation_txt |
Два голодомори / В. Симоненко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 5. — С. 108-112. — Бібліогр.: 28 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT simonenkov dvagolodomori |
| first_indexed |
2024-12-03T04:16:46Z |
| last_indexed |
2024-12-03T04:16:46Z |
| _version_ |
1818524793817792512 |
| fulltext |
нагоди ювілею артистичної діяльності М. /1. Кропивницького. В афішах про спектакль
писали: «В 3-м антракте гг. Шевченко-Гамалей и Грицай пропоют дуэт из оперы
М. П. Старицкого «Утоплена», «Дивчино-серденько», музыка М. В. Лысенко». Рецен
зенти хвалили тоді виступи Грицая та інших акторів.
В одному з листів до артиста Гайдамаки М. Л. Кропивницький, згадуючи історію
українського театру, писав: «Всмони только, какой репертуар создал: «Заньковецкую,
Затыркевич, Садовского, Саксаганского, Максимовича, Линицкую, Грицая, Верину, Ка-
синенка? «Глитай», «Наймичка», «Невольник», «Поки сонце зійде», «Безталанна», «На
зар Стодоля», «Сватання», «Наталка Полтавка»... Вот тот репертуар, из которого вы
росли те колосья на украинской ниве, которыми Украина будет долго гордиться».7
Влітку, між театральними сезонами Грицай і Вірина, їх дочка Віра і зять Юркевич
(теж артисти) проживали у селі Куковичі тепер Менського району у своєму будиноч
ку, який зберігся до наших днів. Сюди приїздили й інші артисти, проводили репе
тиції, ставили п'єси в навколишніх селах у пристосованих клунях, складах тощо.
У хор, до виконання масових сцен Василь Овсійович залучав сільську молодь,
вчив її. Здібних хлопців і дівчат він брав до своєю трупи на гастролі. Дехто з них
виконував навіть окремі ролі (Білявський з Сосниці, Білецький і Бешко С. з Мени,
Слобода С. І„ Сащенко Г. К., Чайченко М. І. із Кукович, Бугай Ю. І. з Баби та інші).
Принагідно слід сказати, що зять Грицая — Петро Павлович Юркевич був авто
ром п'єси «Я пан Хам», керував потім художньою самодіяльністю в селі Макошине,
де і помер у 1947 р.
Як свідчать сучасники, Грицай у період революції 1905 — 1907 років розповсюдь-
жував листівки, «Кобзар» Шевченка, брав участь у таємних сходках у Мені, мав д е
мократичні погляди. У його будинку був обшук, коли в село Куковичі наїхали коза
ки та інгуші.8
Грицай і Вірина були добрими, гуманними людьми. Олександра Іванівна — медик
за спеціальністю — лікувала селян.
Поневіряння, тяжкі умови життя і праці надломили здоров'я Василя Овсійовича
Грицая. Він захворів на туберкульоз і помер у 1910 році. Його подруга в житті і на
сцені Олександра Іванівна Вірина і померла в 1926 р. Обоє поховані на сільському
кладовищі в Куковичах, де в 1966 році з ініціативи школи був поставлений обеліск.
Пам'ять про славних земляків живе в народі. їх плідна діяльність зайняла почес
не місце в історії українського театру.
Дмитро КАЛІБАБА.
Джерела та література:
1 Садовський М. К. — Мої театральні згадки. 1881 — 1917. — Київ, 1956. — С. 25.
2 Тобілевич Софія— К орифеї українського театру. Портрети. С погади .— Київ, 1947. —
С. 19.
3 Там само. — С. 28.
4 Кисіль О. Г. Український театр (популярний нарис історії українського театру) Кни-
госпілка, 1925.
5 Йосипенко Микола. Великая дружба. Очерки исторических взаимосвязей д вух теат
ральных культур. К., 1961.
6 «Марко Лукич Кропивницький. Збірка статей, спогадів і матеріалів .» — Київ, 1 9 55 .—
С. 222.
7 Так само. — С. 221.
8 Бешко С. П одарунок / / Колгоспна правда (Мена). 1964 — березень.
Д В А Г О Л О Д О М О Р И
Під час громадянської війни кремлівські володарі всіляко намагались не втрати
ти багату Україну. Червоні бійці співали таку частівку:
Всех буржуев разобьем
В Украину жить пойдем
В Украине добре жить
Есть, что кушать, есть что пить.
Якщо червоноармійці дивились на Україну з точки зору голодного шлунку, то
«демона революції» Троцького турбували інші проблеми. Лев Давидович добре ро
зумів, що так звана «диктатура пролетаріату» злетить в безодню історії не гірше ца
ризму, якщо Україна залишить «єдину і неподільну» імперію. Направляючи в Україну
своїх агітаторів, друга після Леніна людина давала їм таку настанову: «Пам'ятайте
106 Сіверянський літопис
також, що будь-яким чином нам необхідно повернути Україну Росії. Без України не
ма Росії. Без українського заліза, вугілля, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існу
вати не може».1
Наприкінці 1920 року Червона Армія під керівництвом 50 тисяч досвідчених цар
ських офіцерів нарешті одержала повну перемогу. Петлюрівські отамани і махнов
ські повстанці були розгромлені вщент. Нарешті, історія дала можливість б ільшови
кам будувати обіцяний рай.
Побудова більшовицького раю на Чернігівщині почалась в дуже складних ум о
вах. В Чернігові припинили роботу чавуноливарний, клінкерний, оцтовий, пивоварний
заводи. В губернії на 3 0 —40 процентів зменшились посівні площі, майже удвічі з н и
зилась урожайність. Не вистачало хліба, жирів, солі, одягу, взуття.2
Катастрофічно зростали ціни на продукти харчування і предмети першої необ
хідності. Якщо в період гетьманщини в 1918 році ціни на ніжинському базарі були:
кілограм хліба — 2 крб., м'яса — 3,5 крб., сала — 8,5 крб. (і це коли німецькі оку
панти грабували Україну), то при більшовиках ціни зросли до астрономічних цифр. Так,
в 1920 році кілограм м'яса коштував 1 мільйон, сала — 2250 тисяч .3 Гроші втра
чали вартість з космічною швидкістю, купівля й продаж відбувались у примітивній
формі. Продуктивність праці падала, виробництво ледве животіло, а управлінські
структури зростали. Більшість радянських чиновників користувались значними піль
гами: звільнення від мобілізації в армію, фронтовий пайок і збільшена платня. Про
те, як вела себе «робітничо-селянська» влада, свідчить лист в чернігівську газету «Зна
мя Советов» червоноармійця Таращанського полку О. Олексієнка з села Макошино
Сосницького повіту. «Вчителі у нас голодують, вчительки залишають роботу і втікають
внаслідок недбалого відношення місцевих властей до питання народної освіти.
До інших темних сторінок життя нашого села треба ще додати безконтрольне
витрачання місцевим ревкомом помолу, що поступає з парового млина Марголіна.
Борошном задовольняє лише своїх людей та самогонщи к і в ».4
Навесні 1921 року «воєнний комунізм» впав під гуркіт гармат кронштадських м ат
росів та селянських повстанців, яких Володимир Ульянов-Ленін боявся більше, ніж
Колчака, Дєнікіна, Юденича разом узятих. Почалась «нова економічна політика», яка
принесла деяке полегшення селянству. Але Україну спіткало нове нещастя: в Повол
жі і на півдні України почалась нечувана засуха. Раніше виручали хлібні запаси, тепер
цих запасів не було: все висмоктала продрозверстка. 20 мільйонів селян замість обі
цяного раю опинились в обіймах жахливої голодної смерті.
До Чернігівщини доходили страшні чутки про випадки голодної смерті в росій
ських селах, але дійсність була набагато жахливішою, ніж чутки. Ось уривок з теле
грами, що надсилалась в Чернігів в комісію допомоги голодуючим з Царицинської
губернії. «В Царицинській губернії голодує 50 процентів населення, в деяких обла
стях голодують поголовно. В хуторі Молодвонськім Хоперського округу на грунті
голоду зарізана сім'я 8 душ», «Село Серебряково: за тиждень 34 голодних смертей, в
селі Ахтубе вмерло 36, опухло з голоду 300, дитячі дома переповнені, тиф приймає
стихійний характер. В селі Березовці громадянка Пелагея Кирюхіна зварила і з 'їла
свою чотиримісячну мертву дитину і зізналась в такому злочині в присутності членів
с ільради».5
Голодуючі селяни надсилали свої листи місцевим властям, де благали їх пере
дати ці листи голові Раднаркому РРФСР В. І. Леніну. В Ніжинському архіві зберігся
лист селян Кобелещинської артілі Самарської губернії голові губвиконкому. В ньому,
як у краплині води, відбились жах голоду з наївною вірою в «доброго царя», місце
якого заступив вождь «всесвітнього пролетаріату». «Якщо ж акт такого братського
милосердя, — писали селяни голові губвиконкому, — не знайдеться у твоїй воло
сті, то доведи це до товариша Ульянова-Леніна про становище з продовольством.
Голодний народ не хоче вірити тому, щоб товариш Ленін, знаючи про лихо, яке спіт
кало народ, не відгукнувся на це своїм чуйним серцем на сльози і стогін вмираю
чих від голоду. Народ думає, що від товариша Леніна приховують правду про ж ах
ливе лихо, як бувші царські міністри приховували правду від царя».6
Великий вождь світового пролетаріату, звичайно, добре знав, що твориться в по
волзьких містах і селах. Він вирішив не приховувати від світової громадськості прав
ду про голод, бо боявся нової антоновщини навіть більше, ніж російські поміщики
пугачовщини. І на цей раз голодних російських селян повинна була рятувати Україна.
2 серпня 1921 року він звернувся до селян України з такою відозвою: «Допомога
потрібна швидка, допомога потрібна велика. Хай не лишиться жодного землероба,
який не поділивося б своїм надлишком з поволзькими голодуючими, яким нічим за
сіяти полів».7
Трударі Чернігівщини, які й самі переживали величезні продовольчі труднощі,
повинні були щиро відгукнутись на заклик вождя.
В радянській пресі почалась галаслива кампанія за подачу допомоги голодуючим.
Чернігівська губернія повинна була дати 194 голодних пайків — 109125 пудів борош
на, 160 ти сяч—селяни, робітники — 15 тисяч. Особлива увага була звернута на нетру
Сіверянський літопис 109
дове населення, тобто на непманів, священиків. Вони повинні були дати 19 тисяч
пайків.8
У вересні і жовтні 1921 року з Чернігівщини в Поволжя було відправлено 345
вагонів хліба, а в травні 1922 року в губернії було зібрано для голодуючих 232 т и
сяч пудів — найбільше на Україні.
На 1 жовтня 1922 року для голодуючих було зібрано 375 тисяч пудів ,з них від
правлено Царицину — 119 тисяч пудів, Саратову — 65 тисяч, Самарі — 42 тисячі.9
За тисячі верст мчали поїзди з хлібом Чернігівщини туди, де їх з таким нетер
пінням чекали голодуючі. Весною 1922 року до 40 тисяч дорослого населення і 5260
дітей прибули на Чернігівщину з голодуючих районів і знайшли тут притулок. Кож
ному біженцю щомісячно видавали 12 кг хліба, 1 кг 600 г крупи, 400 грам м ила.10
Кремлівський диктатор не був би більшовицьким вождем, якби не використав го
лод 1921 — 1922 років для розправи з ненависним йому духовенством. В цій справі
він керувався недвозначними словами революційної пісні:
Мы раздуваем пожар мировой
Церкви и тюрьмы сравняем с землей...
Радянська преса почала галасливу кампанію цькування духовенства різних релі
гій, яка нібито виступала проти допомоги голодуючим. Особливо це впливало на м о
лодь і дітей. Навіть чернігівська газета «Красное знамя» вимушена була визнати, що
«піонери співають перед церквами антирелігійні пісні і частівки і цим самим роздра
товують віруючих і живлять релігійний ф анатизм ».11
Якщо чернігівські піонери співали антирелігійні частівки, то в Ніжині місцева вла
да влаштувала судовий процес під гучною назвою «Справа ніжинських священиків»,
їх звинувачували в контрреволюційний агітації і в змові проти допомоги голодуючим.
Ось імена цих священиків: А. Цуйманов, В. Бугаєвський, А. Богоявленський, В. Крас-
никівський. Адвокат Дашкевич заявив, що, уважно розглянувши справу, він ніякої
контрреволюції не побачив. Священики допомагали бідним, а релігійні проповіді, як
з іронією відзначив адвокат, Радянська Конституція не забороняє. Гучного процесу не
вийшло, вирок — один рік позбавлення волі — був ум о вний.12
А чи дійсно церква виступала проти допомоги голодуючим? Наведемо деякі циф
ри і факти. Ось заява чернігівського священика А. Тимашевського: «Коли мова йде про
врятування мільйонів людей, вмираючих від голоду, тоді не треба думати мож
ливо чи неможливо допускати вилучення церковних цінностей. Для
врятування вмираючих голодних людей треба застосувати всі зу
силля і кошти, аби врятувати їх від смерті». Священники Чернігівсько
го Спасо-Преображенського собору здали цінності на суму 801600
тисяч крб.13 Церкви м. Ніжина здали за місяць 1392404. Ніжинський єпископ Україн
ської автокефальної церкви здав 1311 тисяч крб .14 Більшовики хотіли одного: всіля
кими методами вилучити з церкви великі коштовності і завдяки цьому розпалити в
країнах капіталу бажану їм всесвітню революцію. Про це свідчить резолюція від 15
листопада 1922 року Монастирищинського волосного з'їзду Рад: «Волосний з'їзд Рад
висловлює тверду впененість, що Радянська Влада всіх республік, об'єднаних в Ро
сійську федерацію, є такою міцною, стійкою і непереможною, що світова революція
і остаточна перемога Пролетаріату над капіталом — не за горами, що Виконком Ко
мінтерну скоро стане Виконкомом Світової Федерації Радянських Республік .15
Через 12 років трагедія поволзьких сіл і міст — страхітливий голодомор — від
булась на широких ланах України. У 1928 році новий кремлівський диктатор Йосип
Сталін почав суцільну «добровільну» колективізацію. Вона відбувалась під гаслом зни
щення останнього експлуататорського класу — куркуля. Біднякам обіцяли райське
життя і щасливе майбутнє. Ось як про це говорила відозва Всеукраїнського Центра
льного виконавчого комітету. (ВУЦВК) до українських селян: «Готуйтесь до нової ре
волюції в сільському господарстві і до нових перемог, бо тільки ці перемоги приве
дуть до загибелі капіталістичного св іту—світу насильства над людиною. Готуйтесь до
повного перетворення свого сірого життя, і не буденнищиною, а святом повинно стати
селянське життя».16 Як відомо, в 20-ті роки українське село «осереднячилось»
і так званих куркулів було не так вже багато. Ось статистичні дані про село Кагар-
лики Ніжинського району за 1929 p.: всього господарств — 601, з них бідняків —
207, куркулів — 54, середняків — 340.17 А якщо не був куркулем, то міг потрапити
в «підкуркульники», а з ними була розправа не гірша, ніж з куркулем. Недаремно
по селах Чернігівщини пішла гуляти така частівка:
Одна лата, два кулі —
записали в куркулі,
Описали всі горшки
І загнали в Соловки.18
Ось як розправились з підкуркульником В. Донцем, до речі, батьком червоного
партизана, в 1918 році. Наведемо уривок з листа його сина, випускника Ніжинського
ІНО, до голови ВУЦВК Г. І. Петровського (лютий 1932 p.): «Ламають клуню, грабують
усе в хаті, забирають картоплю, тягнуть з погребу уже кислу (з бочки) капусту, виси
110 Сіверянський літопис
пають з рукавців пшоно, забирають готові 3 пуда наколотих для палива дров. Роз
громлюють хуже, аніж гетьманська банда у 1918 р. Гетьманська банда в мого батька
забрала лише одну коняку та одіж за те, що я і батько були партизани. Щирі ж «ре
волюціонери» забрали все: корову, кобилу, 4 вулики, картоплю, як кажуть, усе «під
метлу».19
Споконвічно для українського хлібороба благо — це сумлінна повсякденна пра
ця на землі, зло — це байдикування, безгосподарність. Як тільки почалася сталін
ська колективізація, все перевернулось з ніг на голову: справжні селяни — госпо
дарі перетворились в мерзотників, «класово ворожих елементів», а «ідейні» нероби
стали «героями», яким доручалась головна роль в «революційній ломці села». Що
наробила ця ломка, яскраво свідчить уривок з листа мешканця с. Крехаїв Остерсько-
го району М. М. Тавгула (травень 1932 року) до голови ВУЦВК Г. І. Петровського: «Ко
ли силою колодезь копать, то води не пить. Раніше у пана було більше землі, чім тепер
у радгоспі, а все убиралось, бо він годував робочих і платив, а зараз все при
мусово і робота стоїть».20
Дошкульно змалював народ убогість численних колгоспів, які, мов поганки, по
росли на руїнах ще вчора добротних селянських господарств:
Устань, Ленін, подивися,
До чого ми дожилися:
Гарба раком, трактор боком,
І кобила з одним оком,
І корова без хвоста,
І комора пуста,
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стін і.21
Щоб загнати селян в колгоспи, треба було влаштувати штучний голод, що досить
оперативно зробила кліка Сталіна-Молотова та їхні українські лакузи С. В. Косіор,
Г. І. Петровський, П. Постишев та інші. Приголомшуючі цифри: в 1933 році загалом
на Україні вмирало по 100 душ на кожну тисячу сільських жителів. Ось що згадує
мешканка м. Чернігова Є. І. Аврамович: «Селяни намагалися тікати з голодних місць,
але на кордонах з Росією стояли загороджувальні загони. Натовпи голодних людей
переповнювали міста. Там були картки і хоч якась їжа. Але й м істо голодувало».22
А в селах навесні 1933 року почалося найстрашніше: людоїдство. У голодному
божевіллі люди коїли нелюдські злочини. А хлібозаготівлі не припинялися навіть в
такий час. Селяни ховають залишки їжі в дитячі іграшки, в колодязі, в печі, але «бук
сирні бригади» знаходять майже все. Старі люди згадували, що «буксирники» одер
жували половину знайденої їжі. Завдяки цьому багато активістів і вижили. Якщо по
дії голодомору 1921—22 років широко висвітлювалися в пресі, то страхіття 1933 р о
ку усіляко замовчувалися. Про який голод можна було довідатися з газети «Нове
село», коли на її сторінках колишній наймит Ф. Матвієнко (село Хороше Озеро Ні
жинського району) такими словами вихваляв колгоспне «заможне життя», великі при
бутки з великого врожаю того року: «Ставши заможником, я планую в першу чергу
купити дещо з одягу для синів: дві пари чобіт, четверо штанів, четверо підштанів,
чотири сорочки та інше. Ех, і заживемо ми разом з усіма колгоспниками новим, ба
дьорим, колгоспним життям».23
Сучасна молодь іноді питає: «Що ж тоді за народ був, ішов на заклання, як б и
чок, і до того ж співав осанну своїм катам?» Більшовицька влада у порівнянні з 1921
роком значно посилилась. Каральні органи вже не боялись селянських повстанців,
більшість яких була знищена ще задовго до «великого перелому». А все ж опір вла
стям в 1928—1933 році був, і немалий. Ось якої думки був про колгоспи селянин
с. Олександрівки Кобизького району С. К. Литовченко: «Артіль не буде існувати, так як
там всі лежні, які не хочуть працювати: посидять і розбіжуться».24 Це була ідейна
боротьба, але на цьому селяни не зупинялись.
Доведені до відчаю знущаннями «буксирів», селяни, як їх предки в часи К о
ліївщини, вбивали ненависних сталінських опричників. Ось уривок з повідомлення ні
жинського окружного прокурора за 1928—29 роки: «7 жовтня 1928 року в селі Оме-
ленів Козелецького району вбитий голова КНС Юшко. 17 січня 1929 року в селі
Крупичполі Ічнянського району вчинено замах на вбивство голови сільради
Бульби. 21 січня 1929 року в селі Степові Хутори Носівського району вбито голову
сільради Кошкіна. 28 січня 1929 року в селі Данино Носівського району вбито го
лову КНС Пономаренка. 21 вересня 1929 року в м. Бобровиці підпалено клуню чле
на райвиконкому Якушка».25
Л. В. Голубєва з Ніжина згадує: «В 1933 році голод був у розпалі. У Вертіївці та
Дремайлівці селяни об'єднуються в загони і вбивають хлібозаготівників. Для приду
шення цього руху Ніжинське ДПУ змушене послати озброєні підрозділи».
Учасник пограбування селян А. П. Андрієвський зазначає: «В 1933 році я їздив на
хлібозаготівлі в село Сидорівку Ніжинського, району. Одного разу місцеві жителі
обстріляли нас, і надалі ми кожної ночі ночували в різних хатах, боялись, щоб нас
не вбили».26
Сіверянський літопис 111
Цілком справедливо написав український філософ І. Мірчук, що в період колек
тивізації «український селянин готовий був вести боротьбу не на життя, а на смерть
за збереження принципу приватної власності, як основи західної культури, і вів таку
боротьбу: незважаючи на безнадійне для нього становищ е».27
В 1922 році трударі Ніжинщини врятували мешканців с. Орловки Царицинської
губернії від страхітливої голодної смерті. Врятовані селяни так дякували ніжинцям:
«Ми, громадяни села Орловки, даємо чесне слово відгукнутися на можливе стихійне
лихо, яке може настати для України і подати руку допомоги — відплатити сто
рицею».28
Не дочекались в 1933 році вмираючі від голоду селяни Ніжинщини «відплати
сторицею», і ми не звинувачуємо в цьому мешканців російських сіл. Не їх вина, що
злочинна кліка Сталіна-Молотова заради своїх маячних планів прирекла на смерть
наш волелюбний народ.
Володимир СИМ ОНЕНКО
Джерела та література:
1 Іванченко Р. Україна від Кия до Кравчука. — К., 1992. — С. 40.
2 Нариси історії Чернігівської обласної партійної організації. — К., 1 980 .— С. 87— 88.
3 Філіал Д ерж архіву Чернігівської області (далі Д А Ч О ) в м. Ніжині. — Ф. — 178. —
Оп. 1. — Спр. 3425. — С. 44; Известия (Нежин). — 1922. — 2 июля.
4 Знамя Советов. 1920. — 28 січня.
5 Філіал ДАЧО в м. Ніжині. — Ф. 891. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 64, 65, 67.
6 Там само. Спр. 38. — Арк. 43.
7 В. І. Ленін. Твори. — Том. 32. — С. 464.
8 Філіал ДАЧО в м. Ніжині. — Фр. 891. — Оп. 1. — Спр. 20, л. 4.
9. Сіментов Ю. Я. Яцура М. Т. Краєзнавчі матеріали з історії Чернігівщини. — К.,
1968. — С. 116.
10 Філіал ДАЧО в м. Ніжині. — Фр. 891. — Оп. 1. — Спр. 3 4 .— Арк. ЗО.
11 Красное знамя. — 1922. — 11 октября.
12 Пролетарская мысль (Нежин). — 1922. — 30 сентября.
13 Красное знамя. — 1922. — 28 мая.
14 Філіал ДА Ч О в м. Ніжин, фр. 891. — On. 1. — Спр. 21. — Арк. 6,8.
15 Там же. Фр— 2. — On. 1. — Спр. 247. — Арк. 2.
16 Там же. Фр. 1136 — Оп. 2. — Спр. 843. — Арк. 25.
17 Там же. Фр. 267. — On. 1. — Спр. 220. — Арк. 87.
18 Дож илася Україна. — К., 1993. — С. 7.
19 Колективізація і голод на Україні (1 9 2 9 — 33. Збірник документів і матеріалів. —
К., 1992. — С. 4 1 6 — 417.
20 Там само. — С. 471.
21 Літературна Україна. — 1922. — 7 травня.
22 33- ій голод. Народна книга-меморіал. — К., 1991. — С. 530.
23 Нове село. — 1933. — 15 жовтня.
24 Філіал ДА Ч О в м. Ніжині.
25 Там само. Фр. 867. — Оп. 1. — Спр. 2 6 .— Арк. 1— 4.
26 Дож илася Україна. — С. 4.
27 Євдокименко В. Ю. Критика ідей ни х основ україн. бурж. націоналізму. — К., 1972.
— С. 222.
28 Філія ДА Ч О в м. Ніжині. Фр. 891. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 17.
ГРАФСЬКИЙ ПАРК
Так його називають зараз. Але у XVIII сторіччі, в XIX і на початку XX були й
інші назви: Ліцейський, Графський сади, а також Інститутський парк.
Садово-паркове мистецтво — це створення садів і парків та інших озеленених
об'єктів з метою задоволення соціально-функціональних, санітарно-гіг ієнічних та ес
тетичних потреб людини. Регулярні сади з чітким геометричним планом почали ви
никати у XVIII столітт і.1 Спочатку був вживаний частіше термін сад, а не парк. Так
він називався і в Гімназії вищих наук князя Безбородька. Яка ж історія цього ч а
рівного куточка зелених насаджень, які оточують Ніжинську вищу школу — палац
науки над Остром. Вона сягає аж у XVII сторіччя.
Графський сад закладений на початку XVIII століття на правому березі річки
Остер в передмісті Магерки, Основну територію його складають сад та урочище,
що в кінці XVII на початку XVIII століття належали Ніжинському полковнику І. Обі-
112 Сіверянський літопис
|