Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди

Досліджуючи історію становлення і розвитку ідеї толерантності, ми не могли проминути питання про те, як позначилась новоєвропейська боротьба за толератність на розвитку філософсько-етичної думки України. Питання це надзвичайно широке і багатоаспектне. Поки що обмежимось розглядом ідей, які мають...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1997
Автор:	Пісоцький, B.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Філософська скарбниця
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200516
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди / B. Пісоцький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 86-94. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200516
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2005162024-12-05T14:46:51Z Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди Пісоцький, B. Філософська скарбниця Досліджуючи історію становлення і розвитку ідеї толерантності, ми не могли проминути питання про те, як позначилась новоєвропейська боротьба за толератність на розвитку філософсько-етичної думки України. Питання це надзвичайно широке і багатоаспектне. Поки що обмежимось розглядом ідей, які мають безпосереднє відношення до толерантності в етиці та філософії Г. С. Сковороди (1722—1794). 1997 Article Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди / B. Пісоцький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 86-94. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200516 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософська скарбниця Філософська скарбниця
spellingShingle	Філософська скарбниця Філософська скарбниця Пісоцький, B. Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди Сiверянський літопис
description	Досліджуючи історію становлення і розвитку ідеї толерантності, ми не могли проминути питання про те, як позначилась новоєвропейська боротьба за толератність на розвитку філософсько-етичної думки України. Питання це надзвичайно широке і багатоаспектне. Поки що обмежимось розглядом ідей, які мають безпосереднє відношення до толерантності в етиці та філософії Г. С. Сковороди (1722—1794).
format	Article
author	Пісоцький, B.
author_facet	Пісоцький, B.
author_sort	Пісоцький, B.
title	Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди
title_short	Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди
title_full	Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди
title_fullStr	Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди
title_full_unstemmed	Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди
title_sort	ідея толерантності в етиці г. с. сковороди
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1997
topic_facet	Філософська скарбниця
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200516
citation_txt	Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди / B. Пісоцький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 86-94. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT písocʹkijb ídeâtolerantnostíveticígsskovorodi
first_indexed	2024-12-15T16:36:13Z
last_indexed	2024-12-15T16:36:13Z
_version_	1818524986530332672
fulltext	ФІЛОСОФСЬКА СКАРБНИЦЯ Вадим Пісоцький ІДЕЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ В ЕТИЦІ Г. С. СКОВОРОДИ Досліджуючи історію становлення і розвитку ідеї толерантності, ми не могли проминути питання про те, як позначилась новоєвропей - ська боротьба за толератність на розвитку філософсько-етичної думки України. Питання це надзвичайно широке І багатоаспектне. Поки що обмежимось розглядом ідей, які мають безпосереднє відношення до толерантності в етиці та філософії Г. С. Сковороди (1722— 1794). Ми зовсім не випадково звернулись до цієї яскравої і незвичайної постаті в історії України другої половини XVIII ст. Сковорода мав ве личезний духовний вплив на всі стани українського суспільства — чен ців та попів, дворянство і селян, досягаючи цього за допомогою усної проповіді, своїх творів і листів, а також своїм свідомо обраним спосо бом життя.1 Ця людина була живою легендою, її можна сповна вва жати совістю українського народу. Твори і образ мандрівного філософа далеко пережили свій час і незмінно привертали і продовжують привер - тати до себе постійну увагу широкого суспільного загалу, а деякі його ідеї звучать актуально і сьогодні. Філософ жив і творив у переломний і трагічний час в історії Ук раїни: хиріла Гетьманщина, занепадала козацька вольниця, посилюва лась реакція самодержавства, придушувалось усіляке вільнодумство, українське слово і культура, утверджувався абсолютизм, відбувалось інтенсивне закріпачення селян, реакційне духівництво проводило полі - тику клерикалізації суспільного життя. Але в той же час на Україні помітно відчувався вплив європейського Просвітництва з його ідеями свободи, раціоналізму, справедливості, віротерпимості, секуляризації суспільного життя. Ці ідеї, безумовно, знаходили відгук і в тогочасному українському суспільстві. Не байдужі вони були і для українського фі лософа. Сковорода понад усе цінив особисту свободу, незалежність, сміливо виступав проти несправедливості, відстоював правду і гідність людини, незважаючи на її майновий чи суспільний стан. Треба сказати, що його світогляд і вчення, обраний спосіб життя вступали у суперечність із оточуючою дійсністю, його протест проти неї був, перш за все, внутрішнім. Він пов’язаний не з суспільними перетво- реннями, а з духовним переродженням людської натури на засадах хри- стиянської етики, стоїцизму, платонізму. Певну співзвучність етика Ско вороди має з Ідеями протестантизму, просвітництва. Його світогляд по єднував у собі елементи традиційного і гуманістичного, реформованого християнства, містичного пантеїзму і навіть атеїзму. 2 Тож у нас не ви кличе здивування те, що філософ був людиною віротерпимою, надавав вирішального значення розвиткові «внутрішньої людини», а не зовніш 86 Сіверянський літопис нім обрядам і церемоніям, що нівелювали індивідуальність, щиросерд - но вболівав за простих людей, прагнув допомогти їм віднайти себе, свою сокровенну суть, відродитися духовно. Багато в чому образ Сковороди нагадує старогрецьких філософів, твори і біографію яких він добре знав і намагався в житті здійснити їхнє кредо: жити відповідно до свого вчення і своїх переконань. І на цьому шляху особистість Сковороди набула саме смислової цілісності, внутрішньої і зовнішньої гармонії між собою і навколишнім світом, між навчанням та світоглядом. За словами акад. Д. І. Багалія, «...він жив так, як навчав, а навчав так, як жив»,3 тобто був чесний до кінця перед людьми і самим собою, а це є однією з принципових ознак толерантної людини. Тож недарма сучасники називали його «українським Сокра том» (В. Ерн.), «харківським Діогеном» (В. Масловйч).4 Сковорода у своїх творах часто посилався на ідеї Арістостеля, Епікура, Ксенофонта, Піфагора, Платона, Плутарха, Фалеса. Але особливо близьким йому за духом був образ давньогрецького мудреця Сократа. Українського філософа споріднюють з ним такі риси, як чесність і справедливість, по стійний пошук істини, презирство до так званого «здорового глузду», непохитне обстоювання духовної свободи і розвинене почуття внутріш - нього обов’язку, моральне та інтелектуальне самовдосконалення, ви - словлене у гаслі «пізнай самого себе!». У руслі релігійно-етичного спрямування особливо близькими йому були погляди стоїків на природу людини, сенс життя якої повинен по лягати у тому, щоб його прожити справедливо, досягти, щастя на осно ві мудрості і врівноваженості бажань, терпимості до інших, автаркії або самозадоволеності. Помітний вплив на Сковороду справило етичне вчення Епікура. Сковорода розвиває вчення цього філософа про сенс людського щастя, який полягає у тому, щоб жити відповідно до своєї природи (діалоги «Алфавит или Букварь мира», «Дружеский разговор о душевном ми - ре»). Прагнення до щастя, вродженого людині, вважається Сковородою основою моралі. Здійснюючи ті або інші вчинки, завжди треба задуму ватись, до яких наслідків вони призведуть; слід уникати тих дій, які потім можуть принести страждання. Не менш важливі і. суспільні на - слідки зневажання прав інших, що заважають здійсненню бажань. Людина не може досягти щастя за чийсь рахунок. Тільки задовольня ючи власну потребу безкорисливого прагнення до блага, яким є само пізнання, вона стає щасливою. Проте, не слід забувати, що Сковорода — перш за все філософ християнського спрямування, який філософію древніх сприймав у хри стиянському контексті, хоча й робив це іноді у дуже своєрідній, нетра диційній манері. Як справедливо зауважує Д. І. Багалій, Сковорода «був одночасно філософом і релігійним реформатором, тобто інакше кажучи, релігія, але без догматів, цебто філософська релігія була для нього філософією, а філософія релігією»5. «Правовірним» християнам, мабуть, і на гадку не спало б назвати Христа єврейським Епікуром, як це зробив Сковорода, пов’язуючи із Христовою наукою ту правду, до якої так прагнули і так самовіддано шукали давньогрецькі філософи і яку найповніше втілив Христос. 6 Суттєвий вплив на формування світоглядно-філософської позиції Г. С. Сковороди справило його навчання у Києво-Могилянській акаде мії. Академія мала давні філософсько-богословські, традиції і базува лась на демократичних принципах організації освіти. В. М. Нічик з цього приводу говорить, що діячі академії «...намагались дати філософ - ське обгрунтування православ’ю, розробити і використовувати його як Сіверянський літопис 87 богословське вчення...».7 Студентів навчали застосовувати філософсько- критичний метод для вивчення різних теологічних видань, зіставляти їх, знаходити підставку джерел, а богословську літературу вивчати у зв’язку із загальною історією та історією церкви. 3. І. Хижняк звертає увагу на те, що «вчені академії слідом за просвітителями Е. Ротердам- ським, Б. Спінозою, Ф. Беконом та іінш. проповідували ідеї релігійної терпимості, різко виступали проти марновірства, невігластва, забобонів, фанатизму, носіями яких вважали неосвічених церковників. Л. Барано вич, В. Ясинський, І. Кроковський, Р. Зоборовський, Ф. Прокопович, Ф. Японський та інші найбільше цінували в людині розум, а не поход - ження і релігійні переконання. Вони не вважали різні світогляди пере шкодою для спілкування вчених людей, сприйняття наукових і культур - них досягнень іінших неправославних народів». 8 Можна з упевненістю сказати, що Сковорода творчо асимілював толерантний дух своєї аль- ма-матері іі виявився гідним продовжувачем славних вільнолюбивих і критичних традицій своїх попередників і вчителів, втілюючи свої заду ми на ниві просвіти і морального виховання, богослів’я і літературних творів у ненав'язливій формі, доброзичливо виявляючи постійну готов - ність до діалогу. Чимало зробив Сковорода Іі на теренах осмислення та тлумачення основ християнської етики. Як релігійний просвітник, проповідник хри- стиянської моралі, він пише «Сад божественних пісень», в яких оспіву ються традиційні християнські цінності, відданість Христу. Діяльність Сковороди-лектора, викладача, дає нам багатий мате ріал, що ілюструє його зіткнення із проблемою релігійної толерантності, перед якою поставав кожен, хто наважується реформувати усталені офіційні (читай «клерикальні») погляди на християнську мораль. У 1766 р. він розробив курс лекцій з етики, де по-своєму підійшов до ре лігійної тематики. Сковорода ставить питання про «християнське добро - нравіє» і робить спробу розкрити його зміст. Філософ критикує цере монії, дає значно відмінне від ортодоксального своє тлумачення десяти заповідей згідно з власними морально-етичними та педагогічними прин ципами. Так, коментуючи заповідь «Пам’ятай день суботній!», Сковоро да вбачає в ній не поклоніння Богу в пустих церемоніях, а в сердечно - му йому наслідуванні, «...чтоб всеминутно помышлять о пользе всякой твари, и... (Бог) больше ничего не требует, кроме чистосердечного ми - лосердия к ближним твоим»,9 тобто не людина для суботи, а субота для людини. Сковорода вважає, що якості істинного християнина нероз ривно пов’язані з любов’ю до людей. А наслідки її — це «доброжела тельство, незлобие, склонность, кротость, нелицемерие, благонадеж - ность, безопасность,, удовольствие, кураж и пр».10 Таке вільне тлумачен ня християнських заповідей не могло залишитись поза увагою церков - них ортодоксів, тому лекції Сковороди були визнані як такі, що не від - повідають церковній ідеології, і заборонені, а сам автор був усунений від викладацької діяльності. Сковорода, який навчає у своїх лекціях тому, що викликає протест з боку церковників, стоїть перед необхід - ністю обстоювати і обраний спосіб життя і свої філософські переконан ня. Як викладач, він повинен був спілкуватися з колегами, серед яких чимало було і недругів та наклепників. Перед ним знову і знову вини - кає проблематика релігійної толерантності, яка виходить із наявності різних підходів до питань релігійної думки, що породжують конфлікт цін - ностей у макросистему тобто у тлумаченні суті християнства, а це зу мовлює конфлікти у мікросередовищї, у відносинах між представника ми різних таборів у християнстві — ортодоксального і реформаторсько го. Не приймаючи догматизованого вчення, Сковорода назавжди від мовляється від офіційних посад, понад усе цінуючи особисту свободу і незалежний спосіб мислення. 88 Сіверянський літопис Проте суто людські, дружні стосунки у нього зберігалися і з його опонентами. Так, наприклад, у листі до ієрея Як. Правицького11 Сково рода зізнається, що він має запальну вдачу, але по натурі «тихий і чо- ловічний», підкреслюючи, що «...кротость — головне достоїнство люди ни». Та, незважаючи на це, філософ понад усе цінує істину і не посту - пається ні перед якими спробами її викрити, роблячи це «...не із злої волі, але тому, що правдивості своїй лічу грішним погодитися з брех нею або боротися проти істини». Сковорода поважає свого опонента, любить його по-християнськи, готовий пожертвувати усім, окрім істи ни. У цьому виявляються і його терпимість, щирість, готовність до діа логу, рішуче відкидаються будь-які спроби піти на моральний компро міс із совістю. Визнаючи, що «...істина часто буває важка, і ніхто не може з’єднувати корисне з приємним»,12 він закликає забути взаємні образи і помиритися. У цьому листі Сковорода являє образчик христи янської доброчинності, терпимості. З одного боку — це безкінечне тер піння до самої людини, незважаючи на її помилки і впертість, а з ін - шого — непохитна впевненість у власній моральній правоті, духовний радикалізм, який пом’якшується щиросердним закликом до прими рення. Якщо до людей із відмінними моральними переконаннями Сковоро да виявляв терпимість, прагнучи їх зрозуміти і дійти взаєморозуміння, то до панівної ортодоксальної системи він залишався непримиримим опонентом, чим викликав злість і роздратування переважної більшості тогочасного «правовірного» духівництва, яке безуспішно намагалось переманити його на свій бік. Його навіть не спокушає запрошення на місце викладача у Троїце-Сергієвській лаврі, він прагне завжди зали шатись самим собою. Сковорода назавжди відмовляється від світської і духовної кар’єри і робить це цілком свідомо, «...маючи бажання захо вати внутрішню волю та бути вчителем усього народу в найширшому цього слова розумінні».13 Він завжди тяжів до селянсько-козацького середовища, його соціальне кредо:—«мій жереб з голяками». Філософ на голошував: «Всяк должен узнать свой народ, и в народе себя».14 Як результат відрази до сріблолюбства, жадібності, «скудоумія», нестримної жаги тілесних задоволень тогочасного духівництва все більш міцніла його симпатія до ідеалів первісного християнства. Сковорода протистоїть тогочасній церковній догмі та установам. Згідно з церков ним вченням прийняття чернецтва чи висвячення в сан уже саме со бою гарантує святість особи. Сковорода ж ставить питання про визна чальну роль «сродності» внутрішнього покликання. З погляду офіційної релігії його вчення було єретичним. Проте вважати Сковороду єрети ком чи опозиціонером християнству не слід. Ось як оцінює погляди Ско вороди О. В. Зеньковський: «Сковорода стає філософом, тому що його релігійні переживання потребують цього, — він рухається від християн ської своєї свідомості до розуміння людини і світу. Взагалі Сковорода не знає ніяких утисків у плині своєї думки, дух свободи має в ньому характер релігійного імперативу, а не буйства недовірливого розуму. Це усвідомлення свободи і є свідоцтвом того, як далеко пішла внутріш - ньоцерковна секуляризація, яка надихала розум до сміливої творчої діяльності, — без ворожості і підозри до Церкви... Сковорода був віль- ним церковним мислителем, який відчував себе членом церкви, але твердо відстоював свободу думки, — будь-які утиски думки, що знахо диться у пошуці, здавались йому відходом від церковної правди».15 На ведена думка християнського богослова ще раз переконує у тому, що Сковорода органічно засвоїв основні ідеї релігійного гуманістичного Відродження і Реформації, виразником яких він був на Україні. Своїм пристрастним захистом свободи думки він об’єктивно ставить пробле му утвердження ідеї толерантності у внутріцерковному житті. Сіверянський літопис 89 Ідеї, яку тогочасна церква ще не могла сприйняти у повній мірі і яка видавалась крамольною. Складним є питання про відношення Сковороди до єретичних вчень. Відомо, наприклад, що в 60-х роках Сковороду звинувачували у маніхействі. Філософ заперечує це,16 проте звідси не випливає, що ідеї маніхейства йому були зовсім чужі. Основою цього вчення є положен ня про боротьбу двох начал — світла і пітьми, добра і зла. Сковорода добре усвідомлював реальність зла у світі, яке опутує людину з усіх боків. Спочатку він висунув думку, що «для того нам внушається тьма, чтобы открылся свет», — то потім це вчення під кінець життя філософа концентрується на тому, що гостра непримиримість зла з добром є факт, що відповідає лише емпіричній сфері. Інакше кажучи, що відмінність між добром і злом за межами емпірії стирається.17 Філософ, послідов но розвиваючи цю думку, приходить до висновку, що «зло є безсумнів - на реальність в межах світу, і не зло є маревом, але світ примарливий в своїй нинішній даності».18 У цьому можна вбачати певний індиферен тизм. Взагалі, Сковороді притаманні дуалізм і викликані ним протиріч чя. Це зумовлюється вченням філософа про «дві натури»: тілесну, матеріальну, видиму і невидиму, внутрішню, духовну. Моральні основи, поведінки людини визначаються не тільки її тілесною організацією, а також і її духовним світом, який повинен панувати над тілом і визна чати людські дії та вчинки. Нерозуміння начала або невидимої натури, яка є справжньою сутністю світу, породжує марновірство. У цьому він вбачає витоки фанатизму, що принесли людству величезну кількість нещасть, породили ворожнечі і війни.19 Тілесна натура є недосконалою, тому людина мусить переродитись, щоб стати істинною людиною. «Пра ця людської істоти, за Сковородою, полягає у перетворенні самого се бе на справжню людину. Тілесний прошарок і поверхнева оболонка, людської душі повинні пройнятися розумом, аби надати вільного впли ву силам серця. Щоб стати на цей шлях, людина повинна починати з визнання існування розуму в глибинах своєї душі: це результат пізнан- ня самого себе». 20 У концепції Сковороди людина — це істота розумна, що здатна до прийняття відповідальних рішень і може відрізняти добро від зла. Його концепція спирається на повагу і довіру до людини, але людина — яви ще складне, в її житті можна знайти підстави як для оптимістичної її інтерпретації, так і для песимізму в її сприйманні. Сковорода радить в оцінці людини виходити перш за все із пізнання своєї природи: «якщо ми хочемо виміряти небо, землю й океан, почнемо з вимірювання са мих себе і (зробимо це) відповідно до своїх власних мірок. Але якщо нам не вдається знайти нашу внутрішню мірку, то за допомогою чого ж тоді (на якій шкалі) ми змогли б виміряти (інших)? І якщо ми не можемо розуміти самих себе, то який же інтерес ми можемо мати від знання точної міри інших створінь?»21 — питає філософ. На нашу дум ку, це риторичне запитання може слугувати відповіддю стосовно меж толерантності: людина — це до кінця не пізнана істота, таїна, яку не можливо розгадати, доки не пізнаєш самого себе, свою сокровенну суть, відкриєш в собі Бога, а через нього і будь-яку іншу людину. Про цес самопізнання, як і пізнання іншого, є не стільки раціональним, скільки містичним, інтуїтивним, кордоцентричним (тобто пізнанням серця). Оскільки «справжня людина» — це таємниця, незбаганенна для більшості смертних («Ти моя таємниця, а все тіло — це покривало і луска»), то згідно із християнською традицією відносно неї повинні ді - яти абсолютний критерій толерантності: не дозволяти нікому обмежу вати свою свободу як таку, що дана безпосередньо Богом і є частиною його незбагненного для людського розуму божественного задуму. Цей 90 Сіверянський літопис задум відкривається лише у найвищі моменти інтуїтивного прозріння, яке до снаги далеко не всім, а лише «людям серця», які пізнають світ і самих себе через любов до Бога, до себе і до ближніх. Антуан Єжен Калюжний, аналізуючи твір Наркісс, так говорить про динаміку любові до себе та інших: «Любов до свого «я» заснована на любові до ближнього, на любові до «я» ближнього. Я люблю себе, щоб любити свого ближнього, тому що я повинен любити свого ближ - нього так, як я люблю себе самого. Ось основний сенс тези Сковороди, відповідно до якої потрібно пізнати себе, щоб полюбити себе»22. Якщо йти далі, то пізнати себе — це пізнати Бога у собі і полюбити його усім серцем, бачити в іншому серці Бога і любити його. Така містична ін - туїція не означає, проте, повного іі нероздільного злиття з іншим, вона породжує почуття божественної спорідненості, але не виключає відмін - ностей: «я люблю свого ближнього таким, яким він є, відмовляючись при цьому бути таким, як він, і навпаки, я відмовляюсь від бажання уподібнити когось собі лише для того, щоб його любити. Я люблю його таким, яким він є... Любити — значить любити серце іншого, хоча воно й відрізняється від вашого. Саме різниця облагорожує красу любові». 23 З наведеного уривку випливає, що істинна любов у вищому християн - ському принципі, як його розуміє автор Наркіссу, не прагне до подіб - ності, вона чітко усвідомлює межу між «Я» і «не Я», але це межа зовнішня, емпірична. Тому до відмінностей, які породжує «видима на - тура» слід ставитись терпимо: приймати все так, як є, облагорожуючи цю різнцию на внутрішньому рівні красою любові двох сердець, які пі знали Бога. В цьому можна вбачати певну абсолютизацію принципу християнської любові — терпимості. Для Сковороди, як християнського мислителя, характерна концент рація на питаннях індивідуальної етики, тоді як соціальні відносини, проблеми, що вони породжують, є похідними від стану індивідуальної свідомості, стану її внутрішньої самодосконалості. Простежуючи зв’язок ідей толерантності з принципами соціальної справедливості, слід звернути увагу на такі актуальні і для нашого часу ідеї Сковороди про «рівну нерівність» та «сродну працю». Філософ ста вить питання про «сродність» внутрішнього покликання із працею, нав- чанням, людиною (дружба). Людина повинна отримувати задоволення від виконання своїх обов’язків, покладених на неї природою і суспіль ством. Обираючи справу свого життя, вона повинна враховувати її від - повідність своїм смакам, схильностям, характеру (натурі), щоб уникну ти розчарування, безглуздя свого існування, марновірства. Адже, якщо людина зуміла згармоніювати свій духовний настрій із своїм соціаль ним становищем, їй уже немає потреби прагнути до чогось більшого, даремно витрачати зусилля на досягнення примарливих цілей, хвилю - ватися за зовнішні атрибути своєї значущості, використовувати інших як засіб досягнення своїх корисливих цілей, зневажати слабших, згина тися перед сильними світу цього. Навпаки, людина тоді стає незалеж- ною, коли внаслідок «сродної праці» вона набуває професійної і мораль - но-етичної компентності, упевненості в собі, заслужено користується по вагою і вдячністю інших людей. У зв’язку із «сродною працею» розглядається і проблема рівності людей. Хоча загальна родова природа людини однакова для всіх, лю ди, подібно глечикам, які наповнюються водою (природою) вщерть, різняться за формою і об’ємом. Звідси і виникає «рівна нерівність», ад же люди навіть за однакових соціальних умов не рівні від природи за своїми здібностями, фізичними і психічними можливостями. Як бачимо, Сковорода, розумів рівність не у формальному, матеріальному значен - ні, а вбачав її у духовному багатстві людей, у можливості реалізувати себе відповідно до своєї натури, говорячи терміном ам. Психолога Сіверянський літопис 91 A. Маслоу, самореалізуватися. Таке бачення проблеми рівності дозво ляє говорити про гуманістичне бачення Сковородою і проблеми толе рантності. Але його гуманізм є абстрактним, значною мірою відірваним від реальності. Тож не дивно, що Сковородою робиться цілком законо мірний для всієї його філософії висновок про те, що для щастя люди - ні слід досягти самодостатності. Виходячи із співвідношення принципів соціальної справедливості, рівності та особистої і соціальної свободи у суспільному ідеалі Г. С. Сковороди, розглянемо, як ним вирішується проблема толерантно сті у соціальному плані. Оскільки люди шляхом самовдосконалення зможуть подолати у собі руйнівні тенденції, що полягають у прагненні вирватись з-під контролю своєї природи, і стануть жити у відповідності з нею, у суспільстві щезнуть самі собою такі загальні суспільні лиха, як чвари, розбрат, лицемірство, недовіра, неповага, ненависть, вбивства. Сковорода закликає до поміркованості, до боротьби з пристрастями, до примирення із своєю духовною природою, що дасть можливість досягти згоди і у суспільстві. Усе вчення мандрівного філософа спрямоване на інтенсифікацію духовного життя, яке відривається від зовнішнього світу у своєму устремлінні до невидимої натури Бога. Сковорода високо оцінює душевну цілісність, простоту, терпимість, поміркованість, зваже- ність, душевний спокій, тоді як прояви ініціативи, спрямованої на со ціальні зрушення, або індивідуальну соціальну активність він не схва- лює. Вони лякають його своєю нестримністю і непередбачуваністю. Ско ворода був сучасником Коліївщини (1768— 1769), але, за словами B. Горського, «Сковорода не виявляє в своїй творчості прямого зв’язку з ідеологією гайдамаччини. «Мятеж», «біда», «болезнь» — ці слова в його мові сприймаються як синоніми. Обгрунтовуючи ідеал щасливого життя в суспільстві свободи, мислитель не припускав можливості бра - товбивчої колотнечі як засобу досягнення ідеалу. Саме цим він виявля ється надзвичайно близьким нам сьогодні, коли чи не найбільшу загро - зу існуванню людства утворює той вибуховий заряд ворожості, ненави - сті, неповаги, презирства, недовіри, що виявляється у стосунках між ін - дивідами, групами й народами». 24 Погоджуючись із В. Горським щодо стриманості і зваженості, на - віть обережності Сковороди, як відповідальної і совістливої людини, не можна не помітити його спорідненості у баченні ідеалу толерантно - сті із традиційною християнською етикою, коли толерантність розуміє ться абстрактно, відривається від соціальної основи, де вона тільки й може виявити себе у повній мірі, абсолютизується, стає споглядальною і сторонньою. Як відомо, це може призвести до тяжких наслідків: бай - дужості до соціального оточення, проголошення вічності і незмінності раз і назавжди заведеного порядку речей, стратифікації і стагнації сус - пільства. Внаслідок відчуття своєї безсилості що-небудь змінити на кра ще, людина свідомо або підсвідомо самоусувається від суспільного жит тя, заглиблюється у себе, песимістично сприймає світ, втікає від нього. Ідеалу абсолютних християнських цінностей (серед яких чільне міс це займає і доброчесність терпимості) дуже важко досягнути звичайній людині. Сковорода добре розумів це, тому він, виявляючи поблажливість і милосердність до слабких людей, наполегливо боровся за власне ду ховне самовдосконалення, яке приймало суворі аскетичні форми. Ом ріяна Сковородою людина — це людина, яка зуміє налагодити свої від носини зі світом та з іншими людьми, керуючись аскетичним самооб - меженням своїх егоїстичних поривань, постійно борючись із не прита- манними їй від природи потребами і бажаннями. Вона протиставляється людині діяльній, чия активність зумовлюється зовнішньою щодо неї межею. З огляду на сучасність, напрочуд актуально звучить розроблю- 92 Сіверянський літопис вана Сковородою ідея самообмеження, яка є важливим внутрішнім фак тором толерантної людини. Отже, певні тенденції щодо абсолютизації толерантності у христи янському дусі чітко прослідковуються у творчості та житті Сковороди, але завдяки вродженому і розвинутому почуттю міри, він не доводить їх до крайніх проявів, демонструючи нам приклад мужності, врівнова женості і мудрості, які стоять на сторожі людської гідності, свободи і справедливості, забезпечення та збереження яких дає нам приклад пов - ноцінної толерантності. У тих випадках, коли Сковорода не абстрагується від конкретної людини, історії суспільства, від часу і соціальної структури, в рамках яких тільки і можливе цілісне моральне життя людини, він являє нам приклади відносної толерантності, визнаючи необхідність боротьби з обставинами, підкреслює роль активного начала в людині. Справжня толерантність завжди упереджена, не безстороння. І Ско ворода стає її послідовником, коли спускається із своїх абстрактних вершин філософствування на реальний грунт об’єктивного світу. Він сміливо захищає інтереси простих людей, відстоює свої погляди і бо реться за справедливість, незважаючи на особи та посади. Його слово, гостре та дотепне, добре дошкуляло його опонентам, але воно було, перш за все, правдивим і щирим. Сковорода, проте, ніколи не ототожню вав себе із світом, у якому він жив. А. Ж- Калюжний з цього приводу вдало зауважив, що «...Сковорода жив, звичайно, у світі, але він не був од світу цього. Він цілеспрямовано встряв у боротьбу, не загубив шись у ній, встряв із сильним почуттям екзистенціальної байдужості. Він слугував своєму ближньому, не дозволяючи йому, одначе, себе уяр мити. «Світ ловив мене, але не піймав».25 Ця епітафія Сковороди гово рить про гостре відчуття примарливості цього світу, в якому чуттєве буття лише «тінь» від вищої духовної реальності. Г. С. Сковорода — постать непересічна, сповнена внутрішнього го ріння, душевних мук і сумнівів, тому оцінюючи концепцію толерант ності Г. Сковороди, треба керуватись його світоглядною і соціальною позицією. Ключем тут буде виступати етичний та гносеологічний дуа - лізм філософа. У зв’язку з цим розв’язання проблеми толерантності Сковородою буде різним, залежно від того, яку позицію займає філософ у своєму відношенні до об’єктивної реальності і фактичного стану речей. Можна сказати, що основні здобутки Сковороди з точки зору су часного гуманістичного розуміння толерантності лежать у царині інди - відуальної етики, у доброчинності, терпимості як невід’ємної складової цілісної особистості, тоді як соціальне розв’язання проблеми толерант ності залишається ще доволі абстрактним, утопічним і недійовим. Актуальними для нашого часу залишаються його ідеї про «сродну працю», «рівну нерівність», самопізнання, самообмеження. Його глибо - ке осмислення осьових засад людського буття дає орієнтир для розв’я зання смисложиттєвих питань, що постають перед кожною людиною. Усе життя мандрівного філософа було підпорядковане його філо софії, втіленню гуманістичних ідей у реальність цього світу, що потре - бувало стійкості і незламності духу в боротьбі з незгодами і перепона ми. його терпиме і співчутливе ставлення до простих людей ілюструє дійсно толерантну позицію мислителя. Сковорода твердо стояв на за садах християнського вчення, але обрав самостійний шлях слідування за Христом, прокладаючи дорогу релігійній толерантності через внут- рішньоцерковну секуляризацію вільної думки та внутрішню інтенси - фікацію духовного життя особистості. Сіверянський літопис 93 Джерела та література: 1. Багалій Д. І. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. — К, 1992 — С. 185—230. 2. Барабаш Ю. «Знаю человека»... Григорий Сковорода: Поэзия. Философия. Жизнь, — М., 1989. — С. 252 — 293. 3. Багалій Д. І. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. — К., 1992. — С. 167. 4. Там же. Див. розділ II Погляди на особу Сковороди. — С. 113— 165. 5. Там же. — С. 423. 6. Там же. — С. 165. 7. В. М. Нічик «До питання про схоластичність філософських курсів у Києво - Моги - лянській академії. // Від Вишенського до Сковороди. — К., 1972. — С. 57. 8. Хижняк 3. Н. «Києво - Могилянская академия». — К., 1988. — С. 102. 9. Сковорода Г. Соч. В двух т. — Т. I. — М., 1973. — С. 118. 10. Там же. — С. 121. 11. 12. Цит. по Багалій Д. І. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. — К., 1992. — С. 197. 13. Там же. — С. 168. 14. «Телескоп». — М., 1835. Ч. XXVI. — С. 161. 15. Зеньковский В. И. История русской философии в 2-х тт. — Т. 1. — С. 68 — 69. 16. Про це Сковорода говорить у листі до О. Ю. Сомольського (1781 р.). Див. про це Багалій Д. І. Вказ. твір. — 219. 17. 18 Зеньковський В. И. Вказ. твір. — С. 78. 19. Див. діалоги «Наркісс», Потоп Зміїн. 20, 21. Калюжний Антуан Ежен. Філософія серця Григорія Сковороди // Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали. — К., 1992. — С. 299. 22,23. Калюжний А. Е. Філософія серця Григорія Сковороди // Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали. — К., 1992. — С. 302. 24. Горський В. С. Спадщина Сковороди в історико - філософських дослідженнях // Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали. — К., 1992. — С. 173. 25. Калюжний А. Є. Філософія серця Григорія Сковороди // Сковорода Григорій: до слідження, розвідки, матеріали. — К., 1992. — С. 298. 94 Сіверянський літопис

Ідея толерантності в етиці Г. С. Сковороди

Репозитарії

Схожі ресурси