Міф про хабар І. Мазепи

Міф про хабар І. Мазепи

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:1997
Автор: Павленко, C.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1997
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Дискусія
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200520
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Міф про хабар І. Мазепи / C. Павленко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 103-124. — Бібліогр.: 158 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-200520
record_format dspace
spelling irk-123456789-2005202024-12-05T14:47:17Z Міф про хабар І. Мазепи Павленко, C. Дискусія 1997 Article Міф про хабар І. Мазепи / C. Павленко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 103-124. — Бібліогр.: 158 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200520 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Дискусія
Дискусія
spellingShingle Дискусія
Дискусія
Павленко, C.
Міф про хабар І. Мазепи
Сiверянський літопис
format Article
author Павленко, C.
author_facet Павленко, C.
author_sort Павленко, C.
title Міф про хабар І. Мазепи
title_short Міф про хабар І. Мазепи
title_full Міф про хабар І. Мазепи
title_fullStr Міф про хабар І. Мазепи
title_full_unstemmed Міф про хабар І. Мазепи
title_sort міф про хабар і. мазепи
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 1997
topic_facet Дискусія
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200520
citation_txt Міф про хабар І. Мазепи / C. Павленко // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 103-124. — Бібліогр.: 158 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT pavlenkoc mífprohabarímazepi
first_indexed 2024-12-15T16:36:19Z
last_indexed 2024-12-15T16:36:19Z
_version_ 1818524993443594240
fulltext ДИСКУСІЯ Сергій Павленко МІФ ПРО ХАБАР І. МАЗЕПИ Член-кореспондент НАН України М. Котляр настільки переконаний у непривабливо-злочинних діях І. Мазепи як претендента на гетьман­ ську булаву, що у цьому зв’язку навіть не допускає сумнівів, якихось застережень: «1687 р. він взяв участь у змові проти Самойловича, зви - нувативши його в зраді Росії, й посів його місце, давши за це царсько­ му воєводі В. Голіцину 10000 червінців». 1 Такий красномовний штрих до портрета Івана Мазепи, що аж ніяк його не красить, як абсолютно доведена істина кочує з дослідження в дослідження у тій чи іншій інтерпретації2. Негативістська установка ок­ ремих науковців до особи гетьмана взагалі проектує додаткові викри­ вальні нюанси. Л. Вишневський, наприклад, зауважує, що кандидат на булаву «вірний собі, напередодні тієї ради (... ) дав Голіцину великого хабаря — 10 тисяч золотом»3. Як не прикро, подібні твердження, що­ правда в іншій оцінці, зустрічаємо і в зарубіжних дослідників-україн­ ців. За І. Борщаком4 безапеляційно підтверджує згадане звинувачення С. Зеркаль: «Та головний аут його перемоги й вибору — це дана взятка 10000 рублів кн. Голіцину, який фактично переводив виборами»5. Роз­ глянемо детальніше, чи мають підстави дані твердження. ПАДІННЯ САМОЙЛОВИЧА Як керманич гетьман Іван Самойлович зробив чимало, аби об’єд­ нати пошматовані землі України в одне ціле. Його політика щодо цього була послідовною, навіть впертою. Він неодноразово висловлював своє невдоволення тим, що Правобережжя залишилося під поляками. Не­ зважаючи на чіткий намір царських дипломатів укласти на цій терито- торіальній основі з Польщею «вічний мир», гетьман наполегливо пере­ конував їх не діяти всупереч українським інтересам. «Вони хоч і запри­ сягнуть, а проте зрадять, — остерігав він Москву, — папа і ксьондзи знімуть з них присягу, в їхній вірі це можна»6. Та думкою Самойловича зігнорували. Весною 1686 року укладено «вічний мир», згідно з ним закріплено поділ України, Москва зобов’я - зувалась розірвати перемир’я з Туреччиною і виступити в похід проти Кримського ханства7. 8 лютого 1687 року Московщина уклала союз з Австрією, Венецією і таким чином стала членом «Священної ліги».8 Іван Самойлович не приховував свого роздратування втратою правобереж­ них земель і намірами царів вийти до Чорного моря. «Не послухала ме­ не дурна Москва, замирилася з ляхами, тепер купила собі лиха за свої гроші», — коментував гетьман «вічний мир» у своєму оточенні9. Надіс­ лав він своє обурення і польському королеві. У ньому він не заперечу­ Сіверянський літопис 103 вав участі у майбутніх спільних діях проти Криму, але наполягав по­ вернути козакам Правобережжя10. Позицію гетьмана адресат передав до Москви, яка прореагувала на те гнівом. Фактичні дії.І. Самойловича проти волі царівни Софії та її дорад­ ника князя Василя Голіцина поставили його у хистке становище і по­ збавили довголітньої надійної опори, яка виступала гарантом при неод - норазових протигетьманських опозиційних виступах. Літописці, очевид­ но, справедливо дорікають йому за «вьісокомірие»... непомірное и не только на козаков, але и на духовный стан»11, бо «усіх людей нізащо міли»12, «не могл насититися скарбами»13. За п’ятнадцятирічний термін гетьманування Іван Самойлович, зда­ валося б, надійно зміцнив свою владу на Лівобережжі свояками в стар­ шинському оточенні, призначенням трьох синів полковниками в ключо - вих полках. Його авторитарне правління саме в такій форміі і забезпе­ чувало відносний спокій та стабільність на Гетьманщині. Суттєвим фак­ тором надійності становища гетьмана також була московська підтрим­ ка. Коли її не стало, внутрішня опозиція відразу знайшла спосіб усуну­ ти І. Самойловича від влади. Останній до того ж дав своїм противни - кам підстави звинуватити його в саботажі під час організації і прове-дення Першого Кримського походу 1687 року. «Розповсюдилася чутка, — писав свідок і учасник походу П. Гор­ дон, — що козаки з наказу чи в усякому разі з гетьманського дозволу самі запалили степи з метою перешкодити вторгненню росіян у Крим, внаслідок чого між росіянами і козаками відкрилась взаємна недові- ра»14. Автор щоденника зазначив, що козакам не вигідно було підкоряти кримчан, бо тоді Москва могла б порушити їх вольності15. Про ці наст­ рої оперативно доносили інформатори в Москву. Федір Шакловитий, виїхавши до війська, віз царське послання: «Великим государям изве­ стно, что в степи, позади и по сторонам наших обозов, жители малорос - сийских городов, ехавшие с харчами за обозом, сожгли конские кормы; ты бы, гетман, про тот пожог велел разыскать со всяким радением и виноватых наказал немедленно, потому что это дело великое»16. Гетьман, невдоволений «вічним миром» і Кримським походом, не приховував задоволення від того, що його прогнози збулися, і великій 150-тисячній московсько-козацькій армії довелося без бою відступити. «Не сказывал ли я, что Москва ничего Крыму не сделает? Се ныне так и есть, и надобно будет впредь гораздо им от крымцов отдыма- тись!»17, — зафіксували його слова, сказані з насмішкою, автори чоло­ битної до царів. Можна погодитися певною мірою з їх аргументацією «ізмііни»: Іван Самойлович «не посылал гасити пожарами пылающие поля», не висилав розвідувальні караули «о положении поля проведы - вать», «совершенно на том стал и советовал, чтоб бояре, их милости, с войсками возвратилися назад»18. Зрозуміло, гетьман не зраджував ца­ ря, але фактично своею пасивністю, нехіттю гнучкіше діяти, зважаючи на складні обставини, сприяв провалу великої військової операції. До речі, дослідник А. Востоков знайшов свідчення піддячого стрілецького приказу М. Симонова, який доповідав у Москву про не такі вже стра- хітливі масштаби пожеж: «А как он, Михайло, от Сечи ехал до Конских Вод, и в тех местах на горелых степях трава вышла новая и лошадей кормить по нужде можно»19. Крім того, він бачив, що у полках не було голоду, бо «из черкас­ ских городов привозят питье и хлебных и съестных запасов много и про­ дают дешевою ценою»20. Згадане у якійсь мірі підтверджує звинувачен­ ня І. Самойловича у нав’язуванні некомпетентному у військових ділах головнокомандуючому В. Голіцину прийняття рішення про відступ. Тим часом царівні Софії, її фавориту потрібна була перемога. 104 Сіверянський літопис Впливові інтригани при царському дворі дуже очікували послаб­ лення позицій Голіцина як винуватця знищення в Московщині місни- цтва21. Князі Борис Долгоруков, Юрій Щербатов, вирушаючи у похід, навіть одягли чорне траурне вбрання, демонструючи цим наперед свою впевненість у поразці22. В. Голіцин з нетерпінням очікував від свого до­ віреного Ф. Шакловитого свіжих новин про напружену ситуацію в Мо­ скві. У цей же час у ході відступу І. Самойлович наказав після пере­ прави козаків спалити сім мостів через річку Самару23. Можливо, у без­ ладі відступаючих полків козацьке керівництво не мало зв’язку з мос­ ковськими підрозділами, які йшли за ним услід. Останнім довелося від - новлювати переправи. Але через подібні «дрібниці» у союзницького вій­ ська з’являлися цілком слушні сумніви щодо справжніх намірів коза - цької верхівки. В. Голіцин доручив Л. Р. Неплюєву увійти в контакт з найбільш впливовими старшинами і з’ясувати через них Дійсні ін - тереси, плани гетьмана24. У щоденнику П. Гордона зазначається, що севський воєвода знайшов для цієї мети двох українців, яким І. Са- мойлович доручав найважливіші діла: один був генерал-ад’ютантом, інший — секретарем25. Якби вони підтримали гетьмана і розвіяли пі­ дозри щодо нього, то, ясна річ, все б залишилося без змін. Однак вони цього не зробили. Можливо, Л. Неплюєв знав, до кого звертатися і що від них може почути. Та найбільш вірогідно, головну роль у спрямуванні їх оцінок дій і думок гетьмана зіграло відповідне орієнтування севського воєводи, пе­ ред військом якого Самойлович спалив мости. Жадоба помсти змусила того вдатися до пошуку засобів зганьблення козацького лідера. Інтере­ си великої групи ще раніше розгромлених старшинських опозиціонерів співпали один до одного з намірами Неплюєва. 7 липня вони вкупі з новими зацікавленими спільникамами з оточення Самойловича написа­ ли донос на гетьмана. На цей раз він вже не мав впливового захисту. РЕЖИСУРА ЗМОВИ Оскільки Івана Мазепу обрано у 1687 році гетьманом, то більшість дослідників вважає, що він і був головним ініціатором та диригентом змови проти І. Самойловича. Є про це й літописні повідомлення: «Са- мойлович по доносу генерального осаула Мазепы в Крымском поході лишен хетманства и в ссылку сослан»26, «взято на Сибир з .подыску Мазепыного»27. Ця народно-побутова, бездоказова версія, зрозуміло, має право на існування як пояснення неординарної події. На жаль, саме вона, подібні легендарно-міфологічні трактування стали невід’ємною складовою наукових розвідок. Історику Ю. Шевченку ніби пощастило знайти документальне під­ твердження причетності І. Мазепи до змови. У своїй розвідці він пише: «В архіві чернігівського історика Олександра Ханенка зберігався лист Івана Мазепи до Василя Дуніна-Борковського з Москви від 11 травня 1686 p., в якому Мазепа сповіщав, що «доповів цесарівні Софії про Самойловича». Згодом він передав Василеві Дуніну-Борковському цар­ ський дарунок—кунтуш і жупан «на соболях» та 20 гривен срібла»28. Переглянувши вказані джерела, ми з подивом пересвідчилися як у не­ сумлінності автора, так іі його тенденційності. Так, цитований документ написаний у Батурині, він опублікований «Черниговскими губернскими ведомостями» з помилкою — «11 травня 1680 р.», а треба «11 травня 1688 р.». «Докладали мы Пресвітлійшим Великим Государям и Великой Государині их Царскому Пресвітлому Величеству, о справах бывшого гетмана Ивана Самойловича»29, — заз­ начено в листі. Тобто Мазепа доповідав вже про справи колишнього гетьмана. Ю. Шевченко, щоб підігнати під свої висновки це джерело, фактично його фальсифікує. Сіверянський літопис 105 «Мазепа організував змову старшин, які подали головнокомандую­ чому російськими військами В. Голіцину донос, — стверджує згадува­ ний Л. Вишневський. — Самойлович звинувачувався у зрадництві та зв’язках з татарами»30. Історик Г. Сергієнко нібито знаходить на під­ твердження згаданого й аргументацію: Голіцин, пише він, «вдався до того, що доручив генеральному осавулу Івану Мазепі та військовому канцеляристові Василю Кочубею (через воєводу Леонтія Неплюєва) вивідувати думки й висловлювання Івана Самойловича проти політики царського уряду і дій російських вельмож. Про це знав генерал Пат­ рик Гордон і записав у своєму щоденникові (там він назвав Мазепу генерал-ад’ютантом, а Кочубея — секретарем)»31. Зауважимо відразу, що автор щоденника згадує генерал-ад’ютанта та секретаря Самойло- вича, але не називає їх прізвищ. Справді, можна припустити, що це бу- ли І. Мазепа та В. Кочубей. Але не більше і при умові, що П. Гордон до Коломаку не спілкувався ні з тим, ні з іншим. Насправді ж це не так щодо першого. Мазепу, зокрема, він знав ще з Чигиринських походів. У щоденнику генерала за 1685 рік є такі записи: «Прибув Мазепа від гетьмана, щоб дізнатися про хвороби його дочки»32, «Боярин і Мазепа вечеряли у мене в цей вечір»33. Отже, у своїх записах П. Гордон не сум­ нівався б і назвав би Мазепу, якби насправді Л. Неплюєв давав йому відповідні доручення. Командир двох московських дивізій34, дорадник шведського походження у В. Голіцина під час Кримського походу на­ томість став свідком надання таємного завдання іншим старшинам, прізвищ яких він не знав. У цьому зв’язку спробуємо їх визначити. Першим підписав звинувачення у «зраді» генеральний обозний Ва­ силь Борковський. Чи міг він бути отим «генерал-ад’ютантом»? На це запитання можна дати ствердну відповідь. Адже генеральний обозний вважався другою особою після гетьмана і відповідав за артилерію, різ­ номанітні військові справи. П. Гордон, не знаючи структури гетьман­ ського управління, але бачачи, що В. Борковський виконує ті чи інші відповідальні оперативні доручення І. Самойловича, міг визначити його посаду на рівні генерал-ад’ютанта. У щоденнику генерал-швед, пишу­ чи про вибори гетьмана, зазначив, що «деякі назвали якогось Борков - ського, але згодом вони затихли»35. «Якогось Борковського», тобто лю­ дини, невідомої автору записок. Генеральний обозний натомість займав велике суспільне станови­ ще на Гетьманщині. Василь Касперович (Карлович) Дунін-Борков- ський, народившись у 1640 році, був вибельським сотником (1668 р.)36, чернігівським сотником (1669, 1671), посланцем в Москву від Много­ грішного (1669), Самойловича (1673), значним військовим товаришем (1672), чернігівським полковником (1672— 1685)37. Полковницьку посаду він уступив сину Самойловича — Григорію38. Перший вирішальний підпис В. Борковського під чолобитною бага­ то про що говорить. Гетьман, давши йому поважний уряд генерального обозного, фактично усунув його від реальної влади. Номінально займа­ ючи високе становище, В. Борковський, живучи у Чернігові, водночас не мав у руках силових управлінських важелів. Він був віддалений від артилерії, що підпорядковувалась йому, батуринського оточення. Геть­ ман Самойлович самовладно керував полками, старшинами, не маючи бажання мати у резиденції впливового заступника. Роль же почесного генерала В. Борковського ображала. І це відчували, розуміли ті, що переконали його йти на великий ризик. Царі могли, як і в попередні роки, підтримати Самойловича (недав­ нього «єдиного оракула і душі всіх російських заключень» (П. Гор- дон39) і не зважати на таємні інтриги щодо гетьмана навіть близьких до них вельмож, йти на смертельну небезпеку заради кар’єри Івана Ма- зепи? 106 Сіверянський літопис Найбільш логічною нам видається гіпотеза про особисте зацікав­ лення В. Борковського посісти на гетьманський уряд. У цьому його, очевидно, переконав Л. Неплюєв, опозиційна партія старшин. Не ви­ падково прізвище генерального обозного як кандидата на посаду геть - мана вигукувалося частиною козацької старшини під час виборів 25 липня 1687 р. біля ріки Коломак40. Головні рушії змови розуміли, що переворот приречений на поразку, якщо при всіх максимальних бажан­ нях ставити за мету заміну всієї креатури Самойловича. На це не пі - шов би В. Голіцин, царі, оскільки поява нових непрогнозованих і мало- знаних лідерів не давала гарантій підлеглості краю. Найбільш зацікавлені у результатах зміщення гетьмана і правля­ чої старшини безурядні опозиціонери в реаліях, що визначалися, конт­ ролювалися Москвою, не могли відразу претендувати на гетьманську булаву. Борковський же як компромісна високопосадова особа відпові­ дав вимогам моменту. Підкуплений вигідною для нього пропозицією, перспективою зайняти перше місце в гетьманській резиденції, генераль­ ний обозний, зваживши на голіцинське невдоволення Самойловичем, ситуацію, своїм підписом формально очолив заколот. Якщо він і не був тим попереднім «генерал-ад’ютантом», якого згадує Гордон, то у всяко­ му разі його позиція щодо написання чолобитної стала вирішальною і визначальною. У ролі гордонівського «секретаря» могли бути на тоді генеральний писар Сава Прокопович та реєнт Генеральної Військової Канцелярії Василь Кочубей. Останній, до речі, вночі 23 липня, перед арештом І. Самойловича прийшов до В. Голіцина та Л. Неплюєва «і доніс, що все за його наказом виконано»41. Щоправда, він міг бути і рядовим учас­ ником змови, бо чолобитна підписана за 16 днів до цього, а отже, всі її автори вже виконували ті чи інші організаційні змовницькі функції. Якщо В. Борковський, С. Прокопович чи В. Кочубей ініційовані до дій проти І. Самойловича Л. Неплюєвим, силою обставин, що склалися, то в таборі на Коломаку у зв’язку з військовим протистоянням зібрало­ ся чимало покривджених, зміщених, з урядів знатних військових това- ришів-опозиціонерів, які чекали лише натяку, аби розправитися з геть­ маном. Головну скрипку у цій команді грав Родіон Григорович Дмит - рашко (Райча), угорський серб42, який у 1665 році з 500 чоловік «това­ риства хоругвей волоских»43 з’явився на Правобережжі і почав служи­ ти промосковсько настроєним гетьманам. З 1667 року він перяславський полковник, який господарює на великій території з резиденцією у Ба - ришівці. Многогрішний, занепокоєний зростанням його автеритету, авто­ номністю дій, у 1671 році арештовує козацького ватажка і усуває від полковництва. Р. Дмитрашко, оселившись у Батурині, наступного року стає одним з головних учасників успішної антигетьманської змови 1672 року. Повернувши переяславський уряд, полковник бере активну участь у боротьбі проти дорошенківських військ та кримчан. Весною 1674 ро­ ку він призначений наказним гетьманом і з двадцятитисячною армією вирушив на Правобережжя44. І. Самойлович, мабуть, як і Многогріш­ ний, побоюючись такого конкурента, того ж року усунув його від пол - ковницького уряду. Незадоволений полковник брав найактивнішу участь у протигетьманських змовах 1676 та 1682 років. Як показували свідки під час суду у 1677 році, він прагнув «пана гетьмана... застріли- ти с пистолета, у войску»45. Помилували його і після суду в Переяславі у січні 1683 року46. Правобережний полковник Іскрицький, як передава­ ли Самойловичу, в одній з розмов дивувався, «что Дмитрашко до сих пор там не заколотив»47. Сербии Войца займає уряд переяславського полковника після свого друга-серба у 1674— 1676 роках, а потім у 1679 — 1683 роках. Він теж не прижився у гетьманській команді. Сіверянський літопис 107 20 березня 1685 року померла старша дочка Самойловича Парас­ ка, дружина київського воєводи, а через два місяця, 19 травня, — син Семен, стародубський полковник (1680— 1685). Підозри в отруєнні їх впали на гадяцького полковника Михайла Васильовича (Галицького), племінника Самойловича. І. Мазепа у листі до царів 7 жовтня 1692 зазначав, що він, рвучись до влади, «бывшему гетману, дяде своєму искал зла»48. Неабияку загрозу від дій, іінтриг, позбавленого уряду ще Самойловичем екс-полковника гетьман вчував у 1688— 1692 роках, про що свідчать його численні прохання до Москви. Р. Дмитрашка іі М. Галицький, усунуті від владних повноважень, але маючи зв’язки, маєтності, амбіційні претензії на гетьманський уряд, лідирували в опозиційному потенціалі старшинства, були готові в будь- який момент ініціювати переворот. У чолобитній зазначено: «Судейського уряду уже от четырех лет не отдает, для того, что никого за доброго человека не имеет и хочет, чтоб тот судейский уряд за великие деньги был куплен»49. У цих рядках — наболіле судді* Михайла Воєховича-Височансько- го (Вуяхевича), військового писаря за гетьманства Я. Сомка, по генерального писаря у П. Дорошенка50, якийсь час (1683) генерального судді у Самойловича. Невдоволений своїм невизначеним становищем знатного військово­ го товариша був зміщений з впливового уряду Степан Петрович Забі­ ла, який у 1674— 1677 роках сотникував у Борзні, а потім до 1683 року (часу суду над змовниками) виконував різні обов’язки генерального хо- рунжого51. Костянтина Дмитровича Солонину козаки пропонували на гетьмана ще в 1672 році5 . Він був з незначними перервами київським полковни- ком (1669 — 1678 p.), а потім без уряду. Велику образу на Івана Самойловича мав Яків Кіндратович Ли - зогуб. Він зробив блискучу кар’єру на Правобережжі — служив канів­ ським полковником (1662— 1673 pp.), генеральним осаулом у Дорошен- ка (1674 p.), часто виконував при цьому обов’язки наказного гетьмана. Переяславський полковник Родіон Дмитрашка (Райча) переконував його перейти на Правобережжя. Лизогуб переказував Самойловичу: «Рад бы он, Яков, совсім своим домом и пожитки на сторону царскаго величества, за Дніпр перейти да — славу свою утеряет: тут де он — начальным знатным человіком и всі тое стороны люди его слушают»54. Після переходу ж він фактично став звичайним конотопським обивате­ лем і ніякої впливової посади не отримав. У подібну ситуацію потрапив Григорій Михайлович Гамалія — по­ сол до турецького султана від Виговського (1659), пирятинський сот­ ник (1663), з незначними перервами лубенський полковник (1665— 1669), охотний полковник у Дорошенка (1669), паволоцький полковник (1672— 1673), генеральний осаул в Дорошенка (1674)55. М. Маркевич висловлює припущення, що чолобитну взагалі писали не старшини, а московські урядовці, бо ж Григорій Гамалія згадується у ній з обвинуваченням за слова про договір 1654 року: «Нас не саблею взяли»50. Таким чином ніби сам на себе власним підписом ствердив зви - нувачення. Проаналізувавши джерела доносу, ми прийшли до висновку, що в основу його лягли насамперед свідчення: 1) воєводи Л. Неплюєва (про спалення мостів, про спільну поїздку М. Галицьким в Крим* та про приїзд у Батурин з повідомленням про *У деяких дослідженнях (О. Оглоблин, М. Дмитренко) його називають генеральним суддею. Але на момент коломацької змови він мав уряд звичайного судді. 108 Сіверянський літопис «вічний мир», від чого гетьман «запечалился зело и был печален мно­ гие дни, и, кроме того, что пред Окольничим словами нежелательными выявился»57); 2) генерального обозного В. Борковського (тільки він як мешканець Чернігова міг добре знати подробиці конфлікту війта та міщан з Гри - горієм Самойловичем, сином гетьмана58, що казав гетьман у нього на обіді); 3) знатного військового товариша з Переяслава Р. Дмитрашки (Райчи) (у доносі є слова: «іюля в 6 день, призвав к себе Дмитрашку, говорил...»59, а також переповідається мовлене гетьманом переяславсько­ му війту); 4) скинутого гадяцького полковника Михайла Галицького (у доно - сі фігурує чотири епізоди, пов’язані з ним, Гадячем, гадяцьким суддею С.Гречаним*). Авторство інших звинувачень встановити важко. Єдине, що не під­ лягає сумніву: у доносі зафіксовані слова І. Самойловича, сказані ним необачно переважно у Кримському поході та напередодні. Причому ком - понувало аргументами донос не батуринське коло гетьмана (воно б да - ло чимало промовистих свідчень про його поведінку, зловживання у ре­ зиденції у 1680-х роках), а старшинське оточення, яке проживало у пол­ ках. Написання чолобитної проводилось найвірогідніше під контролем Л. Неплюєва чи його головуванням, оскільки її текст вміщує гетьман­ ські висловлювання, про які мав знати лише він. Запис про Гамалію вказує на те, що спочатку донос формулювало разом з севським воє­ водою звужене коло старшин, найвірогідніше В. Борковський, Р. Дмит- рашка (Райча)**, Михайло Галицький, а вже написане пропонували для підпису іншим, які у поспіху або його не читали, довіряючи авторитет - ним переднім автографам, або не вважали небезпечною незначну обмов - ку, яка більше стосувалася І. Самойловича, бо він як свідок антисоюз- ницької репліки не підправив підлеглого. Про те, що донос готувався без участі Мазепи, свідчить така крас­ номовна деталь у ньому: «людей старинных войсковых заслуженных всякими своими вымышленными способы теснит, и слова доброго не говорит. А иных, мелких, незаслуженных, с собою поставливал»60. Ос­ кільки Іван Мазепа був найбільш довіреною особою Самойловича, вів переговори від імені гетьмана з царськими урядовцями, часто викону­ вав його делікатні приватні доручення (їздив у Москву у справах сина і дочки*** Самойловичів61, забирав коштовності у зятя**** Федора62, то * Степан Гречаний при гетьмані Брюховецькому був генеральним писарем. С. Велич­ ко у літописі зазначає, що завдяки його турботам Івана Самойловича, красноко - лядинського сотенного писаря поставлено сотником спочатку у Веприку, потім у Красному Колядині, а вже звідти «при сприянні того-таки генерального писаря» на - казним чернігівським полковником. Посада гадяцького судді явно не відповідала тій послузі, яку зробив С. Гречаний у свій час майбутньому гетьманові: ймовірно, що гадяцький суддя теж мав причетність до написання чолобитної. ** У доносі висловлене прохання, аби «гетьман был казнен». Саме таке покарання мав понести за виступи проти І. Самойловича Дмитрашка (Райча), який був поми - луваний, але не простив свого кривдника, бажаючи йому подібної участі. *** Доктор історичних наук Ю. Мицик віднайшов у польських архівах лист від 19 березня 1683 року якогось агента про поїздку І. Мазепи до Москви і вчинений на нього замах: «В цих днях Івана Мазепу, осавула війська гетьмана запорозького сі - верського, котрий приїздив з дарунками (?) до дарів їх м[илостей], приносячи (?!) гетьманську дочку з зятем Шереметом, а сина (сина І. Самойловича. — Ю. М.) визволяючи з закладу, коли він їхав уночі з учти від одного боярина, слуги князя Троякурова кілька разів рубнули в голову і в руку. За це їх було бито батогами, а за сина дворецького, відкуповуючи від шибениці, заплатили півчверті тисячі рублів». **** 20 березня 1685 року померла в Києві дочка І. Самойловича Параска, дружина київського воєводи Федора Шереметьева. Очевидно, закид старшин і простолюддя Сіверянський літопис 109 явно у контексті доносу йдеться про нього. Генеральний осавул був не- місцевий, з Правобережжя, але завдяки своєму таланту, гнучкому ро­ зуму швидко став найбільш впливовою особою на Гетьманщині. Згада- не, ясна річ, не подобалося «більш заслуженим». В. Голіцин, який з усіх старшин найбільше знав І. Мазепу і симпа- тизував йому як високоосвіченій людині, водночас напряму не звернув - ся до нього з’ясувати дійсні наміри І. Самойловича. Це, як писали ми раніше, він доручив JI. Неплюєву. Пояснення цьому, як на нашу думку, таке: І. Мазепа вважався дуже близькою людиною до І. Самойловича, а тому контактування з ним з цього приводу або не дало б очікуваного результату, або взагалі було небезпечне — викрило б прагнення голов - нокомандуючого гетьману. Підпис* І. Мазепи під чолобитною все ж є63. Нічого суперечливого у цьому нема. Факт написання чолобитної, санкціонованої В. Голіци- ним, активні дії Л. Неплюєва щодо розширення кола учасників анти- гетьманського перевороту поставили генерального осавула перед реаль- ністю, яка вже була заздалегідь визначена. Зайняв би він іншу пози - цію — потрапив би до табору переможених і скинутих з урядів стар­ шин й не став би головним претендентом на гетьманську булаву. Сам Іван Мазепа пізніше, у 1693 році, дав таку оцінку коломацьким подіям московському посланцеві Вініусові: «Гетман бывший Иван Самойлов частию таких же враждебных клівет и лживых навітов оболган и по- страждал; хотя дельцы, будучи тогда в уряде воинском, и с протчею старшиною и с полковниками на него били челом, точию о едіной его от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо виділ; а чтоб ево разорять, иміние ево пограбить и в сылку совсем в Сибирь ссылать, о том де нашего ни челобитья, ни прошения не бывало»64. 3 цього зізнання випливає те, що Мазепа як учасник протигетьманської змови був згодний із зміщенням І. Самойловича з посади насамперед у зв'язку з його хворобою, а також через зверхнє ставлення до оточен - ня, ігнорування старшинської думки. Про свого патрона генеральний обозний не міг засвідчити «враждебных клівет и лживых навітов». Та без них, така була дійсність, відставка не мала б серйозного підгрунтя. Звинувачення з відповідною «аргументацією» писали без його уча - сті найбільш зацікавлені старшини. Ситуація диктувала їм н.е кращий спосіб відставки їхнього нелюбого керманича: на жаль, альтернативи традиційній «ізміні» у системі устрою Гетьманщини у складі Московії не було. Гетьман не призначався на якийсь загальновизначений термін. гетьману у скупості, надмірному прагненні збагатитись, правомірний. Після похо­ рону він порушує справу про повернення йому посагу Шереметьєвими. Ось що проце пише Патрік Гордон, який тоді перебував у Києві: «5 числа (червня 1685 року. — Авт.) Мазепа і бунчужний були прислані гетьманом у Київ, щоб, згідно з Цар­ ським наказом, отримати дорогоцінні коштовності, гроші, одяг та інші речі, які гетьман дав своїй дочці при вступі її у шлюб. Вони пред’явили великий список грошам, які гетьман в різний час посилав своєму зятю, і в тому числі навіть ті, які призначалися для війська, що склало 7 714 р. З числа їх 2 500 Р - були запла- чені за будинок в Москві, який, згідно з царським указом, також повинен був бути повернутий гетьману. В тому ж списку показані всі подарунки, які при ве­ сіллі і після зробили полковники та інші особи, а також різні інші речі, про які боярин не в змозі був згадати (...) Боярин віддав увесь срібний посуд, який ва­ жив більше ста фунтів, також перли, дорогоцінні коштовності і 19 кілець, оцінених в 760 рублів, плаття і хутра вартістю в 1 000 p., білизну всяку і домашні прина - лежності, отримані його дружиною від її батька. Подарунки ж зроблені йому полковниками та іншими особами, він не повернув, тому що ця вимога була про­ тивна всякій справедливості, хоча вони і були означені в списках в обох уповно­ важених». * Дискусія про те, чи підписував чолобитну І. Мазепа, виникла в зв’язку з помилкою, допущеною при публікації «Источников Малороссийской Истории» Д. Бантиш-Ка- менського (у виданні підпису нема). Водночас в оригіналі, у списках севського сто­ лу, він є. 110 Сіверянський літопис Його влада була фактично неконтрольована знизу і не підзвітна вибор - цям (козакам, старшинам), а залежала передусім від вірності царям. З одного боку, це влаштовувало до пори до часу зверхника, його при - хильників, а, з іншого, боку, постійно робило гетьмана жертвою -залож­ ником недосконалості існуючої недемократичної форми правління. Вла­ ду в обраного на козацько-старшинських радах зверхника можна було відібрати лише дошкульним доносом-компроматом, бунтом, знищенням, а не мирним переобранням, як це робилося найчастіше в залежності від тих чи інших обставин на Запорізькій Січі. Хоча й там нерідко все це супроводжувалося кровопролиттям. У 1687 році в старшинському середовищі поширено вірш «Эй, Ива - не, поповичу-гетмане!». Він — немов моральне виправдання учасника змови проти гетьмана: «Эй, Иване, поповичу-гетмане! Чому ти так пустив себе в недбаньне? Ой був еси зпершу добрим всім паном, Потом еси зостал гордим всім станом! Принявся есь цілодушне гетмановати, Жеби твоим и потомкам в том стати. Неуважав давно в войску волности, И всім станом належитой годности. Себе тилко почитал — есь так быти, Же твой рожай з давних давен стал жити. Забув еси, же тя з любви избрано, И старшим себі паном названо. Ради тебі отнюдь стало не треба И мислил-есь, аки би изшел з неба. Нелюбил-есь межи людми любові, Бісіди всі прировнал-есь обмові, Жеби никто ни с ким не їл хліба: Сварки тебі у всііх было треба. Ой чому ж так против нашои речи віри От коеи виникане не віри? Бог сам любит у всіх любов и згоду, Ти противку показал-есь уряду. Не хотів-есь того нічого видіти, Жеби и то з ким дружно міл жити»65. Самійло Величко, цитуючи цей вірш у своєму літописі, зазначає, що, «по знятю гетмана Самойловича з гетманства... зараз єден нікто з ближних его подручних такия зложил и написал о нем річи, котория зде полагаются» 6. В. Шевчук цілком слушно висуває гіпотезу про ав­ торство Івана Мазепи, «бо, наскільки знаємо, Ііз підручних Самойлови­ ча тільки він і писав вірші»67. Рядок вірша «Скінчив, ах, мені жалко, ти жорстоко...»68 дуже вже резонує з отим пізнішим мазепинським зі­ знанням посланцеві Вініусові про І. Самойловича, який «оболган и по­ страдал» і якого несправедливо заслали до Сибіру. Співчутлива оцінка Мазепою подій 1687 року, виклад «невинних» тодішніх намірів старшини («просим конечной его гетманской переме­ ны») дещо суперечать з тональністю коломацького перевороту. У су­ боту, 22 липня, гетьману не дали дослухати у церкві службу — колиш­ ній переяславський полковник Бойца Сербии зі словами «Пане гетьма­ не, потребує тебе військо» взяв його за руку і вивів надвір69. Відразу ж Костянтин Солонина, як оповідає С. Величко, «похопився було вда­ рити гетьмана обухом»70. Порятований московськими полковниками, він разом з сином Яковом був доставлений у резиденцію В. Голїцина, де знову його мало не забили. На Самойловичеві виправдання гостро від- Сіверянський літопис 111 реагували дошкульними репліками Р. Дмитрашка, К. Солонина та Г. Гамалія '. Вони говорили головнокомандуючому: «Мы с большим трудом могли удержать народ, чтоб он не растерзал гетмана: так он стал всем ненавистен»72. У запалі звинувачень Р. Дмитрашка намагав­ ся вдарити свого кривдника шаблею, але хворого на очі, з мокрою по­ в’язкою на голові від головного болю ї. Самойловича врятував В. Го­ лі цин73. Зміщення керівника Гетьманщини у такій жорстокій формі — яв­ на ознака того, що переворот здійснювався не за можливим «європей­ ським сценарієм», баченням Мазепи («а чтоб ево разорять, имение ево пограбить и в сылку совсем в Сибирь, ссылать, отом де нашего... про- шенія не бывало»), а в реальності за месницькою режисурою — наст­ роем скривджених старшин — передусім Р. Дмитрашки, В. Сербина, М. Галицького, К. Солонини та Г. Гамалії, які жадали крові, знищення поваленого противника. При цьому у поваленні І. Самойловича важко виділити лідерство якогось старшинського угруповання. Під час Кримського походу утво­ рилася дійова коаліція як колишніх дорошенківців (Г. Гамалія, Я. Ли - зогуб, М. Вуяхевич, І. Мазепа, В. Кочубей), так і невдоволених стар­ шин, що висунулися в козацькі зверхники в основному на Лівобережжі (Р. Дмитрашка, В. Сербии, М. Галицький, В. Борковський, С. Прокопо­ вич, К. Солонина, С. Забіла). Різні за зв’язками, устремліннями, вони об’єдналися на грунті загального небажання бачити далі на гетьман­ ському уряді самовладного авторитарного правителя. З ним пов’язува­ лися економічні негаразди, труднощі. Не випадково коломацький пере­ ворот верхів неофіційно санкціонував у такий же спосіб розправу низів щодо «арендарів и иных людей значних и приятелей гетмана бувшо- го»74. Козаки полтавського полку, побивши свого полковника Лазара Горленка, спалили його разом з полковим суддею у печі75. У Гадяцько- му полку забили осавула М. Кияшка*76. Погроми старшинських маетнос­ тей відбулися у Воронкові77 та інших місцевостях. ЛЕГЕНДИ ПРО ХАБАР Після арешту78 Самойловича у козацькому таборі відразу почалося жваве обговорення претендентів на гетьманську булаву. Думки козаків настільки розходилися, що вирішено було відкласти вибори79, аби встиг­ ли приїхати на раду духовні особи іі знатні козаки з інших полків. За свідченням німецької преси, тоді ж розглядалося чотири кандидатури80. Найбільш певні джерела (П. Гордон) називають серед них І. Мазепу, В.Борковського, менш надійні — полкового обозного Полтавського пол­ ку Прокопа Левенця81 (був полковником у Полтаві в 1674—1675, 1677— 1678) та Якова Лизогуба82. Гостра дискусія у таборі і поза ним супро­ воджувалася репресіями щодо наближених до І. Самойловича — були скинуті з урядів, арештовані сват гетьмана Федір Сулима83, полковники Леонтій Полуботок84 (переяславський), Григорій Самойлович85 (черні­ гівський), Максим Ілляшенко86 (лубенський), Ярема Непрак87 (ніжин­ ський), Павло Герцик88 (полтавський), Григорій Карпович (Коровка- Вольський89) (київський). Ще раніше під арешт потрапив стародубський полковник Яків Самойлович. Через безладдя, скинення-побиття голов­ них старшин фактично козацьке військо забунтувало і стало малокеро- ваним. Московське командування змушене було поспішати з вибором гетьмана. * При Многогрішному був компанійським полковником, який, відвоювавши у П. До­ рошенка Лубешцину, як пише С. Величко, «через своє жосткосердя та шаленство... люто й по-тиранському вирубав невинних людей, що виїхали з сіл та міст за сіном і дровами». Десь рік обіймав уряд миргородського полковника (1670— 1671). 112 Сіверянський літопис 24 липня у похідній ставці Голіцина опозиціонери-оереможці визна­ чали статті, на яких має присягати новообраний гетьман. В основному вони обмежили правове поле Гетьманщини у порівнянні з договором Б. Хмельницького 1654 року та Глухівською угодою 1669 року. Коло- мацькі статті звузили владу гетьмана у справі розпорядження військо - вими землями, підтвердили право й обов’язки старшини доносити на свого головного керманича, обмежили певними рамками можливості його скинення і вперше постарили питання про те, щоб «народ ма­ лороссийский всякими меры и способы с великороссийским соединять и в неразорванное крепкое согласие приводить супружеством и иным по­ ведением» і щоб «никто б голосов таких не испущал, что Малороссий­ ский край — гетманского регименту, а отзывался бы единогласно: «Их ц. пресв. в-ва самодержавной державы гетман и старшине народ мало­ российский обще с великороссийским народом»90. У Москві були вражені несподіваною значною перемогою на Коло - мацькій раді. У царській грамоті від 5 вересня 1687 року є такі рядки: «Да притом же обрании ты, кн. Голицын с товарищи, постановили и написали статьи со многою прибавкою их вел. г-рей именованью и че­ сти, и привели их (Військо Запорозьке. — прим. автора) в нижайшее к ним, вел. г-рем, подданство и крепкое обещание и во многую их г-рей, прибыль и в пространство... И те все вышеописанныя дела милостью Божею, щастьем их пресв. в-ва и службою вашею совершилися благо­ получно, без всякия их в-вам противности и замешания и без кровопро­ лития и без убийства...»91. А. Яковлів закидає докір учасникам переговорів з українського бо­ ку щодо договірних статей: «На жаль, не знайшлося там нікого, хто ,б виступив в оборону державних інтересів Війська Запорозького й народу українського». І далі: «Тим часом ситуація на Коломаку усе В. 3. не була загрозлива й можна було б не йти на такі великі уступки...»92. Ці зауваження, як на нашу думку, несправедливі, оскільки не враховують важливої деталі: на момент обговорення статей українська сторона не була рівноправним партнером переговорного процесу. Опозиціонери — переможці Самойловича перебували у стані кандидатів -претендентів на найвищі посади в Гетьманщині, зокрема іі на гетьманську. Це зумовлю - вало їх надзвичайно обережну поведінку, прагнення не загострити сто­ сунки з В. Голіциним, від вирішального слова якого залежало тоді практично все. Головнокомандуючий московського війська зі своєю свитою, хитро і в своїх інтересах спланувавши хід «чорної» ради, зумів загнати безпортфельних старшин у глухий кут, коли ті запропонували, аби «всі пожитки бувшого гетьмана Івана Самойловича, також і дітей його, бувших чернігівських та стародубського полковників, віддали їм у військовий скарб»93. Патрік Гордон зафіксував у щоденнику його диктатреакцію на звернення українців: «Після деякої роздуми сказав генералісимус з властивою йому при- родньою жвавістю дуже коротко: «Не вважаючи на те, що все, що зрад­ никові належало, за силою законів припадає царям, хоче він усе-ж сам, з небезпечністю підпасти царській неласці, взяти на себе, що козацьке військо здобуде половину майна зрадника, а друга частина мусить піти до царського скарбу»94. Саме у цій редакції і прийнято відповідну стат­ тю. Лише після цього було порушено питання про претендента на була - ву і розподілено наперед уряди. Свідчення П. Гордона цінне тим, що воно спростовує розповсюджене твердження, що В. Голіцин «згодився за гроші скинути Самойловича й дати гетьманський уряд Мазепі»95 (А. Яковлів). Головнокомандуючий, як видно, діяв в інтересах Москви. Якби він отримав заздалегідь хабар, то мав би всі відповідальні повно - важення, аби і дати більше вольностей козакам, і залишити скарби Са- мойловича неторканими у Батурині. Сіверянський літопис 113 Версія про таємні зносини Голіцина з Мазепою напередодні «чор­ ної» ради логічна з точки зору пропозиції першого («Знатніші з коза - ків спитали цілком таємно, кого найбільше хотів би генералісимус ма­ ти за гетьмана, — пише П. Гордон. — І коли вони здобули натяк, що така людина Мазепа, то підписали всі вони у такому напрямі ще цього вечора лист»96). Довкруж згаданого моменту тому не випадково з’явилося чимало гіпотез, чуток та й звичайних пліток. Розглянемо деякі з них. Перша. За викладом автора «Історії Русів», напередодні ради І. Мазепа обдарував багато «секретаря міністерського Башмакова; за­ певнив через нього самих міністрів про значні суми їм од нього при­ значені за вибір його в гетьмани»97. Друга. Д. Бантищ-Каменський «чув від одного шановного потомка Борковського: ніби Голіцин пропонував останньому гетьманство за де­ сять тисяч рублів, на що Борковський через свою скупість не згодився. Мазепа випросив у нього з великою трудністю вказану суму, отримав бажане і заплатив борг з військового скарбу»98. Третя. М. Маркевич другу легенду записав у власній інтерпретації: «Не хочу назвати прізвище, яке, по цій легенді, носив при житті упир; в|ін був дуже багатий і ще більше скупий. Його хотіли вибрати в геть­ мани; князь Голіцин, учасник справ і вірний слуга царівни Софії Олек - сіївни, попрохав в упиря хабара з тим, щоб доставити йому гетьман - ство; упир не дав хабара; Мазепа, Іван Степанович, людина кмітлива, полюбляюча гроші, але знаюча, як їх використати, коротше кажучи, мій прадід (??!), зайняв в упиря суму, яку бажав кн. Голіцин; у той же час він став гетьманом, і з військової скарбниці повернув упирю гро- ші»99. Упир — це той же В. Борковський, який за життя славився своїми численними церковними пожертвами*, але, померши, завдяки чиїсь фантазії або навмисному спаплюженню зажив у непривабливому об - разі: Кажуть люди: що полковник По ночах блукає, — То душа його страдная Упокою все шукає...100 О.Лазаревський, оперуючи кількома універсалами, приходить до висновку: «Не любив Борковського Мазепа, певно, за його багатство та скупість, тому що був заздрісним і ненаситним. Не любив Борковського і народ — за його жорстокість до своїх «підданих». Нелюбов народу до Борковського засвідчується тим чернігівським повір’ям про цього бага- ча, що записав Маркевич»101. Зауважимо відразу, що після смерті Бор­ ковського у 1702 році чимало його маетностей перерозподілено Мазе­ пою іншим власникам впливових урядів. І це зроблено не тому, що геть - ман зневажав генерального обозного, а тому, що села мали статус ран­ гових, тобто давалися урядовцю на час його повноважень. У спадок во­ ни не передавались. Про скупість, жорстокість В. Борковського теж немає ніяких зві­ сток, окрім літературного, історіографічного походження. Фабула ж — «він відмовився від гетьманської булави, поскупившись заплатити за неї князю Голіцину 10 тисяч рублів»102 — позбавлена всілякої логіки. Такою сумою (50 тисяч золотих), по-перше, він навряд чи міг розпо­ ряджатися, тим паче мати її у поході, при собі (за службу отримував у рік всього-на-всього 1000 золотих). По-друге, якби у нього вона й бу­ ла, то генеральний обозний її б не пошкодував за надання гетьман - ської посади. Адже гетьман розпоряджався військовим скарбом безконт- * В Успенському храмі Єлецького монастиря у свій час висів портрет ктитора В. Бор- ковського, а над могилою на надгробку був висічений напис, який лаконічно у по­ етичній формі оповідає про заслуги, життєві віхи помітного діяча доби Мазепи. 114 Сіверянський літопис рольно на власний розсуд. Тому компенсувати приватні витрати йому б не було ніякої проблеми. На жаль, інтригуючий фактаж легенд настільки діє магічно, що навіть чимало відомих дослідників (І. Борщак103, А. Яковлів104, М. Гру- шевський105), не вагаючись, приписують Мазепі можливу його дію як незаперечну, дійсну, таку, яка насправді відбулася. «Відслуживши у Самойловича тринадцять літ, — пише М. Дмитренко, — Мазепа не мав навіть десяти тисяч карбованців готівкою, щоб заплатити, власне, «по­ дякувати» небезкорисливому князю В. В. Голіцину за покровительство та допомогу при обранні, а позичив їх у обозного Василя Борковсько - го»106. Джерела цих сумнівних версій достовірні хіба що в єдиному: го- ліцинський «натяк» на передколомацькому зібранні щодо Мазепи справ - ді не був безкорисливим. В. Голіцина апологетично-петрівська історіографія змальовує чор­ ними фарбами як змовника-зрадника Петра І, реакціонера. За свідчен­ ням же сучасників-іноземців, це була найосвіченіша людина того часу. Француз Невіль називає його «великим» і зазначає — «у нього одного було більше розуму, ніж в усій Московії»107. Князь знав кілька мов, у нього була величезна бібліотека. Як фаворит царівни Софії і один з перших урядовців він хотів реформувати існуючий лад насамперед звільненням селян від кріпацтва з передачею їм землі, у його планах було також надання дворянам європейської освіти і т. п.108. Коли в результаті військових дій був знищений Чигирин, він про­ дав одне з своїх сіл і виручені гроші передав мешканцям, які втратили свої житла і майно103. Цей благородний вчинок заслуговує на увагу хо­ ча б з того боку, що царедворця дехто виставляє як ненаситного загре­ бущого багатія-Магната, який заради грошей міг піти на все. З Мазепою Голіцина єднали культурні і освітні інтереси. Вони мог­ ли без перебільшення говорити на рівних. Оскільки Мазепа часто зуст- річався з ним у Москві за дорученням І. Самойловича, то, ясна річ, В. Голіцин добре знав його як людину, як старшину. З огляду на це, головнокомандуючий московською 100-тисячною армією як найвпливо- віший державний діяч Московії зробив вдалу ставку на розум, дипло­ матичний хист, високу культуру. Ці якості мав Іван Мазепа, який під­ купляв європейців знанням мов, ерудицією. Інші лідери, по-перше, і були малознані для головуючого на старшинському зібранні, і, по-друге, всі вони (Борковський, Левенець, Лизогуб та інші) проявили себе біль - ше у локальних господарсько-військових справах, ніж державних дипло­ матично-політичних. Для побудови передової унітарної самодержавної держави В. Голіцину потрібні були надійні однодумці-«європейці» з по­ глядом у майбутнє, а не старі консерватори з досвідом інтриг, ненасит­ ної розбудови власних та родинних маетностей, потаємні саботажники дипломатії Москви. У ролі останнього бачився московському урядовцю гетьман Іван Самойлович. І фаворит царівни Софії, якщо не організо- вує змову проти гетьмана, то сприяє його падінню. У грудні 1687 року лондонський місячник «Модерн Гісторі» навіть сповістив, що Голіцин «вернувся додому без ніяких успіхів та, щоб себе виправдати, оскаржив Самойловича та його сина в «зраді»110. У той же час зарубіжна преса тієї доби за інформаційними джерелами з Москви сповіщає, що обрано «славного вояка», «пана Мазепу, людину великої репутації та відому зі своєї хоробрості»111. Опозиціонерів-змовників на Коломаку найімовірніше не задоволь­ няв вибір Голіцина. Але при всьому цьому вони з ним у той момент ми - рилися, бо ж зміщено Самойловича та й, зрештою, вони виграли. Актив - ні учасники гетьманського перевороту здобули авторитетні у старшин­ ському середовищі уряди. Так, Костянтин Солонина перед колома- цькою радою 25 липня був призначений у Козелець київським полков - ником, Яків Лизогуб став чернігівським полковником, Степан Забіла — Сіверянський літопис 115 ніжинським полковником, Родіон Дмитрашка (Райча) — переяслав­ ським полковником, Григорій Гамалія — лубенським полковником, Ти­ мофій Олексіїв* (Алексеев) — стародубським полковником112, Федір Жу- ченко** — полтавським полковником, Іван Стороженко — прилуцьким полковником114. За Данилом Апостолом, який порозумівся з опозицією, залишено миргородське полковництво. Зберіг уряд і гадяцький полков - ник Михайло Борохович115, який десь перед 1687 роком змінив М. Гали­ цького. Крім того, посаду генерального писаря здобув Василь Кочубей116, генеральними суддями призначені Михайло Вуяхевич та Сава Проко- пович117, генеральним осавулом — Войца Сербии118, Андрій Гама- лія119, генеральним бунчужним — Юхим Лизогуб120. Лиш двоє з опози­ ціонерів практично нічого не виграли від вчиненого перевороту — В. Борковський і М. Галицький. Вже 15 вересня 1687 року «старшина били челом, чтоб ему, Михайлу, в Малороссийских городіх не быть, по­ тому что он непостоянной человек»121. Зарозумілого амбіційного племін- ника Самойловича вся коаліція переможців залишила поза бортом при­ значень. На попередній посаді й при своїх інтересах бачимо генерального обозного. За нього ще пробував хтось*** агітувати на козацькій раді, од­ нак старшини, пам’ятаючи про попередню домовленість, вже діяли за спланованим заздалегідь сценарієм. Коли Голіцин, почувши з натовпу дві кандидатури-пропозиції, запитав повторно у козаків, «кого б вони хотіли мати за свого гетьмана, і всі однодушно відповіли — Мазепу» (Гордон)122. Новообраний гетьман, якби він був головним організатором змови, з допомогою Голіцина зміг би подбати про надійніше оточення, «своїх» полковників. Навопризначені ж вважали Мазепу, мабуть, тимчасовою фігурою, бо, вірогідно, ними інспіровані у тій чи іншій формі у 1688 ро­ ці протигетьманські козацькі протести. Гетьман доповідав у Москву, «что не только мятежные козаки его, гетмана, за настоящего не почи - тают, но и сами их начальники послушания ему не делают»123. Особли­ во проявляли невдоволення козаки Чернігівського полку, який не брав участь у Коломацькій раді. Для них спеціально було надіслано царську грамоту з представленням Мазепи124. Як на нашу думку, Опозиційне не­ вдоволення чернігівчан було спровоковане В. Борковським, який жив у Чернігові іі мав вплив на місцеву старшину, якою безпосередньо керу­ вав як полковник більше 13 років. Дізнавшись про те, що Д. Апостол на початку 1688 року «пишет к запорожцам без ведома ево гетманского противные на возмущение народу малороссийского письма», гетьман дав наказ арештувати пол­ ковника* та його однодумців125. У той рік були позбавлені урядів пол­ ковницьких Р. Дмитрашка (Райча), К. Солонина, Г. Гамалія, генераль- ного осавула В. Сербии126, тобто головні рушії змови проти І. Самой- ловича 1687 року. Ще через два-три роки відбувається нова хвиля змі­ щень, в результаті якої полковницькі уряди повертаються попереднім урядовцям або наближеним до них (Л. Полуботку, Д. Горленку, М. Ми - клашевському, П. Герцику, Г. Карповичу). ПОДІЛ МАЙНА САМОЙЛОВИЧІВ На Коломацькій раді Іван Мазепа отримав від царів з рук В. Голі- цина не тільки булаву, бунчук, печатку та прапор, а й сорок соболів у двісті рублів та атлас127. Москва щедро обдаровувала і пізніше майже щороку свого васала знову ж таки з далекоглядним прицілом: додат­ * Тимофій Олексіїв був полковником у Стародубі у 1676 — 1678 роках. ** Вп’яте стає полковником у Полтаві. *** Мабуть, опозиціонери ще сподівалися повернути хід ради на свій лад. * Невдовзі цього ж року Д. Апостол був відновлений на уряді. 116 Сіверянський літопис кові дарунки зверх обов’язкової платні (тисяча золотих червоних на рік) мали забезпечувати у першу чергу його вірність, слухняність та покірність. Царизм демонстрував цим великі гарантії безпеки гетьмана за умови педантичного виконання ним царських указів, настанов і по­ бажань. Старшинські інтриги, доноси, заохочувані Коломацькими стат­ тями, не мали значення для Москви доти, поки гетьман влаштовував її. З перших днів гетьманування І. Мазепа став заручником насаджених йому нерівноправних правил гри в системі автономного політичного уст - рою і відповідних стандартів поведінки. Кримський похід був дуже затратним для царської Московії — він обійшовся десь у 560 тисяч рублів128. Ідея В. Голіцина частково компен- сувати величезні витрати статками гетьмана і пом’якшити економічні проблеми імперії, мабуть, виходила саме з цієї реалії. Відразу ж після арешту Самойловича він направив для перепису скарбів, майна гетьмана та його близьких у Батурин Микиту Данило­ ва, дяка Андрія Юдіна, в Глухів — Андрія Нікітіна, дяка Михайла Жа- денова, в Сосницю — князя Івана Засєкіна, дяка Лева Протопопова, в Кролевець — Михайла Денисова з піддячим, в Стародуб — Івана Іва­ нова з піддячим, в Чернігів — окольничого Федора Шаховського129. 21 вересня 1687 року севському воєводі і стольнику Леонтію Неп - люєву була направлена царська грамота, згідно з якою він призначав - ся головним відповідальним за опис, збір коштів І. Самойловича в Ук­ раїні. Виконавцям, які вже робили цю справу, «велено учинить книги, да те книги, за Дьячьею приписью, привесть с собою в Севеск приедут, и ты б, Окольничий Наш и Воевода, к Нам, Великим Государям, писал и книги и Гетманские и детей ево пожитки прислал к Москве с Дья­ ком с Михайлом Жаденовым, а отписку и описные книги велел подать и взятые пожитки объявить в Приказе Малыя Россия, Наши Царствен­ ные болыния печати и Государственных Посольських Дел Оберегателю, Ближнему Боярине, и Наместнику Новгородскому, Князю Василью Ва - сильевичу, да Боярину Нашему, Князю Алексею Васильевичу Голи - цыну с товарищи»130. Севський воевода Леонтій Романович Неплюєв почав службу у вій - ську в 1654 році, брав участь у двох походах проти поляків іі одному проти шведів. Боярин з 1677 року був воєводою у Севську, Переяславі, Києві та інших містах131. Після його падіння у 1689 році з’ясувалося, що він «ратным и уездным людям, чинил много разорение и убытки»132, брав хабарі, додаткові податки. Гетьман Самойлович у 1684 році просив царських урядовців, «чтоб приказали зятю моему быть в Киеве воєводою, а в товарищах послали бы окольничего Леонтия Романовича Неплюева: Он человек добрый, в этих краях жить умеет, зять мой при нем учился бы»133. Після смерті дочки гетьмана у 1685 році воевода разом з I. Мазе­ пою виконував невдячну місію — забирав посаг у П. Шереметьева. Вже тоді він, очевидно, мав уявлення про статки Самойловичів і накинув на них оком. При тих чи інших політичних інтересах В. Голіцина, змовників - старшин Л. Неплюєв від падіння І. Самойловича теж передбачав пере­ дусім зиск. 11 листопада 1687 року у Севську за звинуваченням воєводи був страчений за «воровские затейные и непристойные слова» син ски - нутого гетьмана, чернігівський полковник Григорій Самойлович. С. Ве­ личко справедливо називає головну причину його забиття — «коли б Гетьманича відпустили за монаршним указом на волю, то він міг би доправлятися в нього, Неплюєва, свого добра та скарбів, які той забрав у війську з ним, Гетьманичем»134. При арешті ж Г. Самойловича сев­ ський воєвода провів конфіскацію всього полковницького обозу135. У цьому зв’язку дивними видаються висунуті окремими дослідниками що­ до Мазепи звинувачення як головного ініціатора загибелі гетьманича138. Сіверянський літопис 117 Описувачі майна Самойловичів та їхні рідні теж не все заносили в описові книги. Так, 16 вересня 1687 року царі отримали з Переяслава розшукову справу на воєводу Василя Мясного, який старався забезпечи- ти конфіскованим у першу чергу себе137. 1 листопада 1687 року відбувся розподіл конфіскованого. У геть­ манській резиденції, як сповіщається в московському акті, «столник и воєвода Семен Протасьевич Неплюев, да дяк Михайло Жеденев, да з ними генералная старшина, судьи Михайло Вуяхевич да Сава Проко­ пов, да киевский полковник Константин Солонина, да полтавского пол­ ку обозный Прокоп Левенец, да лубенской сотник Андрей Яковлев, да Батуринской канцелярии Сава Степанович, Ивана Самойлова и детей ево Гришковы и Якушковы животы, червоные золотые, и таляры, и мел - кие серебреные денги, серебреную посуду, списав все имянно, разде­ лили на две половины; и одну половину червоных золотых и талярей и мелких денег и серебреной посуды он столник и воевода и дяк при­ няли в казну великих государей и великой государыни, их царского ве­ личества, а другую половину червоных золотых и талярей и мелких де­ нег и чехи, сколько их объявилось, все, также и платье всякое, соболье и лисье, и золотное, и бархатное, и отласное, и камчатое, и материи и золотыи и толковый и всякия Ивана Самойлова и детей ево Гришковы и Якушковы животы, и лошади и всякую скотину отдали в казну ж ве­ ликих государей и великие государыни благоверные царевны, их цар­ ского величества, в войсковой скарб войска запорозского обоих сторон Днепра гетману Ивану Степановичю и генералной старшине и всему войску запорозскому на жалованье их же царского величества малоро- сийских городов ратным людем»138. З пожитків гетьмана взято у царську казну 2458 золотих червоних, 23 725 єфимків, 1145 левків, 1907 рублів дрібних грошей, срібного посу­ ду вагою 15 пудів, двадцять вісім фунтів, сім золотників з половиною тощо139. Дещо інші відомості подає військовий канцелярист С. Величко, який мав можливість, як вказує, бачити відповідні документи. Ось що він пише про цю справу: «Сталося отож за тим указом, що всі Самойловичеві й синів його скарби та срібло, що були в Батурині разом з військовим скарбом, роз­ ділено навпіл у кам’яній скарбниці в гетьманському дворі і за кілька день переважено на шалях, бо, лічачи їх велику кількість, треба було б багато забавити часу. Розділивши отак, одну частину згаданий цар­ ський посланник забрав на Москву, а друга частина лишилась у скарб­ ниці у Батуринському замку в гетьманському дворі на військо. Що з тих скарбів перед розділенням та після розділення скарбниці й у дворі гетьманському вкрадено ближніми гетьманськими слугами, а може, й забрали їх за гетьманським указом та перенесли на інше місце, то про те не відомо нічого, але, певна річ, їх було більше, ніж описується, бо коли б там вони були всі, то за тиждень їх не можна було б розважити та розділити навпіл. А що лишилося на козацьке військо, те я виписав з одного тодішнього скарбового реєстру, який трапилося мені побачити у військовій канцелярії, і кладу тут для наочності. В тому реєстрі було написано, що знайшлося наявних червоних золотих 22251, талярів битих 22 855, левів 566, срібних копійок 7533, золотих і шагів 9, чехів 204 210 золотих. Поклавши відтак червонний, як тоді бувало, по 6 золотих, вий - де сума 133 506 золотих, а поставивши таляри по 3 золоті, вийде 68 565 золотих. Леви поклавши по копі, як тоді ходили, вийде 1 415 золотих. Склавши ж тут всю суму докупи і прилічивши до неї ту дрібну чехову й копійчану суму, дістанемо всього 415 029 золотих і дев’ять шагів. А про те, що написав я вище: скарби покрадено Мазепиними слугами, ди- вуватися не треба, бо я бачив у тому-таки грошовому реєстрі безімен- ний запис про покрадення скарбу. І ближні слуги та кревні Мазепинї, котрі були перед його гетьманством увіч убогі, невзабарі при гетьмані 118 Сіверянський літопис своєму стали багатими, маючи по кільканадцять і кількадесят тисяч зо­ лотих грошей, окрім срібла та інших дорогих речей. Із тих ближчих слуг для кращої вірогідності згадаю двоїх: покойового Запорожця і целюрика. Скільки ж лишилося срібних столових креденсів і всіляких дорогих золотих та срібних спеціалів клейнодів, перлин та іншого камін - ня, шабель, кульбак, рондів, пістолетів, янчарок, панцирів та інших всі­ ляких військових риштунків, також міді, цини, стад і безліч усілякої скотини, про те мені невідомо, однак відомо, що те все дісталося не ко­ му іншому, тільки Мазепі»140. Якщо зробити за способом Величка підрахунки коштів, які наді­ йшли до церковної казни, то вийде близько 100 тисяч золотих. Отже, гетьманському уряду дісталося у чотири рази більше? Цифра ця, пев­ но, дещо менша. І ось чому. Коштовностей, майна та грошей на суму 21 390 рублів отримали ще безпосередньо князь В. Голіцин та Л. Неп- люєв141 протягом кінця 1687—літа 1689 років. 2 грудня 1689 року геть­ ман надіслав з своїм дворецьким Романом Висоцьким государям «Рос­ пись вещей, которые в разных временах даны от меня, Ивана Мазепы, Гетмана, с начала уряду Гетманскаго, во всі времена Князю Василью Голицину»142. Дехто трактує її як розписку — документ про хабар ге­ нерального осавула на гетьманство. «З цього повідомлення видно, що при зміщенні Самойловича діяли хабарі, дані або обіцяні Мазепою сильному временщику»143, — зазначає М. Костомаров. Разом з тим «Роспись» аж ніяк не свідчить про якісь зобов’язання гетьманського осавули у липні 1687 року. У 1689 році після падіння царівни Софії В. Голіцина без суду і слідства відправили у за­ слання, а вже потім шукали доказів його вини. Царедворця абсурдно і голослівно звинуватили у тому, що він взяв за поразку у Другому Крим­ ському поході хабар у кримчан144. Потрібні були ще додаткові свідчення його вини. Партія переможців вирішила проревізувати розподіл коштів з скарбу Самойловича, сподіваючись знайти красномовні докази щодо зловживання Голіцина. 10 листопада у Севськ новому воєводі Івану Леонтьеву була надіслана царська грамота145 дати пояснення з приводу перевезення конфіскованих цінностей, грошей. У відповідь він писав, що до Москви «сколько чего порознь послано, того в отписке их не на - писано»146. У Малоросійському приказі все ж були знайдені деякі доку­ менти про вивезене, його розподіл147. Пояснення у цій справі давав і Мазепа. 24 грудня 1689 року він сповіщав царських урядовців, що пере­ дав В. Голіцину «денег готовых червонных золотых копійками и ефим- ками 11 000 рублев. Серебра, в розных посудах, 3 пуда, 12 фунтов. Серь­ ги алмазные 1 200 р. Другое зарукавье алмазное 400 рублей. Перстень алмазный 200 р. Перстень яхонтовой 50 р. Ковш золотой 100 червонных. Лошка золотая, да пара ножей с яхонты червчетыми, в ковцежці 120 р. 3 сабли турские, в том же числе 2 с. изумруды, 3 с. червчетыми яхонты 900 р. Завіс алтабасной к постелі, другой золотоглавой, ціна им 400 рубл. Шатер турской новой 300 р. різного цвіту золотоглавов 40 аршин, по 8 р. ар. и того 320 р. 3 лошади турские с наряды 1000 рублей. То дано неволею больше, нежели волею с подущения и безпрестанных погрозов Леонтья Неплюева . А всего 17. 390 р.»148. Остання заувага, як бачимо, ніби пом’якшує дії Голіцина і перекла- дає вину з недавнього патрона на севського воєводу. Тут ще й додаєть­ ся: «Леонтию Неплюеву выдано 2000 червонных золотых, да 500 ефим­ ков. В клейнотах, и есть, в запанах, в перснях, так лошадьми и сабля­ ми и матеріями на 2 000 р.»149. Насправді ж ніякого криміналу у згаданому не було, хоч Петру І і його оточенню хотілося все це видати у негативному світлі. За Колома- цькими статтями, а потім царським указом від 21 вересня 1687 року половину скарбу Самойловича І. Мазепа мав передати через Л. Неплю- Сіверянський літопис 119 єва В. Голіцину та його сину Олексію для казни. Таким чином це була цілком «законна» конфіскаційна акція, підкріплена рішенням царівни Софії, Інша справа, що її московські учасники, користуючись владними повноваженнями і безконтрольністю, могли розпорядитися конфіскова­ ним на свій, розсуд. І. Мазепа як повністю залежний від Москви васал в умовах осені 1687 року не міг активно впливати на їх дії, до того ж, займатися контрольними функціями. Водночас як керманич він був за - цікавлений зменшити межі контрибуції для Гетьманщини. І це вдалося, оскільки керуючі цим процесом (Л. Неплюєв, В. Голіцин) поживилися з царської частки, не внесеної до реєстрів. Гетьманський уряд тоді ні­ кого не звинуватив у зловживанні, бо таким чином залишився у більшо - му прибутку, ніж мав би при ретельному обліку майна Самойловичів. За нашими оцінками, завдяки комбінаціям Мазепи Москва чи й отри­ мала третину конфіскованого у Самойловичів. Під час Бендерівської комісії 1709 року соратники, дискутуючи про статки померлого гетьмана та військову казну, зазначали таке: «Між Самойловичем і гетьманшею часто були сварки, тому він почасти роз­ ділив свій скарб між приятелів на сховок, почасти вложив до військо - вого скарбу, почасти поховав у землю. Одначе одно й друге перейшло до рук Мазепи... В руки Мазепи звернули все повірене собі сповідник Самойловича Василь і пок. Лисиця, Ялоцький і Турянський»150. З їх згадок також випливало, що «ясновельможний гетьман Мазепа без зго­ ди запорозького війська передав багато скарбів гетьмана Самойлови- ча до Москви кн. Голіцинові за надане собі гетьманство, але не всі, а тільки частина в простій московській монеті,, не в золоті й сріблі та до­ рогому камінні, дісталося ненаситній московській зажерливості»151. То­ ді ж племінник гетьмана А. Войнаровський спростував ці голослівні твердження тим, що з присутніх у Бендерах старшин у 1687 році лише «Ломиковський і теперішній прилуцький полковник уже жили в тім краї, проте не займали, як у теперішньому часі, військового становища. Перший під назвою дворака був при боці гетьмана, другий довго ко­ лись держався канцелярії, та ні одного з них не допущено знати щось глибше»152. У 1688— 1689 роках, пояснював претендент на кошти військо­ вого скарбу, Мазепа дійсно давав дарунки Голіцину тому, що «задля малолітності царя він тримав у руці кермо держави й уладжував спра­ ву по своїй волі»153. Старшина сама далі підтверджувала ці зізнання про те, що гетьман мав великі видатки в Москві у 1688 році і пізніше, аби там не підтримали донощиків на нього, опозиціонерів, зокрема Михайла Галицького, Полуботка, Дмитрашка154. Як зазначив у своєму щоденнику П. Гордон, «18 травня 1688 р. прибув у Москву переяславський полков - ник Дмитрашко з приводу одного порожнього проекту; він був добре прийнятий і перед ним дуже притворялися. Між тим на засіданні Таєм­ ної ради було вирішено затримати його в Москві, щоб позбавити його можливості підняти повстання проти Мазепи і викликати заворушення, бо він був дуже діяльна людина і не особливо добре ставився до геть­ мана. Дмитрашка проти всякого очікування відпустили. Гетьман напи- сав, що для попередження заворушення в Україні його слід під тою чи іншою причиною затримати в Москві. Однак він знайшов засіб відкри­ ти собі зворотній шлях. І в Москві вважали непоганою ідеєю зробити полковників більш незалежними від гетьмана і не дозволяти, щоб ни - нішній гетьман знову отримав таке значення і таку силу, які мав його попередник»156. І. Мазепа щедрими заохоченнями московських урядовців, В. Голі­ цина намагався змінити існуючий настрій на власну користь. Царська сіім’я при цьому не потерпіла від подібних зловживань, використання прихованих коштів Самойловича. Поділ майна скинутого гетьмана — ідея В. Голіцина. Вирішив би він інакше — коштовності, гроші Самой- ловича та його рідні перейшли б до військового скарбу Гетьманщини. 120 Сіверянський літопис До речі, великі государі (за рішенням царівни Софії) отримані в казну срібло, золото, червінці розподілили на свій розсуд в основному між наближеними, зокрема видана плата у такий спосіб окольничому Венедикту Змееву, думному дяку Ємельяну Українцеву та іншим156. Крім діамантів, В. Голіцин отримав тисячу селянських дворів157. Не забута й українська старшина. 11 травня 1688 року І. Мазепа повідомляв генеральному обозному Василю Борковському, що за його проханням з конфіскованого майна «монархи наши изволили милостиво указати, абы всякому з старшины и полковников по моему гетманскому разсмотрению учинено пристойное удовольствование, межи иншими те­ ды особами Вашей милости вділити казалисмо по двадцяти гривень срібра в работі доброй будучого, из сукон: кунтуш ластровый соболый обшитый и жупан ластровый, якіс то річи через умислного нашого по­ сланого Івана Бистрицкого посилаєм в дом Вашей милости»158. Джерела та література: 1. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. — Київ, 1993. — С. 80. 2. Смолій В. Іван Мазепа / Володарі гетьманської булави. — Київ, 1994. — С. 389; Мельник Л. Боротьба за українську державність (XVII ст.). — Київ, 1995. — С. 165. 3. Вишневський Л. Мазепа: історія життя і зради / Наука і суспільство. — 1985. — № 9 — С. 34. 4. Борщак І. Мазепа — людина й історичний діяч / Літературна Україна. — 1990.— 1 листопада. — С. 6. 5. Зеркаль С. Руїна козацько - селянської України в 1648 — 1764 — 1802 роках. — Нью- Йорк, 1968. — С. 147. 6. Холмський І. Історія України. — Нью-Йорк, 1971. — С. 243. 7. Заруба В. Украинское казацкое войско в борьбе с турецко - татарской агрессией (последняя четверть XVII в.), — Харьков, 1993. — С. 89. 8. Там само. — 90. 9. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Київ, 1992. — Т. 2. — С. 98. 10. Мельник Л. Боротьба за українську державність (XVII ст.). — С. 162. 11. Летопись или описание краткое знатнейших действ и случаев / Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный комиссиею для раз­ бора древних актов, состоящей при Киевском, Подольськом и Волынском генерал- губернаторе. — Киев, 1888. — С. 33. 12. Літопис Самовидця. — Київ, 1971. — С. 145. 13. Там само. 14. Соловьев С. Сочинения в восемнадцати книгах. — Москва, 1991. — Кн. VII. — Т. 13 — 14. — С. 382. 15. Там само. 16. Там само. 17. Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. — Київ, 1994. — С. 485. 18. Там само — С. 484—485. 19. Востоков А. К истории первого Крымского похода / Киевская старина. — 1886. — № 2. — С. 277. 20. Там само. 21. Белов Е. Русская история до реформы Петра Великого. — Спб., 1895. — С. 443, 22. Там само. 23. Рігельман О. Вказана праця. — С. 486. 24. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. Спб., 1905 — Кн. 6 — Т. 15. — С. 357. 25. Там само. 26. Примечание к именной переписке малороссийских гетманов / Белозерский Н. Юж­ норусские летописи. — Киев, 1856. — Т. 1. — С. 137. 27. Чернігівський літопис / Сіверянський літопис. — 1996. — № 4. — С. 113. 28. Шевченко Ю. Позика в упиря, або Чернігівський епізод кар’єри Івана Мазепи / Сіверянський літопис. — 1995. — № 2. — С. 59. 29. К истории края. Из фамильного архива А. И. Ханенка. Письмо гетмана Іоанна Мазепы к пану Василию Дуброховскому, обозному войска их Царского Пресвет- лого Величества Запорожского Генеральному / Черниговские губернские ведомости, — 1888, — № 27. — 31 марта. 30. Вишневський Л. Мазепа: історія життя і зради. — С. 34. 31. Сергієнко Г. Іван Самойлович / Володарі гетьманської булави. — С. 379. 32. Дневник Патрика Гордона / Русская старина. — 1916. — Май, — С. 300. Сіверянський літопис 121 33. Там само. — С. 301. 34. Майков П. Предисловие / Русская старина. — 1916. — Январь. 35. Мацьків Т. 1687 — 1709 : неупереджені свідчення західноєвропейських сучасників / пам’ятки України. — 1991. — № 6. — С. 34. 36. Шугаєвський В. Дари Юрія - Василя Дуніна - Борковського / Науковий збірник за рік 1925. — Київ, 1926. — Т. XX. — С. 59. 37. Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Киев, 1908. — Т. 1. 38. Там само. — Киев, 1914. — Т. 4. — С. 478. 39. Дневник Гордона во время его пребывания в России / Русская старина. — 1916. — Март. — С. 409. 40. Окиншевич Л. Центральні станови України - Гетьманщини XVII — XVIII вв. — Ки­ їв, 1929. — Частина 1. — С. 74. 41. Рігельман О. Вказана праця. — С. 481. 42. Стороженко А. Родион Григорьевич Дмитрашко, полковник переяславский. — Киев, 1893. — С. 1. 43 Там само. — С. 3. 44. Там само. — С. 17. 45. Савицкие Андрей и Александр. Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка XVII—XVIII в. — Киев, 1890. — С. 120. 46. Там само. — С. 123. 47. Стороженко А. Родион Григорьевич Дмитрашко, полковник переяславский. — С. 22. 48. 3 епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи (упорядник та автор передмови B. Станіславський). — Київ, 1996. — С. 84. 49. Рігельман О. Вказана праця. — С. 487. 50. Довідник з історії України. — Київ, 1993. — С. 117. 51. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью - Йорк — Париж — Торон­ то, 1960. — С. 36. 52. Там само. 53. Лазаревский А. Люди старой Малороссии. — Киев, 1882. — С. 1. 54. Там само. — С. 2. 55. Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Киев, 1908. — Т. 1. — С. 238. 56. Маркевич Н. История Малороссии. — Москва, 1842. — Т. 2 . — С. 304. 57. Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш - Каменским и издан­ ные О. Бодянским. — Москва, 1858. — Часть 1. — С. 298. 58. Там само. — С. 300. 59. Там само. — С. 301. 60. Павленко С. Твоя правда, Іване Мазепо! / Голос України. — 1996. — 6 липня, — С. 8. 61. Мицик Ю. Невідомі документи Івана Мазепи / Пам’ятки України. — 1991. — № 6. — С. 56. 62. Дневные записи генерала Патрика Гордона / Русская старина. — 1917. — Фев - раль. — С. 314 — 315. 63. Петровський М. Нариси історії України XVII — початку XVII століть. — Харків, 1930. — Т. 1. — С. 117. 64. Оглоблин О. Вказана праця. — С. 28. 65. Українська поезія. Середина XVII ст. — Київ, 1992. — С. 128. 66. Там само. — С. 597. 67. Шевчук В. Козацька держава. — Київ, 1995. — С. 144. 68. Величко С. Літопис. — Київ, 1991. — Т. 2. — С. 343. 69. Там само. — С. 341. 70. Там само. 71. Соловьев С. Вказана праця. — С. 388. 72. Там само. 73. Костомаров Н. Исторические монографии и исследования. — Книга шестая. — C. 363. 74. Літопис Самовидця. С. — 144. 75. Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 345. 76. Там само. 77. Лучицкий И. Три документа к истории бунта в Малороссии в 1687 году / Киев­ ская старина. — 1884. — Июнь. — С. 308. 78. Мельник Л. Гетьманство Івана Самойловича (1672 — 1687) / Історія України. — 1997. — № 5. — С. 3. 79. Рігельман О. Вказана праця. — С. 482. 80. Liepziger Poct - und Ordinar Zeitung. — 1687. — 13 sentember; Sonntag Posicion. — 1687. — 38 voche. — Ibidem. 81. Оглоблин О. Вказана праця. — С. ЗО. 82. Історія Русів. — Київ, 1991. — С. 236. 83. Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей. XVII — XVIII в. Киев, 1884. — С. VII — VIII; Величко С. — Літопис. — Т. 2. — С. 344. 84. Коваленко О. Павло Полуботок — політик і людина. — Чернігів, 1996. — С. 8. 85. Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 344. 86. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні. Лівобережжя. 1 / Пам’ятки України. — 1990. — № 2. — С. 13. 122 Сіверянський літопис 87. Лазаревский А. Очерки и документы по истории Малороссии. — Киев, 1899. — С. 24. 88. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні. Лівобережжя. 2 / Пам’ятки України. — 1990. — № 3. — С. 19. 89. Пам’ятки України. — 1990. — № 2. — С. 12. 90. Яковлів А. Українсько - московські договори в XVII — XVIII віках / Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 127 — 128. 91. Там само. — С. 128. 92. Там само. 93. Величко С. — Т. 2 . — С. 360. 94. Окиншевич Л. Центральні установи України - Гетьманщини XVII — XVII вв. — С. 43. 95. Яковлів А. Українсько - московські договори в XVII—XVIII віках. — С. 129 96. Окиншевич Л. Центральні установи України - Гетьманщини XVII — XVIII вв. — С. 43 97. Історія Русів. — С. 236. 98. Бантыш - Каменский Д. История Малой России. — Киев, 1993. — С. 557. 99. Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. — Киев, 1991. — С. 79. 100. Ж-ій Іосиф. К истории края. Легенда об одном из полковников Малороссии Бар- ковском / Черниговские губернские ведомости. — 1888. — № 91. 101. А. Л. Генеральный обозный Василий Каспарович Борковский / Киевская стари­ на. — 1894. — Март. — С. 533. 102. Модзалевский В., Савицкий П. Очерки искусства Старой Украины. Чернигов / Чернігівська старовина. Збірник наукових праць, присвячений 1300 - літтю Черніго­ ва. — Чернігів, 1992. — С. 115. 103. Мазепа — людина й історичний діяч. — Київ, 1991. — С. 14. 104. Яковлів А. Українсько - московські договори в XVII — XVIII віках. — С. 123 105. Грушевский М. Очерк и стории украинского народа. — Киев, 1991. — С. 229. 106. Дмитренко М. Скарби і спадщина гетьмана / Культура і життя. — 1991. — 7 ве­ ресня. — С. 6. 107. Нечаев В. Царствование Федора Алексеевича и правление царевны Софьи / Три века. Россия от смуты до нашего времени. — Москва, 1991. — Т. 2. С. 195. 108. Там само. — С. 196. 109. Щебальский П. Правление царевны Софии. — Москва, 1856. — С. 105. 110. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687 — 1709. — Мюнхен, 1988. — С. 113. 111. The London Gazette. — 1687. — № 2283. — 3 — 6 October. 112. Лазаревский А. Очерки и документы по истории Малороссии. — С. 23 — 24. 113. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні. Лівобережжя. 2 / Там само. — С. 19. 114. Стороженко Н. Полковник прилуцкий Иван и бунчуковый товарищ Григорий Сто- роженки / Киевская старина. — 1890. — Апрель. — С. 169. 115. А. Л. Михайло Борохович — гадяцький полковник (1687 — 1704). Б. М. і б. р. — С. 1 —5. 116. Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий / Русский архив. — 1876 — № 12. — С. 440. 117. Окиншевич Л. Центральні установи України- Гетьманщини XVII— XVIII вв — С. 117. 118. Костомаров Н. Мазепа. — Москва, 1992. — С. 29. 119. Кривошея В. Українська козацька старшина. — Київ, 1997. — С. 9. 120. Там само. — С. 10. 121. Источники малороссийской истории. — Часть I. — С. 327. 122. Окиншевич Л. Центральні установи України-Гетьманщини XVII—XVIII вв. — С. 74. 123. Рігельман О. Вказана праця. — С. 500. 124. Там само. 125. Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — Авгсбург, 1948. — С. 7. 126. Кривошея В. Українська козацька старшина. — С. 9. 127. Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — С. 557. 128. Нечаев В. Царствование Федора Алексеевича и правление царевны Софии / Там само. — С. 175. 129. Источники малороссийской истории. — Часть 1. — С. 322. 130. Источники малороссийской истории. — Часть I. — С. 329 — 330. 131. Алексеев В. Брянский фаворит царевны Софьи. — Брянск, 1992. — С. 66. 132. Там само. — С. 65. 133. Соловьев С. Сочинения в восемнадцати книгах. — Книга VII. — С. 366. 134. Величко С. Літопис. — Т. 2. — С. 364. 135. Там само. — С. 345. 136. Колісник Г. Мазепа та інші / Слово Просоіти. — 1996. № 11. — С. 21. Сіверянський літопис 123 1 37. Источники малороссийской 138. Иетровський М. Нариси 139. Там само. — С. 324. 1 40. Величко С. Літопис. — Т. 2. 1 41. Источники малороссийской истории. 142. Там само. — С. 326. 143. Костомаров Н. Исторические С. 360. 1 44. Шабельский П. Правление 1 45. Источники малороссийской 1 46. Там само. 1 47. Там само. 148. Источники 149. Там само. 1 50. Возняк М. 1 51. Там само. 1 52. Там само. 153. Там само. 1 54. Там само. 155. Tadeych des истории. — Часть I. С. історії України XVII — 330. початку XVIII ст. С. 362. Часть 1. — С. 336. монографии и исследования. С. 356. Книга шестая, царевны истории. — С. 324 — 326. малороссийской истории. Софии. — — Часть С. 127. С. 324. — Часть 1. С. 336. Бендерська комісія по смерті Мазепи / Мазепа. Збірник — С. 112. — С. 128. — С. 117 — 118. — С. 131. generals Patrik Gordon. Варшава, 1938. — Т. 1. — С. 127. 1 56. Павленко С. Твоя правда, Іване 1 57. Бантыш-Каменский Д. История Малой 158 .Черниговские губернские ведомости. — — Peterbur. Мазепо! / России. — 1888. — № 1851. — Wol Голос України.— С. 557. 27. II 1996. 218, 6 220. липня. S. 124 Сіверянський літопис

Схожі ресурси