Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош
До скарбниці української етнографії II половини ХІХ століття вагомий внесок було зроблено Пелагеєю Яківною Литвиновою-Бартош.
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1997
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200522 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош / В. Терлецький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 126-128. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200522 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2005222024-12-05T14:47:34Z Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош Терлецький, В. Краєзнавча мозаїка До скарбниці української етнографії II половини ХІХ століття вагомий внесок було зроблено Пелагеєю Яківною Литвиновою-Бартош. 1997 Article Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош / В. Терлецький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 126-128. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200522 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Терлецький, В. Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош Сiверянський літопис |
| description |
До скарбниці української етнографії II половини ХІХ століття вагомий внесок
було зроблено Пелагеєю Яківною Литвиновою-Бартош. |
| format |
Article |
| author |
Терлецький, В. |
| author_facet |
Терлецький, В. |
| author_sort |
Терлецький, В. |
| title |
Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош |
| title_short |
Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош |
| title_full |
Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош |
| title_fullStr |
Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош |
| title_full_unstemmed |
Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош |
| title_sort |
призабутий етнограф з чернігівщини п. я. литвинова—бартош |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200522 |
| citation_txt |
Призабутий етнограф з Чернігівщини П. Я. Литвинова—Бартош / В. Терлецький // Сіверянський літопис. — 1997. — № 6. — С. 126-128. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT terlecʹkijv prizabutijetnografzčernígívŝinipâlitvinovabartoš |
| first_indexed |
2024-12-15T16:36:23Z |
| last_indexed |
2024-12-15T16:36:23Z |
| _version_ |
1818524997572886528 |
| fulltext |
ПРИЗАБУТИИ ЕТНОГРАФ З ЧЕРНІГІВЩИНИ
П. Я. ЛИТВИНОВА-БАРТОШ
До скарбниці української етнографії II половини ХІХ століття вагомий внесок:
було зроблено Пелагеєю Яківною Литвиновою-Бартош.
«В глуху та важку пору, коли їй довелося жити та працювати, — писав уродже
нець с, Есмані колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії, один із фун -
даторів української Академії наук М. П. Василенко (1877— 1935), — діяльність її як
етнографа та публіциста не зминула без сліду для науки та суспільства».1
Так, «не зминула». Та, на жаль, призабулася. Окрім деяких поодиноких газетних
чи то журнальних статей, щось не зустрічається грунтовних, виважених праць про її
життя та діяльність.2 Чи не єдиним джерелом зібраних докупи відомостей про
П. Я. Литвинову-Бартош залишається «Етнографічний вісник» (кн. 7, К., 1928), виданий,
як бачимо, майже 70 літ тому за редакцією Андрія Лободи та Віктора Петрова. Мав
намір написати про неї спогади О. Н. Малинка (1871— 1942), вихованець історико-філо-
логічного інституту князя Безбородька у Ніжині, невтомний дослідник побуту та на
родної творчості на Чернігівщині. Та щось завадило цьому.
«Вона (П. Я. Литвинова-Бартош — В. Т.) народилася, жила й працювала на Глу-
хівщині. їй присвятила мало не всі свої праці», — наголошувала на сторінках згада
ного «Етнографічного вісника» ївга Спаська.
Пелагея Бартош (Литвинова — це вже за чоловіком) побачила світ 1833 року на
хуторі Теребені поблизу села Землянка. В тім краю, який згодом описала так: «Се
ло Землянка лежить у західній частині Глухівського пов/іту/ в давній Сіверській землі,
в басейні лівих допливів ріки Десни, 20 верств від м. Глухова по дорозі на Новгород-
Сіверський, 15 верст від містечка Вороніжа, ї 20 верств від Шостенської фабрики по -
роху. Місця ці здавна були покриті дрімучими лісами, що сполучалися на півночі з
лісами брянськими... С/ело/ Землянка оточено купою великих і малих хуторів у лі
сах».3 Походила вона по материнській лінії з старовинного, добре знаного в історії
української культури роду Туманських. її дід Федір Йосипович (1757— 1810) активно
збирав і описував матеріали з минувшини рідного краю, що, безперечно, мало вплив
і на рід занять його онуки. Зокрема, в так званій анкеті-програмі Туманського для
опису України знаходимо відомості про весільну обрядовість (традиції сватання в цьо
му регіоні, дійові особи весільних обрядів тощо). Це саме Ф. Й. Туманський в 1778—
1779 роках виконав «Топографічний опис Гетьманщини», а в часописі «Российский ма
газин», який видавав в 1792— 1794 роках, вмістив багато документів з історії України
(зокрема, «Літопис Грабянки»). Це саме ним 1781-го року була заснована у Глухові
книжкова крамниця — єдина на той час крамниця на Лівобережній Україні. За його
думкою і намаганнями вона мала покласти початок створенню українського просвіт
ницького центру, а далі — відкрити шлях до заснування філії Російської академії
наук у Глухові.
До вступу Пелагеї до Московського Єлизаветинського інституту її батьки (Єлиза
вета Федорівна, народжена Туманська, та Яків Якович Бартош — «людина чесна, доб
ра, щедра») віддали доньку на навчання до пансіону Г. К. Серебрякової при Шосткин-
ському пороховому заводі. Тут дівчина отримала більш-менш порядну освіту та ви
ховання, а окрім цього, ще вивчилася гри на фортепьяно у зрусілого чеха Пішнека,
капельмейстера військової музики. По закінченні Єлизаветинського інституту вона об -
рала працю народної вчительки та захопилася вивченням народного життя.
Так, П. Я. Литвинова-Бартош дійсно присвятила Глухівщині мало не всі свої до
слідження. Вже сама назва її найбільшої етнографічної праці — «Весільнії обряди і
звичаї у селі Землянці Глухівського повіту у Чернігівщині» — говорить про це. Ці
кава історія видання цього дослідження. До того ж вона (з огляду на мізерність да
них про Литвинову-Бартош в довідниках та енциклопедіях) допомагає розкрити коло
творчих стосунків нашої землячки з культурно-освітніми діячами України.
Відтворити історію публікації «Весільних обрядів...» авторові цієї статті допомогли
листи П. Я. Литвинової-Бартош, розшукані у відділі рукописів ЦНБ імені В. І, Вернад-
ського НАН України.
З її листа від 16 червня 1896 року з Глухова довідуємося, що в листопаді 1895
року рукопис праці Литвинової-Бартош взяв для передачі Б. Д. Грінченку М. О. Го
лосов. Цілком ясно, чому дослідниця вийшла саме на Грінченка. Борис Дмитрович
мешкав тоді у Чернігові, займаючи посаду діловода оціночної комісії губернського
земства. І був повністю у полоні, захваті від етнографічних пошуків та досліджень.
Саме у 1895— 1899 роках він видав 3 томи «Этнографических материалов, собранных
в Черниговской и соседних с ней губерниях». Отримавши працю від Литвинової-Бар-
тош, Грінченко запланував вмістити її з «Земськом збірнику». І до того ж не повні
стю, а лише деякі пісні з неї. Ще й зовсім випустити примітки до дослідження, якими
Пелагея Яківна надто дорожила. Це не задовольнило її. Вона мріяла випустити в світ
126 Сіверянський літопис
«Весільні обряди...» окремим виданням «прямо на користь чернігівських дитячих при -
тулків». З цього її наміру бачимо, що істинний педагог за будь-яких обставин зали
шається педагогом.
Йшов час. Домовленості з письменником не було досягнуто. Тоді Литвинова-Бар
тош листом від 25 жовтня 1896 року попросила Грінченка «передати зошит повністю
Ол. Ол. Русову або переспати до Глухова». Так і було зроблено. Бо на збереженому
‘"часом листі Литвинової-Бартош ми знаходимо примітку: «для пересилки матеріалу
назад одержав О. Русов».
Та чи дійшов той зошит назад до Глухова? А, можливо, Русов з дозволу Пелагеї
Яківни переслав м працю до Львова? Там вона без будь-яких скорочень була видру
кувана 1900 року в третьому томі «Матеріалів до українсько-руської етнології» (сто
рінки 70— 173). То було видання етнографічної комісії Наукового товариства імені
Шевченка, яке вийшло за редакцією відомого українського етнографа, археолога,
антрополога і фольклориста Ф. К. Вовка. Згадаємо, що О. О. Русов був в тісних,
дружніх стосунках з останнім. Приміром, 1875 року він з дружиною Софією Федорів
ною за дорученням київської «Старої громади» виїздив до Праги з метою видруку
підготовленого ним разом з Ф. Вовком «Кобзаря» (т. 1—2, 1876) Т. Г. Шевченка. Чи
Литвинова-Бартош сама зв'язалася з Федором Кіндратовичем? Адже 28 лютого 1897
року вона писала йому, певно, відповідаючи на його запитання: «... я дійсно змалку
близько стою до народу, як може ніхто з інших етнографів». Безумовно, Ф. К. Вовк
не міг не звернути пильну увагу на етнографічні записи нашої землячки. Бо саме
цей напрямок діяльності в царині етнографії його особливо приваблював. Досить
сказати, що до того, 1900-го року, з-під його пера вийшли такі праці «Весільні обря-
ди в слое янських народів» {1890— 1894), «Шлюбний ритуал та обряди на Україні»
(1891 — 1892).
«Я дійсно змалку близько стою до народу». Так, Литвинова-Бартош постійно спіл
кувалася із селянами. Вірніше сказати — перебувала в самій гущині їх життя і пра
цювала задля них. Докази цьому — в спогадах про неї. Фольклорист і етнограф
Олександр Малинка, який з 1898. року вчителював у Глухові, так описав її духовну
близькість до народу, відкриття нею для себе і донесення до читачів— шанувальників
народного мистецтва чарівного світу народного одягу, візерунків: «Зустріне на вулиці
чи на базарі у Глухові дівку в гарно вишиваній сорочці або в ікрасивій плахті, спи -
нить її: почекай на хвилинку, розгляне візерунок, змалює і йде далі».4 її творчий
доробок з цього питання помітний. Це праці «Русские народные узоры» (К., 1872),
«Сборник народных русских узоров» (К., 1879), «Южно-русский народный орнамент»
(К., 1878). У першому випуску останньої праці, яка являла собою альбом вишивок,
тканин і писанок, зокрема, на двох таблицях було зображено в кольорах 24 писанки
з Глухівського повіту. І другий випуск альбому Литвинової-Бартош «Южно-русский
народный орнамент» (Харків, 1902) містив таблиці з кольоровими малюнками писанок
з різних повітів Чернігівської губернії. З вміщеного до праці вступного слова укла
дачки бачимо, що вона була досить добре ознайомлена з літературою про писанки.
Адже називаємо монографію українського історика Мирона Кордуби «Писанки на
Галицькій Волині» (1899), праці Олени Пчілки ( О. П. Косач ) та Федора Вовка.
Цей напрямок досліджень Литвинової-Бартош не забувся і в сьогоденні. На нау
ково-практичній конференції «Писанка — символ України», яка відбулася 2—7 верес
ня 1992 року у Києві в рамках Міжнародного з'їзду писанкарів, Т. Осадца (США)
оцінила внесок нашої землячки в це унікальне українське мистецтво. І висловила при -
пущення, що «стимулом до праці Литвинової був альбом Ольги Косач», тобто її пра
ця «Український народний орнамент» (1875), бо їх «альбоми подібні за змістом і фор -
мою».5
Етнограф Литвинова-Бартош вміщувала статті переважно в журналі «Киевская ста
рина», газеті «Киевлянин». І в багатьох своїх матеріалах з документальною точністю
описувала розмаїте, часом таке багате на різні несподівані випадки і звичаї народне
життя. Віє холодом, стає жахливо і моторошно, коли читаєш рядки з її статті «Как
сажали в старину людей старых на лубок» («Киевская старина», 1885, № 6): «Людей
старих, котрі не мали вже надії на життя, були обтяжливими собі й іншим, вивозили
зимової пори у глухе місце і спускали в глибокий яр, а щоб при спусканні вони не
могли розбитися чи затриматися на схилі, їх садовили на лубок, 'на якому, мов на
санях, вони доковзували до дна яру». Хоча ця стаття була написана на основі спога
дів мешканців села Землянки Марфи Татарихи (1787— 1884), а особливо Наума Сав-
ченка (1813— 1881), дехто поставився до неї з недовірою. Етнографи, історики виїхали
тоді на місце, щоб перевірити наведені факти. І врешті мусили визнати: повідом -
лення Литвинової-Бартош не було вигадкою. Скажемо більше: в тій же «Киевской
старине» 17 роками пізніше інший дослідник народного побуту Василь Милорадович
сповістив, що подібним чином поводилися з немічними людьми і в інших місцях
України. Ритуал примусової смерті побутував не тільки у землі сіверян, але й у інших
слов'янських племен.
В «Очерке из жизни старосветских помещиков», що з'явився друком майже сім
десят років опісля появи твору М. В. Гоголя «Старосветские помещики», Пелагея
Яківна услід за славетним полтавцем намагалася передати увесь колорит життя
«тех уединенных владетелей отдаленных деревень, которых в Малороссии обыкно
венно называют старосветскими».6
Сіверянський літопис 127
Ця її праця цікава і з краєзнавчої точки зору, бо несе в собі багато фактичного
матеріалу з минувшини колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії. Звер
тають на себе увагу ще й такі статті дослідниці «Криниця— богиня родючості сіверян»
(1884), «Ще про старовинні тракти, або дороги в Південній Росії» (1883). В матеріалі
«Про переселення із с. Землянки на Кубань» («Киевлянин», 1876, N2 51) мовиться про
те, що від 1870 року багато землянців переїхало на Кубань, в Майкопський повіт, де
ними на річці Білій було засноване ціле село — станицю Шахтинську. Ось так і ви
никло одне з численних поселень нашої ближньої східної діаспори.
Не була Литвинова-Бартош байдужа і до фольклорних скарбів народу, деякі її
записи, як-от:
В Чорторіях грім гуде,
А в Глухові дощ іде,
Землянці на ринку
Пили бояре горілку,
Частували їх дружечки
З золотої да кубочки.
знаходимо в згадуваній праці «Весільні обряди і звичаї у селі Землянці...», інші —
в «Сборнике материалов по малорусскому фольклору» (Чернігів, 1902) О. Н. Малинки.
Наша землячка постійно жила загальноукраїнськими суспільними інтересами, ці
кавилась культурним життям Отчого краю. Передплачувала чимало видань — «Совре
менник», «Отечественные Записки», «Вестник Европы», «Искра». Журнал «Учитель»
допомагав їй як народній вчительці. Саме намаганням освічувати рідний народ було
викликане складання і видання нею «Азбуки для народных школ» (К., 1877). Чи не
«Граматка» (Спб., 1857) Пантелеймона Куліша, уродженця сусіднього з Землянкою
містечка Вороніж, стала тут поштовхом і взірцем для Литвинової-Бартош?
Вона листувалася з М. В. Лисенком, М. П. Старицьким, О. В. Марковичем. Часом
до Глухова приїздили археолог М. Ф. Біляшівський; професор-історик Ніжинського
ліцею князя Безбородька, голова Підготовчого на Чернігівщині Комітету до Харків
ського археологічного з'їзду М. М. Бережков. З ними та глухівчанами -земськими дія
чами П. Я. Дорошенком, П. П. Лютим Литвинова-Бартош жваво спілкувалася. Якось,
від'їжджаючи з міста, Микола Біляшівський сфотографувався в садку у О. Н. Малинки
з ким та Литвиновою-Бартош, П. Я. Дорошенком. Останній тоді жартував: «Зібралися
разом археолог, археограф та два етнографи».7 Цікаво: чи зверглася до нашого часу
ця світлина? Вона б донесла до нас зображення невтомної трудівниці на ниві укра
їнської етнографії.
У Глухові П. Я. Литвинова-Бартош наймала квартиру у батьків згадуваного
М. П. Василенка, бо мала вчити тут своїх дітей — Михайла, однолітку Миколи Васи-
ленка; Володимира. Один з її найстарших, Олександр Литвинов на початку XX століт-
тя займав посаду заступника голови Глухівської повітової земської управи. Це йому
довелося листуватися з дружиною покійного українського письменника, невтомного
збирача матеріально-духовних скарбів минувшини М. В. Шугурова (1843— 1901), який
заповів передати Глухову «бібліотеку, колекцію гравюр та древніх документів, які
відносяться до історії місцевого краю».8 Це зібрання, отримане від Н. А. Шугурової,
склало основу музею в місті, ініціатором відкриття якого наприкінці свого життя
виступав той же М. В. Шугуров.
1903 року журнал «Киевская старина» (№ 5) статтею «Археологический музей в
Глухове» сповістив про його заснування. Як бачимо, в певній мірі до культурного
життя в нашому регіоні прилучалися і діти Литвинової-Бартош.
На коханій Глухівщині, в селі Землянці, дослідниця і померла 8 вересня 1904 року.
Поховали її навпроти власного будинку «під великою ялиною».
Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ
Джерела та література:
1. «Етнографічний вісник», кн. 7. — К., 1928. — С. 200 — 203.
2. Автор цієї статті вмістив скорочену розповідь про П. Я. Литвинову-Бартош у своїй
книзі: Віктор Терлецький. З берегів Шостки. — Суми, 1995. — С. 36 — 41.
3. П. Литвинова - Бартош. Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського повіту
у Чернігівщині». — В зб.: «Матеріали до українсько - руської етнології», т. ІІІ. —
Львів, 1900. — С. 170— 171.
4. «Етнографічний вісник», кн. 7. — К., 1928. — С. 204 — 206.
5. Т. Осадца. Дослідники українських писанок. — В зб.: «Міжнародний з ’їзд писан-
карів». — К., 1993. — С. 33.
6. «Киевская старина», 1904. — № 7 — 8. — С. 176 — 212; Віктор Терлецький. З берегів
Шостки, — Суми, 1995. — С. 36.
7. «Етнографічний вісник», кн. 7. К., 1928. — С. 204 — 206; В. Терлецький. Вклонімося
Біляшівському — «Народна трибуна», Глухів, 1993, 6 січня.
8. В. Терлецький. Згадаймо Шугурових — «Сумщина», Суми, 1993, 4 березня; Віктор
Терлецький. І знову про музей у Глухові та дещо інше — «Червовий промінь», Су
ми» 1993, 5 червня.
128 Сіверянський літопис
|