Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст.

Духівниці являють собою унікальне джерело, що містить інформацію з історії побуту, господарських відносин, соціальних розмежувань, самобутньої культури вищої верстви Гетьманщини, її смаків, інтересів. Духівниці дозволяють саме «їхніми» очима поглянути на світ, тому вони є криницею для вивчення п...

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:1998
Автор: Барловська, A.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1998
Назва видання:Сiверянський літопис
Теми:
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200538
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст. / A. Барловська // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 54-59. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-200538
record_format dspace
spelling irk-123456789-2005382024-12-08T18:19:40Z Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст. Барловська, A. Церковна старовина Духівниці являють собою унікальне джерело, що містить інформацію з історії побуту, господарських відносин, соціальних розмежувань, самобутньої культури вищої верстви Гетьманщини, її смаків, інтересів. Духівниці дозволяють саме «їхніми» очима поглянути на світ, тому вони є криницею для вивчення психології, світогляду представників Середньовіччя і раннього Нового часу. 1998 Article Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст. / A. Барловська // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 54-59. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200538 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Церковна старовина
Церковна старовина
spellingShingle Церковна старовина
Церковна старовина
Барловська, A.
Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст.
Сiверянський літопис
description Духівниці являють собою унікальне джерело, що містить інформацію з історії побуту, господарських відносин, соціальних розмежувань, самобутньої культури вищої верстви Гетьманщини, її смаків, інтересів. Духівниці дозволяють саме «їхніми» очима поглянути на світ, тому вони є криницею для вивчення психології, світогляду представників Середньовіччя і раннього Нового часу.
format Article
author Барловська, A.
author_facet Барловська, A.
author_sort Барловська, A.
title Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст.
title_short Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст.
title_full Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст.
title_fullStr Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст.
title_full_unstemmed Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст.
title_sort духівниці як культурно-історичні пам'ятки xvii —xviii ст.
publisher Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate 1998
topic_facet Церковна старовина
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200538
citation_txt Духівниці як культурно-історичні пам'ятки XVII —XVIII ст. / A. Барловська // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 54-59. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
series Сiверянський літопис
work_keys_str_mv AT barlovsʹkaa duhívnicíâkkulʹturnoístoričnípamâtkixviixviiist
first_indexed 2024-12-15T16:37:00Z
last_indexed 2024-12-15T16:37:00Z
_version_ 1818525035762024448
fulltext ЦЕРКОВНА СТАРОВИНА Алла Барловська ДУХІВНИЦІ ЯК КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ XVII—XVIII ст. «Пам'ятай про смерть!» — нагадує нам давній латинський вислів. Інтерес людини до цієї теми існував постійно, інша річ, що він зміню­ вався залежно від історичної епохи, наукових досягнень та й самої лю ­ дини. Сенс вступу стане яснішим, коли нагадаємо про об 'єкт розгляду цієї публікації, який певною мірою пов'язаний з кінцем людського бут­ тя, — заповіти XVII—XVIII ст., що в свою чергу розкривають минуле життя. Одразу ж відзначимо універсальність пам'яток такого роду. Будучи, на перший погляд, правовим актом, що регулює відносини з а ­ повідача й спадкоємців, при глибшому ознайомленні перед нами постає джерело пізнання побутової історії заможної верстви українства (адже, як правило, розглядалися спадкові акти старшини, духовенства), її ре­ лігійності, духовності, світобачення. Помітний інтерес до родинних документів проявили знані дослідни­ ки В. Модзалевський, О. Лазаревський, А. Кристер, І. Франко. Велика робота була проведена також аматорами української старовини, які розшукували і публікували духівниці. Відзначимо, що заповіт XVII—XVIII ст. — це не виключно приват­ но-правовий акт для розпорядження власністю на випадок смертіі. Н а­ самперед, це був релігійний, правовий документ, передбачений як ч ас ­ тина передсмертного ритуалу. Та й замість більш сучасної назви «за­ повіт» частіше вживалися терміни «духовна», «духівниця», «тестамент». Уперше термін «духівниця» фіксується у джерелах XV ст. У «Русь­ кій Правді» інститут спадкового права не був чітко визначений, адже являв собою скоріше договір членів родини, ніж вияв волі заповідача. Помираючий міг передати майно дітям або дружині.1 Первинна форма заповіту була усною, тобто словесною, а з часом стає писаною. Існували також певні загальноприйняті правила укладан­ ня документа, які перепліталися з елементами особистого стилю, тем ­ пераменту, інтелекту заповідача. Тому майже неможливо знайти одна­ кові за змістом та структурою спадкові акти. Українець будь-якого стану чи звання залишав свою зафіксовану «останню волю» («,..иж каждая персона вольна и моцна будет о речах своих тестамент чинити», — нагадує Литовський Статут 1529 року)2 перш за все для визначення майбутніх господарів свого майна, для за­ побігання суперечкам між спадкоємцями. У першій половині XVIII 54 С ів е р ян сь к и й л ітопи с спадкове право, зокрема правила укладання тестаментів, регу­ лювалися новим кодексом, що іменувався «Права, за якими судить­ ся малоросійський народ. 1743 р.» Глава 12 Кодексу містить, крім ви­ значення, «что есть тестамент», й обмеження у складанні заповіту для певних категорій осіб.3 У більшості випадків писалися духівниці перед відправленням у який-небудь далекий військовий похід чи під час небезпечної хвороби. Іноді вони укладалися задовго до смерті, з появою свідомого відчуття неминучості переходу в інший світ. Відзначимо також, що майже кожний з них розпочинається звер­ ненням заповідача до Бога та більш-менш довгих роздумів про тлін­ ність людського буття. Через це звернення ясніше розпізнається рівень освіти, духовності, щирості автора. Як правило, у своїх релігійно-фі­ лософських роздумах представник середньовіччя намагався розв ’яза- ти важливі для нього духовні питання. Часто це могли бути прохання благословити тих, кого залишали на цьому світі, побажання любові та благодаті, висловлювання сподівань на милість, милосердя і всепро­ щення Г оспода. Отже, «релігійні рамки» стали цілком самостійним природним еле­ ментом заповіту, що торкалися душі, свідомості й совісті відписувача. Можливо, саме такі духовні розпорядження значно раніше були голов­ ним змістом духівниці, про що можуть свідчити і назви документа: «ду­ ховна», «духівниця». На своєму життєвому шляху людина того часу звикла будувати свої взаємини з Богом за прикладом ставлення до оточуючих на землі.4 Це особливо відчувалося, коли занепокоєний усвідомленням своєї гр і­ ховності і наближенням часу «відповіді» за скоєне, автор намагався п о ­ слабити міру покарання справами благодійності: будівництвом храмів, внесками, даруванням книг, коштовного посуду, художніх ікон, частини свого маєтку. Таким чином середньовічна людина сподівалася уникнути Божої кари. Дозвіл на записування набутих маєтків на церкву зустрічаємо у Литовському Статуті 1529 р. та «Правах, за якими судиться малоросій­ ський народ. 1743».6 Кожний, згідно із своїм майновим станом, відписував церкві на «сорокоусти» й «поминание, як звичай Хрестианскій повеле­ вает». Відписували ниви, поля, яри,7 посуд, одяг чи тканини.8 Чи, на­ приклад, сто червоних золотих Борисоглібському монастирю, тисячу Єлецькому, щедре обдарування п ’ятнадцяти київських церков і мона­ стирів, як це зробив чернігівський полковник Яків Лизогуб.9 Усе ж таки, для повного очищення і душевного спокою потрібно бу­ ло визнати власні помилки, вибачитись за причинену комусь кривду, надаючи прощення й своїм ворогам: «...Близкие и далекіе пріятели и друзі скоро стякутся ко мні, но не привитатися, а на віки прощатися. Прощайте друзи, родичи и пріятели близкіе и далекіе, прощайте и вы, которые близко меня сидели, та лукавым оком на меня гляділи, про­ щайте и тій, що мини нагайбу давали, та зло замышляли!».10 Наступною обов’язковою частиною тестаменту було «записування», «надавання», «дарування», «отписування», інколи «отказування» чи «ленгування» рухомого й нерухомого майна. «Исчислив имущество и распределивъ его между наследниками», заповідач обов’язково давав різного роду розпорядження, турбуючись про те, щоб надбане майно не пропало в небережливих руках: «а ежели будет марнотратцею, то при­ казываю Уляні и Анні то увес грунт в ’его отобравши попродат, и за мою душу на церкви параздавать...»,11 — попереджає заповідач. Зустрі­ чаються й розпорядження автора про місце поховання. С іве р ян ськи й л ітоп и с 55 Завершення заповітів часто супроводжувалось «громом» проклять на того, хто б зухвало спромігся порушити останній наказ помираючо­ го, погрозою страшенних пекельних страждань за це. Значний інтерес становлять відомості про юридично-правове зна­ чення духівниць у тогочасній судовій практиці. Повної юридичної сили вони набували після підписання їх свідками, що обов ’язково були при­ сутні при складанні духівниці. Частіше необхідно було мати два і б іль­ ше таких свідчень. Це питання також регулюється у Литовському Ста­ туті 1529 р. та «Правах».12 Існували певні словесні «формули», якими користувались свідки: «руку приклав», «руку прилажив», «рукою утвердил». О бов’язковим правилом у даному моменті було зазначення свого повного імені, пріз­ вища, інколи звання чи посади. Якщо цей акт укладався ще при доброму здоров’ї автора, то у більшості випадків людина передавала його на зберігання до церкви чи монастиря. У тому випадку, коли заповідач помирав, а спідкоємці були малолітніми, призначалися «душеприказчики», а заповіт переда­ вався їм для збереження. За інших обставин його віддавали до церк­ ви, де у разі «дележа» спадкоємці мали забрати його, полишивши нам копію.1 Заповіт — це юридично-правовий документ, спрямований на упо­ рядкування майна заповідача. Водночас він є і релігійним, і родинним, і особистим документом, на зміст якого вплинули суспільно-моральні норми, релігійні традиції часу. Мав як обов’язкові елементи, так і до ­ даткові. Він не обмежувався у своїх розмірах і формі, міг нагадувати літературний твір, але більш глибокий аналіз цього джерела дає мож­ ливість відкрити далекі характерні риси портрета середньовічного укра­ їнця, побутової історії, мистецьких традицій. Шляхом аналізу майна д і­ знаємося про потреби і смаки української старшини, її господарського життя. Саме за часів Гетьманщини старшина досягла матеріального доб­ робуту, брала участь в державному управлінні та ще не поєдналася з російським дворянством. Військова старшина мала свою ієрархічну гра­ дацію з численними посадами і званнями. Так, авторами, опрацьова­ них нами духівниць, та свідками були значкові й бунчукові товариші,, хорунжі, генеральні судді, полкові осавули, отамани, обозні та сотни­ ки. Усі вони з гордістю вказували своє звання чи посаду, нагадували про джерело отримання власного майна — грамоти та універсали геть­ манів чи російських царів або військову здобич. Для підтвердження т а ­ ких висновків наведемо рядки з духівниці значкового товариша Василя Журмана: «Дід мой Дмитрий Журман, обозній полковій Стародубов- скій через много літ в чинах полкових вірніе ея імператорскому вели­ честву и войску служа, получил собі от бывшего гетмана Мазепи уні­ версал за тій свои службы селом Задубеням з подданими, со всіми уго- діями и з млином вишняком споконне владіти». (1727 р .).14 Відписуючи своє майно, автор, звичайно, класифікував його на р у ­ хоме й нерухоме. Останнє описувалось частіше в першу чергу і теж м а­ ло свою градацію: маєтки придбані, даровані, набуті службою, і маєтки родові, які вважалися особливо цінними і називалися ще «отчизною», «материзною» або «дідизною». Цікаво, що приналежність майна до тієї чи іншої категорії відігравала суттєву роль, бо за Литовським Стату­ том 1529 року з «отчизного», «родового» майна дозволялось заповідати лише одну третину. «Права» визначають, що «батьківські та материн­ ські» маєтки могли бути відписані лише дітям або іншим прямим спад­ коємцям.15 «Речи рухомиє» та «имения набутне» дозволялось відписува­ ти всім, кому хоче заповідач «так духовним парсунам яко светским».16 Порядок надавання однієї третини регулюється в духовній Агрофени 56 С ів е р ян сь к и й л ітопис Козинської: «А што ся ткнет тае имений моих материстых; которые я те­ перешнего часу в себе держу, то есть имение Моквин, Пишинцы, Тере- шов, тых моих имений никому не даю, оных з ляцывам только две части двоим деткам нашим Ивану и Федоре, а третюю часть тых именей моих записую и дарую на вечные часы мужу моему Дмитру Козинскому, якож муж мой за тым обдарованем в сей моей духовницы волен тую третюю часть оных имений моих отдати, продати и к своему ужиточно- му оборочати, в облуг воли своей шафовати и для того дарую и запи­ сую трех имений своих тую третюю часть мужу своему».1 Більшості спадкових актів притаманний докладний опис нерухомих маєтків. З точністю і подробицями згадує господар свої володіння — кожне поле, кожний покіс, ниву, яр. Навіть дорогі серцю дерева, знані з дитинства, згадувалися до детальних подробиць: «...на Павликовом покос дуб мой, у Лихачового виру, дуб мой, на Жаровом покосі дуб мой, в Утвинум лісе два дубы мои именно..., под Свидовцем дуб мой именній..., у Гурах шість сосон моих іменни..., у Дрижановом дитяти три сосни». 8 Іншим об’єктом заповітних розпоряджень було рухоме майно. Во­ но, як правило, перераховувалось лише в загальних рисах: золото, сріб­ ло, мідь, хатній скарб, худоба. Самі заповідачі часто користувалися сло­ восполученнями: «всяка рухлядь», «пожитки все», «прочие свое убоже­ ство», «добро різне», інколи не пояснюючи змісту. Але одночасно натрапляємо на справжні реєстри, «каталоги» як цінних реліквій, так и звичайних предметів повсякденного вжитку. У таких випадках до списку речей додавались уточнення про вартість кожної речі, художні ознаки. Бажаючи уникнути майбутніх сварок між спадкоємцями, автор ч а ­ сто вдавався до ретельного опису розподіленого майна: «Сыну моему опреділяю: шаблю, оправленную в сребло, суто визолотенную, коей ц і ­ на двадцать рублей, седло... Дочери моей... чепец золотом шит, цена 3 рублі, запасок дві, ціна 4 рублі сорок копеек... килимов 4 добрих, тк а ­ них узорами...». 9 З цієї ж причини був укладений, наприклад, і заповіт вже згадано­ го вище значкового товариша Стародубського Василя Журмана. В на­ слідок пристрасті своїх родичів до легкого і злочинного збагачення та їхньої нерозбірливості у засобах для досягнення мети, Журман був н е ­ законно позбавлений частини майна, а після довгих тяжб залишився майже розореним. Все це послугувало причиною передчасної смерті за­ повідача, який перед кончиною вирішив показати своїй дружині, куди поділося їхнє нажите та принесене жінкою майно. Для цього він склав певні схеми — таблиці з такими підрозділами: «Вєщи», «Ціна им», «где обретаются», що є корисною інформацією про його господарське життя.20 Заслуговують на увагу надзвичайно багаті колекції зброї. Навіть і у не досить маєтного господаря серед речей особливе місце займала шабля чи сагайдак, здобуті у військовому минулому. Ці речі чи не най­ першими записувались до тестаменту. Згадаймо Кулішеву «Чорну Р а­ ду»: «...А ще ж по стінах висять їх шаблі, пищалі під сріблом, старо­ світські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецьки гаркебузи, сталеві сорочки, шапки — сисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою — і ніяка шабля не візьме».21 Під назвою «зброя» зазвичай розумілося холодне озброєння: « т а ­ бель добрая, кубакъ, лабовница гартованая новая, сагайдак». До того ж, кожний предмет не просто фіксувався, а й детально описувалися художні особливості, що було взагалі характерно для майнової части­ ни заповіту. Наприклад, «шабля, оправлена в сребло, суто визолотен- С іве р ян ськи й л ітоп и с 57 на»,22 або «под кост и смалец», «под костю серебром», чи просто «под ко- стю».23 «Оружжем» називалася вогнепальна зброя, що реєструвались ок­ ремо. Тут зустрічаємо пістолі, мушкети, карабіни й більш рідкісні наз­ ви — «тернувка болшая повіяная, янчарка повіяная довгая». 4 Цікаво, що господар легко розпізнавав зброю, вироблену на Січі чи привезену з Криму, Туреччини, Дону, Польщі. Тепер можемо уявити світлицю старшинського будинку, в якій на поважному місці, скоріше на стіні, сяяла його гордість, «веселила козацькі очі». Гордістю заможної жінки, виходячи з текстів духівниць, були кош ­ товності, сховані у скринях і шкатулах. Описуючи свої маєтності, запо­ відач відокремлював добро з посагу дружини. Але поряд з батьківськи­ ми подарунками зустрічаємо придбані чоловіком перлові й коралові мониста на п ’ять, сім і більше шнурів. Голову дружини, наприклад, полкового обозного, прикрашали золоті сережки, а руки були оповиті сяйвом від золотих перстнів і каблучок. Одним з критеріїв вартості вбрання була їх добротність, адже запо­ відач з гордістю писав, від кого йому дісталась та чи інша одежина і кому вона надалі призначалася. Взагалі, представники української старшини відзначалися добрим смаком і вміли оцінити своє добро, улюблені речі. Перелік одягу—це потік яскравих кольорів, рідкісних тканин, майстерних орнаментів і о з ­ доблень. Вивчення саме цієї частини заповітів вимагає також серйозно­ го ознайомлення із лексикою того часу: «...сподниця една злотоглавная зеленая карунки пестриі широкіи в обложено киндяком подшита; дру ­ гая лубанавая смалястая велируки карунки золотні вътрое киндяком подшитая; третяя рожелудановая великої руки басамани борщевиі вътрое злотом передкани киром подшита; четвертая сподница штофо­ вая блакитьная асамани папужні въдвое золотом пертикани...». 5 Комплекти чоловічого вбрання не менш розкішні й художньо опи­ сані самими ж господарями. Основне, часто згадуване вбрання, — кап­ тан, черкаска, досить виразного кольору шаровари, сафьянові чоботи, шалеві пояси. Та, мабуть найціннішим і улюбленим елементом костю­ ма були так звані «кунтуші». Кожен з них, судячи з описів, був справж­ нім мистецьким твором: «кунтуш злотоглавний смалястіи карунками пестрими кола обложено и по боках: в двоє обложено горностаеми... другий кунтуш сукений поморанчевіи пестрими карунка обложено до кола соболями подшитиі...».26 Окреме місце серед рухомого майна посідав різний посуд. На пер­ шому плані заповідач згадує про найдорожчі з предметів, коштовні й святкові: срібні кубки, золочені ложки, чимало срібних і золотих мисок, кухликів, котів й михалок. Перелічуються й менш коштовні види по­ суду з міді: полумиски глибокі й мілки, казанці, фляги, відра, а також умивальниці і ліхтарі. Не можемо не погодитись з висновком В. Модзалевського, дослід­ ника і великого знавця української старовини: «Не в архітектурі, не у зовнішності будинків виражалась оцінка багатства і знатності госпо­ даря, але в тому надбанні, яке зберігалось в завітних скринях і сун- 27дуках». Неможливо говорити про однаковий інтелектуальний розвиток, о с ­ віченість різних представників вищої верстви українського суспільства. Деякі з них навіть не вміли писати, ставлячи простий хрест замість під­ пису28 і запрошуючи дяків для написання заповіту. Проте низка спад­ кових актів містить у собі перелік книг. У більшості своїй це богослов­ ські, історичні, освітні книги. 58 С ів е р ян сь к и й л ітопис «Трактат о міре з шведским королем... Манифест о баталій шведской, Книга Казани Полское на ввес год, О флоті морском книга, Апостол домовый новый, Алфавіт.»29 Прикладом духовних і освітніх потреб та інтересів слугуватиме й тестамент Стефана Яворського, який написав «последние книгам цело­ вание», відзначаючи, що кожен живе за своєю «книгою», а судимі всі будуть по одній.30 Отже, духівниці являють собою унікальне джерело, що містить ін ­ формацію з історії побуту, господарських відносин, соціальних розме­ жувань, самобутньої культури вищої верстви Гетьманщини, її смаків, інтересів. Духівниці дозволяють саме «їхніми» очима поглянути на світ, тому вони є криницею для вивчення психології, світогляду представ­ ників Середньовіччя і раннього Нового часу. Д ж е р е л а та л іт е р а т у р а : 1 Енциклопедія Українознавства. — Львів, 1993. — Т. 2. — С. 607. 2 Кристер А. Е. Духівниці XVI— XVII віку // Ювілейний збірник на пошану акад. Д. І. Багалія. — К., 1927. — С. 493. 3 Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743. — К. 1997. — С. 216— 226. 4 Модзалевский В. Л. Два старинных духовных завещания. // Историко-литератур­ ный сборник: Посвящается В. Срезневскому (1891 — 1916). — Л., 1924. — С. 94. 5 Кристер А. Е. Вказана праця. — С. 494. 6 Права, за якимим судиться малоросійський народ... — С. 216— 226. 7 Материалы для истории южной Руси: Копия духовной Хмельницкой (1730) // Чер­ ниговские Губернские Ведомости. — 1858. — № 22. — Часть неофициальная. 8 Духовница 1748 р. мая 17 дня // Черниговские Губернские Ведомости, — 1850. — № 19. — Часть неофициальная. 9 Ситий I. Тестамент Якова Кіндратовича Лизогуба // Пам’ять століть. — 1997. — № 3. — С. 10— 14. 10 Духовница 1748 р. мая 17 дня // Черниговские Губернские Ведомости, — 1850. — № 19. — Часть неофициальная. 11 Материалы для истории южной Руси: Копия духовной Хмельницкой (1730) // Чер­ ниговские Губернские Ведомости. — 1858. — № 22. — Часть неофициальная. 12 Права, за якимим судиться малоросійський народ... — С. 216— 226. 13 Заметки о украинской старине: Духовницы // Черниговские Губернские Ведомости. — 1857.— № 19. — Часть неофициальная. 14 Модзалевский В. Л. Вказана праця. — С. 97. 15 Права, за якимим судиться малоросійський народ... — С. 216— 226. 16 Кристер Н. Е. Вказана праця. — С. 501. 17 Там само. — С. 510. 18 Духовное завещание Хомы Лихача (1753) // Черниговские Губернские Ведомости. — 1855. — № 2. — Часть неофициальная. 19 Заметки о украинской старине: Духовницы // Черниговские Губернские Ведомости. — 1857. — № 19. — Часть неофициальная. 20 Модзалевский В. Л. Вказана праця. — С. 94— 97. 21 Куліш П. Чорна Рада // Твори в двох томах. — К., 1994. — Т. 1. — С. 49. 22 Заметки о украинской старине: Духовницы // Черниговские Губернские Ведомости. — 1857. — № 19. — Часть неофициальная. 23 Рукописи Дорошенка П. Я. // Труды Черниговского предварительного комитета по устройству XIV Археологического съезда в Чернигове. — Чернигов, 1908. — С. 15. 24 Там само. — С. 15— 16. 25 Там само. 26 Там само. 27 Модзалевский В. Л. Савицкий П. Очерки искусства Старой Украины. Чернигов. // Чернігівська старовина. — Чернігів, 1992, — С. 106. 28 Духовница 1748 р. мая 17 дня // Черниговские Губернские Ведомости. — 1850. — № 19. — Часть неофициальная. 29 Рукописи Дорошенка П. Я... — С. 13. 30 Копия с духовной Стефана Митрополита Рязанского и Муромского. // Черниговские Губернские Ведомости. — 1854. — № 44. — Часть неофициальная. С іве р ян ськи й л ітоп и с 59