Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст.

Дана стаття є першою аналітико-описовою розвідкою змісту «Курсу всієї філософії» 1740—1747 pp. Детальне його дослідження попереду, але на цій підставі вже тепер можна судити про деякі шляхи поширення філософського вишколу з Києва по Україні, про зв'язки українських культурно-освітніх центрі...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1998
Автори:	Трунов, О., Шевченко, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1998
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Філософська скарбниця
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200557
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст. / О. Трунов, В. Шевченко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 143-151. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200557
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2005572024-12-08T18:22:02Z Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст. Трунов, О. Шевченко, В. Філософська скарбниця Дана стаття є першою аналітико-описовою розвідкою змісту «Курсу всієї філософії» 1740—1747 pp. Детальне його дослідження попереду, але на цій підставі вже тепер можна судити про деякі шляхи поширення філософського вишколу з Києва по Україні, про зв'язки українських культурно-освітніх центрів XVIII ст. із своєю «праматір'ю», тобто з Києво-Могилянською академією, та з культурою Європи. 1998 Article Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст. / О. Трунов, В. Шевченко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 143-151. — Бібліогр.: 7 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200557 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософська скарбниця Філософська скарбниця
spellingShingle	Філософська скарбниця Філософська скарбниця Трунов, О. Шевченко, В. Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст. Сiверянський літопис
description	Дана стаття є першою аналітико-описовою розвідкою змісту «Курсу всієї філософії» 1740—1747 pp. Детальне його дослідження попереду, але на цій підставі вже тепер можна судити про деякі шляхи поширення філософського вишколу з Києва по Україні, про зв'язки українських культурно-освітніх центрів XVIII ст. із своєю «праматір'ю», тобто з Києво-Могилянською академією, та з культурою Європи.
format	Article
author	Трунов, О. Шевченко, В.
author_facet	Трунов, О. Шевченко, В.
author_sort	Трунов, О.
title	Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст.
title_short	Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст.
title_full	Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст.
title_fullStr	Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст.
title_full_unstemmed	Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст.
title_sort	невідоме джерело із історії філософської думки україни першої половини xviii ст.
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1998
topic_facet	Філософська скарбниця
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200557
citation_txt	Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст. / О. Трунов, В. Шевченко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 143-151. — Бібліогр.: 7 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT trunovo nevídomedžereloízístoríífílosofsʹkoídumkiukraíniperšoípolovinixviiist AT ševčenkov nevídomedžereloízístoríífílosofsʹkoídumkiukraíniperšoípolovinixviiist
first_indexed	2024-12-15T16:37:39Z
last_indexed	2024-12-15T16:37:39Z
_version_	1818525077127299072
fulltext	ФІЛОСОФСЬКА СКАРБНИЦЯ Олександр Трунов, Володимир Ш евченко НЕВІДОМЕ ДЖ ЕРЕЛО З ІСТОРІЇ Ф ІЛОСОФ СЬКОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ П ЕРШ ОЇ ПОЛОВИНИ XVIII ст. Філософська думка на Чернігівщині формується з XI ст. у загаль ному культурному річищі Русі Київської. Створений ченцем Іоаном на підставі книг бібліотеки чернігівського, а потім і київського князя Святослава «Изборник», написане, вірогідно, у 1095 р. «Повчання д і тям» Володимира Мономаха, коли той князював у Чернігові, вказують на те, що давня Сіверщина була одним із провідних осередків філосо фії «книжників» — першого етапу історії української філософії Проте, внаслідок татаро-монгольських завоювань, національних утисків з боку Речі Посполитої тощо, систематичний філософський вишкіл в Україні започатковується тільки з 30-х років XVII ст. завдяки відкриттю Киє- во-Могилянської академії. Другим після Києво-Могилянської академії навчальним закладом вищого типу в Україні постав у 1700 р. Чернігівський колегіум, студен ти якого також отримували грунтовну філософську підготовку. Я скра вим свідченням цього є латиномовний рукопис «Курсу всієї філософії», що викладався у Чернігові протягом 1740— 1747 pp. Рукопис являє со бою студентський конспект, що зберігається у Державному архіві Ч ер нігівської області. Дана стаття є першою аналітико-описовою розвідкою змісту «Кур су всієї філософії» 1740— 1747 pp. Детальне його дослідження попереду, але на цій підставі вже тепер можна судити про деякі шляхи поширення філософського вишколу з Києва по Україні, про зв'язки українських культурно-освітніх центрів XVIII ст. із своєю «пра матір'ю», тобто з Києво-Могилянською академією, та з культурою Св- ропи. Як не дивно, але на сьогодні значно краще вивчено вплив Києво- Могилянської академії на культурно-освітній процес у Росії, ніж на те- рені самої України. Про прямі зв'язки між викладанням філософії у Чернігівському колегіумі, котрий іноді називався «академією», «Чернігівськими А фі нами», а частіше — «Малоросійським», та Києво-Могилянською акаде мією свідчить передусім латиномовна назва курсу. Вона тотожна назві курсу філософії, що читався ще в 1646— 1647 pp. І. Гізелем у Києво- Могилянській академії. Проте курс, що є предметом нашого огляду, викладався у Чернігівському колегіумі через століття після київського курсу І. Гізеля, і має інший зміст, хоч і зберігає деякою мірою його структуру. Через це спільну для обох викладів латиномовну назву «Твір про всю філософію» ми залишаємо за курсом І. Гізеля, а чернігівський текст інтерпретуємо як «Курс всієї філософії». С іве р ян ськи й л ітоп и с 143 Латиномовний рукопис чернігівського курсу має обсяг 468 сторінок. Додаткових досліджень потребує і прізвище професора, який викладав тоді філософію в Чернігівському колегіумі. На чистих аркушах часом трапляються імена та прізвища спудеїв колегіуму — ймовірних читачів або переписувачів тексту. Підкреслимо також, що структура чернігівського «Курсу всієї ф і лософії» перегукується, але не співпадає із побудовою відповідних кур сів професорів Києво-Могилянської академії, котрі описані Я. Стратій, В. Литвиновим і В. Андрушко.1 Так, «Курс всієї філософії» в цілому витримує прийняту українськими професорами XVIII ст. структуру ви кладу філософії, де у різній послідовності виділялись такі розділи, як діалектика, логіка, етика, фізика і метафізика. Проте тлумачення цих частин та їх тематика у викладі чернігівського професора не в усьому наслідує виклад, типовий для київських професорів. Зокрема, визначен ня і характеристика філософії чернігівським автором подаються як вис новок із викладу основ діалектики. Тому «про всю філософію» розпо відається після того, як було мовлено «про всю діалектику». Перший розділ («твір») «Курсу всієї філософії» називається «Про суть діалектики» і являє собою поєднання елементів риторики та пра вил логіки Аристотеля. Деякою мірою він нагадує курс «критичного м и слення», що викладається нині у вузах США, Канади, інших країнах, а останніми роками викладається студентам Києво-Могилянської акаде мії. На початку цього розділу підкреслюються суперечності, що бувають у тексті, коли міркування людини алогічні. Такий підхід методично вда лий, використовується і в наш час у навчальній роботі під назвою «проблемного методу» викладання. Розпочавши, так би мовити, «проб лемною ситуацією», автор курсу переходить до конструктивного розгля ду питань, що нині охоплюються тематикою «формальної» (аристотелів- ської) логіки. Наголошуються при цьому гностико-номіналістичний та повсякденно-практичний аспекти діалектики, як мистецтва діалогу і те оретичної полеміки. Про це говориться у першій главі трактату про д і алектику, де розглядаються суть слова, назви (імені), висловлювання та промови. Подальший текст першого розділу включає главу про унікальне (окреме) і його визначення універсаліями взагалі і, зокрема, поняттями «загальне», «рід», «вид», «індивід». Після, цього йдуть глави про від мінності, співвідношення (пропорції) і поділ понять, а також про їхні загальні властивості. Наступний трактат пояснює категорії, їх класифі кацію, визначення та розподіл. Розглядаються категорії «субстанція», «акциденція» (якість), «кількість», «модальність», а також категорії «можливість», «діяльність», «рух», простір («де»), спосіб («як»), «спо кій» (нерухомість) та «бування». Завершується виклад категорій тлу маченням понять «заперечення», «пріорного» (додосвідного) і «посте- ріорного» (післядосвідного) знання, а також аналізом специфіки руху образів та вимірів змісту певного тексту. Детальніше методика оперування категоріями розглядається у «трактаті», присвяченому визначенню і послідовності (тотожності) м ір кувань. Спочатку акцентується питання тотожності уявлень, як бази думання. Формулюються визначення уявлення, розглядаються окремі уявлення, їх особливості, кількість, якість, сила («потенція»), перетво рення, розподіл тотожності та заперечення. Після цього подана глава «про метод», де йдеться про логіку побудови промови (тексту). Основна увага відводиться послідовності промови, питанням тотожності її пред мета, видам аргументації та побудові міркувань (силогізмам). Викла дається вслід за цим вчення про матерію, форму і модуси силогізмів, критикується софістика. 144 С ів е р ян сь к и й л ітопис Завершується розділ «Про суть діалектики», як було вже зазначе но, характеристикою філософії. Вона визначається як «опис, що коло- центричний, сучасний».2 Кінцевою причиною філософії вважається її суспільна визначеність, що ставить мету встановлення суті та меж люд ської гармонійності, матерії та форми світу, розробляє вчення про пов ноту творчості. Через це філософія є «дослідниця істини, наставниця часу, почесна засновниця-майстриня,.. простота, котра є особливим та унікальним іменуванням поміркованості».3 Зауважимо також, що вже у першому розділі «Курсу всієї філо софії» автор, як і його києво-могилянські попередники (Є. Яворський, Ф. Прокопович та ін.), критикує вчення Платона і платоніків про уні версали. Цим додатково спростовується твердження деяких вчених про те, нібито філософська думка в Україні складалась головним чином зав дяки впливу платонізму та павліканства, котрі світобуття пояснювали, спираючись на принцип первинності Слова-Духу. Проте чернігівський «Курс всієї філософії», а до нього — вчення Чернігівського літератур но-філософського кола другої половини XVII ст. — початку XVIII ст., показують, що в українській філософії поєднувались гностико -номіна лістична та стоїчно-екзистенціальна тенденції. Тобто, при вирішенні пи тань пізнання українські мислителі спирались на єдність «Слово-Плоть» або «назва — предмет», а при вирішенні проблем людини та її існу вання спирались на стоїчну моральну концепцію світу і людини. Платонізм же, як і аристотелізм, в історії української філософії, починаючи від творів Л. Барановича і до робіт Г. Сковороди включно, використовуються переважно як методи пояснення «утілення» Слова у Плоть та представлення Плоті у Слові. Зокрема, Л. Баранович, як і на ступні за ним професори Києво-Могилянської академії, хоч і не поділя ють вчення Платона про поняття, все-таки користуються «деревом» не оплатоніка Порфирія як методичним правилом викладання. Використо вується й логіка Аристотеля, проте з метою пояснення процесів утво рення Слова (знаково-символічної системи) та його «утілення», а т а кож теорія силогізму, визначення, логічної істини тощо. Другий розділ «Курсу всієї філософії», наслідуючи в цілому прий няту в Києво-Могилянській академії послідовність навчання, викладає «Про суть логіки». Власне, розділ розповідає про діалектичний (діало гічний) метод мислення та аналізу. Вказує на це таке положення: «Ло гікою називається бесіда, діалог мислення, де мислення визначає, а бе сіда з ’єднує в систему написане. Інструментом написання є аристотелів- ська логіка, оскільки вона має всі загальні наукові засоби, точніше ка жучи, достатній науковий інструментарій (для) множини теорій, різно манітних вчень та догматів. Логіка подвійна: вона буває природна і мистецька, штучна. Природна логіка є саме божественне мислення усно го світлого людства, Дія в спокої, тому що без сили системного єднан ня роздумів нічого не буває. Логіка мистецька, штучна є дисципліна подвійна: прояснююча, наскільки можливо, істини життя та (істини) природної логіки, крім безперечного безумства».4 Автор «Курсу всієї філософії» пояснює онтологію логіки, її причи ни, об’єкт, межу застосування. Незважаючи на те, що частина тексту логічного розділу пошкоджена, загалом його зміст зберігся і дає досить різнобічне уявлення про підстави та спосіб діалогічного мислення, ство рення тексту, ведення диспуту й полеміки. Викладаються принципи ло гічної промови, детальніше, ніж у розділі про діалектику, аналізується проблема універсалій, їх причина, екзистенція та суб’єкт, робиться грун товний огляд вчення про універсали Платона, стоїків, перипатетиків, показуються різні способи визначення тотожності окремого. Універсали в цілому витлумачуються як символіко-смислові форми, що слугують логічними еквівалентами родів речей, зв ’язок яких констатує світобут- С іверянський л ітопис 145 тя. Тобто універсалі! подаються як своєрідні архетипи або ідеї, що тео ретично фіксують різноманітні способи існування речей. Завдяки цьому люди можуть розподіляти речі на особливі роди буття. Категорії ж, аналіз яких становить майже половину пояснення «про суть логіки», розглядаються як загальнонаукові форми, спираючись на які люди теоретично осмислюють зміст «всередині» родів буття, котрі виражаються відповідними універсаліями. Тому автор «Курсу всієї ф і лософії» вчення про універсали пов’язує з питаннями метафізичних ос нов мислення і пізнання, а вчення про категорії п ов’язує із конкретною предметною наповненістю родів та з оформленням наслідків дослід жень. Через це можна сказати, що «Курс всієї філософії», з одного бо ку, узагальнює і підсумовує розробку методологічних питань пізнання, що були представлені в українській філософії дослідженнями І. Гізеля, Л. Барановича, І, Галятовського, С. Яворського, Ф. Прокоповича тощо, а з іншого — являє собою логічну перехідну ланку до філософії Г. Ко- ниського та Г. Сковороди, де універсали (архетипи) і категорії («віце- фігури») розводяться як два взаємодіючі пласти пізнавальної діяльно сті. Надалі таке розведення використовується у концепції пізнання К и ївської школи академічної філософії XIX ст. з властивим їй вченням про ідеї та поняття (О. Новицький, П. Юркевич та ін.). Значне місце в розділі про логіку відведене також аналізу відно шень між категоріями, методам виявлення помилок у міркуваннях, т е оретичній, наочній та практичній аргументації, верифікації та фальси фікації суджень. Проводиться думка про те, що критеріями істини слу гують чуттєво-предметні уявлення і практика, а також теза про те, що віра і знання можуть бути одночасно істинними. Завершується розгляд питань логіки методикою написання тексту, який вважається матеріаль ним носієм знання. Найважливішим аспектом тексту визнається його проблемність, через що логіка, за переконанням чернігівського професо ра, має значущість інструмента вирішення певних проблем. Рукопис містить вказівки на те, як найточніше сформулювати визначення, вико ристати різні образи, встановити і описати походження проблеми, ско ристатись в дослідженні випробуваними положеннями. Варто підкреслити й таку деталь: для викладача «Курсу всієї ф і лософії» не існує поділу світу на «явище» і «сутність». Визначення сві- тобуття чернігівським викладачем розчленовується на пласт родів р е чей і на пласт «матерій» та «елементів», що утворюють специфіку того чи іншого роду буття з певними властивостями. Це означає, що логіку пізнання світу автор курсу будує на екзистенціально-антропоцентрист- ських засадах. Причому робить це більш виразно, ніж його філософські попередники в Києво-Могилянській академії та Чернігівському літера- турно-філософському колі кінця XVII — початку XVIII ст. Тобто для чернігівського автора не існує «потойбічної сутності», але є тільки фено менальний світ людського буття, де відоме і невідоме нерозділені. Діалектика, логіка, діяльно-чуттєве споглядання та практика (досвід і дослід) постають у контексті філософського курсу способами осягання і освоєння феноменально вираженого, але потайного, до часу не відомо го пласту світобуття. Пізнання в такому разі існує як поступ від відомого до невідомого та як спосіб проникнення у невідоме і його освоєння. Метафізичний або «пріорний» каркас пізнавального процесу тоді визначається універса ліями, що створюються людьми в системі певної культури і засвоюються упродовж індивідуального формування. Крім цього, універсали, як ви- значальники родів буття, сприяють освоєнню категорій мислення та навчанню операцій з ними у процесі освоєння родів буття. Наголосити варто й на тому, що версія діалогічної логіки, і це ми бачимо на прикладі «Курсу всієї філософії», розроблялась в Україні 146 С ів е р ян сь к и й л ітопис якраз у той час, коли Петербург і Москва безмірно завозили філософію з Німеччини та Франції. Дане зауваження має суто методичний харак тер і ставить мету чіткіше підкреслити той факт, що поширення філо софської освіти пов’язане з певною моральною і політичною метою. Професори українських навчальних закладів XVIII ст. у своїх філософ ських курсах, як правило, підкреслювали, що вони адресують свої знан ня українській молоді, бажають бачити її високоморальною. Тому не від’ємним елементом філософських курсів в Україні було навчання ос нов етики. Чернігівський автор «Курсу всієї філософії» продовжує цю традицію, переходячи від питань логіки до розділу «Про суть етики або про філософію моралі». Отже, автор розрізняє мораль, як систему зви чаїв («норову»), властивих життєдіяльності людей, та етику, під якою він розуміє філософію звичаєвості чи, скоріше, своєрідну. «Філософію життя». Розділ філософії моралі поділяється, в свою чергу, на вчення про звичай, вчення про принципи діяльності людей, економіку і політику. Засадничим є екзистенціально-антропоцентристський підхід, внаслі док чого моральність та етичність розглядаються викладачем як сино німи. «Моральність (етичність), — зазначається у рукописі, — це свя та, почесна поведінка, яка сприяє доброму існуванню, виділяє звички поганого існування та пояснює очікувану активність від людських зви чок там, де вони відкрито визнані; в цьому розумінні дана дисципліна (охарактеризована) достатньо. Подвійність є природа єдиної мораль ності, одна сторона якої доповнюється іншою. Природна моральність є сама совість законного мислення, де перша (причина) і основа принци пової поведінки — людське мислення, без якого учаснику (морального Існування) ніяке вчення, думки не зрозумілі».5 Таке розуміння моральності (етичності) прояснює й основну мету викладення цієї частини «Курсу всієї філософії», йдеться про те, аби навчити студентів досягати блага в реальному бутті, спираючись на мис лення. Благо визнається загальною метою людства. Але автор заува жує також, що кожна окремо взята людина має і свою особисту м о ральну мету, досягання якої робить людину щасливою. Тому благо і щастя виявляються через їх корисність, бо корисним, наголошується у філософському курсі, є благо, що приводить до володіння чимось. Ч е рез це загальним щастям і благом вважається те, що стало для людей бажаним. Загалом та частина розділу «Про суть етики», котра нині виділена в окрему дисципліну, включає виклад таких питань, як причини та об’єкт філософії моралі, моральний досвід, сталість моралі, логіку ф і лософії моралі, принципи діяльності людини , та розгорнуте, вчення про благо (добро). Цікаво, що питанням зла викладач приділяє тільки не величкий параграф, але особливо наголошує на вченні про міри та ме жі моральної поведінки. Аналізуються, зокрема, питання причин обме жень людських дій, особливості межової поведінки, специфіка раціо нальної та ірраціональної (почуттєвої) межі, дається класифікація меж та тлумачення можливостей їх пізнання. Моральні норми при цьому розглядаються у двох планах: як міри почесного життя і як засоби, за допомогою яких «переступається межа» на дорозі до блага і щас тя, котрі утворюють мету морального існування. Основним засобом доб рочесності вважається здатність людини раціонально скерувати свою поведінку, її уміння долати особисті пристрасті та афекти, що спону кають ті чи інші крайнощі. Професор вчив чернігівських «спудеїв» бути поміркованими, роз пізнавати ганебне та протистояти йому, триматись розумної моралі. «Розумна мораль, — говориться в рукописі, — визначається природним духом, існування, який у сфері людського життя (проявляється) здат- С іве р ян ськи й л ітоп и с 147 ною до доброчинності поведінкою. Поряд з моральністю розуму, дослід жується совість, котра є образне уявлення. Перший принцип мораль ності: совість є там, де є досконала душа, вихований дух, життєві пра вила мислення, міра, здатність до (конкретної) праці. Існує шість екзи стенцій совісті, мається на увазі доказовість, виправдання, п ов’язаність із муками, сильними спонуками та ухилами. Мислення ж є там, де м о ральна дія вже стала фактом».6 Підкреслимо, що концепція «розумної моралі» постає в даному кур сі продовженням раціоналістичних філософських тенденцій, що були типовими для Чернігівського літературно-філософського кола. Дана тенденція була своєрідною морально-філософською відповіддю мисли телів того часу на питання «як жити» за умов надзвичайно складних соціально-політичних процесів. Звільнення України від польського гноб лення внаслідок Хмельниччини обернулося на дедалі більшу залеж ність від Московського царства при збереженні на значних територіях залежності від Польщі. Концепція «розумної моралі» в цьому плані по ставала як філософія національного самозбереження в умовах хитань і невизначеності українського суспільного життя. Продовженням розділу про етику постає вчення про співвідношен ня щастя і свободи. Викладач аналізує причини та о б ’єктивність щастя, а також моральні збочення, що проявляються як жадібність, заздрощі та порожні обіцянки. Підкреслюється і те, як складно в реальному ж ит ті людині буває встановити межу своїм бажанням. Далі розглядаються такі питання, як формальне та істинне щастя, вияви щастя, можливості філософії у вирішенні питань щастя, прояви окремих «гординь» та суть гордості. Звертає на себе увагу і глава рукопису «Розумна мораль», що в и кладає зв ’язки волі, свободи і щастя людини. Воля розглядається як рушій людської діяльності, котрий відносно самої діяльності постає як «внутрішність можливого». Тому аспектами волі розуміються фантазія й різні уявлення про бажане щастя. Способом реалізації волі є діяль ність, а її формою — свобода. Автор аналізує причини існування сво боди, її відмінність від афективної дії та види свободи. Викладаєть ся також досить повчальний матеріал «про дієві приклади і моральну доброчесність». Аналізується, зокрема, питання про роль зразків (ідеалів) у мо ральній поведінці, причини появи та втрати ідеалів, су б ’єкт ідеалу, по дається класифікація спонукальних до дії ідеалів. Розглядаючи питан ня «про джерело моральної доброчесності», чернігівський професор з у пиняється на феномені доброчесності, на її діючій та кінцевій причи ні, на суб’єкті та особливостях моральної доброчесності. Особлива ува га приділяється також опозиції доброчесності та непристойності. Н аво дяться приклади довільних і невільних вчинків у їх співставленні з доброчесністю та негідністю. Цікаво, що до невільних вчинків автор відносить любов, неробство, радість, ненависть, втечу, смуток, надію, бездіяльність, сміливість, страх тощо. Значно менше, але також повчально, автор «Курсу всієї філософії» викладає глави «Економіка» і «Політика». Деякою мірою ці глави сп ів звучні ідеям німецького філософа кінця XIX початку XX ст. М. Шеле- ра, який написав книгу «Спільність і суспільство». Так, у своїй книжці М. Шелер твердив про те, що спільності грунтуються на спорідненості крові (родинних відносин), влади і господарства, а поєднання їх утво рює суспільство. Подібно викладає згадані глави і чернігівський автор, розгляда ючи спочатку проблему спільності людей. Далі аналізуються такі пи тання, як причини та форми об’єднань людей, їх класифікація та вибір 148 С ів е р ян сь к и й л ітопис людиною інтеграції в ту чи іншу спільність. Особливо виділяється тема спільності вітчизни, труднощі, котрі трапляються у відношеннях бать ків до дітей та дітей до батьків, питання спільної відповідальності і пи тання взаємодії панування та залежності, ставлення підлеглих до п а нів, порядок розподілу роботи панами серед підлеглих. Висвітлення питань політики започатковується в «Курсі всієї ф і лософії» характеристикою громадянства. Увага далі приковується до причин існування та особливостей РЕСПУБЛІКИ. Акцентування на ор ганізації громадян у республіку в Україні 40-х років XVIII ст. красно мовно свідчить про політичні симпатії чернігівського філософа. Заодно сам факт викладання республіканського вчення молоді вказував і на певні тенденції в умонастроях освіченого українського громадянства. Чернігівський автор аналізує типи республік, управління респуб лікою, причини та екзистенціальну базу законодавства, дає його класи фікацію. Розгляд завершується главою про релігію, висновками і на становами, призначеними для студентів. Наступний розділ «Курсу всієї філософії» — «Про суть фізики, або натуральна філософія». Цей розділ продовжує традицію українських професорів тих часів, що полягала у спробі формування «об’єктивної» картини світобуття, у яке включена сама людина. Але особливість натур філософського розділу рукопису полягає в тому, що в ньому досить чіт ко представлені різні погляди античних авторів на начало («первин не») і причини світобуття. Розглядається концепція вогню Геракліта, пансперми Анаксагора, вчення про атоми (елементи) Демокріта, про буття — Зенона, а також погляди Піфагора і Платона. Значна увага приділяється характеристиці фізичних принципів, у з в ’язку з чим роз глядаються погляди Парменіда і Меліса. Предметом аналізу стає і пи тання: «Чи буде принциповою унікальність богознавчих елементів у сут ності речей?». Питання, слід відзначити, вказує на існування скептич ного ставлення до «божественної сутності». Далі в натурфілософському розділі рукопису йде вчення про мате рію (речовинність, тілесність), її можливості, афекти, властивості. М а терія тлумачиться як складова частина субстанції. Інша складова суб станції — форма, а «наповненість» субстанції розглядається як її зміст. Подальшу увагу викладача приваблюють такі питання, як незмінність та змінність змісту, кількість і види матерії (тілесності)), формальна та реальна субстанції, активність тілесної природи. Розгляд цих питань підводить до глави «Про природу». Крім визначення природи, глава містить виклад таких питань: про причини природи, про афекти і розподіл природи на частини, про особливості тілесної природи, про причини і сутність чисельного в тілес ній природі. Підкреслюється, що кожен рід, як множина речей, одинич ний. Він має свої особливі афекти, подільність (кількість), місце у світобутті, рухомість (розпад і згущення, зібрання) та причини. Багато уваги приділяється вченню про час, що розглядається як міра руху, розподілу часу, початку і кінця існування речей. Простір же витлумач- чується автором філософського курсу як порожнеча, що заповнюється тілами, коли тілесність згущується або стає «чистою», коли тіла роз падаються і безслідно зникають. Після вчення «про тілесну природу» йде глава «Про сферу вогню». Власне, це виклад типового в українській філософії тієї доби вчення «про небо». Особливості викладу надає те, що автор широко залучає вчення про вогонь Геракліта Ефеського при поясненні астрономічних явищ. Крім цього, дається порівняльний аналіз систем Птоломея, Ко перника і Тихо-Браге. Перевага віддається техізму, як більш раціо нальному вченню, що спирається на погляди Коперника. С іве р ян ськи й л ітоп и с 149 Розглянувши, так би мовити, «небесний вогонь», викладач аналізує «ідею тілесного вогню». Загалом ця частина трактату присвячена астро логії, котра, як показують твори Л. Барановича, була популярна в У к раїні і у XVII ст. Подальший виклад натурфілософського розділу рукопису розпові дає «про елементи». Мовиться про традиційне в українській філософії XVII—XVIII ст. вчення про стихії — землю, воду, повітря (вчення про «вищу стихію» — вогонь — було викладене у згаданих вище главах), про їх змішування і руйнування, завдяки чому виникають і зникають тіла. Традиційно для тих часів пояснюються метеори, комети, нові з ір ки, такі погодні явища, як дощ, сніг, туман, іній, морози, з в ’язок між бурями і рухом Землі. Завершується натурфілософський розділ вчен ням про дух, життя, смерть та життєтворчість. Отже, викладаються п и тання психології життя та діяльно-творчого пізнання. Зокрема, розповідь про життєтворчий дух включає виклад питань існування цього духу, його можливості, вплив виховання на життєтвор чість взагалі і особливо таких аспектів людського буття, як ситість, г о лод, урівноваженість та спонукання. Підкреслюються можливості та здібності батька-творця і, що важливо підкреслити, можливості матері- творця у стосунках із дітьми. Подальший виклад зосереджується на психології творчості. Предметом міркувань чернігівського вченого ста ють почуття, види чуттєвості (зір, слух, запах, смак, дотик, внутрішні почуття) та ідея уявлення у плані їх життєтворчого значення. Поясню ється також природа пам’яті, спогадів і мислення, а також різні екзи стенціально-психологічні стани: бажання, мужність, лагідність тощо. Особлива увага надається викладу питань існування раціонального духу. Розглядаються його причини, зв ’язки із емоціями та почуттєвістю. Епілогом натурфілософського розділу постає вчення про суть істини та про види істини. Останнім розділом «Курсу всієї філософії» є трактат «Про суть м е тафізики». Хоч таке завершення викладу філософського курсу також типове для українських професорів XVII—XVII ст., змістовно метафі зичний розділ курсу, що нами описується, відрізняється від описаних і виданих філософських курсів професорів Києво-Могилянської академії, метафізичні розділи цих курсів будуються переважно як пояснення «Бо жої сутності», тоді як метафізика чернігівського філософського курсу будується як вчення про вихідні принципи, на які спирається знання про світ і процес його пізнання. Тобто розповідь «Про суть метафізи ки» має на меті обгрунтувати універсальні норми, на які повинна спи ратись людська творчість. Причому сама творчість розглядається як перетворення людиною притаманних світові можливостей у дійсність. Рукопис, зокрема, містить роз’яснення про те, що метафізика є «дисципліна, що включає різноманітні чисті йменування мудрих вчень, на підставі чого речі високої схожості та твори високої подібності прин ципово розділяються. Природна теологія, звичайно, сяє божественно тому, хто (звернений) до Дія; твори його в основі освітлені природою знаків світла. Вчення розділу (про метафізику) — це філософське роз ташування імен; тому (воно пояснює) зв ’язок філософії завдяки упоряд куванню гідності та переваг природи (речей); (тлумачить), по-можли вості доступно, принципи наукового мислення та (правильність) корис тування їхніми назвами; викладає у зрозумілих межах (про те), як (слід) з ’єднувати першорядні наукові принципи та (знаходити) з цього правильні підтвердження».7 Автор у перших главах розділу викладає принципи існування р е чей, принципи висловлювання, принципи пізнання і принципи з в ’язку, а далі розглядає різні переходи можливості у дійсність на основі ви 150 С ів е р ян сь к и й л ітопис кладених вище принципів. Такі переходи аналізуються під кутом зору відношень понять «сутність — існування», «причина і штучність», «при чина перша і другорядна». Теоретичні міркування підкріплюються в кінці відповідних глав описом прикладів, що ілюструють різні зв ’язки понять. Результатом переходу можливості у дійсність, зазначається у ру- кописі, є завжди «річ». Вона буває реальною і силогічною (тобто, умовно-раціональною, мисленною конструкцією). Річ має субстанцію, тобто включає те, з чого вона утворена, має також назву та існування. Річ може бути загальною, справедливою, істинною, реальною, а також має сутність. Останню утворює Дій (Бог), через що вчення про остан нього і про його послів-ангелів, подібно до інших курсів українських професорів, завершує виклад розділу про суть метафізики. Автор пояс нює назву, ознаки та існування Дія, сутність усього від нього похід ного, внутрішню міру Дія, його можливості, рішення та завбачливість. Викладається також традиційне для метафізики українських філософів XVII—XVIII ст. уявлення про ангелів, як про духів-посередників між Дієм і людьми. Нагадується студентам про священні реліквії, розпові дається про монстрів тощо. Підсумовуючи аналітико-описовий виклад розділів, тем і питань латиномовного «Курсу всієї філософії», доцільно зробити ще кілька з а уважень. Зокрема про те, що оригінальність курсу в історико-філософ- еькому плані проявляється в тому, що він спирається переважно на в іт чизняну філософську традицію. Чимало тем і положень курсу перегу куються з аналогічними курсами професорів Києво-Могилянської ака демії і поглядами діячів Чернігівського літературно-філософського ко ла XVII—XVIII ст. Проглядається при цьому певна близькість змісту курсу чернігівського автора до змісту філософського курсу Г. Конисько- го, який читався у Києві дещо пізніше. Крім цього, філософія чернігівського професора орієнтована пере важно не на теоцентризм, а на антропоцентризм у контексті теофанії. Від інтродуктивного розділу про діалектику до розділу про метафізику, «Курс всієї філософії» підпорядкований меті виховання вільної твор чої особистості, здатної раціонально діяти у різних ситуаціях буття. Тому й останні слова курсу твердять про те, що центр філософських проблем, зрештою, становить проблема людини. Потрібно підкреслити також і високий на той час інформативно- теоретичний рівень філософського курсу та методичну майстерність чер нігівського професора. Це вказує на те, що у 40-х роках XVIII ст. Чер нігів не був провінційним закутком на культурно-освітній мапі України. Його інтелектуальна еліта гідно продовжувала тенденції філософської думки, започатковані чернігівськими мислителями ще в XI ст. Д ж е р е л а та л іт е р а т у р а : 1 Див.: Стратий Я. М., Литвинов В. Д., Андрушко В. А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. — К., 1982. 2 CursHS totius philosopbide — Czermhoviam, 1740 — 1747. — P. 20. // Державний архів Чернігівської області. — Ф. 1781. — Оп. 1. — Спр. 9. 3 Там само. 4 Там само. — Р 25. 5 Там само. — Р. 80. 6 Там само. 7 Там само. — Р. 190. С іве р ян ськи й л ітоп и с 151

Невідоме джерело із історії філософської думки України першої половини XVIII ст.

Репозитарії

Схожі ресурси