Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка)
Нариси Д. Дорошенка подаються за першим, київським виданням книги «По рідному краю (Дорожні вражіння й замітки)» 1919 р. без будь-яких скорочень мовою оригіналу згідно з нормами сучасного правопису із збереженням усіх лексичних і стилістичних особливостей....
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200558 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) / Д. Дорошенко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 152-161. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200558 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2005582024-12-08T18:22:09Z Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) Дорошенко, Д. З історіографічної спадщини Нариси Д. Дорошенка подаються за першим, київським виданням книги «По рідному краю (Дорожні вражіння й замітки)» 1919 р. без будь-яких скорочень мовою оригіналу згідно з нормами сучасного правопису із збереженням усіх лексичних і стилістичних особливостей. 1998 Article Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) / Д. Дорошенко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 152-161. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200558 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
З історіографічної спадщини З історіографічної спадщини |
| spellingShingle |
З історіографічної спадщини З історіографічної спадщини Дорошенко, Д. Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) Сiверянський літопис |
| description |
Нариси Д. Дорошенка подаються за першим, київським виданням
книги «По рідному краю (Дорожні вражіння й замітки)» 1919 р. без
будь-яких скорочень мовою оригіналу згідно з нормами сучасного правопису
із збереженням усіх лексичних і стилістичних особливостей. |
| format |
Article |
| author |
Дорошенко, Д. |
| author_facet |
Дорошенко, Д. |
| author_sort |
Дорошенко, Д. |
| title |
Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) |
| title_short |
Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) |
| title_full |
Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) |
| title_fullStr |
Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) |
| title_full_unstemmed |
Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) |
| title_sort |
тихий закуток. гетьманський монастир. (підготовка до друку і передмова о. коваленка) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
З історіографічної спадщини |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200558 |
| citation_txt |
Тихий закуток. Гетьманський монастир. (Підготовка до друку і передмова О. Коваленка) / Д. Дорошенко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 1. — С. 152-161. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT dorošenkod tihijzakutokgetʹmansʹkijmonastirpídgotovkadodrukuíperedmovaokovalenka |
| first_indexed |
2024-12-15T16:37:41Z |
| last_indexed |
2024-12-15T16:37:41Z |
| _version_ |
1818525079210819584 |
| fulltext |
З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ
СПАДЩИНИ
Дмитро Дорошенко
ТИХИИ ЗАКУТОК. ГЕТЬМАНСЬКИМ МОНАСТИР
(Підготовка до друку і передмова
Олександра Коваленка)
Перу видатного українського історика, публіциста і громадського
діяча Д. Дорошенка (1882— 1951) належить близько тисячі наукових
та публіцистичних праць, його доробок напрочуд розмаїтий, але одразу
ж привертає увагу органічно властива вченому схильність до наукового
синтезу і широких узагальнень. Це засвідчили, зокрема, такі капітальні
праці Д. Дорошенка, як двотомники «Нарис історії України» та «Істо
рія України. 1917— 1923 pp.», «Огляд української історіографії», «Ко
роткий нарис історії християнської церкви», «Що таке історія Східної
Європи». Історичні події та явища на терені України Д. Дорошенко роз
глядав у контексті розвитку національної державності, що зрештою зу
мовлює особливу актуальність його спадщини у наш час.
Д. Дорошенко мав тісні зв'язки з Чернігівщиною. Тут, у Глухів-
ському повіті залягало коріння його старовинного роду. Неабиякою п о
пулярністю з-поміж місцевої громадськості користувався дядько вчено
го — культурно-освітній діяч, історик і колекціонер П. Дорошенко. При
ваблювали Д. Дорошенка і численні пам'ятки старовини і мистецтва,
архівні та музейні скарби краю — у останні передреволюційні роки він
співробітничав у Чернігівській губернській архівній комісії. Відтак не
дивно, що саме Д. Дорошенка, який набув натоді репутації одного з л і
дерів національно-визвольного руху в Україні, у серпні 1917 р. було
обрано комісаром Чернігівської губернії. «Після шумного Києва, з його
бурхливим політичним життям і киплячим рухом, — згадував Д. Доро
шенко, — Чернігів здався мені таким тихим та спокійним, як ще ніко
ли. На його вулицях така тиша, таке безлюддя... Місто потопає в зеле
них садах. Кругом його густі, прекрасні парки-гаї. Внизу тече Десна.
Яскраво горять на сонці золочені бані й шпичасті вежі Спасо-Преобра-
женського собору, найстарішої церкви на Вкраїні... Біліють стрункі
зграбні церкви й дзвіниці Мазепиних часів, Ці прекрасні зразки укра
їнського барокко...».1 Втім, цей спокій виявився оманливим, ідилія три
вала зовсім недовго. Д. Дорошенко загалом провів у Чернігові близь
ко п 'яти місяців, сповнених драматичних колізій, про які він згодом д о
кладно оповів у своїх мемуарах.
Крім виконання своїх безпосередніх обов'язків, Д. Дорошенко брав
активну участь у культурному житті краю, зокрема активно сприяв в ід
152 С ів е р ян сь к и й л ітопис
новленню мережі «Просвіт» на Чернігівщині. Разом з представниками
місцевої наукової та творчої інтелігенції В. Модзалевським, М. Моги-
лянським, Ю. Виноградським, І. Шрагом, Д. Дорошенко належав до
гурту фундаторів видавничого товариства «Сіверянська думка», що ви
никло у грудні 1917 р. Воно ставило собі за мету «задля освіти народ
ної... друкувати і видавати різного роду видання культурно-просвітньо
го значення, безпартійного характеру, переважно українською мовою по
українознавству». Незважаючи на вкрай несприятливі умови громадян
ської війни, «Сіверянська думка» спромоглася таки протягом 1918 —
1919 pp. видати 6 невеликих за обсягом книжок — збірочки творів
Т. Шевченка, Б. Грінченка, історичні й культурологічні нариси В. Мод-
залевського, В. Шугаєвського, П. Стебницького. Саме у цьому видавни
цтві у серпні 1918 р. побачила світ «Коротенька історія Чернігівщини»
Д. Дорошенка.3
Власне, це перша і, як не дивно, досі єдина у своєму роді науково-
популярна узагальнююча праця з історії Чернігівщини. Написана із
знанням справи і любов’ю до рідного краю, живою і зрозумілою для
найширшого загалу мовою, «Коротенька історія Чернігівщини» одразу
ж знайшла свого читача і невдовзі стала бібліографічною рідкістю.
Схвальні рецензії на книжку Д. Дорошенка вмістили провідні київські
часописи того часу — «Наше минуле» та «Літературно-науковий віс
ник».4 Звісно ж, сучасна наука збагатилася новими матеріалами, отож
деякі твердження та спостереження Д. Дорошенка не витримали випро
бування часом, але його книжка полишила помітний слід в історико-
краєзнавчих студіях на Чернігівщині, сприяла відновленню історичної
пам’яті, піднесенню національної самосвідомості.
Значне місце відведено минувшині Чернігово-Сіверщини в іншій
науково-популярній книзі Д. Дорошенка «По рідному краю (Дорожні
вражіння й замітки)», виданій у Києві 1919 р. До речі, цей^збірник зго
дом було перевидано 1930 р. у Львові й 1956 р. — у Нью-Йорку. Книга
містила белетризовану розповідь про визначні історико-культурні па
м ’ятки і пам’ятні місця старої України, зокрема про старожитності Чер
нігова, Новгорода-Сіверського, Глухова. Як підкреслив у своїй рецензії
В. Модзалевський, «такі книжечки, як оця, дуже потрібні для самих
широких кол читачів, для самоосвіти, для поширення замилування до
рідного краю, до рідної старовини. Ми певні в тому, що чимало п ам ’я
ток нашої старовини буде забезпечено від загибелі тими, хто прочитає
оцю книжечку».5
До цієї книги Д. Дорошенка увійшли також колоритні нариси про
дві старовинні сіверські обителі — Глухівський Петро-Павлівський та
Гамаліївський Харлампіївський монастирі (зараз обидва знаходяться
на території Сумської області). Читач має рідкісну нагоду не тільки
познайомитись із унікальними, проте здебільшого втраченими п ам ’ятка
ми, але й відчути особливу атмосферу чернечого життя, що день-у-день
розмірено спливало у вічність...6
Після захоплення влади в Україні більшовиками Д. Дорошенко в и
їхав за кордон. Він брав якнайактивнішу участь у створенні наукових
осередків і культурно-освітніх закладів української еміграції на терені
Чехо-Словаччини, Австрії, Польщі, Німеччини, Канади. На батьківщи
ні ж праці Д. Дорошенка потрапили до індексу заборонених видань і
на довгі десятиліття були вилучені з наукового обігу.
За умов національно-державного відродження студії Д. Дорошен
ка нарешті повернулися в Україну. Варто зазначити, що однією з пер
ших у листопаді 1990 р. в спеціальному додатку до місцевої молодіжної
тазети було передруковано «Коротеньку історію Чернігівщини» Д. До
рошенка.7 Водночас започатковано вивчення біографії та спадщини
С іве р ян ськи й л ітоп и с 153
Д. Дорошенка, що дозволить відтворити його складну долю і неабиякий
внесок у вітчизняну історію та історіографію.8
Нариси Д. Дорошенка подаються за першим, київським виданням
книги «По рідному краю (Дорожні вражіння й замітки)» 1919 р. без
будь-яких скорочень мовою оригіналу згідно з нормами сучасного пра
вопису із збереженням усіх лексичних і стилістичних особливостей. В
нарисі «Тихий закуток» Д. Дорошенко згадує про загибель на початку
1664 р. під Глуховом полковника Івана Богуна. Втім, як встановили с у
часні дослідники, цей козацький ватажок загинув наприкінці лютого
1664 р. поблизу Новгорода-Сіверського від рук польських вояків, які
запідозрили його у зносинах з гетьманом Лівобережної України І. Брю-
ховецьким і російським військовим командуванням.
Д ж е р е л а та л іт е р а т у р а :
1 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле (1914— 1918). — Львів, 1923 —
Ч. 2. — С. 13.
2 Інститут рукопису ЦНБ НАН України. — Ф. XII. — Спр. 816; Черниговский край.—
1917. — ЗО декабря; Черниговская земская газета. — 1918. — 5 января; Книгарь.
— 1918. — Ч. 7. — Стб. 416.
3 Див.: Коваленко А. Б. Книгоиздательское товарищество «Сіверянська думка» // Чет
вертая Всесоюзная научная конференция по проблемам книговедения. Секция исто
рико-книжных проблем: Тезисы докладов. — М., 1980. — С. 43 — 44.
4 Наше минуле. — 1918. — Ч. 2. — С. 217 (рецензент В. Романовський); Літературно-
науковий вісник. — 1919. — Кн. 2. — С. 238— 239 (рецензент В. Данилевич).
5 Наше минуле. — 1919. — Ч. 1— 2. — С. 218— 219.
6 Про сучасний стан цих архітектурних комплексів див.: Цапенко М. По равнинам
Десны и Сейма — М., 1967. — С. 63— 65, 69— 74; Його ж.
Архитектура Левобережной Украины XVII— XVIII веков. — М., 1967. — С. 117— 119,
122— 123, 175 — 176; Чернігівщина: Енциклопедичний довідник — К., 1990. — С. 154,
171.
7 Дорошенко Д. Коротенька історія Чернігівщини / Підготовка до друку, передмова
і примітки О. Коваленка і С. Леп’явка // Комсомольський гарт. — 1990. — 24 лис
топада. — («Бібліотечка «Комсомольського гарту»),
8 Ульяновська С., Ульяновський В. Дмитро Дорошенко // Українська культура: Лек
ції за редакцією Дмитра Антоновича. — К., 1993. — С. 527— 553; Пінчук Ю., Гри-
невич JI. Дмитро Дорошенко та його твір «Огляд української історіографії» // Д о
рошенко Д. І. Огляд української історіографії. — К., 1996. — С. IX— XXX; Бу
рім Д. В. Наукова, педагогічна та громадсько-політична діяльність Д. І. Дорошен
ка в еміграції (1919— 1951 pp.): Автореферат дисертації на здобуття наукового сту
пеня кандидата історичних наук. — К., 1997. — 20 с.
ТИХИЙ ЗАКУТОК
Петро-Павлівський монастир звуть Глухівським, хоча стоїть він аж
за 22 версти од міста Глухова. Свідомо вибрали фундатори монастиря
цей чудовий закуток, де сама природа — сплела роскішну оправу, в яку
людина поставила діло рук своїх — гарні муровані будівлі монастиря.
На високій горі понад річкою Клевенню, яка одділяє українську Глу-
хівщину од московської Путивльщини, весь в зелені, наче намальова
ний, пишається монастир з трьохбанною стрункою церквою, оточеною
купою струнких тополь, білими мурами й будинками. Справа й зліва
дубовий ліс. Гарний вид на монастир знизу, од Клевені, а ще кращий,
коли станете в малій деревляній альтанці над самою кручею: на трид
цять верст стелеться перед вами зелена долина, на ближчому фоні кот
рої срібною змійкою в ’ється Клевень. В далечині мріють села з білими
церковками, й синіють ген далеко на обрію надсейменські гаї. Хтось з
великим художнім смаком обібрав це місце для тихого монастирського
життя. Далеко від людних городів, серед величної й принадної приро
ди, в спокою зеленої діброви можна було дійсно одійти од суєти ж и
тейської і віддатись життю духа.
154 С ів е р ян сь к и й л ітопис
Малолюдний, вбогий и тихий монастир мало хто знає і одвідує, а
хто й буває тут, то ледве чи багато з тих знають, що історія його тісно
зв’язана з цілим рядом визначних діячів Гетьманського періоду нашої
минувшини. Знають монастирі і одвідують здебільшого тільки селяни
околишніх сел, та й то по великих хіба святах. Людно буває в мона
стирі раз на рік, в день Петра і Павла влітку, коли на майдані коло мо
настиря відбувається веселий ярмарок, на якому ведеться жвавий торг
вівцями і всякою іншою худобою.
Монастир не має дуже давніх споминів. Коли саме його засновано
— невідомо. Перший раз згадується він по документах в році 1593, але
справжній його розвиток належить уже до часів по Хмельниччині. Він
тішився особливою ласкою гетьманів, і майже кожний з них, починаючи
з Виговського, давав йому універсали на грунти, млини, на цілі села, і
скоро Петро-Павловський монастир зробився одним з найбагатших на
цілу Гетьманщину. Уже року 1658 Виговський видає універсал: «Погля
даючи на убозство манастира св. апостолів Петра і Павла і братії при
нем зостаючей, теж і на щоденнії їх праці, котрії за нас і все войско
запорожское Господа Бога благають, чого і далі од них жадаючи на-
далисьмо їм села Холопково і Баничі і млинок, на рікі Клевені стоя
чий». Брюховецький року 1664 підтверджує володіння тими маетностя
ми. Але цього року налітає на тиху Глухівщину хуртовина: сам король
Ян-Казимир прийшов з військом з-за Дніпра, щоб повернути назад до
Польщі Лівобережну Україну. Він обложив Глухів, але не міг його до
бути, і під глухівськими валами поліг славний полковник Богун, звісний
ворог Московщини, який сполучився з поляками, аби тільки Україна не
була під царською рукою. Своє останнє пробування на Лівобічній У к
раїні позначили поляки руйнуванням краю; спалено тоді було й П етро-
Павлівський монастир. Але як тільки пройшла чутка, що тогобічна й
сьогобічна Україна знову злучилася в одних руках у гетьмана Доро
шенка, монастирські отці зараз же вдалися до нього, і він видав їм уні
версал на прежні монастирські грунти, «не нарушаючи привелеїв од
монархів і універсалів од антецесорів наших, але ониї сим універсалом
опробуючи». Та недовго панував Дорошенко на Лівобережжі: Демко
Многогрішний одірвав од його спочатку Сіверщину, а тоді й увесь л і
вий берег Дніпра. Прочувши про нового пана, ченці вдаються зараз до
нього, і він, «взгляд міючи на утраплене игумена о. Биковського і всіх
законників, котрії сих часів воєнних за наступленієм под Глухов войск
і междоусобниї брані зовсім манастирських добр і достатков винищені
зостали», надає монастиреві окрім прежніх маетностей ще й нові. Щ ед
рою рукою надає грунти монастиреві Самойлович, а особливим його
добродієм стає Мазепа.
Року 1694 прибуває в Петро-Павловський монастир новий ігумен,
не старий ще, але відомий вже своїми літературними працями — Дмит
ро Туптало (пізніше звісний під ім ’ям Дмитра Ростовського). Він захо
дився відновляти монастир, ушкоджений війною; він збудував кам ’яний
собор, прекрасна українська архітектура котрого так гармонуючи з ото
ченням природи, являється тепер головною оздобою всієї монастирської
будівлі. В монастирі й досі показують старе Євангеліє 1681 року, в йо
го вліплено власноручну умову святителя Димитрія з підрядчиком на
будування церкви. Але не тільки господарськими справами клопотався
вчений ігумен. Версти зо три від манастиря понад Клевенню й досі
росте густий дубовий ліс. Він належить монастиреві. Тут збудував собі
св. Димитрій келію й на самоті віддавався літературній праці, пишучи
свої славетні Четьї-Мінеї. Монастирський «Скиток», з маленькою цер
ковцею, двома хатинами й пасікою, вартий того, щоб одвідати його,
бувши в Петро-Павлівському монастирі. Його окраса — чудова алея з
спуском до Клевені, де внизу в яру криниця.
С іве р ян ськи й л ітоп и с 155
Не довго пробув св. Димитрій в Петро-Павлівському манастирі. Він
перейшов до Чернігівського Єлецького монастиря. Вченого дослід
ника замінив новий ігумен Мелетій Трофимович, людина зовсім іншої
вдачі. Це також був дуже діяльний ігумен, але діяльність його оберну
та була на справи господарські. Дбав він і про нові грунти й млини,
про записи на монастир, будував нові будівлі. Не цурався він, видко,
й земних утіх: зберігся його лист до однієї пані сусідки, де він прохає
прислати йому в дарунок «бочалку пива добренького, висталого, тонень
кого — на постний посилок». Хазяйновитий ігумен двічі нагадував пані
Забілиній про її «обітницю» прислати йому в дарунок тую «бочалку
пива». Мелетій правив монастирем на початку XVIII століття. Минали
роки. Все збільшувалося «послушенство» селян своїм державцям, чи то
були окремі особи і старшини, чи колективи, як монастирі. Селяни про
бували протестувати, але нічого з того не виходило. Старшина, піддер
жувана московським урядом, цупко держалася за своє «право» і пома
лу на Гетьманщині встановлялися кріпацькі порядки. В році 1724 се
ляни, піддані Петро-Павлівського монастиря «невідомо ради якої при
чини завзяши перед себе яковуюсь шатость і огурство, належитої по
винности і послушенства не хотіли оддавати», але генеральна канцеля
рія строгими приказами навернула їх до послуху. Мінялися часи, міня
лися люди. Серед галереї маловідомих і звичайних рядових ігуменів
наприкінці століття в Петро-Павлівському монастирі стала на чолі знов
яскрава фігура. Це був Мелхиседек Значко-Яворський, знаменитий діяч
Правобережної України.
Він був ігуменом в Мотронинському монастирі, що заховався се
ред густого лісу в Чигиринщині. Мелхиседек боровся за волю право
славної віри і пробував спочатку легальних шляхів. Він оббивав поро
ги у Варшаві, випрохував у короля грамоти й накази про свободу віри,
їздив і в Петербург до Катерини. Але на далеких «кресах» польська
шляхта й польська адміністрація не дуже слухалися королівських нака
зів. Мелхиседека, як привідцю православної опозиції на Україні, хапа
ють, заковують в кайдани і везуть на суд в Київське Полісся. Тут по
становляють його живцем замурувати. Але він і без того був пів-мерт-
вий од тяжкої неволі. Страшну кару припинили. На щастя серед сто
рожів знайшлася добра душа, свій же українець, козак Лещенко. Він
добуває і крадькома передає в ’язневі паперу, замісць чорнила товче по
рох з водою, і писаний таким чорнилом лист козак везе в Переяслав до
єпископа Гервасія Линцевського. «Владико святий! — пише Мелхисе
дек, — бідно стражду. Смертно болен, в желізах жестоких, не маю н і
чого». За допомогою своїх людей удалося втікти з тюрми. Мелхиседек
їде до свого монастиря, де на той час серед послушників перебуває
Максим Залізняк. Вибухає грізна Гайдамаччина, і в народі йде чутка,
що отець ігумен благословив гайдамаків на повстання. Звідси повстала
опоетизована Шевченком легенда про вози з «свяченими» ножами. Ос
танній народній рух за волю скінчився трагічно. Під Коднею недалечко
Житомира замордовують сотні гайдамаків, а головного ватажка Гонту
карають страшними рафінованими муками. Мелхиседек Значко-Явор-
ський втікає на лівий берег і тут в тиші Петро-Павлівського монастиря
доживає віку. Він будує муровані келії, браму з церковцею, кругом мо
настиря замість старої деревляної ставить кам’яну стіну. Від братії ви
магає строгого життя по уставу, лічить народ, який сходиться до ньо
го з усіх усюд. Поховано Мелхиседека р. 1800 в головній церкві біля п ів
денного входу. В ігуменських покоях висить його портрет: огрядна пов
на постать, з патерицею в руках, в невеличкій чернечій шапці. Облич
чя суворо-спокійне й поважне.
156 С ів е р ян сь к и й л ітопис
Тепер монастир не має вже ні грунтів, ні маєтків. Не має вів ні
таких святощів, які б приваблювали богомольців і давали б значні при
бутки. Монастир убогий, малолюдний і дуже неохайний. В гостиниці
заїдять вас блощиці, коли ви не вживете особливих заходів. Братії м а
ло, життя сонне і тихе. Ігумени подавлені господарськими клопотами, і
ніхто в монастирі не цікавиться тим, що так приваблює археолога й ту
риста. Самітно шумлять своїми широкими вітами клени й дуби в «Скит-
ку», і стає зрозумілим, чому саме цей затишний закуток вибрав Дмит
ро Ростовський, щоб у повній самоті й спокою складати свій грандіоз
ний твір, який придбав йому таку широку славу по всій Україні й Мос
ковщині.
ГЕТЬМАНСЬКИЙ МОНАСТИР
За шість верст од містечка Вороніжа, Глухівського повіту, серед
густого соснового лісу, над болотяною річкою Шосткою, притулився
стародавній жіночий монастир, званий Гамаліївською пустинею. Звіду
сіль захований він від людського ока. Тільки в одному місці, як їхати
новою залізницею, що йде з Конотопа на Брянськ, в лісовій прогалині
заблищать срібні бані високої білої церкви. Блиснуть і знов сховають
ся між високими стрункими соснами.
Колись, років за двісті до нас, було тут дуже глухо. Навкруги на
десятки верст тяглися пущі й болота. Саме найкраще місце, щоб схо
ватись од людської суєти і марних спокус світу цього. А одна полянка
над Шосткою, серед найбільшої гущавини, так мов навмисне була с о
творена для «пустині», для чернечого притулку. Так і сталось: на цій
поляні «коштом і накладом славне урожоного його милости пана А н
тона Гамалії, товариша значного войскового, року 1702 м. апріля 14
дня» заложено «пустинку», а при ній, за благословенням київського
митрополита Варлаама Ясинського, збудовано і церкву в честь свяще-
номученика Харлампія.
Скоро після того настали для Гетьманщини дуже тривожні й бурх
ливі часи, яких вона не знала трохи не ціле півстоліття: прийшли ш ве
ди; старий гетьман Мазепа, який прислужився українській культурі й
вірі православній, побудувавши велику силу церков, шкіл, шпиталів,
пристав до шведського короля і мусив утікати з ним після нещасливо
го Полтавського бою в далеку Туреччину, де скоро й закінчив своє жит
тя. Козаки на раді в Глухові обрали з царської волі за гетьмана ста-
родубського полковника Івана Скоропадського.
Це була вже стара людина, за 60 літ, тиха і нерішуча. Приставши
попереду до гуртка генеральної старшини, що замислила одпасти од
Москви і потягла за собою й самого гетьмана Мазепу, Скоропадський
в рішучий момент не зважився піти за товаришами і зостався вірний
цареві. За те й заслужив особливу ласку. Царь Петро знав, що робив,
коли звелів обрати «вольними голосами» не Полуботка, не Апосто
ла, але стародубського полковника. Ставши гетьманом, Скоропадський
в усьому корився наказам з Петербурга, у всьому догоджав цареві, хоч
іноді й самому було шкода своїх людей, коли доводилось десятками
тисяч посилати козаків то на Ладогу, на «канальські роботи», то на
границі Персії... Слізно заступався старий гетьман за своїх козаків, але
його мало слухали. Самого його раз-у-раз викликали то в Москву, то
в Петербург, і там він проживав місцями і мусив дивитись то на фе
єрверки, то на іноземні кумедійні дійства, то на те, як садовили на п а
лю або мучили якимись іншими тортурами нещасних прихильників ц а
ревича Олексія та цариці Свдокії. Гетьманську столицю зроблено у
Глухові, на самій межі з Московщиною, і тут для «охорони гетьман
ської особи» поставлений був московський гарнизон. У Глухові було
С іве р ян ськи й л ітоп и с 157
над гетьманом вдома ще й своє начальство: жінка Настя, з роду Мар-
ковичів. Це була особа дуже практична і хазяйновита і вдома верхо
водила усім, — не дурно сміялися в народі, що, мовляв, Настя носить
булаву, а Іван плахту.
Воно так і сталося: як помер гетьман Іван, то Настя не захотіла
вертати клейнодів гетьманських та іншого військового добра, — так
воно все в неї і зосталося, скільки не робили заходів! Настя здержува
ла чоловіка, щоб він не дуже то побивався за «військовими справами»,
бо це ще ні одного гетьмана до добра не довело, а більше налягала на
те, щоб самим не зостатись без вигоди, і справді, уміла дуже добре
використовувати високе становище пана Івана — для себе і для всієї
рідні. Єдина дочка гетьманського подружжя була видана заміж за
московського боярина Толстого, і цього Толстого царь Петро, всупе
реч військовим правам і вольностям, настановив полковником ніжин
ським.
Звичаєм людей свого часу ясновельможний та його пані були вель
ми побожні і не забували потреб душі серед мирських турбот і клопо
тів. Харлампіївська Гамаліїна пустинка, положена в мальовничому з а
куткові, недалеко од столиці (ЗО верст), звернула на себе гетьманську
увагу, і на неї стали спадати ріжні їх добродійства і милости. О че
видно, гетьман, чинячи добродійства монастиреві, виконував, якийсь
свій обіт, бо в універсалі своєму од 1 декабря 1713 року писав: «Хотячи
свій обіт скутком привести во ісполненіє і містце уже до фундації того
манастиря способное, іменуємоє Харлампієва пустинка, ізбравши, —
млини з грунтами покупили». А на другий рік гетьман зробився тита
рем монастиря, його коштом було збудовано велику кам ’яну церкву,
високу і простору, на зразок церкви Троїцького монастиря у Чернігові,
другу теплу, також кам’яну церковку, поруч з двоповерховим кам ’яним
корпусом келій ігумені, чотирі одноповерхові корпуси келій для чорної
братії та інші будівлі — усе муроване з камня. Усе воно стоїть і досі
так. Великі пожежі 1738 і 1796 років не могли знищити мурів і ушко
дили тільки дерев’яні частини будівлі.
Так щедро обдарований добродійствами гетьмана монастир прий
няв до себе на вічний спокій його тіло. 3-го іюля 1722 р. помер гетьман,
повернувшися з подорожі до Москви. 5-го іюля тіло повезено було в
Гамаліївську пустинь. В дневнику генерального хорунжого Миколи Ха-
ненка докладно описано гетьманський похорон і весь церемоніял: «Іш
ли первій два баталіони солдат од двох полків, при которих офіцери
бившіє міли всі фльорами черними поперевьязаниї; в барабани бито
чрез покровці, іграно на гобоях жалісно. За баталіоном несено значок
і хорогв гетьманськиї в низ к землі оберненні'. Затим їхали два на ко
нях в панцерах, мисюрках і карвашах з голими шаблями, держачи
ониї за конець острія. Йо них ведено три коні убраних, а потом знову
два-ж в панцирах їхали подобним способом, як і прежнії. За сим ішли
діякони і священики парами, несена булава, бунчук з фльорами в низ
оберненні', затим тіло на марах, слуги і гайдуки гетьманськиї несли; а за
тілом вже пані з многими женська полу особами, комендант з пол
ковниками Шарфом і Білцером і з многими офицерами, наші два пол
ковники, черніговський і лубенський, з генеральними особами, і весь
змін многочисленого народа ішли. За тілом же везен балдахин жалоб
но обитий, шестьма кінми в чорнії капи убраними. Як з города вийш
ли, почали з валу бить з армат, і поки аж за всі подворки опроважено
тіло, стріляно в місті. Потім з мар знято тіло і під балдахином постав
лено, і помалу повезено... З сіл тож на тракті до Гамаліївки лежачих
виходили священіци процесіями против тіла і погребение співаючи це
ремонії чрез села провождали... Ночували з тілом на болоті за Слоу-
том» (село Глухівського повіту).
158 С ів е р ян сь к и й л ітопис
Велична зустріч ждала жалібний похід у Гамаліївці: вийшли стрі
чати тіло черниці і багато духовенства, що поприїздило з Київа та з
інших міст. Військову пошану оддавали тут не тільки москалі, але й
козаки: на дворі монастирському ушикувались дві сотні козаків —
«глуховская і вороніжская», а коли «останноє со духи праведними з а
співали, началася стребла первий з армат, яких туда в Гамаліївку із
Глухова, з Вороніжа і з Новгородка кільки надцять штук било при-
проважено». Труну з тілом вложено «в склеп в церкві трапезной по
правой стороні за крилосом спорований, в котрий вложено камень с
таким на нем вибитим надписом: зде опочиваеть тіломь раб Божий
Іоан Скоропадський, войск Запорожских гетман, сей обители фундатор;
преставился в Глухові року 1722 місяца іюля третого дня».
Але даремне шукали б ви тепер того камня: його замуровано під час
останнього ремонту в тій же трапезній церкві, що одбувся кілька років
тому. Добре ще, що збереглися таблиці (біля стіни внизу наліво) над
могилами гетьманової Насті Скоропадської і її дочки Уляни Тол-
стої. Невеличкі таблиці з янголами по боках, що держать походні (фа
кели). Оце тільки й памяті усієї про старовину і про вельможних фун
даторів монастиря.
Саме в обіденну пору прибув я кіньми до Гамаліївки 3 Янполя,
колишнього сотенного містечка і Мазепиної маетности. їхав якийсь час
алеєю серед чудових струнких, мачтових сосен. Раптом сосни розійшли
ся, перед очима заблищав став, а за ним на горбочку, серед купи зе
лені, на фоні тих же темних сосен — Гамаліївська церква. Проїхали
греблю повз млини, подаровані монастиреві ще гетьманом, і зупини
лись у монастирській гостиниці з ясними чистенькими світлицями.
Скрізь чепурно і чисто так, аж блищить. У номері стародавні канапи з
різними деревляними спинками, а в кутку постіль з периною і купою
подушок. На вікнах білі заслонки, на столі свіженька скатертина, скрізь
все вимито, аж блищить. Це не те, що чоловічий монастир, от хоч би
й знаменитий, фундований гетьманом Петро-Павлівський монастир не
далечко Глухова: там блошиць, там нечисті всякої безліч у гостиниці.
А тут не те. Любо глянути! Під вікнами мають головками квіти всякі,
яблуні і груші. По стінах висять старовинні гравюри київського виро
бу 1788 року — великі такі, кожна уявляє одного з чотирьох єванге-
листів.
Мій сопутник — місцевий поміщик і добрий знайомий настоятель-
ки. Частенько буває тута, і його знають. Стріли, як доброго знайомого,
і зараз побігли до настоятельки «доложити» про гостей. Ждали ми добру
годину та все поглядали у браму проти наших вікон, що вела у подвір’я
монастирське: гостиниця стоїть поза мурами обителі, приїжд-жі миряни
не повинні закаламучувати монастирського спокою спокуса-ми світу
цього.
Ось кличуть нас до матері-настоятельки. Входимо через старовин
ну браму на широкий двір правильної чотирикутної форми; посеред
красується головний храм. А направо збоку трапезна церква і покої ігу
мені. Кругом тихо і ніби безлюдно. А тимчасом у монастирі 250 ч ер
ниць, старих і молодих. Питаємо «сестри», що веде нас, — а де-ж усі
сестри? — Старі по келіях сидять, а молоді на роботі. — Справді: кру
гом по городах — видно з другого поверху покоїв — сила жіночих по
статей над картоплею і буряками. Тільки співу не чути: не личить. А
он на маленькому подвір’ї біля «покоїв» за довгим столом сидить деся
ток дівчаток, чистять ягоди. Це — малі послушниці. Всі по звичайному
вбрані, в хусточках. На другому поверсі стріла нас сама настоятелька
Дионисія, в миру Свдокія Кузина, Сєвського повіту, Орловської губер
С іве р ян ськи й л ітоп и с 159
нії, родом. Не стара ще жінка, з делікатним приємним обличчям. Д у
же привітна, — ні тіні суворості якої або штучної поваги.
Побалакали спочатку, як водиться, про хазяйські справи, про п о
году, про дощі, що так пошкодили городині й хлібам. Ми похвалили
надзвичайну чистоту в гостиниці. Це було приємно настоятельці. Щоб
показати, що в неї чепурно не тільки у гостиниці, так мовити б «на
людських очах», але й скрізь, показуючи згодом монастир, вона повела
нас по всіх усюдах, показала пекарню, просвирню, усі закутки госпо
дарства. І справді — скрізь так само чепурно і чисто!
Пішли оглядати спочатку старовину. В покоях висять ріжні порт
рети царів, архиєреїв, але старовини усього два портрети; великі на
всю стіну — гетьмана Скоропадського і гетьманші Насті. Портрети тро
хи не на увесь зріст. Гетьман держить у руках смушеву шапку з з е
леним верхом. Портрети — овальної форми. Між контурами овалу і
рямцями вимальовано квіти, під портретами написи, певно зроблені піз
ніше кимсь із монастирських піїтів.
Під портретом гетьмана:
Целомудренно, праведно и благочестно он жил,
Монарху своему верно и храбро служил,
Храм сей в честь Бога и обитель отца сооружив,
Последний дух свой Иисусу предложил,
На земле память и на небе славу вечную заслужил.
Під портретом гетьманши:
К Богу благочестием она пылала,
Супругу верность и любовь соблюдала,
Бедным отраду на деле подавала,
Воздвигнуть храм сей помогала,
Вечно о себе памятовать приказала.
Ці два портрети — тільки й старовини в усьому монастирі, хіба що
іще мури кам’яні та будівля сама.
Зайшли у головний храм. Окраса його — прекрасний іконостас, р і
заний з дерева, весь укритий візерунками виноградної лози — як це
робили дуже часто в старовину на Україні.
Іконостас дуже високий, на самій гор деревляні фігури святих, д у
же нагадує собою іконостас головної церкви Видубецького монастиря
у Київі. Недавно реставровано іконостас за 26.000 карб.
На хорах два престоли, там іконостаси не відновлено, і вони ледве
держаться. Старих ікон немає, тільки у вівтарі за престолом зберегло
ся давнє малювання. Ні чаш старих, ні яких там іще старовинних р е
чей. Тільки з десяток риз, дуже гарних, не пізніше кінця XVII віку.
Але їм не надають видно ваги, бо з одної старої ризи поздіймали сріб
не шиття, щоб перенести на нову ризу.
В монастирі немає голосних святинь, і прочан тут бува дуже мало.
Монастир має характер великої трудової спілки. На першому п л а
ні господарські інтереси. Кожне має тут собі роботу: одно вишиває,
друге на пекарні порається, третє на городі копається. Над усім пильне
око настоятельки.
Виходимо з трапези, — біля ганку сидить відомий по всій околиці
Амрось дурненький, сухий хліб жує. «А здрастуйте, а дай Боже, щоб
живенькі були!» — промов ля він свою улюблену приказку.
— Дівчата! — гукає одна з старших черниць до молоденьких, що
у холодку під стіною ягоди чистили, — а ви б дали Амросику борщи
ку! Амросику! ти б з ’їв борщику?
— А з ’їв би, дай вам Боже, щоб живенькі були!
Дівчата дали Амросику якогось ріденького пісного борщику. Гово
рять трохи не всі черниці українською мовою, з місцевим одтінком.
160 С ів е р ян сь к и й л ітопис
Більша частина їх — тутешні, з околишніх сел. Мати-ігуменія тільки з
Московщини. Приходять зовсім молоді, ще діти, і просяться до мона
стиря. Що їх приводе сюди?
В усякому разі не воля од роботи, не безжурне сите життя, бо той
сухий шматок монастирського хліба, отой пісний борщик ріденький д о
водиться тяжко одробляти на всякій хазяйській роботі і в полі, і на го
роді, і на кухні, — мало чим краще, як десь в економії. І отже щось
вабить їх сюди, за високі білі мури, звідки не такий уже легкий пово-
ріт до миру. Багато, мабуть, трагедій — особистих і сімейних, укриває
чорна хусточка або каптур! А поглянеш збоку, така тут благодать: ти
хо, мирно, порядок, усі працюють — кожне для всіх, усі для кожного!
Хоч і тут є, кому живеться лучше, а кому гірше, панують і тут поза
зверхнім спокоєм пристрасті всякі, каламутять життя чернече...
Дзвонили до вечерні, як ми покидали гостинний монастир.
Сонце спускалось за чорний бір і золотило високі бані гетьманської
церкви. На греблі сидить Амросик і усміхається до нас.
Юродиві та блаженні — це неминучий аксесуар монастирського по
буту. Має такого собі й Гамаліївська пустинка.
С іве р ян ськи й л ітоп и с 161
|