Люди старої Сіверщини
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200576 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Люди старої Сіверщини / О. Ільїн // Сіверянський літопис. — 1998. — № 2. — С. 82-92. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200576 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2005762024-12-12T14:20:02Z Люди старої Сіверщини Ільїн, О. Розвідки 1998 Article Люди старої Сіверщини / О. Ільїн // Сіверянський літопис. — 1998. — № 2. — С. 82-92. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200576 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Ільїн, О. Люди старої Сіверщини Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Ільїн, О. |
| author_facet |
Ільїн, О. |
| author_sort |
Ільїн, О. |
| title |
Люди старої Сіверщини |
| title_short |
Люди старої Сіверщини |
| title_full |
Люди старої Сіверщини |
| title_fullStr |
Люди старої Сіверщини |
| title_full_unstemmed |
Люди старої Сіверщини |
| title_sort |
люди старої сіверщини |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200576 |
| citation_txt |
Люди старої Сіверщини / О. Ільїн // Сіверянський літопис. — 1998. — № 2. — С. 82-92. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT ílʹíno lûdistaroísíverŝini |
| first_indexed |
2024-12-15T16:38:18Z |
| last_indexed |
2024-12-15T16:38:18Z |
| _version_ |
1818525117902225408 |
| fulltext |
РОЗВІДКИ
Олександр Ільїн
•
ЛЮДИ СТАРОЇ СІВЕРЩИНИ
БОРЗАКІВСЬКІ
Гетьманщина була багата непересічними церковними діячами,
справжніми особистостями. Серед них Теофан Прокопович, Федір Лісов-
ський, Опанас Заруцький та інші.
Цікавою постаттю в українській історії був глухівський протопоп
Василь Борзаківський: чи то священик, чи то авантюрист без будь-яких
моральних устоїв.
Бог, мабуть, не обділив його розумом та вмінням пристосовуватися
до життя. Дуже вдало він одружився, поріднившись з Павлом Полубот
ком і навіть з самим гетьманом Іваном Самойловичем. Жінкою прото
попа була Марія Василівна Самойлович — небога гетьмана, сестра пер
шої дружини Павла Полуботка і Михайла Васильовича Гадяцького —
відомого ворога Івана Мазепи. Це одруження піднесло сімейство Борза -
ківських на вершину українського суспільства. Відомий на той час мос
ковський генерал Ц. Гордон записав у своєму щоденнику в Києві за
29 вересня 1685 року: «Яков Федорович Борзаковский с женою своею
и прочими приятелями у меня обедали и весьма подвеселились». 1 Яків
Борзаківський — це, найімовірніше, брат нашого героя. Цікаво, що Гор
дон серед своїх численних гостей виділяє лише Борзаківських, а це свід
чить про їх високе соціальне становище. Ми припускаємо, що спочатку
гетьман Самойлович тримав Василя Борзаківського при собі в Батури -
ні. Але, будучи одруженим, він не міг стати архієреєм, тобто зробити
великої церковної кар'єри. Звісно, гетьман не забув про свого свояка,
призначивши його на прибуткове місце глухівського протоієрея і наді
ливши маетностями. Універсалом 1687 року за глухівським протопопом
затверджений в селі Некрасові фільварк з млином на річці Есмань. На
певно, не без участі В. Борзаківського пожертвував гетьман у 1686 ро
ці великі кошти на будівництво кам'яної церкви в Дівочому монастирі
у Глухові.
Після усунення гетьмана Самойловича настали для протопопа
скрутні часи, враховуючи ще і неприязнь до Самойловичів нового геть
мана Івана Мазепи. А тут ще за 5 верст від фільварку протоієрея у се
лі Дунаєць мешкає разом з тещею зять Івана Самойловича князь Юрій
Четвертинський, висланий сюди з Москви на прохання Мазепи. Росій
ський історик С. Соловйов наводить таку розмову Мазепи з піддячим
Михайловым: «...живет в Малороссии сын митрополичий, зять Самойло-
вича князь Юрий Четвертинский, беспрестанно рассевает он в народе
злые слова, что быть Самойловичу опять гетьманом; недавно батурин-
82 Сіверянський літопис
скому попу Василью говорил, что, где прежде была вода, там и опять
будет; к тестю своему царская милость есть, будет здесь по-прежнему,
увидишь, что его злодеям будет!».2 Можна припустити, що цим бату-
ринським попом і був Василь Борзаківський. Адже,по-перше, такі не
безпечні слова князь Четвертинський міг казати лише близькій люди
ні, по-друге, навряд чи князь мав можливість виїжджати з свого села,
по-третє, гетьманові, напевно, Борзаківський був знайомий ще з Бату
рина, тому й називає його батуринським попом. Якщо наше припущен -
ня правильне, то подальші події стають зрозумілими. Почувши небез
печні слова і, відчуваючи непевність свого становища, глухівський про
топоп поспішає до Мазепи з доносом. Мабуть, великих нагород він не
здобув, але йому дали спокій, надавши можливість тихенько бути глу -
хівським протопопом ще 20 років. Але під час нових спроб визволення
України Василь Борзаківський знову з’являється на обрії і, зрозуміло,
в якому таборі. 6 листопада 1708 року в Глухові «произнесением прися
ги (Скоропадським на вірність цареві) руководил глуховский протопоп
Борзаковский».3 Звісно, і 12 листопада в соборній Троїцькій церкві він
брав участь в обряді прокляття Мазепи. Відразу після цих подій
В. Борзаківський разом зі своїм добрим знайомим новгород-сіверським
протопопом Опанасом Заруцьким став випрошувати нагороду за свої
«труди». І немарно. «В 1708 году (20 ноября) глуховский протопоп Ва
силий Борзаковский, имевшей перед тем в Некрасове фольварк выпро
сил у Скоропадского и все село». 4 Можливо, він став особою, близькою
до гетьмана Скоропадського, і не тільки за місцем проживання. Але не
довго тішився протопоп своїм новим становищем — невдовзі помер:
«...отцеві его Василию Борзаковскому, протопопу глуховскому,... , а по
смерти его ж в 1711 году данны...».5 В. Борзаківський мав синів Андрія,
Пилипа, дочок Анастасію і Олену, які були одружені з новомістським
сотником Т. Силичем і глухівським протопопом А. Галяховським. Сини,
напевно, закінчили Київську академію і не без сприяння «дядька» —
чернігівського полковника Павла Полуботка стали канцеляристами в
Генеральній військовій канцелярії, що була в їх рідному місті Глухові.
Під час боротьби наказного гетьмана Павла Полуботка проти Малоро
сійської колегії його довірена особа Андрій Борзаківський виконує різ
ні делікатні доручення. Ось як це описує О. Лазаревський: «Борзаков
скому (В Москву) была послана інструкція: прежде всего он должен
был разузнать «у знатных особ, скоро ли будет распоряжение об избра
нии нового гетьмана», а если узнает, что избрание будут откладывать,
то немедленно передать письмо Меншикову (где просьба о ходатайстве
перед царем) и полученный ответ переслать в Глухов».6 Як ми бачимо,
А.Борзаківський не був звичайним суплікатором, а виконував щось на
кшталт таємних операцій. Невипадково О. Лазаревський називає його
«одним из самых ловких агентов Полуботка». Загадковою є раптова
смерть від лихоманки Андрія Борзаківського, яка сталося 3 лютого
1723 року в Москві під час виконання завдання. Його в делікатній мі
сії заступив вже зять гетьмана седнівський сотник Петро Войцєхович,
який 20 лютого помер. І теж від лихоманки. Можна з великою долею
ймовірності припустити, що вони були отруєні агентами російських та -
ємних служб. Не слід забувати, що в той час Росія мала вкрай розви
нені та міцні таємні служби, а саме лиховісну Таємну канцелярію, де
були такі вмілі фахівці з таємних убивств і викрадень людей, як Олек
сандр Румянцев... Андрій Борзаківський залишив маленького сина Іва
на, який згодом стам військовим канцеляристом. На ньому обірвалась,
ця гілка роду Борзаківських, бо у Івана було лише дві дочки Агафія
і Ганна.*
Дуже цікавою особистістю був і Пилип Борзаківський. Цей здібний
юнак добре знав латину, і йому було доручено продовжувати після Ми-
Сіверянський літопис 83
коли Ханенки вести журнал Генеральної військової канцелярії. Пилип
писав діаріуш з 3 липня 1722 по 27 лютого 1723 року. Якась важлива
причина змусила його перервати цю роботу. Нагадаємо, що кінець лю
того 1723 року — це апогей боротьби П. Полуботка проти Малоросій
ської колегії. Можна припустити, що гетьману після смерті П. Войцехо-
вича потрібна була цілком віддана йому людина, він згадує про свого
другого «небожа». Про Полуботкові доручення Пилипові нам нічого
невідомо, але на те вони й таємні. Після арешту гетьмана Борзаків-
ський в червні 1724 року посланий до Прилук з важливою місією: зро
бити все, щоб прилуцька старшина на чолі з полковником Гнатом Га
лаганом підписала чолобитну на підтримку автономних прав України.
Але ця місія була невдалою: Галаган ухилився від підпису чолобитної.
Постать Пилипа Борзаківського — дуже суперечлива, як і саме 18 сто
ліття. Він був автором діаріуша — значної пам’ятки української куль
тури, учасником боротьби за автономні права України і одночасно без
пощадним, жорстоким поміщиком. О. Лазаревський детально описує
тривалу тяжбу Борзаківського з.козаком Трохимом Бурим. У скарзі
дружини Бурого читаємо: «В 1727 году в ставу моем (Борзаковский)
выловил рыбу, сено с полей забрал, гай порубил, запер мужа на 4 дня
в комнату и заставлял повернуться у подданство, а 6 августа бил не
щадно ремнями и прибил до полусмерти, что его на носилках домой
принесли и во дворе сторожа своего поставил, чтоб меня и сына моего
изловить, весь двор разорил».7 Служачи в 20-і роки канцеляристом,
П. Борзаківський був близький до передової молоді того часу: Я. Мар
ковича, П. Апостола, В. Кочубея, Я- і А. Полуботків... На його ім’я
часто натрапляємо при читанні щоденників Я- Марковича і П. Апосто
ла. Як відомо, П. Полуботок одержав від Петра І землі, що були кон
фісковані в його шурина Михайла Гадяцького. Але на ці землі мали
такі самі права і Борзаківські. 1726 року Я- і А. Полуботки поступили
ся деякими землями в Гадяцькому полку. Але Пилип вважав, що цього
замало, і почалась судова тяжба між Борзаківськими й Полуботками,
яка тривала більше ніж півстоліття. Можна припустити, що після за
лишення канцелярії П. Борзаківський переселяється в нові маєтки, ос
кільки з 1738 по 1742 рік він був Гадяцьким полковим обозним. Безпе
речно, влітку 1738 року брав участь у поході російсько-української ар
мії до Криму. Я- Маркович записав у своєму щоденнику 16 жовтня
1738 року: «Возле Ромен встретил обозного Борзаковского, которий со
провождал тело убиенного Селецкого, генерального бунчужного». Від
так Пилип Борзаківський, напевно, займався своїм господарством. У нього було
аж сім синів: Василь, Михайло, Іван, Андрій, Микола, Пав
ло, Осип,* які поступились правами на полуботківські землі одному Анд
рію. Пилип Борзаківський помер близько 1765 року. На це вказує те,
що тоді вперше починає судитися з Полуботками Андрій Борзаківський.
І судовий процес, який перед цим вже вщухав, розгорівся з новою си
лою. Андрій Борзаківський був пересічним чиновником: служив в Га-
дяцькій полковій канцелярії з 1753 року, став бунчуковим товаришем в
1767 році, а колезьким асесором 1780 року, був членом генерального
суду при П. Румянцеві. Помер він близько 1800 року.
Андрій Пилипович Борзаківський мав дочку Ганну та сина Луку.
Ганна Андріївна, яка померла у 1805 році, була бабусею видатного ук
раїнського етнографа Пелагеї Яківни Литвинової — Бартош. Лука
Андрійович Борзаківський, поміщик села Некрасове, помер 13 травня
1814 року у віці 38 років, його спадкоємницею стала дочка Антоніна,
на якій обірвався рід глухівських Борзаківських. Антоніна Луківна ви
йшла заміж за Івана Васильовича Лихошерстова — поміщика з-під
Коропа. Романтичну історію їхнього кохання описала П. Я. Литвинова-
84 Сіверянський літопис
Бартош.10 Цікаві спогади про життя цієї родини залишив і видатний
український письменник Дмитро Маркович, батьки якого певний час
жили по сусідству.11 І, мабуть, вони познайомили Лихошерстову зі сво
їм братом — видатним українським культурним діячем Опанасом Мар
ковичем. Буваючи в Глухові, він мешкав в її будинку на передмісті
Веригине. У його листі до Марка Вовчка читаємо: «У Глухові я станов
люсь у Лихошерстової на Веригині, там і Вам будуть тяжко раді». 12
Остання з роду Борзаківських померла в 1866 році.
ПАВЛО ЛАДИНСЬКИЙ.
Вкрай мало відомостей збереглося про канцеляриста Павла Ла-
динського, який продовжував після Пилипа Борзаківського писати діа-
ріуш Генеральної військової канцелярії. Можна припустити, що він по
ходив з родини священика (про це говорить саме його прізвище), нав
чався в Києво-Могилянській Академії. Там, напевно, виявив неабиякі
здібності особливо в поетиці. На це вказує, те, що свої записи в жур
налі він починає з власного акровірша, в якому принагідно уславляє
гетьмана Павла Полуботка та його оточення. 13 Під час боротьби Полу
ботка за автономні права України П. Ладинський був караний на гар
маті за неточно виписані титули президента Малоросійської колегії
С. Вельямінова.14 Цей вид покарання вважався в Гетьманщині одним із
найганебніших. Таке суворе покарання можна пояснити лише тим, що
канцелярист був людиною з табору гетьмана П. Полуботка. На це вка
зує і те, що і його попередники з написання діаріушу Микола Ханенко
і Пилип Борзаківський були людьми близькими до Полуботка. Отже,
можна зробити висновок, що писати діаріуш доручали не просто здіб
ним канцеляристам, але й відданим особисто гетьманові. Після закін
чення справи Полуботка Ладинський продовжував працювати у вій
ськовій канцелярії, Хоча вже діаріуш не писав. У березні 1725 року він
разом з Семеном Новаковичем проводив розшук про Русанівські грун
ти, за які сперечалися вдова генерального хорунжого Івана Сулими та
києво-міжгірські ченці. Схоже, в 1727 році П. Ладинський допоміг ві
домому мемуаристові Якову Марковичу в судовому процесі проти се
лян хутора Калюжного. У щоденнику Марковича читаємо, що 11 лис
топада Ладинський брав участь у роботі суду, а 13 листопада він вже
обідав у Марковича.
Очевидно, що Павло Ладинський не був заможним, не мав вплй-
вових родичів. Тому, незважаючи на свої здібності, він не міг зробити
пристойної адміністративної кар'єри. Тим паче, новий гетьман Данило
Апостол не любич свого суперника за булаву Павла Полуботка, а зна
чить і близьких йому людей. У Ладинського залишився один шлях: іти
стопами свого батька — стати священиком (відповідну освіту він мав).
На підтвердження цього в книжці історика Філарета Гумілевського чи
таємо: «Предшественник Наттока (с 1757) Петр Ладинський известен
по делам 1738 года». Зазначимо, що в працях Гумілевського чимало
помилок чи описок. Так, приміром, Якова Марковича він називає Анд
рієм. Імовірно, що у книзі Гумілевського мова йде не про Петра, а про
Павла Ладинського. Тоді потрібно розшифрувати наведену цитату:
Натток — Михайловський був священиком у селі Ярославець Глухів-
ського повіту. Отже, Павло Ладинський, можливо, більше 20 років очо
лював парафію в цьому селі й там помер в 1757 році.
КОРОБКИ.
Майже всі дворянські роди Глухівщини на межі двох останніх сто
літь дали Україні видатних діячів культури та політики: Скоропадські,
Мдклашевські, Маркевичі, Кочубеї, Нарбути,. Дорошенки, Уманці, Кар-
пеки, Висоцькі, Бартоші, Грекови... Таке глухівське диво є далеким
відгомоном того, що гетьманська резиденція була у 18 столітті й куль
турною столицею України. Серед цих славних глухівськнх родів не за-
Сіверянський літопис 85
губився давній український шляхетський рід Коробок, котрий вперше
досліджував видатний генеалог В. Модзалевський. 17 Але досліджував
він цей рід більше в генеалогічному аспекті, ніж в історичному. Тому ми
вважаємо, що необхідний сучасний погляд на історію роду Коробок.
Засновникові роду, значному ісозаку Яремі (Веремію) Коробці, за вір
ну його службу за універсалом гетьмана Мазепи 9 листопада 1690 року
був наданий млинок на річці Есмань під селом Есмань. З часом там
утворилось родове гніздо роду Коробок — хутір Вереміївка, який одер
жав назву від імені засновника роду. Нащадки Яреми також служили
в різних малоросійських і великоросійських чинах. Але найзначнішу
кар єру зробив Максим Петрович Коробка — видатний російський фло
товодець. Відомо, що його батько, значковий товариш Петро Васильо
вич Коробка, помер до 1783 року. А сам майбутній адмірал народився
1763 року. У жодному довіднику не вказано місце його народження,
але з певністю можна сказати, що на світ з’явився він на х. Вереміївці,
де народилися і рідні його брати. Там після смерті батька володів ад
мірал клаптиком землі з кількома кріпаками. Після закінчення у 1776
році Морського корпусу юний гардемарин стрімко піднявся по сходах
службової кар’єри. Цьому сприяла і російсько-шведська війна 1788 —
1790 років. У 1788 році, командуючи судном «Турухтан», був у Готланд
ській та Еландській морських битвах і при спаленні під Свеаборгом во
рожого корабля. У 1790 році на кораблі «12 Апостолів» під орудою віце-
адмірала Сухотіна брав участь у Красногірському бою, за сміливість
в якому одержав золоту шпагу, а на кораблі «Саратов» — у Виборзько
му бою. Є підстави думати, що Максим Коробка став особою, близькою
до імператора Павла І. Всього за кілька років у мирний час він був
підвищений від капітана до капітана 1-го рангу, а в 1800 році став ко
мандором Св. Іоанна ЕрусалимСького. Стрімкій кар'єрі, певно, сприяло
і вдале одруження Коробки з Марією .Опанасівною Лобисевич — доч
кою відомого українського письменника і громадського діяча, яка ви
ховувалась у родині графів Розумовських. Цим шлюбом він поріднився
ще з Миклашевськими, Тепловими... Висунемо гіпотезу, що Коробка
був командиром імператорської яхти, і це сталося не без сприяння його
земляка — канцлера О. Безбородька. Нагадаймо, що Павло І полюб
ляв морські прогулянки, і, як згадують сучасники, майже щотижня від
відував Кронштадт. Але передусім Коробка — військовий моряк: у
1802 році за 18 морських кампаній нагороджений почесним орденом
Св. Георгія. Під час англо-російської війни на морі 1807,— 1812 років контр-
адмірал М. Коробка спочатку командував ескадрою із шести пла
вучих батарей і 52 канонерських'човнів, а в 1812 році з ескадрою із
трьох кораблів крейсував у Балтійському морі й відтак ходив з нею до
берегів Англії. З 1826 року вже віце-адмірал Коробка — Головний ко
мандир і військовий губернатор Крондштадського порту. 28 січня 1836
року перший адмірал з українців-Максим Коробка помер.
Микола Васильович Коробка — небіж адмірала, був військовим
моряком, дослідником природи, письменником. Він народився в. 1783
році в селі Есмань. Пішовши слідами дядька, в 7 років став кадетом
Морського корпусу, в 10 — гардемарином, в 14 — мічманом гребного
флоту. Бойове хрещення лейтенант Коробка одержав у 1806 році біля
берегів Далмації, де російський флот допомагав сербським повстанцям:
на фрегаті «Автроил» разом з французькими військами брав участь у
здобутті острова Броч, і з двома канонерськими човнами та 5 транспор
тами — острова Корчула, а також був при облозі міста Рагузи (нині
м. Дубровник). Під час російсько-персидської війни 1804— 1813 років
штурмував у складі морського десанту Ленкоранську фортецю, якою в
1812 році оволоділи російські війська під командуванням генерала П.
Котляревського. У 1814 році капітан Коробка був начальником ек
86 Сіверянський літопис
спедиції для випробування судноплавства на річці Кура, а у 1816 році
за 18 морських кампаній нагороджений орденом Св. Георгія 4-го ступе
ня. Вийшов у відставку в 1819 році капітаном 2-го рангу. Можливо,
саме тоді він серйозно зайнявся літературною працею. Його книга
«Письма русского офицера» була видана в 1825 році відомим військо
вим істориком та мандрівником Володимиром Броневським через 2 ро
ки після смерті автора. Полковий осавул Іван Петрович Коробка —
старший брат адмірала, одружений з дочкою Костянтина Острозького —
керуючого маєтком гетьмана Апостола, жив в її селі Годунівці
біля Глухова. Микола Ханенко у своєму щоденнику за 4 липня 1753
року записав: «Ездил в Годуновку на свадьбу до товарища войскового
Константина Острожского, который дочь выдавал свою в Есмань за
сына Ивана войскового товарища Коробки». Ось так з’явилась ще од
на гілка роду Коробок — годунівська. Яків Іванович Коробка, який на
родився в 1776 році в с. Годунівці, все своє життя сумлінно служив у
різних установах, закінчивши кар’єру глухівсьКим повітовим суддею.
Він був людиною освіченою, залишив цікаві спогади, що були в колек
ції видатного українського археографа і політичного діяча П. Я. До
рошенка. Я. І. Коробка мав дітей з селянкою Єфросинією Якимівною
Сердюковою, які носили вже прізвище Сердюкови. А це свідчить про
те, що були діти на час народження незаконними.
Петро Якович Сердюков, близький друг Пантелеймона Куліша, на
родився в 1817 році, вірогідно, в Годунівці. Навчався разом з Кулішем
у Новгород-Сіверській гімназії, де виявив свої різносторонні здібності.
Він був не просто шкільним товаришем і другом Куліша, а його вчите
лем і провідною зіркою. Сам Куліш пише: «...спознався він ближче з
товаришем Сердюковим — і сей товариш стався праведним його на
ставником... Здавався Кулішеві товариш Сердюков розумнішим за всіх
учителів. Може, так і було. Не мала міри прихильність його до Сердю
кова, як на сонце споглядав він на його, і багацько високого і чесного
впоїв у себе від його».20 У формуванні таких кулішевих рис, як невга
мовний потяг до знань, безмежна любов до України вирішальне зна
чення мав Сердюков. Можливо, Пантелеймон Куліш не відбувся б як
письменник і мислитель, якби не його друг. 1835 року Сердюков всту
пив до Київського університету. Оскільки Куліш постійно тягнувся за
старшим товаришем, то він «задумав переступити в університет через
два класи гімназії». Але з цього нічого не вийшло і, крім того, «Сер
дюков перемістивсь у Москву, бо вважав для себе Київський універси-
тет ні за що». 22 їхні шляхи розійшлися, але вони підтримували контак
ти: листувалися, Куліш також надсилав йому свої книжки. Дуже ці
кавий лист гарною українською мовою написав Сердюков 22 лютого
1847 року — це справжня літературно-мистецтвознавча праця, де ори -
гінально оцінюються поезії та художня творчість Тараса Шевченка.
Відчувається тонкий розум, грунтовна освіта і справжній талант допису
вача. Але дивно, що Сердюков, попри всі свої здібності, «був вічним
студентом»: 3 роки навчався в Київському університеті, потім рік в
Московському, згодом — у Петербурзькому. У 1844 році за неуспіх на
екзамені перевели його у вільнослухачі. Під час слідства в 1847 році
Сердюков, що був залучений до справи Кирило-Мефодіївського това
риства, ще був вільнослухачем. У донесенні жандармів читаємо: «В бу
магах Кулиша оказалось письмо к нему Сердюкова, на малороссийском
наречеи, в котором он в одном месте объяснил: «когда читаешь сочине
ния Шевченка, то чувствуешь какую-то высшую силу поезии», а вдруг,
описывая переход через Неву не по общей дороге... прибавляет: «полу-
умная москольва, верно, невод тянула или что-нибудь». Усматривая из
сего, что Сердюков принадлежить к приверженцам Украины и питает
нерасположение к русским». 23 Поліція почала за ним стежити, але че-
Сіверянський літопис 87
рез місяць, не помітивши нічого підозрілого, нагляд зняли. По
дальша доля Сердюкова маловідома, зовсім не знаємо, що він робив
після університету: можливо, повернувся до рідної Годунівки. Але та
кий талант не міг залишатися спокійним: він займається історією лю
бої України. У 40-х роках Сердюков першим висунув версію, що авто
ром Літопису Самовидця є Роман Ракушка-Романовський. Пробує та
кож розгадати таємницю авторства «Історії Русів». Можливо, й розга
дав, оскільки десь за 10 верств від Годунівки у Сварковому жив Олек
сандр Маркович — автор, на нашу думку, цього твору. У колекції
П. Я. Дорошенка був лист О. Бодянського до П. Сердюкова від 3 черв
ня 1856 року. На прохання Сердюкова видатний історик наводить міс
це, що було випущено, у виданні «Южнорусских летописей». Наприкін
ці листа приписка: «Давай Вам Бог охоты и терпения доказать, кто был творцом
настоящим летописи Самовидця и Истории Русов». Схо
же, що Сердюков висунув свої версії авторства, але прохав Бодянсько-
го нікому листа не показувати, навіть Кулішеві. Читаємо далі: «посла
ние никому не показывал, тем более тому лицу, о коем он пишет». У
них міг бути лише один спільний знайомий — Пантелеймон Куліш. Оче
видно, що цей лист П. Я- Дорошенко знайшов у Годунівці у 80-і роки
разом із спогадами Я. I. Коробки, коли вивчав сімейні архіви в Глухів-
ському повіті. А про ці спогади згадує О. Лазаревський в 1893 році.
Безперечно, що в 80-ті роки Сердюков вже не був живий. Висунемо гі
потезу, що він помер в кінці 50-х на початку 60-х років, можливо, від
нажитих у Петербурзі сухот. Під час сплеску українського руху, викли
каного появою журналу «Основа», такий патріот України, як Петро Сердюков
(Коробка) не міг би залишатися осторонь і його ім'я обо
в’язково з’явилось би на сторінках «Основи». Він мав що сказати.
ХО ЛОДО ВИЧ1Й Ш РАМ ЧЕНКИ
Першим і останім вивчав генеалогію козацько-старшинського роду
Холодовичів видатний український історик Олександр Лазаревський,
який у книзі «Описание старой Малороссии. Нежинский полк» писав:
«Холодовичи происходили от воронежского купца Ивана Холодовнча,
который держал на откупе продажу водки, табаку и дегтю. Он был же
нат на дочери Лазаря Матвеича (родоначальник Лазаревичів. — О. I.),
дал детям такое образование, чтобы они вышли с рядов мещанства.
Старший сын Степан был хорошо грамотный «знатный войсковой то
варищ», Василий был священником, а Иван стал сотником, оба в род -
ном городе. Сам старый на конец жизни (умер в 1712 году) стал знат
ным войсковым товарищем. Не знаем, где учился молодший Иван Хо-
лодович, в Киевской академии или в Чернигове, но знание латыни им
усвоено было полное, а став «латинщиком», он получил особое право
на службу в генеральной канцелярии. В 1716 году выбран сотником
(воронізьким. — О. I.) и оставался им 25 лет».
Іван Холодович, як двоюрідний брат другої дружини Павла Полу
ботка — Анастасії Лазаревич, був його довіреною особою. Під час бо
ротьби наказного гетьмана з Малоросійською колегією І. Холодович
часто їздив до царя Петра І з длопотанням про призначення нових ви
борів гетьмана. Дипломатичні здібності сотника помітив і гетьман Да
нило Апостол, який теж його часто посилав до столиці для клопотання з різних
«національних» справ. За словами історика Вадима Модза-
левського, І. Холодович був одним з найосвіченіших людей Гетьманщи
ни того часу,-Зазначимо, що він дружив з відомим мемуаристом Яко
вом Марковичем. Воронізький сотник входив до осередку освіченої
старшини, що групувалася навколо Якова Марковича: Михайло Скоро
падський, Микола Ханенко, Петро Валькевич, Степан Лукомський, Сте
пан і Андрій Миклашевські, Яків і Андрій Полуботки, Петро і Павло
88 Сіверянський літопис
Апостоли та інші. Можна припустити, що Іван Холодович належав до
патріотичного товариства, що створював в Україні 1725 року Михайло
Скоропадський. Про де писав Петро Апостол в своєму щоденнику:
«Скоропадський счел храбрецов, находящихся в различных полках: в
миргородском — судья и его сын, сотник, в полтавском писарь Бучанов-
ский, есаул, в переяславском Лукаш Доброницкий, в лубенском Гама-
лня, в прилуцком Гриценко, сотник сребрянский, Сторженко Старший,
но он опаслив, в нежинском Пироцкий, человек книжный, в чернигов
ском — сотник березинский Лысенко, в стародубском Antug...».
За Іваном Холодовичем воронізьким сотником був з 1740 по 1764
рік його старший син Андрій. Після відставки А. Холодович жив в рід
ному містечку де і помер бездітним.
Його молодший брат Матвій Холодович був непересічним представ
ником козацької старшини. Він народився 1710 року в Воронежі. Нав
чався в Києво-Могилянській Академії, де захопився філософією. Оче
видно, там же почав писати вірші. О. Лазаревський у паперах М. Хо-
лодовича, які, либонь, передав йому відомий археограф і глухівський
краєзнавець Петро Дорошенко, відшукав два вірші «Святителю Димит
рию, новому чудотворцу Ростовскому» і «Преображению Господню».
Після закінчення академічного навчання юнак вступив на службу до
Генеральної військової канцелярії у Глухові. О. Лазаревський писав:
«Латинщик становиться в канцелярії заметным человеком. Уже в 1732
году он отправлен гетманом в Москву в иностранную коллегию «с до-
ношением о разных делах». У 1734 году, после смерти Апостола, князь
Шаховской, отправляясь в Петербург (для получения инструкций отно
сительно дальнейшего управления Украиною) взял с собою Холодови-
ча в должности старшего канцеляриста. А затем, когда в 1737 году
умер генеральный писарь Турковський и место его занял Безбородко,
то направление должности старшего канцеляриста поручено ему, в 1 741
в ней утвержден. Но недолго тешился своим возвышением, так как в
ноябре 1742 года из Петербурга в Глухов прислан указ — отрешить от
должностей генерального писаря Безбородко и его помощника Холо -
довича, вследствие доноса на них Яготинского сотника Купчинского.
Так как Безбородко обвинялся в взятничестве, то вероятно та же вина
приписывалась Холодовичу».
Напевно, генеральний писар Андрій Безбородько, як і всі тодішні
чиновники, брав хабарі. Але, на нашу думку, вся ця справа є переду
сім результатом боротьби двох угруповань козацької старшини: авто
номістів, які прагнули поновлення гетьманства, та їх промосковських
супротивників, що спирались на російське чиновництво у Глухові й Пе
тербурзі. Якщо почитати протоколи допитів Павла Полуботка, то вид
но, що глухівський сотник Іван Мануйлович та його племінник Дем’ян
Оболонський були агентами президента колегії Степана Вельямінова.
Невипадковими є їх подальші блискучі кар’єри: обидва стали генераль
ними осавулами. Оскільки Мануйлович помер 1740 року, то, можна
припустити, що промосковське угруповання на початку 40-х років очо
лював Оболонський. На те, що було саме так, вказує повне виправдан
ня і повернення на давні посади А. Безбородька і М. Холодовича май
же на другий день після приїзду до Глухова новообраного гетьмана Кирила
Розумовського. Але раніше ображений шляхетний Матвій Хо-
лодович, посилаючись на хворобу, подав у відставку, покинувши так ус
пішно розпочату службу.
Решту життя він прожив у Воронежі, займаючись меценатством і,
мабуть, власною літературною творчістю. Ним побудовано в рідному
містечку дві церкви — Преображенську та Михайлівську. Остання збе
реглась до наших днів, і, на нашу думку, є однією з найкрасивіших цер
ков не лише Сумщини, а й України. Особливу красу їй надають чудові
Сіверянський літопис 89
горельєфи, що прикрашають зовнішні стіни. Цілком ймовірно, що архі
тектори був видатний український майстер Іван Григорович-Барський.
Про це красномовно говорять притаманні почерку зодчого напівкруглі
фронтони. Церква будувалась з 1776 по 1781 рік, а якраз в цей час спо
руджував власний будинок Малоросійської колегії, для оздоблення яко
го були запрошені до Глухова кращі українські митці. Майже ровесни
ки М. Холодович і І. Григорович-Барський одночасно навчалися в ака
демії. Можливо, Холодович і запросив свого однокурсника хоча б за
кінчити будівництво церкви.
Безперечно, Матвій Холодович був найяскравішим вороніжцем
XVIII століття. Можливо, він був одним з прототипів головного героя
роману Пантелеймона Куліша «Михайло Чарнишенко», який також був
вороніжцем XVIII століття. Письменник у цьому романі описав садибу,
побудовану батьком головного героя, полковником Чарнишом як точну
копію садиби гетьмана Богдана Хмельницького у Суботові. Дослідники
досі сперечаються, чи це правда, чи — красива легенда. Щось не зна
ємо з інших джерел про козацьку старшину Чарнишів з Вороніжа.
Але багатії та українські патріоти Холодовичі здатні були на таке бу
дівництво.
1782 року будинок М. Холодовича у Вороніжі пограбував відомий
гайдамака Гаркуша. Цей епізод був популярним в українській та росій
ській белетристиці XIX століття. Так, російський письменик Орест Со
мов в незакінченій повісті «Гайдамаки» вивів Холодовича під прізви
щем Ладовича. Помер Матвій Холодович 1784 року бездітним.
Все майно Андрія і Матвія Холодовичів, зокрема 1000 душ, успад
кував син їхньої сестри Ірини, що була одружена з олишівським сот
ником Василем Шрамченком. Михайло Васильович НІрамченко служив
суддею в Новгороді-Сіверському, а потім був кролевецьким маршал-
ком. Його онуками були забутий український поет Микола Шрамченко
і відомий російський поет пушкінського кола Аркадій Родзянко.
Микола Олексійович Шрамченко народився 1812 року у Вороніжі.
Навчався він у Новогород-Сіверській гімназії, де директором був відо
мий український педагог Ілля Тимківський, про якого поет залишив теп
лі спогади. З 1834 по 1840 рік Микола навчався в Харківському універ
ситеті, спочатку на медичному, а потім філософському факультеті.
Відомо, що тоді Харків був визнаним центром української культу
ри: тут працювали класики української літератури Григорій Квітка-Ос-
нов’яненко і Петро Гулак-Артемовський, діяв літературний гурток хар
ківських романтиків Ізмаїла Срезневського — Опанас Шпигоцький,
Іван Росковшенко, брати Євецькі та інші. Близькими до цього гуртка
були Микола Костомаров та Амвросій Метлинський. У такому блиску
чому оточенні М. Шрамченко не міг не почати писати українські пое
зії. Його вірші не відзначалися великим талантом, але більшість з них
написана ще до виходу першого видання «Кобзаря». Лише 1900 року
вони вперше були надруковані у книжці «Воспоминания и стихотворе
ния Н. А. Шрамченко». Можливо, поет був тим містком, що пов’язував
гурток харківських романтиків з культурно-літературним гуртком в се
лі Ярославець Глухівського повіту, яке знаходиться за ЗО верств від
Вороніжа. Відомо, що його двоюрідний брат Аркадій Родзянко був чле
ном ярославецького гуртка.
По закінченні університету М. Шрамченко служив у війську. Піс
ля відставки він оселився у рідному містечку під Глуховим, де і помер
1888 року.
Українськими патріотами виросли його сини. Молодший син Олек
сій Шрамченко (1866— 1898) був редактором частини газети «Черни
говские губернские ведомости», в той час, коли редакція газети стала
90 Сіверянський літопис
одним з центрів українських етнографічних досліджень. Але його та
лант не встиг по-справжньому розкритися, бо Олексій Шрамченко по
мер зовсім молодим.
Видатним українським етнографом був Олександр Миколайович
Шрамченко (1859— 1921), котрий прославився як збирач і дослідник
фольклору Холмщини. Він, як і молодший брат Олексій, народився у
Вороніжі. По закінченні історико-філологічного факультету Київсько
го університету поїхав працювати вчителем на Кавказ. Невдовзі він
вчителював вже на Холмщині, де і розгорнулася його наукова діяль
ність. Свої розвідки дослідник друкував в журналі «Киевская старина»
і газеті «Рада». 1909 року Олександр Шрамченко повернувся до Києва,
де працював відповідальним рёдактором журналу «Україна» і редак
тором «Українського етнографічного збірника». Після Жовтневої рево
люції він працював у бібліотеці Всеукраїнської Академії Наук.
Святослав Олександрович Шрамченко (1893— 1956) був відомим
українським військовим і громадським діячем, військово-морським істо
риком. Народився він в Баку, коли там вчителював його батько. Юнак
закінчив гардемаринську школу, а згодом Військово-юридичну акаде
мію. Службу він розпочав на Балтійському флоті, де після лютневої ре
волюції лейтенант Шрамченко став одним з організаторів «Українською
військово-морського революційного Штабу Балтійського флоту».
Святослав Шрамченко згадував: «Цей штаб поставив собі завдан
ня не тільки зорганізувати українців-моряків, а також доповнити ними деякі
кораблі Балтійської Фльоти, як крейсер «Світляна», ескадренні миноносці
«Україна», «Гайдамак» та інші, й перевести ці кораблі під
українським прапором до Чорноморської Фльоти. На жаль, обставини
і прихід до влади в Росії більшовиків, не дали змоги здійснитися цим
планам».
Після жовтневої революції молодий офіцер повернувся на Батьків
щину, де всі свої сили і знання віддав розбудові Українського флоту.
Капітан-лейтенант С. Шрамченко служив спочатку ад’ютантом генерал-
хорунжого Українського флоту О. Савченка-Більського, а з 1920 року
він начальник організаційного відділу морського генерального штабу
УНР. Після поразки визвольних змагань Шрамченко на еміграції у
Польщі.
По закінченні другої світової війни він виїхав на Захід, де працю
вав як військово-морський історик і публіцист. С. Шрамченко — автор
численних розвідок з історії українського флоту, наприклад, написав
розділ «Українська воєнна фльота» у відомій «Історії українського вій
ська», яку видав Іван Тиктор.
Можливо, не є випадковим народження саме у Вороніжі Глухів -
ського повіту велетня української культури Пантелеймона Куліша, де
протягом двох століть не вщухав вогник української культури.
Джерела та література:
1 Дневные записки Патрикия (Петра) Ивановича Г ордона // Российский магазин. —
1793. — Ч. 3. — С. 354.
2 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — М., 1991. — Т. 14. —
С. 476.
3 Костомаров Н. И. Мазепа и мазепинцы. — Спб., 1885. — С. 460.
4 Лазаревский А. М. Описание сторон Малороссии. Нежинский полк. К-. 1893. —
Т. П. — С. 475.
5 Василенко Н. И. Г енеральное следствие о маетностях Нежинского полка // Зем
ской сборник Черниговской губернии. — 1900. — № 2. — С. 404.
Сіверянський літопис 91
6 Лазаревский А. М. Павел Полуботок // Русский архив. — 1880. — Т. 1. — С. 169.
7 Лазаревский А. М. Описание старой Малороссии. Нежинский полк. — К., 1893.
— Т. 2. — С. 475—476.
8 Милорадович Г. А. Родословная книга Черниговского дворянства. — Спб., 1901. —
Т. 2. — С. 29.
9 Див.: Михайлов А. И. Архитектор Д. В, Ухтомский и его школа. — М., 1954. —
С. 281,
10 Литвинова П. Я. Очерк из жизни старосветских помещиков // Киевская старина. —
1904. — № 8. — С. 176—212.
11 Маркович Д. В. По степах та хуторах. — К., 1991. — С. 458—482.
12 Листи до Марка Вовчка. — К.-, 1970. — Т. 1. — С. 143.
13 Пилип Борзаківський та Павло Ладинський. Журнал // Київська старовина. —
1994. — № 3. — С. 31.
14 Шевчук В. Про «Журнал» чи Діаріуш Пилипа Борзаківського та Павла Ладин-
ського II Київська старовина. — 1994. — № 3. — С. 10.
15 Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. — К., 1912. — Т. 3. — С. 664.
16 Гумилевский Ф. И. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. —
Чернигов, 1873. — Кн. 7. — С. 320.
17 Модзалевский В. Л. Вказ. праця. — Т. 2. — С. 447—461.
18 Там само. — С. 447.
19 Эйдельман Н. Я. Грань веков. — М., 1992. — С. 146.
20 Куліш П. О. Жизнь Кулиша. — В кн.: Твори в двох томах. — К., 1994, — Т.1.—
С. 240—241.
21 Там само. — С. 243.
22 Там само. — С. 243.
23 Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Т. 3. — С. 172.
24 Рукописи П. Я. Дорошенко // Труды Черниговского предварительного комитета по
устройству XIV Археологического съезда в Чернигове. — Чернигов,1908.— С. 44.
25 Лазаревский А. М. Описание старой Малороссии, Нежинский полк. — К., 1893. —
Т. 2. — С. 426.
* Поколінний розпис Борзаківських. — Фонди Сумського краєзнавчого музею. — Кн.
28981. — Арк. 115.
92 Сіверянський літопис
|