Чи існував Ніжин у XIV столітті?

Сукупність письмових та археологічних джерел кінця XIV століття незаперечно доводять існування Ніжина у цей час як одного з населених пунктів Чернігово-Сіверщини. На жаль, лишається нез’ясованою доля міста протягом наступних двох століть....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	1998
Автор:	Морозов, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 1998
Назва видання:	Сiверянський літопис
Теми:	Історія міст і сіл
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200639
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Чи існував Ніжин у XIV столітті? / О. Морозов // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 27-32. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-200639
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2006392024-12-18T19:19:19Z Чи існував Ніжин у XIV столітті? Морозов, О. Історія міст і сіл Сукупність письмових та археологічних джерел кінця XIV століття незаперечно доводять існування Ніжина у цей час як одного з населених пунктів Чернігово-Сіверщини. На жаль, лишається нез’ясованою доля міста протягом наступних двох століть. 1998 Article Чи існував Ніжин у XIV столітті? / О. Морозов // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 27-32. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200639 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія міст і сіл Історія міст і сіл
spellingShingle	Історія міст і сіл Історія міст і сіл Морозов, О. Чи існував Ніжин у XIV столітті? Сiверянський літопис
description	Сукупність письмових та археологічних джерел кінця XIV століття незаперечно доводять існування Ніжина у цей час як одного з населених пунктів Чернігово-Сіверщини. На жаль, лишається нез’ясованою доля міста протягом наступних двох століть.
format	Article
author	Морозов, О.
author_facet	Морозов, О.
author_sort	Морозов, О.
title	Чи існував Ніжин у XIV столітті?
title_short	Чи існував Ніжин у XIV столітті?
title_full	Чи існував Ніжин у XIV столітті?
title_fullStr	Чи існував Ніжин у XIV столітті?
title_full_unstemmed	Чи існував Ніжин у XIV столітті?
title_sort	чи існував ніжин у xiv столітті?
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	1998
topic_facet	Історія міст і сіл
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200639
citation_txt	Чи існував Ніжин у XIV столітті? / О. Морозов // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 27-32. — Бібліогр.: 16 назв. — укр.
series	Сiверянський літопис
work_keys_str_mv	AT morozovo čiísnuvavnížinuxivstolíttí
first_indexed	2025-01-13T04:10:58Z
last_indexed	2025-01-13T04:10:58Z
_version_	1821105411575513088
fulltext	Олександр Морозов ЧИ ІСНУВАВ НІЖИН У XIV СТОЛІТТІ? Проблема виникнення та розвитку середньовічних українських міст завжди була під пильною увагою вітчизняних дослідників. Але, незважаючи на бурхливий поступ історичної науки, мусимо визнати іс нування чималої кількості «білих плям» у наших знаннях про минуле найдавніших населених пунктів Чернігово-Сіверської землі. Переваж на більшість цих «білих плям» припадає на післямонгольський період та литовську добу — від другої половини XII до кінця XVI століття. Брак Фактичних відомостей (як археологічного, так і археографічно го характеру) до останнього часу дослідники намагалися компенсува ти за рахунок узагальнень, запозичених з історії Великого князівства Литовського, або робили висновок, шо після монгольської навали 1239 — 1240 років інтенсивне господарське та культурне життя на теренах степового і лісостепового Лівобережжя на тривалий час занепало. Не є винятком у цьому плані і стародавній Ніжин, який, як нещо давно довели чернігівські археологи В. П. Коваленко та Ю. М. Ситий, виник на рубежі X—XI століття. Спираючись на результати археоло гічних досліджень 1989— 1990 років та підсумовуючи майже двохсот літню дискусію про першопочатки Ніжина, вони з’ясували, шо за ча сів Києво-Руської держави на території сучасного міста існували дві досить великих Фортеці. З певною часткою вірогідності залишки цих двох городиш, виявлених у місцевостях «Старе місто» та «Городок», можна, на думку дослідників, ототожнити зі згадуваними у літописах населеними пунктами Нежатиною Нивою або Нежатином (згадуються відповідно у 1078 та 1135 роках) та Уненежем (1147 р.). Під час роз копок цих пам’яток на великій плоші виявлено непошкоджені культур ні шари кінця X — початку XIII століття та окремі знахідки озброєн ня часів монгольської навали. Виникнення стародавнього Ніжина вче ні пов’язують з активною містобудівельною діяльністю князя Володи мира Святославича, засвідченою літописами під 988 роком. Важливе стратегічне положення міста визначалось тим, шо в районі сучасного Ніжина в давнину проходила одна з доріг, шо з’єднувала Київ та Пе реяслав з Черніговом. Оскільки знахідок післятатарського часу (кі нець XIII—XIV століття) на цій території не виявлено, археологи стве рджують, шо ці міста загинули у 1239— 1240 роках і протягом кіль кох століть лишались спустошеними, фактично не існували як населе ні пункти міського типу.1 Тривалий час в українській історіографії домінувала думка відо мого знавця історії Лівобережної України О. М. Лазаревського про те, шо після монгольської навали Ніжин відродився лише на початку XVII століття на місці колишнього давньоруського городиша. Лише у 1624 році, після того, як Чернігово-Сіверські землі були приєднані польським королем Сигизмундом III до Речі Посполитої, на місці спо рожнілої давньоруської Фортеці будується міцний дерев’яний замок.2 І дійсно, документи першої чверті XVII століття, шо дійшли до на шого часу, нібито підтверджують думку О. М. Лазаревського. У 1777 році відомий дослідник О. Рігельман опублікував привілей польсько го короля Сигизмунда III, шо був виданий «новозаселеному місту» Ні жину у березні 1625 року, в якому читаємо: «ознаймуем, иж... городи- ше наше Нежин, в княжестве Черниговском лежашое, теперь новоосе- лое, счастливе з рук неприятельских есть рекуперовано и до панства нашего привернено. Мы, упатраючи же тое городише пограничное но- вооселое Нежин, будучи на местцу оборонном в валах, не только са- Сіверянський літопис 27 мые импеты неприятельские здержати, але и границам панства наше го коронным заслоною бути может, зычим того зо всех мер, иж бы яко найлепше крепило и умножало, и до оздоби приходило, а за тим по- тужнейше против неприятелей и наглым небезпечностям оставало». Польський акт 1624 року про закріплення за містом земельних угідь, наданий ніжинським міщанам польським коронним ревізором. Ієронімом Цехановичем, також зазначає: «место Нежин, от многих лет опустошалое, значне за ласкою Божьею ростет и щораз людей до него прибувает...».3 З наведених документів добре видно, що являло собою місто Ні жин (а вірніше — спустошене «Ніжинське городище») у першій чве рті XVII століття. Незаперечним є вигідне стратегічне положення міс та «на мєсцу оборонном» та наявність старовинних оборонних споруд — валів. Цілком вірогідно, що рештки фортифікацій часів Київської Русі були використані будівничими під час зведення Ніжинського зам ку. . . . Інтенсивне заселення відродженого Ніжина вихідцями з середньо го Подніпров’я та Правобережної України, а також пожалування йо го мешканцям міського самоврядування у межах юридичних норм Маг дебурзького права, сприяли бурхливому економічному розвитку міста. Документальні свідчення про драматичні події повстання гетьмана Та раса Федоровича, що датуються 1631 роком, незаперечно змальову ють Ніжин як досить міцний форпосї національно-визвольної бороть би місцевого козацтва проти польського панування, здатний витрима ти тривалу облогу кількатисячного коронного війська.4 Унікальні відомості про чисельність та устрій ремісничих об’єд нань міста першої третини XVII століття дійшли до нас з цехових книг, найдавніша з яких, що містила реєстр братчиків ковальського та ткацького цехів, датується 1634 роком. Приблизно до того ж таки часу відноситься й запровадження славнозвісних ніжинських ярмарків, кот рі у другій половині XVII століття перетворили місто на один з най більших на Лівобережжі осередків посередницької торгівлі.5 Провідна роль Магдебурзького права у розвитку міста залишаєть ся незаперечною. Права та вольності, що надавалися ніжинським мі щанам польськими королями, безумовно, сприяли активному заселен ню міста та бурхливому розвитку промислів і торгівлі. Але, законо мірно, постає питання: чи були б ці процеси настільки швидкими та інтенсивними, якби відновлення міста на початку XVII століття відбу лося справді на порожньому місці? На превеликий жаль, письмові джерела XV—XVI століття («Спи сок городов, дальних и ближних», «Книга Большому Чертежу» та ін.) не згадують не тільки Ніжин, але й не називають на цій території жод ного іншого скільки-небудь значущого населеного пункту. Ці спосте реження свого часу, дозволили О. Лазаревському дійти висновку, що територія Ніжинського полку на південь від річок Сейма та Остра «до XVII століття являла собою суцільну пустелю, що розділяла русь кі та польські володіння». Саме ці міркування дозволили О. Лазарев ському та його послідовникам скептично поставитись до повідомлен ня відомого церковного історика, автора «Историко-статистического описания Черниговской епархии», архієпископа Філарета Гумілевсько- го, який відносив заснування Ніжинського Ветхоріздвяного (Красно- острівського) монастиря до XIV століття. За свідченням цього автора, у 1817 році, під час перебудови монастирської церкви Різдва Богоро диці під її фундаментом знайдено закладний камінь з написом XIV століття. На жаль, перевірити достовірність цього повідомлення тепер практично неможливо.6 Підтримуючи О. М. Лазаревського, думку Ф. Гумілевського вважали безпідставною й нинішні дослідники ніжин ської старовини. 28 Сіверянський літопис Але, на наше глибоке переконання, надто критичний, а інколи й відверто упереджений погляд послідовників «скептичної школи» на іс торію Лівобережної України литовсько-польської доби вимагає пев ного уточнення та перегляду з точки зору сучасного стану вітчизняної історичної науки. Значною мірою гіпотеза про незаселеність південної Сівершини у XIV—XVI століттях була спричинена недостатньою роз робкою джерельної бази. Зокрема, цю тезу дозволяють спростувати археологічні спостереження останніх років. Так, під час археологічних розвідок 1993 року, організованих працівниками відділу історії Ні жинського краєзнавчого музею, на західній околиці Ніжина в урочи щах «Ветхе» (вул. Челюскіна) та «Селише» (вул. Околична) знайде но рештки двох досить великих селиш післятатарського часу. На знач ній плоші зібрано колекцію фрагментів гончарного посуду, шо може бути датований другою половиною XIII—XIV ст. Надзвичайно цікавим є той факт, шо одне з них розташоване неподалік від руїн знишеного у 1930-х роках Ветхоріздвяного монастиря. На жаль, обстежити тери торію самого монастиря до останнього часу не вдавалось через те, шо вона зайнята приватними садибами. Ці останні знахідки дозволяють по-новому поглянути на дослід жуваний період історії краю і дають можливість стверджувати, шо після зруйнування міста у 1239— 1240 роках мешканці стародавнього Ніжина зберегли своє поселення, хоча й були змушені перебратися під захист лісів та непрохідних остерських та смолезьких боліт, які впритул підходили до міста із заходу. Не виключено, шо в майбутньо му на території міста будуть знайдені нові археологічні пам’ятки, шо дозволять пролити світло на історію краю цього періоду. Тривалий час поза увагою дослідників лишалось надзвичайно ці каве письмове джерело, котре, безумовно, подає важливі відомості з історії Чернігово-Сіверської землі у другій половині XIV століття, йдеться про жалувальну грамоту Київського князя Володимира Оль- гердовича князю Юрію Івантичу Половцю-Рожиновському на володін ня маетностями у Київській та Сіверській землях, зокрема в басейнах річок Десни, Остра та Удаю. Враховуючи надзвичайну важливість і унікальність цього джерела, а також його невеликий обсяг, дозволимо с обі повністю процитувати його текст: «Владимир Ольгердович, князь Киевский, ознаймуем то: Юрий Ивантыч зе Сквира, иж его ойчизны бардзо спустошалы от неприятелей наших татар, гды воевала орда Заволгска, просил нас, абысь мы ему то ствердили и оседлость при замку дали: двор Соломец в Киеве и землю Святошицку с данию и зе вшистким обапул Сырца. Писан в Киеве 19 января индикта4. Мы те ды то вшистко, цо предкове дали, ему ствердзали: Славов зе вшистким надбрестыньцем и Мыцко при Тетереве (Радомишль — О. М.), Рудню и Кочеров зе вшистким, Велицу, Охотов, яко ся то ма и землю Свято шицку, яко предок его тримал Роман. А в Северу: Рожны зе вшист ким, Крехово, Осово, Светильново, Бердово, Островец, Буков, Варно, Волузов (Виползов — ?, О. М.), Нежин, Дорогин зе вшисткими инны- ми урочистыми пушами в тым отделе, почавши от Десны по Удай и по Остер, и Сосновский отдел также зе вшистким, и Высогор, также то отпустить в цудзе реньце зостать ся нема. А отдел его предковский Сквирский, яко предки его Тугорхан, Кариман и иные по них одержа ли на Роси, по Раставице и Каменице, который звано Сквира, а тераз Поветшизна, по предках зе вшисткими иными пожитечными местами: Сквира, Ягнятин, Трилесы, Фушово (Фастов — О. М.) и иными, то ма, яко свое держать и тым вшистким жона и потомство их, вечными часы держа, тым шафовать, яко сами бендо хтели уживать. В Киеве писан».7 Звичайно, не можна сказати, шо текст цієї грамоти взагалі не був відомий історикам. Уперше його опублікував у 1853 році польський дослідник Е. Руліковський у книзі «Опис повіту Васильківського» за Сіверянський літопис 29 польською копією 1568 року, шо була видана з канцелярії коронної. У 1864 році текст грамоти передрукував Л. Похилевич, датувавши її 1390-м роком. Пізніше цей документ вивчали історики В. Антонович, М. Володимирський-Буданов, М. Грушевський, П. Клепатський, Ф. Ша- бульдо та інші. Але від часу першої публікації аутентичність тексту грамоти князя Володимира Ольгердовича викликала ряд сумнівів. По- перше, відкривач джерела Е. Руліковський користувався не оригіна лом, а, як вже зазначалось, пізньою польською копією. По-друге, на віть поверхове ознайомлення з текстом документа свідчить, шо пізні ші переписувачі та перекладачі суттєво зіпсували первісний текст. Про це свідчить не лише сумнівне прочитання деяких топонімів та пору шення логічного зв’язку в тексті, але й відсутність відповідного для такого роду документів датування. По-третє, закономірний скептицизм з боку дослідників викликало те, шо згідно з цією грамотою у другій половині XIV століття обширні Чернігово-Сіверські землі аж до Сос- ниці («Сосновський відділ») перебували під юрисдикцією київських князів. Усі вишенаведені Фактори і змусили М. Грушевського, котрий не одноразово посилався на цей документ у своїх працях, дійти висновку, шо «дійсність цієї грамоти збуджує деякі сумніви» і чекає доказів та підтвердження.8 Цікаве дослідження про обставини, за яких грамота Володимира Ольгердовича стала широко відома як юридичний документ, здійснив свого часу В. Антонович. Він з’ясував, шо близько 1602— 1603 років у Києві розпочався тривалий судовий розгляд справи про повер нення маетностей, у якому позивачами проти заможного шляхтича Ва силя Ходики виступили київський підвоєвода Ян Аксак та збіднілий остерський боярин Юрій Рожновський, учасник козацького повстання 1596 року, котрий називав себе онуком князя Яцька Половця-Рожинов- ського. Саме Ю. Рожновський і викрав родинні архіви князів Полов- ців-Рожиновських з комори остерського старости. Серед викрадених документів якраз і Фігурували вишезгадувана грамота Володимира Ольгердовича та її підтвердження князем Олельком Володимирови чем. На думку В. Антоновича, немає жодних підстав вважати Ю. Рож- новського дійсним нашадком занепалого роду Половців-Рожиновсь- ких. Але, на думку вченого, існування цього роду та обширні маєтно сті, котрими володіли його нашадки в Київській та Чернігово-Сівер- ській землях, можна вважати незаперечними. Адже достовірність цих документів не викликала жодного сумніву або заперечення з боку су часників. Відповідач та власник маетностей В. Ходика побудував свій захист не на спростуванні наведених у грамоті відомостей, а на дове денні того, шо позивач Ю. Рожновський не має ніякого відношення до роду Половців-Рожиновських.9 Так хто ж такі були Половці-Рожиновські, яким чином заволоді ли вони землями у Чернігово-Сіверській землі? Родинні перекази кня зів Рожиновських називають засновником роду половецького хана Ту- горкана, котрому пошастило породичатися з Великим Київським кня зем Святополком Ізяславичем. У 1094 році, учинивши мирову угоду з половцями, київський князь взяв собі за жону Тугорканову доньку — половецьку княжну. Родинні зв’язки нашадків половецького хана з руськими князями не припинялися й пізніше. У 1117 році на онуці Ту- горкана одружився син князя Володимира Мономаха Андрій.10 Скориставшись родинними зв’язками з київськими князями, син Тугоркана Кариман переселився в Руську землю, охрестився під іме нем Льва та поступив на службу до князя Володимира Мономаха. Від свого покровителя, згідно з родинними переказами, він і отримав у во лодіння грунти та маєтності в Пороссі та Сівершині.11 Той Факт, шо Половці-Рожиновські володіли маетностями в Русь кій землі, не видається неймовірним, оскільки з літописів достеменно 30 Сіверянський літопис знаємо про тюркську колонізацію південно-руського кордону в XI—XII століттях. Чимало «своїх поганих» в ті часи переходило на службу до київських, чернігівських та переяславських князів та оселялось на руських землях. Літописи згадують «чорних клобуків» у Пороссі, «ко- вуїв» в Чернігівщині та Київщині, «турпеїв» в Переяславщині та інші тюркомовні «коліна». Вони відігравали важливу роль у суспільно-по літичному житті Київської Русі, мали тут не тільки кочовища, але й навіть укріплені міста. З плином часу вони або асимілювалися з міс цевим населенням (як це сталося з Половцями-Рожиновськими), або частково відійшли в степи після монгольської навали 1239— 1240 ро- 12ків. Останнім часом ці літописні відомості дедалі частіше знаходять і археологічне підтвердження. Подібні унікальні знахідки мали місце і в Ніжині. Так, у 1961 році на південній околиці міста (вул. Механі заторів), під час риття траншеї під водогін, було раптово знайдено поховання воїна-кочівника у повному військовому спорядженні з ко нем. Матеріали з поховання, яке датується XII—XIII століттям, бу ли зібрані І. І. Єдомахою і експонуються нині у Чернігівському істо ричному музеї. У викидах грунту тоді знайшли шаблю східного поход ження з куфічним написом та рослинним орнаментом, інкрустованими сріблом та золотом, стремена, елементи кінського оголів’я, шматки кольчуги, вістря стріл, кістяні накладки від лука тощо. На жаль, роз копки тоді не проводились через складні погодні умови, і тепер важко навіть з’ясувати точне місце цієї знахідки.13 Таким чином, історичні реалії XII—XIV століть не заперечують генеалогічних переказів про родовід князів Рожиновських. Залишаєть ся незрозумілою хронологія розглянутої нами грамоти князя Володи мира Ольгердовича, адже датовано її 19 січня «4-го індикту». Тради ція рахувати роки «індиктами», або 15-літніми циклами, прийшла на Русь з Візантії. Отже, щоб встановити час написання грамоти, нам треба з’ясувати, коли «4-й індикт» випадав під час князювання Воло димира Ольгердовича у Києві. У дослідників немає єдиної точки зору на початок його княжіння. У 1362 році Великий Литовський князь Ольгерд організував спільний литовсько-руський похід проти монголів. Результатом перемоги ли товсько-руського війська у битві на Синіх Водах стало звільнення від влади монгольських ханів Торговиці, Білої Церкви, Звенигорода і ве ликих степових територій Лівобережжя від Києва та Путивля до гирла Дону та Очакова. Саме після цих подій і посадив Ольгерд на ки ївський князівський стіл свого сина Володимира. Переважна більшість дослідників висловлювала думку, що Володимир Ольгердович став ки ївським князем не раніше 1367 року, а можливо, й у 1377 році, після смерті батька. Князював Володимир до 1394 року, коли Вітовт усунув його з Київського столу. У період з 1362 по 1394 рік «4-й індикт» припадав двічі — на 1366 та 1381 роки. Отже, саме цими роками і можна датувати грамоту. Найбільш ймовірною видається дата — 1381 рік. Цієї точки зору до тримувалися, зокрема, М. Грушевський та Ф. ІІІабульдо. Це датування здається переконливим, адже, на думку більшості дослідників, саме у цей час простежується тенденція до збільшення володінь Київсько го князівства за рахунок колишніх земель Переяславського та Черні гівського князівств — Посейм’я з волосними центрами Хоробор, Сос- ниця, замком Остер та його грунтами у басейні нижньої Десни. Про досить пізнє включення Чернігово-Сіверських земель до складу Ки ївського князівства свідчать і знахідки скарбів монет Володимира Оль гердовича в Сосниці, Козельці та Вишеньках, які за своїм складом можуть бути датовані саме 80—90 - ми роками XIV століття.14 Таким чином, з точки зору сучасних відомостей з історії Черніго- во-Сіверської землі останньої чверті XIV століття, достовірність гра- Сіверянський літопис 31 моти Володимира Ольгердовича не повинна викликати сумніву, а при належність Київським князям обшионих володінь поміж нижньою Дес ною, Остром та Удаєм мусить бути визнана історичною реальністю то го часу. Нащадки Половдів-Рожиновських володіли своїми маетностя ми протягом XIV та XV століть. На Київському Правобережжі їм на лежали грунти між річками Стугною, Тетеревом і Россю з центром — замком Сквир, заснованим Половцями, та населеними пунктами Ра домишль, Фастов, Рудня, Ягнятин, Трилеси тошо. На Лівобережжі їм належали землі в басейні нижньої Десни, Снову, Остра та Удаю з містами Ніжином, Басанню, Виковим, Крехаєвим, Дорогинкою, Вар- вою та замком Рожинов у Остерському повіті з навколишніми селами та угіддями. Татарська навала кінця XV століття завдала господарст ву Рожиновських великої шкоди, а з середини XVI століття цей рід по чинає занепадати. Як з’ясував В. Антонович, у 1536 році помер князь Яцько Михайлович Рожиновський, котрий перед смертю заповів опі кунство малолітніми дітьми своєму приятелю Івану Немиричу. А вже через 30 років на майно Рожиновських висунули претензії нащадки опікуна.15 Отже, сукупність письмових та археологічних джерел кінця XIV століття незаперечно доводять існування Ніжина у цей час як одного з населених пунктів Чернігово-Сівершини. На жаль, лишається нез’я- сованою доля міста протягом наступних двох століть. На думку істо рика П. Клепатського, котрий здійснив спробу реконструкції кордонів Остерського повіту XIV—XVI століть, залучивши матеріали люстра- цій 1552 та 1628 років та спогади старожилів про ці кордони «як вони були зстародавна», Ніжин у цей час лишався східним форпостом пові ту.16 У XV—XVI столітті, можливо, внаслідок нападів татар та частих військових дій поміж московськими та польсько-литовськими Війська ми, шо точилися за Чернігово-Сіверські землі, місто зовсім занепало, втративши стратегічне значення, і до самого початку XVII століття зникло зі сторінок . літописів та документів. Відбудова Ніжинського замку на місці старого городиша за часів Сигизмунда III відкрила но ву сторінку в історії тисячолітнього міста. Лжепела та література: 1 Сытый Ю., Коваленко В. Отчет об охранных археологических работах 1990 и 1989 гг. в г. Нежине Черниговской обл. — Чернигов, 1990 — 1991. машинопис // Науковий архів Ніжинського краєзнавчого музею. 2 Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Полк Нежинский. — К, 1893 — Т. 2. — С. 51. 3 Рігельман О. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі — К., 1994. — С. 177 — 184. 4 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. — М., 1954. — Т. 1. — С. 99 — 100. 5 Єршов А. Ніжинські цехи в першій половині XVII в. // Чернігів і Північне Ліво бережжя. — К., 1928. — С. 315 — 318. 6 Гумилевский Ф. Историко - статистическое описание Черниговской епархии. — К., 1874. — Кн. 4. — С. 67 — 68. 7 Похилевич Л. Сказание о населенных местностях Киевской губернии. — К., 1864 — С. 190. 8 Грушевський М. Нариси історії Київської землі. — К., 1991. — С. 53. 9 Антонович В. Киевские войты Ходыки // Моя сповідь. Вибрані історичні та пуб ліцистичні твори. — К., 1995. — С. 172 — 176. 10 Літопис Руський. — К., 1991. — С. 137 — 140, 178. 11 Антонович В. Вказ. праия. — С. 172 — 176. 12 Грушевський М. Історія України - Руси. — К., 1993. — Т. II. — С. 534, 548, 551. 13 Кирпичников А., Коваленко В. Орнаментированные и подписные клинки сабель Раннего средневековья // Археологические вести. — СПб. — 1993. — № 2 — С. 122 — 134. 14 Шабульдо Ф. Земли Юго - Западной Руси в составе Великого княжества Литовско го. — К., 1987. — С. 82 — 84; Козубовський Г. Київське князівство при Володи мирі Ольгердовичі за пам’ятками нумізматики // Старожитності Південної Русі. — Чернігів, 1993. — С. 131 — 137. 15 Антонович В. Вказ. праця. — С. 172 — 174. 16 Клепатский П. Очерки по истории Киевской земли. Литовский период. — Одесса, 1912. — Т. 1. — С. 285 — 286. 32 Сіверянський літопис

Чи існував Ніжин у XIV столітті?

Репозитарії

Схожі ресурси