За брамою власного серця
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200641 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | За брамою власного серця / П. Сердюк // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 33-36. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200641 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2006412024-12-18T19:19:34Z За брамою власного серця Сердюк, П. Ювілеї 1998 Article За брамою власного серця / П. Сердюк // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 33-36. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200641 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Ювілеї Ювілеї |
| spellingShingle |
Ювілеї Ювілеї Сердюк, П. За брамою власного серця Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Сердюк, П. |
| author_facet |
Сердюк, П. |
| author_sort |
Сердюк, П. |
| title |
За брамою власного серця |
| title_short |
За брамою власного серця |
| title_full |
За брамою власного серця |
| title_fullStr |
За брамою власного серця |
| title_full_unstemmed |
За брамою власного серця |
| title_sort |
за брамою власного серця |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Ювілеї |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200641 |
| citation_txt |
За брамою власного серця / П. Сердюк // Сіверянський літопис. — 1998. — № 4. — С. 33-36. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT serdûkp zabramoûvlasnogosercâ |
| first_indexed |
2025-01-13T04:11:02Z |
| last_indexed |
2025-01-13T04:11:02Z |
| _version_ |
1821105415908229120 |
| fulltext |
ЮВІЛЕЇ
Павло Сердюк
ЗА БРАМОЮ ВЛАСНОГО СЕРЦЯ
У його життєвій «географії» поєднались однаково близькі й доро
гі степовий і поліський ландшафти єдиної, як доля, України. Народив
ся Петро Іларіонович Куценко 13 липня 1948 року в селі Голикове
Олександрійського району Кіровоградської області у хліборобській ро
дині. Дитинство проходило, як у всіх сільських хлоп’ят, тільки, може,
частіше від інших задумувався-замріювався юнак: щось лоскітливо-
бентежно озивалося в душі, поставало в мерехтливих видивах, вабило
нез’ясовною таїною. То неспокійні юнацькі думки й почуття просилися
в образно - поетичне слово.
Після закінчення факультету журналістики Київського універси
тету імені Т. Г. Шевченка (1977) молодий фахівець виїжджає на
Придесення, працює літературним редактором чернігівської обласної
газети «Деснянська правда», виростає у колективі творчих побрати
мів, стає членом Спілки письменників України, коли з’явилася перша
поетична збірка «Продовження розмови» (1983) та низка публікацій
в газетах, журналах, альманахах. Потім з’являються книжки поезій
«Манливе світло днів непроминулих» (1986), «Пісні безсонного джме
ля» (1992), «За брамою вічності» (1993).
Якщо перша збірка з її промовистою назвою була своєрідним за
співом поетичної розмови молодого автора, виявом його внутрішнього
творчого покликання, то вже наступна — «Манливе світло днів непро
минулих» — це книжка змістовно заглиблених поетичних медитацій,
позначених багатогранністю ліричного вираження. Думається, слуш
ним буде найперше поцікавитись щодо символіко-метафоричного най
менування збірки, яких саме днів стосується епітет «непроминулих»?
Тих, що пройшли, але не забулись, не проминули безслідно, чи тих, що
неминуче прийдуть, як вісники майбутнього?
Можна, звичайно, відповісти найпростіше: як нерідко буває, назву
збірки визначив однойменний вірш. У ньому поет чітко називає своїми
непроминулими днями «ті, крізь які пройду колись квапливо». І далі
їхнє манливе світло асоціюється з відчуттям прийдешнього, весняного
«посеред заснулих зимових сфер».
Проте, визначивши назву книжки, образ набув нової ідейно-ху
дожньої місткості, повнішої і об’ємної символічності. Непроминулі дні
постають, «мов незбагненна вічна таїна», осяяна якимось раптово-
миттєвим сліпучим спалахом, що залишає в душі невгамовно-бентеж
ний слід, робить її гостро вразливою й чутливою до людського горя.
І тоді образ непроминулих днів розширюється, видозмінюється, допов
нюється згустками того пережитого, безмірно трагічного, яке вже ні
коли не забудеться, не розвіється у днях прийдешніх, бо народжене
тяжкими трагедіями віку. Досить вникнути у зміст вірша «Перемога»
Сіверянський літопис 33
— і відчуємо, що для дітей та дружини полеглого воїна непроминулим,
як невигойна рана, стало те далеке грозове минуле, від якого почали
ся дні болю, примарно-оманливих сновидінь, відлік пам’яті «крізь бе
зодні років».
Мотив реквіємно-тривожної і світлої пам’яті проймає поезії «За
снули грози...», «Давня пісня», «Я не все про них знаю», «Біля старо
го млина», «Батьки нам часто сняться молодими...». Зрештою, їх біль
шість у збірці, цих давніх сумних пісень, як тихе відлуння, що в ньому
«дума думу на розмову кличе», і «вітер вітра зупиня», й «ревуть за
тишшя сирени». А в запустілому млині старому ще «пахнуть мливом
небо, і дорога, і ночі, й дні, і весь наш добрий світ», але, на жаль, уже
не хлібне борошно, а лиш «невблаганний час тече крізь двері зірвані і
стелю...».
Вражаюче гірким смутком непроминулого в людських долях опо
виті картини і образи поліського колориту в поезії «Вдовині ворота»:
В тихих селах по Десні
через кожний дім
Скільки ж зоряних воріт
у солдатських вдів.
Закипіла їх печаль
в сонця під крильми,
Полинами проросла
поміж ворітьми.
Поміж ветхих і нових.
Як їх не ладнай —
Все скриплять, аж хлюпотять
жалем через край...
І хіба не вчуваємо в тих полинах і голосах («все скриплять із но
чі в ніч...») живого голосу зболених удовиних сердець: їхню самотність
і тугу не зміряти ні днями, ні роками. Ці та інші художні інтерпрета
ції наводять на думку, що не позбавлений загадковості образ «днів
непроминулих» та їхнє «манливе світло» — то широко узагальнений
поетичний символ людської пам’яті, спогаду, віри, мрії, надії, зачаєно
го смутку чекань і сподівань, не підвладних ні часові, ні жоротокому
фактові, бо існують за законами серця.
Належить відзначити й інший аспект поетичної збірки П. Куцен-
ка: в ній порушено проблеми, особливо актуальні в наш час. Такі, зо
крема, вірші «Екологічний етюд», «Густа, крислата крона...», «Весна»
та інші, в яких ведеться художнє осмислення нероздільних зв’язків,
буттєвих і почуттєвих, людини зі світом природи, з рідною землею. І
якщо вона, ця земля, не «омовенна» краплинами трудового поту, не
возвеличена людською турботою і дбайливістю, а навпаки, скривдже
на холодною байдужістю та безтямним втручанням, — таке не проми
нає безслідно, духовно і фізично збіднює і нас самих, і все суще навко
ло нас. У неголосній, роздумливо-притишеній мелодійності того ж «Еко
логічного етюда» поет нагадує і підкреслює: «Це все ми самі, це все
ми самі: і всохлі річки, і пташки безголосі, й дерева безверхі... в хо
лодній пітьмі». Так у поезію медитації, ліричної задуми, входять від
луння інвективи, інтонації осуду, поєднуючи тематичну розмаїтість із
художнім багатоголоссям.
Нестримний плин ліричної медитативності, заглибленої й зосеред
женої вдумливості, наче вслухування у власні голоси душі, в її осяй
но-миттєві спалахи чогось загадкового, емоційні «незримі струмуван
ня» свідомого й підсвідомого, — таким, узагальнено кажучи, сприйма
ється неординарний художній світ нової поетичної збірки П. Куценка
«За брамою вічності» (1993). Либонь, знову, як і перше, можливе за
питання, яку міру конкретності й метафоричності містить у собі цей
заголовок, образний «епіцентр» збірки? Немало, принаймні, хоч і не
34 Сіверянський літопис
абсолютно все, підкаже нам строфа з однойменного вірша, в якому, за
відомою традицією, мовби концентрується ідейний зміст книжки: там,
«за брамою вічності», як мовить поет, довіряючись потаємним, —
Голоси з потойбіччя, і погляди, й жести забуті,
Ледве зринувши, тануть, в підсвідомості десь, на краю.
В проминущім шукаючи вічного змісту і суті,
Ти, мов грішник прозрілий, вдивляєшся в душу свою.
Варто застерегти, аби зайве не страхали когось оті «голоси з по
тойбіччя». Для творчої манери П. Куценка, надто в цій книжці, до
сить характерна поезія, що прагне в лірично згущеному слові переда
ти тонкий, бентежний, зачаєно-мерехтливий світ душі, який часом ні
би межує з туманними видіннями «десь на краю» ірреального, над-
можливого.
Проте не спішімо підводити це під містичний знаменник сюрреа
лізму. Кажучи дещо жартома і всерйоз, це самобутній аромат звичай
ного реалістичного печива, виготовленого на тонкому й чутливому ро
мантичному замісі, «в злитті химернім дійсності й уяви», як каже ав
тор. Там, за якоюсь гранню вічно плинного часу, бачиться те, що ві
дійшло, відлетіло, відшуміло в житті, але не втратилось «за брамою»
власного серця. Тобто, йдеться про голоси з минулого, «з потойбіччя»
прожитого і пережитого людиною. Але якщо за основу дійсного брати
конкретну мить сучасності, тоді проминуле нерідко постає в інтуїтив
но-чуттєвих зв’язках з діаметральним «потойбіччям» прийдешнього,
незнаного, незвіданого, все ж очікуваного. Цікава щодо цього медита
тивна «Елегія», розгорнуто - уповільнена й промовиста:
Край убогих воріт, що ведуть до убогого раю,
Край забутих і мохом печалі порослих воріт
Я тебе спогадаю — як благословиться на світ,
Ще незнану і вже найріднішу, тебе спогадаю...
Звернімо увагу, що поетове «спогадаю» — це воднораз і згадаю з
минулого (біля «мохом печалі порослих воріт» часу), і, сказати б, ви
гадаю, вимрію з майбутнього («ще незнану і вже найріднішу»). Об
раз її для ліричного героя — символ земного й космічного життєдіян-
ня, що володіє енергією всетворчою:
Спогадаю тебе — і зіллються прожиті віки,
І наповниться водами висохле русло ріки,
І холодна ущелина в шумі зеленім зімкнеться...
Злиття голосів минулого, сучасного і майбутнього по-своєму від
гукнеться в образних переливах поезії «Мова», що починається з не
простого запитання «чим ти є?». Ліричного героя вона, материнська
мова, найперше обдаровує красою і силою того цілющого слова, «що
не мовиться всує, що дух возносить, біль глухий лікує». Віднайдено
ряд свіжих метафоричних означень, які розкривають сутність і генезу
людської мови, однаково прекрасної й багатої в кожного народу, як
дар всевишній для спраглих і творящих. У ній, мові, справіку по зер
нині докладалися й відгранювались коштовності найвищі:
З небес господніх — лагідь і грозовість,
Із музики — космічну просторовість,
З малярства — таємничість кольорів, —
Ти все ввібрала в соти, і натомість —
Все освятила сокровенням слів.
Художньо вникливі роздуми, як відповідь на поставлене в заспіві
«чим ти є?», стали добрим грунтом для філософськи об’ємного узагаль
нення про неперебутні святощі мови в духовному єднанні людей: «Усе
довкола може стати прахом, лиш ти безсмертна: з вуст в уста течеш».
Подібні приклади «ланцюгової реакції» трьох часових стихій зна
йдемо в поезіях «Пісня» («Де ж ти, батьку? Де ж ти, ненько? Карі
коні цокотять. Щастя й доля, жар і попіл — крізь літа мої летять...»),
Сіверянський літопис 35
«Листя» («...І з лавиною часу, в німім пориванні й благанні, обдира
ючи шкіру, я летів крізь безформні світи...») та ряді інших, зокрема й
перекладах.
Зрештою, динаміка імпресій, згущених мінливотплинних вражень
поета, дає підстави певнити, що, умовно кажучи, «брама вічності» —
це само життя, його невпинний часовий рух. Це вічно незамкнена бра
ма на вічній дорозі часу, який щойно прийшов з таїни прийдешнього,
під знаменами сучасності ступив за браму і відтак уже став найближ
чим минулим, що на конвеєрі хроносу поступово відходить усе далі й
далі, в безмежжя, в незмірні простори історії, стаючи нашою пам’ят
тю, карбом душі, тихим смутком, тривожною згадкою чи постійним не
вигойним болем. За брамою вічності — все наше пережите. Воно мов
би запитує нас звідти, чи так жили, чи так діяли, бентежить душу скіп
кою докору (не те вчинив, не те сказав, не так сприйняв...).
Але брама невмолима, час рухається тільки в одному напрямку.
Це ніби отой калиновий міст, по якому прокопотіли коні нашої юності
у відому пісню: «Не вернемось, не вернемось, — літа нам сказали. —
Було б тоді шанувати, як ми в вас бували». Одначе, не будемо вельми
песимістами, нам дано звертатися до них думками й почуттями.
Здатність будити в людях зачаєні спогади і роздуми, бентежні й
радісні, похмурі й світлі — найперша ознака і принада істинної лірич
ної поезії.
36 Сіверянський літопис
|