Династія Розумовських
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200691 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Династія Розумовських / Н. Дроб'язко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 48-55. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200691 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2006912024-12-19T19:51:50Z Династія Розумовських Дроб'язко, Н. Батуринські читання 1998 Article Династія Розумовських / Н. Дроб'язко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 48-55. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200691 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Батуринські читання Батуринські читання |
| spellingShingle |
Батуринські читання Батуринські читання Дроб'язко, Н. Династія Розумовських Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Дроб'язко, Н. |
| author_facet |
Дроб'язко, Н. |
| author_sort |
Дроб'язко, Н. |
| title |
Династія Розумовських |
| title_short |
Династія Розумовських |
| title_full |
Династія Розумовських |
| title_fullStr |
Династія Розумовських |
| title_full_unstemmed |
Династія Розумовських |
| title_sort |
династія розумовських |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Батуринські читання |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200691 |
| citation_txt |
Династія Розумовських / Н. Дроб'язко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 48-55. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT drobâzkon dinastíârozumovsʹkih |
| first_indexed |
2025-02-05T04:06:06Z |
| last_indexed |
2025-02-05T04:06:06Z |
| _version_ |
1823188836051582976 |
| fulltext |
Наталія Дроб 'язко
ДИНАСТІЯ РОЗУМОВСЬКИХ
Серед різнобарв’я природи, родючої землі Чернігівщини в селі Ле
меші у родині козака Григорія Яковича Розума та дружини Наталії Де-
м ’янівни народжувалися діти — продовжувалося життя на землі. Діти,
сини та доньки, підростаючи, отримували науку життя серед своїх од
носельців. Арифметику вивчали, рахуючи домашню птицю та: пасучи
худобу в наймах. Любов до народної пісні перейняли, слухаючи мату
син спів і підглядаючи з-за ліси за сільськими колоритними весіллями.
Ця любов залишилась у дітей на все їх життя. А в родині їх було ше
стеро, три доньки і три сини — продовжувачі батьківського роду. У
1709 році народився у сім’ї син Олексій, природа наділила його чарів
ним голосом, завдяки якому в юнацькі роки нікому не відомий хлопчи
на з ’являється в осяйному Петербурзі. Тут він стає царським придвор
ним співаком, а незабаром на нього звернула увагу царівна Єлизавета
Петрівна. Згодом стосунки між молодими закоханими людьми заверши
лися шлюбом.1 Це підтверджує дослідник монографії О. О. Васильчи-
ков у своїй багатотомній праці «Семейство Разумовских», а також істо
рики О. Лазаревський, І. Іноземцев. Олексій Григорович отримав титул
графа, а рід Розумовських на декілька століть зайняв високе станови
ще серед вишуканої європейської еліти.
У сімейних узах з царською особою Розумовський законних нащадків
не мав. До наших днів не одне покоління істориків прагне розгадати
долю ймовірних нащадків Єлизавети Петрівни і Олексія Григоровича.
Одна із таємниць — це княжна Тараканова.
Майже у кожного з нас це ім'я викликає у пам’яті одну і ту ж кар
тину — полотно художника Костянтина Флавітського, де зображено
тюремний каземат з вузьким вікном в кріпосній стіні. Молода жінка в
дорогому, але уже зношеному вбранні, стоячи на ліжку, у відчаї приту
лилась головою до кам’яної стіни.
Полотно це вперше показано на художній виставці у Петербурзі
в 1864 році. Але на картині не та Тараканова, сумна доля якої пов’я
зана з Іванівським монастирем у Москві. 2
1785 року в дворі монастиря було розпочате поспішне і загадко
ве будівництво. Біля південної стіни, поряд з келіями ігумені, каменярі
збудували цегляний будинок.
Нова будова недовго пустувала. Одного дня до монастирських во
ріт під’їхала простора карета з щільними фіранками на вікнах у супро
воді кінних охоронців. Офіцер з повагою допоміг вийти з карети не
високій стрункій жінці. Заточення її було суворим, але з комфортом.
Тут вона прийняла постриг під іменем Досифеї. і тут їй судилося про
вести чверть віку, до дня смерті.3
Непрямим натяком на те, що ув’язнена Іванівського монастиря бу
ла княжна — донька Єлизавети Петрівни та Олексія Григоровича, мож
на вважати похорон інокині Досифеї у лютому 1810 року. Він був не-
чувано розкішним, майже царським. Але найважливішим була присут
ність на них головнокомандуючого Москви графа Гудовича. Присутні
перешіптувались, що граф — родич Розумовського, одружений на пле
мінниці Олексія Григоровича і, треба думати, вважав своїм обов’язком
провести в останню дорогу двоюрідну сестру своєї дружини.4
48 Сіверянський літопис
І врешті, останнє. Похована була Досифея не в Іванівському мо
настирі, що було б логічно, а в Новоспаському в усипальниці боярсько
го, а потім і царського роду Романових. 5
Хто ж вона?... Цілком можливо, донька Єлизавети і Розумовського.
За Олексієм, своїм старшим братом, стрімко вгору здіймається Ки
рило, що народився ранньої весни 1728 року. За установленою тради
цією Олексій мав нарівні з батьками піклуватися про молодших членів
родини. Використовуючи своє становище при дворі, Олексій Розумов-
ський забезпечив своїй матері і сестрам чималі маєтності, але особливі
надії покладав на молодшого брата, якого любив, як батько. У 1743 році
він відправляє свого молодшого брата здобувати освіту за кордон, що
у XVIII ст. особливо престижно, зокрема в німецькі землі, які слави
лися в усій Європі своїми численними університетами. Там вивчали мо
ви, право, філософію і медицину.
1746 рік — 18-річний Кирило Григорович був призначений Прези
дентом Академії наук. У роки правління академією одружується з пле
мінницею цариці Катериною Іванівною Наришкіною. За 25 років под
ружнього життя вони виховали одинадцять дітей, як одинадцять літер
в прізвищі «Разумовский», одинадцять оздоблювальних скульптур на
даху перлини архітектури палацово-парковому комплексі в Батурині.
Всі діти отримали гарну освіту, а потім зайняли високе становище у то
гочасному суспільстві.
За роки.проживання в Петербурзі у них народилася донька Ната
лія, у 1747 році, тут же вона отримала й освіту. З усіх доньок Кирила
Григоровича та Катерини Іванівни Наталія була найосвіченішою.
Гарні манери, спокійний характер, доброта,завжди притягували до неї
людей. «Ваша сирена»7 — так любовно писав про Наталію у листі до
сина Андрія сам Розумовський.
Наталія Кирилівна була основним зв’язком сімейних уз родини Ро-
зумовських. В повноліття вона виходить заміж за графа Миколу Олек
сандровича Загряжського. Деякий час вони проживають в Батурині, ма
єтках батька, але після смерті мами, у 1771 році, у будинку Розумов
ського з ’являється Софія Йосипівна Апраксіна. Завдяки її інтригам За-
гряжські змушені були покинути будинок батька. Після від’їзду з родо
вого маєтку Наталія Кирилівна засумувала, вона відчула себе ніби об
діленою, тепер в неї було вдосталь часу для роздумів та самоаналізу.
Адже в Батурині спільно з батьком вона вела сімейне листування, зай
малася і дуже цікавилась політикою, керувала господарством. І вона
приймає рішення взяти чуже дитя, тому що власних дітей з чоловіком
вони не мали. Наталія Кирилівна довідалась, що у її молодшого брата
Андрія внаслідок кохання з княжною Б. народилась донька і виховує
ться в Москві. Загряжська робить спроби взяти цю дитину на вихован
ня, але дівчинка помирає малолітньою. 8
Графиня Загряжська мала великий вплив на братів та сестер, а
особливо на сестру Ганну та її чоловіка Васильчикова. У сім’ї Василь -
чикових було два сини і донька, в 1777 році вони переїхали до Москви,
де Ганна Кирилівна народила ще доньку Марію. Загряжська приїхала
до них в Москву і викрала дівчинку, забрала її з собою до Петербурга.
Марно родичі вимагали повернення! дитини, графиня ж залагодила
цю справу, оголосивши маленьку Марію законною спадкоємицею всьо
го, що мали Загряжські. Відтепер Наталія Кирилівна завжди знахо
дилась поряд своєї племінниці, благословила її шлюб з віце-канцлером
Віктором Павловичем Кочубеем. І решту свого життя жила з подруж
жям Кочубеїв. Ось як описує Наталію Кирилівну граф Саблуков: «гос -
пожа Загряжская, дама весьма модная, далеко не красивая, впрочем
очень умная и чрезвычайно любезная». її розум цінували і царські осо
Сіверянський літопис 49
би. У день христин Михайла Павловича, сина імператора, графиня
Загряжська «была пожалована в кавалерственные дамы ордена св.
Екатерины 2-го класса».
Вона любила товариство і товариство любило її. Щовечора весь ди-
пломатичний корпус та всі відомі люди, як за рангом, так і розумом,
з ’їжджалися до неї пограти в різні ігри, послухати розумні розмови.
Графиня уміла подобатися всім, бути люб’язною з усіма, зайняти кожно-
го— і молодого, і старого. Ранками вона приймала бідних, ніколи не від
мовляла турбуватись про обездолених. Вона не любила жити за кор
доном і не розуміла співвітчизників, а разом і своїх рідних, котрі жили
за межами своєї рідної землі. Кращого життя, як серед своїх людей,
природи, не уявляла.
Наталія Кирилівна Загряжська-Розумовська досконало володіла
французькою, в її архіві знайдено близько 60-ти листів з 1777 по 1779
рік листування з братом Андрієм. Графиня доволі часто відвідувала
свого батька в Батурині. Останній приїзд припадає на осінь 1802 року.10
Першим сином в сім’ї був Олексій — 1748 року народження — ро
сійський державний діяч, граф. Дев’ять років, з 1769 до 1778, служив при
дворі Катерини II, в 1786 році був призначений сенатором. З 1795 року
пішов у відставку і займався ботанікою, створивши під Москвою роз
кішний на той час ботанічний сад.11
У 1807 році Олексій Кирилович став куратором московського учбо
вого округу. З 1810 по 1816 рік був міністром народної освіти. Зай
маючи цю посаду, він сприяв збільшенню кількості нижчих і середніх
шкіл, з його ініціативи 19 жовтня 1811 року був створений Царськосіль-
ський ліцей. Це був закритий навчальний заклад для дітей родовитого
дворянства. Для закладу в Царському Селі був виділений 4 -поверхо
вий палацовий флігель, збудований в 1789— 1791 роках за проектом ар
хітектора Іллі Неєлова, а на початку XIX ст. перепланований архітек
тором В. П. Стасовим.
На першому поверсі розміщувались господарське управління, квар
тири інспектора, гувернантів та деяких інших чиновників. На другому
— їдальня, лікарня з аптекою, конференц-зал з канцелярією, на тре
тьому — класи, фізичний кабінет, кімната для газет та журналів і біб
ліотека. Четвертий слугував дартуаром. У цьому навчальному закла
ді навчався О. С. Пушкін з 1811 по 1817 р. У 1900 році до 100-річчя з
дня народження поета був відкритий пам’ятник в саду біля ліцею.12
Олексій Кирилович ввів богослів’я як головну дисципліну в усіх уч
бових закладах.
У 1818 році він переїжджає на проживання у родову Почепську
економію, де і помер 1822 року. Покійний граф спочатку був похований
в Почепі, а потім за бажанням родичів в 1838 р. прах його, з царського
дозволу Миколи II, був перенесений в соборну Спаську церкву Новго -
род-Сіверського монастиря. Над його могилою був установлений па
м'ятник, виготовлений з яшми, з таким текстом: «Граф Разумовский,
сын последнего гетмана Малороссіи, генерал фельдмаршала графа Ки
рилла Григорьевича и графини Екатерины Іоанновньї уродженной На
рышкиной, родился 12 сентября 1748 г., служил отечеству действитель
ным тайным советником, членом государственного совета, сенатором и
министром народного просвещения. Умер в 1822 г. апреля 5 дня в свет
лую седмицу». Ця людина залишила глибокий слід за собою на рідній
землі. 13
Він був одружений з графинею Варварою Петрівною Шереметьє-
вою, після розірвання цього шлюбу одружується з графинею Марією
Соболевською.
50 Сіверянський літопис
Від цих шлюбів він мав п ’ять дітей: граф Петро Олексійович, гене
рал-майор, дійсний камергер, помер в Одесі неодруженим.
Граф Кирило Олексійович — дійсний камергер, жив і помер в Хар
кові неодруженим.
Графиня Варвара Олексіївна (1778— 1864), її чоловік, князь Мико
ла Григорович Рєпнін-Волконський, кавалерійський генерал, генерал-
ад’ютант, Малоросійський генерал-губернатор.
Графиня Катерина Олексіївна (1773— 1849) — її чоловік граф Сер
гій Семенович Уваров, дійсний таємний радник, міністр народної освіти.
Графиня Ганна Олексіївна, її чоловік граф Костянтин Толстой.
У цьому шлюбі в 1817 році народився син Олексій — російський пись
менник, член-кореспондент АН, писав вірші, історичні романи. Дитячі
роки ного пройшли в Батурині.
За Олексієм Кириловичем в сім’ї знову народжується дівчинка
Єлизавета — 1749 року. Отримавши гарну освіту та виховання, вона
виходить заміж за графа Петра Федоровича Апраксіна.14
На Україні, вже коли Кирило Григорович був обраний гетьманом,
в 1751 році народився син — Петро. Освіту він отримував на батьків
щині та за кордоном. У 1780 році йому було присвоєно звання генерал -
майора, дійсного таємного радника, обер-камергера. Він одружився із
вдовою графинею Софією Степанівною Чорторижською (дівоче прізви
ще Ушакова).
1752 рік. У щасливій родині народжується син на ім’я Андрій. Улюб
лена дитина батька-гетьмана, генерал-фельдмаршала. Всіх дітей любив
Кирило Григорович без винятку, всі вони отримали гарну освіту, вихо
вання, батьківське благословення в світ та маєтки в спадщину. Та Анд
рій був йому найдорожчим, найближчим, найбажанішим дитям. Отри
мавши освіту під батьківською опікою, адже в Петербурзі для нього,
як і братів, влаштували спеціальний «інститут», де вперше в Росії вве
ли викладання статистики. Далі Андрій слухав лекції в Страсбурзько
му університеті. У 17 років він вже був на військовій службі. З 1769
по 1775 рік служив на флоті і брав участь в Російсько-Турецькій війні
(1768— 1774 pp.) у складі ескадри Олександра Орлова.15
У 1769 році Андрія Розумовського направили служити на флот під
командуванням адмірала Спиридова. Юнак взяв участь у знаменитому
Чесменському морському бою. Потім його відправили на придворну
службу. Але Катерину II захвилювали стосунки між сином українсько
го гетьмана та нащадком престолу Павлом. Цариця вирішила віддали
ти юного Розумовського від двору, призначивши його послом до Неа
політанського королівства. Будучи досить гарним собою, граф Андрій
швидко завоював серце неаполітанської королеви Кароліни-Марії.
Під впливом шаленої пристрасті російський дипломат потрапляє під по
літичний вплив Кароліни, він порушує декілька інструкцій імператриці
Катерини II. І цариця переводить його в 1784 році «від гріха подалі» в
Копенгаген, ще через два роки в Стокгольм. Тут роботою дипломата ца
риця була дуже задоволена. У 1790 році вона призначила Андрія Розу
мовського повноважним послом до угоро-богемського короля у Відень.
Перші його депеші цариця сприймала із задоволенням. Андрій Кирило-
вич приклав багато зусиль, щоб відновити вигідний договір між Росією
та Австрією. Але. пізніше далеко не всі дії дипломата отримували схва
лення на берегах Неви. Так, коли він брав участь в італійському вій
ськовому поході під командуванням Суворова і під Цюріхом зазнали по
разки війська Римського-Корсакова, то новий цар Павло І наказав пос
лу залишити Відень і жити в колишній гетьманській резиденції батька,
тобто в Батурині.16
Сіверянський літопис 51
Кирило Григорович був дуже радий, що син тепер поряд з ним.
Миттєва невдача Андрія його не дуже турбувала, він був впевнений у
своїй дитині, його розумі, його становищі в тогочасному суспільстві. Ба
гато вечорів вони провели разом, розповідаючи один одному те, що за
лишали на потім, бо в кожного не було досить часу для вільних розмов.
Андрій займався маєтками батька, його суконною мануфактурою. Ро
бив замовлення для завезення в Батурин станків, нових технологій, від
крив фарбувальний цех. Загалом піднімав суконну мануфактуру на
рівень європейських держав.
Але треба визнати, що представникам династії Розумовських завж
ди посміхалась доля: жодна опала, жодна немилість до них не була дов -
гостроковою.
Згодом Андрія Кириловича призначили сенатором, а в 1801 році
новий імператор Олександр І поновив його повноваження посла у Від
ні. ї цар не помилився у своєму рішенні. До 1807 року Розумовський
працює на державній службі і в цьому ж році іде у відставку, продов
жуючи жити у Відні як приватна особа. 17
Царський посланець поселився в одному з мальовничих перед
мість. Збудував собі вишуканий палац, який багатством поступався ли
ше палацу австрійського імператора. Перед палацом, будівництво та оз
доблення якого йшло близько 15 років, була спланована красива площа,
вздовж парку витягнулась пряма вулиця, а через р. Дунай перекинутий
красивий міст. Ця вулиця і міст до сьогодні носять ім’я графа Розумов-
ського.
Великий сад, що оточував палац, славився у Відні гарним сплану-
ванням, рідкісними деревами, прекрасними оранжереями.
Російський дипломат, прихильник європейської культури та євро
пейських звичаїв, був відомим в австрійській столиці як тонкий знавець
Мистецтва.
З юнацьких років Андрій любив оточувати себе різними мистецьки
ми виробами. За тривалий час дипломатичної служби зібрав чимало
картин старовинних майстрів, скульптур, художньої бронзи, старовинних
меблів, гравюр.
Палац графа вважався окрасою міста, його можна було б назвати
храмом мистецтва. Тут також була розкішна бібліотека, єдина за рід
кістю зібраних у ній видань, рукописів.
Андрій Розумовський був великим шанувальником музики і брав
діяльну участь у музичному житті Відня. Концертний зал його палацу
був осередком віденської музичної культури, кращі піаністи, скрипалі, співаки,
завжди знаходили тут теплу зустріч графа. На той час Відень
справедливо вважався музичним містом. Традицію домашнього музи
кування віденська еліта підтримувала на досить високому рівні. На
любительських зборах виконувалися всі види та жанри музичних тво
рів, навіть опери. Прекрасною піаністкою була графиня Вільгеміна—
Марія Тун, одна з освічених представниць віденської знаті. З нею ро
сійський дипломат познайомився у перші дні свого перебування у Від
ні. Доньки графині прекрасно грали на клавесині. З однією із них, Єли
заветою Йосипівною, і одружився незабаром Андрій Кирилович.18
У кінці 18-го на початку 19-го ст. розвиток музики у столиці Авст
рії досяг своєї вершини. Три відомі музичні генії: Моцарт, Гайдн,
Бетховен — один за одним задовольняли тонке чуття захоплених віден
ських меломанів.
Андрію Розумовському випало велике щастя особисто знати Мо
царта, Гайдна та бути в близьких, дружніх стосунках з Бетховеном —
52 Сіверянський літопис
«генералом музикантів», як про нього говорили. Російський дипломат
був не тільки шанувальником музики, але й тонким її знавцем. У той
час, коли Моцарт животів у злиднях, забутий і не визнатий співвітчиз
никами, не хто інший, як Розумовський, побачив в ньому великого генія.
Він піклувався, щоб Вольфганг переїхав до Росії. У вересні 1791 р. він
пропонував Григорію Потьомкіну, князю Таврійському, виписати «пер
шого клавесиніста» і одного з наймайстерніших композиторів Німеччи
ни на ім’я Моцарт. Але не пройшло і трьох місяців після листа Розу-
мовського — Моцарт помирає, так і не відвідавши Росії.
Узи довгої та ніжної дружби пов’язували Андрія Кириловича із ста -
риком Гайдном, який завжди прислухався до думки освіченого росій
ського дипломата. Познайомились вони у Тунів під час перших відвідин
Розумовського столиці Австрії. Цікаво, що Гайдна дипломат цінував
набагато вища Моцарта. Гайдн проводив довгі вечори з Розумовським,
оповідаючи йому сокровенні мрії своїх квартетів, сонат, симфоній. Все,
про що вони говорили, Розумовський пізніше передав молодому Бет
ховену і через це мав немалий вплив на музичний розвиток німецького
композитора. Перше знайомство дипломата і піаніста відбулося у бу
динку князя Карла Ліхновського. Молодий музикант сподобався росій
ському дипломату і незабаром він став своєю людиною у його будинку.
Зростаюча слава Бетховена привернула увагу Розумовського. Вес
ною 1806 року він замовляє композитору три квартети. До цього замов
лення Бетховен поставився з надзвичайною серйозністю. Після напру
женої праці три квартети, склавши опус 59, були готові, і на початку
1807 року вперше прозвучали у палаці Розумовського.
Квартети, присвячені Бетховеном Розумовському, відкрили нову
знаменну сторінку не тільки у творчості музиканта, але й в усій світо
вій музиці. Андрій Розумовський так палко любив мистецтво, що, буду
чи дипломатом і політиком, заради музики забував свої політичні сим
патії і антипатії.
Російський дипломат відчував шалену пристрасть до музики. Важ
ко сказати, чому він більше віддавав сил — дотриманню інтересів Ро
сійської імперії при Австрійському дворі, чи музиці. Спільно з піаніс
том Карлом Ліхновським він вирішив створити «квартет на славу». За
прошені були перші в Німеччині віртуози. Незабаром цей квартет став
відомим в літописах музики під назвою «Квартету Розумовського», і пе
рейшов на повне утримання графа. Квартет проіснував до фатального
1814 року, в кінці якого згорів палац російського дипломата з його ви
шуканою колекцією та бібліотекою.
У 1813— 14 pp. Андрій Розумовський був відізваний на дипломатич
ну роботу і знаходиться у свиті Олександра І під час походу у Фран
цію. Він бере участь у підписанні 30 травня 1814 року Паризького мир
ного договору між Росією, Англією, Австрією і Прусією, з одного боку,
та Францією — з іншого. Пізніше до договору приєдналися Швеція,
Іспанія та Португалія. Договір передбачав збереження Францією її кор
донів, існуючих на 1 січня 1792 року. Питання про землі, від яких Фран
ція вимушена була відмовитися, прийнявши кордони 1792 p., підлягало
визначенню на міжнародному конгресі. Оголошувалось вільне судно
плавство по річках Рейн та Ш ельді.19
Після розгрому Наполеонівської імперії у вересні 1814 року зібрав
ся Віденський конгрес і завершив свою роботу у червні 1815 року. До
Відня з ’їхалися 216 представників всіх європейських держав за винят
ком Туреччини. Головну роль на конгресі відігравала Росія, бо саме во
на внесла вирішальний вклад у розгром Наполеона. Головою росій
ської делегації (першим послом) на Віденському конгресі був Андрій
Кирилович Розумовський. Він підписав від імені Росії всі пов’язані з
ним дипломатичні акти.
Сіверянський літопис 53
До речі, в дні конгресу він одягнув свою обслугу в російський та ук
раїнський національний одяг, серед цих людей було чимало вихідців з
Чернігівщини. У роботі конгресу брали участь імператор Олександр І,
австрійський імператор Франц І і пруський король Фрідріх Вільгельм
III. Основною метою конгресу було встановлення феодальних порядків
та ряду попередніх династій у державах, раніше підкорених Наполео
ном, та боротьба з революційним рухом.
Друге завдання конгресу полягало в тому, щоб створити стійкі га
рантії проти повернення Франції до бонапартистського режиму, а також
до спроби нового завоювання Європи. І третє завдання зводилося до за
доволення територіальних зазіхань переможців Наполеона, а також пе
реділу Європи та колоній.
За участь у Віденському конгресі російському послу графу Андрію
Кириловичу Розумовському було присвоєно титул «Світлійшого князя».
Пізніше до нагород і титулів додається ще один — дійсний таємний
радник 1-го класу. З 1819 р. Андрій залишає дипломатичну і політичну
діяльність.20
Проживає у Відні до 11 вересня 1836 р. У цей день перестало би
тися серце людини, яка зробила вагомий внесок як дипломат, так і ша
нувальник музики в долю багатьох європейських держав.
За Андрієм у 1753 році, народилася дівчинка на ім’я Дарія, але
життя її було надто коротким. В 9-ть років вона померла.
Та життя продовжується, і Катерина Іванівна дарує чоловіку ще доньку —
Ганну в 1754 році. Як і її сестри з братами, вона отримала
освіту, батьківську любов, маєтки і одружується з Василем Семенови
чем Васильчиковим — камергером.
У 1755 р. сім’я Розумовських знову поповнюється дитиною — донь
кою Парасковією, це остання дівчинка в родині. Гарної зовнішності, з
багатою спадщиною, вона виходить заміж за генерал-фельмаршала
Івана Васильовича Гудовича.
У 1757 році лелека приносить в родину сина на ім’я Лев. Дитина
Народилася з титулом графа. Безжурне дитинство та роки навчання про
ходять то в Батурині, то в Петербурзі, то в Москві. У 1790 році йому
присвоюють звання генерал-майора. Лев Кирилович одружується з роз
лученою дамою ордена св. Катерини 2-го ступеня княжною Марією Гри
горівною Галіциною (уродженою Вяземською). У цьому шлюбі були
щасливі сторінки життя, але не було продовжувачів роду. 21
Наступним сином роду Розумовських був Григорій, 1759 року на
родження. Військове звання бригадир, яке отримав в 1789 p., учений-
натураліст, почесний член Російської академії наук, президентом якої
був його батько понад 50 років, та багатьох наукових товариств. Пер
ша дружина графа — баронеса Генрієта Мальсен, друга — баронеса
Тереза-Єлизавета Шенк — де Кастель. З нею Григорій Кирилович
одружився при житті першої своєї дружини і без розлучення, а тому
діти від цього шлюбу — сини Максиміліан і Лев та донька Єлизавета—
не були визнані в Росії законними. Разом з батьком вони прийняли про-
тестанство. та австрійське підданство. їх нащадки і зараз живуть в
Австрії.
Останньою, одинадцятою, дитиною в сім'ї був син Іван — 1761 ро
ку народження. Освіта, гарні манери, вишукане товариство, поїздки за
кордон — все було у нього, як і в інших дітей. У чині генерал-майора
перебував у Римі, де і помер у віці 42-х років, так і не встигнувши од
ружитися.22
А легендарний рід Розумовських продовжує крокувати по планеті.
Правнук останнього гетьмана України — граф Каміл Львович Розумов-
54 Сіверянський літопис
ський служить скромним префектом в маленькому австрійському містеч
ку Троппау, отримуючи невелику зарплату. Але доля завжди була при
хильною до цього роду. Помирає віденський банкір, архімільйонер Фель -
тене, на своїй власній дачі. Розумовський за своїм службовим обов’яз
ком з ’являється на дачу померлого. Донька Фельтена з першого погля
ду закохується в графа. І через декілька місяців стає дружиною Розу-
мовського, зробивши його мільйонером.
Отримавши багатство, Каміл Львович з палким захопленням став
цікавитись всім, що стосується його предків. Він просить історика,
князя Васильчикова написати історію роду Розумовських. Прохання
його було виконане, цією багатотомною працею історики та науковці
користуються і донині.
Через свою довірену особу граф скупляє в Росії та на Україні всі
цінні рідкісні книги, малюнки, гравюри, де так чи інакше згадуються
Розумовські. Заповітна мрія Каміла Розумовського — поїхати на Бать
ківщину, щоб вклонитися місцям і землі, де жили його предки, — здій
снюється в 1911 році.
На автомобілі він об’їхав велику гетьманську резиденцію в Бату-
рині, побував в Чернігові, Глухові, Почепі, Козельці. У селі Лемеші від
відав місце будинку своєї прапрабабусі. Каміл Львович виділив значну
суму грошей на ремонт родинних церков в Батурині та Глухові, у Моск
ві відреставрував всі надгробні пам’ятники Розумовських.
Сягнувши своїми коренями на 300 років, рід Розумовських живе і
донині. Підтвердженням цьому є киянка Софія Глібівна Перовська.
Джерела та література:
1 Васильчиков А. Семейство Разумовских. — СПб. — 1880. — Т. 1.
2 Шамаро А. Ивановский монастырь // Наука и жизнь. — 1978. — № 2.
3 Там само.
4 Там само.
5 Там само.
6 Васильчиков А. Семейство Разумовских. — СПб., — 1880.— Т. 1.— С. 19—20.
7 Там само. — С.192.
8 Там само. — С.321.
9 Там само. — С.207.
10 Там само.
11 БСЭ. — Т. 35. — С. 649.
12 Гладкова Е. С., Елина Л. В., Лемус В. Музеи и парки в Пушкине . — 1954. —
С. 144.
13 Описание Новгород-Северского Спасо-Преображенского первоклассного монасты
ря // Черниговские епархиальные известия. — 1861.
14 Модзалевский В. Малороссийский родословник. — К., 1902. — Т. 4. — С. 231.
15 БСЭ. — М., 1955. — С. 649.
16 Васильчиков А. Семейство Разумовских. — СПб. — 1880. — Т. 2.
17 Советский энциклопедический словарь. — М., 1981. — С. 1110.
18 Наука и жизнь. — 1969. — № 8. — С. 36.
19 БСЭ. — М., 1955. — Т. 33.
20 БСЭ. — М., 1951. — Т. 7. — С. 451.
21 Скокан П. Сборник воспоминаний. — М., 1979. — С. J12.
22 Нива. — 1909. — № 49.— С. 724.
Сіверянський літопис 55
|