Реформатор
Останній гетьман України — Кирило Розумовський. Його життя, діяльність, уподобання в усі часи викликали живий інтерес. Історики по-різному оцінювали його кроки як політичного діяча України. Але всі залишалися спільні в єдиному — «Він палко любив свою Батьківщину», — як пише Орест Субтельний. Особл...
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200692 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Реформатор / Н. Реброва // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 56-61. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200692 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2006922024-12-19T19:51:57Z Реформатор Реброва, Н. Батуринські читання Останній гетьман України — Кирило Розумовський. Його життя, діяльність, уподобання в усі часи викликали живий інтерес. Історики по-різному оцінювали його кроки як політичного діяча України. Але всі залишалися спільні в єдиному — «Він палко любив свою Батьківщину», — як пише Орест Субтельний. Особливий інтерес до цієї історичної постаті виникає сьогодні, коли перед нами відкрився важкий, тернистий і довгий шлях до суверенності нашої України. «Славу примножувати справами» — недарма ці слова нам, нащадкам, у науку накреслив на своєму гербі Кирило Розумовський. 1998 Article Реформатор / Н. Реброва // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 56-61. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200692 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Батуринські читання Батуринські читання |
| spellingShingle |
Батуринські читання Батуринські читання Реброва, Н. Реформатор Сiверянський літопис |
| description |
Останній гетьман України — Кирило Розумовський. Його життя,
діяльність, уподобання в усі часи викликали живий інтерес. Історики по-різному оцінювали його кроки як політичного діяча України. Але всі залишалися спільні в єдиному — «Він палко любив свою Батьківщину»,
— як пише Орест Субтельний. Особливий інтерес до цієї історичної постаті
виникає сьогодні, коли перед нами відкрився важкий, тернистий
і довгий шлях до суверенності нашої України. «Славу примножувати
справами» — недарма ці слова нам, нащадкам, у науку накреслив на
своєму гербі Кирило Розумовський. |
| format |
Article |
| author |
Реброва, Н. |
| author_facet |
Реброва, Н. |
| author_sort |
Реброва, Н. |
| title |
Реформатор |
| title_short |
Реформатор |
| title_full |
Реформатор |
| title_fullStr |
Реформатор |
| title_full_unstemmed |
Реформатор |
| title_sort |
реформатор |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Батуринські читання |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200692 |
| citation_txt |
Реформатор / Н. Реброва // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 56-61. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT rebrovan reformator |
| first_indexed |
2025-02-05T04:06:08Z |
| last_indexed |
2025-02-05T04:06:08Z |
| _version_ |
1823188838736986112 |
| fulltext |
Наталія Реброва
РЕФОРМАТОР
Останній гетьман України — Кирило Розумовський. Його життя,
діяльність, уподобання в усі часи викликали живий інтерес. Історики по-
різному оцінювали його кроки як політичного діяча України. Але всі за -
лишалися спільні в єдиному — «Він палко любив свою Батьківщину»,1
— як пише Орест Субтельний. Особливий інтерес до цієї історичної по
статі виникає сьогодні, коли перед нами відкрився важкий, тернистий
і довгий шлях до суверенності нашої України. «Славу примножувати
справами» — недарма ці слова нам, нащадкам, у науку накреслив на
своєму гербі Кирило Розумовський.
Хоча ніколи не звідав він почуття радості з приводу перемоги над
ворогом чи то гіркоти поразки, не знав пекельних труднощів козацьких
походів, не тримав справжньої бойової шаблі у руках, не палив коза
цької люльки. Та не це визначило його роль. Розумовський — це вели
ка і яскрава сторінка в історії України. Сторінка тривалої та трагічної
боротьби українського народу, його кращих представників за свою дер
жавність. На думку О. Субтельного, за часи останнього гетьмана Укра
їни, К Г. Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь своєї
автономії».2 І в тому, що ідея української державності пережила століт
тя, надихала на боротьбу наступні покоління українців й, зрештою,
матеріалізувалася в створенні сучасної незалежної України, велика
роль належить і К Г. Розумовському.
Ми — нащадки — з почуттям вдячності повинні згадувати остан
нього гетьмана України — нелегка доля йому дісталась, в нелегкий час
він жив і працював. Але зміг зберегти розум, щирість, людяність, доб
роту, чим заслужив благочестиву повагу своїх сучасників і їх наступ
ників.
Середина XVIII ст. — це час, коли у політичному житті України
Назрівали визначні події. Втомлена від постійних принижень, від все-
ширшого проникнення росіян, причому-завжди на ролі старшого брата,
в усі сфери українського життя, та відчуваючи повний крах своєї авто
номії, за яку було стільки вистраждано, стільки крові пролито, але під
бадьорена вступом на російський престол Єлизавети Петрівни, яка ста
виться до українців з прихильністю, козацька старшина звертається до
імператриці з чолобитною з проханням про відновлення гетьманства. І
хоча цариця поставилася до цієї ідеї цілком прихильно, вона, без сум
ніву, враховувала політику своїх попередників, особливо Петра І, спря
мовану на всіляке обмеження й повну ліквідацію автономії України.
Надзвичайно важливим і серйозним для імператриці та її уряду було
питання щодо кандидатури гетьмана. Дослідник Олексій Путро при
пускає, що в цей час найреальніпщм претендентом на цю посаду був
Олексій Розумовський. Але згодом вибір випав на його молодшого бра
та — Кирила, який на той час уже швидко увійшов у вир світського
життя. Підштовхнуло імператрицю до прийняття офіційного рішення
про відновлення гетьманства на Україні ускладнення в цей час міжна
родного становища Росії (на заході назрівала війна з Прусією, а на
півдні — з Туреччиною). Не бажаючи в такій ситуації викликати невдо
волення української старшини (участь якої у війнах і військом, і обо
зом завжди була суттєвою) й розпалювати її сепаратистські настрої,
Єлизавета Петрівна 5 травня 1747 року підписала указ «О бытии в Ма
лороссии гетьману по прежним правам и обыкновениям». 3 При цьому
56 Сіверянський літопис
офіційним представникам генеральної старшини, зокрема Лизогубу,
Ханенку й Гудовичу, які перебувала в Петербурзі ще з часу весілля
Кирила Григоровича та Катерини Наришкіної у 1746 році, коли також
порушували клопотання про відновлення гетьманства, однозначно дали
зрозуміти, що мова може йти про обрання в гетьмани тільки молодшо
го Розумовського. Потрібно відзначити, що на цей час Кирило Розумов-
ський був відірваний від українських проблем. 19-літнього юнака біль
ше приваблював блиск столиці з усіма її розвагами. Більшість істори
ків якраз молодістю претендента пояснюють 3 роки між указом Єлиза
вети та обранням останнього гетьмана України. Однак найпередовіша
та найсвідоміша частина української старшини ухопилася за цю, навіть
хистку, можливість відродити, зміцнити українську державність, що по
терпала під важким чоботом російського централізму.
І ось знаменний 1750 рік, який увійшов до української історії як
рік відродження гетьманства.
Для підготовки офіційної церемонії так званого «обрання» гетьма
на, сценарій якого був розроблений у Петербурзі, у Глухів прибув граф
Гендріков, який привіз з собою жалувану грамоту на гетьманство.
Урочисте обрання гетьмана (або «елекція» за тодішньою терміно
логією) відбулося 22 лютого 1750 року. Його скоріше можна назвати
добре відрепетируваною театральною виставою з завчасно відомим фіна
лом — про що пишуть всі дослідники. Але вистава ця була надзвичай
но очікуваною.
Ранок 22 лютого 1750 року розбудив жителів Глухова гарматними
пострілами, що сповіщали про початок нової ери на Україні. На цент
ральному майдані міста зібрався величезний натовп, сюди прибули й
усі 10 козацьких полків. Граф Гендіков відкрив зібрання, нагадав при
сутнім про царську волю і звернувся до них з запитанням, кого вони
хочуть бачити гетьманом. Звідусіль пролунало: «Кирила Розумов-
ського».
Молодий, обдарований, добре освічений, вже президент Російської
Академії наук, вже граф Російської імперії, вже улюбленець двору,
близький до самої цариці, Кирило Розумовський стає гетьманом Ук
раїни.
Навряд чи в цей момент він сповна розумів завдання, що постало
перед ним, і ту відповідальність, яку він тепер ніс за всю свою Батьків
щину в цілому і за кожного українця окремо. Але Кирило Розумов-
ський швидко увійшов у курс справи, бо ним керувала любов до Украї
ни і до всього українського, бо мрією життя юного гетьмана було по
легшити долю співвітчизників. Кирило Розумовський відрізнявся від усіх
попередніх українських гетьманів. Як писала сама Єлизавета, він ко
ристувався особливою її довірою і благоговінням. 4 Цим пояснюється
низка поступок, які надає імператриця гетьману в перші роки гетьма
нування.
31 жовтня 1750 року Єлизавета Петрівна підписала указ, за яким
Запорозька Січ підпорядковувалася гетьману, що означало неабияке
розширення його повноважень, але одночасно вона зазначає, що Розу-
мовський повинен «верным, добрым и послушным рабом быть, народ
малороссийский к послушанию приводить и ни с которыми посторонни
ми государями без ведома и без указу ее императорского величества
никакой переписки не иметь».5 О. Субтельний підкреслює, що очевид
ними стали певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні
справи.
З чого ж починає Кирило Розумовський свою діяльність? Гетьман
здійснює більш ніж двомісячну поїздку по Україні для ознайомлення
Сіверянський літопис 57
з підпорядкованими йому містами та містечками. Бантиш-Камен-
ський відмічає, що все оживлялось «от єдиного воззрения попечитель
ного начальника».6 Але, на превеликий жаль, недовго користувалися
українці присутністю гетьмана, Кирило Розумовський був запрошений
до двору, де близько року утримувався імператрицею. Такі запрошення
повторювалися часто, коли було відчутним зближення гетьмана зі стар
шиною.
Для того, щоб підірвати економічну незалежність гетьмана на Ук
раїні, у 1754 році царським урядом були ліквідовані внутрішні митні
збори, відомі як «індукта» та «евета». 7 Тож увесь збір, що припадав на
долю гетьмана, у нього відібрали, чим викликали невдоволення. Розу-
мовський звертається до імператриці з проханням залишити за ним цей
значний доход. І Єлизавета, щоб не підливати масла в огонь, поступа
ється Розумовському.
А незабаром українці в повній мірі відчули на собі турботу свого
Проводиря — вони, подібно до росіян, були звільнені від внутрішніх по
датків. З часів Івана Самойловича гетьмани під виглядом військових
потреб вводили різноманітні побори: покуховний, хатній, поковшовий
і багато інших, що лягали важким тягарем на плечі народу. Більш того,
до гетьманування К. Г. Розумовського торгівля в Україні перебувала
в надзвичайно скрутному становищі від заснованих на російських кор
донах митниць. За особистим наполегливим клопотанням гетьмана Ро-
зумовського були скасовані не тільки внутрішні податки у країні, але й
дозволена вільна торгівля між Україною та Росією, що значно полег
шило життя простих українців.
Наступним важливим автономістським кроком Кирила Розумов-
ського стало те, що він почав призначати полковників, хоча ще з часів
Петра І такі призначення вважалися справою суто царського уряду,
якому було вигідно і спокійно, коли на відповідальній посаді була пе
ревірена ними людина. Вони хворобливо боялися будь-яких проявів «ма-
зепинства» серед української старшини. І тому, схаменувшись, імперат
риця спеціальним указом назавжди заборонила гетьману самостійно
призначати полковників до українських козацьких полків, залишивши за
ним лише право його попередників — добирати кандидатів на цю поса
ду. У черговий раз Розумовському натякнули на місце і роль йому від
ведені. Але таке становище його вже не задовольняло, він не може бути
маріонеткою в чужих руках. У дослідника Олексія Путра не викликає
сумнівів той факт, що якраз з ініціативи гетьмана в Україні з ’явився
царський указ, який підтвердив усі попередні заборони щодо поширен
ня на українців кріпацтва. Новий указ у рішучій формі заборонив:
«Штоб молороссиян никто, кто б какого званим и достоинства небыл ни
какими образами в вечное холопство не укреплял. Буде же кто на них
хотя какие крепости и письма имеют, он им быть не действительными;
а ежели кто от того времени дерзнет в противность он их указов с ма
лороссиянами поступать, с теми будет учинено как с явными преступ
никами и ослушниками указов». 8
Без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, за ви
нятком карних злочинців. Показовим стосовно цього є розпорядження К. Г.
Розумовського від 1760 року про утворення при гетьманові особ
ливої контори для прийому прохань, листів і документів від українців.
Д. Бантиш - Каменський зазначає: «Очевидцы свидетельствуют о
редкой справедливости гетмана».9 І він мав намір поширити цю справед
ливість на своїх підлеглих, на близьких серцю українців. Але подібна
справедливість, головною складовою якої була самостійність україн
ського гетьмана, який, незважаючи на близькість до імператриці, роз
глядався не більш як один із чиновників, викликала невдоволення цар
ського уряду і почалося активне його втручання у справи управління
58 Сіверянський літопис
Гетьманщиною. Заборонивши призначати полковників гетьману, катего
рично заборонили листування з іноземними державами, а також
«для лутшего усмотрения и присечения производящих в Малой России непо
рядков»10 (під якими розуміли вищезгадані кроки гетьмана) до нього
призначався російський резидент, головним обов’язком якого було ін
формувати російський двір про кроки занадто ініціативного українсько
го гетьмана.
Під особливий суворий нагляд були поставлені фінансові справи
Гетьманщини. Указ від 1754 року вимагав, щоб гетьман надсилав до
Петербурга докладні звіти щодо всіх прибутків і видатків. Кирило Ро-
зумовський просив звільнити його від подібного контролю, але імперат
риця була категорична і зобов’язала гетьмана неухильно виконувати царський
указ.
Відчуваючи вільнолюбство молодого гетьмана, тим більше, не че
каючи від нього такого вболівання про долю України, в Петербурзі ви
рішили, що краще жорстко контролювати економічний розвиток Укра
їни, оскільки він завжди був підгрунтям для зміцнення та єднання ду
ховного.
Загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових
ініціатив. Зокрема, Кирило Розумовський виступив з проханням звіль
нити українське військо від участі у війнах, прямо не пов’язаних з ук
раїнськими інтересами.11 Але цей намір суперечив інтересам російським.
І єдине, що зміг зробити Розумовський у цьому плані, це розпочати мо
дернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу,
забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії, у чому якраз бу
ла гостра потреба.
А ось одним із головних проектів, який з неймовірним зусиллям був
втілений у життя, був проект зміцнення центральних і місцевих органів
управління. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто склад
ним, щоб старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні
та військові функції, Розумовський починає організовувати окрему сис
тему судочинства.
На той час існувало 5 судових інстанцій: сотенний суд, полковий,
генеральний, генеральна канцелярія та гетьман. Щоб піднести роль ге
нерального суду і скоротити судову тяганину, передбачалося, що у ге
неральному суді замість одного буде два судді, котрі разом з 10 депу
татами від кожного полку матимуть право виносити остаточні рішення.
Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників,
бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебу
вали під особистою опікою гетьмана. Крім того, цей суд став органом
нагляду за місцевими судами. Апеляції за новим законом подавалися
також тільки до генерального суду. З генеральної канцелярії
повністю знімались всі судові функції.
Судова реформа завершилась у 1763 році, коли на території кожно
го повіту було створено 2 земські, 2 підкоморські і 1 гродський суд. Лі
вобережну Україну поділили на 20 повітів. Полкові суди були перетво
рені в гродські (від польського слова гродський — міський), де розгля
далися кримінальні справи. Головуючим в цих судах залишалися пол
ковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими.
Крім того, запроваджено підкоморські та земські суди. Підкоморські
суди розглядали справу про землю та межування, а земські суди — ци
вільні справи. Сфера діяльності створених судів регламентувалася від
повідними положеннями Литовського статуту 1588 року.
Не менше честі робить гетьману Кирилу Розумовському указ 1761 року,
який поклав край надмірному поширенню винокуріння, що поча
ло негативно впливати на розвиток продуктивних сил:
Сіверянський літопис 59
«Малороссияне не только пренибрегают земледелеием и скотовод
ством, от которых проистекает богатство народное, а вдаваясь в непо
мерное винокурение часто покупают хлеб по торгам дорогою ценою не
для преобретения себе каких либо выгод, а для одного пьянства, истреб
ляя лесные свои угодья, и нуждаясь от того в дровах, необходимы к
отапливанию. Во избежания проишедших от сего беспорядков». У на
казі було визначено, що:
— винокурінням можуть займатися лише старшина і козаки, що
мають земельні і лісні угіддя,
— категорично заборонялось мати винокурні і шинки російським
поміщикам і взагалі не українцям,
— заборонялося полковникам і сотникам наймати бідних, хоч і ма
ючих грунти, щоб під їх іменем займатися винокурінням,
— полковники і сотники повинні стежити за суворим дотриманням
12вимог указу, а разом з тим всіляко сприяти українським купцям.
Як бачимо, своєю внутрішньою політикою Кирило Розумовський
намагався зміцнити політичні та економічні привілеї українських помі
щиків. Гетьман роздавав у володіння співвітчизникам не лише окремі
маєтності, але й цілі сотенні містечка з вільним поселенням. Саме в
цей час у гетьманських універсалах уперше з ’явилося таке формулю
вання: «В вечное и потомственное свое и наследников своих владе-
13ние», за яким представники старшини одержували вільні поселення.
Але ця політика, зміцнюючи становище української старшини, створю
вала умови для закріпачення селян. Про це свідчить підписаний Розу -
мовським у 1760 році універсал, за яким переходи селян дозволялися
лише за умови залишення на користь поміщиків селянського майна.
Історик О. Лазаревський робить висновок, що закріпачення селян у
80-ті роки стало логічним наслідком того ставлення старшини до наро
ду, яке утвердилося при Розумовському.14
З відновленням гетьманства дещо змінилася існуюча структура ор
ганів управління Гетьманщини. Фактично перестала діяти загальновій
ськова козацька рада, компетенція якої остаточно перейшла до старшин
ської ради, яку очолював гетьман. Рада об’єднувала членів Генераль
ної військової канцелярії й Генерального військового суду. До її компе
тенції входили такі питання: обрання на вищі посади, розгляд рішень
Генеральної військової канцелярії, найважливіші справи адміністратив
ного, фінансового та судового характеру. Водночас в адміністративному
апараті ще більше посилилася роль його верхівки — генеральної стар
шини.
Аналізуючи реформи гетьмана України Кирила Григоровича Розу-
мовського, можна зробити висновок, що в 1750— 1764 pp. на Лівобереж
ній Україні було створено централізований адміністративно-державний
апарат управління, при збереженні традиційного козацького військово-
територіального поділу і значних збройних сил України — козацького
війська.
Тож можна стверджувати, хоча й з певними застереженнями, про
існування в той період української феодальної державності у складі
Російської імперії.
60 Сіверянськнй літопис
Джерела та література:
1 Субтельний О. Україна, Історія. — К.-, 1991. — С. 156.
2 Там само.
3 Дніпро. — 1991. — № 11— 12.
4 Там само.
5 Бантыш-Каменский Д. П. История Малой России. — К.,— 1993. — С. 457.
6 Київська старовина. — 1993. — № 2. — С. 45.
7 Там само.
8 Васильчиков А. Семейство Разумовских. — СПб. — 1880. — Т. 1.
9 Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — К, 1993. — С.
10 Радянське село. — 1971. — № 150.
11 Субтельний О. Україна. Історія. — К.. 1991. — С. 157.
12 Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — К., 1993. — С. 459.
13 Валишевский К. Дочь Петра Валикого. — М., 1992.
14 Радянське село. — 1971. — № 150.
Сіверянський літопис 61
|