Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200699 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка / І. Тюрменко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 90-102. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200699 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2006992024-12-19T19:52:48Z Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка Тюрменко, І. Розвідки 1998 Article Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка / І. Тюрменко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 90-102. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200699 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Тюрменко, І. Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Тюрменко, І. |
| author_facet |
Тюрменко, І. |
| author_sort |
Тюрменко, І. |
| title |
Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка |
| title_short |
Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка |
| title_full |
Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка |
| title_fullStr |
Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка |
| title_full_unstemmed |
Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка |
| title_sort |
доба івана мазепи в творчості і. огієнка |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200699 |
| citation_txt |
Доба Івана Мазепи в творчості І. Огієнка / І. Тюрменко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 5. — С. 90-102. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT tûrmenkoí dobaívanamazepivtvorčostííogíênka |
| first_indexed |
2025-02-05T04:06:26Z |
| last_indexed |
2025-02-05T04:06:26Z |
| _version_ |
1823188857080774656 |
| fulltext |
РОЗВІДКИ
Ірина Тюрменко
ДОБА ІВАНИ МАЗЕПИ В ТВОРЧОСТІ І. ОГІЄНКА
Логічним продовженням боротьби за українську державу Іван
Огієнко вважав спробу її вибороти та утвердити за час гетьманування
Івана Мазепи. Негативні наслідки Руїни, відбившись на всіх сферах
українського життя, привели суспільство до стану певного шоку, коли
українство крок за кроком втрачало свої позиції. Здавалося, що воно
настільки змирилося зі своїм становищем, що зовсім втратило волю
до боротьби. Саме в цей час на політичній арені і з ’являється постать Іва
на Мазепи, який, враховуючи попередній досвід визвольних змагань,
«продовжував в іншому стилі діло Великого Богдана, але не закінчив
його. Проте він створив свою незалежницьку епопею, за якою йде ук
раїнський народ», — зазначав Іван Огієнко.1
Значення Івана Мазепи в історії української державності визначила
вага зробленої ним справи. Та, як показує аналіз літератури, найбільш
притягувала своєю непересічністЮ і одночасно незбагненністю постать
самого гетьмана, що знайшло свій відбиток у величезній кількості мате
ріалів газетної хроніки, мемуарах, наукових дослідженнях, літератур
них творах. Ще й сьогодні Іван Мазепа овіяний таємницями та леген
дами, завдяки яким він є добре відомим політичним діячем європей
ського рівня. Його образ, оспіваний Вольтером, Байроном, В. Гюго,
О. Пушкіним, притягує до себе увагу читачів, тримає в постійному інте
ресі науковців, які захоплюються сміливою волелюбною вдачею Івана
Мазепи, його енциклопедичною ерудицією, знанням мов, людської пси
хології та. дипломатичними здібностями! У той же час слід зазначити,
що постать гетьмана так само неоднозначно відбита в історіографії, як
і неоднозначно трактується його спроба шляхом союзу з Карлом XII
досягти відновлення української держави. Відсутність однозначості
та визначеності в оцінці І. Мазепи робить цю постать чи не найбільш
суперечливою в українській історії.
На тлі попереднього світового численного доробку науковців, літе
раторів, композиторів, присвяченого Мазепі, слід відмітити, що в оцінці
його постаті чітко виділилися два кардинально протилежні підходи.
Як відомо, першу офіційну оцінку Мазепі дав Петро І, завдяки якій
гетьман увійшов в історію як зрадник, а будь-які прояви національної
свідомості кваліфікувались як «мазепинство», тобто зрадництво інтере
сам Російської імперії. Таку позицію зайняла російська історична шко
ла, а її традиції були продовжені у радянський час. Внаслідок існуван
ня імперських претензій Росії на Україну анафема Мазепі виголошува
лася протягом трьох століть.
90 Сіверянський літопис
У контексті з традицією російської наукової школи оцінив діяль
ність І. Мазепи історик Дмитро Бантиш-Каменський. його «История
Малой России» побачила світ, у першому виданні 1822 року, а її попу
лярність спонукала до перевидань у 1830, 1842 та 1903 роках.2 Хоча ця
праця була присвячена імператору Миколі Павловичу і не виходила за
офіційні межі трактування тих чи інших подій, Бантиш-Каменський, на
думку Д. Дорошенка, по суті, став першим істориком України.3
Віддаючи данину часові, слід зазначити, що Бантиш-Каменський
все-таки віднайшов в особі Мазепи набагато більше позитивних якостей,
ніж на це спромігся М. Костомаров шістдесят років по тому. Бантиш-
Каменський підкреслював не тільки природну обдарованість гетьмана,
високий на той час рівень освіти,- знання мов, володіння засобами ора
торського мистецтва, але й відмічав якості державного діяча. «Мазепа
былъ искуснымъ министром, умелъ давать советы, полезные государству
и стране, им управляемой... » «В мирное время Мазепа полезен былъ
царю советами».4
Головне питания мазепознавства історик вирішив у традиційній
манері, додавши і своє слово на користь «зрадництва» Мазепи. У пояс
ненні вчинку Мазепи Бантиш-Каменський намагався довести, що його
крок був викликаний не бажанням звільнитися від московської залеж
ності, а зумовлений чинниками винятково особистого характеру. Цар
Петро І, на думку історика, не порушив прав малоросійського народу.
«Власть гетманская при Мазепе была ограничена, по причине злоупот-
ребленій, оказанных его предшественниками, но права и вольности вой-
сковыя подтверждены, оставлены в той же силе, как при Богдане Хмель -
ницкомъ», а сам Мазепа та його родина були обласкані царем.5 У пояс
ненні вчинку гетьмана Бантиш-Каменський схилявся до офіційної дум
ки, що панувала у суспільстві, наголошуючи на вкрай негативних ри
сах характеру Мазепи і, зокрема, на його великій невдячності та често
любстві.6 В іншому разі Бантиш-Каменському довелося б визнати об’єк
тивну логіку подій та обставин у діях вже літнього гетьмана.
Досить спрощений образ Івана Мазепи характерний і для представ
ників української народницької школи. В оцінці його вчинків вони не
вийшли за межі російської історіографії. Історики-народники від
М. Маркевича, П. Куліша до М. Костомарова теж бачили в ньому зрад
ника, але його відступництво було перенесено у площину інтересів ук
раїнського народу. Близька до них точка зору О. Лазаревського, який
в полеміці з Ф. Уманцем відстоював позицію М. Костомарова, підкрес
люючи, зокрема, що гетьман не був патріотом, а схильність до зради
існувала у Мазепи в крові, як у людини, що була зрощена на правобе
режних шляхетських традиціях.7 Проте, на відміну від М. Костомарова,
О. Лазаревський проводив думку про бездержавність українського на
роду. «Народ былъ «равнодушенъ к идее независимой Малороссии»,
потому что эта идея не помещалась в его сознаніи».8
М. Костомаров присвятив Мазепі спеціальне дослідження, що ви
йшло друком у 1882 році. Проте причина вкрай негативної оцінки геть
мана не зовсім зрозуміла як для тогочасних, так і для сучасних науков
ців. Наприклад, Д. Дорошенко вбачав у цьому бажання Костомарова
«примирити російський уряд з українським рухом», намагаючись дове
сти, ніби політичний сепаратизм був чужий українському народові.
В. Сергійчук наголошує на «вірнопідданстві» вже на той час літнього
історика, а М. Куренівець (псевдонім — І. Т.) — ренегатстві. Проте для
істориків радянської школи, і зокрема для Б. Литвака — автора перед
мови сучасного перевидання праці М. Костомарова, характеристика Ма
зепи, зроблена Костомаровим, об’єктивна і сумніву не підлягає.9
Сіверянський літопис 91
М. Костомаров не знайшов для Мазепи інших характеристик, як
авантюрист, зрадник, егоїст, лицемір, кар’єрист та до всього ще й ста
рий розпусник. У розумінні історика І. Мазепа був далекий від націо
нальних ідей. «Самое верное определение этой личности будет сказать,
что это была воплощенная ложь». Костомаров навіть не пов'язував його
з українським народом, підкреслюючи, що Мазепа був поляк за вихо
ванням та способом життя.1 Навпаки, історик прагнув відмежувати й
очистити народ від тавра зрадництва. Народ, на його думку, визнаючи
свою народну особливість і прагнучи національної незалежності, ін
стинктивно відчув, що його тягнуть до загибелі. Тому з двох зол вибрав
найменше: «И если кто и был истинным виновником спасения Русской
державы, то это — малороссийский народ... Измена Мазепы ни в каком
случае не могла падать на малороссийский народ, который так не лю
бил своего гетмана, что последний должен был охранять свою особу...
Малороссийскому народу следовало быть совершенно изъятым от пят
на, павшего на Мазепу: народ за Мазепой не пошел».11 Мабуть, Косто
маров був більше обтяжений ідеями слов’янофільства, чи, як справед
ливо відмітив Т. Мацьків, своєї історично-політичної філософії, а саме:
федералізму та концепції злиття двох руських народностей.12 Хоча
Б. Крупницький відносить це на рахунок хибного методу психологічного
аналізу, що був застосований М. Костомаровим.13
Дуже наближена до Костомарова концепція М. Драгоманова. Не
можна сказати, щоб вона повністю збігалася, бо Драгоманов поряд
з негативними оцінками Мазепи побачив в його універсалах, а більше
П. Орлика, ще й «ясну республіканську думку».14 У той же час, респуб
ліканізм Мазепи Драгоманову видавався не самостійною політичною
концепцією, «а просто переложении з польського» й виставленим «най
більше проти Петра з його царством».15 У цьому виявились непослідов-
ність, протиріччя поглядів, а, головне, недооцінка Драгомановим Мазепи
та його доби в історії України.
Зовсім протилежний погляд на Мазепу був окреслений Вольтером
в «Історії Карла XII, короля шведського» (1831 p.), який осягнув тіс
ний зв’язок між споконвічним прагненням України до свободи та істо
ричною місією Мазепи. Хоча М. Небелюк підтримує позицію І. Борща -
ка, згідно з якою у пізніших виданнях «Історії Карла XII» та «Історії
Росії за Петра Великого» погляд Вольтера кардинально змінився, «від
дзеркалюючи російську точку зору на Мазепу»,16 незаперечним є факт,
що саме завдяки йому Західна Європа довідалась, хоча і коротко, про
волелюбну Україну, а життя одного з її незбагненних для багатьох геть
манів лягло в основу сюжетів західноєвропейської літератури. Вольтер,
до речі, фактично заперечував зрадництво Мазепи, як рису характеру,
наголошуючи, що гетьман лишився «вірний новому союзу».17
Зародження державницького погляду на Мазепу українська істо
рична думка пов’язує з дослідженням Ф. Уманця. У прагненні знайти
об’єктивне пояснення вчинків гетьмана Уманець проводить думку, що
вони у жодному випадку не пов’язані з рисами його характеру, а є нас
лідком «непредвиденнаго стеченія обстоятельствъ». Уманець зазначав,
що прагнув описувати не лицаря чи святого, а «живаго человека, со
всеми недостатками эпохи, в его собственной обстановке; одного из ум-
нейшихъ малороссиянъ XVII века, который, в духе своего времени, всег
да шел кратчайшей дорогой».18
В Уманця не викликало сумніву, що Мазепа щиро прагнув само
стійності і незалежності України, а службу цареві пояснював тим, що
гетьман, як і його попередники, не вірили в можливість власними сила
ми досягти самостійності. «После «Руины» и «Андрусовскаго» договора,
Малороссія перестала верить в свои силы». Такий висновок дослідник
зробив на основі аналізу герполітичного становища України. Ще за часів
92 Сіверянський літопис
Богдана Хмельницького, вважав він, Україна вийшла на політичну аре
ну надзвичайно молодим суспільством на тлі вже сформованої аристо
кратії у Польщі, деспотизму у Туреччині і самодержавства у Москві.
Тому їй було надзвичайно важко власними силами вибороти самостій
ність. Ще Богдан Хмельницький, «понимал, что для государственной са
мостоятельности в Малороссии нет базиса».19
Мазепа, на думку Уманця, був патріотом свого краю, для якого
малоросійська точка зору була обов’язковою. Виключно з цих позицій
український гетьман служив Петру, бо розумів, що Петро, піднімаючи
на рівень цивілізації Росію, тим же рухом піднімав і Малоросію.20 Ра
зом з тим слід зазначити, що в оцінці Петрових реформ учений допус
кав непослідовність, а часом і протиріччя поглядів.
Усталений позитивний підхід до постаті І. Мазепи утвердився в іс
торіографії із становленням української державницької школи. Істори -
ки-державники, такі як І. Борщак, Д. Донцов, Д. Дорошенко, Б. Круп -
ницький, В. Липинський, Т. Мацьків, Р. Млиновецький, О. Оглоблин,
розглядали дії Мазепи як крок до, відновлення української держави, а
тому виправдовували те, що у представників народницької школи вва
жалось за очевидне зрадництво. Постать Мазепи у трактуванні держав-
ників виступає більш цілісною і глибокою, бо її починають аналізувати
на тлі епохи і тих суспільно-історичних процесів, що проходили в Європі.
Разом з тим слід зазначити, що всякі пошуки правдивої, об’єктив -
ної оцінки Мазепи як політичного діяча не дали результату. І переду
сім тому, що і в наш час майже відсутні грунтовні сучасні дослідження,
присвячені Мазепі, саме під таким кутом зору. Серед нечисленної сучас
ної вітчизняної наукової літератури можна виділити, перш за все, пра
цю В. Сергійчука, який на основі введення в обіг нових архівних дже
рел зробив спробу подати нове розуміння І. Мазепи та його діяльності,
пояснити складні, а часом і заплутані кроки гетьмана у зносинах з
Москвою, Петриком та Палієм, певною мірою зняти з нього тавро крі
посника та захисника інтересів тільки верхівки козацької старшини. 21
Спонукає до переосмислення та подальшого дослідження нарис про
Мазепу в трактуванні В. Смолія. Зокрема, вчений підкреслює, що не
можна однозначно оцінювати перехід гетьмана на бік Карла XII. У цьо
му кроці поєдналися як суспільні та моральні позиції гетьмана, його
особисті образи, так і сприятлива міжнародна ситуація.22
Позитивною тенденцією сучасних досліджень про Мазепу є те, що
вони намагаються відійти від традиційної в класичній історіографії ме
тодики, застосовуючи нові підходи до вивчення Мазепи та його доби.
Так, О. Субтельний використав порівняльний підхід, що дозволило про
аналізувати постать Мазепи у контексті загальносвітового історичного
процесу. Він доводить, що тип Мазепи та «мазепинства» був характер
ний для європейських визвольних рухів кінця XVII початку XVlIl сто
ліття.23
Досить критично сучасні науковці ставляться до аналізу постаті
Мазепи з позицій психологічного аналізу. Спочатку Б. Крупницький,
а за ним і В. Горобець24 підкреслюють хибність такого шляху, якщо
йдеться про об’єктивність дослідження. Зокрема, ще свого часу Б. Круп-
ницький зазначав, що «коли ми беремося оцінювати історичного діяча,
то мусимо не забувати, що... логіці обставин і подій відповідає логіка,
відповідних поступовань і рішень історичного діяча. Те же саме торка
ється ідеї, програми або ідеології діяча».25
На жаль, на сьогодні проблемам мазепознавства присвячені лише
одна конференція, що тільки поставила на порядок денний питайня про
необхідність вироблення сучасного підходу до вивчення всього кола над
звичайно гострих і дискусійних проблем, пов’язаних як із самою постат-
Сіверянський літопис 93
тю Мазепи, так і його доби, та монографія С. Павленка «Міф про Ма-
зепу».26
Певного мірою заповнює прогалину у сучасних вітчизняних дослід
женнях про Мазепу перевидання статей і розвідок науковців діаспори,
що були надруковані головним чином в «Українському історику» про
тягом 50— 90-х років. До збірника увійшли праці О. Оглоблина, Т. Маць-
ківа, М. Небелюка, Т. Забеського, одна з розвідок раннього періоду
творчості Д. Донцова тощо.27
Серед численної наукової літератури, на жаль, білою плямою зали
шається творчий доробок І. Огієнка. Спробуємо і ми, через призму його
наукових розвідок, проаналізувати діяльність українського гетьмана та
визначити значення того історичного часу, який названий І. Огієнком
епохою Івана Мазепи.
Перш ніж розпочати аналіз поглядів Івана Огієнка на Мазепу та
його добу, слід зазначити, що вчений був добре ознайомлений як з пра
цями класичної української історіографії, так і сучасними йому дослід
женнями, зробленими українськими ученими діаспори і науковцями Ук
раїни. Разом з тим, безпосередній вплив на вироблення багатьох кон
цептуальних поглядів на Мазепу справили праці О. Оглоблина. Зокре
ма, І. Огієнко прийняв дату народження Мазепи, запропоновану Оглоб-
линим, а саме: 1639 рік. До речі, ще й сьогодні думки учених з цього
питання розходяться. Як правило, історіографія подає її між 1632—
1640 роками, і, зокрема, Возняк визначив 1632 рік, В. Сергійчук — 1644 рік, а В.
Смолій наближує дату народження Мазепи до 1640 року. 8
Характерною особливістю Огієнкового бачення тієї доби, до речі,
як і попередніх періодів боротьби за державу, є концептуальні засади,
що стали результатом поєднання позицій державницької школи з тра
диціями народництва. Бажання об’єктивно і неупереджено висвітлити
події спонукало ученого до застосування порівняльного аналізу та зі
ставлення думок різних наукових шкіл. І. Огієнко також не зупинився
лише на аналізі діяльності самого гетьмана, а прагнув дати своє розу
міння того періоду і тих історичних завдань, що стали перед українським
суспільством. Вагомість того часу в боротьбі за державу дала підставу
вченому визначити гетьманування Мазепи як окрему епохальну добу,
коли доля України могла кардинально змінитися. Учений підкреслював,
що політика гетьмана не була випадковою. У нових умовах, в інший
час вона була спрямована на закінчення справи, початої Б. Хмельни
цьким. Таким чином, учений проводив думку про наявність глибокої
державотворчої традиції в українському суспільстві, і Мазепа не випа
дав з цієї загальноісторичної канви. Саме тому І. Огієнко рішуче запе
речував «розп’яття» І. Мазепи народниками, рівнозначно, як і не ідеалі
зував його як політичного діяча, що певною мірою характерно для вче-
них-державників.
Своє розуміння головних подій учений висвітлив в історичній драмі
«Розп’ятий Мазепа». Сама назва цього твору дуже символічна. Розпи
нали Мазепу, як підкреслював І. Огієнко, як свої, так і чужі за те, що
він програв державну справу. Долю переможених, на його думку, розу
мів і сам Мазепа. «То той герой, то той великий» лише переможець. «А
ні, — жбурнуть тебе під лаву, і станеш кодлом без’язиким», — такі сло
ва вклав І. Огієнко в уста Мазепи. 29
Незважаючи на те, що це лише одне дослідження, присвячене М а
зепі, воно надзвичайно вагоме у розумінні погляду вченого на внутріш
ню та зовнішню політику гетьмана. Використовуючи суто літературні
форми, І. Огієнко, зобразив останні дні життя гетьмана на тлі ретро
спективного аналізу його діяльності. Вже відбулася Батуринська тра
94 Сіверянський літопис
гедія та Полтавська битва. Мазепа зі своїми прибічниками 30 червня
1709 року перетнув Дніпро і попрямував на південь до Очакова та Бен
дер. У своєму дослідженні, присвяченому Мазепі, учений не тільки про
аналізував його політику та причини поразки, а й відбив також погляди
різних верств тогочасного українського суспільства, яке часом зовсім
не розуміло логіки політичної діяльності гетьмана.
Перш за все І. Огієнко принципово визначив головне питання, по
в ’язане з Мазепою, заперечивши правомірність вживання терміну «ма-
зепинство» як синоніма зрадництва. За глибоким переконанням ученого»
Мазепа не тільки не був зрадником, а навпаки, він — «одна з найбіль
ших історичних осіб», яка за історичною значимістю стоїть поруч з Бог
даном Хмельницьким. Зрадник, на думку І. Огієнка, — це цар Петро,
який перший почав свідоме нищення України: не виконував підписані
угоди, насамперед Переяслівську, о'бмєжував політичні права та старо
давні козацькі вольності, руйнував Україну економічно, знищував фізич
но. І. Огієнко доводив, що самодержавницька політика Петра І була
направлена на ліквідацію української державної автономії. Саме це,
як вважав учений, і стало головною причиною виступу Мазепи проти
московського диктату.30 Таким чином, учений проводить тісний зв’язок
між бажанням гетьмана звільнитися від домовленостей Переяслівської
Ради, які на той час були вже сильно порушені, і переходом Мазепи на
бік шведів. Між іншим, такої думки дотримується і В. Сергійчук, при
пускаючи, що «в наслідках Переяслівської Ради, умови якої потоптав
російський царизм, слід шукати причини того кроку, на який зважився
«всей ради Украины» восени 1708 року Мазепа». 31
Головною метою політики І. Мазепи було створення незалежної
держави. Це завдання, на думку вченого, було окреслено гетьманом аз
самого початку його державницької діяльності. Як і О. Оглоблин, І. Огі-
єнко відкинув твердження М. Андрусяка про те, що Мазепа став свідо
мим поборником самостійності України тільки після 1705 року.32 Опи
раючись на літературну спадщину українських полемістів XVI—XVII
століть, І. Огієнко відстоював думку про безперервність існування дер
жавницької ідеї в українському суспільстві. Зокрема, вона знайшла своє
втілення в концепції «відродження Києва як другого Єрусалима» і була
надзвичайно популярною в усіх колах суспільства. Підкреслюючи полі
тичне значення цієї ідеї, І. Огієнко наголошував на тому, що боротьба
за українську державу розглядалася як еквівалент боротьби за віднов
лення Києва як давньої столиці України. Українська спільнота пов’я
зувала себе з державницькою традицією Київської Русі. Тому Огієнко
дорікав гетьману за те, що той не зумів відстояти Київ як столицю
Гетьманщини, бо «тільки той Вкраїну має, хто держить Київ у руках». 33
Саме з цієї причини Москва «Києва не віддала» — зазначав учений.
Розглядаючи значення Києва в духовному аспекті, І. Огієнко вкла
дав у нього поняття значно ширше, ніж про це свого часу писав О. Ог-
лоблин. Останній, зокрема, тільки поставив цю проблему, зазначивши,
що ідея «другого Єрусалима», яка «вістрям своїм повертається проти
московського III Риму», має давню історію, але не достатньо дослід
жена. 34
І. Огієнко розглянув це питання у розвитку, починаючи від періоду
Національно-визвольної війни, тому і ступінь її розробки значно грун
товніший. У проблемі Києва як «другого Єрусалима» учений виділив
декілька аспектів. Перш за все, він підкреслював більш глибоку духов -
ну традицію Києва у порівнянні з новим московським релігійним цент
ром. Саме українська церква була релігійно-духовним спадкоємцем ста
родавньої Української Церкви, заснованої за княжої доби. Тому відрод
ження Києва учений пов’язував з відновленням Київської митрополії.
Сіверянський літопис 95
І. Огієнко протиставляв духовне значення Києва не тільки Москві
з її імперською ідеєю «III Рима», а й католицькому Риму, який у праг
ненні «винародовлення» України розбив її на два протилежних табори:
«уніатів і неуніатів». Унія «розбила духову єдність українського наро
ду; вона кинула брата на брата, «русина на русина», і навіки вбила
ідею правдивої української соборности. До того український народ роз
двоївся: одні тягнули до Риму і йшли з поляками,; а другі обороняли
православний Київ як центр українського духу. Про політичну силу Ук
раїни обидві сторони мусіли забути, що й треба було ворогові», — пи
сав І. Огієнко.35 Тому в ідею «другого Єрусалима» за час Мазепи учений
вкладав ще ідею духовно-ідеологічної соборості української нації. 36
Аналіз поглядів І. Огієнка на проблему духовного відродження
Києва як «другого Єрусалима» показав, що в цьому питанні вчений був
дуже близький до ідеологічних засад Кирило-Мефодіївських братчиків.
На його думку, саме Києву належить провідна роль у створенні всесло
в ’янської православної спільноти, яка б виступила єдиним фронтом в
одвічній боротьбі з католицьким Заходом.37 Таким чином, учений дослід
жуючи епоху Мазепи, простежив тісний зв'язок, який існував між без
перервністю державницької традиції в українському суспільстві і праг
ненням Мазепи втілити її в життя. Слід зазначити, що ідеологема Киє
ва як «другого Єрусалима» була надзвичайно близькою самому вчено
му. Вона стала наріжним каменем його концепції щодо відновлення
Держави і церкви у період Української народної революції у 1917— 1920
роках. І. Огієнко був її палким прихильником і активним популяриза
тором як митрополит.Української Греко-Православної Церкви в Кана
ді, підкреслюючи її актуальність і для сучасної йому України.
Певну непослідовність поглядів виявив І. Огієнко у питанні про при
чини поразки Полтавської битви. Зокрема, він доводив, що Петро І ви
грав Полтавську битву випадково, тільки завдяки тому, що Карл XII
був поранений і не зміг здійснювати керівництво боєм. Навіть для са
мого Петра І перемога була несподіваною. На його думку, і Батурин
був взятий підступністю, за допомогою зради полкового обозного Івана
Носа, а не за допомогою військових переваг московського війська та
сили зброї. До речі, думка про роль несподіваного збігу обставин під
час походу Карла XII висловлена в працях Д. Дорошенка, О. Лазарев
ського, Т. Мацьківа, історика нової шведської школи Стілле тощо. 38
Проте вона була піддана різкій критиці з боку Р. Млиновецького, який
підкреслював, що поразка шведів під Полтавою не була несподіваною.
Московське військо сильно переважало чисельно і зброєю, тому йому
не важко було здобути перемогу. Твердження про військову силу шве
дів під Полтавою віддзеркалює московську точку зору. 39 Д. Донцов при
чини поразки взагалі вбачав у невдало вибраному часі. «Діло виконано
запізно», — писав він. Слушний час, на його думку, був у 1707 році, а
у 1708 році ситуація склалася не на користь шведського війська. 40
Разом з тим. І. Огієнко зазначав,, що падіння Батурина у військо
вому і політичному відношенні вже визначило долю України. Учений
називав Батурин серцем всієї справи і основою перемоги. Якби вистояв
Батурин, то вистояла б і вся Україна. Відома фраза Мазепи, що «теперь
все пойдет иначе: Украина, устрашенная судьбою Батурина, будет боя
ться держаться с нами заодно», пізніше оповідана П. Орликом, віро
гідно, сформувала і ставлення І. Огієнка до цих подій. Думку про те,
що доля всієї кампанії була вирішена раніше Полтавської битви, висло
вив О. Оглоблин. Він, зокрема, підкреслював, що з часу руйнації Запо
розької Січі (травень 1709 року) військова ініцатива остаточно пере
йшла до московського війська. 41
Полтавська трагедія, вважав учений, стала для України останньою
краплею у трагічно-зрадливому перебігу подій, хоча і була прикрою
96 Сіверянський літопис
випадковістю. Політичне значення Полтавської битви учений розглядав
у двох вимірах. У поразці І. Огієнко шукав не тільки пояснення причин
невдачі, але вбачав у ній потужний позитивний потенціал у боротьбі за
державу та незалежність. Полтавська битва відкрила, як писав учений,
«ворота до держави» у майбутньому, честю і славою увінчала україн
ців за те, що вони не зреклись і не побоялись після кривавої розправи
в Батурині відкрито виступити проти Москви. З іншого боку — вона
дала підстави для поступової інкорпорації України до складу Москви.42
Намагаючись з ’ясувати питання про стосунки Мазепи з Москвою,
І. Огієнко прийшов до думки, що вони визначались переважно тією си
туацією, що склалася. Він, як і більшість учених державницької шко
ли, відмічав, що Іван Мазепа був сформований в умовах Руїни, що і
визначило особливість його зносин з Москвою. «Гетьман Іван Мазепа,
один з найкращих дипломатів..., мусів так само тягнути.... згубного мос
ковського воза». 43
Проте вихований родиною на традиціях українського православ'я,
Мазепа залишався українським патріотом-державником.44 Така точка
зору збігається з думкою О. Оглоблина, який зазначав, що гетьман не
був ані московофілом, ані московофобом. Він ішов на компроміс з
Москвою, коли це було можливо і потрібно для здійснення його голов -
них політичних цілей.4
І. Огієнко рішуче відкинув думку по те, що гетьман продався Моск
ві і їй вірно служив. Він підкреслював, що підписані Мазепою «Коло-
мацькі статті» (1687 p.), які сильно обмежували козацькі вольності, і
передача Москві Української Православної Церкви — це не тільки ви
мушена необхідність, але й недобрий спадок, залишений попередника
ми. Україна лежала в руїні, обмежена теренами Лівобережжя, повніс
тю залежна від інтриг старшинської аристократії. Зокрема, передача
Церкви була зініційована Самойловичем, «а гетьман І. Мазепа прийняв
це, як доконаний факт». По всій Україні стояли царські полки, кожний
рух гетьмана та козацької старшини був під пильним наглядом москов
ських шпигунів, Україна позбавлялася елементарних прав і свобод. Як
підкреслював І. Огієнко, І. Мазепа був невільний навіть у слові. В та
ких умовах, на думку вченого, не можна було діяти інакше, ніж діяв
гетьман.46 Такий погляд досить розповсюджений в українській історіо
графії державницького напрямку. Його підтримують Т. Мацьків,
Р. Млиновецький, О. Оглоблин, В. Сергійчук, В. Смолій.
І. Огієнко, як і представники державницької школи, відкидав осо
бисті мотиви, якими начебто керувався гетьман, розриваючи стосунки
з Москвою. На цьому, зокрема, наголошували Д. Бантиш-Каменський,
М. Костомаров, О. Лазаревський, певною мірою В. Смолій. Гетьман, на
думку Огієнка, був українським державним діячем, який захищав інте
реси всієї України. Вперше такий погляд на Мазепу був сформований Ф.
Уманцем47 і досить грунтовно розроблений О. Оглоблиним, який, зо
крема, підкреслював, що Мазепа не належав ні до кримської, ні до
польської орієнтації, він мав українську орієнтацію.48
Огієнко також доводив, що на стосунки Мазепи з Москвою сильно
впливали два чинники: «Коломацькі статті», а також ще більш обтяж
ливі матеріальні, духовні і територіальні наслідки доби Руїни. Для то
го, щоб зберегти хоча б ту обмежену автономію, Мазепа вимушений був,
на думку вченого, «гнути спину» та робити вигляд, що вірно служить
Москві. І. Огієнко був глибоко переконаний, що доноси і наклепи, які
почали закріплюватись в український менталітет, разом з шаленою бо
ротьбою за гетьманську булаву, становили реальну загрозу для незалеж
ності України. 49
Саме з цих позицій І. Огієнко розглядав події приборкання повстан
ня Петрика та Палія, виконання смертного вироку Кочубею та Іскрі,
Сіверянський літопис 97
Учений проводив думку про те, що навіть в разі, якщо б Мазепа робив
це не з наказу Петра І, то він все одно послужився б не менш рішучими
заходами, бо вищезазначені події не сприяли формуванню незалежної
правової держави, якої так домагався гетьман. І. Огієнко зазначав, що
Палій і Петрик «ішли облудними шляхами, для праці правної негідні,
— їм не було в розбої тами!», а вчинок Кочубея та Іскри кваліфікував
як зраду інтересам України, прирівнюючи його до вчйнку Івана Носа. 50
Вищезазначені події в оцінці І. Огієнка показують, що його коли
вання між науковими засадами народників і державників в напрямку
їх поєднання приводили до відстоювання позицій державницької школи.
Зокрема, і в даному разі учений підкреслював, що створенню правової
незалежної української держави мають підпорядковуватись інтереси як
цілої нації, так і кожного її індивіда. Учений засуджував защеплену
Руїною психологію «гайдамацтва» та «бунту», які, як правило, виявля
лися тоді, коли потрібні були об’єднання та концентрація сил. До речі,
В. Смолій також зазначав, що «гетьман ніколи не співчував «заколот
никам» та «злочинцям», розуміючи під ними «найменші прояви невдо
волення». 51
І. Огієнко проводив думку про те, що Мазепа почав будувати неза
лежну державу ще у межах московської зверхності, а не пов’язував ви
рішення цього питання з остаточним отриманням державної незалеж
ності. Така постановка питання певною мірою збігається з позицією
Є. Маланюка, який підкреслював, що головне значення Мазепи як
«Великого Ліквідатора Доби Руїни» полягало в його державній стра
тегії, яка «була ширша за чисто військову, бо обіймала... боротьбу за
молоде покоління».52
Проте таке негативне ставлення І. Огієнка до Петрика, Палія, Ко
чубея навіть з державної точки зору викликає заперечення, бо не зов
сім відповідає дійсному стану речей. Зокрема, О. Оглоблин, спираючись
на архівні джерела, своїм дослідженням фактично спростував звинува
чення на їх адресу. Так, Петрик, на думку Оглоблина, ставив за полі
тичну мету визволення України з-під чужоземної влади та об’єднання
українських земель у межах осібної держави. Палій як «блискучий ор
ганізатор й народний вождь», «гарячий патріот своєї батьківщини» був
прнбічним ідеї єдності обох берегів Дніпра та працював над об’єднан
ням всіх українських сил у боротьбі проти Польщі. У Оглоблина також
немає сумніву щодо патріотичних почуттів Кочубея, який зважився на
донос, можливо, не стільки з причини особистої образи, а, що імовірні
ше з причини політичних розходжень, бо був прихильником кримської
орієнтації України.53 В. Смолій побачив глибокі станові протиріччя в
стосунках між Мазепою та Палієм. Підтримуюючи думку В. Антонови
ча з цього питання, він пояснював ситуацію, що склалася, через зітк
нення двох полярних поглядів на суспільно-політичний лад України —
демократичного, козацького — Палія і аристократичного, панського —
Мазепи.54
Слід думати, що на ставлення І. Огієнка до минулих подій та істо
ричних постатей більше вплинув його безпосередній практичний досвід,
який сформувався на теренах українського державотворення. Багато
українських діячів, керуючись виключно інтересами української спра
ви, вносили розкол та розбрат в український рух, що стало на заваді
утвердженню незалежної української держави.
Деяку непослідовність поглядів виявив І. Огієнко і в питанні про
соціальну політику Мазепи. Він відкинув тезу Ф. Уманця про Мазепу
як політичного діяча, що «в силу личнаго взгляда на дело», а не під
тиском Петрика чи Запорозького козацтва, захищав посполитих та бід
ніше козацтво.55 Так, як і О. Оглоблин, І. Огієнко намагався диферен
98 Сіверянський літопис
ційовано розглянути питання про ставлення Мазепи до різних соціаль
них верств: козацької старшини, посполитих та бідного козацтва. Зокре
ма, учений наголошував, що гетьман, вважаючи «панство за основу»
суспільства, перш за все відстоював його інтереси, бо саме на нього він
спирався у своїй політиці.56
Що стосується народних мас, то І. Огієнко зазначав, що політика
Мазепи була спрямована на посилення кріпацтва серед поспільства та
обмеження прав та свобод простого козацтва. Тому, на його думку, в
порівнянні з соціальною політикою Богдана Хмельницького, вона навіть
в деякій мірі була регресивною. Якщо Богдан Хмельницький стояв на
порозі знищення кріпацтва, то Мазепа, навпаки, фактично відтворював
соціально-економічну структуру Росії періоду Петрових реформ. В той
же час учений не заперечував позитивних наслідків господарської діяль
ності гетьмана.57
Слід зазначити, що сучасна українська історіографія більш виваже
на у своєму ставленні до оцінки соціальної політики І. Мазепи. Зокре
ма, В. Смолій наголошує, що гетьман був далекоглядним політиком та
адміністратором, уміло проводив свою соціальну політику, прагнучи
регламентувати роздачу рангових маетностей, внести деякі зміни у сис
тему оренд, послабити наслідки надмірного феодального визиску. 58
Закидаючи Мазепі антинародну спрямованість його політики, І. Огі-
єнко, в той же час вважав, що дорікати за це гетьману безпідставно,
і не тільки тому, що «панство є по світі всьому», а ще й тому, що саме
цьому стану суспільства належала провідна роль в управлінні держа
вою. Огієнко також підкреслював головну роль української шляхти у
боротьбі за незалежність.59
Нижчі верстви суспільства, як зазначав І. Огієнко, не мали твор
чої рушійної сили, нерідко виявляючи стихійність, неорганізованість, а
часом, і руйнацію. «Юрба, що легко тягне у безодню», «товпа прино
сить певну зраду», — так охарактеризував учений роль народних мас,
які в намаганні вибороти свої права нерідко йшли на крайні, незважені
кроки.
Одночасно учений проводив думку про те, що між різними соціаль
ними верствами суспільства і особливо між панством і простим народом
існувала глибока «прірва» та «непрохідна яма». Страшним було те, що
українське суспільство не було об’єднане спільною метою та загально
національними інтересами. «Козацтво гналось за правами, поспільство
кидалось на пана», а до «бунту» українська шляхта йшла сама.60
Слід зазначити, що в історичній літературі є суттєві розбіжності в
оцінці соціальної політики Мазепи. Майже всі вчені, визнаючи факт вве
дення 2—3-денної панщини, зубожіння селян та подальше обмеження
прав козацтва, пояснюють це різними причинами. Зокрема, О. Оглоблин
вважав, що Мазепа лише продовжував політику І. Самойловича, а для
запобігання великих селянських виступів та народного невдоволення
застосовував «політику стримування державських апетитів», наслідком
чого і стала регламентація законодавчим порядком певної норми, пан-
щини.61 О. Лазаревський, навпаки, підкреслював, що Мазепа тільки за
фіксував звичайний мінімальний розмір панщини, і його соціальна полі
тика не мала ніякої системи, на чому наголошував свого часу Ф. Ума-
нець.62 В. Сергійчук, розділяючи думку Ф. Уманця, зазначає, що Мазе
па пильно слідкував, щоб не перебільшувалась панщина як 2 дні на
тиждень, і щоб не було зловживань з боку козацької старшини щодо
своїх підданих.63 Зіставлення поглядів І. Огієнка з концепціями пред
ставників різних наукових шкіл показують, що вчений відстоював пе
реконання народницької школи щодо ставлення Мазепи до народних
мас, але в оцінці політичної орієнтації гетьмана був цілковитим при-
Сіверянський літопис 99
хильником державницького напрямку. Таке поєднання, на жаль, не
завжди сприяло об’єктивності і неупередженості дослідження ученого,
виявляючись часом в недовершеності наукової концепції.
Мазепа, у розумінні І. Огієнка, відкинувши модель соціально-еко
номічних відносин, що утвердилися за час Національно-визвольної вій
ни, фактично позбувся підтримки широких народних мас. Хоча його по
літика на теренах української культури була направлена на підтримку
українського православ'я, подальший розвиток культурних установ, він
не зміг об’єднати навколо себе ні українського духовенства, ні широкої
верстви козацької старшини, що певною мірою зумовило його майбут
ню поразку. Продуманої церковної політики Мазепа, як вважав І. Огі-
єнко, також не мав, а його меценатство набуло тільки особистого харак
теру. «Гетьман Мазепа справою самостійності Української Церкви ре
ально цікавився мало, бо не міг. З вищою українською Ієрархією він
взагалі ближче не дружився, і пускав її самопасом». 64
З прикрістю зазначав учений, що жертви, на які зважився Мазепа,
не дали бажаного результату. Його трагедією було те, що в Україні
його вчинок не змогли правильно зрозуміти і психологічно витримати.
Тут дала себе знати та конспірація, з якою Мазепа проводив свою зов
нішньо-політичну діяльність. «Край не був готов до бою!», — підсуму
вав І. Огієнко.65 Спільна мета та загальнонаціональні інтереси не об’єд
нували суспільство. Мазепа фактично залишився наодинці зі своїми
найближчими однодумцями. Враховуючи досвід боротьби за державу
за час Мазепи, І. Огієнко зробив аналітичний ретроспективний огляд по
дій не тільки з точки зору допущених помилок і прорахунків. Його вис
новки набувають актуального звучання та практичного значення для
сучасності. «Заповіт» Мазепи збігається з історіософською оцінкою цієї
доби самим ученим.
І. Огієнко визначив фактори, які мають, на його думку, значення
для утвердження українського державотворення, а саме:
— майбутня доля української держави пов’язувалась тільки з демо
кратичним шляхом політичного розвитку. Республіка та соборність —
головні засади її існування;
— формування соборної нації, наявність у суспільстві єдності та
злагоди;
— подолання релігійних чвар, духовно-релігійне об’єднання нації
на засадах Православ’я;
— Україна в образному уявленні ученого це — «дуб високий», у
якому все від «коріння» — до «верховіття» має бути православним. Ук
раїнська Церква і Православна Віра — це основа держави;
— відродження минулої слави Києва як «Другого Єрусалима»;
— розвиток національної освіти та культури.
Джерела та література:
1 Іларіон Митр. Передмова // Наш бій за державність..., — С. 7.
2 Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране
до уничтожения гетманства. — К-, 1993. — 656 с.
3 Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і житті // Мазепа: Збірник у 2-ох
томах. — Варшава, 1938. — Т. 1. — С. 7.
4 Бантыш-Каменский Д. История Малой России.., — С. 356, 366.
5 Там само. — С. 369.
6 Там само. — С. 341, 362, 363, 369, 398.
100 Сіверянський літопис
7 Лазаревский А. Заметки о Мазепе // Киевская старина. Ежемесячный исторический
журнал. Год семнадцатый. Том LXI. — К., 1898. — С. 137, 398.
8 Там само. — С. 403.
9 Д. Дорошенко. Мазепа в історичній літературі і в житті... — С. 9 ; Сергійчук В.
Кого зрадив гетьман Мазепа. — К, 1991. — С. 4; Куренівець М. Цінна, праця про
гетьмана // Млиновецький Р. Гетьман Мазепа. В світлі фактів і дзеркалі історії. —
Торонто: Printend by the Basilian Press, 1976. — С. 363; Литвак Б. Г. Гетман —
злодей. Передмова до книги. // Костомаров Н. Мазепа. — М., 1992. — С. 14.
10 Костомаров Н. Мазепа... — С. 320.
11 Там само. — С. 322.
12 Мацьків Т. Гетьман Мазепа в оцінці Костомарова // Іван Мазепа і Москва. Істо
ричні розвідки і статті. — К., 1994. — С. 132.
13 Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи // Мазепа — людина й істо
ричний діяч. — К, 1991. — С. 33.
14 Драгоманов М. Про українських козаків, татар та турків // Драгоманов М. П. Ви
бране. — К., 1991. — С. 201 ; його ж. : М. Шевченко, українофіли і соціалізм //
Вибране... — С. 419.
15 Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм... — С. 419.
16 Небелюк М. Мазепа в оцінці Вольтера // Іван Мазепа і Москва... — С. 120.
17 Volter Histoirt de Charle XII. Roi de Suede. — Paris, 1939. — P. 124.
18 Уманец Ф. Гетман Мазепа. Историческая монография. — Спб, 1897. — С. 47, 100,
19 Там само. — С. 79, 80.
20 Там само. — С. 124, 125.
21 Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа... — С. 35—36.
22 Смолій В. Іван Мазепа // — Володарі гетьманської булави / Автор передмови
В. А. Смолій. — К.,. — 1995. — С. 393.
23 Субтельний О. Порівняльний підхід у дослідженні постаті Мазепи // Українськиий
історичний журнал. — 1991. — № 2. — С. 125— 129.
24 Горобець В. Мазепіана в науковому спадку Бориса Крупницького // Гетьман Іван
Мазепа та його доба (До 285-річчя, від дня смерті) / Тези доповідей наукової кон
ференції. — К, 1995. — С. 22—24.
25 Крупницький Б. Мазепа в світлі психологічної методи // Мазепа — людина й істо
ричний діяч... — С. 36.
26 Гетьман Іван Мазепа та його доба,.. — С. 47 ; Павленко С. О. Міф про Мазепу. —
Чернігів, 1998.
27 Іван Мазепа і Москва. Історичні розвідки і статті. — К., 1993. — С. 174.
28 Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа... — С. 3; Смолій. В. Іван Мазепа // Во
лодарі гетьманської булави... — С. 385.
29 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа. — Вінніпег: Наша культура, 1961. — С. 63.
30 Там само. — С. 48—49.
31 Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа... — С. 64.
32 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Іван Мазепа і Москва... — С. 12,
34—35, 37, 45; Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 54.
33 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 30—31.
34 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва // Іван Мазепа і Москва... — С. 12— 13.
35 Іларіон Митр. Книга нашого буття на чужині: Бережімо все своє рідне! Ідеологіч
но-історичні наїриси. — Вінніпег, 1956. — С 91.
36 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 77—78.
37 Там само. — С. 78.
38 Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Мазепа... — С. 30, 31,
33; Крупницький Б. Карл XII в старій і новій шведській історіографії // Мазепа...
Т. 1. — С. 79, Лазаревский А. Заметки о Мазепе... — С. 402; Мацьків Т. Як була
вирішена битва під Полтавою? // Іван Мазепа і Москва... — С. 55, 59.
39 Млиновецький Р. Гетьман Мазепа. В світлі фактів і дзеркалі історії... — С. 110-111.
40 Донцов Д. Похід Карла XII на Україну. — Львів, 1917. — Ч. 26. — С. 24, 25.
Сіверянський літопис 101
41 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Н. И. — Париж — Торонто:
Видання організації Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ) — Ліги Визво
лення України, 1960. — С. 352.
42 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 27, 28, 60—62.
43 Іларіон Митр. Святий Димитрій Туптало. Його життя й праця. Історично-літера
турна монографія. — Вінніпег. 1960. — С. 9.
44 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 54.
45 Оглоблин О. Г етьман Іван Мазепа та його доба... — С. 7.
46 Іларіон І. Розп’ятий Мазепа... — С. 25, 48 ; його ж; Святий Димитрій Туптало... —
С. 12.
47 Уманец Ф. Гетман Мазепа... — С. 287.
48 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і Москва; // Іван Мазепа і Москва... — С. 46;
Його ж.: Гетьман Іван Мазепа та його доба... — С. 270.
49 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 25, 62.
50 Там само. — С. 18, 25, 56, 68.
51 Смолій В. Іван Мазепа // Володарі гетьманської булави... — С. 390.
52 Маланюк Є. Illustrissimus dominus Mazepa — тло і постать, — К., 1991. — С. 15.
53 Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба... — С. 181, 214, 218—219, 294.
54 Смолій В. Іван Мазепа // Володарі гетьманської булави... — С. 392.
55 Уманец Ф. М. Гетман Мазепа... — С. 285.
56 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 54.
57 Там само. — С. 19, 22.
58 Смолій В. Іван Мазепа // Володарі гетьманської булави... — С. 390.
59 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 20, 23.
60 Там само. — С. 16, 19, 23, 52.
61 Оглоблин О. Іван Мазепа та його доба... — С. 94, 98, 99— 100.
62 Лазаревский А. Заметки о Мазепе... — С. 143, 144; Уманец Ф. Гетман Мазепа... —
С. 287.
63 Сергійчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа... — С. 35—36.
64 Іларіон Митр. Святий Димитрій Туптало... — С. 17.
65 Іларіон Митр. Розп’ятий Мазепа... — С. 49.
102 Сіверянський літопис
|