2025-02-22T01:23:37-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200739%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T01:23:37-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-200739%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T01:23:37-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK
2025-02-22T01:23:37-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response
«Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.)
Під час драматичних подій Північної війни на території України (1700—1709 pp.) Глухів 6 листопада 1708 року стає столицею гетьманської і лівобережної України, резиденцією гетьманів І. Скоропадського (1708—1722 pp.), Д. Апостола (1727—1734 pp.), К. Розумовського (1750—1764 pp.), місцем розташуванн...
Saved in:
| Main Author: | |
|---|---|
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Series: | Сiверянський літопис |
| Subjects: | |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200739 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| id |
irk-123456789-200739 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2007392024-12-21T19:43:31Z «Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) Бєлашов, В. Розвідки Під час драматичних подій Північної війни на території України (1700—1709 pp.) Глухів 6 листопада 1708 року стає столицею гетьманської і лівобережної України, резиденцією гетьманів І. Скоропадського (1708—1722 pp.), Д. Апостола (1727—1734 pp.), К. Розумовського (1750—1764 pp.), місцем розташування першої Малоросійської колегії (1722—1727 pp.), правління «Гетьманського уряду» (1734—1750 pp.) і другої Малоросійської колегії (1764—1782 pp.) 1998 Article «Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) / В. Бєлашов // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 86-95. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200739 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Бєлашов, В. «Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) Сiверянський літопис |
| description |
Під час драматичних подій Північної війни на території України
(1700—1709 pp.) Глухів 6 листопада 1708 року стає столицею гетьманської і лівобережної України, резиденцією гетьманів І. Скоропадського
(1708—1722 pp.), Д. Апостола (1727—1734 pp.), К. Розумовського
(1750—1764 pp.), місцем розташування першої Малоросійської колегії
(1722—1727 pp.), правління «Гетьманського уряду» (1734—1750 pp.) і
другої Малоросійської колегії (1764—1782 pp.) |
| format |
Article |
| author |
Бєлашов, В. |
| author_facet |
Бєлашов, В. |
| author_sort |
Бєлашов, В. |
| title |
«Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) |
| title_short |
«Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) |
| title_full |
«Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) |
| title_fullStr |
«Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) |
| title_full_unstemmed |
«Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) |
| title_sort |
«глухівський період» в історії україни (1708—1782 рр.) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200739 |
| citation_txt |
«Глухівський період» в історії України (1708—1782 рр.) / В. Бєлашов // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 86-95. — Бібліогр.: 62 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT bêlašovv gluhívsʹkijperíodvístorííukraíni17081782rr |
| first_indexed |
2025-02-05T04:07:32Z |
| last_indexed |
2025-02-05T04:07:32Z |
| _version_ |
1823188925900914688 |
| fulltext |
РОЗВІДКИ
Валерій Бєлашов
«ГЛУХІСЬКИЙ ПЕРІОД» В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
(1708—1782 рр.)
Поняття «Глухівський період» до недавнього часу практично не зу-
стрічалося у науковій історичній літературі. І лише в червні 1988 року
на Другому радянсько-американському симпозіумі «Давня українська
література і становлення нової української літератури», який пройшов
у Києві та Львові, його було введено в обіг директором Гарвардського
інституту українських студій, професором кафедри історії України Гар-
вардського університету Омеляном Пріцаком.1
Під час драматичних подій Північної війни на території України
(1700—1709 pp.) Глухів 6 листопада 1708 року стає столицею гетьман-
ської і лівобережної України, резиденцією гетьманів І. Скоропадського
(1708—1722 pp.), Д. Апостола (1727—1734 pp.), К. Розумовського
(1750—1764 pp.), місцем розташування першої Малоросійської колегії
(1722—1727 pp.), правління «Гетьманського уряду» (1734—1750 pp.) і
другої Малоросійської колегії (1764—1782 pp.)
Хронологічні рамки дуже важливого для української історії «Глу-
хівського періоду» О. Пріцак відносить до 1708—1786 pp., початку геть-
манування І. Скоропадського і останнього року існування другої Мало-
російської колегії та Генерального суду. На погляд автора цієї статті,
краще їх обмежити 1782 роком, роком знищення російською імперською
владою козацького адміністративно-територіального устрою і ще досить
значних залишків української автономії. Бо з січня 1782 року друга Ма-
лоросійська колегія не виконувала адміністративних функцій, а за рі-
шенням російського Сенату розглядала лише незавершені судові спра-
ви.2 Українські старшини втратили свою цивільну владу, хоча їхні ранги
і козацька військова структура були збережені до реформи козацького
війська.
Чимало дореволюційних та радянських істориків досліджувало
державний і суспільно-політичний лад цього періоду та генезу націо-
нально-державницької ідеології. Серед них передвісники державницької
школи — Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, невідомий автор «Істо-
рії Русів», представники народницького напрямку — М. Костомаров,
О. Лазаревський, М. Грушевський, позитивісти І. Крип’якевич, І. Джид-
жора, історики-державники Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблин,
Д. Дорошенко, історики-юристи О. Кістяківський, І. Теличенко, В. Ме-
сяц, історики-концепціалісти Б. Крупницький, далі С. Шамрай, М. Пет-
ровський, М. Ткаченко, Ф. Шевченко, В. Дядіченко, О. Компан, О. Апа-
нович та ряд інших.3
86 Сіверянський літопис
Чому ж «Глухівський період», що охоплює майже все XVIII ст.,
знаходився у довгому забутті? Досить чітку, але на більш широке пи-
тання, відповідь дає член Археографічної комісії НАН України, канди-
дат історичних наук Я. Дашкевич у публікації «Полково-сотенний лад
XVII—XVIII століть на Україні — штучна біла пляма».4
Що ж стосується питання «Глухівського періоду» української істо-
рії, то його необхідно розглянути хоча б у чотирьох аспектах: політично-
правовому змістові української державності, форм боротьби за збере-
ження автономних прав і вольностей; умов розвитку національно-виз-
вольної ідеї і етапів українського відродження, інтелектуального і куль-
турного рівнів гетьманської столиці.
Значна кількість дослідників схиляється до думки, що політико-
правовий статус Гетьманщини після підписання ряду статей з москов-
ським урядом, можна визначити як автономний у складі Російської ім-
перії. Але український республіканський лад того часу, за своїм зміс-
том різко відрізнявся від російського самодержавницького абсолютиз-
му. Український історик О. Субтельний особливо підкреслює, що геть-
манська Україна «давала українцям більше самоврядування, ніж вони
будь-коли до того мали, починаючи з часів Галицько-Волинського кня-
зівства».5
Починаючи з 1708 року, у Глухові регулярно проходили з’їзди ко-
зацької старшини.6 Вони скликались до різдвяних і великодніх свят.
Зібравшись на різдвяні свята, старшина зустрічала тут і Новий рік.
Звідси йдуть часті згадки в джерелах про новорічні з’їзди генеральної
старшини і полковників. Фактично це був постійний склад ради. Рада
старшин відповідала подібним політичним інститутам Західної Євро-
пи: «генеральним штатам» Франції, «сеймам» Польщі, «снемам» Чехії
і т. п.7 При необхідності число її учасників значно збільшувалось.
Гетьманська або Генеральна військова канцелярія з 8 генеральни-
ми старшинами стала вищим урядовим органом. Вона складалась з
двох частин: колегіональної і розпорядчої.8 До першої належала гене-
ральна старшина. Під головуванням гетьмана вона вирішувала всі най-
важливіші державні і дипломатичні справи. До другої належав держав-
ний апарат з військових канцеляристів. За роки служби в Генеральній
військовій канцелярії канцеляристи отримували звання військових то-
варишів і за своїм статусом прирівнювались до полкової старшини.9
Генеральний суд з двома генеральними суддями чинив справи кри-
мінальні і приймав скарги по цивільних. Канцелярія генерального скар-
бу на чолі з генеральним підскарбієм відала збором прибутків і громад-
ськими будівлями, рахункова канцелярія перевіряла витрати і збір по-
датків.10 Канцелярія генеральної артилерії з генеральним обозним і
старшинами артилерії розпоряджалась всією артилерією, її виробницт-
вом і заготівлею пороху. Полкові і сотенні канцелярії займались вій-
ськовими, адміністративними і судовими справами полків, сотень і ку-
ренів.
До цього потрібно додати, що гетьмана, генеральну старшину, пол-
ковників, сотників, курінних (передміських і сільських отаманів) обира-
ли на радах відповідних територій.
На час виконання своїх обов’язків обрана старшина одержувала
рангові маєтності (власність), котрими могла користуватись тільки до
переобрання. Лише у другій половині XVIII ст. подібні елементи демо-
кратії зароджуються у Сполучених Штатах Америки, в Європі ж вони
поширюються ще пізніше.11 Таким чином, протягом зазначеного періоду
Глухів був центром політичного життя Гетьманщини і Лівобережної
України.
Сіверянський літопис 87
Управління і соціально-економічна політика здійснювались україн-
цями, їм належали ключові позиції у судах, фінансах, армії. Навіть у
1767 році українські депутати до Законодавчої комісії відкинули проект
реформи «добре регульованої держави» російської імператриці Кате-
рини ІІ, заявивши, що «наші закони найкращі».12
Тому відповіддю на перший аспект питання можна вважати слова
історика І. Джиджори, що «Гетьманщина — це одинока часть України,
де український народ найдовше жив у виробленім ним самим державно-
економічним устрої, а через те саме жив і найповніше своїм національ-
но-культурним житієм... І власне дякуючи довшому, чим деінде, станов-
ленню державно-економічної окремішності в масі могло сильніше вко-
ренитися почування національно-культурної окремішності, так що мог-
ло переховатись через пізніші безпросвітні часи аж до порога XIX ст. і
послужити зразком національного відродження».13
Відмінність між українською та російською політичними система-
ми зумовлювала суперечність між українським та російським урядами.
У змісті «Глухівського періоду» можна знайти багато прикладів відсто-
ювання політичних, станових, соціально-економічних інтересів укра-
їнців.
Так, гетьман І. Скоропадський тричі подавав статті на розгляд і
затвердження цареві Петру І (1708, 1709, 1721 pp.),14 наказний гетьман
П. Полуботок разом із старшиною виступив проти диктату першої Ма-
лоросійської колегії (1723 p.), привізши до С.-Петербурга копії 156 до-
кументів, як підставу проти її зловживань і утисків та відновлення геть-
манства,15 гетьман Д. Апостол подав «Статейні пункти» цареві Пет-
ру II,16 гетьман К. Розумовський—пункти «Прошения малоросійського
шляхетства і старшини разом з гетьманом про відновлення різних ста-
ровиних прав Малоросії» Катерині II,17 ніжинська і батуринська шлях-
та під час виборів депутатів до російської Законодавчої комісії у 1767
році виступила з вимогою обрання гетьмана і збереження автономії,18
українські депутати вже під час роботи Законодавчої комісії у грудні
1767 року в Москві і в наступному році в С.-Петербурзі виступили на
захист традиційних «малоросійських прав і свобод».19
Всі ці спроби мали або часткові, або трагічні наслідки через імпер-
ську позицію російських правителів.
Кодифікацію українських законів на засадах «Литовського стату-
ту», збірника Магдебурзького права «Саксонське зерцало» і «Порядку»
В. Троїцького, реформу судової справи (1760—1763 pp.), яку напівле-
гально здійснили в Гетьманщині, можна також розглядати як спробу
шляхти і старшини ефективною системою законодавства і структурою
власних судових органів закріпити українську автономію.20 При рогзля-
ді цього аспекту потрібно враховувати терористичні методи і результати
правління Петра І, а також ту обставину, що на території Гетьманщи-
ни майже постійно перебувало 10 регулярних російських полків. Звичай-
но, що в подібних умовах українці обрали мирні форми боротьби.
Автономний устрій Лівобережної України надавав значного захисту
для розвитку культури. За судженням відомого українського історика
Д. Дорошенка, українська культура в кінці XVII — на початку
XVIII ст. «продвинулася до тієї вершини, яка дає право поставити Геть-
манщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на
один рівень з найбільш освіченими краями тодішньої Європи. Вона ста-
ла культурним огнищем, впливи якого розходилися на цілий схід Євро-
пи і на Балкани. Навіть російський терор і політика виснаження духов-
них, фізичних та економічних сил українського народу, проваджена ро-
сійським урядом після Мазепи, довго не могли знищити цієї культури».21
88 Сіверянський літопис
На відміну від різнотипного і культурно багатоманітного Києва
Глухів представляв Україну світську й аристократичну. Великий внесок
у підготовку української еліти зробила Генеральна військова канцеля-
рія.22 У ній починали свою діяльність діти української старшини та ін-
ших верств населення, які, як правило, закінчували Києво-Могилянську
академію і мали певний стаж роботи у полкових канцеляріях. Для їх
підготовки було створено спеціальний канцелярський «курінь».23
О. Пріцак вважає, що стан військових канцеляристів, постійно ма-
ючи справи з історичними документами, розумів, що київська духовна
еліта (Києво-Могилянська академія, Києво-Печерська лавра) значно
відстала від дійсного політичного життя і не бачила його нових реалій.
Саме тому цей стан став носієм історичної пам’яті свого народу і поро-
див феномен козачої історіографії—літописи Грабянки, Величка та інші,
зміг реалізувати створення світської історії України.24 Саме в Генераль-
ній військовій канцелярії, яка стала противагою московській адмініст-
рації, набувала певної інтелектуальної і патріотичної форми національ-
но-державницька ідеологія української старшини.
Це феноменальне явище можна вважати початком новітнього ета-
пу розвитку української визвольної ідеї. Виходячи з цього, з урахуван-
ням часових меж і географічних регіонів,25 етапи українського відрод-
ження можна визначити таким чином: Глухів, Новгород-Сіверський,
Харків, Київ і Правобережжя, Женева і Галичина.26 Роблячи цей вис-
новок, не можна не врахувати думки Д. Дорошенка, що «поруч проце-
су нищення старих форм і змісту українського життя народжується
процес національного відродження, котре має значно глибше коріння,
ніж у нас звичайно вважають».27
Коли російський уряд робив спроби скасувати гетьманство, наміча-
лось зростання української історіографічної праці. Саме на «Глухів-
ський період» випадає більша частина козацьких літописів, як чинника
національної ідеології українського державотворення. Це літопис
Г. Грабянки (1710 р.), С. Величка (1720 p.), державні діаріуші як нова
форма літописання.28
Генеральний канцелярист, а потім генеральний хорунжий М. Ха-
ненко написав два відомі щоденники: «Діаріуш або Журнал» (Запи-
си першої половини 1722 року) і «Щоденник генерального хорунжого
Миколи Ханенка, 1727—1731, 1742—1753 рр».29 Перерва у написанні
щоденника пояснюється тим, що М. Ханенко разом з П. Полуботком,
Г. Грабянкою та іншими членами царської делегації був ув’язнений в
Петропавлівській фортеці і відправлений до Глухова через чотири ро-
ки. «Діаріуш або Журнал» не тільки безцінне історичне джерело, з яко-
го ми дізнаємось про численні сторони життя Гетьманщини, але він
й досить повно відображає спосіб мислення української еліти. Його
ставлять у ряд таких творів, як «Патерик Печерський», «Ізмарагд»,
«Ізборник Святослава». Він засвідчує ту епоху, коли український народ
жив повним національним життям, а націю репрезентували її правлячі
верстви, що є природним для кожного суспільства.30
Відомі державні діарії генеральних канцеляристів П. Борзаківсько-
го та Павла Ладинського, які продовжили «Діаріуш» М. Ханенка. Сто-
рінки журналу послідовно охоплюють другу половину 1722-го —
1723-й роки.31 У стислій і зрозумілій формі вони передають драматизм
змагань українського уряду на чолі з П. Полуботком з першою Мало-
російською колегією, послідовно описують дії Генеральної військової
канцелярії в умовах імперського тиску з боку Росії.
Діаріуші, що являють собою грубі томи в 400—600 аркушів, писа-
ли й інші канцеляристи, як правило, від двох до десяти. Але за винят-
ком трьох названих, їх імена не залишились на титульних сторінках.
Можливо тому, що писання діаріушів було ще й небезпечною справою.
Сіверянський літопис 89
П. Ладинського покарали на гарматі за неправильно виписані титули
президента першої Малоросійської колегії, бригадира Вельямінова.32
Свої особливості мали діаріуші чи протоколи, в яких засвідчені поїздки
гетьманів до С.-Петербурга або Москви. В окремих зошитах описані
дипломатичні церемонії, склад представництв, аудієнцій у царів, роби-
лися записи про надіслані в Україну царські грамоти і гетьманські уні-
версали із стислим викладом їх змісту.33
Серед великої кількості діаріушів, журналів і оригіналів справ та
документів, військові канцеляристи обирали ті, що складали тематичні
документальні компакти з усталеним набором документальних текстів,
що повторювались у рукописних історичних збірниках. Ті компакти, що
збереглися, зараз знаходяться в Інституті рукопису Національної біб-
ліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України.34
Військові канцеляристи створювали і суто документальні збірники,
комбінуючи документальні компакти з іншими окремими матеріалами.
Документальні збірники і копії з них стали прообразом української
археографії.
Важливе місце в українській історіографії займає діаріуш, або ру-
кописний 10-томний щоденник — хроніка генерального підскарбія
Я. Марковича. У 1717 році Я. Маркович зацікавився невеликим літо-
писом свого тестя П. Полуботка (1452—1715 pp.), доповнив його де-
якими деталями і з 1717 року почав робити записи в особистому що-
деннику.35 До змагань П. Полуботка з російським царем він фіксує по-
дії і факти суспільно-політичного, міжнародного (у головному швед-
ського), економічного життя та українсько-російських відносин.
Після смерті П. Полуботка, Я. Маркович надає перевагу записам
економічного змісту, особливо в галузі сільськогосподарського виробни-
цтва, торговельним справам, деталям щоденного побутового життя і
життя української старшини.36 Дуже детально і цікаво описані Сула-
цький (1725—1727 pp.) та Хотинський (1739 р.) походи. Я. Марковичем
щоденник доведений до 1767 року. У трьох друкованих виданнях: ско-
роченому внука генерального підскарбія О. Марковича записи охоплю-
ють 1717—1767 pp.; відредагованому О. Лазаревським — 1717—
1734 pp.; відредагованому В. Модзалевським — 1734—1740 pp.37
Писаний французькою мовою діаріуш склав син гетьмана Д. Апо-
стола Петро. Діарій Петра Апостола вміщує записи з червня 1725 ро-
ку до серпня 1727 року, коли він знаходився у ролі почесного заклад-
ника в С.-Петербурзі, перед вибором батька у гетьмани.38 Крім поточ-
них записів, ним зроблено і декілька невеличких екскурсів в історію Ук-
раїни. Через деякий час Петро Апостол став лубенським полковником.
Історичні записи веде й інша українська старшина. Серед неї знач-
ну роль відігравав генеральний обозний Я. Лизогуб. Йому приписують
складений у 1742 році «Літопис або короткий опис найвизначніших по-
дій та випадків». Літопис охоплює 1506—1737 роки. Від 90-х років
XVII ст. і до кінця 1737 року основне джерело літопису становлять ро-
динні записи Лизогубів та власні спостереження.39 Закінчується літо-
пис описом походу російсько-українських військ на чолі з Б. Мініхом та
наказним гетьманом Я. Лизогубом проти Кримського ханства. Я. Лизо-
губ у своєму творі відстоює ідею автономії України.
У 30-ті роки з’являється літописний твір «Короткий опис Малоро-
сії», який у XVIII ст. користувався найбільшим попитом. Мабуть, ко-
мусь із військових канцеляристів було доручено переробити літопис
Г. Грабянки в прагматичну історію України.40 Копію з цього літопису
гетьман і одночасно президент C.-Петербурзької академії наук К. Ро-
зумовський подарував цій науковій установі. Вперше його видав В. Ру-
бан в С.-Петербурзі у 1777 році в редакції колишнього київського пол-
90 Сіверянський літопис
ковника, російського канцлера А. Безбородька, який доповнив працю
описом подій 1704—1776 років та склав «Із’явлення дійсного образу
правління в Малій Росії», також доклав список гетьманів і вищої стар-
шини.41 У 1788 році в Парижі було видано книгу «Аnnаllе de Russie»,
її першою частиною став французький переклад «Короткого опису Ма-
лоросії».
На початку гетьманування К. Розумовського військовий канцеля-
рист Г. Покас пише твір «Опис про Малу Росію» (1751 p.). З двох ві-
домих списків цього твору опубліковані лише фрагменти, повністю ж
він не опублікований.42 Другий список на основі роботи Г. Покаса у
1756 році зробив О. Дівович, брат С. Дівовича. Події ним продовжені,
а сам літопис значно розширений. Священик Київського Флорівського
монастиря М. Плиска у 1763 році переписав літопис Грабянки, допов-
нивши його описом пізніших подій.43 Також він додав до літопису збір-
ник документів і вступні та заключні вірші. Знищення гетьманства зу-
мовило появу нового історичного твору бунчукового товариша П. Симо-
новського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і воєнні
його діла» (1765 р.) 44 Історія України доведена ним до 1751 року — до
відновлення гетьманства. Автор відстоює гетьманське правління, а його
знищення вважає дуже шкідливим.
У 1770 році з’являється написане військовим канцеляристом, а по-
тім полковим обозним С. Лукомським «Історичне зібрання», яке охоп-
лює 1299—1599 роки.45 До праці прилучені переклади з польської мови
щоденника Окольського «Про Острянінову війну з ляхами» та записи
Тибловського про польсько-турецьку війну 1620—1621 років. Обидва ці
переклади, на думку автора, повинні служити вступом до перекладеної
ним з польської мови поеми Твардовського «Wojnа domowa».
Завершують традицію козацького літописання літопис О. Рігельма-
на під назвою «Літописна повість про Малу Росію та її народ, та про
козаків взагалі» (1786 р.) і знаменитий історико-публіцистичннй твір
«Історія Русів», який вдалося опублікувати професору Бодянському ли-
ше у 1846 році в Москві.
Аналіз цього аспекту показує, що українська еліта «Глухівського
періоду» створила належні умови для розвитку національно-державни-
цької ідеології і що українське відродження не можна ставити лише в
зв’язок з ідеями романтизму і народності, що виникли у Західній Єв-
ропі.
Українська столиця Глухів перетворилась в інтелектуальний центр,
котрий конкурував з самим Києвом. У ньому перекладачем Генераль-
ної військової канцелярії працював український письменник і поет Се-
мен Дівович. Цей видатний інтелектуал високо підняв честь еліти Геть-
манщини. З використанням матеріалів козацьких хронік і літописів у
1762 році ним написано віршований діалог «Розмова Великоросії з Ма-
лоросією», в якому поет доводить їх рівні права.46 Через весь діалог
проходить ідея національної ідентифікації України, втілена у високе
поняття «Вітчизни», що Україна і Росія мають кожна свою, відмінну
одна від одної, історії. Подібна історіософія була характерною для всіх
освічених верств України.
З Глуховом XVIII ст. тісно пов’язане ім’я українського письменни-
ка й історика, представника історіографії української державності
Ф. В. Туманського. Син генерального судді В. Г. Туманського, який
працював членом другої Малоросійської колегії, член-кореспондент Ро-
сійської академії наук Ф. В. Туманський редагував журнал «Росій-
ський магазин» (СПб., 1792—1793 pp.),47 в якому публікувались статті
з історії України. Із французької «Енциклопедії» плідно перекладав
службовець Малоросійської колегії, брат генерального судді В. Г. Ту-
манського, український просвітитель І. Г. Туманський.48
Сіверянський літопис 91
Своєрідним розвитком української державної ментальності стала
філософія українського просвітителя-демократа Я. П. Козельського,
який з 1770 по 1778 рік працював членом другої Малоросійської коле-
гії. Найкращим політичним устроєм він вважав республіканський з ви-
знанням права приватної власності.49 Я. П. Козельський, стоячи на пози-
ціях «юридичного світогляду» на противагу теологічному, визнавав
«природне право» і святість «природжених прав» людини. У глухівський
період життя він перекладає ряд статей із «Енциклопедії» Ден і Дідро
і видає їх у двох частинах.50
Видатний український правознавець, бунчуковий товариш Федір
Чуйкевич створив наукову працю «Суд і розправа в правах Малоросій-
ських», присвятивши її гетьману К. Розумовському.51 У праці ним про-
водиться думка про створення на Гетьманщині судів на засадах Ли-
товського статуту, як це було затверджено ще в статтях Б. Хмельни-
цького. Перекладачем у гетьмана К. Розумовського працював україн-
ський письменник О. К. Лобисевич.52 Він став попередником І. П. Кот-
ляревського в українській літературі, переопрацювавши українською
мовою у бурлескно-травестійному стилі Вергілієві Еклоги і переслав
їх Г. Кониському. На жаль, цей чудовий твір не зберігся. Секретарем
К. Розумовського теж працював історик і знавець старожитностей
І. Р. Мартос. Після смерті гетьмана (1803 p.), він перебував на висо-
ких посадах.53 З 1813 року, знаходячись у відставці, І. Р. Мартос впро-
довж десяти років збирав і вивчав рукописні і друковані книги в Киє-
во-Печерській лаврі та інших київських монастирях. З його праць опуб-
ліковано тільки «Дослідження банного будування, про яке оповідає лі-
топис Нестора».
У Глухівському пансіоні навчався український історик Я. М. Марко-
вич. Він автор єдиної книги «Записки про Малоросію, її жителів і вироб-
ництва», виданої у С.-Петербурзі у 1798 році.54 Наповнена патріотич-
ним ентузіазмом, ця книга відкрила собою низку видань, присвячених
українській історії на початку XIX ст. Ознайомившись з цією працею,
історики О. Лазаревський і Д. Дорошенко дали їй високу оцінку. Пе-
редчасна смерть не дозволила молодому досліднику написати докладну
історію України з використанням великої джерельної бази, у тому чис-
лі 14 книг рукописних джерел, підготовлених Г. Чепою, який довгий час
служив у Глухові.55
У місті народився відомий український дисидент, перекладач Ко-
місії іноземних справ у С.-Петербурзі І. К. Стрілевський. Він автор на-
писаного у 1795 році сміливого, ледь не першого, нелегального листа
«За вітчизну померти приємно», адресованого великій супротивниці Ка-
терині II.56 За його переконанням, російська імператриця заслуговува-
ла «знищення за загибель вольності в вітчизні, щоб інші європейські
государі мали великий страх».
Багата інтелектуальна і культурна історія Глухова далеко не обме-
жується цими іменами, їх просто неможливо назвати у межах статті.
Глухів у XVIII ст. стає центром музичної і театральної культури
України і Росії, одним із провідних музичних центрів Європи, Старан-
нями гетьмана Д. Апостола з 1730 року у місті почала діяти музично-
хорова школа.57 У ній готувалися співаки для придворної співацької
капели у С.-Петербурзі. Тут одержали початкову музичну освіту відомі
діячі світової культури, засновники хорового співу, видатні українські
композитори М. С. Березовський і Д. С. Бортнянський. Також навча-
лись, за деякими даними, майбутній український філософ і поет Г. Ско-
ворода, відомий діяч української культури, бандурист Г. Любисток.58
За гетьмана К. Розумовського у столиці з’являється перший укра-
їнський професійний театр західного зразка. Театр працював у палаці
гетьмана, мав хорову капелу, яку очолювали талановиті музиканти
92 Сіверянський літопис
К. Юзефович і А. Рачинський, оркестр, балетну і театральну трупи.59 На
сцені театру ставились твори Есхіла, Шекспіра, Мольєра, п’єси росій-
ських і українських авторів, балети «Венера і Адоніс», «Алоїза» та інші.
Декорації для спектаклів готував талановитий художник Г. А. Стецен-
ко.60 У бібліотеці Розумовських нараховувалось більше 2300 творів опер-
но-симфонічної і камерно-інструментальної музики.
Відповідь на останній аспект питання складається однозначно.
Гетьманська столиця стає європейським містом, центром, який збирав
кращі творчі сили України.
Посилення колонізаторської політики царизму вело до остаточного
знищення залишків політичної автономії української шляхти і козацт-
ва. Указом Сенату від 16 вересня 1781 року, у січні 1782 року на Ліво-
бережну Україну розповсюдився адміністративно-територіальний устрій
Росії.61 Тут були сторені три намісництва — Київське, Чернігівське і
Новгород-Сіверське. На основі загальноросійського «Установлення для
управління губерніями» від 1775 року полковий і сотенний устрої, само-
врядування за Литовським статутом і Магдебурзьким правом створен-
ням органів управління російського зразка були практично знищені.
Глухів перестав бути столицею Лівобережної України і на правах зви-
чайного повітового міста увійшов до складу Новгород-Сіверського на-
місництва.62 За указом Павла І з 1796 року він знаходився у складі
Малоросійської, а за указом Олександра І з 1802 року — Чернігівської
губернії. Таким чином, з початку 1802 року закінчується «Глухівський
період» історії України. При розгляді зазначених аспектів його змісту
стають зрозумілими дійсні причини його довгого забуття, непересіч-
на роль і неординарне значення не тільки в українській історії
XVIII ст., але й для подальшого розвитку процесу національного відрод-
ження, використання досвіду державного будівництва та управління.
Джерела та література:
1. Пріцак О. Параметри української інтелектуальної історії останньої чверті XVIII
— початку XIX ст.: Доба військових канцеляристів та дворянського просвітництва
// Жовтень. — 1989. — Січ. — С. 114.
2. Полное собрание законов Российской империи. — СПб., 1830. — Т. 21 — № 15
284. — С. 311—312; № 15 893. — С. 1071—1072.
3. Пеленський Я. Українська державницька школа // Дорошенко Д. Огляд україн-
ської історіографії. — К., 1996. — С. 7—9; Дашкевич Я. Полково-сотенний лад
XVII—XVIII століть на Україні — штучна «біла пляма» // Пам’ятки України —
1990. — № 1. — С. 6, 8.
4. Дашкевич Я. Полково-сотенний лад XVII—XVIII століть на Україні — штучна «бі-
ла шляма». — С. 6—8.
5. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991. — С. 149.
6. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця
XVII — початку XVIII ст. — К., 1959. — С. 163.
7. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 2. — С. 158.
8. Там само. — С. 159.
9. Пріцак О. Доба військових канцеляристів. // Київська старовина. — 1993. —
№ 4. — С. 62.
10. Гумилевский Ф. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чер-
нигов, 1873. — Кн. 7. — С. 286.
11. Залізняк Л. Від козацької вольності до Новоросії // Пам’ятки України. — 1991. —
№ 2. — С. 19.
12. Лист Рум’янцева до Катерини II від 2 березня 1767 р. // Соловьев С. История
России с древнейших времен. — М., 1965. — Т. 14. — С. 39; Субтельний О. Украї-
на: історія. — С. 161.
13. Джиджора И. Материалы Московского Архива Министерства Юстиции. — Л., 1908.
— С. 1.
14. Источники Малороссийской истории, собранные Д. Бантыш-Каменским. — СПб.,
1859. — Ч. II. — С. 264-266; 281—283; 288—290; 314—316; Ханенко М. Діаріуш
або Журнал // Київська старовина. — 1994. — № 1. — С. 10, 13, 16.
Сіверянський літопис 93
15. Швидько Г. К. Джерела з історії Гетьманщини // Український археографічний що-
річник. Нова серія. — К., 1992. — Вип. 17. — Т. 4. — С. 259.
16. Шевчук В. Козацька держава. — К., 1995. — С. 268.
17. Струкевич О. К. Про остаточне знищення гетьманства на Україні та заснування
другої Малоросійської колегії // Український історичний журнал. — 1993. —
№ 7—8. — С. 85—86, 88.
18. Когут 3. Російський централізм та українська автономія. Ліквідація Гетьманщини.
1760—1830. — К., 1996. — С. 153.
19. Там само. — С. 154.
20. Бєлашов В. І. Глухів — столиця гетьманської і Лівобережної України // Істори-
ко-культурна спадщина Глухівщини (Матеріали міжв. наук.-практ. конференції).
— Глухів, 1992. — С. 11 — 12.
21. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1991. — Т. 2. — С. 207.
22. Пріцак О. Доба військових канцеляристів. — С. 62—63.
23. Бєлашов В. І. Глухів — столиця гетьманської і Лівобережної України. — Глухів,
1996. — С. 73.
24. Пріцак О. Параметри української інтелектуальної історії останньої чверті XVIII—
початку XIX ст. — С. 114.
25. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної самосвідомості (кінець
XVIII — початок XX ст.) // Український історичний журнал. — 1993. — № 7—8.
— С. 4—5; Могочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична
структура // Там само. — 1991. — № 3. — С. 100—103.
26. Борисенко В. А. Глухів як колиска українського націоналізму (До питання про
витоки і деякі історичні параметри української національної ідеї) // Історико-куль-
турна спадщина Глухівщини. — С. 15.
27. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — С. 43.
28. Шевчук В. Козацька держава. — С. 313.
29. Шевчук В. Малі українські літописи, хроніки та діаріуші // Київська старови-
на. — 1993. — № 6. — С. 17—20; Чернігівщина. Енциклопедичний довідник (За
ред. Кудрицького А. В.). — К., 1990. — С. 229, 834; Ханенко М. Діаріуш або Жур-
нал // Київська старовина. — 1993. — № 6. — С. 21—47; 1994. — № 1. —
С. 10—33.
30. Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич, 1991. — С. 92.
31. Шевчук В. Про «Журнал» чи Діаріуш Пилипа Борзаківського та Павла Ладин-
ського // Київська старовина. — 1994. — № 3. — С. 10—16; Пилип Борзаківський
та Павло Ладинський. Журнал // Там же. — С. 17—44.
32. Шевчук В. Про «Журнал» чи Діаріуш Пилипа Борзаківського та Павла Ладин-
ського. — С. 10.
33. Апанович О. Урядові службовці Гетьманщини — українська інтелігенція XVIII ст.
// Український історичний журнал. — 1997. — № 2. — С. 94.
34. Там само. — С. 97.
35. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — С. 37.
36. Лазаревский А. Предисловие (первое) к дневнику Якова Марковича // Дневник ге-
нерального подскарбия Якова Марковича. — К., 1893. — Т. 1. — С. 10—11.
37. Дневные (дневниковые) записки Малороссийского подскарбия генерального Якова
Марковича. — М., 1859. — Ч. I—II; Дневник генерального подскарбия Якова Мар-
ковича. _ К., 1893. — Т. 1; 1895. — Т. II; 1897. — Т. III; Джерела до історії
України—Руси. — Л., 1913. — Т. XXII.
38. Діарій Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола // Київська старовина. —
1895. — № 7. — С. 100—155.
39. Шевчук В. Козацька держава. — С. 317.
40. Там само. — С. 314; Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — С. 30.
41. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — С. 31.
42. Шевчук В. Козацька держава. — С. 318.
43. Там само. — С. 320.
44. Материалы для библиографии по истории народов СССР. Украина в XVI— XVII вв.
— Л., 1933. — С. 172.
45. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — С. 33.
46. Разговор Великороссии с Малой Россиею. В кн.: Українська література XVIII ст.
— К, 1983.
47. Українська Радянська Енциклопедія. — К, 1964. — Т. 15. — С. 5.
48. Терлецький В. В. Глухів в загальному процесі національного самоутвердження
XVIII ст. // Історико-культурна спадщина Глухівщини. — С. 18.
49. Ісаєвич Я. Д. Культура на Україні у XVIII ст. Освіта і наука // Історія Україн-
ської РСР. — К., 1979. — Т. 2. — С. 538.
50. Заремський М. Й. Я. П. Козельський в контексті становлення філософської думки
в Україні // Історико-культурна спадщина Глухівщини. — С. 93—94.
51. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 2. — С. 198.
94 Сіверянський літопис
52. Українська Радянська Енциклопедія. — К., 1962. — Т. 8. — С. 235.
53. Заремба С. Василь Ломиковський та його оточення // Київська старовина. — 1993.
— № 4. — С. 86.
54. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — С. 66—68.
55. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — СПб., К.; X. — 1903. — Изд.
4-е. — С. 3.
56. Белашов В. И. Глухов — забытая столица гетманской Украины. — К., 1992. —
С. 53.
57. Іванов В. Ф. Співацька освіта в Україні X—XVIII ст. — К., 1992. — С. 16.
58. Пахляцький Б. Григорій Любисток // Український календар. — Варшава, 1984. —
С. 173—180.
59. Чернігів і Північне Лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріали / За ред. М. Гру-
шевського. — К., 1928. — С. 424.
60. Ткаченко В. К. Глухів. — X., 1966. — С. 33.
61. Центральный государственный исторический архив УССР в Киеве / Под ред. Бон-
даревского А. В. и др. — К., 1958. — С. 38, 42, 47.
62. Городские поселения в Российской империи. — СПб., 1865. — Т. 5. — Ч. II. —
С. 280.
Сіверянський літопис 95
|