«Хотілося бути в Чернігові . . .»
Чернігівщина в житті та творчості М. Могилянського. У грудні 1998 р. виповнюється 125-та річниця від дня народження Михайла Могилянського. Ця, без сумніву, видатна дата зайвий раз примушує задуматися над несправедливістю долі, адже непересічна, різнобічно обдарована, заангажована у численних захо...
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200741 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | «Хотілося бути в Чернігові . . .» / Г. Курас, Т. Демченко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 96-104. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200741 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2007412024-12-21T19:43:47Z «Хотілося бути в Чернігові . . .» Курас, Г. Демченко, Т. Розвідки Чернігівщина в житті та творчості М. Могилянського. У грудні 1998 р. виповнюється 125-та річниця від дня народження Михайла Могилянського. Ця, без сумніву, видатна дата зайвий раз примушує задуматися над несправедливістю долі, адже непересічна, різнобічно обдарована, заангажована у численних заходах українського національного руху постать опинилася на маргінесі нашої історії та культури. Далеко не всі обставини біографії М. Могилянського з’ясовані та вивчені, а опрацювання його творчої і наукової спадщини вимагає зусиль колективу дослідників. Але справа вже зрушила з місця, і ми сподіваємося, що в недалекому майбутньому інтелектуальний доробок нашого земляка посяде почесне місце у скарбниці української громадсько-політичної думки та культури. 1998 Article «Хотілося бути в Чернігові . . .» / Г. Курас, Т. Демченко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 96-104. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200741 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Курас, Г. Демченко, Т. «Хотілося бути в Чернігові . . .» Сiверянський літопис |
| description |
Чернігівщина в житті та творчості М. Могилянського. У грудні 1998 р. виповнюється 125-та річниця від дня народження
Михайла Могилянського. Ця, без сумніву, видатна дата зайвий раз
примушує задуматися над несправедливістю долі, адже непересічна,
різнобічно обдарована, заангажована у численних заходах українського національного руху постать опинилася на маргінесі нашої історії та
культури.
Далеко не всі обставини біографії М. Могилянського з’ясовані та
вивчені, а опрацювання його творчої і наукової спадщини вимагає зусиль колективу дослідників. Але справа вже зрушила з місця, і ми сподіваємося, що в недалекому майбутньому інтелектуальний доробок нашого земляка посяде почесне місце у скарбниці української громадсько-політичної думки та культури. |
| format |
Article |
| author |
Курас, Г. Демченко, Т. |
| author_facet |
Курас, Г. Демченко, Т. |
| author_sort |
Курас, Г. |
| title |
«Хотілося бути в Чернігові . . .» |
| title_short |
«Хотілося бути в Чернігові . . .» |
| title_full |
«Хотілося бути в Чернігові . . .» |
| title_fullStr |
«Хотілося бути в Чернігові . . .» |
| title_full_unstemmed |
«Хотілося бути в Чернігові . . .» |
| title_sort |
«хотілося бути в чернігові . . .» |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200741 |
| citation_txt |
«Хотілося бути в Чернігові . . .» / Г. Курас, Т. Демченко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 96-104. — Бібліогр.: 53 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT kurasg hotílosâbutivčernígoví AT demčenkot hotílosâbutivčernígoví |
| first_indexed |
2025-02-05T04:07:36Z |
| last_indexed |
2025-02-05T04:07:36Z |
| _version_ |
1823188930827124736 |
| fulltext |
Григорій Курас, Тамара Демченко
«ХОТІЛОСЯ БУТИ В ЧЕРНІГОВІ»
(Чернігівщина в житті та творчості М. Могилянського)
У грудні 1998 р. виповнюється 125-та річниця від дня народження
Михайла Могилянського. Ця, без сумніву, видатна дата зайвий раз
примушує задуматися над несправедливістю долі, адже непересічна,
різнобічно обдарована, заангажована у численних заходах українсько-
го національного руху постать опинилася на маргінесі нашої історії та
культури. Щоправда, так було не завжди. У вітальному листі редакції
журналу «Нова громада» з нагоди 50-річчя М. Могилянського підкрес-
лювалося: «Оглядаючись на пройдений Вами шлях піввікового життя та
придивляючись до тієї колосальної неоцінимої праці на користь укра-
їнського слова, що Ви її невпинно переводили (редакція. — Автори), не може не
висловити Вам своєї глибокої пошани та здивування перед
незломною силою Вашої вічномолодої душі, що весь час поривала Вас
до тієї висококорисної роботи».1 Цілком ймовірно, що автори адреси —
О. Варава та Гр. Косинка — не просто віддали данину традиційному
вшануванню ювіляра, а відзначили його реальні заслуги перед громад-
сько-культурним життям України.
Упродовж наступних десятиріч ім’я героя цієї розвідки було прак-
тично вилучене із наукового, літературного обігу, публіцистики, а як-
що де-не-де і спливало, то лише з негативними оцінками. Його унікальна
творча спадщина не досліджувалася. Не дивно, що автори першої нау-
кової біографії М. Могилянського відзначили: «Його внесок у суспіль-
но-політичний рух, у розвиток літератури, популяризацію творчості ве-
ликих українських письменників, науково-дослідницьку діяльність АН
УРСР — настільки значний, що в одному нарисі всебічно висвітлити
його важко».2 На жаль, і до цього часу рукописи Могилянського —
мемуари, художні твори, рецензії, наукові праці, листи — розкидані по
різних бібліотеках та архівосховищах, як слід не вивчені. Потребують
аналізу і, очевидно, передруку і численні опубліковані праці, з огляду
на те, що виходили вони в пресі та періодиці Росії та України ще доре-
волюційної доби та в перші роки радянської влади, а відтак, фактично
не доступні для читацького загалу.
Звичайно, було б невірно твердити, що особа та доробок М. Моги-
лянського повністю опинилися поза увагою наших сучасників. Це зов-
сім не так. В. Шевчук, привертаючи погляд громадськості до «забутої
письменницької родини», писав: «Творчість усіх трьох Могилянських —
три сторінки нашої літератури. Вони припилені, пожовклі від часу, па-
пір на них обпалений, але текст, що проступає з того ветхого паперу,
несе нам істини хвилюючі».3 Н. Шумило підготувала до друку роман
М. Могилянського «Честь». Він з’явився на сторінках журналу «Вітчиз-
на» на початку 1990 р. із грунтовною передмовою дослідниці.4 Того ж
таки року науковці опублікували повний текст спогадів М. Могилян-
ського про М. Коцюбинського.5 Нарешті, трохи пізніше, російський істо-
рик А. Сергєєв вмістив в історичному альманасі «Минувшее» цікавий
фрагмент із неоприлюднених мемуарів Могилянського — «замальовку»
про кабаре «Бродячая собака», додавши до нього змістовне повідом-
лення про особу автора та його зв’язки із петербурзькою богемою.6 Це,
здається, і все із спадщини письменника, журналіста, громадського дія-
ча, що з’явилося останнім часом в українських та російських виданнях.
96 Сіверянський літопис
Сподіваємося, що ювілей збудить нову хвилю інтересу до життєвого
шляху та творчості нашого видатного — не побоїмося цього слова
земляка.
У пропонованому увазі читачів нарисі автори прагнули показати
саме чернігівські «сторінки» життя Могилянського, але з огляду на те,
що обставини його біографії майже невідомі широкому загалу, вважа-
ємо за доцільне подати бодай стислу довідку про ювіляра.
Михайло Михайлович народився 22 листопада (4 грудня за н. с.)
1873 р. у Чернігові в родині заступника голови окружного суду. По за-
кінченні місцевої гімназії навчався в Петербурзькому університеті на
юридичному факультеті, брав участь у революційному русі — спочатку
був членом марксистських гуртків, потім вступив до кадетської партії.7
Життєві стежки Могилянського пролягли по багатьох місцях: з 1895 р.
родина Могилянського переїздить до столиці Російської імперії, на по-
чатку 900-х pp. Могиляський жив і працював у Черігові, потім знову —
Петербург, Городня, Чернігів, Київ. Про свою роботу він писав так:
«На життя заробляв журналістикою, працею присяжного повіреного,
потім службою».8 Журналістом Михайло Михайлович був, як-то ка-
жуть, від Бога. Цей його хист незаперечно виявляють десятки статей,
розкиданих по численних періодичних виданнях. Автори даного нарису
ще не раз будуть цитувати із публіцистичного доробку свого героя.
Присяжним повіреним (адвокатом) Могилянський працював у Черніго-
ві та Петербурзі. У листопаді 1913 р. його обрали на посаду мирового
судді Городнянського повіту, але обіймав він її недовго. У червні нас-
тупного року у зв’язку із ув’язненням у Петербурзі, яке мусив відбува-
ти разом з іншими столичними юристами за виступ на захист М. Бей-
ліса, із суддів був увільнений. У червні 1917 р. повернувся до Городні
на цю ж посаду, а вже в серпні Могилянського призначають товаришем
(заступником) голови Чернігівського окружного суду.9 В подальшому
він не працював у адміністративних органах. У роки війни Могилян-
ський заробляв на прожиття собі та родині працею в Бюро по розпо-
ділу металів Військово-Промислового комітету, хоча й скаржився на
низький заробіток — 200 крб.10
У 20—30-х pp. М. Могилянський плідно працював на ниві україн-
ського відродження. На особливу увагу заслуговує його діяльність на
чолі комісії по створенню «Біографічного словника діячів України». Як
відомо, спільне зібрання ВУАН від 23 січня 1929 р. ухвалило, що у
словнику «мусять міститися біографії діячів, починаючи від найдавні-
ших часів життя українського народу аж до нашого часу»,11 і М. Мо-
гилянський, згуртувавши навколо себе невеличкий колектив дослідни-
ків, які до того ж працювали безплатно, заходився добирати прізвища
на літеру «А». Чільною постаттю першого тому словника мав стати
В. Антонович.12 Зауважимо, що, перебуваючи на цій посаді, Могилян-
ський підтримував тісні стосунки з Чернігівщиною. Так, губернський іс-
торичний архів планував надіслати до комісії комплект «Земского сбор-
ника» за всі роки його виходу в світ.13 На основі цих та інших джерел
її керівником було підготовлено біографії І. Г. Рашевського, О. О. Баку-
ринського, П. М. Могилянського, членів родини Карачевських-Вовків.14
Поки що немає грунтовного дослідження художньої спадщини на-
шого земляка, і нам важко судити про нього як письменника в цілому.
Але, прочитавши роман «Честь» та новелу «Вбивство», котра свого часу
викликала справжню бурю на «ідеологічному фронті», ми вважаємо,
що автор цих творів мав справжній талант, не боявся йти проти течії.
Його творчість менше всього вписувалася в річище соціалістичного реа-
лізму, і рано чи пізно, попри навіть вельми сумнівне, з точки зору ра-
дянської влади, минуле письменника, могла накликати на його голову
лихо. Що, зрештою, й трапилося.
Сіверянський літопис 97
На нашу думку, новела «Вбивство» — це своєрідна, гостра до бо-
лю, реакція на повернення М. Грушевського до Радянської України.
Про це свідчать і час, коли з’явилося друком оповідання, і зміст його,
а особливо, характеристика «кумира» — «Він старший за мене років
на п’ятнадцять, і в моїх дружніх почуттях завжди був пієтет сина до
батька... Я вклонявся його блискучим талантам, я покладав горді надії
на його європейське ім’я, я створив собі з нього національного героя,
що мусів перед цілим світом піднести справу нашого пригнобленого й
скривдженого народу... Моя дружня відданість не знала меж та пере-
шкод — в огонь і воду я б пішов за нього, бо в ньому були для мене
верхів’я наших національних осягнень, вузли та вихідні пункти всього
нашого майбутнього. Забувши стару заповідь, я сотворив собі куми-
ра...» 15
Достеменно відомо, що автор цитованих рядків добре знав і пова-
жав Грушевського. У його листі до І. Шрага від 9 січня 1917 р. знахо-
димо наступне зізнання: «Свят наче не було, бо вільних було 2 дні...
я мусів украсти ще один (24-го), щоб поїхати до Москви: хотілося по-
бачити Михайла Сергійовича, якого так давно не бачив».16
Як би з позицій сьогодення ми не ставилися до кроку «Великого
українця», давайте погодимося, що й Михайло Михайлович мав повне
право оцінити його по-своєму, тим паче, що в новелі з достатньою пси-
хологічною глибиною вмотивовано поведінку головного героя. З іншого
боку, «Вбивство» — це художній твір, без жодного відомого імені. Не-
зважаючи на все, на голову М. Могилянського впало чимало кар з ар-
сеналу, що вживався у середині 20-х років. Н. Шумило, детально про-
аналізувавши реакцію «вульгарно-соціологічної критики» і українсько-
го партійного керівництва, вважає, що галас навколо новели «Вбивст-
во» став на заваді письменицькій кар’єрі Могилянського.17 У 30-ті роки
його плідна діяльність не лише в царині красного письменства, але
й на науковій ниві, була обірвана брутально і нещадно. Не уникнув Ми-
хайло Михайлович необгрунтованих нападок, цькування, пережив
арешт всіх трьох дітей, хворобу і смерть доньки Ладі і сина Дмитра.18
Останні місяці життя йому судилося провести в Красноярському краї,
де він і помер 22 березня 1942 року.19
Такими були основні, на нашу думку, віхи життєвого шляху героя
даного нарису.
При аналізі найважливіших і відомих авторам фактів громадсько-
політичної діяльності М. Могилянського кидаються у вічі властиві цій
людині поміркованість, толерантність, здатність до компромісу. Так, у
листі до І. Шрага, датованому 15 червня 1917 p., він, щоправда, досить
делікатно висловив своє несхвалення позиції Центральної Ради.* «Як
ставитесь Ви, Ілля Людвиговичу, до київських подій? Мушу призна-
тись, що, вони мене не зовсім задовольняють... Єсть якійсь неприємний
елемент. Щодо мене, я б так не загостряв відносини. Ну та взагалі Ра-
ді відніше...» 20
Проте ця помітна, як нам здається, обережність досить часто від-
ступала, і Могилянський наважувався на рішучі заходи для відстою-
вання тих позицій, які вважав вірними. Особливо яскраво ця риса вда-
чі Михайла Михайловича виявилася при розриві з партією кадетів, кот-
рий стався у травні 1917 p., після того, як на партійному з’їзді ніхто не
підтримав пропозицію Могилянського щодо схвалення національно-те-
риторіальної автономії України.21 Очевидно, що такий крок не легко
дався Могилянському, бо з членами партії народної свободи його пов’я-
зували і спільні ідеали, і роки напруженої роботи. Але й поступитися
своїми переконаннями він теж не міг, адже ще у 1906 р. писав: «Та по-
становка автономного і національного питаня, яку ми відстоюємо, не
допускає навіть альтернативного вибору — «автономія» чи «демокра-
98 Сіверянський літопис
тія», бо «автономія» відстоюється в ім’я «демократії».22 Листи до
І. Шрага дають уявлення, як Михайло Михайлович переживав цю си-
туацію. Так, у листі від 25 травня 1917 р. він сповіщає про вихід з пар-
тії і надсилає відповідні документи, а в кореспонденції від 5 липня зно-
ву звертається до теми, котра хвилює: «Кадети зробили, мабуть, вже
останні кроки до самовбійства. Гадаю, що на Україні вони більше не
існуватимуть. Мені здається, що й Сац, і Свічин** тепер мусять вийти
з кадетів до союзу автономістів-федералістів».23
Певна запальність у відстоюванні своїх поглядів, посилена творчою
вдачею М. Могилянського, подекуди робила його позицію щодо ак-
туальних явищ суспільно-політичного життя суперечливою, часто двоїс-
тою, вразливою для критики. Але з тим більшою заповзятливістю він
її відстоював, не боячись залишитися поза гуртом однодумців, вступи-
ти в конфлікт із найближчим оточенням. У цьому контексті викликає
цікавість невеличка за обсягом—декілька сторінок — брошура Моги-
лянського «Шевченкові роковини 1916 року», писана у Петрограді, а
видрукувана чернігівською земською друкарнею. Це роздуми про долю
українського народу, викликані і Шевченковим святом, і спогадами
про перебування автора у Галичині, і війною. Проте увагу, в першу чер-
гу, привертає суперечливість його суджень. З одного боку, зрозуміле:
«Як би не краяли державні межи тіло української національності, на-
ціональна свідомість «твердо стоятиме на грунті єдности...», з іншого,
цілком тверезі побоювання: «Коли б у велетнській боротьбі народів пе-
ремогли германці, зруйновано було б усе те, чого світова демократія
досягла в останній вік», і, нарешті, досить несподіване твердження, що
«Росія, як ціле, бореться за волю, за демократичний державний лад та
права людини й громадянина».24 Такі висновки можна пояснити і ро-
сійським патріотизмом Могилянського (зрештою, йшла війна), і наяв-
ністю воєнної цензури, але й притаманною цій людині здатністю досить
легко поєднувати протилежні речі — відданість українській справі з
переконанням (знати б, наскільи щирим!) у демократичності самодер-
жавного режиму.
Можливо, що це пояснювалося ще й тим, що Михайло Михайлович,
як і чимало його сучасників, був людиною двох культур. Його вихову-
вали в родині, гімназії, специфічному оточенні чернігівських чиновни-
ків як російського інтелігента. Навчання у столичному університеті
зміцнили такі настрої. Писати молодий автор розпочав російською мо-
вою, роки журналістської діяльності зробили його своїм у колах петер-
бурзьких літераторів, акторів, художників. Скажімо, як постійний і ба-
жаний відвідувач кабаре «Бродячая собака», Могилянський міг спілку-
ватися з А. Ахматовою, М. Гумільовим, В. Маяковським, О. Мандельш-
тамом, Г. Нарбутом, С. Городецьким, Ф. Сологубом.25 Разом з тим при
читанні його спогадів про цей час вражає деталь: поруч із відомими,
легендарними вже тоді іменами Михайло Михайлович не забув відмі-
тити, що директор кабаре Б. Пронін — чернігівець, згадати про гости-
ни у останнього ще одного земляка — присяжного повірненого О. Са-
ца.26 Здається, які неспівставні величини, але в пам’яті автора споми-
нів, очевидно, все, що пов’язано з батьківщиною, набувало сакрального
значення.
Отож і витоки українства Могилянського (не поверхових україно-
фільських настроїв, чим грішили час від часу майже всі вихідці з Ма-
лоросії, що домоглися певного становища у столиці, а саме свідомої ук-
раїнської позиції), попри його етнічне походження і цілу низку інших
факторів, треба шукати, на нашу думку, насамперед, в чернігівському
оточенні, спілкуванні, впливах, знайомствах — постійних і тісних зв’яз-
ках з рідним краєм. Та й сам журналіст і літератор залишив чимало
свідчень — спогадів, роздумів, листів, котрі є надійною основою для
Сіверянський літопис 99
подібних висновків. У дитинстві — це були пісні і казки няні, народна
стихія, український театр, зрештою, празьке видання «Кобзаря», яке
зберігалося в потайній батьківській шафі і було прочитане маленьким
Мишком «в 10—11 років від першої і до останньої сторінки».27 У подаль-
шому з’явився інтерес до праць М. Драгоманова, що друкувалися в Га-
личині. Могилянський-гімназист передплачував один час навіть газету
«Народ» для українського відділу нелегальної бібліотеки, котрою ко-
ристувалися його однокласники та дехто з семінарістів.28 З літа 1899 p.,
коли «політика» аж на 5 років «прив’язала» Могилянського до Черні-
гова,29 він потрапив в оточення поступових українців. Можна без будь-
якого перебільшення твердити, що особливо значний вплив на нього
справив І. Шраг. І через багато років письменник не забув про нього,
відтворивши у вже згаданому романі «Честь» образ «старого присяж-
ного повіреного, патріарха чернігівської інтелігенції», «батька, як його
іменували в українських колах», котрий охоче давав допитливим юна-
кам «українські книжки галицького видання», при потребі міг допомог-
ти і рекомендаційним листом до голови земської управи.30 У стислих,
але сповнених душевного тепла і вдячності рядках не можна не впізна-
ти Іллю Людвиговича. Особливу повагу до нього засвідчують і листи
М. Могилянського, 25 з яких зберігаються в особистому архіві І. Шра-
га у фондах Чернігівського історичного музею. Попри безсумнівні сим-
патії, цих двох людей міцно пов’язували і спільні фахові та політичні
інтереси, і ділові стосунки. У 1908 р. Михайло Могилянський став захис-
ником Шрага — тоді опального посла І Державної Думи, який за під-
писанням Виборзької відозви мусив зазнати покарання — тюремне
ув’язнення за місцем проживання. Витягти із в’язниці свого підзахисно-
го Могилянський не зміг, але зусиль витратив чимало. Листи, датовані
1917 p., стосуються більш приємних речей — окрім вже згадуваних
сюжетів, знаходимо в них чимало інформації про участь автора у гро-
мадсько-політичному житті губернії. Так, у квітні 1917 р. він прохав
Іллю Людвиговича: «Запишіть мене до Чернігівської «Просвіти» чле-
ном, напишіть, скільки членська плата, я Вам надішлю. Хоч сим зв’я-
жуся з Черніговом».31 У червні цього ж року вже з Городні він повідом-
ляв, що може прочитати у Чернігові лекції: «Одну російську, другу ук-
раїнську. Перша «Народоправство, право и обязанности гражданина»,
друга «Великий український письменник Іван Франко (особисті споми-
ни і спроби характерстики)». Української лекції доход можна назначи-
ти пополам: на Чернігівську «Просвіту» і на національний фонд».32 У
липневих листах сповіщається, що зусиллями Могилянського у Городні
засновано відділення Українського союзу автономістів-федералістів.
«Постановили приймати членами представників усіх партій, що призна-
ють вимоги національно-територіальної автономії України та загаль-
ного виборчого права»,33 та про перебування у Тупичеві на волосних
зборах, від яких зосталися «вражіння гарні».34 У вересні 1917 р. Моги-
лянський працював у городняській «Просвіті», був обраний «гласним у
Яриловичі та Тупичівські волосні земства».35 Водночас у цитованих лис-
тах надибуємо на свідчення і про чисто людське ставлення до адресата.
Так, Михайло Михайлович хотів особисто привітати Іллю Людвиговича
з днем народження, «зробив так, що дні 19—22 вільні, але за коні до
Чернігова менш 30 крб. не беруть (се б за туди і взад — 60 крб.)», і
поїздка не відбулася.36
У цьому контексті не можна не згадати і некролог, який М. Моги-
лянський присвятив пам’яті І. Шрага. У ньому підкреслюються ті риси,
котрі, очевидно, були особливо дорогі його молодшому другові: «Пал-
кий і послідовний український патріот у кращому значенні слова І. Л.
завжди відстоював необхідність викладання в початковій школі рідною
мовою».37 Ймовірно, що однакове ставлення до української мови, куль-
100 Сіверянський літопис
тури, долі народу і зблизило двох земляків, що належали до різних по-
колінь.
З-поміж інших відомих представників чернігівської української
громади М. Могилянський відзначив Володимира Самійленка, з котрим
вперше зустрівся «влітку 1894 р. в Чернігові у Грінченка». «Одбувалися
тоді в Чернігові тимчасові педагогічні курси для земських учителів під
керуванням відомого московського педагога Д. Тіхомірова», — дізнає-
мося із споминів Михайла Михайловича, оприлюднених у 1926 р. «Кур-
си чимало оживили бідне культурне життя провінціяльного закутка,
були справжнім інтелігентським святом. Ціла армія робітників народ-
ної освіти притягала до себе увагу всіх живіших представників різних
революційних течій. Щодня поза годинами курсової праці відбувалися
збори різних революційних гуртків... з участю курсантів, на яких нама-
галися вплинути... Невеличка українська громада теж вела відповідну
працю серед курсового учительства». Коли втомлювалися від розмов,
любили слухати сатиричні вірші В. Самійленка. «Особливий успіх завж-
ди мало відоме «Ельдорадо»... Декламував Самійленко зразково: про-
сто, без тіні пафосу, не посміхаючись жодною рисочкою обличчя навіть
тоді, коли всі навкруги весело реготали».38 Ці спогади, крім цікавих
штрихів до біографії видатного українського поета, цінні ще й тим, що
засвідчують: М. Могилянський прилучився до українського руху ще
юнаком і відбулося це саме в Чернігові. У нещодавно оприлюднених
його спогадах про Михайла Коцюбинського автор писав про Чернігів
як місто, де на початку 20-го століття мешкало «немало людей високої
культури», була непогана громадська бібліотека, вирувало «пожвавле-
не, як на ті часи, громадське життя».39 Не останє місце в колі зацікав-
лень поступової чернігівської інтелігенції посідало й українське питан-
ня. Щоправда, через багато років Могилянський дещо скептично оціню-
вав наслідки національного руху: «Кожну участь в тій чи іншій укра-
їнській акції вважав М/ихайло/ М/ихайлович/ (мова йде про Коцюбин-
ського — Автори) своїм обов’язком; цим, до речі, пояснюється і його
співробітництво в «Раді», з убогої провінціальщини якої вболівав, але
ж вона була довго одним органом українського слова на російській Ук-
раїні, як же міг він не допомогти тому «Слову». З тієї ж причини бага-
то сил віддав роботі в зовсім убогій чернігівській «Просвіті», від чого
його звільнило адміністративне свавільство губернатора...».40
З вершини сьогодення, звичайно, ні газета «Рада», ні «Просвіта»
не видаються такими вже занадто вбогими, та й зусилля українських
діячів не виглядають марними, але не треба забувати, що мемуари ук-
ладалися на початку 40-х років — у далеко не кращі для української
культури часи. Крізь вище цитовані рядки проступає не зневага, а біль.
Очевидно, саме в такому стані — розпачі — перебувала тоді засмучена
душа Михайла Михайловича Могилянського. Водночас привертає ува-
гу ще один момент: у споминах про М. Коцюбинського — одного з не-
багатьох українських письменників, про кого в ті роки ще дозволялося
щось «пригадувати» — Могилянський посмів написати і про низку
інших постатей, створивши відчуття повнокровного життя.
Цілком очевидно, що на початку XX ст. його погляди і, відповідно,
діяльність не мали такого песимістичного забарвлення. Він вірив у мож-
ливість реформування віджилого ладу, покладав надії на перспективи,
котрі відкривали Маніфест 17 жовтня, Закон про вибори до законодав-
чого органу, зрештою, й сама Державна Дума Росії. Перебравшись у
1906 р. до Петербурга, Могилянський не порвав зв’язків ні з Україною,
ні з Черніговом. У національних колах він швидко здобув собі визнання
нарівні з провідними діячами столичного гуртка українців — М. Сла-
винським, О. Русовим, Хв. Вовком, П. Стебницьким, Д. Дорошенком,
О. Лотоцьким.41 Саме вони при активному співробітництві М. Грушев-
Сіверянський літопис 101
ського приступили у 1906 р. до видання журналу «Украинский вест-
ник», котрий мав пропагувати українську справу в цілому і водночас
висвітлювати конкретну діяльність парламентської фракції у І Держав-
ній Думі. Михайло Михайлович підготував для часопису декілька ста-
тей, більшість яких торкалася найболючішої тогочасної проблеми: ста-
новища та виступів селянства. У виборі теми він не був оригінальним.
С. Єфремов підмітив, що письменство нового покоління «інтереси селян-
ської людності поставило було своїм каменем наріжним».42 Але Моги-
лянський не просто описував та вболівав, як юрист, журналіст, зреш-
тою, громадський діяч з яскраво вираженою національною орієнтацією,
він прагнув знайти відповідь на питання: де вихід із скрутного стано-
вища.
Цікаво, що «вестниковские» статті на аграрні теми значною мірою
написані на чернігівських матеріалах. У першій з них, зокрема, йдеться
про реакцію селянства на закон про вибори до Думи та деякі інші но-
вації, пов’язані з подіями першої росіїської революції. Автор не прихо-
вує, що враження, почерпнуті від спілкування з селянською громадою
вельми суперечливі. З одного боку, на засіданні економічної ради при
повітовій, (ймовірно, Чернігівській), земській управі були ухвалені ре-
золюції, котрі мало чим відрізнялися від програми кадетської партії.
«Самі ж селяни, — із задоволенням констатує Могилянський, — не ви-
ставили на перший план питання про землю, а потребували, щоби пер-
шим пунктом резолюцій була вимога загального громадського рівнопра-
в’я і знищення станів».43 З іншого, він акцентує увагу на негативних
сторонах селянських настроїв, серед яких нездатність консолідувати
свої сили — так званий «волосний сепаратизм» — прагнення бачити об-
раними лише представників своєї волості, що привело до того, що від
Чернігівського повіту так нікого й не обрали, забалотувавши навіть ві-
домого земського діяча В. М. Хижнякова.44 Могилянський не міг не від-
мітити також недовіру селянства — «станову зневагу» у ставленні до
інтелігенції, характерне для землеробів «вельми примітивне і вкрай
спрощене уявлення про політичну боротьбу і роботу в Думі».45
Наступні статті вводять нас у світ селянських «бунтів» — таких
характерних для Чернігівської губернії доби першої російської револю-
ції, — причини, численні ексцеси та сумнівні наслідки котрих повною
мірою виявилися у ході так званих «аграрних процесів». М. Могилян-
ський знав про ці речі не з чужих слів, він був захисником на судовому
розгляді, що відбувся у червні 1906 р. у Чернігові, глибоко цікавився
ходом «Глухівського процесу». На останньому суду були піддані селяни
декількох губерній Росії, в тому числі й Чернігівської, що вчинили на-
пад на маєток Терещенка у лютому 1906 р. в хуторі Михайлівському,
у першому випадку — перед судом постали селяни сіл Бігач та Лок-
нисте. В обох публікаціях констатується, що «село опустилося до ос-
таннього ступеня спустошення і зубожіння»,46 і, зрештою, цей фактор є
головним у поясненні причин виступів. «В цілому картина народного
спустошення достатньо відома і статистичні дані про села Бігач і Лок-
нисте, на жаль, нічого надзвичайного собою не являють».47
Уважний спостерігач — Могилянський — не міг не помітити, що
«пропаганда», якої, мов вогню, «боялися чини поліції і місцева бюрокра-
тія, взагалі справляла на селян «доброчинний вплив», бо, дякуючи їй,
зменшувалася кількість безглуздих руйнувань, зайвих жорстокостей то-
що.48 Хоча й таких проявів народного гніву не бракувало. Особливо яс-
краво вони виявилися у ході «погрому Михайлівського хутора». Тут
«питання про розподіл не виникало, з’явився своєрідний спосіб експро-
пріації — «бити й палити, тоді пани сами подадуться»,49 — фіксує Мо-
гилянський. Зрозуміло, що автор не схвалював таких вчинків, але ще
більше обурювала його «вакханалія знущання і адміністративної сва-
102 Сіверянський літопис
волі», — за допомогою яких, саркастично резюмує журналіст, — «селя-
нам прищеплювалась повага до закону і священної власності».50
Засобом суттєвого послаблення конфронтації на селі Могилянський
твердо вважав реформи, на які тоді великі сподівання покладала вся
поступова інтелігенція. Навіть частина селян поділяла їхню віру у мож-
ливості Державної Думи розв’язати наболілу проблему. Не випадково
ж Михайло Михайлович наголосив на враженні, яке дістав на «Локнис-
тинському процесі» — «У всіх співбесідників ми констатували палку
віру в Державну Думу, котра стала осередком світлих надій».51
Аграрні статті нашого земляка демонструють його щире вболіван-
ня про долю селянства взагалі і чернігівського зокрема, а надії на бла-
готворні результати цивілізованих, економічно і юридично грамотних
реформ і тепер не полишають українське громадянство.
Життєвий шлях М. Могилянського був далеко не простим, сповне-
ним труднощів і навіть крайнощів, насиченим складними пробле-
мами. І все ж у ньому можна виділити щось незмінне — українство
Михайла Михайловича. Далося воно не просто, не від народження чи
виховання. Сам він писав, очевидно, не виключаючи із загалу і себе:
«У більшості випадків український інтелігент не виростає органічно у
сприятливій родині і суспільній обстановці, а є продуктом самостійної,
важкої і складної роботи совісті і теоретичної думки».52 Важливим чин-
ником вироблення чіткої національної позиції стала й любов до Черні-
гівщини. На жаль, Могилянський не залишив (або, принаймні, вони не-
відомі авторам) розлогих споминів про рідний край, як це зробив його
молодший сучасник М. Ковалевський, але до останьої можливості на-
магався підтримувати зв’язки з батьківщиною. Чернігівські мотиви бук-
вально пронизують його творчість. У кульмінаційний момент розвитку
сюжету роману «Честь» виникає панорама «задніпровських лісів Чер-
нігівщини, що розкрилась з Володимирської гірки».53 За цією фразою
стоїть сам автор з його довічною закоханістю у рідну землю.
Далеко не всі обставини біографії М. Могилянського з’ясовані та
вивчені, а опрацювання його творчої і наукової спадщини вимагає зу-
силь колективу дослідників. Але справа вже зрушила з місця, і ми спо-
діваємося, що в недалекому майбутньому інтеленктуальний доробок на-
шого земляка посяде почесне місце у скарбниці української громадсько-
політичної думки та культури.
Джерела та література, примітки:
1. Національна бібліотека України ім. Вернадского, Інститут рукопису (далі — Ін-
ститут рукопису). — Ф. 131. — № 137.
2. Курас Г. М., Сарбей В. Г. Михайло Могилянський: «Ніколи в житті я не був на-
ціоналістом...» // Вісник Академії наук Української РСР. — 1990. — № 4. — С. 61.
3. Шевчук В. Могилянські: Забута письменницька родина України // Україна. —
— 1988. — № 27. — С. 9.
4. Шумило Н. «Життя людське — храм, а не морг!»: Про роман Михайла Могилян-
ського // Вітчизна. — 1990. — № 1. — С. 86—91.
5. Могилянський М. М. «Чернігівський період» М. М. Коцюбинського. На підставі
особистих спогадів. (Вступ, пріимітки і підготовка тексту Кураса Г. М., Cap-
Степанець Г. П.) // Слово і час. — 1990. — № 12. — С. 48—62.
6. Могилянский М. М. Кабаре «Бродячая собака»: Отрывки из повести о днях моей
жизни / Публикация, А. Сергеева // Минувшее: Исторический альманах. — М. —
СПб., 1993. — Вып. 12. — С. 168—188.
7. Курас Г. М., Сарбей В. Г. Назв. праця. — С. 57—59.
8. Інститут рукопису. — Ф. X. — № 5807. — Арк. 2.
9. Там само.
10. Чернігівський історичний музей ім. В. Тарновського (далі —ЧІМ). — Ал
— Арк. 5.
Сіверянський літопис 103
11. Інститут рукопису. — Ф. X. — № 5812.
12. Там само. — № 5813.
13. Там само. — № 5928.
14. Курас Г. М., Сарбей В. Г. Назв. праця. — С. 60.
15. Могилянський М. Вбивство // Червоний шлях: громадсько-політичний і літератур-
но-науковий місячник. (Харків). — 1926. — № 1(34). — С. 53.
16. ЧІМ. — Ал
— Арк. 10.
17. Шумило Н. Назв. праця. — С. 89.
18. Там само. — С. 91.
19. Курас Г. М., Сарбей В. Г. Назв. праця. — С. 61.
* Мова йде, очевидно, про проголошення І Універсалу, котрий багато хто вважав роз-
ривом з Тимчасовим урядом Росії.
20. ЧІМ. — Ал
— Арк. 29.
21. Курас Г. М., Сарбей В. Г. Назв. праця. — С. 59.
22. Могилянский М. Постановка вопроса об автономии // Украинский вестник. — 1906.
— № 12. — С. 809.
** О. Сац, О. Свєчин — відомі в Чернігові громадські діячі, добрі знайомі М. Моги-
лянського.
23. Державний архів Чернігівської області (далі ДАЧО). — Ф. 1081. — On. 1. — Спр.
61. — Арк. 1—2.
24. Могилянський М. Шевченкови роковини 1916 року (26 лютого). Петроград, 1916.
— Чернігів, 1916. — С. З—5.
25. Могилянский М. Кабаре «Бродячая собака». — С. 172.
26. Там само. — С. 171, 182.
27. Могилянский М. В девяностые годы // Былое. — 1924. — № 23. — С. 135.
28. Там само. — С. 137.
29. Могилянський М. М. «Чернігівський період» М. М. Коцюбинського...». — С. 50.
30. Могилянський М. Честь // Вітчизна. — 1990. — № 1. — С. 111.
31. ЧІМ. — Ал
— Арк. 25.
32. Там само. — Арк. 29—30.
33. ДАЧО. — Ф. 1081. — On. 1. — Спр. 61. — Арк. 2.
34. ЧІМ. — Ал
— Арк. 23.
35. Там само. — Арк. 35.
36. Там само. — Арк. 23.
37. I. JI. Шраг: Документа и матеріали. — Чернігів, 1997. — С. 155.
38. Могилянський Мих. В. Самійленко в 90-х pp. (Із спогадів) // В. Самійленко. Ви-
брані твори (з попереднім словом, примітками і за редакцією Ол. Дорошкевича) —
К.: Книгоспілка, 1926. — С. 247—248.
39. Могилянський М. М. «Чернігівський період» М. М. Коцюбинського...». — С. 50.
40. Там само. — С. 54.
41. Міяковський В. Недруковане й забуте: Громадські рухи дев’ятнадцятого сторіччя.
Новітня українська література // Джерела до новітньої історії України. —
Нью-Йорк, 1984. — Т. 1. — С. 209.
42. Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 312.
43. Могилянский Мих. Из крестьянских настроєний на Украине // Украинский вестник.
— 1906. — № 2. — С. 110.
44. Там само. — С. 112.
45. Там само. — С. 113.
46. Могилянский Мих. Аграрные процессы на Украине // Украинский вестник. — 1906.
— № 3. — С. 172.
47. Могилянский Мих. Еще об аграрных процессах на Украине // Украинский вестник.
— 1906. — № 11. — С. 767.
48. Там само.
49. Могилянский Мих. Аграрные процессы на Украине. — С. 169.
50. Там само. — С. 174.
51. Могилянский Мих. Еще об аграрных процессах на Украине. — С. 769.
52. Могилянский М. М. О культурном творчестве // Украинская жизнь. — 1912. —
С. 14.
53. Могилянський М. Честь. — С. 145.
104 Сіверянський літопис
|