Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200743 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь / Ю. Пригорницький // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 109-113. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200743 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2007432024-12-21T19:44:05Z Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь Пригорницький, Ю. Розвідки 1998 Article Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь / Ю. Пригорницький // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 109-113. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200743 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Розвідки Розвідки |
| spellingShingle |
Розвідки Розвідки Пригорницький, Ю. Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Пригорницький, Ю. |
| author_facet |
Пригорницький, Ю. |
| author_sort |
Пригорницький, Ю. |
| title |
Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь |
| title_short |
Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь |
| title_full |
Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь |
| title_fullStr |
Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь |
| title_full_unstemmed |
Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь |
| title_sort |
павло тичина про тоталітарну владу і молодь |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Розвідки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200743 |
| citation_txt |
Павло Тичина про тоталітарну владу і молодь / Ю. Пригорницький // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 109-113. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT prigornicʹkijû pavlotičinaprototalítarnuvladuímolodʹ |
| first_indexed |
2025-02-05T04:07:41Z |
| last_indexed |
2025-02-05T04:07:41Z |
| _version_ |
1823188935402061824 |
| fulltext |
Юрій Пригорницький
ПАВЛО ТИЧИНА ПРО ТОТАЛІТАРНУ ВЛАДУ
І МОЛОДЬ
Серед творів П. Тичини є й такі, в яких він, спостерігаючи за ото-
чуючим життям, роздумуючи над ним та описуючи його, показує зарод-
ження, розвиток і майбутнє тоталітарної влади в Україні, як складовій
частині Російської імперії, а потім СРСР, життя людей і молоді при
ній.
За твердженням І. Гавриленка, тоталітаризм (лат. totalitas — ці-
лісність, повнота) — державний лад, здійснюючий абсолютний конт-
роль над усіма сферами суспільного життя.
...У соціології, філософії термін «тоталітаризм» має давню наукову
традицію і використовується для аналізу деспотичних політичних режи-
мів, що утворилися у XX столітті (нацизм, «реальний соціалізм», іслам-
ський фундаменталізм та ін.).»1 У філософському словнику читаємо:
«Людство дуже важко звільняється від пут тоталітаризму, але осново-
положною тенденцією розвитку людської цивілізації є еволюція до де-
мократичного шляху розвитку і засвоєння всіх цінностей демократії.»2
Далі там же зустрічаємо й таке: «Влада — на відміну від фізичного
насилля—є сила, яка впливає на тіло, душу і розум, пронизує їх, підко-
ряє іншого своїй волі.
...Хто володіє владою, той одержимий нею. Тому влада в розумінні
ортодоксального християнства при всіх обставинах грішна».3
Отже, тоталітарна влада, це така влада, яка не тільки впливає на
людину, а й здійснює над нею та над суспільством, у якому людина жи-
ве, абсолютний контроль.
Вперше таку владу описав Платон у своїх творах «Про державу»4
та «Закони»,5 показуючи, на його думку, «абсолютну державу». Доклад-
ну характеристику їй дав Карл Поппер6 та інші автори, такі як: Р. Арон,
А. Арендт. Як уже говорилося, звертає увагу на це питання й П. Ти-
чина.
Так, у поемі-феєрії «Дзвінкоблакитне»7 він показує умови зарод-
ження й виникнення тоталітарної влади.
«Феєрія (фр. feerie, від fee -фея, чарівниця). — театральна або
циркова вистава з казковим сюжетом, різними сценічними ефектами і
трюками.
Іноді цим терміном визначають жанрову своєрідність літературних
творів, у яких діють казкові істоти та відбуваються незвичайні події».8
Жанр поеми-феєрії П. Тичина вибрав, мабуть, для того, щоб замас-
кувати свої погляди, не привертати увагу державних ідеологів та й щоб
обдурити цензуру. У ній показується життя, начебто, природи, діють,
дійсно, казкові істоти: Душа Нив, Вітер, Дзвінкоблакитний Пан, Лісо-
ві Дзвіночки та інші. Але насправді П. Тичина мав, звичайно ж, на ува-
зі життя людей, а точніше — українську дійсність 1916—1917 p.p., бо
саме тоді писалася поема.
Головні персонажі поеми — це Душа Нив і Вітер. Вони молоді, ко-
хають одне одного, але мають різний світогляд. У цьому — трагедія
молодих людей. Душа Нив опікується всім живим: квітами, травами,
колосочками. Але вони в’януть без дощу. Складається загрозлива неві-
домість (як і в суспільстві того часу). Вітер може пригнати хмари, й
тоді піде дощ. Але в нього інші плани. Він вважає за потрібне, щоб усе
живе та зелене було спалене сонцем, як «міщанська краса» та «бруд
Сіверянський літопис 109
віковий». А потім уже на новому місці (на згарищі?) будувати нове
життя. Ну точно, як в комуністичному гімні «Інтернаціонал». Спочат-
ку все «разрушить до основанья» разом з «миром насилья» (бо як же
окремо?), а «затем» будувати й надіятись на побудову
«нового мира». Як тепер ми вже побачили, це було ще однією утопією.
Душа Нив не може сприйняти Вітрового рецепту перетворення суспіль-
ства. Вона у напівпритомному стані, просить його відмовитися від таких
жорстокостей, які він хоче фанатично здійснити, просить змилуватися
над життям зелені, не залишати її на спалення сонцем, а пригнати їй
хмари з дощем. Вітер же ультимативно вимагає від Душі Нив приєд-
натися до нього й допомогти нищити, на його погляд, «міщанську кра-
су» разом з усім, що зеленіє та цвіте, «якщо вона його любить». А інак-
ше — їм не бути разом. Душа Нив, звичайно ж, не погоджується, і Ві-
тер кидає її, летить все нищити й палити з іще більшою злістю. Душа
Нив, утративши, таким чином, коханого — божеволіє. П. Тичина тут
показує трагедію багатьох юнаків і дівчат, які під час соціальних ка-
таклізмів опинялися по різні боки барикад. Вони не те, що не могли
вже поєднати своїх доль через різний світогляд, а ставали ворогами, а
то й вбивали одне одного. Так, Душа Нив є представницею і захисни-
цею того світу, який хоче знищити Вітер — більшовик, розуміючи його,
як «міщанську красу», а не красу природи. Душа Нив нізащо не погод-
жується на спалення цієї краси. Отже, П. Тичина показує шкідливість
вузькопартійних поглядів на життя, возведения їх в абсолют, показує
їх антилюдськість. Сучасній молоді треба теж знати це.
Далі, за поемою-феєрією «Дзвінкоблакитне», представники «зе-
леного царства» збираються на лісовій галявині й починають молитися
до свого Бога — Дзвінкоблакитного Пана, просячи в нього дощу. З’яв-
ляються хмари. Всі радіють, що ось-ось упадуть на землю перші крап-
лі, але тут, раптово, налітає Вітер, розганяє хмари й заявляє квітам та
травам, що Дзвінкоблакитний Пан — то їхня вигадка, і все буде, як
він захоче, тобто спалене сонцем.
За цими картинами з життя природи яскраво проступають події в
Україні 1917 p., а також передбачувані наступних років. Люди ждали
кращого життя, як рослини дощу, а з’явилися озброєні загони більшо-
виків, як Вітер, і розпалили так звану «революційну громадянську вій-
ну», а насправді — придушення української волі.
Закінчується поема-феєрія тим, що на ниви спускаються замість до-
щу тумани, тобто морок і болотяна вогкість та задуха. Святе місце пус-
тим не буває, як-то кажуть. Щось приходить. Це й була, у даному ви-
падку, тоталітарна влада.
Докладніше П. Тичина зображує її у наступній поемі-феєрії «Про-
метей»,9 написаній у 1917—1923 pp. У ній він, начебто, заглядає в май-
бутнє. Закінчилися «революційні» війни. Створено тоталітарну держа-
ву з тираном на чолі, яка називається «два нулі». У ній все регламен-
товано. Вночі, наприклад, заборонено ходити. Як і в платонівській
«ідеальній державі», за порядком слідкують вартові, молоді сильні лю-
ди. Вони бездумно виконують накази, сліпо бачачи у цьому своє покли-
кання. На це варто звернути увагу сучасній молоді, бо сліпе підкорен-
ня чужій волі також призводить до трагедій, губить молоді душі. Мо-
лода людина, народившись, наприклад, у якійсь тоталітарній держа-
ві, все одно, звичайно ж, сприймає її за Батьківщину і ладна виконати
будь-які її накази, навіть злочинні, як потрібні й правильні. Адже мо-
лодь не має досвіду і, набуваючи його, набуває те, що має в житті. Во-
на навіть не задумується, в якій державі живе. А якщо задумається,
то чи розуміє? Бо все велике краще бачиться на відстані, говорив
Л. Фейхтвангер. А якщо зрозуміє, то що робити? Дуже просто. Треба
завжди хоча б чинити по совісті. Правда, це нелегко, а інколи й смер-
110 Сіверянський літопис
тельно небезпечно. Але, за Ісусом Христом, не треба боятися ворогів,
бо вони можуть вбити лише тіло, а не душу. Саме душу треба берегти.
Бо нащо людині світ, якщо вона занапастить душу. Нагорода чекає то-
го, хто поступить по совісті, не жаліючи тіла свого, тобто життя тілес-
ного, бо він здобуде життя вічне. Але кожен вільний вибирати, як йому
чинити. Це право дає Бог.
У поемі «Прометей» показано, як вартові б’ють перехожого, який
наважився вночі не спати, а ходити й попався до них у руки. У державі
«два нулі» проголошено волю, що «земля усім», що ніхто не має права
нікого бить. Але це лише лозунги, й вартові або порушують їх, б’ючи
перехожого, або й зовсім не знають. Перехожий, дитя цього ж тота-
літаризму, намагається захищатися його ж методами та лозунгами. Він
погрожує підняти криком (?) весь світ «проти гнобителів на бунт».
П. Тичина показує, що в суспільстві, де щастя проголошується за пра-
вилами можновладців, виконання яких дотримується силою вартових,
людина відчуває себе пригнобленою.
У державі «два нулі» державні службовці бояться «розколу», іна-
кодумства. Всі повинні бути однаковими «стандартизованими індивіда-
ми». Тиран, керівник держави, обіцяє підданим все, тільки б вони не
бунтували й дотримувалися стандартів. У цій державі «красою стала
точність, замість казок, розрахунок». У ній осміяно подвиг Прометея,
як сплеск почуттів, а не розрахунку. Держава має «прапор кривавий»
(дивно, як це весь час проходило через цензуру?). У ній Богом стала
техніка, наука, а технізація — постійне явище. У людей замість імен та
прізвищ —- порядкові номери: 1, 2, 3, 4 і т. д. Вони всі працюють, бо
«кто не работает — тот не ест». Проводять в гори кабель, будують
якусь аеростанцію, прокладають тунель. Державна ідеологія весь час
їм товкмачить, що земля їхня цвіте і кожен у них ситий (як недавно в
СРСР). Ідеологи та керівники держави мріють зв’язати «на однім рин-
ку громаду «В» й громаду «С» (як у недавній РЕВ). Вони милуються
штучними творіннями людських рук, які руйнуються згодом природою,
бо не вписуються в неї, побудовані всупереч їй, а в наш час викличуть
екологічну катастрофу. П. Тичина, як бачимо, передбачав це.
Країну «два нулі», в якій живуть ці люди, вони колись підкорили
(чим не аналогія з підкореними Росією республіками в СРСР). У них,
як і в платонівській «ідеальній державі», немає навіть «самого... слова
батько», бо всіх дітей виховують разом, і вони не знають чиїх батьків є
діти. «До чого це» — кажуть керівники держави.
Дивлячись на муки Прометея, жителі країни «два нулі» лише жал-
кують, що поміж них не виявилося на даний момент художника, щоб
змалювати його, чи археолога й психіатра, щоб дослідити. Бо Прометея
вони сприймають, як цікавого дивака, прикутого антикварними лан-
цюгами до скелі. Тичина цим показує, до чого призводить відкидання
міфів і казок, традицій, що робилося на той час в СРСР. Він проти за-
борони казок і міфів у радянських школах на той час, бо вважає,
що саме казка веде людськість у житті, «окриляє дух в борні, світить у
тьмі віків, як весна цвіте, кличе до життя, до правди», яку топчуть самі
ж люди.
Поет жахається від «правди» держави «два нулі». Загальнолюдська
правда там «порожній звук». У ній своя правда, яку проголошує один
з її керівників: «Коли на півдні суша і люд не може впоратись із цим—
ми тисячі туди перекидаєм робочих рук». Отже, люди не належать са-
мі собі. Вони «одержавлені», знаходяться під жорстоким адміністратив-
ним контролем. Оце і є правда. Але далі вона ще жахливіша:
Коли заслабне хто хочби й з талантом,
і знаєм ми, що він лиш буде вить,
Сіверянський літопис 111
а не співать, і що вже ми від нього
корисного нічого не візьмем —
такого ми вбиваєм. Це в нас правда.
Бо правда те, що вимага земля.
Бо правда те, що нам диктує людськість
і дисципліна — вищий пункт її.10
Звичайно ж, це ніяка не правда, її не диктує ні земля, ні людськість,
а патологічна уява творців тоталітарної влади, які змушені це робити
для виживання суспільства, над яким панують. Це те, до чого приво-
дить «точність і розрахунок», «замість казок» — до нелюдського праг-
матизму, раціоналізму й до звичайних убивств. Але керівники держави
«два нулі» вважають, що в їхньому суспільстві нема жорстокості, вод-
ночас вони не люблять і «дурного співчуття». Вбивають людину, яка
стала «не корисною», електрикою — «без болю і без крові». Це навіть
не є карою у їхньому розумінні. Карають же рідко, як виняток, за зра-
ду, «з громади проганяючи». Але так вважати, за людськими мірками,
це є просто психічною неповноцінністю. За П. Тичиною все в тоталітар-
ній державі ненормальне, нелюдське.
Але творці тоталітаризму думають інакше. Вони мріють про здійс-
нення своїх утопій. Так, у них уже нема ні бідних, ні крадіжок, ні ца-
рів, ні Бога (майже як в СРСР). Нема нужди, голодних. Головне тепер
для них «в своїх руках тримати всю землю, тобто, здійснювати диктату-
ру правлячої меншості над пригнобленою більшістю руками самої ж
більшості, при допомозі ідеологічної демагогічної брехні. Тут «зникли
войни, але війна на кожнім кроці», бо ворогом є кожен для творців «то-
талітаризму», «хто мислить у куточку... є дисонанс». Вони не мають і са-
мі щастя в своїй державі, бо:
Що значить «щастя»,
коли тремтиш за кожну тую мить,
що хтось повстане десь в якійсь громаді
або прорветься думка десь своя, для нас шкодлива.11
Щастя для творців тоталітарної держави настало б тоді, за П. Тичи-
ною, коли б усі уніфікувались, стали жити й думати однаково, «покроє-
ні одним аршином». Але це неможливо, бо антиприродно по своїй суті.
Для них «Прометей, який розуміє все, як єсть», «шкодливий» їм. (Як в
СРСР). Вони не звільняють Прометея з ланцюгів, залишають його далі
мучитись. Бо мета їхньої діяльності
Узять
у ланцюги всю землю і людину,
добро і форми, всі думки, чуття...12
Ну, зовсім тобі недавні більшовицькі мрії про світову революцію та єд-
нання пролетарів усіх країн.
П. Тичина вустами Прометея називає людськість «дуплом трухля-
вим» і запитує, чц не доведеться знову вогонь той Прометею «красти,
боротись, однімать», тільки вже не в богів, а в лихих людей? Для ньо-
го тоталітарна влада — це пекло на землі. Бо «щастя» при ній казенне
і мова рабства «чується навкруги». Так мучивсь Прометей»,13 підсумо-
вує поет, маючи на увазі життя при тоталітаризмі. Бо за щастя вистав-
ляються якісь тлінні матеріальні блага, а в духовному житті панує
«мерзость і покора», «сила і деспотизм». Люди в такому суспільстві, на-
справді навіть забули, страждаючи,
що таке страждання,
що печаль.
Силу у своїх перемогах,
вони отупіли.
Казка і дійсність
завжди в ворожнечі.14
112 Сіверянський літопис
Отже, як бачимо, поема-феєрія «Прометей» П. Тичини — це перед-
бачення ним у 1923 р. радянського тоталітаризму.
Багато чого повчального є і в інших творах П. Тичини, в тому числі
й для сучасної молоді. Наприклад, у вірші «Зустріли комсомольців обу-
рених украй ізнову шкідництво викрито»,15 із збірки «Чернігів», надру-
кованій у 1931 p., показано комсомольську молодь того часу, як заляка-
ну жертву державної ідеології, агітації та пропаганди. Комсомольці не
живуть нормальним життям, бо преса щодня сповіщає про викриття
шкідництва, вимагає цього й від комсомольців як помічників партії. А
комсомольці бігають, як вівці, шукають шкідництво, лають старе, яке
часто «негадано проходить» як «своє», не розуміючи, що воно ніяке не
старе, а їхнє сьогодення. Знищуючи начебто «старе», вони нищать своїх
сучасників, об’являючи їх носіями старого. Це трагедія для молоді, яка
підпадає під чийсь вплив, втрачаючи можливість самостійно вибирати
шляхи в житті, мету життя. Трагедія тут ще й у тому, що комсомольці
впевнені були в науковості своїх дій і хотіли, щоб «наукою пронизано
все було життя». Для них, як і для старших їхніх керівників, комуністів,
наука стала Богом. Та згодом виявилося, що вона ніякий не Бог, а об-
межене творіння обмеженої фізично й розумово людини, схильної до
возведення навіть своїх помилок до рівня догми й істини.
Отже, в П. Тичини є чому повчитися як молоді, так і старшим по-
колінням. Бо не всі бачать речі такими, якими вони є, а коли й бачать,
то не можуть пояснити П. Тичина ж дивився, бачив і пояснював.
Джерела та література:
1. Соціальна філософія: Короткий Енциклопедичний словник (Загальна редакція і ук-
ладання: В. П. Андрущенко, М. І. Горлач). — Київ — Харків, 1997. — С. 359—360.
2. Философский энциклопедический словарь. — М.: — 1997. — С. 458.
3. Там само. — С. 70.
4. Платон. Сочинения в 3-х т. — М., 1968—1971. — Т. 1.
5. Там само. — Т. 3.
6. Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. У 2-х т. — К, 1994.
7. Тичина П. Г. Зібрання творів. У 12 т. Художні твори: Т.1. — К, 1983. — С. 318
—321.
8. Лесин В. М. Літературознавчі терміни. — К., 1985. — С. 235.
9. Тичина П. Г.Зібрання творів. У 12 т. Художні тори: Т. 1. — К., 1983. — С. 463—
489.
10. Там само. — С. 475.
11. Там само. — С. 476.
12. Там само. — С. 477.
13. Там само. — С. 478.
14. Там само. — С. 479.
15. Там само. — С. 228.
Сіверянський літопис 113
|