Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти
Збережено в:
| Дата: | 1998 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1998
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200749 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти / I. Бичко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 147-151. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200749 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2007492024-12-21T19:44:51Z Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти Бичко, I. Філософська скарбниця 1998 Article Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти / I. Бичко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 147-151. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200749 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця |
| spellingShingle |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця Бичко, I. Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Бичко, I. |
| author_facet |
Бичко, I. |
| author_sort |
Бичко, I. |
| title |
Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти |
| title_short |
Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти |
| title_full |
Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти |
| title_fullStr |
Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти |
| title_full_unstemmed |
Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти |
| title_sort |
історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1998 |
| topic_facet |
Філософська скарбниця |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200749 |
| citation_txt |
Історичний старт окцидентальної філософії: західноєвропейський і український варіанти / I. Бичко // Сіверянський літопис. — 1998. — № 6. — С. 147-151. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT bičkoi ístoričnijstartokcidentalʹnoífílosofíízahídnoêvropejsʹkijíukraínsʹkijvaríanti |
| first_indexed |
2025-02-05T04:07:55Z |
| last_indexed |
2025-02-05T04:07:55Z |
| _version_ |
1823188949976219648 |
| fulltext |
Ігор Бичко
ІСТОРИЧНИЙ СТАРТ ОКЦИДЕНТАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ:
ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКИЙ ВАРІАНТИ
(ДО ТИСЯЧОЛІТТЯ ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЛОСОФІЇ)
Первинним виявом людської соціальності, що свідчив про форму-
вання гомінідного — трансбіологічного — феномену, було виникнення
родоплемінного типу спільноти, способом існування якої була вже не біо-
логічна еволюція, а історія. Істотними характеристиками родоплемінної
спільноти виступають (хай ще у найпримітивніших формах) спільність
території мешкання, економіки, мовної комунікації і — чи не найістот-
ніше — духовність, що виразно пробивається крізь товщу ще багато в
чому тваринної психіки. Попри свою структурну архетипічність, духов-
ність виявляє помітну змістовну варіативність у різних спільнотах. Але
ж всі названі ознаки є виявами (знову повторимо, хай ще досить примі-
тивними) того, що ми сьогодні відносимо до сфери етнічного.
Етнічні (пізніше — етно-національні) характеристики є чи не най-
давніші ознаки людської соціальності, особливо у її духовному вимірі,
в духовній культурі людства. Вони формуються вже на рівні первісної
— міфологічної (хтонічний і героїчний її шари) та міфо-епічної свідо-
мості — родоплемінних людських колективів і особливої виразності
(ментальної) набувають у розвинутих формах духовної культури, що
виникають на базі міфо-епіки, зокрема у культурі філософській.
Загальновідомо, що виникнення філософії (як й інших форм сус-
пільної свідомості — релігії, моралі, мистецтва та ін.) відбувалося у
ході формування найдавніших цивілізацій (Давнього Китаю, Давньої
Індії, Давньої Греції тощо) у процесі диференціації синкретичного зміс-
ту міфологічної і міфо-епічної первісної свідомості. У цьому плані гово-
рять про давньокитайську, давньоіндійську та давньогрецьку філософію
(вже самі ці назви, як бачимо, свідчать про безперечно етнічний харак-
тер філософського знання ще на ранніх етапах його історії). Сучасні
історико-філософські дослідження досить грунтовно змальовують про-
цеси поступового формування найдавніших форм філософського знання
з відповідного (специфічного для кожного цивілізаційного регіону) мі-
фо-епічного змісту. Але особливості подальшого ходу історико-філософ-
ського процесу досліджені не так грунтовно.
Говорячи про сучасну світову філософію, ми звичайно вирізняємо у
ній кілька якісно відмінних (у типі, стилі, методології та інших харак-
теристиках способів філософування) філософських парадигм. Найчасті-
ше говорять про західну (окцидентальну, європейську) і східну (орієн-
тальну, азійську) філософію. Про подібну відмінність («західну» і
«східну») нерідко говорять і у більш широкому — стосовно духовної
культури в цілому — плані.
Але ж сучасна західна філософія, представлена значною множиною
національних філософій (а не самою лише грецькою), так само, як і
східна філософія нині не вичерпується китайським чи індійським її ва-
ріантом. У даному тексті ми обмежимося лише спробою розібратися в
особливостях становлення і розвитку західної, окцидентальної, європей-
ської її парадигми.
Одразу зауважимо, що численні школи сучасної європейської фі-
лософії виникають хронологічно не одночасно. Найдавнішою серед них,
Сіверянський літопис 147
звичайно ж, є давньогрецька, антична, «еллінська» філософія, що фор-
мується у VII—VI ст. до н. е. на базі давньогрецької міфології і епосу.
Що ж до всіх пізніших етно-національних варіантів європейської філо-
софії, то їхній зміст величезною мірою визначався змістом давньогре-
цької філософії, а спосіб їх зв’язку з власного етно-міфологічною базою
набував у кожному конкретному випадку специфічних особливостей.
Римська антична філософія — найдавніша після давньогрецької єв-
ропейська філософська школа — виникає у III—II ст. до н. е. Римська
філософія свій зміст запозичує у еллінської (давньогрецької) філосо-
фії, ми знаходимо у ній ті ж самі філософські напрямки, що були про-
відними на цей час (доба еллінізму) у грецькій античній філософії —
стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), епікуреїзм (Тіт Лукрецій
Кар), скептицизм та еклектизм (Цицерон, Варрон та ін.). Римська фі-
лософія (як великою мірою й інші форми духовної культури) була за-
позиченою у греків — загальновідомою стала кинута якось Горацієм
фраза про те, що римляни завоювали Грецію мечем, греки ж завоюва-
ли римлян культурою.
Але величезною помилкою було б заперечувати змістовну специфіч-
ність римської античної філософії порівняно з грецькою. Адже попри
безперечно великий вплив, що його спричинила на римську культуру
набагато розвинутіша від неї культура грецька, римляни були окремим,
відмінним від греків етносом і тому, як це завжди буває у подібних
випадках, запозичували здобутки чужої культури не механічно, а вит-
лумачуючи їх через особливості свого менталітету. Відзначаючи цю об-
ставину, відомий спеціаліст з римської філософії Г. Г. Майоров, демон-
струє це на прикладі одного з найвідоміших римських мислителів Цице-
рона: «У еклектизмі Цицерона, — пише Майоров, — все частіше вба-
чають грандіозну спробу створити на новій соціально-історичній основі
суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності
її і водночас партикулярності. Йдеться про філософію, яка б відпові-
дала і універсалістському духові світової римської держави, й індиві-
дуальним потребам кожного її громадянина. Ця філософія, розрахована
на всіх і кожного в цьому величезному, строкатому і суперечливому
римському світі, мимоволі мала стати еклектичною або, краще сказати,
синтетичною, такою, що об’єднує в собі і пропускає крізь себе все, що
було створено до неї у сфері думки підвладними Риму народами... Пра-
вильна оцінка еклектизму або, краще сказати, синкретизму Цицерона
не знімає, звичайно, питання про ідейні джерела його філософії і вплив
на його погляди концепцій елліністичних шкіл».1 Римська специфіка ви-
разно виявляється і у римській школі неоплатонізму (Плотін, Порфи-
рій), хоча сама концепція неоплатонізму є, безперечно, елліно-еллініс-
тичною.
Але коли на початку нової ери міць «світової» Римської імперії по-
чала швидко занепадати, а на її територію (головним чином у західно-
європейському регіоні) зростає тиск «варварських», переважно герман-
ських, народів, римські інтелектуали, усвідомлюючи неминучість падін-
ня імперії (принаймні у західній її частині — адже, як відомо, на той
час Римська імперія розпалася на Західну і Східну — Візантійську —
імперії), по суті, цілком свідомо розробляють програму передачі рим-
ської духовної спадщини майбутнім новим владарям Європи. Аврелій
Августин проголошує Рим вічним і «нетлінним» («божественним») фе-
номеном, втіленням якого є вселенська християнська церква (а не реа-
льна столиця колишньої імперії, здобута у 410 р. вестготами Аларіха,
що не могло не стривожити християн), яка має стати пастирем людства
на шляху до «граду Божого», пастирем не тільки духовним, але й по-
літичним, як це підтвердила майбутня західноєвропейська історія серед-
ніх віків. Римський філософ Боецій, ув’язнений (і пізніше страчений)
остготським королем Теодоріхом, розробляє у в’язниці програму перек-
148 Сіверянський літопис
ладу грецьких філософських текстів на латинську мову, починаючи з
«Логіки» Аристотеля, щоб надати латинським текстам суворості і визна-
ченості. Подібний підхід застосував попередник Боеція, перекладач Біб-
лії на латинь Ієронім. Цей переклад (пізніше проголошений каноніч-
ним) отримав красномовну назву «Вульгата» (повна назва «ВіЬІіа sacra.
Vulgatae editocnis», vulgaris латинською мовою означає «загальноприй-
нятний», «стереотипізований», «популярний»).
Ще один римлянин — Коссиодор, — який довгий час служив при
дворі остготських, потім лангобардських правителів Італії, вписує остго-
тів у римську історію, роблячи їх тим самим «продовжувачами» історії
Риму. Але особливо показовою є праця Коссиодора «Варії», у якій він
публікує тексти численних указів, розпоряджень, едиктів тощо остгот-
ських королів — цим документам властива чисто римська (без будь-
якого врахування готської специфіки) форма державно-політичної до-
кументації — це своєрідний римський взірець (стандарт, шаблон) для
готських (і будь-яких інших) державців. Як відзначає фахівець з ран-
ньосередньовічної культури В. І. Уколова: «для розуміння генези захід-
ноєвропейської сердньовічної культури важливо враховувати, що вона
формувалася в регіоні, у якому знаходився центр потужної високороз-
винутої універсалістської римської культури. Ця культура мала де-
тально й глибоко розроблену філософію (багато в чому запозичену у
греків), своєрідну теологію, широкий спектр науково-практичних знань,
політичої теорії; вона була сформована не тільки теоретично, у систе-
мах поглядів, але і зафіксована у соціально-психологічних стереотипах,
способі життя, народних віруваннях. Неможливо уявити, щоб настільки
розвинута багатовікова культура могла б зникнути історично єдиномо-
ментно в той час, коли ще продовжували існувати соціальні стосун-
ки й інститути, нерозривно пов’язані з нею, були живі люди, вихованії
в її дусі».
Теократичні інтенції римської церкви, претензії не тільки на духов-
ну владу, але й на керівництво у світських справах (насамперед у полі-
тиці) відверто виявляються вже за понтифікату папи Григорія Велико-
го (VI—VII ст.). Якщо у попередній період здійснювалася активна ла-
тинізація не тільки змісту, але й мовної форми середньовічної культури
(нав’язування західноєвропейському суспільству етнічно чужої і тому
штучної мови культурного спілкування), то тепер під тиском життєвої
практики спостерігається все частіше своєрідне нехтування граматич-
ною правильністю і милозвучністю латинського мовлення. Починаються
процеси певної деформації латини (поява, як тоді висловлювались,
«варварської» латини, або, як би ми сказали сьогодні, «суржику» —
неодмінного супутника користування будь-якою мовою як мовою «між-
національного спілкування» ).
Римські інтелектуали поклали собі за місію формувати свідомість
нових господарів Європи («варварів») як римську (римоментальну) і,
відповідно, формувати уявлення про латинську мову, як про «єдино
можливу культурну мову», виховуючи одночасно зневагу до рідних (ет-
нічних) мов європейських народів, як нібито «плебейських», що прин-
ципово «не здатні» виражати високі духовні цінності культури. Тому і
засвоєння філософської культури пропонувалося як «латиномовне» і
«римоментальне» продовження історії римської філософії. Це і справді
істотно загальмувало розвиток національних форм філософії у народів
Західної Європи, загальмувало цей розвиток аж до доби Ренесансу, яка
здолала мовну монополію латини на світ духовної культури і тим самим
відкрила шлях джерелам етно-національної духовної скарбниці (міфо-
логія, епос, фольклор) до висот культури (у тому числі і філософської).
І все ж у деяких західноєвропейських народів — йдеться насампе-
ред про англійців, французів і німців — культурно-історична ситуація
Сіверянський літопис 149
складається, більш сприятливо для етно-культурного розвитку, внаслідок
чого маємо тут більш ранній (VIII—IX ст.) розвиток етно-національних
шкіл філософування.
Серед європейських провінцій Римської імперії найбільш розвину-
тою у духовному відношенні була Галлія, яка ще до римського завою-
вання зазнала глибокого елліністичного впливу (т. зв. латенська куль-
тура IV—III ст. до н. е.) з боку грецької колонії Массалії. Тому саме
тут виникають чи не перші християнські монастирі і вже у IV ст. ми
знайомимося з іменами Гіларія з Пуат’є і трохи пізніше (V ст.) Клода
Мамерта, носіїв патріотичної думки. Наступ германських племен, про-
те, вже у IV—V ст. породжує масову еміграцію інтелектуальних кіл до
Ірландії, населеної спорідненими кельтськими племенами. Тут створи-
лися сприятливі умови для спокійної інтелектуальної роботи у новозбу-
дованих емігрантами монастирях (Клонард, Бангор та ін.) над старо-
винними латинськими і грецькими рукописами в атмосфері ніким не об-
межованого впливу міфо-епічного і фольклорного матеріалу.
У кінці VI ст. починається повернення ірландської еміграції до Єв-
ропи. Одним з перших повертається Колумбан з учнями, які заснову-
ють у Галлії монастирі у Люксейлі і Сен-Галлені. У VIII ст. на запро-
шення Карла Великого до Франції прибуває Алкуїн, який створює при
дворі імператора знамениту Академію, з якої починається «Каролінзь-
ке відродження», у IX ст. до Франції прибуває ще один ірландець, зна-
менитий Іоан Скот Еріугена, який перекладає на латину «Корпус Аре-
опагітики» Псевдо-Діонісія. Творчість Еріугени (його праця «Про по-
діл природи») багато в чому не відповідає римській ортодоксії. Так
формується оригінальна французька філософія, що знаходить подаль-
ший свій оригінальний розвиток у творчості Беренгара Турського, Рос-
целіна, Абеляра та ін.
Початки оригінальної філософської школи в Англії започаткували
ті ж Алкуїн та Еріугена, а дальший свій розвиток англійська національ-
на школа знаходить у діяльності Оксфордської групи (перш за все Іоана
Дуне Скота та В. Оккама); «ірландська» традиція позначалась у діяль-
ності англійських філософів навіть вже й Нового часу (Дж. Берклі).
Німецька філософія починається з діяльності учня Алкуїна Храбра
Мавра (IX ст.), Ноткара з Сен-Галленського монастиря, перекладача
Боеція на верхньонімецьку мову і формування у XIII ст. містико-екзи-
стенційної лінії німецької філософії (М. Екгардт, Г. Сузо, Й. Таулер,
Я. Беме, М. Лютер та ін.). Опозицію римо-латинської і оригінально-ет-
нічної філософської думки в європейській філософії можна простежити
в одній з провідних альтернатив західноєвропейської середньовічної фі-
лософської думки — номіналізму і реалізму.
Істотно інша ситуація у плані формування філософських знань
склалася на теренах Східної Європи (на «прабатьківщині» слов’ян, як
називав землі середнього Подніпров’я чеський вчений Нідерле), в зем-
лях місцевих автохтонів, що були пращурами українського народу. На-
звана територія ще задовго до знайомства з християнською (греко-ві-
зантійською, а не римською) цивілізацією зазнавала тривалого впливу
античної грецької культури з боку понтійських колоній давніх еллінів
(щось подібне до кельтів Галлії, але раніше — ще з VI—V ст. до н. е.).
На час формування праукраїнського етносу (VI ст. н. е.) він мав вже
розвинуту систему міфології (т. зв. «Велесова книга»), а трохи пізніше
і билинний епос (київського і новгородського циклів). Тож на час зуст-
річі з християнською візантійською культурою русичі (об’єднані до то-
го ж у могутню Київську державу) мали розвинуту у світоглядному
плані етнічну свідомість.
Тож запозичення християнської (візантійської) культури відбува-
лося у процесі тривалого (XI—XII ст.) творчого діалогу між міфо-епіч-
150 Сіверянський літопис
ною свідомістю києво-русичів і візантійською християнською цивіліза-
цією. Крім того, християнська культура, на відміну від Західної Євро-
пи, виступала зовнішнім щодо Київської землі феноменом (у Західній
же Європі, вже відзначалося, християнська культура поширювалася
римлянами — Ієронімом, Августином, Боецієм, Коссиодором та ін., на
землях, що колись входили до складу Римської імперії, і адресувалася
населенню, яке великою мірою у свій час було підданим Римської дер-
жави) — і тому завдяки переважно цій обставині засвоювалося руси-
чами не у чужомовній (грецькій), а рідномовній формі (західні, ж єв-
ропейці, як відзначалося, змушені були приймати християнську культуру
у чужомовній — латинській — формі).
Таким чином українська філософія формується у європейській, ок-
цидентальній парадигмі, про що пишуть не тільки українські, але й за-
рубіжні, в тому числі і російські, дослідники. Так, відомий російський
дослідник Г. П. Федотов спеціально наголошує, що «в киевскую епоху
Русь имела все предпосылки, из которых на Западе в те времена вы-
ходили первые побеги свободы», саме тому, запозичуючи візантійське
християнство, Київ не міг прийняти тоталітарної політичної культури
візантизму, оскільки у київському суспільстві для неї «отсутствовали
все социальные предпосылки... Русь в принципе жила общей жизнью с
Западом». Але, будучи країною окцидентальної культури, Київська
держава формує свою філософську свідомість у рамках більшої неза-
лежності від прямого тиску більш розвинутої християнської культури
Візантії, ніж це було у молодих країнах Західної Європи, що форму-
валися на теренах колишньої Римської імперії, етнічна культура біль-
шості яких не могла протистояти всерйоз (за певним винятком Англії,
Франції і Німеччини, про що вже говорилося) тиску потужної рим-
ської культури. Тож не дивно, що вже у XI ст. на українських землях
відбувається активний процес формування києво-руської оригінальної
філософської думки, з’являються й перші оригінальні твори русичів-
любомудрів, як, наприклад, «Слово про закон і благодать» першого
київського митрополита-русича Іларіона. Вступаючи через два роки у
XXI століття, ми зустрічаємо десяте століття існування вітчизняної —
української — філософії, її славний тисячолітній ювілей.
Джерела та література:
1. Майоров Г. Г. Цицерон как философ // Цицерон, философские трактаты. — М.,
1985. — С. 9.
2. Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего средневековья. — М., 1989.
— С. 7.
3. Федотов Г. П. Россия и свобода // Знамя. — 1989. — № 12. — С. 199.
4. Там само. — С. 200.
Сіверянський літопис 151
|