«Червоний полковник»
Збережено в:
| Дата: | 1999 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1999
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200820 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | «Червоний полковник» / В. Емельянов // Сіверянський літопис. — 1999. — № 1. — С. 174-176. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200820 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2008202024-12-24T19:14:22Z «Червоний полковник» Емельянов, В. Краєзнавча мозаїка 1999 Article «Червоний полковник» / В. Емельянов // Сіверянський літопис. — 1999. — № 1. — С. 174-176. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200820 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка |
| spellingShingle |
Краєзнавча мозаїка Краєзнавча мозаїка Емельянов, В. «Червоний полковник» Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Емельянов, В. |
| author_facet |
Емельянов, В. |
| author_sort |
Емельянов, В. |
| title |
«Червоний полковник» |
| title_short |
«Червоний полковник» |
| title_full |
«Червоний полковник» |
| title_fullStr |
«Червоний полковник» |
| title_full_unstemmed |
«Червоний полковник» |
| title_sort |
«червоний полковник» |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1999 |
| topic_facet |
Краєзнавча мозаїка |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200820 |
| citation_txt |
«Червоний полковник» / В. Емельянов // Сіверянський літопис. — 1999. — № 1. — С. 174-176. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT emelʹânovv červonijpolkovnik |
| first_indexed |
2025-02-09T04:07:06Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:07:06Z |
| _version_ |
1823551286697525248 |
| fulltext |
КРАЄЗНАВЧА МОЗАЇКА
«ЧЕРВОНИЙ ПОЛКОВНИК»
Так називали в Червоній Армії Миколу Григоровича Кропив'янського, доля якого
була характерною для тих, хто пішов за більшовизмом.
Народився він у 1889 р. у козацькій сім’ї на Ніжинщині в селі Володькова Діви
ця. Батько багатодітної сім’ї зумів дати йому початкову освіту в рідному селі, а по
тім, у Ніжині, Кропив янський закінчив Грецьке училище та склав екстерном екзамен
за гімназію. Юність його припадає на бурхливий період російської революції 1905 —
1907 рр., саме тоді він знайомиться із соціал-демократичними ідеями, які однак не
зіграли істотної ролі в його подальшій долі.
У 1908 році М. Г. Кропив’янський вступає вільнонайманим на військову службу,
а згодом — до Чугуєвського військового училища. Закінчує його з відзнакою перед
початком Першої світової війни. Сподівається потрапити у лейб-гвардію, але замість
цього — провінційний піхотний полк. Не допустило високе начальство в привілейовані
війська вихідця із козаків. Мабуть, тоді і з’явилася перша тріщина у душі молодого
офіцера. Однак світова війна, яка незабаром почалася, відкрила перед М. Г. Кро-
пив'янським нові можливості — добре воюючи, можна було в короткий термін до
сягнути того, що неможливо було у мирний час. Підпоручик Кропив’янський, розумі
ючи це, не упускає свого шансу. Сміливого офіцера минають кулі, натомість як із ро
гу достатку сиплються нові звання і нагороди. На початок 1917 р. він уже підполков
ник, нагороджений 8-ма орденами і офіцерським «Георгієм» за хоробрість. Здавалося
б, що майбутнє забезпечене, щоправда, за одної умови — перемоги над Німеччиною,
яку, як відомо, царській Росії не вдалося здобути.
Повалене самодержавство в лютому 1917 р. захоронило під своїми обломками
і всі плани Кропив’янського. Безумовно, для перспективного військовика це було тра
гедією. Треба починати все спочатку і на голому місці. Адже на колишні заслуги уже
ніхто не зважав. Більше того, за них розлючена «революційна солдатня» могла по
збавити і життя. Подібних прикладів у той час було багато. Маючи неабиякий при
родний розум, М. Г. Кропив'янський досить швидко зорієнтувався у тодішній полі
тичній ситуації. Більшовики стрімко набирали силу. Тому свій вибір він зробив рішу
че і, як здавалося йому в той час, безпомилково. В середині 20-х років Кропив’ян
ський так згадує про ті дні у своїй автобіографії: «З перших днів лютневої револю
ції шанований солдатами за героїзм і гуманне ставлення, повне прийняття і рішуче
проведення в життя завоювань революції... став на чолі фронтового руху солдат, які
обирали мене у різні комітети. За більшовизм... був арештований і перебував під
арештом з липня по листопад 1917 року».
Більшовицький переворот у Петрограді виправдав надії колишнього підполковни
ка і сприяв стрімкому злетові його слави. Солдати 12-го корпусу Південно-Західного
фронту обирають Кропив’янського своїм командиром, а незабаром у Катеринославі
він стає начальником штабу Другої революційної армії. З ось таким послужним спис
ком з’являється М. Г. Кропив’янський у Москві.
Тим часом політичні події в Україні стрімко розвиваються у своїй трагічній послі
довності і логіці. Німецькі війська, вступивши на Україну весною 1918 року, не тільки
боролися з більшовиками, а й відверто грабували селян, вивозили хліб. Крім цього,
уряд гетьмана Скоропадського, що прийшов до влади за допомогою німецьких шти
ків на зміну Центральній раді, повернув поміщикам 'їхні володіння, поміщики стали
відшкодовувати збитки, що теж перетворилося у грабіж селян. Опинившись таким
чином між молотом і наковальнею, селяни кидали все і втікали у ліси, де на них
чекали більшовики і створювані ними партизанські загони. Останні за рахунок цих
втікачів поповнилися настільки, що, наприклад, улітку 1918 р. всі ліси Ніжинського по
віту буквально були запруджені червоними партизанами. Тим часом у Москві уважно
стежили за подіями в Україні. Ленін розумів, що втрата України стала б для Росії
трагедією. По-перше, перекрився б головний хлібний канал у голодне більшовицьке
царство. По-друге, Німеччина могла у будь-який момент напасти на радянську Росію,
використовуючи Україну як плацдарм для нападу. Уникнути цих смертельних загроз,
174 Сіверянський літопис
на думку Леніна, можна було лише через повстання на Україні, яке, у свою чергу,
мало б призвести до революції у Німеччині, виходу її з війни і анулювання ганебного
Брест-Литовського договору.
Тому у цій ситуації пропозиція М. Г. Кропив’янського підготувати на Україні все-
загальне повстання проти німців і гетьмана Скоропадського була сприйнята з радістю.
У Москві давно вже шукали таку людину. Одержавши великі повноваження і деталь
ні інструкції від Бубнова, члена радянсько-українського уряду, М. Г. Кропив’янський
нелегально прибуває в Україну і з’являється у Ніжинському повіті в кінці травня 1918
року. Тут він досить швидко наводить порядок у місцевих партизанських загонах,
власноручно розстрілюючи тих, хто не виконує його наказів. Як це не парадоксально]
але в ніжинських лісах Кропив’янському як колишньому офіцерові ще не повністю до
віряють. Але незабаром нові «соратники» червоного полковника на власні очі пере
конуються у безпідставності своїх підозр. Так, під час бою з носівською вартою,
М. Г. Кропив’янський сам заколює багнетом кількох офіцерів, підтверджуючи цим
самим свою відданість більшовизму. У розпалі цієї кривавої вакханалії доля дає
йому шанс зупинитися. Він зустрічається зі своїми колишніми першими учителями —
соціал-демократами, які пережили жах муравйоиського нашестя на Україну і висло
вили все, що думають про більшовиків. Однак не захотів їх почути «червоний пол
ковник». Упевнений у своїй правоті, вважав себе господарем становища на віки вічні.
Ілюзії тим і небезпечні, що в один момент розвіюються і зникають, як ранковий
туман.
Усе літо 1918 року в шаленому темпі іде підготовка майбутнього повстання. Без
перебійно підтримується зв’язок з Москвою. М. Г. Кропив’янський відправляє туди
детальні звіти про свою діяльність, які через Аралова лягають на стіл Леніну. Саме
там, у кремлівському кабінеті, вирішувалося, що і в якій кількості посилати в Ук
раїну. Переправляється зброя, боєприпаси і, найголовніше, фальшиві українські гро
ші. Через ЗО років після описуваних подій Січкар, один із подвижників Кропив’ян
ського, так згадує про це: «Пам’ятаю особливо доставку грошей. Нам ішло багато ук
раїнських грошей, прямо з-під станка. Ми цих грошей не шкодували». М. Г. Кропи
в’янський стає маріонеткою у руках Москви, а її найменше хвилювала доля України,
бо ж дбала вона лише про свої політичні вигоди. Більшовицька корозія настільки
роз’їла М. Г. Кропив’янського, що він навіть пишався відведеною йому роллю. На
жаль, він був не поодинокий.
У середині липня 1918 р. боротьба протилежних сторін в Україні досягла апогею.
І могла у будь-який момент перерости у всезагальне повстання. Це добре розуміли
у Москві і тому поспішали розіграти так звану «українську карту». Заключний акт ук
раїнської трагедії розігрався на першому з’їзді комуністичної партії України. На
цьому московському зборищі було вирішено негайно почати повстання, і це збігало
ся з бажанням самого Леніна. М. Г. Кропив’янський і його соратники були впевнені
у своїй перемозі. Однак на цей раз щастя відвернулося від них. Напереродні пов
стання гетьманська контррозвідка громить більшовицьке підпілля в Ніжині і Черніго
ві, захоплює копію наказу М. Г. Кропив’янського про початок повстання, німці стягу
ють великі військові сили у Ніжинський повіт. До цього додається неузгодженість дій
між окремими командирами партизанських загонів. І в результаті збройне повстання,
яке почалося у ніч на 6 серпня 1918 року, зазнає поразки. Партизанські загони після
невдалого штурму Ніжина відходять у ліси, а незабаром «мужицький генерал», як
називали уже М. Г. Кропив’янського, розпускає їх і наказує окремими групами відхо
дити до «нейтральної зони», на кордон з Росією. І хоч повстання зазнало поразки,
Москва своєї мети досягла — німці, втихомирюючи Україну, уже не думали про на
пад на Росію. А те, що ця мета була досягнута страшною ціною величезних людських
жертв в Україні, Леніна не хвилювало. Адже попереду майоріли заманливі контури
світової революції.
М. Г. Кропив'янському доручають формувати нову дивізію, але його щаслива зо
ря уже заходила. Проти нього плете інтриги Щорс, що закінчуються спробою вбити
«червоного полковника». Громадянську війну він закінчив, посідаючи високі посади,
був нагороджений орденом Червоного Прапора, але йому так і не вдалося вирватися
із зачарованого кола, де завжди почувався як «свій серед чужих і чужий серед сво
їх». Зрештою, він сам себе туди загнав. Доля неодноразово дарувала йому можливість
вийти на праведну дорогу. І навіть завершити свій життєвий шлях міг інакше, не так,
як визначили йому більшовики. Мова йде про події на Ніжинщині у період колективі
зації, руйнівна сила якої накрила його і його сім’ю у Володьковій Дівиці. Рідним
«червоного полковника», які розбагатіли у пору непу, загрожувало розкуркулення і
виселення із села. Час тоді був страшний, гриміли постріли, а ночами палахкотіли
пожежі. Селяни вперто чинили опір новоявленим грабіжникам. М. Г. Кропив’янський
міг би виступити організатором цього спротиву і за ним пішли б, як у 1918-му. Од
нак для цього треба було перетворитися із «червоного полковника» знову в «мужи
цького генерала». Він цього не зробив. Могильна плита більшовизму придавила його
цілком, а арешт весною 1938 року за звинуваченням у націоналізмі став логічним
завершенням його кар’єри.
Сіверянський літопис 175
Допити... П’ятирічний термін. У 1943 році М. Г. Кропив’янського випускають на
свободу. Смерть його спіткала у Ніжин? у 1948 році. За кілька днів до своєї кончини
у міській лікарні він сказав молоденькій медсестрі: «Ти мене не бійся, дочко, я про
сто старий бандит, хочеш, я тебе навчу грецької мови». У його очах були біль і страж
дання.
Віктор ЕМЕЛЬЯНОВ,
завідуючий відділом Ніжинського краєзнавчого музею.
АНДРІЙ БО БО ЛЯІ «ТАРАС БУЛЬБА»
Відомий єзуїтський чернець-проповідник Андрій Боболя, який походив зі старо
давнього шляхетського роду герба Лелива з містечка Страхотин під Саноком, наро
дився 1591 року. Він активно пропагував католицтво 26 років у Бобруйську та Пінську,
за що його прозвали «пінським апостолом».
Полонений 1657 року українськими козаками біля с. Могильної (нині в межах міс
та Іваново Брестської області), був скараний ними на горло. Поховали мученика у
Пінську. 1827 року його мощі перенесено до Полоцька. Римський папа Пій XI кано
нізував Андрія Боболю 1853 року.
За книгою В. Леонюка «Словник Берестейщини», сучасна поліська легенда ототож
нює Андрія Боболю з Андрієм Бульбою, нефортунним героєм повісті Миколи Гоголя.
Очевидно, що ця легенда має стародавнє коріння. Тоді можна припустити, що вели
кий російський письменник знав легенду, а це означає невипадковий збіг імен. Тим
паче, дія у повісті «Тарас Бульба» відбувається в місті Дубно (недалеко від Іванова,
сусідня Рівненська область). Постає питання: звідки Гоголь, який ніколи не бував на
Поліссі, дізнався про легенду?
Відповідь очевидна: від свого друга, великого знавця українського фольклору
Михайла Максимовича. Але ж він так само не бував на Поліссі. Можна припустити,
що Максимович відшукав цю легенду у паперах покійного фольклориста Зоріана До-
ленги-Ходаковського, творчу спадщину якого друг Гоголя вивчав і навіть дещо з неї
опублікував у своїй відомій збірці «Українські народні пісні» (1834), якраз перед пер
шим виданням 1835 року повісті «Тарас Бульба». Неявно вказує на те, що так і було,
тривале проживання Доленги -Ходаковського у Кременц і під самим містом Дубно.
Можливо, Гоголь не випадково зацікавився поліською легендою, бо в його роду
вважали предком пінського греко-католицького єпископа (1596— 1602) Іону Гоголя.
Не слід забувати, що письменник мав подвійне прізвище Гоголь-Яновський, що
вказує на його можливі івановські корені, бо Іваново до 1939 р. називалося Янов.
Зазначимо, що біля Іванова знаходиться село Достоєво — родове гніздо Достоєвських.
Отже, предки великих письменників Миколи Гоголя і Федора Достоєвського були
уніатськими священиками з Берестейщини.
Взагалі, смерть Андрія Боболі є одним з виявів трагедії українського козацтва,
що змагалось за православну церкву, яка з часом стала знаряддям знищення Ко
зацької держави.
Олександр ІЛЇН
НІМЕЦЬКА МЕНШИНА НА БАХМАЧЧИН!
Останнім часом зростає інтерес до національних меншостей в Ук
раїні. Адже в двадцяті роки нинішнього століття, приміром, німецька
діаспора в Україні становила 616,9 тисячі чоловік і на території нашо
го району проживало їх 6153. Виникає питання: які ж зміни сталися з
німецькою меншиною, що зникла, не залишивши слідів навіть у топо
німіці?
Загляньмо ж в глибину історії нашого краю. Ще в XII столітті бахмацькі землі
були густо населені слов’янськими і тюркськими народами. У літописних документах
неодноразово згадуються такі літописні міста: Бахмач, Білі Вежі, Димитрово, Іванго-
род, Сиволож. З нашестям монголо-татар землі були спустошені, та після Визвольної
війни 1648— 1654 років територія між ріками Борзенкою і Остром перетворилась на
місце зосередження козацького війська. В одному з таких пунктів виникло село Ку
рінь. Протягом цілого століття ці землі знаходились в управлінні артилерії гетьман
ства. Ліквідувавши його, Катерина II наказала генеральній канцелярії передати так
званий Біловізький степ у відомство Малоросійської колегії князю Мещерському, а
в 1763 році вона оприлюднила маніфест «О дозволении всем иностранцам, в Россию
въезжающим, поселиться в которых губерниях они желают». I в 1/66 році у Білові-
зькому степу поселяються німецькі колоністи з Франкфурта-на-Майні, а в 1/62 — з
176 Сіверянський літопис
|