Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців
Збережено в:
| Дата: | 1999 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1999
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200895 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців / П. Михед // Сіверянський літопис. — 1999. — № 2. — С. 130-136. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200895 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2008952024-12-27T21:59:04Z Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців Михед, П. Філософська скарбниця 1999 Article Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців / П. Михед // Сіверянський літопис. — 1999. — № 2. — С. 130-136. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200895 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця |
| spellingShingle |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця Михед, П. Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Михед, П. |
| author_facet |
Михед, П. |
| author_sort |
Михед, П. |
| title |
Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців |
| title_short |
Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців |
| title_full |
Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців |
| title_fullStr |
Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців |
| title_full_unstemmed |
Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців |
| title_sort |
українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1999 |
| topic_facet |
Філософська скарбниця |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200895 |
| citation_txt |
Українсько-російський культурний діалог у концепціях євразійців / П. Михед // Сіверянський літопис. — 1999. — № 2. — С. 130-136. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT mihedp ukraínsʹkorosíjsʹkijkulʹturnijdíalogukoncepcíâhêvrazíjcív |
| first_indexed |
2025-02-09T04:09:47Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:09:47Z |
| _version_ |
1823551456248070144 |
| fulltext |
ФІЛОСОФСЬКА СКАРБНИЦЯ
Павло Михед
•
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ
У КОНЦЕПЦІЯХ ЄВРАЗІЙЦІВ
Науково-публіцистична спадщина євразійців посідає особливе місце в
історії вивчення українсько-російського культурного діалогу. Набутки
позитивістського пошуку дали багатий матеріал для переосмислення
традиційних уявлень у цій сфері знань. Політичні ж події - революція в Росії і
могутній поштовх національно-визвольних змагань - унаочнили гостроту
національних проблем.
Перша світова війна, революційні перевороти спровокували напружений
“ідейний пошук” теоретичних засад культурно-державного життя в нову
епоху - епоху кризи фундаментальних європейських цінностей. Росія
відгукнулась на це радикально-революційним переворотом, руйнацією старої
традиції, що викликало у частини інтелігенції трагічне відчуття національної
катастрофи. Євразійство не становило винятку. Це вчення стало “единст
венным пореволюционным идейным направлением” (М. Бердяєв), а за словами
Г. Федотова, репрезентувало “единственный путь русской реакционной мысли
на революцию”. У передмові до першого євразійського збірника “Исход к
Востоку. Предчувствия и свершения” (1921) М. С. Трубецькой писав: “Статьи,
входящие в состав настоящего сборника, сложились в атмосфере ката
строфического мироощущения... В катастрофичности происходящего мы видим
знамение назревающего, ускоряющегося переселения и перерождения
культуры”. 1
Закономірно, що найважливішим елементом пафосу євразійства стало
прагнення зупинити процес руйнації “российского мира”. У самому слові
“євразійство” вже міститься нова об’єднуюча формула “российского мира”,
що включає європейський і азіатський профілі. Пошуки об’єднуючих ідеологем
кожного разу набувають особливо інтенсивного характеру, коли в
російському суспільстві виникають тенденції розколу. Тоді на світ з ’являються
формули “всероссийский”, “общерусский”.2 Інтегруючий вектор природний
для поліетнічної імперії, і час лише змінював одну формулу іншою. Саме цей
вектор визначав ставлення єразійців до “української проблеми”, української
культури та її ролі в історії Росії.
Г. Федотов писав: “Проблема Украины является самой трудной в ряду
130 Сіверянський літопис
национальных проблем будущей России. Не разрешить ее - значит погибнуть,
то есть перестать быть Россией”.3 Подібне сприйняття властиве євразійцям, що
і вплинуло на концептуальне витлумачення історії України, її культури, а
також зміст українсько-російського діалогу.
Найпростішим дискурсом з цієї проблематики є праці М. С. Трубецького -
видатного мовознавця і культуролога, який, безперечно, глибоко розумів
природу національних відмінностей і характер українських впливів на
російську культуру.
Поява на європейській арені наприкінці XVIII століття феномена нації було
своєрідно інтерпретоване в Росії. Яскраво це ілюструє офіційна реакція Росії
на Слов’янське Відродження, що породила спалах панславізму. Відчуження
від Європи, настирливе леліяння власної своєрідності не спонукало російську
гуманітарну науку до заглиблення у проблеми національних культур.
Можна, певна річ, сперечатись про універсальність європейських цінностей і
поставити під сумнів цю їх особливість. У вже згаданій передмові до “Исхода
к Востоку” зазначається: “Культура романо-германской Европы отмечена
приверженностью к “мудрости систем”, стремлением наличное возвести в
норму... Мы чтим прошлое и настоящее западноевропейской культуры, но не
ее мы видим в будущем...” .4
Правда, існує й інша точка зору. В. Зеньковський якось зазначив,
опонуючи євразійцям: “Пусть не права Европа в том, что она считает свою
культуру пригодной для всего мира, - но все же в ее претензиях нет шовинизма,
ибо не потому Европа превозносит свою культуру, что она есть ее создание
(выдаваемое ею будто бы за создание всего человечества), а потому, что идеалы,
которые одушевляли и одушевляют европейскую историю, имеют не местный,
а универсальный характер”.5 Але характер історичного процесу засвідчує, що
Росія не уникнула впливу загальносвітових тенденцій розвитку національної
сфери, хоч вона і мала істотні особливості. Акцентація на цьому стала на заваді
глибокому осягненню діалектики розвитку поліетнічного суспільства. Якщо
до цього додати, що євразійство підкреслювало своє неприйняття Європи та її
досвіду, то стануть зрозумілими не тільки певна деформація національного
історичного розвитку, але й утопізм прожектів культурного будівництва.
Ці протиріччя накладають свій відбиток і на погляди М. Трубецького. Ще
в книзі “Европа и человечество” він формулює ідею культурного суцвіття, в
якому кожна культура посідає своє місце і додає своєрідних барв до загальної
картини.
Водночас цей блискучий філолог під впливом політичного фактора
висловлював думку, що при визначенні, які мови є мовами, а які наріччями
“одними средствами лингвистической науки эти споры разрешены быть не
могут”.6 За цим стоїть бажання уникнути одного з вирішальних дезінте-
груючих факторів у процесі національної самоідентифікації. М. Трубецькой і
на новому етапі національно-визвольних змагань, після розпаду Австро-
Угорської та Російської імперій, не виходить за межі ідеї єдиної “общерусской”
духовної традиції.
Саме з цих позицій М. Трубецькой розглядає історію українсько-російського
культурного діалогу і профіль обох “індивідуацій”. На думку вченого, цей
діалог від початків нової зустрічі у межах спільної держави носив непри
миренний характер. З погляду М. Трубецького, Петро І “великорусскую
редакцию русской культуры постарался совсем искоренить и изничтожить и
Сіверянський літопис 131
единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для
дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию”.7 Він приходить до
висновку, що “старая великорусская, московская культура при Петре умерла;
та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является
органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской
украинской культуры”. 8 Ця культура, на думку дослідника, і стала
“общерусской”. А обидві “індивідуації” існували і розвивались “параллельно
в двух руслах - великорусском и малорусском”. Причому легковажно
інтерпретуючи факти, вчений наполягає на паралелізмі їх розвитку, хоч
скільки-небудь серйозний аналіз цих висловлювань ставить під сумнів їх
достовірність. Наведемо простору цитату: “Замечателен именно строгий
параллелизм этих двух русел. Параллелизм этот приходится наблюдать во
всех проявлениях помянутого течения. Так, в области литературы мы видим,
начиная с конца XVIII века, целый ряд произведений нарочито просто -
народных по языку и по стилю; произведения эти образуют две строго
направленные линии эволюции - великорусскую и малорусскую; в обеих
наблюдается сначала пародийно-юмористическое направление (в велико
русской “Богатырь Елисей” В. Майкова, а в малорусской “Энеида”
Котляревского), которое затем сменяется романтически-сентиментальным
направлением с упором на народно-песенную стилистику (кульминационный
пункт в великорусской - Кольцов, в малорусской - Шевченко), а это
направление, в свою очередь, в половине XIX века переходит в направление
“гражданской скорби” (явившегося своеобразным русским выражением
европейской “мировой скорби”) и обличительства... То же следует сказать и о
а ?? Qнародничестве и о разных видах “хождения в народ”. 9
Вразливість позиції М. Трубецького унаочнив ще його перший опонент,
відомий український історик Д. Дорошенко, який у статті “К украинской
проблеме”. По поводу статьи кн. М. С. Трубецкого” (1928) висловив цілу низку
слушних зауважень. Український вчений не схильний перебільшувати
“культурной украинизации Великороссии”, відзначаючи поверховий її
характер, що далеко не так, оскільки барокова українська культура була
пересаджена на російський грунт. Інша річ, що доля її мало досліджена в історії
російської культури. Але одне не викликає сумнівів. Це те, що саме українські
впливи сформували канали художньої інформації з Європи до Росії, зблизили
семіотично відмінні культури, витворивши тим самим сприятливі умови для
культурного обміну Росії і Західної Європи, так що вже з середини XVIII ст.
Росія відмовляється від посередників, утвердивши модерний механізм рецепції
інших культур.
Можна, звичайно, знайти спільне між “Богатырем Елисеем” Майкова,
“Энеидой” Осипова і Котельницького та “Енеїдою” Котляревського. Але
правий Д. Дорошенко, коли пише, що “сходство здесь отдаленное и чисто
формальное”. Про зв’язок двох останніх творів багато написано, він не
піддається сумніву, та місце і роль цих творів в історії літератур принципово
різниться. “Енеїда” І. Котляревського означила вибір національної еліти
України за доби Слов’янського Відродження. Д. Дорошенко слушно зазначив,
що “само литературное возрождение украинское было одним из проявлений
живучести украинской национальной и государственной традиции, то есть
того, что впоследствии со стороны русских получило наименование
сепаратизма”.10 Воно відбулось у той час, коли Україна, здавалось, зовсім
втратила свій самобутній культурний профіль, на фоні Слов’янського
Відродження і популярності ідей Гердера, у відповідності до яких кожна нація
132 Сіверянський літопис
має свій неповторний світ, “живую картину образа жизни, привычек,
потребностей, своеобразия земли и небес” і, ясна річ, мову, що втілює “дух
народа”.11
Звернення до народної мови і творення культури на нових засадах - таким
був вибір еліти, підказаний вектором розвитку європейської культури. Був у
тому великий ризик, бо нова українська література перервала прямий зв’язок
з багатовіковою книжною культурою. Але це був єдиний шлях порятунку
національної самобутності. Історична продуктивність цього напрямку
розвитку національної культури полягала в тому, що це був вектор об’єднання
етнічних українців, що мешкали на теренах різних держав - Росії, Австро-
Угорщини, Польщі. Саме ця неврахована реальність - належність українських
земель до різних держав - ставить під сумнів концептуальні ідеї М. Трубецького.
Слушне зауваження Д. Дорошенка, що “тут теория кн. Трубецкого об
эндосмосе и экзосмосе украинского и великорусского “вариантов” одной
общерусской культуры еще менее приложима, чем для Украины левобереж-
12ной .
Ще одна помилкова теза М. Трубецького стосується його прожектів
розбудови “общерусской” культури. Необхідність її теоретичного обгрунту
вання була підсилена процесами українізації, що викликало гостре відчуття
державної катастрофи Росії. Він розробляє ідею багатоповерхової структури
“общерусской” культуры: “Каждая культура должна иметь, между прочим,
две стороны: одну - обращенную к конкретному этнографическому народному
фундаменту, другую - обращенную к вершинам духовной и умственной
жизни”.13 Українській культурі відведена досить визначена роль: вона “должна
стать индивидуацией культуры общерусской”. Що ж до “верхнего этажа”,
“включающем в себя внешние культурные ценности, украинской культуре
невозможно конкурировать с общерусской”14. Правда, М. Трубецькой визнає
право України на створення національної культури, хоч і сумнівається, що це
буде “правильное развитие”: “Самая правомерность создания особой
украинской культуры, не совпадающей с великорусской, уже не подлежит
отрицанию, а правильное развитие национального самосознания укажет
будущим творцам этой культуры как ее естественные пределы, так и ее
истинную сущность и истинную задачу - быть особой украинской инди-
видуацией общерусской культуры”. 15 З погляду євразійців, організуючим
принципом, що повинен стати “основою”, буде Православ’я, і ця думка з
імперативним присмаком сформульована М. Трубецьким: “Будущая русская
культура должна стать в идеале оцерковленной сверху донизу. Православие
должно проникнуть не только в народный быт, но и во все части здания русской
культуры, вплоть до высших вершин этого здания”. 16 Социально-христи
анский утопизм - одна из особенностей евразийской идеологии. Их лозунг:
“Отвержение социализма и утверждение Церкви”. М. Трубецькой не бере до
уваги, що етнічні українці живуть в умовах поліконфесійності, де поряд з
православною церквою діють уніатська, католицька, протестантська,
мусульманська, іудейська церкви. Все це ставить під сумнів культурні прожекти
вченого, які призначені для розбудови майбутньої “общерусской” культури.
Показовими є роздуми М. Трубецького над причинами українського
прагнення “к полному культурному сепаратизму”. Першим винуватцем він
вважає політику радянської влади, що йде на це, аби обеззброїти політичний
сепаратизм. З цим важко не погодитись. По-перше, тому, що М. Трубецькой
ясно усвідомлював роль владних структур у процесі русифікації інородців і
він, можливо, мимоволі називає цей фактор як головний у процесі розвитку
Сіверянський літопис 133
національних культур. За цим - досвід Росії минулих століть. По-друге, саме
більшовики справді вміло використали національну карту в ході громадянської
війни і розгромили добірні загони білої гвардії, що була запаморочена
шовіністичним чадом і відмовлялась сприймати реальність.
Другою причиною, на думку вченого, було “устранение большинства
квалификацированной интеллигенции (читай - русской или русифи
цированной - авт.) Украины от решающей роли в культурной работе”. А ще -
“наплывом галицийской интеллигенции, национальное самосознание
которой совершенно изуродовано как многовековым приобщением к духу
католицизма, так и польским рабством и той атмосферой провинциально
сепаратистской национальной (точнее языковой) борьбы, которая всегда была
так характерна для прежней Австро-Венгрии”.17 За всіма цими формулю
ваннями - небажання визнавати будь-яку (релігійну і культурну) належність
українства до європейського ареалу. Все, що там - “спотворене”, провінційно-
дрібне (як-от боротьба за мову) та ще й має якусь особливу печать культурного
збочення, властивого Австро-Угорщині.
Культурний же сепаратизм уявляється автором як супротив більшовицькій
Москві, тобто “сепаратизм питается антикоммунистическими (“мелко
буржуазными”, по советской терминологии) настроениями известных кругов
населения”. Діалектика соціально-політичного і національного в Україні
середини 20-х років, коли вийшла стаття М. Трубецького (1926), як відомо,
була набагато складнішою, ніж це уявлялось в еміграції російському вченому.
І лише останнім фактором названо вивільнення національної енергії. Але
це хоч і підкреслено автором лексемою “главным образом”, подано з легко-
відчутною інтонацією поблажливості: “Но главным образом, увлечение
украинизацией объясняется, конечно, прелестью новизны и тем, что
украиноманам долгое время подавляющимся и загнанным в подполье, вдруг
представили полную свободу действия”.18 Навіть такий глибокий і серйозний
вчений, як М. Трубецькой не може полишити зверхнього тону і повчальної
інтонації. В “Ответе Д. Дорошенко” він схильний думати, що “плодотворно
разговаривать о великорусско-украинских культурных взаимоотношениях в
прошлом и настоящем можно только став на совершенно беспристрасную
точку зрения, отрешившись от всяких, связанных с национальным самолюбием
предрассудков и постаравшись проявить друг к другу максимальную
доброжелательность, притом не только в вопросах настоящего, но и в оценке
прошлого”. 19 Не можна не погодитись з вченим, але, на жаль, сам він не
тримається об’єктивних засад, і тенденція проглядається як в теоретичних
розмислах, так і в історичних екскурсах.
Ще одна проблема, актуалізована і сучасними процесами, стала предметом
уваги М. Трубецького. Вона пов’язана з особливостями рецепції тих явищ
культури, які вчений називає “общерусскими”. Проблема історичного
функціонування художніх пам’яток минулого, ступінь їх засвоєння
національними культурами, продуктивність мотивів і образів минулого в
системі культури останнього століття досі залишається маловивченою. Зайве
говорити про її актуальність, бо вирішення її буде сприяти національній
самоідентифікації українців в контексті великого історичного часу. Розбудова
національної культури на основі народної мови відрізала нову українську
культуру і літературу від минулої традиції, виник своєрідний бар’єр, історичний
розвиток був до певної міри перерваний, і питання про більш інтенсивне
включення давньоруської культурної традиції, як і набутків пізніших епох,
134 Сіверянський літопис
були актуальними упродовж останніх двох століть і залишаються такими до
сьогодні.
І нині, коли відбувається активна розбудова національної культури,
включення цих культурних ландшафтів сприятиме, безперечно, як збагаченню
національної культури, так більш потужному впливу на ту російську гілку
культури, яка розвивається на терені України. Це, до слова, найбільш плідний
шлях інтеграції згаданого сегменту в єдину цілісність.
Звернення до старої культурної традиції може бути плідним ще й з огляду
на те, що сама архітектура майбутньої української культури не зовсім чітко
представлена і не тільки в її історичних координатах, але і в її фунда
ментальному призначенні на майбутнє.
Разом з тим, треба чітко усвідомлювати, що культурні процеси, при певній
їх керованості, все ж мають особливість автономного розвитку, і пошуковий
механізм сучасної культури доволі самодостатній. Принагідно згадується
порівняння Тинянова літератури з Колумбом: “їй замовиш Вест-Індію, а вона
відкриває Америку”.
М. Трубецькой переконаний, що всі цінності “общерусской” культури, а
не тільки створені українцями, є духовною спадщиною українців. Він вважає,
що “отказ от общего контекста русской культуры равносилен отказу от
выхода на большую дорогу на пути к общечеловеческому...”20 І спираючись
на свою інформованість про події на Україні 20-х років, підсумовує: “Между
тем украинцам теперь предлагается отказаться от этой доли наследия
общерусской культуры XIX века, им внушают, что они на эту долю не имеют
права”.21 Та ми вже відзначали, що культурі чи літературі замовляти щось -
справа малоплідна. Досвід історико-функціональних досліджень свідчить, що
одні явища культурного минулого як українська, так і російська культури
здатні репродукувати, а до інших залишаються глухими. І це, незважаючи
на те, що в період їх створення митці знаходились в єдиному культурному
просторі. І саме етнічна маркованість дуже часто є головною передумовою того,
що пам’ятка минулого, твори попередніх епох відлунюють у культурі того чи
іншого народу пізнішого часу. Процес спадкоємності відбувається особливо
продуктивно, коли виникає своєрідний резонанс тих образів світу, які
розчинені в атмосфері і матерії творів культури.
Відомий російський мислитель Г. Федотов із здивуванням зазначив у “Трех
столицах”, що “новая русская литература прошла совершенно мимо Киева.
Ничего, кроме “Печерских антиков” до слабого стихотворения Хомякова”. 22
“Поразительным” називає Г. Федотов цей факт. А сама стаття була покликана
виправити це становище, бодай, у раціональний спосіб знову ж таки в
алгоритмі “поиска единства”. Те ж можна сказати і про функціонування в
українській художній свідомості виразних явищ російського мистецтва. Досить
порівняти глибину проникнення і засвоєння українською літературою
творчого спадку Гоголя і Пушкіна, або ж згаданих Кольцова і Шевченка
російською, щоб переконатись в тому, що в процесі культурного розвитку
кожна національна культура проводить своєрідний і безпомилковий відбір
кревно близьких, споріднених явищ. І той факт, що відбір цей носить цілком
визначений характер в координатах національно маркованих, свідчить, що і
українська, і російська культури мають виразне національне осердя, і поєднати
їх на кшталт євразійської методології - справа безнадійна, бо в його основі -
політична тенденція, що визначила культурну концепцію євразійців і, зокрема,
Сіверянський літопис 135
М. Трубецького.
Джерела та література:
1 Трубецкой Н. С. Предисловие к сборнику “Исход к Востоку” // Вестник МГУ. - Серия
“Филология” . - 1991. - № 1.-С. 74.
2 Про походження слова “общерусский” див.: Шевельов Юрій. Чому общерусский язык, а не
вібчоруська мова. - К., 1994. - С. 20-27.
3 Федотов Г. П. Судьба и грехи России. Избранные статьи по философии русской истории и культуры:
В 2-х тт. - М., 1991. - Т. 1. - С. 249.
4 Трубецкой Н. С. Указ. соч. - С. 75.
5 Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа. - М., 1997. - С. 84.
6 Трубецкой Н. С. Вавилонская башня и смешение языков// Евразийский временник. - Берлин,
1923. - Кн. 3. - С. 115.
7 Трубецкой Н. С. К украинской проблеме // Вестник МГУ. - Серия “Филология”, 1990 - №4. - С.
66.
8 Там само.
9 Там само. - С. 70.
10 Дорошенко Д. И. К “украинской проблеме” по поводу статьи кн. Н. С. Трубецкого” // Вестник
МГУ. - Серия “Филология” . - 1990. - № 5. - С. 60.
11 Гердер Иоганн Готфрид. Избраные сочинения. - М.-Л., 1959. - С. 274.
12 Дорошенко Д. И. Указ. соч. - С. 61.
13 Трубецкой Н. С. К украинской проблеме... - С. 71.
14 Там само. - С. 75.
15 Там само. - С. 78.
16 Там само. - С. 77.
17 Там само. - С. 78.
18 Там само.
19 Трубецкой Н. С. Ответ Д. И. Дорошенко // Вестник МГУ. - Серия “Филология”, 1990. - N° 5.-
С. 68-69.
20 Там само. - С. 74.
21 Там само.
22 Федотов Г. П. Судьба и грехи России... - Т. 1. - С. 61.
136 Сіверянський літопис
|