Філософські начала праукраїнської доби
Збережено в:
| Дата: | 1999 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
1999
|
| Назва видання: | Сiверянський літопис |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200896 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Філософські начала праукраїнської доби / А. Черній // Сіверянський літопис. — 1999. — № 2. — С. 137-141. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-200896 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2008962024-12-27T21:59:13Z Філософські начала праукраїнської доби Черній, А. Філософська скарбниця 1999 Article Філософські начала праукраїнської доби / А. Черній // Сіверянський літопис. — 1999. — № 2. — С. 137-141. — укр. 2518-7430 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200896 uk Сiверянський літопис Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця |
| spellingShingle |
Філософська скарбниця Філософська скарбниця Черній, А. Філософські начала праукраїнської доби Сiверянський літопис |
| format |
Article |
| author |
Черній, А. |
| author_facet |
Черній, А. |
| author_sort |
Черній, А. |
| title |
Філософські начала праукраїнської доби |
| title_short |
Філософські начала праукраїнської доби |
| title_full |
Філософські начала праукраїнської доби |
| title_fullStr |
Філософські начала праукраїнської доби |
| title_full_unstemmed |
Філософські начала праукраїнської доби |
| title_sort |
філософські начала праукраїнської доби |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
1999 |
| topic_facet |
Філософська скарбниця |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/200896 |
| citation_txt |
Філософські начала праукраїнської доби / А. Черній // Сіверянський літопис. — 1999. — № 2. — С. 137-141. — укр. |
| series |
Сiверянський літопис |
| work_keys_str_mv |
AT černíja fílosofsʹkínačalapraukraínsʹkoídobi |
| first_indexed |
2025-02-09T04:09:50Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:09:50Z |
| _version_ |
1823551458529771520 |
| fulltext |
Анатолій Черній
ФІЛОСОФСЬКІ НАЧАЛА ПРАУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ
Будь-яка форма філософії як складова культури завжди несе на собі відбиток
національної своєрідності її творців. Звідси і мовиться про національну
(англійську, німецьку, французьку) філософію, а отже, й українську.
Якщо розглядати філософію як особливу сферу духовної діяльності людини,
спрямованої на усвідомлення відповідної низки смисложиттєвих проблем
людського буття, найзагальніших духовних потреб конкретного народу чи
нації, то українська філософія є досить давнім феноменом, поява якого виходить
за межі донедавна усталених стереотипів.
Поза сумнівом, з ’ява нашого філософського духу виходить за межі 16-17
століть, коли завдяки діяльності братських шкіл, Острозького культурно-
освітнього центру, Києво-Могилянської академії впроваджується і набуває
самостійного розвитку філософське теоретичне знання, тобто набуває
буттєвого статусу професійна філософія. І хоча остання вважається зрілим
рівнем розвитку філософії, де панує її величність теорія та її творці професійні
філософи, вона є лише одним із можливих способів існування філософії.
Водночас існують й інші шляхи філософського осягнення дійсності, за яких
теоретичний інтерес доволі тісно вживається з практичним. У контексті
української філософії він охоплюється, як правило, часом існування києво-
руської культури (10-11 століття), яка подарувала нам цілу низку писемних
пам’яток, що репрезентують зразки тогочасного осмислення дійсності,
характерного для української духовної традиції. Та, з нашого погляду,
світоглядно-філософське усвідомлення українського народу сягає своїм
корінням значно глибинніших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської
доби. У світлі аргументів на користь існування сарматських, скіфських,
кимерійських, арійських, трипільських та інших часів на території України з їх
самобутньою культурою і тісними зв’язками із найвідомішими осередками
Ойкумени важко чи взагалі неможливо визначити факт появи цього явища
тільки на етапі існування Київської Русі: Аргументи на кшталт того, що скіфи,
сармати, кимерійці, готи і т. п. не є праслов’янськими (принаймні достеменно
це не доведено), не можуть сприйматись, як переконливі. Дійсно, людність, яка
населяла територію, що сьогодні має назву Україна, не була етнічно
однорідною протягом тисячоліть, що є не винятком, а скоріше, закономірністю
для планетарного етногенезу. Тривалий час на планеті відбувались так звані
великі переселення народів, у ході яких етнічні об’єднання змінювались,
переливались одне в одне. Проте при всіх міграційно-асимілятивних процесах,
що ніколи не були абсолютними, зберігалась на певних територіях субстан-
ційна основа, ядро, духовне підгрунтя того чи іншого сильнішого етносу, де
знаходили притулок історична пам’ять, звичаї, вірування, етнографічні
особливості. Тобто те, що ми називаємо етнокультурою (наслідок колективної
Сіверянський літопис 137
творчості), в архетипах і стереотипах якої закодовані особливості світосприй
мання й світорозуміння конкретної нації. З огляду ж на аргументованість
суджень про неперервність, єдність етнотворення, спільність енерго-
інформаційної основи суспільного розвитку людності на терені України
протягом багатьох тисячоліть, можна погодитись із думкою тих дослідників
(В. Хвойко, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков та ін.), які вказують
на автохтонність українців. Сьогодні все активніше утверджується думка про
участь у нашому етногенезі народів, які тривалий час проживали на
спадкоємних українських землях, принаймні вони можуть розглядатись
евентуально, як складники в нашій етнічній синтезі. Аргументами на користь
подібної точки зору є прояви рис культур таких народів у національній
культурі українців. Так, від скіфів бере початок наша традиція вшановувати
гостей хлібом-сіллю, вишивати одяг на плечах, рукавах і грудях, побра
тимство, яке побутувало у Запорозькій Січі тощо. У сучасному українському
гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало
типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва.
Трипільці першими сполучили в ритуалі пшеницю і мед, як символ своїх земель.
І цю символічну страву - кутю - споживає й досі кожен українець раз на рік,
пов’язавши цей звичай із християнським Різдвом. І таких прикладів безліч.
Вони засвідчують, що духовні надбання наших попередників укладаються в
скарбницю всеукраїнської духовності. Складові - добре згармонізовані первні
й домішки світогляду української збірності - є багатством України, доказом
нашої прадавності, безперервного володіння своєю землею впродовдж
тисячоліть, свідчення гармонійної сили нашого духу.
Не є винятком і філософські здобутки дохристиянських часів. Особливо якщо
взяти до уваги тісні зв’язки тогочасної нашої людності з основоположниками
європейської філософії - еллінами, які, починаючи з VII ст. до н. е., упродовж
одного-двох століть не лише заснували на Чорномор’ї десятки міст-держав
(Синоп, Трапезунд, Ольвія, Аполонія, Пантикапей, Халкедон, Гераклея,
Херсонес тощо), не лише, проникаючи річками у глиб краю, створювали у
його різних куточках торговельні факторії, але й поширювали свою релігію,
свою культуру. Пантеон еллінів і їх вірування помітно вплинули на корінне
населення. За словами Геродота, храми Діоніса, Артеміди були на нашій
території далеко від моря. Культ Гомера тримався у Чорномор’ї довше, ніж у
корінній Греції, а серед козацької еліти довго тримався культ пам’яті
Олександра Македонського. Еллінські первні легко змішувалися з місцевими,
бо це відповідало деяким засадам гармонії їх духовності. Маємо сліди еллінів
у мові, обрядах і, звичайно, філософії. Яскраво засвідчує останнє творчість
знаменитого мудреця Анахарсиса Скіфського (638-559 pp. до н. е), який був
знаний не лише у Скіфії, а й залишив свій слід в еллінській духовній культурі.
Велич постаті Анахарсиса, якого елліни віднесли до легендарних “семи
мудреців” поряд з Солоном, Фалесом, Біантом, глибину його філософствування
засвідчує чи не єдиний цілісний фрагмент логічних міркувань мислителя:
“Так само і Анахарсис Скіфський виключав, як кажуть, критичне
сприйняття, до якої науки б воно не відносилось, й дуже гудив греків, якщо
вони його зберігали. “Хто ж є той, - запитував він, - хто судить науково?
Простак чи майстер? Але простаком ми його не могли б назвати, оскільки він
зіпсутий знанням технічних особливостей. І подібно до того, як сліпий не
сприймає предмети зору і глухий - предмети слуху, так само і технічно не
освічений не має гострого зору у відношенні сприйняття того, що зроблено
технічно. Адже навіть якщо ми станемо за його допомогою підтверджувати
138 Сіверянський літопис
наше судження про той чи інший технічний предмет, то відсутність техніки не
буде відрізнятися від самої техніки, що безглуздо. Тому простак не є суддею
технічних особливостей. Залишається таким чином сказати, що це майстер. А
це, в свою чергу, позбавлено всілякої вірогідності. Саме один про одного судять
або однакові фахівці, або різні. Але різні фахівці не в змозі судити один про
одного, оскільки цінитель у власному ремеслі виявиться простаком у чужих
ремеслах. Однак й однакові фахівці не в змозі оцінити один одного. Ми ж
розшукуємо того, хто судить їх, якщо вони знаходяться в межах однієї і тієї ж
властивості, наскільки це відноситься до одного й того ж ремесла. А інакше,
якщо один з них судить іншого, то одне й те ж виявляється і судячим, і судимим,
достовірним і не достовірним. Оскільки ж представник тієї ж спеціальності
відрізняється від предмета судження, то, коли він є предметом судження, він
сам стає недостовірним, а коли він сам судить, він тільки ще повинен стати
достовірним. Однак одне й те ж не може бути і судячим, і судимим, і достовірним,
і недостовірним. Значить, не існує такого, хто б судив технічно. А тому й немає
ніякого критерію. Адже з критеріїв одні - технічні, інші - прості. Але прості
критерії не судять, як не судить і простак, і технічні не судять, як не судить і
майстер, згідно вищевикладених причин. Таким чином, не існує й ніякого
критерію” (Цит. за кн.: Людина і довкілля. У двох книгах. Книга 1-К., 1995 -
стор. 38-39).
У цьому роздумі Анахарсиса, який доносить нам знаменитий філософ-
скептик кінця 2 - початку 3 століття Секст Емпірик, дослідники вбачають
зародки теорії судження, правил силогістики та атрибутивних відношень, які
пізніше будуть розвинені Аристотелем; уявлень елеатів про суперечливість між
даними чуттєвого спостереження та їх раціональним аналізом тощо. Перелік
подібних аналогій можна було б продовжити, але й їх достатньо, аби
збагнути, що перед нами видатна постать на царині філософії. Тож є
закономірним, що на Анахарсиса, для якого понад усе була істина,
посилаються Аристотель і Сенека, до його творчості апелює Цицерон,
розповідають про нього Діоген Лаертський і Пліній. Час і нам звернутись до
творчості Анахарсиса, сили його логічних переконань, які особливо
проявились при аналізі екзистенційних основ істини природи і можливостей
людської раціональності, визнати його філософські надбання, як складову
нашої культурної спадщини.
Творчість Анахарсиса, глибина поставлених ним філософських проблем,
його авторитет у тогочасному філософському світі переконує нас в тому, що
він не міг бути одиноким винятком на терені вітчизняних шукачів мудрості, а
скоріше - найвищим його досягненням. Підтвердженням такої точки зору може
слугувати згадка С. Оріховського-Роксолана про Токсариса, творчі здобутки
якого, на жаль, нам невідомі, повідомлення Льва Диякона у своїй “Хроніці”
про Замолксиса поруч із іменем Анахарсиса, як “філософів русичів”, які навчили
останніх “обрядів еллінських”. Згадує його і Платон в “Діалогах”, але разом
із Аббарисом Гіперборійцем (гіпербореї, за схемою Геродота, проживали
приблизно у північних районах сучасної України), як своєрідних волхвів, які
прославились у Греції умінням “замовляти” різні хвороби. Правда, Порфирій
у праці “Життя Піфагора” пише про те, що Замолксис родом із Фракії, яку
частіше називали Малою Скіфією. “Народжений у землі скіфській”, як пишуть
Діоген Лаертський та Біон Борисфенський (Борисфеніт), що жив у III ст.
до н. е. Біон, за словами того ж Діогена, був майстром на всі руки, але, в першу
чергу, неперевершеним софістом, здатним спростувати будь-яке філософське
вчення. Залишив після себе багато творів різноманітної тематики. Був знавцем
Сіверянський літопис 139
вчення платоніків і перипатетиків, прибічником раціоналізму етико-
евдомоністичного гатунку, життєлюбом, який ввважав, що людина мусить
бути настільки багатою, наскільки це дозволяє їй бути вільною. Філософія
етичного раціоналізму Біона, орієнтуючись на людську екзистенцію і аналіз
пародоксальності її змісту, дала йому можливість обгрунтовувати ідею
збалансованого ставлення людини до навколишнього світу. У контексті
філософської думки докиєворуського періоду, дослідники звертають увагу
також на імена Смикра (Скіфа) Боспоренина, Дифіла, Стратоніка, доля і
творчість яких вимагають спеціального дослідження.
Тож наша філософська спадщина відчутна і досить давня, а тому її історія
далека від лінійної, як і доля народу нашого, що знав як злети, так і падіння.
Тому й історія вітчизняної філософії є складною, почасти досить суперечливою,
але завжди гідною уваги. Про що свідчать і наступні етапи розвитку духу
українського, зокрема язичницька минувшина - могутнє підгрунтя нашої
духовної культури, золотий вік гармонії у світосприйманні наших пращурів,
який яскраво репрезентує геніальна пам’ятка - загадкова “Велесова книга” -
літературний твір VIII-IX століть, що дійшов до нашого часу в копії XVI-XVH ст.
Створена на матеріалі V-IX століть, “Велесова книга” - живе свідчення
язичницьких уявлень праукраїнців, системний вияв їхнього світосприймання
і світорозуміння, що втілилось у багатоманітних формулах фольклору, пролог
фіксованої історіософії нашого народу. Визначальними реаліями тогочасного
мислення були природа, закони Всесвіту і звичаєве право (Ява, Нава і Права).
Автори книги показують велич духу русичів, їх вірність поглядам та діянням
батьків: “Отож, молячись богам, матимемо чисті душі і тіла наші, матимемо
життя з праотцями нашими, які з богами злилися воєдино” (Велесова книга.
Переклад Б. Яценка. - Хроніка 2000. - 1994 - № 3-4 - стор. 72-73). Над усе для
них інтереси рідної землі і рідного народу: “То стрепенися, народу мій, од
сплячки і в згоді йди до стягів наших” (стор. 86). Вони демонструють єдність
почувань, думання і діяння: “Чоловік, що тримає дім, не правий, якщо лише
заявляє про права, і правий, якщо його слова з ділами збігаються” (стор. 73).
Світосприймання русичів трагедійно-оптимістичне, сповнене волелюбності,
гуманізму і гідності: “Ми нащадки Славуни і можемо бути горді і не шкодуємо
життя... І краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві...” (стор. 82).
Зрозуміло, що світоспоглядання праукраїнців ще міфічно-практичне. Та в
ньому вже простежуються нові для міфу тенденції, з’являються знання про світ,
значимі для всіх: “Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ - зоря, яка нам сяє.
І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була” (стор. 72).
Світ поступово набуває рис об’єктивності на противагу індивідуально
суб’єктивним уявленням про нього. Проявляється потяг до світопізнання,
вільного від будь-яких практичних інтересів, а з ним і тенденція до
деміфологізації світу, в ході якої людина стає його незаангажованим
спостерігачем. За таких обставин, за справедливими словами Е. Гуссерля,
життя набуває чутливості до можливих тільки за цієї настанови нових цілей і
методів мислення, з яких, зрештою, і виникає філософія, початковою формою
якої і є космологія. Хоча важко (та й взагалі чи можливо?) віднайти чітку межу
між філософськими ідеями і міфологічними, як складовими одного і того ж
світоглядного поля людини. Те, що є відмітною рисою філософії - тяжіння до
загального, абстракцій вищого гатунку, - має місце і в міфологічній свідомості,
скажімо, найзагальніші уявлення про добро і зло, сутність людини,
першопочатки світу. І хоча на рівні з’ясування змісту цих понять міф
поступається місцем філософії, але ніколи не зникає повністю, співіснуючи зі
140 Сіверянський літопис
своїм “кривдником”, надаючи свого забарвлення характеру, підходам і
розв’язанню тих чи інших проблем у лоні філософії. Виникнення філософії не є
одноразовим актом, а складним і довготривалим процесом, що не має “точної”
дати народження. Та достеменним є те, що її становлення відбувається тільки
в межах високого рівня культури того чи іншого народу. Наше ж язичницьке
минуле - багата і цілісна духовна культура, в якій відчувається особливої сили
гармонія, велична єдність Неба, Води і Сонця, природи, людей і богів,
язичницької віри, народної мудрості й етики совісті та людської гідності. Наші
праотці, як пишуть автори “Велесової книги”, мали доблесні дії, “воюючи за
життя своє. Се ми слов’яни, бо славимо богів наших Сварога і Дажбога”
(Велесова книга, стор. 126). Тож, “поучившись старому, зануримо душі наші
в нього, бо є то наше, яко се бо уже найшло на коло нам” (Велесова книга,
стор; 72).
Духовний потенціал багатої світоглядної, різноманітної обрядово-
ритуальної культури наших пращурів, з її непереборною здатністю впливати
на глибинні підвалини внутрішнього самобуття конкретної людини -
сприятливий грунт для формування філософського світобачення, який і надав
давньоукраїнській спільноті можливість прокласти свій шлях у тогочасному
християнському світі.
Сіверянський літопис 141
|