На передньому краї академічної науки
Збережено в:
| Дата: | 2003 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2003
|
| Назва видання: | Народна творчість та етнографія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201237 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | На передньому краї академічної науки / В. Грабовський // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 5-6. — C. 33-36. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-201237 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2012372025-01-10T17:24:22Z На передньому краї академічної науки Грабовський, В. Наука і сучасність 2003 Article На передньому краї академічної науки / В. Грабовський // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 5-6. — C. 33-36. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201237 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Наука і сучасність Наука і сучасність |
| spellingShingle |
Наука і сучасність Наука і сучасність Грабовський, В. На передньому краї академічної науки Народна творчість та етнографія |
| format |
Article |
| author |
Грабовський, В. |
| author_facet |
Грабовський, В. |
| author_sort |
Грабовський, В. |
| title |
На передньому краї академічної науки |
| title_short |
На передньому краї академічної науки |
| title_full |
На передньому краї академічної науки |
| title_fullStr |
На передньому краї академічної науки |
| title_full_unstemmed |
На передньому краї академічної науки |
| title_sort |
на передньому краї академічної науки |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2003 |
| topic_facet |
Наука і сучасність |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201237 |
| citation_txt |
На передньому краї академічної науки / В. Грабовський // Народна творчість та етнографія. — 2003. — № 5-6. — C. 33-36. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнографія |
| work_keys_str_mv |
AT grabovsʹkijv naperednʹomukraíakademíčnoínauki |
| first_indexed |
2025-02-09T04:24:53Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:24:53Z |
| _version_ |
1823552405349859328 |
| fulltext |
Віктор ГРАБОВСЬКИЙ
НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ АКАДЕМІЧНОЇ НАУКИ
Верховинське небо! Хто хоч раз на нього спогляне нічної тихої пори, вже повік не забуде.
Можливо саме тому верховинці, народжені під тим неземним небом, такі примітні у нашому бутті.
В їхніх очах ніби й світла більше, і дивляться немовби з високості – аж туди, за виднокрай…
Сьомий рік ішов Олексі, коли їхня сім’я переїхала з Верховини у сільце Барвінок, що під самим
Ужгородом. Надто вже батьки, самі неписьменні, мріяли вивчити синів – Олекса був четвертим у
родині, – аби жили мудро й заможно. Але й тут, у Барвінку, снилося Олексі його верховинське,
таке близьке небо: яскраві сузір’я, кружеляючи в якомусь таємничому танці, витворювали
сяйнисті слова… Олекса напружено вчитувався в потаємний зміст небесного того видива –
здавалося, вже збагнув! Але, прокинувшись, пам’ятав лишень дивне зворушення, що виповнювало
серце. Зоряний зміст ніяк не давався пам’яті дітвака! Ширяючи в зоряних просторах, він уже сам
творив, скликав до гурту слова, дорогі кожному верховинцю з колиски – над горами стугоніла
страшна кривава гроза, і треба було вижити.
Середню школу хлопець закінчував в Ужгороді, то й університету шукати не довелося, тим
паче, що українське відділення місцевого філфаку притягувало його, ніби магнітом. А що сільська
дитина привчена до праці споконвічним трибом трудового життя, то й за вивчення філології засів
з усією сумлінністю допитливця, – навчання усвідомлював як служіння слову в усіх його вимірах.
У це, можливо, й важко повірити, але саме науково-дослідницька робота захопила юнака з
першого курсу – тему своєї дипломної роботи “Поема І. Франка “Мойсей” він проніс крізь усі
роки навчання. То чи доводиться дивуватися, що дипломна не тільки була надзвичайно високо
поцінована при захисті, але й при вступі до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Академії наук? Так 45 років тому Олекса Мишанич і опинився в Києві, де на нього чекало справді
непросте сходження до верховин літературного процесу, що, як і ведеться в істинній науці,
розпочинається з витоків.
Так “зоряні сни” малого верховинця у Києві чітко викристалізувалися у справді величні
сузір’я – творчість Григорія Сковороди та незглибиме “Слово”, в якому співалось “о полку
Ігоревім”…
Небо української літератури давно чекало звіздаря, котрий би, не боячись виснажливої
чорнової дослідницької роботи, взявся за цілеспрямоване розкриття всіх його таємниць. А що таке
завдання надто непосильне для одного звитяжця, заповзявся гуртувати сили під керівництвом
відомого вченого, завідувача відділення давньої української літератури академіка М. К. Гудзія. До
речі, під його керівництвом Олекса Васильович захистив кандидатську дисертацію “З історії
української літератури Закарпаття ХVІІ–ХVІІІ ст.”, що вийшла й окремою книжкою. І це взагалі
було перше таке дослідження літератури давнього Закарпаття – досі нічого подібного в Україні не
знали й не бачили. Дослідивши першоджерела, О. Мишанич підсумував: “Літературний рух на
Закарпатті у ХVІІ–ХVІІІ ст. є однією із суттєвих сторінок загальноукраїнського літературного
процесу на західних землях. Місцеві письменники, поети, передова частина культурних діячів
майже не виходили за межі… тих стилів і напрямів, якими жила тоді вся українська література…”
Відтак можна було братися й за дослідження усної народної словесності ХІ–ХVІІІ ст. – отже
знову пірнути у притишений вир першоджерел. Але це вже був цілком інший етап роботи. У науку
прийшов досвідчений, загартований ратник: розділи, написані Олексою Мишаничем до “Історії
української літератури” у 8-ми томах (1967– 1972), не втратили своєї цінності й сьогодні.
Значний особистий внесок Олекси Мишанича вбачаємо в усвідомленні сучасним
літературознавством давньої української літератури в загальнослов’янському контексті. Адже
конкретні історичні умови спричинили творення її давньоукраїнською, церковнослов’янською,
латинською та польською мовами, відтак саме напрям громадсько-політичної діяльності визначав
національність автора. Системний підхід у цьому питанні й дав змогу вченому створити
українську школу медієвістики й координувати відповідні дослідження у вузах України,
націлюючи молодих науковців на всебічне вивчення творів давнього письменства як зразків
національно-культурної спадщини. Вже одне те, що під його науковим керівництвом захистилося
півтора десятка лише кандидатських дисертацій з давньої літератури, говорить багато про що. Але
ж він консультує ще й з десяток докторів наук, організовуючи весь процес наукових досліджень на
ІМ
ФЕ
www.etnolog.org.ua
кінцевий результат – видання праць керованого ним відділення давньої української літератури.
Чим не приклад, гідний не тільки подиву чи захоплення, але й всіляких заохочень?
Особливо багато творчої снаги віддав Олекса Васильович вивченню й
адаптації для сучасного читача творчості великого світоча духу народного
Григорія Сковороди, який, незважаючи на руїну, що спіткала Вітчизну,
вірив, що “ми сотворим світ получший. Созиждем день веселійший”.
Намагався певні засади Християнської козацької Республіки
трансформувати в “Горнюю республіку”, де щастя знайдуть усі.
Олекса Мишанич цілком слушно вважав, що “мандрівний філософ”
Сковорода вченням своїм заперечував матеріальне багатство, боровся зі
спокусами, які несе воно людині: “Його ідеалом було багатство духу,
чистота душі, душевний супокій, цільна й не розбещена мерзотами “світу”
людина. Сковорода виступав не з абстрактною критикою “світу”, а став
обличителем конкретних явищ тогочасного життя, і метою його критики
було не врятування душі, а досягнення людиною щастя й душевного
супокою на землі, виховання чесної людської натури, не засліпленої жадобою наживи, блиском
золота, славою”… Правда й те, що “ врятування душі” й полягало якраз у вихованні за принципом
“сродності” покликання, котре ми обираємо. Саме через те, що Сковорода дивився на освіту як на
засіб належного виховання народу, й траплялися у нього конфлікти як зі світською, так і з
церковною ієрархією… Адже вся суть конфлікту між душею і тілом – у способі життя, що
вибирається за природними нахилами до відповідного роду діяльності. Вчення Сковороди про три
світи – Макрокосм (Всесвіт), Мікрокосм (людина) і світ символів (Біблія) й полягає в тому, що
кожен із цих світів має дві натури: зовнішньо-видиму та внутрішньо-приховану – матеріальну й
духовну. Істинною Людиною в людині мислитель вважав духовного володаря – людський дух… А
хіба ця мета стала для нас доступніша тепер? Ось чому й залишається для нас Григорій Савич
вершиною з вершин. Бачимо і досліджуємо. Але навіть Церква не збагнула, задля чого був
посланий нам сей чоловік! То чого жадати від решти українців?!
Аби переконатися, що проблема все ж існує, досить поглянути на епізод, який переказує
Мишанич у своїх “Сковородинських читаннях”:
“Дискутується, наприклад, переклад поетичного уривка “Свиток” із “Благородного Єродія”
(т. 2, с. 119) Ось ці рядки:
Сїй в перву і втору луну, сирїч в квадру.
Сїй ізшед із піров і бесїд священних.
Зрїв мертвеця илі страшен позор не сїй.
Заченшей сверх не сїй…
Тут ідеться про зачаття дитини здоровими “родителями”. Ніби все ясно. Слово “сїй” у
наказовій формі можна перекласти як “сій” і “посівай”. В. Шевчук перекладає його як “цей”…
Далі Олекса Васильович зізнається, що більше схильний до точнішого перекладу професора Марії
Кашуби, але й перекладу Валерія Шевчука, що зовсім спотворює добрий намір мислителя стати у
пригоді майбутньому батькові, не наважується перекреслити… Але ж це саме той випадок, де
поступатися істиною науковець масштабу Мишанича просто не має жодного морального права!
Навіть якщо заперечити випадає такому блискучому знавцю давньої української літератури як
Валерій Шевчук.
Можна собі уявити, на якому рівні засвоєння взагалі перебуває поетична й філософська
спадщина Сковороди, якщо можливі такі ось казуси серед визначних авторитетів у цій справі.
Та на щастя, Олекса Васильович Мишанич геть позбувається благодушності, коли доводиться
ставати за істину перед випадами недоброзичливців. Як ось у випадку з недавніми спробами
американського професора Едварда Кінана приписати “Слово о полку Ігоревім” чеському славісту
Йозефу Добровському, що жив наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. Аргументовано й гостро
виступив на захист нашої унікальної пам’ятки професор Мишанич. І виступ його був яскравим
прикладом доказовості й компетентності української школи медієвістики.
ІМ
ФЕ
www.etnolog.org.ua
Таким же мужнім і принциповим Олекса Мишанич виявив себе і тридцять років тому, коли
вченого було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі й антиісторизмі. Ні заборона
друкуватися, ні пониження в посаді не збили його на манівці вульгарного матеріалізму, не
примусили відмовитися від вистражданих у процесі дослідницької роботи переконань. Завдяки
верховинській витримці – вистояв, примусивши навіть ворогів шанувати його переконання.
Перегодя йому було запропоновано працювати вченим секретарем Інституту, а в лютому 1997 р.
професора Мишанича призначено заступником академіка-секретаря Відділення літератури, мови й
мистецтвознавства НАН, удостоєно почесного звання “Заслужений діяч науки і техніки України”,
обрано членкором НАН за спеціальністю “Українська література”, а два роки тому нагороджено
орденом “За заслуги” ІІІ ст.
Життя повернуло так, що вчений змушений був давати одкоша й невдахам-політиканам, які
заповзялися будь-що розіграти “русинську” карту стосовно предковічно українського Закарпаття.
Хто ж, як не верховинець, мав стати в обороні рідної землі? Довести нерозривність її зв’язків із
материковою Україною? Блискучий знавець історії Закарпаття, вчений на підставі першоджерел
простежує генезу цього краю, де джерельно зливаються говори бойків, лемків та гуцулів.
Даючи викривально гостру оцінку політичному “русинству”, Олекса Мишанич пише
проблемні книги: “Карпаторусинство” – його джерела і еволюція у ХХ ст.”, “Карпати нас не
розлучать. Літературно-критичні статті й дослідження”, “Політичне русинство – українська
проблема”, “Політичне русинство: історія і сучасність. Ідейні джерела закарпатського
регіонального сепаратизму” тощо. Вчений має повне право обстоювати свою патріотичну позицію
хоча б тому, що саме йому належить визначна роль у становленні й вивченні творчого набутку
світового українства. 10 років тому він став першим віце-президентом Міжнародної асоціації
україністів (кілька років перед тим був обраний вченим секретарем МАУ на її установчому з’їзді у
Неаполі), а останні роки очолював Національну асоціацію україністів.
Постійний учасник міжнародних наукових конгресів, симпозіумів, конференцій, автор
багатьох славістичних наукових періодичних видань у США, Італії, Канаді, Польщі, Чехії, Росії,
О. Мишанич наполегливо й послідовно вводить у світовий літературний контекст і творчість
письменників Закарпаття, знаючи й вивчаючи її замолоду як невід’ємну складову всієї української
літератури. Віддаючи данину доробкові вченого, не можемо не зацитувати належний період зі
вступної статті доктора філології Миколи Сулими до бібліографічного видання “Олекса
Васильович Мишанич”:
“Гідна подиву величезна науково-видавнича діяльність О. Мишанича. Він упорядкував і
прокоментував понад 40 томів українських письменників, більшість із яких виходили вперше і є
здобутком української текстологічної науки й видавничої практики. Серед них: твори І. Франка (8
томів), І. Нечуя-Левицького (2 томи), Марка Черемшини (2 томи), О. Маковея (2 томи), Лесі
Українки (1 том), Л. Глібова (1 том), С. Руданського (1 том), А. Кримського (1 том). Особливо
плідним було останнє десятиріччя, коли вчений звернувся до раніше заборонених авторів і видав
зі своїми ґрунтовними передмовами твори Спиридона Черкасенка (1991, 2 томи), Катрі
Гриневичевої (1990), Наталени Королевої (1991), Миколи Лазорського (1992), збірник “Заклятий
козак” (1994) та ін. З давньої літератури він упорядкував збірники: “Слово о полку Ігоревім”
(1986, 2-е вид. 1989), “Українська література ХVІІІ ст.” (1983), “Твори” Григорія Сковороди у 2-х
томах (1994), уперше за рукописом видав “Історію української літератури” М. Грушевського (том
6, 1995), яка тривалий час вважалася загубленою. Він відповідальний редактор фундаментальних
українознавчих видань сучасності: “Літопису руського” (1989), “Літопису Самійла Величка”, т. 1–
2 (1991), “Української поезії середини ХVІІ ст.” (1992). Йому випала честь працювати з видатними
вченими-україністами: виступив відповідальним редактором виданих в Україні монографій
“Походження Русі” – т. 1 (1997), 2 (2003) акад. Омеляна Пріцака, “Психолінгвістична теорія
літератури Олександра Потебні” (1996) акад. Івана Фізера, наукового збірника “Будівничі НТШ і
ЕУД: Володимир Кубійович (1900–1985), Атанас Фіголь (1909–1993)” (упорядник акад. Василь
Маркусь) (1998), монографії Лариси Пріцак “Економічна і політична візія Богдана Хмельницького
та її реалізація в державі Військо Запорізьке” (1999).
О. Мишанич відкрив в архівах КДБ суворо засекречені до цього часу справи 1945–1946 і
1958–1959 рр. митрополита греко-католицької церкви Йосифа Сліпого. Результатом цього
відкриття є його книжка “Митрополит Йосиф Сліпий перед “судом” КДБ (за архівними
ІМ
ФЕ
www.etnolog.org.ua
матеріалами)” (К., 1993). Статті з цієї книжки перекладено польською мовою і видано у Польщі.
Віднайдене О. Мишаничем в архівах п’ятитомне дослідження митрополита Й. Сліпого “Історія
вселенської Церкви на Україні” друкується нині в Римі.
Голова спеціалізованої ученої ради по захисту докторських дисертацій в Інституті літератури
ім. Т. Г. Шевченка НАН України, заступник голови наукової ради з проблеми “Класична
спадщина і сучасна художня література”, О. Мишанич забезпечує високий рівень
літературознавчої науки в Україні, разом зі своїми колегами на високому професійному рівні
розбудовує світове українознавство, докладає всіх зусиль, щоб українське літературознавство
стало сучасною світовою наукою. Він не хворіє на комплекс відсталості українського
літературознавства, який нам намагаються нав’язати деякі зарубіжні недоброзичливці України,
постійно наголошує на великих традиціях М. Максимовича, М. Драгоманова, І. Франка, М.
Петрова, М. Возняка, М. Зерова, О. Білецького, С. Маслова, Є. Кирилюка, Л. Махновця, В.
Крекотня. Йому гірко, що з вини таких недоброзичливців зірвано успішно розпочату проф. О.
Пріцаком “Гарвардську бібліотеку давнього українського письменства”.
Сорок років напруженої творчої роботи в Інституті літератури дали право О. Мишаничу
упорядкувати знакову для цього наукового колективу книгу “Інститут літератури ім. Т. Г.
Шевченка НАН України. Сторінки історії 1926–2001” (обсяг 50 арк.), яка висвітлює 75-річну
історію інституту, підсумовує його здобутки і втрати…
м. Київ
ІМ
ФЕ
www.etnolog.org.ua
|