Зі спогадів Василя Кравченка
Збережено в:
| Дата: | 2004 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2004
|
| Назва видання: | Народна творчість та етнографія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201298 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Зі спогадів Василя Кравченка / О. Рубан // Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 1-2. — C. 39-42. — Бібліогр.: 1 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-201298 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2012982025-01-13T13:06:55Z Зі спогадів Василя Кравченка Рубан, О. З архівів, колекцій та рідкісних видань 2004 Article Зі спогадів Василя Кравченка / О. Рубан // Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 1-2. — C. 39-42. — Бібліогр.: 1 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201298 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
З архівів, колекцій та рідкісних видань З архівів, колекцій та рідкісних видань |
| spellingShingle |
З архівів, колекцій та рідкісних видань З архівів, колекцій та рідкісних видань Рубан, О. Зі спогадів Василя Кравченка Народна творчість та етнографія |
| format |
Article |
| author |
Рубан, О. |
| author_facet |
Рубан, О. |
| author_sort |
Рубан, О. |
| title |
Зі спогадів Василя Кравченка |
| title_short |
Зі спогадів Василя Кравченка |
| title_full |
Зі спогадів Василя Кравченка |
| title_fullStr |
Зі спогадів Василя Кравченка |
| title_full_unstemmed |
Зі спогадів Василя Кравченка |
| title_sort |
зі спогадів василя кравченка |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2004 |
| topic_facet |
З архівів, колекцій та рідкісних видань |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201298 |
| citation_txt |
Зі спогадів Василя Кравченка / О. Рубан // Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 1-2. — C. 39-42. — Бібліогр.: 1 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнографія |
| work_keys_str_mv |
AT rubano zíspogadívvasilâkravčenka |
| first_indexed |
2025-02-09T04:26:57Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:26:57Z |
| _version_ |
1823552535542104064 |
| fulltext |
Оксана РУБАН
ЗІ СПОГАДІВ ВАСИЛЯ КРАВЧЕНКА
(сторінки щоденника)
У 20-і роки ХХ століття в українській науці починається новий етап у формуванні
методологічної бази фольклористики та етнології, зокрема і в царині збирацької роботи. До цього
часу етнографами та фольклористами вже було накопичено величезний матеріал, але не завжди
рівень записів відповідав вимогам дослідників.
Новий рівень у розв’язанні наукових питань, розвиток нових напрямків фольклористики й
етнології потребували оновлених підходів до методик збирання матеріалу. Цим питанням
великого значення надавали й установи ВУАН етнологічного профілю. Так, А. Онищук
зауважував: «…маємо означити багато хиб, з яких найважливіші: повна випадковість та
неґрунтовність у вичерпуванні матеріалу, неперевірювання окремих побутових явищ,
узагальнювання фактів народного побуту на ширшу територію та нехтування дослідами над
матеріальними надбаннями нашого народу»1.
Саме щоб усунути ці хиби, Антін Онищук обґрунтував і запропонував як основний у роботі
Кабінету антропології метод стаціонарного дослідження, який передбачав комплексне,
довготривале дослідження так званих дослідних станцій у селах, цікавих народними промислами.
Пріоритет надавався етнографічному аспекту дослідження, а відтак відповідним матеріалам.
Проте А. Онищук підкреслював нерозривність явищ матеріальної й духовної культури народу,
наголошував, що односторонність розгляду фольклорних та етнографічних матеріалів, які часто
тісно взаємопов’язані, веде до втрати їхньої цінності.
Головним об’єктом дослідження Кабінету антропології з 1921 року стало с. Старосілля
Жукинської волості Остерського повіту. Далі планувалися подібні дослідження й інших сіл. Але,
на жаль, брак коштів, наукових кадрів та несприятливі політичні умови не дали можливості
розвинутися цьому напрямку польової роботи.
Матеріали, зібрані в Старосіллі із застосуванням методики стаціонарного дослідження, досі
не втратили своєї наукової цінності.
У щоденнику 1926 року відомого дослідника Волині В. Кравченка є спогади про його зустріч
з А. Онищуком, що відбулася 8 липня 1926 року в Етнологічному музеї при Кабінеті антропології.
Тоді останній розповідав про роботу, яку провадить Кабінет антропології у Старосіллі.
Сторінки цього щоденника, який зберігається в науково-галузевому архіві ІМФЕ (Ф. 15, од.
зб. 54, арк. 30–40), пропонуємо увазі читачів.
Текст подається без змін, із збереженням стилю викладу В. Кравченка.
* * *
Це було 4. ХІ. 1921 року, коли Антін Іванович остаточно здійснив свою мрію – стаціонарно
дослідити якесь село. Для того обрано було с. Старосілля Жукинської вол. Остерського пов. – не
зараз воно намічене, а ще за якийсь час перед тим сюди зроблено було три екскурсії. Першу –
провів у товаристві й при допомозі вчителя, який у тому селі мав родичів. Ця подорож була
орієнтовна.
Друга подорож через те, що село невеличке, дослідити його можна й відкладати справу не
варт.
У селі 102–3 хати. Подорожуючих було разом 5 осіб, а саме – той же вчитель, що був і за
першої подорожі, та ще два вчителі, Лідія Савівна Шульгина і Антін Іванович. Один з учителів
одразу ж почав працювати, а другий – утік.
Першим завданням було поставлено: дослідити «пасічництво». Завдання завданням, але треба
зуміти так підійти до людей, щоб вони, не криючись, разом з тим були якнайближче до
дослідників.
Лідія Савівна була вперше в селі. Дослідники мали з собою фотоапарат. Пішли вони на
велику пасіку, де й застали господаревого синка. Дослідники коротенько поінформували молодого
господаря й сказали, що для них бажано сфотографувати не тільки пасіку, а його самого. Той
охоче погодився. Зафотографували. Далі, як дослідницький засіб, фотографували й речі – це на те,
щоб набувати матеріал для майбутнього музею. Селяни, що побачили свого пасічника на
фотографії, запрошують і до себе в хату, мовляв, «ми бачили ваші фотографії». Після
фотографування на пасіці дослідники запитали в молодого господаря: чи має він на сьогодні якусь
працю? – «Є… буду підрізувати…». Сфотографовано в процесі праці момент підрізування.
В дослідницькій роботі зазначеними фотографуваннями «робився кістяк», а набування
«м’яса» (розмови з пасічником) відкладалось надалі, – не треба заважати, негаразд в’їдатись.
Маються роботи, що людина їх не бажає виявляти в той час, коли дослідник підходить, а через
якийсь місяць у розмові візьме й вклеїть про те саме.
«А ви й це бачили?»
«А бачив».
І тут уже починається досить мила – цілком дружня розмова, бо таки ж розуміють один
другого!
Лідію Савівну покусали бджоли – аж 8 разів! Та вона мовчала…
– А багато можна взяти меду з одного вулика? – несподівано запитав один з дослідників.
– Буде пуд або два – з вами разом, – відповів пасічник.
Ясно – запитання недоречне!
– Мені вже треба сіно вбирати, – почав викручуватись молодий господар.
На сьогодні в нього дослідники здобули задосить…, а батько – кращий.
Пішли до другого «спеца» – костоправ і млина має. Він стругав «снізки» до вулика. В селі
його звуть дід Микола. Познайомились. Підхвалили, сказавши, що чули про «Діда Миколу» багато
гарного. А він скромно, теж з увічливісті, відповідає.
– Дідуню, покажіть «пліть» («жень», «лєзьво»).
– А хіба ви не бачили? – І запросив до хати і допіро – приніс.
Описали всі відомості про старовинне бджільництво… Звертали увагу на все, що
зацікавлювало. Дід почав приносити окремі речи, що стосуються бджільництва. Дослідники
побачили, що провадити свої спостереження в хаотичному порядку не доводиться – треба
використовувати нагоду, от і попросили, щоб дід розповідав по порядку (за програмою).
– Маю стругати, питайте що треба.
Вирішили зібрати матеріал про старовинне пасічницьке заняття. Попросили розказати про
бджолу. Дід проказував, а Лідія Савівна слово в слово записувала.
Гостинно прийняв дід, – максимум його знань здобули. Вже годиться й подякувати за все, але
дід:
– Слухали за пчолу, за мед та треба й скуштувати.
Приніс на дерев’яній тарілці меду і хліба.
За мед – зараз же записали захоронність його. Дід Микола просив дослідників ще заходити до
нього. На прощання дали йому цигарок, – хоч не фотографували, але обіцяли.
Через те, що вже були знайомі окремі особи, здоровкаючись, підходили, розпитували. А
дослідники в цей час вивчали їхню вдачу. Краще сказати людині приємне слово, ніж щось
недоладного, а це затим, що село на людину з міста дивиться як на особу виховану, в якої можна
дечому повчиться, а недоречливостей і в селі є досить.
Дослідники ішли селом, розглядали різні способи кріплення бортових вуликів на соснах
(бортових). Подорожжю керував той учитель, що мав тут своїх родичів. Під час цієї подорожі А. І.
тільки приглядався збоку і жодної активності не виявляв.
Коли відбувала третя подорож, то в ній теж брав участь колишній учитель. А. І. подав думку
– чи не можна би спинитись у родичів того вчителя. Але цей подав таку думку: тут бракує
вчителя, а є порожня школа. Діло було в 1921 році, – поговорили в сільраді й вона запросила А. Ів.
учителювати в них. Дали йому кілька запитань, як от:
– Чи будете закону божого вчити?
Майбутній учитель одказав:
– Але ж я – людина науки, я – не піп… Швець шиє чоботи.
Така відповідь подобалась.
– То щоб хоч «Отче нашу» навчили, – наполягала громада.
Умовились за 72 пуди – від першого снігу й до Паски, але по скінченню навчального року
зерна жодного пуда хоч і не дали, проте – не шкода.
4. ХІ. 1921 року – перший сніг. А. І. їхав човном і простудився. Лікували всім селом:
насипали на черінь гречки й поклали паритись. Одходили!
Далі дали йому 30 дітей і в той час, коли відбувалося навчання в школі, розпланував усю
дослідницьку роботу: знайомився з селом без жодних записувань. Самому села не дослідити, цю
справу дотепно можна провести тільки колективно й то так, щоб усяка окрема галузь дісталась
досліджувати відповідному спецу.
Всю працю накреслено було так:
1. Природа: мінерали, рослини й тварини.
2. Оброблююча побутова техніка й
3. Господарство.
Отже, тимчасовий колектив, що склався тоді, розподілив поміж себе першу працю так:
1. Ніна Борисівна Заглада – «побут селянської дитини».
2. Лідія Савівна Шульгина: “фізичне виховання дитини” та «пасічництво».
3. Юрій Юрійович Павлович, як маляр: «одяг», оздоби» й всі малюнки, що стосувалися
досліджування, а ще:
4. Данило Порфирович Демуцький (синок народного барда) – художник-фотограф.
Що ж до п’ятої особи з того колективу, то нею був сам А. І. Онищук. Уся його праця полягала
в тому, що він збирав потрібні відомості та розробляв методи щодо форми самого дослідження. У
натурі все відбувалося приблизно так: коли мав приїхати фотограф, то підготувати коли, що і як
сфотографувати. А приїздив він, звичайно, в неділю. Дослідники спостерігають: тільки-но
молодиця або дівчина причепурилась, то не фотографують, а фотограф лише наставить об’єктив
та й уже. Коли ж особа, яку мали фотографувати, допоминається про свого «патрета», то їй
кажуть, що «зіпсувалось». Звичайно фотограф намагається сфотографувати людину за певною її
працею, як – жне, косить і т. ін.
Приязні взаємини з рибалками почалися з того, що в той час, коли Антін Іванович прийшов
до берега, то рибалки снасть закинули на його щастя і витягли повну матню риби!.. Здається,
рибалки взагалі належать до тих осіб, які найбільше вірять у людську «долю», – гарний улов
сьогодні зробив рибалок щасливими через присутність особи, яка має «добру долю»!
І потім Антін Іванович сам не раз ловив з рибалками. Хто бажає дослідити якесь виробництво
чи то заняття, той мусить у ньому взяти участь – без цього багато чого не довідається. А. І. до того
потоваришував з рибалками, що вони навіть і чоботи йому пошили й т. ін. В школі обсерваторію
улаштував, – усяке вікно, що там було, відігравало певну роль для певного спостереження. Зирнув
у вікно й спостеріг: іде рибалка – весло на плечі, а на веслі якесь знаряддя… Кинув оком у друге
вікно – іде дід і щось несе… Не свято, а по-святочному йдуть і т. ін. І все те по черзі занотовується
до зшитка… Ось два чоловіки йдуть, а по них – ще троє, усі з ціпками – про щось пильне
балакають…
Після того спостерігач вийшов з хати і того чи іншого з приятелів запитує…
– Отак, каже, як ото йшов рибалка, звичайно йде рибалить сіткар…
– Жінки по-святочному йшли, бо піп приїхав – будуть говіти.
– З кийками йшли – райміліція приїхала і т. п.
І всі ті балачки – теж потрапляли до зшитка.
Минула зима. Перший приїхав Ю. Ю. Павлович і поробив зимові малюнки. Він у Києві
трісочками топив, а ще й виголодався, а тут Антін Ів. дрова кладе в піч поліняками й має що їсти –
нагодував товариша. Юр. Юр. найбільш зачарований був тим, що всі дають їсти та ще й скільки
хоч! Сів за стіл – молочної каші до повної пельки!
І малював же Юр. Юр. – невпинно!.. геть усе позамальовував, – усе життя, увесь побут.
Вода розлилась, куди не глянь – всюди море, а село – єдиний острів! Увесь дослідницький
колектив зібрався, всякий продовжує свою роботу: дід Микола на дерево лізе, а Лідія Савівна
(Шульгина) провадить своє занотовування. Скінчила вона свою справу – приїхали Н. Б. Заглада й
разом з Ю. Ю. Павловичем – через 10 день у бору з пастухами…
Всякий дослідник сам розробляв програми в тій галузі, яку він мав досліджувати, а А. І. лише
давав указівки – що і як саме треба досліджувати… А маляр невпинно замальовує все те, що йому
покажуть – що вимагається дослідницькою працею. Перша справа – обсервація, друге – фіксаж…
Іде А. І-ч і простежує запис процесу певної роботи, яку зафіксувала одна з дослідниць, запис – з
уст оповідача і обов’язково під диктовку, а ще фотографія або малюнок од руки… Третє – річ
здобути в натурі в разі, якщо її можна здобути. Моделі – уникати. Якщо є оригінал, то він іде до
Києва, а в себе – копія.
Річ, коли її селянин уживає, трудно здобути. Антін Іванович своє набування речей почав з
рибальства, – це були його перші експонати. Побачив він старого рибальського коша – «не
годиться – баба спалить». Ан. Ів. шукає слушної хвилини: іде сусіда, а він узяв того коша до рук і
несе. Сусіда бачить та:
– На рибу – річ непридатна – нема як ловить. Одробила своє.
Ант. Ів., користуючись нагодою, розпитує про назви частин того приладдя… А на місце
першого дядька, що геть пішов, іде другий. Ант. Ів., ніби той нічого не відає, показуючи того ж
таки старого коша, розказує ті самі назви частин, про які допіро-що довідався від попереднього
дядька, а ще й порівнює з тими назвами, які на ці ж частини маються по інших, уже досліджених,
місцях. Дядько слухає дуже уважно, а далі запитує:
– А «скибку» бачили? – І тут же показує те знаряддя, яким тут у Дніпрі ловлять рибу з-під
льоду.
А. І. несе «скибку», а йому по дорозі на додаток принесли ще й корито. Він усе те зносить
докупи, а дядьки йдуть, дивляться, критикують: «це – негодяща річ, я вам кращу пришлю». А ще
інший каже: «у вас бракує блежні» – приносить до гурту й «блежню».
Все набуте майно привезли до Дніпра. Дядьки нагрузили його на свої човни й приставили до
Києва.
Василь Кравченко
1 Онищук А. Досягнення в царині етнографії після Жовтневої революції // Бюлетень
Етнографічного товариства. – К., 1928. – Ч. 1. – С. 1.
|