2025-02-22T01:40:28-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-201346%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T01:40:28-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-201346%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-22T01:40:28-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK
2025-02-22T01:40:28-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response
Пісні та вишивки Уляни Кот
Saved in:
| Main Author: | |
|---|---|
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2004
|
| Series: | Народна творчість та етнографія |
| Subjects: | |
| Online Access: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201346 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| id |
irk-123456789-201346 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2013462025-01-14T19:45:19Z Пісні та вишивки Уляни Кот Позняк, Н. Нариси і етюди 2004 Article Пісні та вишивки Уляни Кот / Н. Позняк // Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 3. — C. 112-114. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201346 uk Народна творчість та етнографія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Нариси і етюди Нариси і етюди |
| spellingShingle |
Нариси і етюди Нариси і етюди Позняк, Н. Пісні та вишивки Уляни Кот Народна творчість та етнографія |
| format |
Article |
| author |
Позняк, Н. |
| author_facet |
Позняк, Н. |
| author_sort |
Позняк, Н. |
| title |
Пісні та вишивки Уляни Кот |
| title_short |
Пісні та вишивки Уляни Кот |
| title_full |
Пісні та вишивки Уляни Кот |
| title_fullStr |
Пісні та вишивки Уляни Кот |
| title_full_unstemmed |
Пісні та вишивки Уляни Кот |
| title_sort |
пісні та вишивки уляни кот |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2004 |
| topic_facet |
Нариси і етюди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201346 |
| citation_txt |
Пісні та вишивки Уляни Кот / Н. Позняк // Народна творчість та етнографія. — 2004. — № 3. — C. 112-114. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнографія |
| work_keys_str_mv |
AT poznâkn písnítavišivkiulânikot |
| first_indexed |
2025-02-09T04:28:27Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:28:27Z |
| _version_ |
1823552629491367936 |
| fulltext |
ПІСНІ ТА ВИШИВКИ УЛЯНИ КОТ
Наталя ПОЗНЯК
Про Уляну Петрівну Кот можна говорити багато. Варто лише раз почути її чистий
проникливий голос, який, здається, увібрав у себе найтонші вібрації поліської землі, і щось живе і
щемливе озивається в твоєму серці. Кажуть – то голос пам’яті, голос крові, голос народу, що живе
в кожному з нас. А глянеш на тонесенькі серпанки, мережані та вимальовані поліськими тканими
взорами – і ще більше подивуєшся: невже це зроблено людськими руками?
Ткацтво і народна пісня – це два крила, які свого часу винесли Уляну Кот на вершину
популярності. Та й нині, хоча все менше виїздить вона за межі села, тримають її на цьому світі,
живлять вогник, про який колись сказав Тарас Шевченко: “Раз добром зігріте серце вік не
прохолоне”.
Уляна Петрівна може розказати багато цікавого. Ото вже справді, слухаєш – не наслухаєшся.
У її пам’яті – більше тисячі народних пісень, які вона “повибирала з душі” своєї мами Оксани
Федорівни, батька, односельців. А ще – легенди, приказки, приповідки, які вона дбайливо записує
до грубого зошита (“Може, онукам знадобиться”, – каже вона, ховаючи сум в глибині теплих
очей). Мимоволі ловиш себе на думці, якою вийшла б книжка, якби то все записати-переписати,
вибрати-випитати, щоб справді лишилася пам’ять навіки про невичерпну мудрість нашого народу!
Уляна Кот родом із поліського села Крупове (або – Крупов’є, як кажуть тут, зберігаючи
неповторний колорит поліської говірки) Дубровицького району, що на Рівненщині. Село здавна
славиться майстрами: тут що не хата – то ткаля чи вишивальниця, що не чоловік – то бондар,
різьбяр, художник чи просто майстер на всі руки. “Раніше люди все робили самі: і кросна для
ткання, і ступу, жорна, бочки, діжки, скрині, куфри. Вони були безграмотними, але мудрими, бог
їх наділяв таким талантом, що вони вміли все”, – розповідає Уляна Петрівна. Недарма ж саме це
село репрезентувало мистецтво Рівненщини на традиційному фестивалі “Культура одного села” у
травні цього року.
Кажуть, що поліські серпанки з Крупового замовляли навіть для царської родини. Це
тонюсіньке напівпрозоре ошатне полотно надзвичайно цінувалося в усі часи, і для того, щоб
вийшов справжній серпанок, потрібна була неабияка майстерність. Спочатку сіялися спеціальні
сорти льону – з тонким і невисоким стеблом: лущик, просяк. Висушені на траві стебла били
прачами, терли на терниці, потім ще раз оббивали тріпачкою. Після цього жменьки волокна
розправляли й вичісували на гребені.
З нечесаного волокна (нечесу) пряли нитки для грубішого полотна, а добре вичесане (пущене
на воду, воно не лишало ніякого сліду) йшло на серпанок. Вичесану жменьку волочили,
розправляли, робили куделю, пряли на веретено, а тоді – підсушували. Щоб нитки “не
кошлатились”, з веретена їх змотували в клубок через “юрок” – порожнисту трубку з отвором. З
двох веретен або клубків нитки снували на снівницю – вбиті в стіну кілочки. Зняті зі снівниці
нитки “обливали піспою” (завареним борошном) і сушили. Ці нитки призначалися на основу.
Одночасно сукали цівки з витушки за допомогою сукала.
Ткацтво на Поліссі – це своєрідний ритуал. У день, коли ставилися кросна (а ткали, як
правило, з ранньої весни до початку польових робіт), у хаті обов’язково топилося, бо вологі нитки
рвуться і по них погано ходить нит. Коли натягували основу, сторонніх у хату не пускали – щоб
лихе око не зіпсувало роботу. А навивати і затикати кросна запрошували лише визнаних
майстринь. І досі в Круповому побутує приказка: “Не дай мене, мати, заміж, там, де затикають, а
дай там, де посередині тчуть”.
“На жаль, зараз справжніх серпанків майже не зустрінеш, – хитає головою Уляна Петрівна. –
Льону, отого, справжнього, ніхто не сіє. Та й часу немає, щоб довести його до ладу. Тому для
основи беремо зараз частіше за все звичайні фабричні нитки. Хоча в багатьох іще в скринях
зберігаються оті дівочі серпанки, в яких ішли колись під вінець”.
Складну науку ткання серпанків, рушників, скатертин і всього, на що здатна народна
фантазія, Уляна Петрівна змалечку перейняла від мами. Так само, як і пісні, якими та, схилившись
над кроснами, довгими вечорами виспівувала свою вдовину долю. Тож, коли Уляна підросла, усе
частіше почала вплітати свій голос у материнську пісню. Хоча навряд, чи вона тоді могла уявити,
що ця пісня виведе її в люди, поведе по світу, полине за океан, і всі зачаровано прислухатимуться
до її проникливого голосу.
Перше визнання до Уляни Кот прийшло несподівано. Вона якраз поверталася з колгоспного
поля, де працювала ланковою, коли їй сказали, що з Києва приїхала фольклорна експедиція, яка
буде записувати народні пісні. До клубу, де зібралося чи не усе село, її завели майже силоміць.
Місця усі вже були зайняті, тож Уляна примостилася біля грубки. Так і прослухала усі виступи
односельців. Усі вже збиралися розходитися, коли раптом хтось примітив її і виказав. Попросили
заспівати. На сцену вона тоді так і не вийшла – заспівала з місця, від грубки. Та так заспівала, що
поважні гості з Києва примовкли і ловили кожен звук її чистого високого голосу. А тоді
попросили заспівати ще, і ще, і ще...
Їй пророкували участь у хорі Верьовки. Але їхати до Києва було боязко, все ж таки була вже
родина, діти. Та й на місці вирішили, що нема чого таланти спроваджувати до столиці, вони
знадобляться і вдома. І створили в Крупів’ї свій фольклорно-етнографічний колектив “Берегиня”,
солісткою якого стала Уляна Кот.
І все ж велика сцена, як і всеукраїнська та міжнародна слава, не змусили себе довго чекати. У
1984 році Уляна Кот з колективом стала переможцем першого телетурніру “Сонячні кларнети”,
потім були перемоги в радіоконкурсі “Золоті ключі”, багатьох республіканських та обласних
оглядах народної творчості. Є в скарбничці Уляни Петрівни й золота медаль ВДНГ в Москві, де
вона презентувала і серпанки, й голос рідної землі. А в 1985 році фірма “Мелодія” випустила диск-
гігант “Співає Уляна Кот”.
Одночасно прийшло визнання і до витворів її рук. Поліську майстриню запросили до
Рівненського комбінату народних промислів, почалися авторські виставки. У 1981 році Уляні
Петрівні було присвоєно звання Заслужений майстер народної творчості УРСР. Її поліські
серпанки обійшли увесь світ, і нині ткані рушники та сорочки від Уляни Кот зберігаються у
музеях та приватних колекціях Києва, Львова, Алмати, Москви, Білорусі, Чехословаччини,
Польщі, Канади, Америки. І нині, коли в Музеї народної архітектури і побуту в Пирогові
влаштовуються Дні ткацтва, багато хто спеціально розшукує “майстриню з Полісся, що так гарно
співає”.
Багато записів Уляни Кот нині зберігається у фондах українського радіо, в архівах
різноманітних фольклорних експедицій та народознавців. Є вони і в редакції “Української хвилі”
на радіо “Свобода”. Останні були зроблені у 1988 році під час поїздки до Вашингтона на
запрошення Смітсонівського інституту. Тоді Уляна Кот представляла Україну на фольклорному
фестивалі національних меншин Америки. Записів справді багато. Але ще більше невиспіваного,
невисловленого. Скільки казок, традицій, звичаїв, обрядів вона знає! І не просто знає, а відчуває,
розуміє всю глибину народної мудрості, що дійшла до нас із глибини віків. Свою розповідь Уляна
Петрівна раз по раз переривала піснею. Дещо я записала на свій репортерський диктофон.
Свого часу Уляна Кот стала ініціатором створення у селі дитячої фольклорно-етнографічної
студії “Серпанок”, куди прибігали і школярі, і дошкільнята, і з величезним задоволенням
виспівували-переймали народні пісні. Студія існує й нині, тепер нею керують вихованці Уляни
Петрівни. Начебто, усе гаразд, однак болить душа: народна пісня, навіть на селі, все більше зникає
з побуту, витісняючись супермодними чужими мотивами. Зникають із життя прадавні народні
традиції та обряди, на яких виросло і набралося мудрості не одне покоління. Люди замикаються в
собі, а не витримає чиясь душа, заспіває, – озираються подивовано. “Що з нами коїться?” –
запитує Уляна Петрівна, і це питання зависає в повітрі. А й справді, що?
Сидимо в затишній хатині Уляни Петрівни, що примостилася під самим лісом на краю села,
п’ємо запашний чай із лісових трав та ягід, гортаємо сторінки родинного альбому. Ось мала
Улянка з братами та сестрами на руках у мами й тата. А це вона з мамою за кроснами. Далі – у
незмінній вишиванці й корсетці – на різноманітних виставках, форумах, концертах. Ось – уже її
діти, онуки, правнук. Очі Уляни Петрівни зволожуються – доля порозкидала дітей по світу: один
син в Іспанії на заробітках, інший пустив коріння в Білорусі, третій теж поїхав із села, дочка
вийшла заміж у Підмосков’я. Ні, вона не скаржиться, вона рада за дітей. І все ж...
На прощання Уляна Петрівна подарувала іще одну пісню, власну. “Хоч думки будуть линуть
по світу, як зозуля шукати діток, та не зрадьте мого заповіту – повертайтесь у рідний куток,” –
співається у ній. Попросила дати цю пісню комусь із відомих співаків – може, заспівають, і тоді
почують її мільйони дітей, що порозліталися з материнського гнізда, частіше навідуватимуться до
рідних. А ні – то хоч подумки прилинуть на крилах пісні, зігріють материнське серце.
Поверталася я додому сільською дорогою, а в пам’яті лишилися слова Уляни Петрівни: “Ото
буває, як стане дуже сумно одній у хаті, чи схопить щось за серце, стисне туга, то підіпруся собі
біля грубки – та й співаю. І біда відступає, легше стає на душі”. Ось таке її життя – як нескінченна
виспівана пісня, де поєдналися і радість, і туга, і біль, і сподівання на краще. Пісня, яку варто
послухати і зберегти у своєму серці.
ПІСНІ ТА ВИШИВКИ УЛЯНИ КОТ
|