Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю

Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю

У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її історії, демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю....

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Артюх, Л.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Назва видання:Народна творчість та етнологія
Теми:
З історії та теорії етнології
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201497
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 17-24. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201497
record_format dspace
spelling irk-123456789-2014972025-01-21T10:55:48Z Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю Артюх, Л. З історії та теорії етнології У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її історії, демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю. The article gives a short description of a constituent of former Chernihiv land – Starodubshchyna: its history, demography, and ethnography. The article also raises a question of the restoration of the historical memory of the former Cossack land population. 2012 Article Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 17-24. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201497 94(477.41/.42) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic З історії та теорії етнології
З історії та теорії етнології
spellingShingle З історії та теорії етнології
З історії та теорії етнології
Артюх, Л.
Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
Народна творчість та етнологія
description У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її історії, демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю.
format Article
author Артюх, Л.
author_facet Артюх, Л.
author_sort Артюх, Л.
title Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_short Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_full Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_fullStr Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_full_unstemmed Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
title_sort стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet З історії та теорії етнології
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201497
citation_txt Стародубщина: екскурс у минуле і стан сучасної етнографії краю / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 1. — C. 17-24. — Бібліогр.: 26 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT artûhl starodubŝinaekskursuminuleístansučasnoíetnografííkraû
first_indexed 2025-02-09T04:32:42Z
last_indexed 2025-02-09T04:32:42Z
_version_ 1823552897032388608
fulltext 17 Стародубщина  розміщена  на  давньоукра­ їнських землях, ареал яких територіально збі­ гається  з  історичною  Сіверщиною.  Минуло  майже століття від часу, коли Стародубський,  Мглинський,  Суразький  і  Новозибківський  повіти  Чернігівської  губернії  (а  це  майже  її  половина)  комуністичною  владою  було  пере­ дано,  унаслідок  адміністративного  переділу,  РРФСР, начебто «за бажанням трудящих».  Історія. Уперше Стародуб згадано в «По­ ученнях…»  (1078–1979)  київського  князя  Володимира  Мономаха.  Після  тяжких  років  Батиєвої  навали  сіверське  населення  жило  невеликими  поселеннями,  адміністративно  і  політично  роз’єднаними,  аж  до  входження  до  складу  Великого  князівства  Литовського.  До  литовсько­московських  воєн  ХVІ  ст.  ця  територія  залишалася  заселеною  абсолют­ ною більшістю сіверян, майже без іноетнічних  украплень. У тому ж таки ХVІ ст., після тим­ часового  приєднання  стародубських  земель  до  Московського  князівства,  для  зміцнення  влади над ними, Москва роздала своїм боярам  вотчини, щоби прискорити процес перетворен­ ня  цих  земель  на  російські.  Після  1659  року  утворилася  спільна  польсько­литовська  дер­ жава  –  Річ  Посполита.  І  це  спонукало  чис­ ленні групи білоруського населення втікати на  територію Стародубщини 1.  У  козацькі  часи  ця  територія  належала  переважно  українському  етнічному  масивові.  Сучасний український історик Т. Чухліб про­ цитував документ від 7 серпня 1649 року з ви­ могами від гетьмана Богдана Хмельницького  до короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира:  «Почавши  від  Дністра,  Берлинців,  Бару,  по  старий  Костянтинів,  по  Случ  і  за  Случ,  що  впадає  в  Прип’ять,  по  Дніпро,  а  від  Дніпра,  почавши  від  Любича  до  Стародуба  і  аж  до  московської границі з Трубецьким, в усіх цих  названих  містах  ми  самі  зробимо  перепис…  По цих містах серед нашого війська, щоб ко­ рогви,  як  іноземні,  так  і  польські,  не  мали  ніяких  прав  і  не  наважувалися  брати  жод­ них стацій» 2. У 1663 році м. Стародуб стало  полковим  козацьким  містом:  з  Ніжинського  полку  було  сформовано  Новгородський  (Сі­ верський), Глухівський, Сосницький  і Старо­ дубський полки. Однак  після  «смутних  часів»,  польсько­ московських  воєн  територію  Стародубщини  поділили на Західну й Східну. Східна відійшла  до  Росії,  із  центральних  і  північних  районів  якої  досить  активно  почали  заселятися  помі­ щики із селянськими «душами». Це призвело  до «розмивання» місцевого етносу, незважаю­ чи на те що і Сівськ, і Трубчевськ певний час  уважали козацькими містами. Західна Старо­ дубщина залишилася під впливом Речі Поспо­ литої, потім – української Гетьманщини. На­ дання  стародубським  містам  магдебурзького  права сприяло економічному розквіту краю, а  на Гетьманщині Стародубський полк став еко­ номічно й політично найчисленнішим і наймо­ стаРодубщина: екскуРс у минуле і стан сучасної етногРафії кРаю Лідія Артюх УДК 94(477.41/.42) У статті подано коротку характеристику складової колишнього Чернігівського краю – Стародубщини, її  історії,  демографії, етнографії. Порушено питання про відновлення історичної пам’яті населення колишнього козацького краю. Ключові слова: Стародубщина, Чернігівщина, етнографія, демографія, історичне минуле краю, самосвідомість,  мова населення. The article gives a short description of a constituent of former Chernihiv land – Starodubshchyna: its history, demography,  and ethnography. The article also raises a question of restoration of historical memory of the former Cossack land population. Keywords:  Starodubshchyna,  Chernihiv  land,  ethnography,  demography,  historical  past  of  land,  self­consciousness,  population’s language. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 18 19 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 З історії та теорії етнології знавець­історик,  зауважив,  що  прізвиська  за  національною  ознакою  мали  ще  й  релігійне  забарвлення:  «Українці  й  білоруси  називали  старообрядську  віру  “кацапською”,  а  старо­ обрядці – навпаки, про православний звичай  та обряд казали, що він був “хохлацький”» 8. Щодо  назви  населення  Стародубщини  –  «литвини»  –  В.  Горленко,  відомий  україн­ ський  етнограф,  виходець  із  тих  країв,  ви­ окремлював групу населення Північно­Східної   Чернігівщини (за колишнім адміністративним  поділом)  як  етнографічну  групу  українського  народу – литвинів. За В. Горленком, ця група  має «литвинську говірку», певні групові ознаки  матеріальної й духовної культури, і це населен­ ня,  безперечно,  є  нащадками  давньоруського  племені сіверян 9. У програмній статті про лит­ винів, написаній ним на основі двох ґрунтовних  експедицій, здійснених на початку 1950 – на­ прикінці 1960­х років, він стверджує: «Литви­ ни колишньої Чернігівщини – це  аборигенне  “руське” населення, що внаслідок замкненості  сільського  життя  в  минулому  й  віддаленості  від великих адміністративно­політичних і про­ мислових  центрів,  головних  комунікаційних  сполучень  у  новий  час  залишалося  сталим  у  генетичному  відношенні,  принаймні  з  часів  Київської  Русі.  Вони  стійко  зберігали  аж  до  початку ХХ століття “руську” самосвідомість.  Перебуваючи  на  периферії  й  водночас  пере­ хресті  формування  східнослов’янських  наро­ дів, вони називали себе “руськімі”. При цьому  категорично відмежовувались від росіян (“ка­ цапів”, “москалів” – у їхній мові)» 10. Натомість П. Гриценко, відомий український  філолог, у своїх коментарях до статті В. Горлен­ ка,  високо  оцінивши  фахову  етнографічну  ха­ рактеристику  науковцем  краю,  піддав  сумніву  «етнографічну окремішність литвинів» 11. На підтвердження своєї  гіпотези про лит­ винів  Чернігівщини  як  етнографічної  групи  українців  В.  Горленко  послався  на  наявність  назви «литвини» цієї частини населення краю,  що, на думку П. Гриценка, не може бути до­ статнім  аргументом.  Ми  також  пристаємо  до  думки  професора  П.  Гриценка,  оскільки  не­ одноразово згадана в науковій літературі (від  Климентія Зиновіїва й Опанаса Шафонського  (ХVІІІ ст.) до М. Косич і Д. Святського (поч.  ХХ ст.)) назва «литвини» ніде не траплялась  як самоназва. В. Горленко й сам визнавав: «До  назви “литвини” ставилися негативно, вважа­ ючи її образливою» 12. Регіональна  (або  ж  групова  етнографічна)  самоідентичність не зафіксована й у сучасних  дослідженнях. Імовірно, населення Стародуб­ щини  й  Сіверщини  від  Десни  до  Іпуті  «лит­ винами» було назване сусідами й більш відда­ леними  групами  населення,  самі  ж  себе  вони  так не ідентифікували. Чи є литвини етногра­ фічною групою, чи це лише населення північної  частини Лівобережного Полісся (поліщуки) з  певними  культурно­побутовими  ознаками  –  питання, яке потребує окремого дослідження,  що вже здійснює наш колега – В. Сироткін. Щодо  литовського  компонента  населення,  його  важко  вирізнити,  хіба  що  за  допомогою  лінгвістики, зокрема топонімії, гідронімії. Не­ далеко  від  Стародуба  лежить  село  з  красно­ мовною назвою Литовськ. Брянський історик  з  обласного  краєзнавчого  музею  К.  Чеплян­ ська  серед  інших  гіпотез  припускає,  що  ця  назва  пов’язана  з  перебуванням  на  території  Сіверщини  литовців.  Поселення  часів  Київ­ ської Русі (близько ХІІ ст.) після ХІІІ ст. за­ непало і було відновлене, за даними археології,  на  початку  ХVІІ  ст.  як  козацько­селянське.  Дослідниця подала прізвища козаків села, за­ фіксовані  на початку ХІХ ст.: Березовський,  Вечерка, Пашук, Пика, Писка, Ребик, Сухо­ вій,  Шкурат.  Серед  прізвищ  є  і  такі,  які  за­ кінчуються на «ов»: Братчиков, Ребиков, Та­ ранов. Не менш виразні й селянські прізвища:  Гарбуз, Грак, Грек, Гузь, Дран, Пичура, Пи­ чурка, Рудий, Сковпня (мабуть, українського  походження) і Ковальов, Лук’янов, Мєдвєдь,  Нікіфоров,  Сисоєв,  Ткачов  (можливо,  суто  російські),  а  також  подібні  до  білоруських  –  Вяльченок,  Марченок,  Могилевець,  Тереше­ нок, Тесленок, Ткаченок 13. Мова. Не будучи лінгвістами,  зупинімося  лише  на  питаннях  української  побутової  лек­ гутнішим. Вільний політичний устрій  сприяв,  на  відміну  від  покріпаченої  Росії,  швидкому  заселенню  краю  сусідами­білорусами  й  пере­ селенцями з Росії – переважно старообрядця­ ми,  які  зазнавали  на  батьківщині  неабиякого  утиску влади 3. У 1762 році чисельність насе­ лення  Стародубського  полку  склала  345  572  особи, з яких українців – 335 тис. 4  ХVІІІ  і  ХІХ  століття  «уславилося»  по­ ступовим  позбавленням  козаків  їхніх  вільних  привілеїв, перетворенням значного відсотка на  посполитих і навіть кріпаків. О. Шафонський,  подаючи  статистику  Чернігівського  намісни­ цтва в другій половині ХVІІІ ст., по сотенному  містечку Седніву навів такі цифри: козаків –  6 дворів, мужиків казенних – 19, мужиків різ­ ного володіння – 85 дворів; по містечку Лю­ бичу: козаків – 4 двори, селян генерал­майора  Милорадовича – 215 дворів, селян монастир­ ських  –  7  дворів,  селян  колезького  асесора  Василя Силича – 14 дворів 5.  демографія. Самосвідомість.  Переписи  в  царській  Росії  проводили  без  урахування  національності,  лише  за  релігійною  належ­ ністю  й  мовою,  якою  розмовляло  населення.  Згідно з переписом 1897 року 70 % населення  Старо дубщини записали росіянами, а україн­ цями – 778 осіб (0,12 %). Для порівняння ві­ зьмімо відомості з енциклопедії Ф. Брокгауза  й  І. Ефрона, у якій матеріали цього перепису  використано, можливо, тому, що його широко  критикували  тогочасні  фахівці:  «Поселення  Козарі,  Кобижча,  Бахмач,  Обмачів,  Більма­ чевськ, Талалаївка, Шерембей, Кочубей і т. п.  заселені народом з “окаючим” наріччям мало­ російскої  мови…  Основна  частка  населення,  за винятком найпівнічніших земель, належить  до  одного  малоросійського  народу,  який  роз­ мовляє мовою, що одноманітна в лексичному,  етимологічному й синтаксичному відношеннях  і різко відрізняється від мови великоросів­роз­ кольників,  котрі  спорадично  тут  поселилися  в ХVІІ – у першій половині ХVІІІ ст., коли  вони  сюди  втікали  від  переслідувань  старої  віри…  Якщо  за  приблизним  розрахунком,  зробленому  за  даними  церковно­приходських  списків,  зарахувати  на  долю  малоросів  (хох­ лів) 85 % населення, 6 % на частку білорусів  (лапацонів)  і  5 %  на  частку  великоросів  (ка­ цапів),  то  інші  4  %  населення  будуть  стано­ вити  євреї,  поляки,  німці…  і  представники  решти національностей» 6. Хоча автори статті  скромно  зазначають  про  приблизний  розра­ хунок,  він,  вочевидь,  є  більш  точним,  бо  за  даними  першого  радянського  перепису  насе­ лення  1926 року,  тобто через  тридцять років  потому,  після  переворотів  і  громадянської  ві­ йни,  українцями  в  Брянському  краї  визна­ ли себе 131 837 осіб, тобто майже в 170 разів  більше,  аніж у попередньому перепису. Далі,  природно, адміністративний переділ території  дався взнаки. Перепис 1939 року подав 32 971  особу, 1959 року – 7 397 осіб. За даними ра­ дянської та російської статистики, у 1970 році  українцями  себе  назвали  21  102  особи,  у  1979­му  –  22  166,  у  1989­му  –  27  122,  а  у  2002­му – 20 214 осіб  7. Вочевидь, ці понад  20  тис.  є  українцями,  які  не  втратили  на­ ціональної  ідентичності,  володіють  мовою,  зберег ли культуру й самосвідомість.  Побувавши  в  Стародубському  районі,  ми  зафіксували  саме  втрату  української  самосві­ домості  й  мови,  навіть  у  селах,  наближених  до  кордону  з  Чернігівщиною.  Маючи  пере­ важно суто українські прізвища (на козацький  кшталт), респонденти, зокрема старшого віку,  називають себе «руськими».  Цікаво, що в наш час тут місцевих українців  ніхто не називає «хохлами», а росіян – «каца­ пами» (принаймні не довелося чути цих пріз­ виськ).  Вихідців  із  старообрядців  переважно  називають «москалями». Учителька  із с.  Іль­ бово Олександра Іванівна вважає себе «русь­ кою»: «Когда­то давно наша деревня принад­ лежала  к  Чернигову,  Украине.  А  теперь  –  к  России.  Поэтому  мы  русские.  В  народе  еще  помнят,  что  были  раньше  казаки,  гордятся:  “Мол, мы из казаков!”». Вона не вважає пріз­ висько «хохли» образливим («“Хохлы” – это  те,  кто  в  Украине»)  і  стверджує,  що  «моска­ лями»  називають  росіян­старовірів.  Дослід­ ник і житель Стародубщини П. Вірний, крає­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 20 21 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 З історії та теорії етнології Живі, мая мамачка, без меня. Без маіх тіхіх уходав, Без маіх нізкіх уклонав. Ішла Машенька із­пад вянца, Єйо галовка пріпала, Шовкам касачку ізвязала,  У єйо матушка питала: – Гдє ти, дочачка била? – Била, мамачка, пад вянцом С добрим удалим маладцом 16. В. Горленко виділив низку специфічних для  місцевої говірки елементів, пов’язаних, на його  думку,  з  особливостями  східнополіського  при­ родного  середовища,  традиційними  заняттями  людей: «шереш» – снігова кора, «тяпло» – вог­ нище, «пастушка» – бич, «зборка» – мотузка,  «дядок» – будяк тощо 17. На жаль, нам не вда­ лося  зафіксувати  ці  та  інші  специфічні  слова,  зважаючи на брак часу й на незначну кількість  інформаторів.  Опитані  нами  респонденти  не  знали  цих  термінів.  Можливо,  за  півстоліття  вони  вже  вийшли  з  ужитку,  можливо  ж,  такі  слова побутують лише в окремих селах регіону. П.  Гриценко,  спираючись  на  досягнення  сучасних  мовознавців,  відносить  місцеву  го­ вірку до групи деснянсько­сеймських говірок у  межах східнополіського діалекту 18. Відомий  український  лінгвіст  К.  Тищенко  зафіксував  цілу  низку  слів,  запозичених,  на  його  думку,  з  литовської  мови  в  часи  пере­ бування  даної  території  під  владою  Велико­ го  князівства  Литовського.  «Літературна  мова,  –  пише  він,  –  органічно  ввібрала  такі  мальовничі, барвисті слова балтійського похо­ дження,  як:  баюра,  блазень,  […]  верша,  від­ лига,  вовкулака,  гаразд  (лит.  gĕras  –  добре),  гилити,  гомілка, жлукто, зозуля, капшук, ка­ рати, клишоногий, клуня» 19. Він цілком слуш­ но зазначає: «Така досить жива присутність в  українській  мові  численних  літуанізмів  у  різ­ них галузях лексики незаперечно свідчить про  вагомість литовсько­українських контактів за  середньовіччя і – опосередковано – про істо­ ричний внесок литовців до формування укра­ їнського етносу» 20. К. Тищенко переконливо  доводить, що велика кількість гідронімів (назв  річок та інших водоймищ), ойконімів (назв на­ селених  пунктів),  усіляких  топонімів  литов­ ського походження свідчать про стійку литов­ сько­українську  етнічну  й  мовну  взаємодію,  яка розгорталася впродовж кількох століть 21. Фахівець  із  литовсько­українських  мов­ них  взаємозв’язків  А.  Непокупний  менш  ка­ тегоричний  щодо  запозичень.  Він  схильний  уважати  подібність  української  й  балтійської  лексики  балто­слов’янською  мовною  спільніс­ тю, яка поширюється на всі мовні структури і  свідчить про їхню архаїчність 22. Не втручаючись у сферу лінгвістики, може­ мо лише констатувати, що обидві версії, ґрун­ туючись  на  глибокому  емпіричному  досвіді,  мають право на  існування. В. Горленко свого  часу  відзначав,  що  досить  тривале  перебу­ вання  сіверської  частини  українських  земель  у  складі  Великого  князівства  Литовського  й відрив у цей час  їх від України зумовили й  «більшу збереженість у  її населення культур­ но­побутової й мовної архаїки» 23. етнографія. Побут. Житло в селах Старо­ дубщини  мало  відрізняється  від  будівель  в  українській  частині  теперішньої  Чернігівщи­ ни. Традиційний тричасний поділ: хата + сіни  («сєнци») + хата – зберігається й досі. Майже  немає будівель у «чистий» кут, а лише з вино­ сом («в чашку»); закладені мохом і промазані  глиною шви між брусами; вишукано різьблені  й  яскраво  фарбовані  наличники;  переважно  двосхилі  дахи  з  урізаним  фронтоном,  що  за­ кладений шальовими дошками і прикрашений  якимось  нехитрим  орнаментом  (наприклад,  у  вигляді  півсонця).  Змінилося  і  традиційне  покриття даху – солому замінив популярний  в  останні  десятиріччя  шифер  або  фарбована  бляха.  Інтер’єр  зберігає  свою  «українську»  тотожність: якщо житлове приміщення (хата)  зліва від входу, то піч буде по праву руку, по  діагоналі від печі – божниця з рушниками, під  нею – стіл, замість лав – дивани чи стільці,  замість  полу  в  кутку,  де  піч,  –  ліжко,  «кро­ вать». У виділеній чистій частині хати – світ­ лиці  («свєтліца»)  –  велике  ліжко,  застелене  сики населення Стародубщини,  яку в  залиш­ ковому стані ще можна зафіксувати в селах. Передусім  назву  найпоширеніші  прізвища  в селах, де ми побували: Ананченко, Барабаш,  Білоус, Бондар, Бровко, Булатний, Буховець,  Дігтяр,  Довбешко,  Ємельяненко,  Ярошенко,  Єрченко,  Єщенко,  Жигало,  Запояско,  Кіре­ єнко,  Козко,  Кириленко,  Кухаренко,  Лобко,  Ломако, Марченко, Мякиш, Немило, Парсек,  Петрусенко,  Поддубний,  Позняк,  Покотило,  Політико,  Полуботько,  Попченко,  Пташко,  Рубайло, Стукало, Тарасенко, Шалепо, Яко­ венко.  Незначний  відсоток  прізвищ  можна  вважати  білоруськими,  польськими  й  україн­ ськими:  Бориславський,  Завацький,  Кома­ ровський,  Левжинський,  Шуленок.  Частина  ж мають, безперечно, російські корені: Желто­ ногов, Козлов, Лушков, Молчанов, Пасинков,  Шевцов, але їх значно менше. У місцевій говірці відчувається мовна своє­ рідність, на слух мова подібна до білоруської:  «йон, йона» – він, вона; «йо» – є; «сям’я» –  сім’я; «дятішкі» – дітки; «мяшки» – мішки,  лантухи;  «дяржать»  –  держати,  тримати;  «усьо» – усе. Характерне для Гомельщини й  «акання»: «маладий», «маладая», «халадец»,  «малако», «тавканіца» (пюре з картоплі) та ін.  На  погляд  респондентів,  вони  розмовляють  російською мовою. Можливо, це твердження  справедливе.  При  цьому  велика  частка  по­ бутової  лексики  є  українською:  «хата»,  «га­ рище»  (горище),  «кладове»,  або  «цвинтар»,  «колодязь»,  «погреб»,  «пол»  (піл),  «комин»,  «подкомин», «печурка», «под», або «черень»,  «заслонка»,  «юшка»  (в’юшка,  кагла),  «ро­ гач», «сподніца» (спідниця), «рушник» тощо.  Крижмо тут називають «повивач». Зруб на­ зивають «в чашу»  і «в лапу», як  і в Україні.  Назви  весільних  чинів  і  весільних  атрибутів  так  само  збігаються  з  назвами,  що  побуту­ ють на Чернігівському Поліссі: «приданки»,  «свашки»,  «дружко»́,  «друж́ка»,  «скриня»,  «курка»,  «флаґ».  Нам  перелічували  пісні,  яких співають під час застіль. Поряд з «Ой  мороз­мороз»  і  «По  Дону  гуляєть»  –  «По­ сіяла огірочки». На підказку, чи не співають  «Несе Галя воду», резонно відповіли, що «то  ж українська пісня!». Хоча в останні роки і її  співають. На Стародубщині поширені українські на­ зви  зернових  і  городніх  культур  («гарбуз»,  «бурак»,  «буряк»,  «жито»,  «цибуля»,  «кікі»,  або  «кійкі»,  –  кукурудза,  кияхи),  назви  по­ пулярних страв  і продуктів («борщ», «варені­ кі»,  «кровянка»,  «ковбик»,  «здор»,  «узвар»,  «ряжанка»,  «смятана»,  «сир»,  а  не  «творог»,  «паска»,  а  не  «куліч»  та  ін.).  Є  також  росій­ ські назви. Підпіччя називають «загнєтка» й  «под загнєтка», льох – «подпол», сніданок –  «завтрак», або ж «снєданьє», млинці – «блі­ ни», хрестини – «кстіни», макітру чи невели­ кий горщик – «махотка». Побутують  і  весільні  приклади  фольклору,  переважна  частина  яких  повністю  збігається  з  такими ж на Чернігівщині й півночі Полтавщини: «Да чия єта маті (2) Па сасєдачкам ходє, Да сасєдачек просє: – Ви сасєдачки має (2) Да хадітє ви ка мнє, (2) Да караваю чапаті» (2). «Загрябай, матка, жар, жар (2), Калі табє дочку жаль­жаль (2) (і­і­і) Агляніся маті, (2) Да нє вся сім’я в хатє, (2) Невяліка щарбіна (2) Да нєма семьяніна (2). ...Ой кидай в печь дрови, (2) Аставайтєсь здарови (2)» 14. Подібні  весільні  пісні  нами  записані  1985 року на Чернігівщині – Сумщині: Вигребай, мати, жар­жар, Бо тобі дочки жаль­жаль. Закладай, мати, тріски, Жди собі невістки. Закидай, мати, дрова, Оставайся здорова 15. На весіллях звучить і російській фольклор: Ішла Машенька із­пад вянца, Заламіла бярьозку з верхальца. Стой, мая бярьозка, без вярха, http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 22 23 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 З історії та теорії етнології Більшість  респондентів­українців  усе  ж  не  знайшли  відмінностей  між  «російським»  і  «українським» борщами. Звичайно, кухня кожного народу – явище  не унікальне, бо, живучи поруч, спілкуючись,  люди обмінюються  кулінарною інформацією,  дещо  запозичують,  щось  «дарують».  Нині  особливо  помітне  міжетнічне  зближення  в  урбанізованих  прошарках  народної  культу­ ри,  а  також  у  зонах  активного  міжетнічного  спілку вання. Цьому особливо сприяють май­ же  безмежні  можливості  засобів  інформації,  зокрема  електронних,  поширення  комуніка­ ційних  зв’язків – рухливість  людських пото­ ків із країни в країну, відтак і полегшення пе­ редачі й сприйняття культури різних народів.  Тому традиційне святкове меню поповнилося  салатами  («олів’є»,  «оселедець під шубою»,  з  кукурудзою  й  крабовими  паличками  тощо),  запеченими  або  фаршированими  курячими  стегенцями, пельменями, вишуканими конди­ терськими виробами.  Проте  вони  не  витісняють  традиційного  шару  кулінарної  культури,  а  доповнюють  її.  Досі  зберігається  традиція  обробки  свиня­ чої  туші. На Стародубщині  з­поміж багатьох  видів м’яса надають перевагу свинині, на від­ міну від широко побутуючої думки про те, що  росіяни  переважно  споживають  яловичину  й  телятину. Готують ковбаси, ковбик,  холодець  і кров’янку. З усього населення тільки старо­ віри не визнають кров’янку, маючи для цього  певні релігійні заборони. Як і в білорусів, тут  роблять млинці з крові.  Зберігаються знакові елементи у святково­ му  застіллі.  Знаком  закінчення  гостини  досі  є  остання  страва,  яку  подають  на  стіл  для  того,  щоб  ненав’язливо  повідомити,  що  по­ трібно  розходитися.  На  теперішній  території  Чернігівщини – це узвар або кисіль і каша, на  Старо дубщині – узвар  і  каша. «Каша – по­ слєдняя  паша»  –  знак  в  етичній  формі  пові­ домити про кінець застілля. Кашу в горшку в  селах досі «б’ють», коли одружують останню  дочку  або  сина.  Весільний  коровай  у  різних  варіантах  виготовлення  побутує  як  символ  благополуччя й єдності нової родини. Зберігається  донині  й  традиційне  свят­ кове  (урочисте)  меню,  характерне  для  всієї  старої й нової Чернігівщини: борщ, картопля,  капуста,  ковбаса,  кров’янка,  холодець,  каша  і  узвар чи кисіль. Меню доповнене й сучасними  стравами,  переважно  салатами,  що  з’явилися  останніми  роками,  не  порушуючи  при  цьому  традиційної  структури  харчування,  а  лише  розширюючи її. На  завершення  хочеться  навести  справед­ ливі  слова  стародубця  П.  Вірного,  який  не  прагне до переділу сучасних кордонів, а до по­ вернення населенню Стародубщини  історичної  пам’яті й намагається «висвітлити ту роль, яку  мали та мають українці в житті Стародубсько­ го краю. Адже вельми багато в  історії Старо­ дубщини такого, що пов’язує її життя із життям  цілої України. І під час існування Чернігово­Сі­ верського  князівства,  і  в  роки  Великого  кня­ зівства  Литовського,  в  епоху  Гетьманщини  та  під владою Російської імперії Стародубщина й  Україна були разом  і горнулися одна до одної.  І хоча історична доля розпорядилася так, що те­ пер Старо дубський край є частиною Російської  Федерації, але не слід забувати про ту велику  спадщину  українського  минулого,  яка  зали­ шилася  на  Стародубщині  у  вигляді  пам’яток  культури  та  спогадів  місцевого  населення»  26.  Так  само,  як  і  автор  цієї  історичної  розвідки,  я дотримуюся всіх двосторонніх угод між Ро­ сійською  Федерацією  та  Україною,  поважаю  право двох  країн на  територіальну  цілісність  і  недоторканність власних кордонів. Проте хоті­ лося б, щоб й українці Стародубського краю, й  українці незалежної України не забували свого  минулого, бо  історична пам’ять народу є запо­ рукою його успішного майбутнього.  1 Вірний П. Стародубщина. Нариси українсько- го життя [Електронний ресурс]. – Режим досту- пу : http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn. html. 2 Чухліб Т. Стародубщина – давня українська земля // День. – 2011. – № 170–171. – 23–24 верес. 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://arhiv.orthodoxy.org.ua/ru/node/30392/print. покривалом  з  вишивкою,  із  численними  по­ душками й периною, диван, на стінах – ікони  й фотографії рідних і близьких. На Сіверщині розміщення житла відносно  вулиці, за відомостями В. Горленка, змінило­ ся в ХІХ ст., коли його з глибини двору по­ чали переносити ближче до вулиці й ставити  до  неї  причілком,  можливо,  під  російським  впливом.  (В  Україні  житло  на  більшості  те­ риторій чільною стіною орієнтоване на сонце,  а не прив’язане до вулиці.) Господарські при­ міщення  тепер  обмежені  «пунею»,  яка  пере­ важно  стоїть  в  одному  ряду  із  житлом  і  ви­ конує функції,  які  раніше належали кільком  будівлям – хліву, повітці, конюшні, курнику,  коморі та ін. Не  варто  повторювати,  що  їжа  є  одним  з  найстійкіших  елементів  народної  побутової  культури.  Якщо  в  інших  складових  культури  життєзабезпечення  (житло,  одяг,  начиння)  не  спостерігається збереження суцільної системи на  сучасному етапі, то можна цілком упевнено твер­ дити, що в народному харчуванні до наших днів  збереглася цілісна традиційна система, звичайно,  з досить значною часткою модифікацій.  Серед овочевих страв лідером і в ХІХ, і у  ХХІ ст., безперечно, є борщ. Сьогодні борщ  поширений на значно більшій території, аніж  території  розселення  українського  етносу.  На  Слобожанщині  його  вважають  першою  з  обідніх  страв,  незважаючи  на  національ­ ну  належність.  На  Чернігівщині  (Мглин­ ський,  Суразький,  Глухівський  повіти)  і  на  Харківщині  (Путивльський,  Охтирський,  Лебединський  повіти)  борщ  був  головною  обідньою стравою як українців, так  і росіян.  За  матеріа лами  Російського  географічного  товариства в середині ХІХ ст. в м. Новозиб­ кові (Чернігівська губернія, нині – Російська  Федерація)  основними  обідніми  стравами  в  росіян  були  борщ  і  щі.  Українці  ж,  за  цими  відомостями, споживали тільки борщ: «Спо­ живають  [росіяни.  –  Л. А.]  у  свята  щі  або  борщ  із  найжирнішою  яловичиною,  у  піст­ ні  дні  –  з  білугою,  осетриною,  севрюгою  –  з  рибою.  Хоча  щі  їхні  й  дуже  жирні,  проте  не  мають  такого  смаку,  як  малоросійського  приготування  борщ.  Малоросіяни…  їдять  борщ  –  або  з  буряка,  капусти..,  затовчений   свинячим  салом,  картоплю»  24.  «Їжею  се­ лян, – за  іншим дописувачем  із Суразького  повіту  Чернігівської  губернії,  –  зазвичай  є  борщ  навесні  із  щавлю,  кропиви  й  молодого  зябру, що росте по конопляних городах у ви­ гляді кропиви, а влітку – з різних рослин: з  молодого листя ріпи, гірчиці, редьки й буряка  червоного,  приправл(еного)  квасолею,  сіллю  й свинячим салом. Восени і взимку борщ ва­ рять  із  квашеної  капусти й буряків»  25. Такі  борщі  готувало  все  населення  повіту.  Отже,  у  середині  ХIХ  ст.  помітний  значний  вплив  цієї української овочевої страви на харчуван­ ня росіян.  Традиційні  місцеві  страви  на  землях  Стародубщини  збережені  й  нині.  Досі  в  по­ всякденному  харчуванні  віддають  перевагу  житньому  хлібові,  борщу,  галушкам  і  затір­ ці,  вареникам,  картоплі­товканиці,  кашам  з  різного збіжжя. Святкове харчування більш  різно манітне. Анкетне опитування 2006 року  на  порубіжній  з  Російською  Федерацією  Сумщині  засвідчило,  що  серед  численних  національних  страв  борщ  уважають  найпо­ пулярнішим. Його майже завжди називають  «символом української народної кухні». Борщ  в етноконтактній зоні  готують  і росіяни. На  питання  «Чим  відрізняється  український  борщ від російського?» українці відповідали  досить  винахідливо:  «український  борщ  на­ багато смачніший»; «відрізняється насиченіс­ тю»; «відрізняється густотою»; «відрізняєть­ ся  всім»;  «смачніший,  бо  кладуть  квасолю  і  подають з  галушками»; «наш – більш нава­ ристий»; «у нашому більше м’яса»; «українці  затирають борщ салом  із часником»; «не  їла  російського борщу». Ми також отримали відповіді, які свідчать  про  український  «кулінарний  патріотизм»:  «український  борщ  уміють  готувати  тіль­ ки  українці»;  «український  борщ  “пішов”  від  українців,  тому  він  смачніший»;  «смачніший,  бо  приготовлений  справжніми  українцями».  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn.html, 19.09.2011 http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn.html, 19.09.2011 http://arhiv.orthodoxy.org,ua/ru/node/30392/print, 19.09.2011 24 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрЧІСТь ТА еТНОЛОГІя* 1/2012 4 Чухліб Т. Стародубщина – давня українська земля. 5 Шафонский  А. Черниговского наместниче- ства топографическое описание с кратким гео- графическим и историческим описанием Малыя России, из частей коей оное наместничество со- ставлено. – К., 1851. – С. 316, 322. 6 Энциклопедический словарь : у 86 т. / Изд. Ф. А. Брокгауза, И. А. Ефрона. – С.Пб., 1903. – Т. ХХХVIII. – С. 593, 594. 7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_26; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_39; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_59; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_70; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_79; ht t p://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_89; ht tp://demoscope.r u /weekly/ssp/r us_nac_02. 8 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.haidamaka.org.ua/page_stardubetn. html. 9 Горленко В. Литвини півночі України – ймо- вірний уламок нащадків племені літописних сіверян // Пам’ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 102. 10 Там само. 11 [Гриценко П.] Коментар доктора філологіч- них наук Павла Гриценка // Пам’ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 103. 12 Горленко В. Литвини півночі України – ймо- вірний уламок нащадків племені літописних сіве- рян. – С. 102. 13 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www/debryansk/ru/ ~mir17/fio_se15.htm. 14 Колбеев  Н.  Е. Фольклор Стародубщины. – Стародуб, 1994. – С. 7, 14. 15 Записала Л. Артюх у с. Тютюнниця Корю- ківського р-ну Чернігівської обл. від Васько Про- ні Гаврилівни, 1913 р. н. 16 Колбеев  Н.  Е. Фольклор Стародубщины. – С. 7, 8. 17 Там само. 18 [Гриценко П.] Коментар доктора філологіч- них наук Павла Гриценка. – С. 103. 19 Тищенко К. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення // Пам’ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 104. 20 Там само. 21 Там само. 22 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://litopys/org.ua/ukrmova/um04.htm. 23 Горленко В. Литвини півночі України – ймо- вірний уламок нащадків племені літописних сіве- рян. – С. 86. 24 Архив РГО. – Разр. 21, оп. 1, ед. хр. 14, л. 5. 25 Там само. – Разр. 46, оп. 1, ед. хр. 8, л. 3. 26 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kobza.com.ua/content/view/3295/29. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/ file:///D:/%d0%9d%d0%a2%d0%95/

Схожі ресурси