2025-02-21T09:23:56-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-201543%22&qt=morelikethis&rows=5

2025-02-21T09:23:56-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-201543%22&qt=morelikethis&rows=5

2025-02-21T09:23:56-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK

2025-02-21T09:23:56-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response

Історіографія та усна народна хроніка

The article deals with the verbal and written materials about the liberation of Serbia in the XIXth century that contribute to cultivating and analyzing the presence and specific transposition of the historical facts against a background of scientific historiography, folk epic, and verbal folk anecd...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Main Author:	Златкович, Б.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Series:	Народна творчість та етнологія
Subjects:	Фольклорний ентитет культури
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201543
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!

id	irk-123456789-201543
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2015432025-01-22T18:05:30Z Історіографія та усна народна хроніка Златкович, Б. Фольклорний ентитет культури The article deals with the verbal and written materials about the liberation of Serbia in the XIXth century that contribute to cultivating and analyzing the presence and specific transposition of the historical facts against a background of scientific historiography, folk epic, and verbal folk anecdotes. На основу различитих врста усменог и писаног материјала о борби за ослобођење Србије у 19. веку, аутор рада анализира присуство и специфичне црте преношења историјских чињеница с погледа научне историографије, епских народних песама и усмених народних анегдота. 2012 Article Історіографія та усна народна хроніка / Б. Златкович // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 2. — C. 80-83. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201543 81–94 uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Фольклорний ентитет культури Фольклорний ентитет культури
spellingShingle	Фольклорний ентитет культури Фольклорний ентитет культури Златкович, Б. Історіографія та усна народна хроніка Народна творчість та етнологія
description	The article deals with the verbal and written materials about the liberation of Serbia in the XIXth century that contribute to cultivating and analyzing the presence and specific transposition of the historical facts against a background of scientific historiography, folk epic, and verbal folk anecdotes.
format	Article
author	Златкович, Б.
author_facet	Златкович, Б.
author_sort	Златкович, Б.
title	Історіографія та усна народна хроніка
title_short	Історіографія та усна народна хроніка
title_full	Історіографія та усна народна хроніка
title_fullStr	Історіографія та усна народна хроніка
title_full_unstemmed	Історіографія та усна народна хроніка
title_sort	історіографія та усна народна хроніка
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Фольклорний ентитет культури
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201543
citation_txt	Історіографія та усна народна хроніка / Б. Златкович // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 2. — C. 80-83. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
series	Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv	AT zlatkovičb ístoríografíâtausnanarodnahroníka
first_indexed	2025-02-09T04:34:27Z
last_indexed	2025-02-09T04:34:27Z
_version_	1823553007067856896
fulltext	ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №2 2012 81Бранко Златкович. Історіографія та усна народна хроніка ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №2 2012 Дляісторіографії, епіки й певної частини усної прози, особливо анекдотів, спільними є історичні теми. Тому між цими жанрами існують не лише тісні зв’язки, але й певні відмінності, непорозуміння. Тривалий час зміст епічної хронікерської пісні не надто відрізнявся від істо- ріографічного факту. Навіть Вук Караджич не намагався встановити чітку межу між так званою художньою та історичною дійсністю. Про це не згадується в його ран- ніх записах [8; 9]. Відмінності В. Караджич встановив лише, коли був змушений, а саме: у третій книзі «Народних сербських пісень», так званому лейпцизько- му виданні 1823 року, опубліковано уривок пісні про «Битву на Чачку» [10, с. 389–396]. Князь Милош Обренович був дуже незадоволений тим, як його зобра- жено в пісні, і накинувся на В. Караджича [15, с. 303– 304]. Той захищався, але пісню назвав «нещасливою» і «жалісною», а князя переконував, що «пісня – це не істо- рія». Згодом додав, що в історії «зображена істина, а в пісні – вигадане й перебільшене» [15, c. 327–329). Через десятиліття в передмові до четвертої книги «Народних сербських пісень» (Відень, 1833) В. Караджич подібно стверджує, що в «народних піснях (та й майже в жодних) не треба шукати правдиву історію» [14, с. 107]. Таким чином, чітким розрізненням і розмежуванням понять поетичного й історичного факту В. Караджич пев- ною мірою перериває лінію сербської історіографії, засно- вану на усній історичній традиції, а також закладає під- валини параметрів, які відстоюватиме так звана критич- на школа подальшої сербської історіографії [28, с. 294]. У своїх історіографічних працях B. Караджич не вико- ристовував повною мірою як джерела народні пісні. Винятком є варіанти Вишнича, яким, очевидно, довіряв. В історіографічному списку «Перший рік сербського воювання з даліям» B. Караджич, відповідно до пісні «Початок повстання проти дахій», описав різню князів, Дослідження здійснене в рамках реалізації проекту «Srpsko usmeno stvaralaštvo u interkulturnom kodu» («Сербська усна творчість в інтеркультурному коді») (178011), започаткованого Інститутом літератури і мистецтва в м. Белграді за фінансової підтримки Міністерства освіти й науки Республіки Сербія. тобто події, які безпосередньо передували Першому сербському повстанню (1804–1813), так само, як і в пісні «Битва на Чокешині» зобразив міжусобиці й супе речки повстанців [11, с. 322–353]. У збірнику В. Караджича деталі про смерть гайдуцького харамбаші Джорджа Чурчиї відрізнялися від такого самого персонажа в десяти складових віршах Вишнича. Також пісня про героїчну загибель братів Недичів не містить однієї дета- лі, на якій В. Караджич особливо наголошує: Недичі перед битвою «стільки випили, що майже один одного не бачили» [11, с. 339]. В. Караджич такі окремі уточнен- ня міг чути на власні вуха, адже тоді працював писарем у Джорджа Чурчиї. Однак ці епізоди опущені в епіці і їхній розвиток у прозі пластично підкреслює важливі поетичні особливості усних жанрів, які знач ною мірою вирізняють і подібний сюжет. Зважаючи на тенденцію і тон героїчної пісні, неадекватною є згадка про п’янство братів Недичів, але сама секвенція влучно оброблена в усному анекдоті. Подібні процеси розкриває пародія на героїчний подвиг воєводи Стевана Синджелича під час битви на Чегрі в 1809 році. З наміром убити якнайбіль- ше турків, він у рові підпалив порохову бочку, легендар- но жертвуючи не лише власним, але й життям своїх побратимів. Але згідно з анекдотичним зображенням події та власне особистості, С. Синджелич хотів пострі- лом з пістолета відкрити нову бочку ракії, але помилко- во поцілив у порохову бочку, оскільки і порох, і ракію пакували однаково [17, с. 15]. Таким чином, анекдот часто відкриває й інший, менш відомий бік, тобто при- чину подій, що говорить про героя як про звичайну людину. Характерними є приклади знаменитих героїв – гайдука Велька Петровича і воєводи Миленка Стойковича, подвиги яких епіка скромно прославила. Прозові варіанти про них, з одного боку, суголосні з епі- кою, оскільки вихваляють їхні воєнні подвиги, але з другого боку, – засуджують не завжди зразкову поведін- ку. Про гайдука Велька говорять, що він був нестрима- ним, грубим, бунтівником, блудником, зловживав пия- тикою. Неморальність і зарозуміле правління припису- вали й володареві Східної Сербії Миленкові Стойковичу. Непристойні вчинки характерні також для більшості Історіографія та усна народна хроніка * Branko Zlatkovych. Historiography and Verbal Folk Chronicle. The article deals with the verbal and written materials about the liberation of Serbia in the XIXth century that contribute to cultivate and analyze the presence and specific transposition of the historical facts against a background of scientific historiography, folk epic and verbal folk anecdotes. Key words: history, historiography, epic, anecdote, verbal folk chronicle, Serbia, XIXth century. Бранко Златковић. Историографија и усмена народна хроника. На основу различитих врста усменог и писа- ног материјала о борби за ослобођење Србије у 19. веку, аутор рада анализира присуство и специфичне црте преношења историјских чињеница с погледа научне историографије, епских народних песама и усмених народних анегдота. Кључне речи: историја, историографија, епска, анегдота, фолклорна хроника, Србија, 19. век. Бранко Златкович УДК 81–94 повстанських ватажків. Так, Карагеоргій убиває батька й брата, а матір карає, поставивши їй вулик на голову. Співець із війська Карагеоргія, а згодом і його зять, Антоніє Плякич безжально вбиває невинних людей і з їхніх тіл робить кладовище навколо свого дому. На сові- сті князя Милоша Обреновича більше десятка політич- них та інших убивств, а про хлопця Марка Штитарця кажуть, що той був, наче якесь диво, бо вбивав безжаліс- но і з демонічною усмішкою. Та все-таки і тут наведена тематично-мотивна особ ливість анекдоту, хоча й пев- ною мірою суголосна з міфічно-епічним духом, оскільки особлива й несоціальна поведінка притаманна міфіч- ним і епічним героям. Зображення жорстокості, яка після Першого й Другого сербського повстання переміс- тилася з поля бою на приватне й суспільне життя, також показує міфічно-епічну традицію й успадкований тема- тичний зразок в усній народній творчості. Наприкінці 1815 року, коли розпочалося мирне від- новлення Сербської держави, епічні злети стали епізо- дичними. Роль усебічного хронікаря важливих суспіль- них подій перебрав на себе переважно усний анекдот. Значно поширений, тематично й мотивно різнотипний, він, окрім воєнної історії, пам’ятає численні події й важ- ливі моменти загальнонаціональної та культурної історії сербського народу. У своїй площині він динамічно співіс- нує з історіографією. Проте як би їхні плани не переплі- талися й не видавалися близькими, картина світу в анекдоті все одно особлива й, по суті, протилежна істо- ріографічному погляду. Історіографія як наука тяжіє до об’єктивності, неупередженості, узагальнення. На про- тивагу цьому анекдот можуть вирізняти суб’єктивність, упередженість, конкретність. Історіографія, наприклад, констатує, як у серпні 1805 року «розпочався перший похід султанового війська на повстанців. Військо з близько шести тисяч людей і артилерії очолював Хафіз- паша. Оскільки повстанці відкинули турецьку вимогу звільнити царську дорогу й пропустити військо (турець- ке) в Белград, відбулася битва на Іванковці, на північний схід від Чуприї. Спершу сербські командири Миленко Стойкович і Петар Добрняц зі своїх окопів відбивали турецький штурм, а потім перейшли в наступ. Хафіз- паша був поранений, а турецьке військо розбите. Так серби святкували свою перемогу над султановим вій- ськом» [27, с. 35]. Анекдоти все-таки конкретизують, роблять динамічними й живими картини та ситуації. За усними переказами й згадками, турецький воєначаль- ник Хафіз-паша спершу чванився й обіцяв за короткий час покорити сербів. Коли погрози звелися нанівець, паша спробував підкупити воєводу Миленка Стойковича. Усний переказ також пам’ятає характерну Миленкову відмову: «Постанова, яка обіцяє, нічого не варта: я сам собі постанова. А погрозою мене не залякати. Нехай ударить усім своїм військом: грім мене поб’є, якщо перед ним відступлю!» [19, с. 692; 30, с. 81–82]. Не справдилися сподівання самовпевненого паші, усе ста- лося не так, як планував. Він зазнав страшної поразки і змушений був таємно виїхати в Ніш, де швидко й помер. Тоді як історіографія нерішуче пояснює причини смерті паші, анекдот запропонував надзвичайно цікаве уточ- нення. Коли турки в Парачині весело розважалися перед вирішальною битвою, повстанці цілу ніч копали окопи. До змучених копачів прийшов Стева-писар, добре напід- питку, й почав насідати на Карагеоргія, щоб той дозво- лив йому випалити «одну гармату на турків». Джордже довго його відмовляв, але згодом погодився: «Та вистре- ли вже, якщо ти так хочеш!» Стева вистрілив. Тільки на наступний день з’ясувалося, що він поцілив саме в шатро Хафіз-паші, якому гарматне ядро «перебило ногу навпіл». Скиглячи від болю, паша засунув ногу в «торби- ну з гарячими висівками», сів на коня й поїхав у Ніш, де згодом помер від ран [7, с. 212; 21, с. 42–45; 22, с. 82; 30, с. 78]. Зміст анекдотів для історіографії має вторинне зна- чення, але історіографи з радістю використовують його через брак першоджерел та з метою розбавити сухий хронікерський виклад. Так, разом з описом турецької поразки після битви на Любичу 1815 року В. Караджич подає читачам анекдот. Оповідає, як князь Милош помітив одну туркеню серед натовпу втікачів, і каже до своїх хлопців: «Тому, хто піде й приведе мені цю жінку, щоб не страждала, втікаючи, дам йому сто грошів». Тоді його кухар Арсеніє Андриїч, осідлавши коня, пої- хав. Турки вистрелили в нього кілька разів, а він у них. Як тільки всі розбіглися, вхопив коня під туркенею і привів її до Милоша. Коли князь давав обіцяні гроші, Арсеніє не взяв їх, а лише поцілував його руку і сказав: «Дякую, господарю! Я в неї більше знайшов» [12, с. 65; 20, с. 117–118; 2, I, с. 168]. Історіографія припускає, що кількісно сербське вій- сько під час битви на Мишару налічувало «близько 10 000, серед яких понад 1500 кіннотників, а турець- ке – близько 20 000» [27, с. 40]. Анекдот рідко подає статистику, а коли згадує числа, то робить це особли- вим чином. Один анекдот зводить баланс турецьких жертв, гіперболізовано зображуючи героїзм протоієрея Ніколи Смилянича. У ньому в епічній манері йдеться про те, що після турецької поразки на Мишару відруба- ли 153 турецькі голови, вбили 200 турецьких коней, а 300 живих забрали в полон [24, ІІ, с. 588]. Історіографія утверджує закони й правила, так, наприклад, виносить загальне твердження, як у чегар- ському окопі 1809 року всі повстанці легендарно пожертвували власним життям. Проте в анекдоті, який цікавиться переважно винятками з правил, ідеться про те, що єдиний сеїз Стевана Синджелича пережив траге- дію. Йому воєвода наказав вийти з окопу й пробитися крізь турків. Так говорили в Ресаві про те, що сталося [13, с. 71; 19, с. 650]. Янко Стоїчевич, брат знаменитого повстанця Милоша Поцерця, згадується в усній розпо- віді не як герой, а як єдиний воєвода, що живцем від- дався туркам нещасливого 1813 року [24, I, с. 291; 24, II, с. 637–638]. У деяких зразках анекдотів ідеться про індивідуальну хоробрість стосовно до колективної заляканості. Відомий анекдот говорить, що в 1813 році Сербію залишили всі повстанські старійшини, окрім Милоша Обреновича, що історично неточно [22, с. 45–46; 12, с. 48; 7, с. 228; 20, с. 111–112]. Коли все сербське військо, та й сам князь Милош, утекли від тур- http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №2 2012 82 83 ISSN 01306936 / Народна творчість та етнологія / №2 2012 Бранко Златкович. Історіографія та усна народна хронікаФольклорний ентитет культури ків, що пробиралися до Чачка, без опору, княгиня Любиця виявилася найсміливішою. Вона почала знову підбадьорювати сербів [22, с. 149–150; 16, с. 88; 6, с. 56; 19, с. 464]. У битві на Любичу з окопу втекли всі серби, залишився єдиний Танаско Раїч. Біля гармати його повністю вишмагали турецькі шаблі [12, с. 63–64; 2, I, с. 165]. У сербській традиції кумівство – це духовна спорідненість, що сягає, як оспівується в одній народ- ній пісні, «до дев’ятого коліна». Тому, за статистикою, досить рідкісними є порушення цієї народної інститу- ції. Але анекдоти висвітлюють саме такі приклади, коли на осуд громадськості виставляють тих, хто спро- мігся підняти руку на свого кума: Кара-Марко Васич [25, с. 73], Милован із Буковика [1, с. 418], Лазович із Любича [5, с. 143–144), Вуїца Вуличевич і князь Милош Обренович [4, с. 331–338]. Попередньо згадані приклади вказують, наскільки помилково на основі анекдотів робити загальні виснов- ки, а саме: це досить часто трапляється, оскільки чимала кількість історіографів легітимізують анекдот, «підно- сять» його до рівня надійного документа. Це явище в сербській історіографії точно помітив ще В. Караджич. Він пише: «Події нашого народу рідко коли описував серб за походженням тоді, коли вони відбувалися, лише сотні років опісля. Тому джерелами нашої історії завжди були приповідки й чужі письменники […] Кожна розум- на людина може побачити, наскільки ненадійними є джерела, адже події переказуванням викривляються в тому ж поколінні, в якому відбувалися, годі говорити про кілька сотень років потому» [12, с. 241]. У процесі усної стилізації історичні факти перетво- рюються, добудовуються, змінюються й переінакшу- ються. Кожен посередник у цьому ланцюжкові відтво- рює історичну матерію згідно зі своїми відчуттям й талантом оповідача, можливістю пам’яті поряд з неми- нучою суб’єктивністю оцінки. У розповідях за згадками феномен забування відіграє важливу роль. Цікавими є відомі свідчення Яничия Джурича й Петра Йокича, які зустріч Карагеоргія і дахії Аганлії в селі Дрлупи 1804 року зображують цілком інакше. Тоді як Я. Джурич детально описує перемовини, які згодом породили битву [3, с. 48–51], П. Йокич нічого не говорить про перемовини, а про події свідчить як про відкриту сутич- ку [7, с. 181–184]. Окрім помилки під час згадування, може бути, що й на транспонування історичного факту «натиснула» система усних літературних форм, для яких автентичність і достовірність не мають первинно- го значення, оскільки й сама категорія істини тут отри- мує особливий статус. В усній творчості стилізація історичного матеріалу призводить до суттєвої зміни історичних фактів і фактографії. Наприклад, на основі збережених документів можна стверджувати, що князь Милош Йованові Демиру, засудженому за неправиль- ний суд і здирництво, наказав усе відібране повернути. Розповідь свідчить, що Й. Демир розчуленим голосом виправдовується перед Милошем і каже, що більша провина на тому, хто дав дурневі владу до рук. На це Милош виносить вирок: «Погляньте, це розумна люди- на. Проведіть його, нехай пообідає, та й іде з миром додому» [19, с. 136; 20, с. 215–216]. Також усебічним і наполегливим дослідженням можна встановити, куди сягає фактографія чи історіографічна об’єктивність, а де і коли з’являється усна оповідна стилізація. Наприклад, за традицією вважається, що відомий Аврам Стойкович для князя Милоша Обреновича вико- нував справи «інтимної природи». Історики підтвер- джують це, оскільки в одній Діловій обліковій книзі князя знайшли пункт, у якому йдеться про виділення чималої суми грошей Авраму Стойковичу на «особливі потреби». Очевидно, що цікавий зміст далі занурював- ся в розповідь. Окрім того, також кажуть, що князь Милош з нагоди свого візиту до Константинополя в 1835 році султанові Махмуту ІІ представив свою свиту. А коли черга дійшла до Аврама Стойковича, султан йому посміхнувся, оскільки начебто і він знав про ці особливі доручення [26, с. 146; 2, III, с. 528]. Варіативність як особливість усної творчості може виражатися багатозначно, від найменших і формаль- них змін змісту до ґрунтовних переробок, де відбуваєть- ся іноді й просторове та часове переміщення чи навіть зміна героя. Наприклад, відомий анекдот про поранен- ня й позолочення руки белградському візирові Сулейману-паші Скопляку князем Милошем пов’язаний і з іншими постатями [12, с. 49; 22, с. 58; 20, с. 113]. Так, на шляху до Константинополя 1835 року князь Милош зустрів Хурзев-пашу, який йому сказав: «Чи знаєш ти, Милоше-бегу, коли ми на Сениці билися, я і ти в часи Карагеоргія (тоді Хурзев-паша був боснійським волода- рем), і ти мені цю руку поранив, чи думав ти коли- небудь, що будемо я і ти в Константинополі, в одній фурманці їхати, як оце зараз їдемо». Князь Милош від- повідає, що не міг навіть подумати про це, а що стосу- ється руки, то як він її поранив, так і позолотить [26, с. 168]. Деякі оповіді описують проводи князя Милоша із Сербії у вигнання 1839 року. Коли відплив човен по Саві, то переказували з вуст у вуста, що Тома Вучич- Перишич кинув камінь, сказавши: «Коли цей камінь із Сави повернеться, тоді щоб і ти повернувся» [29, с. 297]. Один варіант зазначеного анекдоту ці слова Вучича приписує протоієрею Матеї Ненадовичу [20, с. 302]. Порівняно з історіографією, усна традиція відрізня- ється особливою й пізнаваною системою мотивації. Іноді її картина світу пройнята своєрідною фольклор- ною наївністю. Досить часто трапляються анекдоти, в яких, наприклад, серйозні економічні й політичні сутич- ки героїв умотивовані другорядними і, здається, безне- винними причинами. Спір між воєводою Яковом Ненадовичем і гайдуцьким харамбашею Джорджем Чурчиєм з приводу поромів і податків анекдот в епічно- му дусі зображує як сварку навколо «якогось чортового ножа». Так, приводом для політичної сварки між князем Милошем і владикою Мелентієм Никшичем стало від- бирання престижного діамантового персня, якого ще 1810 року Мелентій отримав як сербський посланець у Росії [18, с. 596–598; 19, с. 762–765]. На початку XIX ст. зафіксовано факт, що карловецький митрополит Стефан Стратимирович виганяв пештського юриста Івана Юговича (Йована Савича) за його відкрите австрофіль- ство, але й щодо цього існують інші погляди. Анекдот стверджує, що митрополит зненавидів Юговича за те, що «був красивим чоловіком, і жінки його любили, а тому вигнав його зі служби і з Карловців» [13, с. 101]. Проте анекдотична картина світу не завжди така наївна й банальна. Навпаки, вона може бути смерто- носною, тенденційною й ангажованою. У зв’язку iз зазначеними питаннями цікавим є явище цього жанру у творчому доробку В. Караджича. Він ніколи окремо не записував і не публікував анекдоти, але дуже часто використовував їх у своїх автобіографічних та історіо- графічних працях, незважаючи на вже згаданий сумнів у (не)правдивості усної оповіді. Фактом є те, що В. Караджич ці усні форми з радістю вільно використо- вував, оскільки їхній статус у традиції відрізнявся від значення й ролі пісень. З епікою був обачний, адже її використання в історіографії не лише створювало плу- танину між художньою та історичною правдою, але й безпосередньо легітимізувало повідомлення пісень, які насправді прославляли Перше сербське повстання, Карагеоргія та його товаришів, натомість Друге повстання і роль Милоша в них ледве згадуються, оскільки епічна картина цих подій проблематична й негативна. Тому В. Караджич як надзвичайно вдумлива людина через нові пісні про боротьбу за звільнення Сербії побоювався реакції членів династії Обреновичів, від яких багато в чому залежав. З іншого боку, В. Караджич мав у розпорядженні численні анекдоти, серед яких окремі виникли під егідою Обреновичів як засіб пропаганди й зображували в негативному світлі Карагеоргія, Карагеоргієвичів та їхніх прибічників. Саме слідом за провокуючим і політичним тенденцій- ним анекдотичним матеріалом В. Караджича критику- вали й оспорювали, особливо з боку найшанованіших тогочасних громадських і культурних діячів. Особливим приводом для гострої критики стала історіографічна праця автора, яка сягала глибоко у вихор династійного й політичного безладу тодішньої Сербії. 1. Арсенијевић Л.-Б. Историја српског устанка. – Београд, 1898. – I. 2. Гавриловић М. Милош Обреновић. – Београд, 1908. – I ; 1909. – ІІ ; 1912. – ІІІ. 3. Ђурић Ј. Копија историје сербске // Казивања о српском устанку 1804 // СКЗ. – Београд, 1980. – С. 2–68. 4. Златковић Б. Грех и проклетство у усменим казивањима о Српској револуцији // Српско усмено стваралаштво / институт за књижевност и уметност. – Београд, 2008. 5. Јаћимовић М.-М. Лазар Мутап војвода моравски и чачански. – Чачак, 1973. 6. Јиречек Ј.-К. Србија, земља и народ // Зборник Константина Јиречека // САН. – Београд, 1959. – I. 7. Причања Петра Јокића // Казивања о српском устанку 1804 // СКЗ. – Београд, 1980. – С. 150–263. 8. Караџић В. С. Мала простонародња славено-сербска песнарица. – Беч, 1814. 9. Караџић В. С. Народна србска песнарица. – Беч, 1815. 10. Караџић В. С. Народне српске пјесме – Лајпциг, 1823. 11. Караџић В. С. Даница // Сабрана дела Вука Караџића. – Београд : Просвета, 1969. – VIII. 12. Караџић В. Милош Обреновић кнез Србији или грађа за Српску Историју нашега времена // Историјски списи I // Сабрана дела Вука Караџића. – Београд : Просвета, 1969. – XV. 13. Караџић В. Правителствујушчи совет сербски // Историјски списи II // Сабрана дела Вука Караџића. – Београд : Просвета, 1969. – XVI. – С. 47–111. 14. Караџић В. Српске народне пјесме IV, Беч, 1862 // Сабрана дела Вука Караџића. – Београд : Просвета, 1986. – VII. 15. Караџић В. Преписка II // Сабрана дела Вука Караџића. – Београд : Просвета, 1988. – XXI. 16. Куниберт Б. Српски устанак и прва владавина Милоша Обреновића 1804– 1850. – Београд : Просвета, 1988. – I–II. 17. Љубинковић Н. Бојеви на Каменици, Чегру, Делиграду – рана симболична најава скорог суноврата Карађорђеве Србије 1804 // Часопис Задужбинског друштва «Први српски устанак». – Орашац, 2009. – Год. V. – Фебруар. – Бр. 8. 18. Милићевић М. Кнежевина Србија I– II. – Београд, 1876. 19. Милићевић М. Поменик знаменитих људи у српскога народа новијега доба. – Београд, 1888. 20. Милићевић М. Кнез Милош у причама. – Београд, 1891. 21. Милићевић М. Карађорђе у говору и у твору. – Београд, 1904. 22. Милутиновић С. Историја Србије од почетка 1813-е до конца 1815-е године. – Београд, 1888. 23. Милутиновић С. Сербијанка / СКЗ. – Београд, 1993. 24. Ненадовић К. Живот и дела великог Ђорђа Петровића Карађорђа и његови војвода и јунака I–II. – Беч, 1883. 25. Нинковић Н. Жизниописанија моја (1807–1842) // Матица српска. – Нови Сад, 1972. 26. Симић А. Сећања Алексе Симића на књаза Милоша. – Крагујевац, 1997. 27. Стојанчевић В. Историја српског народа // СКЗ. – Београд, 1981. – Књ. V. – Т. I. 28. Сувајџић Б. Јунаци и маске. – Београд, 2005. 29. Огледало србско од Јована Хаџића. – Нови Сад, 1864. – Год. I. – Св. 1–10. 30. Чубриловић В. Бој на Иванковцу 1805. године. – Београд, 1979. Література http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Історіографія та усна народна хроніка

Similar Items