Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка

Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка

У статті подано тематичний аналіз усних оповідань-спогадів українців, яких унаслідок операції «Вісла» в 1947 році було переселено на північно-західні землі Польщі.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Халюк, Л.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Назва видання:Народна творчість та етнологія
Теми:
Трибуна молодого дослідника
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201560
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка / Л. Халюк // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 98-107. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201560
record_format dspace
spelling irk-123456789-2015602025-01-23T13:02:24Z Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка Халюк, Л. Трибуна молодого дослідника У статті подано тематичний аналіз усних оповідань-спогадів українців, яких унаслідок операції «Вісла» в 1947 році було переселено на північно-західні землі Польщі. In the article, there is a thematic analysis of the oral narratives-reminiscences of the Ukrainians which have been resettled to northern and western regions of Poland in 1947 owing to Operation Vistula. 2012 Article Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка / Л. Халюк // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 98-107. — Бібліогр.: 34 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201560 801.81:314.745(438=161.2)“1947” uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Трибуна молодого дослідника
Трибуна молодого дослідника
spellingShingle Трибуна молодого дослідника
Трибуна молодого дослідника
Халюк, Л.
Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка
Народна творчість та етнологія
description У статті подано тематичний аналіз усних оповідань-спогадів українців, яких унаслідок операції «Вісла» в 1947 році було переселено на північно-західні землі Польщі.
format Article
author Халюк, Л.
author_facet Халюк, Л.
author_sort Халюк, Л.
title Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка
title_short Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка
title_full Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка
title_fullStr Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка
title_full_unstemmed Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка
title_sort усні наративи про переселення 1947 року українців у польщі: тематична специфіка
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet Трибуна молодого дослідника
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201560
citation_txt Усні наративи про переселення 1947 року українців у Польщі: тематична специфіка / Л. Халюк // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 3. — C. 98-107. — Бібліогр.: 34 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT halûkl usnínarativipropereselennâ1947rokuukraíncívupolʹŝítematičnaspecifíka
first_indexed 2025-02-09T04:35:05Z
last_indexed 2025-02-09T04:35:05Z
_version_ 1823553047900454912
fulltext 98 99 Трибуна молодого дослідника Усні наративи Про Переселення 1947 рокУ Українців У ПольЩі: тематична сПециФіка УДК 801.81:314.745(438=161.2)“1947” У статті подано тематичний аналіз усних оповідань­спогадів українців, яких унаслідок операції «Вісла» в 1947 році  було переселено на північно­західні землі Польщі.  Ключові слова: фольклор, усні оповідання, операція «Вісла», національна ідентичність.  In the article, there is a thematic analyze of the oral narratives­reminiscences of the Ukrainians which have been resettled to  northern and western regions of Poland in 1947 owing to Operation Vistula. Key words: folklore, oral narratives, Operation Vistula, national identity. Одним  з  важливих  факторів  збереження  ідентичності  й  самобутності  етнічних  груп,  який  духовно  їх  формує,  історично  об’єднує,  є  усні  народні  оповідання­спогади.  На  пер­ ший погляд, певною антиномією може здатися  твердження деяких науковців про те, що кон­ солідація етнічної групи в умовах переселення  є найраціональнішим, найдієвішим інструмен­ том для життєво необхідної адаптації, а отже,  для  входження  окремих  одиниць  етнічної  групи в усі структури нового середовища. На­ справді ж при «вростанні» певної особи в нові  соціальні,  економічні,  політичні  умови  життя  її етнічна група стає базою та опорою в подо­ ланні труднощів, пов’язаних зі складним про­ цесом призвичаювання до нового середовища і  повноцінного функціонування в ньому. У цьо­ му дають змогу переконатися і розповіді пере­ селенців. Як «початковий етап “поетизації” дійснос­ ті» [17, с. 6] усні наративи виникали вслід за  подіями  1947  року.  Короткі,  емоційно  насна­ жені  розповіді  про  хід  переселення  та  життя  українців­переселенців на західних і північних  землях  Польщі  звучали  лише  в  тісному  колі  родичів  та  однодумців,  адже  саме  родина  є  тим  середовищем,  де  часто  повторюються  іс­ торії про переселення, цікаві, а часом жахливі,  епізоди життя на новому місці.  Благодатним ґрунтом для виконавців усних  оповідань про переселення 1947 року є зустрі­ чі однодумців, колишніх учасників цих подій.  Загальна  налаштованість  таких  зібрань  на  сприйняття  інформації,  що  стосується  пере­ селення,  сприяє  частому  відтворенню  відпо­ відних  розповідей­спогадів,  варіюванню  їхніх  окремих  епізодів,  деталей  тощо.  Громадські  організації,  навколо  яких  групуються  колиш­ ні  переселенці,  також  є  своєрідними  анкла­ вами усної оповіді про міграції 1945–1946 та  1947 років.  До  недавнього  часу  в  офіційній  польській  історіографії  панував  погляд,  згідно  з  яким  причиною  переселення  українців  вважалася  потреба ліквідації діяльності українського на­ ціонального визвольного руху, що його всіляко  підтримувало  українське  цивільне  населення.  Підтвердження цього знаходимо в «Директиві  про роз’яснювальну роботу серед переселеного  українського населення» («Dyrektywа w sprawie  działalności  wyjaśniającej  wśród  przesiedlonej  ludności»), яку було розіслано на початку акції  «Вісла»  до  всіх  військових  частин,  що  брали  участь  у  проведенні  переселення.  Наголос  у  ній робився на тому, що переселення українців  проводиться  з  метою  захисту  населення  «від  терору банд» [23, с. 138]. Але зміст аналізо­ ваних  нами  оповідань  ставить  цю  версію  під  сумнів. Гелена  і Шимон Бвоншчаки (обоє – уро­ дженці с. Чертижне Кросненського пов.) роз­ повідають:  «Byliśmy  podejrzani  o  współpracę  z  Ukraińską Powstańczą Armią. Poza tym oskarżono  nas o zamordowanie polskiego generała – Karola  Świerczewskiego. Mówiono o nas straszne rzeczy,  same kłamstwa. Mówiono, że Łemkowie w swoich  Леся Халюк wioskach chronią członków UPA. W Czertyżnym  nikt nie współpracował z UPA, a przyjęto to jako  powód wysiedlenia». («Нас підозрювали у спів­ робітництві  з  Українською  повстанською  ар­ мією.  Крім  того,  нас  звинуватили  у  вбивстві  польського  генерала  Карла  Сверчевського.  Про нас говорили страшні речі, суцільну брех­ ню.  Казали,  що  лемки  у  своїх  селах  перехо­ вували вояків УПА. У Чертижному ніхто не  співпрацював з УПА, але це було використано  як привід для виселення») [33, с. 36]. Варто зазначити, що й до сьогодні незначна  частина  польських  дослідників  дотримується  погляду,  що  метою  переселення  українців  у  1947 році на північно­західні землі була саме  ліквідація загонів УПА [25; 30; 32]. Утім, як  свідчать  усні  оповідання,  переконання  та  на­ строї  українців  стосовно  «тих  із  лісу»  були  різними  і  часто  протилежними.  Зокрема,  на  Західній Лемківщині ставлення до УПА було  негативним, проте коли почали поширюватися  чутки  про  виселення,  ситуація  кардинально  змінилася. Іноді навіть лемки, які не вважали  себе  українцями,  починали  вбачати  у  вояках  УПА оборонців.  Акція «Вісла» була спрямована проти всіх  українських родин, незалежно від ступеня їх­ ньої  лояльності  й  політичної  орієнтації  щодо  Польської держави. Акція, в основі якої було  заперечення  будь­яких  прав  людини  та  яка  мала  намір  знищити  духовні  корені  україн­ ського  народу  шляхом  його  тотального  висе­ лення, охопила територію 19 500 км2 – Лем­ ківщину, Надсяння, Холмщину та Підляшшя.  Таким  чином,  унаслідок  переселення  біль­ шість українців сьогодні проживає у вищеза­ значених воєводствах, хоча деякі компактні та  змішані поселення залишилися на південному  сході – в районі Сянока та Перемишля, а та­ кож на Холмщині й Підляшші [3, с. 92]. Починали виселення о четвертій ранку, да­ ючи лише кілька годин на збори, тому люди не  встигали взяти навіть найнеобхідніших речей.  Відбувалося це влітку, коли новий урожай ще  не був зібраний, тому селяни просто залишали  все й від’їжджали [22, с. 67–68]. Теодор Кузяк (уродженець с. Бортне Гор­ лицького  пов.):  «Люде  з  плачом  і  боженька­ ньом клали на вози тото, што найпотрібніше.  Не дуже містилося на мали лемківски вози, до  котрих запрігано коні,  воли або корови. Внет  появилися  “добри  сусіде”  –  поляки,  пере­ важно  жителі  Цєкліна,  яки  знали,  же  будут  нас виганяти (хоц ми до кінця нич не знали).  Пришли грабити, што лем ся дало – і хлопи, і  баби» [14, c. 4]. «Плач люди, жінок, діти старців не даст ся  забыти.  […] При хыжах остали лем голодны  псы и коты як сторожы вшыткого, што остав­ ляли их господаре» [5, c. 8]. Усі  операції  з  виселення  українців  відбува­ лися за одним сценарієм. У кожному повіті було  по  кілька  збірних  пунктів,  куди  зганяли  насе­ лення з навколишніх сіл для реєстрації. Кожен  отримував  т.  зв.  «переселенський  документ»  специфічного  кольору,  щоб  депортованих  на  місці  нового  поселення  легше  було  відрізни­ ти  від  добровільних  переселенців­поляків.  Це  свідчило також і про міру  їхньої лояльності до  Польської держави. Часто українцям змінюва­ ли імена та прізвища з українських на польські. Анна Кертичак (уродженка с. Вербиця Ра­ ва­Руського пов.): «З Рудка зробили Рудек, з  Палюшка  –  Палюшек,  з  Левка  –  Лєвко,  з  Хийжого – Хижи і так далі» [6, с. 74]. Значна  частина  українських  переселенців  пройшла  через  тюрми  та  концтабори,  тому  тема  неволі  доволі  поширена  в  усних  опо­ віданнях­спогадах.  Нелюдські  знущання  слідчих  під  час  допитів,  шок  від  побаченого  в  концтаборі,  душевний  стан  в’язня  –  голов­ ні  мотиви  подібних  меморатів.  Гелена  і  Ши­ мон  Бвоншчаки  розповідають:  «Najgorszy  był  postój  w  Jaworznie.  Doszło  tam  do  wielkiej  tragedii. […] Najbardziej z naszych bliskich pobili  Jana  Czyrniańskiego.  Straszne  było  także  to,  że  jego  mały,  około  trzynastoletni  syn,  Teodor,  musiał  być przy  tym  i  patrzeć,  jak  katują  tatę.  Teodor musiał ojca myć i polewać zimną wodą. Dla  każdego byłoby to straszne przeżycie, a dla małego  chłopca tym bardziej». («Найгірша була зупин­ ка в Явожно. Там сталася велика трагедія. […]  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 100 101 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 Трибуна молодого дослідника Найсильніше  з  наших  близьких  побили  Яна  Чирнянського. Жахливо й те, що його малий,  тринадцятирічний  син  Теодор,  мусив  бути  присутнім  при  тому  й  дивитися,  як  катують  батька. Теодор мусив мити батька  і поливати  крижаною  водою.  Кожному  було  би  важко  таке  пережити,  а  малому  хлопцю  тим  паче»)  [33, с. 38]. Наслідки  переселень  у  рамках  акції  «Ві­ сла»  були  трагічними.  Виселення  проходило  насильницькими  методами  воєнного  стану  [21,  с.  130–131],  до  того  ж  у  період  жнив.  Мандрівка під наглядом військових до заліз­ ниць, довготривале очікування потягів, холод  та  голод,  відсутність  санітарних  умов  –  усе  це призводило до різноманітних захворювань  та  смерті  [13,  с.  90].  З  розповідей  Нісевича  (уродженець  с.  Добра  Ярославського  пов.):  «Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи  там на луках два тижні під військовою сторо­ жею… Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди  звозили вже людей з цілої околиці. Зробилося  там  страшне  людське  муравлище,  кожен  ста­ рався якось здобути харчі, не втратити корови,  уникнути арешту, утриматися цілою родиною.  Усі були нервові і непевні, не мали де скрити­ ся, були під голим небом, огороджені колючим  дротом.  На  хворих  і  старих  не  звертали  вже  уваги. Не можна запалити вогню, щоб звари­ ти  їсти,  не  вільно  вийти  за  огорожу,  нема  де  справити потреби, ні одного лікаря чи саніта­ ра. Ввесь санітаріят – наш Сян, до його берегу  був доступ» [1]. У розповідях переселенців окремим епізо­ дом  виділяється  опис  дороги  на  північно­за­ хідні  землі.  Тут  увага  слухача  акцентується  на  способах  приниження  людської  гідності.  З оповідання в оповідання повторюються при­ кметні  штрихи  «переселенського»  побуту:  «телячі» вагони, нестерпна спека, зумисна не­ стача води та харчів, постійні перевірки і т. ін.  Короткими односкладними реченнями, «теле­ графним» стилем передано жахіття подорожі в  таких оповіданнях. Володимир  Кохан  (уродженець  с.  Фльо­ ринка  Новосондецького  пов.):  «27  czerwca  1947 zabrali nas do Grybowa, tam nocowaliśmy na  dworcu, a potem jechaliśmy w wagonach. Jak ktoś trafił do odkrytego – to bajka, jak do zakrytego –  to się dusił, ale jak przyszła ulewa... Z jednej strony  jechały  kozy,  krowe,  owce,  z  drugiej  –  ludzie.  My, chłopcy, nad krowami prycze mieliśmy i tam  urzędowaliśmy,  ale  młodzi  byliśmy,  to  nam  nie  robiło  różnicy.  Starsi  ludzie  płakali,  biedowali».   («27  червня  1947­го  забрали  нас  до  Грибова,  там  ми  ночували  на  вокзалі,  а  потім  їхали  у  вагонах.  Як  хтось  попав  до  відкритого  –  то  казка, як до закритого – то задихався, але як  почалася  злива…  З  одного  боку  їхали  кози,  корови, вівці, з другого – люди. Ми, хлопці,  над коровами нари мали і там ми розмістилися,  а що молоді були, то нам було байдуже. Старші  люди плакали, бідували») [33, c. 53].  Саме лише примусове переселення україн­ ців не давало польській владі гарантії їх швид­ кої денаціоналізації. Тому було запроваджено  додаткові форми репресій. Так, обов’язковими  умовами  для  депортованого  українського  на­ селення  було  проживання  не  ближче,  ніж  за  30 км від прикордонних зон, за 10 км від при­ морських зон і за 20 км від воєводських міст  [23,  с.  139]. Кількість переселенців в одному  повіті не мала перевищувати 10 % загального  населення [26, с. 203]. Однак з огляду на те,  що  депортація  охопила  значно  більшу  кіль­ кість  населення,  ніж  планувалося,  ці  розпо­ рядження не завжди виконувалися. Крім того,  українське населення не мало права змінювати  місце проживання, вільно пересуватися та по­ вертатися на батьківщину.  Прибувши  проти  власної  волі  на  колишні  німецькі  землі,  українські  переселенці,  серед  яких було 95 % селян, опинилися у вкрай важ­ кому  матеріальному  становищі.  Господарства  на землях, куди їх переселили, були переважно  напівзруйнованими  й  потребували  капіталь­ ного ремонту. Через їх недостатню кількість в  одне  господарство поселяли по кілька родин.  Так,  польський  дослідник  С.  Стемпка  пише,  що часто українська родина із 6–10 осіб жила  в одній кімнаті, а  іноді просто на поверсі [31,  с. 100]. На це також вказують і свідчення пе­ реселенців.  Ярослав  Зарічний  (уродженець  с.  Корні  Томашівського  пов.):  «Деякі  сім’ї  втиснено по дві­три до одного будинку або “до­ кватеровано” до осілих тут у 1945–1946 роках  польських родин, які вже були повними пана­ ми» [10, с. 55]. Теодор Кузяк (уродженець с. Бортне Гор­ лицького  пов.):  «Порозміщано  нас  в  будин­ ках­руїнах  (вишабруваних  і  здемолюваних  “gospodarzami” з­за Бугу), без дверей, вікон  і  підлоги, з порозвалюванима пецами, діравима  дахами.  Привитали  нас  рої  комарів,  яки  ку­ сали  неможливо.  За  радом  мами,  назберав  я  якигось сьмітя і підпалив, помогло, бо комари  диму не люблят» [15, c. 5]. Варто зазначити, що частина переселенців,  попри  категоричну  заборону,  таки  зважилася  повернутися додому. Іноді люди поверталися до  рідного краю на возах і навіть пішки, проте все  закінчувалося повторною депортацією. Легаль­ на можливість повернення з’явилася тільки під  час  «гомулківської  відлиги»,  та  зважаймо,  що  то були лише поодинокі випадки.  Польська  влада  виділила  кошти  україн­ ським  родинам  на  ремонт  житла,  закупівлю  продовольства  тощо,  однак ця допомога  була  дуже незначною і повністю не вирішувала про­ блем.  Крім  того,  українське  населення  жило  надією на швидке повернення  і часто відмов­ лялося від ремонтів та фінансової допомоги. Семен  Мадзелян  (уродженець  с.  Більца­ рева Новосондецького пов.): «За наші обсіяні  і  посаджені поля від держави ми всього дис­ тали: в транспорті одну вязанку сіна на родину  (при ній і коза, би здохла за 8 днів в дорозі),  а  в  осени  –  100  kg  жита  і  50  kg  пшениці  на  засів.  […] Перед Риздвяними Святами – по  20 kg кукурузяной муки на родину, але єй ніх­ то не їв, бо була стухла, гірка, і скормили ми єй  курками. То була вся поміч» [6, с. 30]. Після завершення операції «Вісла» поча­ лося приховування доказів присутності укра­ їнського  етносу  на  південно­східних  землях  Польщі. Перш за все постраждали пам’ятки  української  культури  –  сакральні  будівлі,  цвинтарі,  хрести,  архіви,  музеї,  бібліотеки,  українські назви сіл і вулиць, також повністю  були  знищені  (руйнувалися,  засаджувалися  лісами) сотні українських сіл. Багато церков  було замінено на костели або інші об’єкти гро­ мадського  користування  (магазини),  що  су­ проводжувалося цілковитою руйнацією їхніх  інтер’єрів та облаштування. Йосип Жарко (уродженець с. Ляхава Ся­ ноцького  пов.):  «По  моїм  селі  Ляхаві  зали­ шився  тільки  спомин.  Минуло  кілька  літ  від  виселення й поляки засадили на наших полях  ліс, щоб не залишилося ні сліду від “бандеров­ скєй століци”. Наші люди їздять до свого села­ лісу  й  шукають  старих  стежок  та  каменів  по  рідних хатах» [6, с. 403]. Йосип  Лапчук  (уродженець  с.  Корчмин  Рава­Руського  пов.):  «У  селі  Корчмин  нема  тепер  ні  одної  особи  української  національ­ ности.  Церква  знищена,  ще  стоїть.  Села  не  пізнати.  Зі  старих  хат  сліду  нема.  Уціліли  лише криті бляхою, а таких було шість. Кла­ довище зарощене кущами. Памятники на мо­ гилах частинно поперевертані. Огорожа розі­ брана» [6, с. 318]. Ситуація,  у  якій  українці  змушені  були  жити в Польщі, не сприяла збереженню на­ ціональної самосвідомості, духовної спадщи­ ни, релігії, мови предків [11; 19]. Оповідним  зразкам,  у  яких  ідеться  власне  про  пересе­ лення  1947  року,  зокрема,  якщо  це  розгор­ нуті,  багатоепізодні  розповіді,  характерний  мотив благополучного життя в українському  селі в Польщі до початку переселення спер­ шу в 1945–1946 роках і пізніше – в 1947­му.  Так,  варто  зазначити,  що  у  значній  частині  представлених  текстових  зразків  оповіда­ чі  порівнюють  життя  «тут  на  вигнанню»  із  життям «там у  горах» [18,  с.  13]. Наведемо  типові  фрагменти  оповідань:  «У  нас  люде  дуже  добрі  були,  у  нас  люде  таки  були,  же  вони ся всі разом бавили, усі в купі завжди  робили,  спільно  працювали»  [6,  с.  223];  «Byliśmy  bardzo  zadowoleni  z  naszego  życia.  Szczególnie  z  tego, że mieliśmy własną  cerkiew.  Nie  każda  wioska  ją  miała».  («Ми  були  дуже  задоволені своїм життям. Особливо тим, що  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 102 103 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 Трибуна молодого дослідника мали  свою  власну  церкву.  Не  кожне  село  її  мало») [33, с. 33].  Мотив  приниження  українців  є  одним  з  найпоширеніших у фольклорній прозі про пе­ реселення  1947  року.  Так,  задля  здійснення  основної мети акції «Вісла» – полонізації пе­ реселенців  –  Громадська  міліція  та  Служба  безпеки  в  ПНР  вела  масове  спостереження  за  українцями.  Інколи  доказом  прояву  укра­ їнського націоналізму було прилюдне вживан­ ня української мови. Українці перебували під  пильним  наглядом  польської  влади,  не  мали  права  збиратися  гуртом,  на ніч  змушені  були  завішувати вікна [24, с. 183].  Зауважимо, що в багатьох оповіданнях рес­ понденти, згадуючи про стосунки з представ­ никами  інших національностей,  насамперед  з  поляками, часто представляють їх у порівнян­ ні:  майже  завжди  як  дружні  до  переселення  та  переважно,  але  не  завжди,  ворожі  після  нього.  Наприклад:  «W  naszej  wsi  mieszkało  dwóch  Polaków.  Reszta  –  wszystko  Łemkowie.  Ale ci Polacy po naszemu mówili, po łemkowsku.  Chodzili i do cerkwi i do kościoła. […] Dobrze ze  sobą żyliśmy. Nie było żadnych konfliktów przed  wojną». («У нашому селі мешкало двоє поляків.  Усі решта – лемки. Але ці поляки розмовляли  по­нашому,  лемківською  мовою.  Ходили  і  до  церкви, і до костьолу. […] Добре між собою ми  жили. Не було  жодних конфліктів  перед  вій­ ною») [34, с. 58], «Mieszkali wśród nas Polacy  i  Żydzi,  którzy  mieli  gospody  i  sklepy.  Wszyscy  żyliśmy  w  zgodzie».  («Жили  серед  нас  поляки  і євреї, які мали господарства й магазини. Усі  жили в згоді»)  [34,  с.  106].  І для порівняння  наведемо приклади оповідей про події після пе­ реселення: «Polacy wyzywali nas: “O! Ukraińcy!  Banderowcy  przyjechali!”  I  bili  nasze  krowy».  («Поляки  обзивали  нас:  “О!  Українці!  Бан­ дерівці  приїхали!”.  І  били  наших  корів»)  [34,  с. 20]; «А в Грибошичах, там нарід був недоб­ ри, […] там биво тяжке життє, наші люде по­ терпіли страшнє» [9] або: «Dużo tu już Polaków  było,  kiedy  przyjechaliśmy.  Dobrze  nas  przyjęli.  Nikt nam nic nie mówił. Może niektórzy byli źle  do nas nastawieni,  ale ogólnie w porządku było».  («Дуже тут багато поляків було, коли ми при­ їхали. Добре нас прийняли. Ніхто нам нічого  не казав. Може, деякі були вороже до нас на­ лаштовані,  але  загалом  усе  було  в  порядку»)  [34,  с. 60]; «Можна сказати,  там, в Легніце,  там биво добрі» [8]. Пропагуючи  тезу  про  однонаціональну  Польщу,  з  метою  чого  засоби  масової  інфор­ мації про національні меншини не згадували,  центральна  влада  в  Польщі  тривалий  час  іг­ норувала українців. Українське населення було  позбавлене  культурних  та  освітніх  товариств,  права  користування  рідною  мовою  та  права  задовольняти свої релігійні потреби у власно­ му обряді [29, с. 174].  Почуття  мовної  єдності  є  одним  з  найва­ гоміших  факторів  національної  ідентифікації  [2, с.  112–113], а можливість спілкуватися –  основною  передумовою  соціально­психічної  згуртованості. Рідне слово і до сьогодні є мо­ білізуючим фактором соціальної та культурної  єдності  українців  Польщі.  Попри  розпоро­ шення і брак можливості вивчати рідну мову,  більшість  українців  у  Польщі  рідною  мовою  вважають саме українську (понад 93 %). Але  значно  менше  їх  спілкуються  українською  вдома  (73  %).  Найгірша,  проте,  ситуація  з  поколінням,  яке  народилося  на  засланні,  –  лише  частина  його  розмовляє  рідною  мовою  [7, с. 110]. Як бачимо, тут виразно простежу­ ються  наслідки  багаторічного  розпорошення  етнічної спільноти.  Міхал  Хавран  (уродженець  с.  Мохначка  Новосондецького пов.) про це розповідає так:  «Mało  które  dziecko  umie  teraz  po  łemkowsku,  choć  oboje  rodziców  pochodzi  z  Łemków,  to  mówią po polsku. Mam tu po sąsiedzku Siwca co  te Watry organizuje, to u niego dzieci po polsku  mówią, choć on do cerkwi chodzi i dzieci czasem  przychodzą  i  żona  na  wszystkie  wielkie  święta  jest w cerkwi». («Мало яка дитина зараз вміє  лемківською мовою розмовляти, хоча батьки  походять з лемків, проте розмовляють поль­ ською. Я маю тут сусіда Сівца, що ці Ватри  організовує, то в нього діти польською гово­ рять,  хоч  він  до  церкви  ходить,  і  діти  часом  приходять,  і  дружина  на  всі  великі  свята  в  церкві») [33, с. 63].  Рідна мова була усунута зі щоденного роз­ мовного обігу і в кращому випадку залишилася  тільки в релігійному житті. Таким чином, для  молодого  покоління  чи  не  єдиною  сполучною  ланкою з мовою предків стає церква. Тому ба­ гато  молодих  українців  у  Польщі  українську  мову  розуміють,  проте  не  в  змозі  нею  роз­ мовляти. Значна частина досліджуваних нами  оповідань  засвідчує  низький  рівень  знання  рідної мови молодшим поколінням. Богдан  Сівєць  (уродженець  с.  Луги  Cтшелецько­Дрезденецького  пов.):  «Z  żoną  mówię po polsku. Czuję pewien niedosyt mówienia  po  lemkowsku.  Do  dzieci  staram  się  zwracać  po  lemkowsku.  Tylko  że  to  jest  juz  inne  pokolenie.  Rozumieją  wszystko,  ale  nie  zawsze  mówią.  Ja  też  na  przykład  lepiej  potrafię  wypowiadać  się  w  języku polskim, lepiej mi się precyzuje myśli w tym  języku, ale czuję się  lepiej, mówiąc po lemkowsku.  Pewnie dlatego odczuwam taki głód łemkowskiego,  że  dokoła  wszędzie  jednak  język  polski  panuje».  («З дружиною розмовляю польською мовою.  Мені не вистачає лемківської мови. До дітей я  стараюсь  звертатися  лемківською  мовою,  але  то  вже  інше  покоління.  Розуміють  все,  про­ те  не  завжди  говорять.  Я  також,  наприклад,  краще  вмію  висловлюватися  польською,  мені  легше  формулювати  думки  цією  мовою,  але  почуваюся  краще,  коли  розмовляю  лемків­ ською. Напевно, тому відчуваю такий голод до  лемківської мови, що всюди панує польська»)  [33, с. 82–83].  До  1952  року  діти  переселених  українців  не мали можливості вивчати українську мову  в  школах,  тоді  як  німці,  євреї,  а  пізніше  й  греки та македонці мали свої школи. Україн­ ська молодь не вивчала літературу та історію  України. Влада не опікувалася правами укра­ їнської  етнічної  меншини,  а  навпаки,  праг­ нула  до  нівелювання  відмінностей  і  повної  її  асиміляції  з  польським  населенням.  Діти  української  національності  були  записані  в  шкільних журналах як поляки. Українці,  які  підтримували стосунки один з одним, побою­ ючись репресій, уникали підкреслювати свою  відмінність. Лише  з  1956  року  почалося  організоване  вивчення української мови шляхом створення  спеціальних  осередків  у  Польщі  [20].  Саме  тоді  виникало  Українське  суспільно­культур­ не товариство, яке опікувалося забезпеченням  освітніх і культурних потреб українців.  Релігія  була  однією  з  важливих  сфер,  яка  живила українство. Греко­католицька та пра­ вославна церкви відіграли значну роль у житті  українців Польщі після акції «Вісла». Не ви­ падково окремий цикл становлять усні народні  оповідання переселенців, присвячені релігійній  тематиці – зміні  чи  забороні  віросповідання,  розбудові  або  –  у  переважній  більшості  –  знищенню церков і сакральних пам’яток тощо. Єдиним надійним захистом національного  духу  українців  у  Польщі,  центром  не  тільки  релігійного, але й національного та культурно­ го життя були греко­католицька і православна  церкви. Тож не дивно, що зміну віросповідан­ ня часто ототожнюють зі зміною національної  належності. Варто  зазначити,  що  греко­католицька  церква й після 1946 року, тобто від часу, коли  вона формально перестала існувати в місцях пе­ реселення,  продовжувала  відігравати  важливу  роль у житті українців. Уже в перші дні після  переселення  священики  спонтанно,  без  фор­ мальних  дозволів  надавали  поміч  і  морально  підтримували потерпілих під час організованих  молитов [13, с. 88], відправляли служби Божі,  проводили обряди хрещення тощо [16, с. 61].  Польська  дослідниця  М.  Кміта  також  стверджує, що польська влада добре розуміла  важливість церкви у формуванні й підтримці  національної  свідомості,  духовної  та  матері­ альної  культури  українців  [28,  с.  190–198].  Власне, церква була єдиним місцем, де мож­ на було вільно розмовляти, молитися, співати  рідною  мовою,  і  не  лише  під  час  літургії,  як  зауважує  молодше  покоління  українців  [27,  с.  203].  Ось  що  розповідає  Анна  Гарбера  (уродженка  с.  Мохначка  Новосондецько­ го пов.): «Na zachodzie początkowo chodziliśmy  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 104 105 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 Трибуна молодого дослідника do  kościoła  do  Dobiegniewa.  Nie  mogliśmy  tak  bez  niczego,  bez  kościoła  nawet  żyć,  jak  tu  przyszliśmy. Nie było nic, to chociaż do kościoła.  W  domu  się  też  chodziło  do  Krynicy.  Jak  się  mleko  sprzedało,  to  się  szło  do  kościoła.  Nie  widziałam różnicy. Modliłam się też w Krynicy w  kościele. Mi bez różnicy. Jest  jeden Bóg». («На  заході спочатку ми ходили до костьолу в До­ бігнев.  Ми  не  могли  так  без  нічого,  без  кос­ тьолу навіть жити, як сюди прийшли. Не було  нічого, то хоч до костьолу. Вдома також ходи­ ла  до  Криниці.  Як  молоко  продаси,  то  йдеш  до костьолу. Я не бачила різниці. У Криниці я  теж молилася в костьолі. Мені однаково – Бог  є один») [33, с. 66].  Аналізуючи тематику усних оповідань укра­ їнців  Польщі,  маємо  звертати  особливу  увагу  на ідентифікацію оповідачів з «домашнім (при­ рученим) простором» – краєвидом «локальної  вітчизни»,  з  тим  місцем,  де  вони  народилися,  яке пам’ятають з дитинства. Адже саме дитя­ чі  та юнацькі  роки,  сповнені  гострого почуття  першовідкриття,  чутливого  пізнання  світу  й  самопізнання,  найчастіше  відтворюються  емо­ ційною  пам’яттю  на  схилі  віку,  наповнюють  спогади особливим теплом, роблять високопое­ тичною  кожну  згадку  про  цей  неповторний,  здебільшого  щасливий  час.  Кожний  епізод  юності стає часткою особливого виду людської  пам’яті, у якій зафіксовано все, що формує по­ няття «батьківщина». Так, значна частина опо­ відачів,  причому  не  лише  старшого  віку,  які  доб ре пам’ятають переселення 1947 року, але й  молодшого віку, які були дітьми або знають про  переселення лише з розповідей старшого поко­ ління – ідентифікують свою «малу вітчизну» з  місцем народження, з місцем, де вони самі або  їхні батьки провели своє дитинство та юнацтво,  з певним географічним та матеріальним середо­ вищем: горами, річками, будинками, церквами,  могилами тощо. Анджей Адамірович (уродженець с. Луги  Cтшелецько­Дрезденецького пов.) розповідає:  «Ojczyzna  jest  tam, gdzie się człowiek urodził, z  kim  przebywał.  Ja  urodziłem  się  tutaj,  ale  nie  wiem, czy można powiedzieć, że moją ojczyzną jest  Polska.  […] Na pewno,  ze względu na  korzenie,  ojczyzną będzie Łemkowszczyzna». («Батьківщи­ на там, де людина народилася, з ким перебува­ ла. Я народився тут, але я не знаю, чи можна  сказати, що Польща – моя батьківщина. […]  Напевно,  з  огляду  на  походження,  моєю  віт­ чизною буде Лемківщина») [33, с. 110]. З­поміж багатьох елементів, що становлять  зміст локального простору, найважливіше міс­ це  належить  родині,  дому  та  найближчому  оточенню, які завжди формували певну твер­ диню локальних регіональних цінностей. Саме  вони зберігали та передавали наступним поко­ лінням історію і пам’ять про предків. Ось оповідь Стефана Філяка (уродженець  с.  Луги  Cтшелецько­Дрезденецького  пов.)  із  цього  приводу:  «Łemkowszczyzna  to  dla  mnie  tereny  moich  dziadków,  rodziców,  góry.  Tam,  gdzie  rodzice  się  urodzili,  gdzie  wracają  myślami.  Wiadomo,  że  każdy  jest  zachwycony  miejscem,  w  którym spędził dzieciństwo». («Лемківщина – це  для мене терени моїх дідів, батьків, гори. Місце,  де народилися мої батьки, куди подумки повер­ таються.  Відомо,  що  кожний  захоплений  міс­ цем, де провів своє дитинство») [33, с. 92–93].  Варто зазначити, що неабияку цінність для  людини становить релігія. Більшість оповіда­ чів ідентифікує себе з певним сакральним про­ стором, а також акцентує увагу на релігійних  почуттях,  які  були  винесені  з  батьківського  дому.  Сакральні  знаки  є  важливими  елемен­ тами українського краєвиду «малої вітчизни»  в  Польщі,  що  свідчить  про  міцно  вкорінену  релігійну традицію українців Польщі.  Марія  Адамович  (уродженка  с.  Луги  Cтшелецько­Дрезденецького  пов.):  «Czasami  myślę o cerkwiach, o kapliczkach, które stoją  tam  przy  drogach.  Bardzo  to  przeżywam  i  dopiero  teraz  rozumiem  ojca  –  za  czym  tęsknił.  Tam  był  kawałek  ich  ojczyzny».  («Часом  думаю  про  церкви, каплички, які стоять там при дорогах.  Дуже  переймаюсь  тим  і  тепер  розумію  бать­ ка – за чим сумував. Там була частина їхньої  вітчизни») [33, с. 88]. Отже,  «мала  вітчизна»  є  однаково  реаль­ ним  як  географічним  і  соціально­культурним  простором, так і символічним місцем. Простір  «малої  вітчизни»  не  обов’язково  має  відпові­ дати  адміністративно­територіальним  межам  ґміни, міста або села. Це простір без виразно  визначених меж,  істотну роль у його конкре­ тизації виконує суб’єктивна свідомість людей,  які з ним ототожнюються. Простір «малої віт­ чизни»  –  це  місце  важливого  досвіду  й  осо­ бистих  переживань  її  жителів,  формування  їхньої біографії, це світ,  з яким зрослося  їхнє  життя і з яким їх часто пов’язують сильні емо­ ційні почуття.  Українське  суспільство  після  виселення  1947 року втратило всі умови для поступально­ го культурного розвитку. Для створення нової  культурної  ідентичності українці потребували  територіальної  ідентифікації,  проте  вона  за­ лишилася за сотні кілометрів позаду. Єдиним  можливим виходом для українців було повер­ нення на рідні землі, однак більшість із них з  різних причин залишилися на місцях виселен­ ня.  Творення  нового  суспільно­культурного  порядку спиралося на  тугу  за минулим куль­ турним  простором.  Покоління,  що  не  знало  і  не пам’ятало життя на батьківщині, отримало  від старшого покоління нову уявну безтерито­ ріальну тотожність. На основі розповідей про  «дім» створюється нова регіональна культур­ на ідентичність, пов’язана з новою територією  поселення,  яку  молодше  покоління  називає  «домом».  Як  бачимо  з  представлених  опові­ дань, явище т. зв. тимчасового «засидження»  переходить в укорінення.  Тож  частина  усних  наративів  присвячена  саме  втраті  почуття  колишньої  батьківщини,  висловленню свого світовідчуття тими, хто ра­ зом з переселенням віднайшов батьківщину на  новому місці. Аналіз змісту оповідань свідчить,  що  значна  частина  українців  має  нині  чималі  світоглядно­емоційні  труднощі.  З  їхніх  свід­ чень  випливає,  що  деякі  переселенці  знайшли  нову  вітчизну.  Це  переважно  стосується  мо­ лодшого покоління, яке виросло або народилося  вже  на  нових  землях.  Іншу  групу  становлять  оповідачі,  які  не  можуть  визначитися,  нази­ ваючи одразу дві – «малу» вітчизну та «ідео­ логічну».  Таким  прикладом  може  слугувати  Марія Тутко (уродженка с. Бжоза Стшелець­ ко­Дрезденецького пов.): «Z Łemkowszczyzną  i  z górami jestem bardzo związana, ale raczej w sensie  duchowym, niż nakazu powrotu tam. Może gdybym  miała możliwość pracy w górach. […] Dla naszego  pokolenia  to chyba naturalne, że nasze miejsce  jest  tutaj, gdzie się urodziliśmy. […] To problem wielu  narodów  –  określić  gdzie  jest  ich  dom.  Mimo,  że  nasze  korzenie  są  w  górach,  ten  dom  został  w  pewnym sensie przeniesiony tutaj i istnieje na w miarę  trwałych fundamentach: tutaj jesteśmy, tu tworzymy,  tu mamy swoją rodzinę». («Із Лемківщиною та з  горами я дуже пов’язана, але швидше в духов­ ному сенсі, ніж у  сенсі повернення туди. Хіба  що мала б можливість працювати в горах. […]  Для нашого покоління – це, очевидно, природ­ но, що наше місце там, де ми народилися.  […]  Це  проблема  для  багатьох  народів  –  визна­ чити, де їхній дім. Хоча наше коріння в горах,  наш дім, у певному розумінні, перенесено сюди,  і  він  існує на досить міцному фундаменті:  тут  ми є, тут творимо, тут маємо свої родини») [34,  с. 178–179]. Підсумовуючи  тематичний  аналіз  опові­ дань­спогадів,  можемо  побачити,  що  найви­ разніше  в  аналізованих  текстах  прослідко­ вуються  три  тематичні  групи  спогадів:  опис  перебігу  переселення  1947  року,  проблема  збереження  національного  духу,  або  ж  іден­ тичності, та тема «малої» і «великої» вітчизн. Усні народні  оповідання відіграють важли­ ву  роль  документальних  свідчень.  Так,  описи  процесу  депортацій,  експліковані  в  текстах,  дають підстави стверджувати, що відбувалася  вона переважно насильницькими методами  і у  вельми  нецивілізований  спосіб.  Аналіз  змісту  текстів дає можливість виявити також причини  виселення: оповідачі розрізняють офіційну вер­ сію, яка значно гіперболізувала участь україн­ ців в УПА та  їхню боротьбу проти Польщі,  і  реальну, приховану версію, яка полягала в реа­ лізації  ідеї  однонаціональної  Польщі,  у  праг­ ненні асимілювати українське населення.  Важливим  тематичним  акцентом  усних  наративів  є  проблема  національного  самоус­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 106 107 ISSN 01306936 * НАрОДНА ТвОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 3/2012 Трибуна молодого дослідника відомлення,  болючого  для  переселенців  пи­ тання  власної  ідентичності:  більшість  із  них  вважають себе  громадянами Польщі, розріз­ няючи  «малу»  і  «велику»  вітчизни.  Стан  на­ ціонального  самоусвідомлення,  який  можемо  змоделювати  на  матеріалі  текстів  оповідань,  підтверджує,  що  головну,  приховану  спершу  доктрину, яка лежала в основі акції «Вісла» –  побудова  однонаціональної  держави  Поль­ щі  –  її  авторам  вдалося  з  роками  втілити  в  життя. Адже переважна більшість переселен­ ців, особливо молоде покоління, народжене на  західних землях, не вкладає кардинально не­ гативних конотацій у поняття «велика» бать­ ківщина. «Малу» ж вітчизну воно воліє збері­ гати як міф, казку, як частину пам’яті про своє  українське коріння, яка, утім, нині є живою. Пам’ять  про  своє  українське  походження,  чому  значною  мірою  сприяє  функціонування  зібраних  нами  усних  оповідань,  є  важливим  чинником  свідомості  особи  і  спільноти,  який  може дати поштовх до трансформації, до від­ родження,  плекання  української  культури  в  польському контексті.  1. Акція «ВІСЛА» 28 квітня – 28 липня 1947 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ethnos.lemky.com/2007/05/26/akcja_ vsla_28_kvtnja__28_ lipnja_1947_r.html. 2. Борисенко В. До проблеми етнографічного вивчення Холмщини і Підляшшя / В. Борисенко // Світовий конгрес українців Холмщини та Під- ляшшя (Львів–Холм, 17–21 вересня 1994 року). – Л., 1996. – С. 110–113. 3. Вахніна Л. К. Сучасне побутування укра- їнського фольклору в Польщі / Л. К. Вахні- на // Фольк лор українців поза межами України: зб. наук. статей. – К., 1992. – С. 92–100. 4. Ґоч Ф. Асиміляція: винародовлення і польо- нізація лемків у Польщі / Ф. Ґоч // Вісник Закер- зоння. – Перемишль, 2002. – № 1–2–3. – С. 33–36. 5. Ґоч Ф. 1947. Рік страшний, трагічний для лемків / Ф. Ґоч // Наше слово. – Варшава. – 2009. – № 27 (2709). – С. 8. 6. Гук Б. Пропам’ятна книга «1947» / Б. Гук. – Варшава : Тирса, 1997. – 647 с. 7. Заброварний С. Ставлення переселенців з операції «Вісла» до своєї національної тотожності / С. Заброварний // Фольклор українців поза межами України: зб. наук. статей. – К., 1992. – С. 101–112. 8. Записано 15 липня 2011 року від Капелюх Анни, 1929 р. н., уродженки с. Смерековець Гор- лицького пов. 9. Записано 9 липня 2011 року від Криницької Марії, 1927 р. н., уродженки с. Нижня Мохначка Новосондецького пов. 10. Зарічний Я. З-над Солокії до Балтики / Я. Зарічний // Український альманах. – Варшава, 2006. – С. 55–57. 11. Клосковська А. Види українства в світлі ав- тобіографій / А. Клосковська // Вісник Закерзон- ня. – Перемишль, 2002. – № 4–5–6. – С. 92–102. 12. Кобилко Я. «Не дамось!» Початки органі- зованого українського життя на Венґожівщині – Ґіжиччині 1947 року (Спогад Івана Павлика) / Я. Кобилко // Наше слово. – Варшава, 2010. – № 28 (2762). – С. 9. 13. Колянчук О. Холмщаки та підлящуки на Вармії і Мазурах / О. Колянчук // Український альманах. – Варшава, 2006. – С. 87–97. 14. Кузяк Т. Трагічні роки Бортного (депортація села 1947) / Т. Кузяк // Ватра. – 2007. – № 2 (57). – Рік XVI. – С. 4–5. 15. Кузяк Т. Трагічни роки Бортного (де- портація села 1947) / Т. Кузяк // Ватра. – 2007. – № 3 (58). – Рік XVI. – С. 4–6. 16. Марчак В. Виникнення й перші роки діяль- ності УСКТ у Сяноці / В. Марчак // Український альманах. – Варшава, 2004. – С. 59–65. 17. Мишанич С. В. Усні народні оповідання. Питання поетики / С. В. Мишанич. – К. : Наукова думка, 1986. – 327 с. 18. Морох Ю. Моє повертання / Ю. Морох // Вісник Закерзоння. – Перемишль, 2001. – № 8–9– 10. – С. 12–19. 19. Ожеховський А. Що далі з нашим україн- ством? / А. Ожеховський // Вісник Закерзоння. – Перемишль, 2002. – № 1–2–3. – С. 37–47. 20. Сирник М. Українське шкільництво у Польщі після 1947 року – штрихи до історії / М. Сирник [Електронний ресурс]. – Режим до- ступу : http: // uk.wikipedia.org/wiki/Україномов- ні_школи_в_Польщі. 21. Щерба Г. Історична правда про переселен- ня українців з Холмщини в 1944–1947 рр. У спо- гадах самих переселенців з відстані 50 років / Г. Щерба // Світовий конгрес українців Холм- щини та Підляшшя (Львів–Холм, 17–21 вересня 1994 року). – Л., 1996. – С. 119–131. 22. Щерба Г. Проблеми українсько-польських переселень у 1944–1948 роках у світлі соціологіч- них досліджень / Г. Щерба // Українська діаспо- ра. – К. ; Чикаго, 1993. – № 3. – С. 63–74. 23. Cependa I. Polityka władz PRL wobec ukraińskiej mniejszości narodowej w latach 1944–1989 / І. Cependa // Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. – Warszawa, 2002. – № 13–14. – S. 133–146. 24. Drozd R. Akcja «Wisła» a kwestia ukraińska w Polsce / R. Drozd // Pamiętny Rok 1947 / рod red. Marii E. Ożóg. – Rzeszów, 2001. – S. 175–185. 25. Hałagida I. Życie Ukraińców na ziemiach zachodnich po akcji «Wisła» / I. Hałagida // Problemy Ukraińców w Polsce po wysiedleńczej akcji «Wisła» 1947 roku. – Kraków, 1997. – S. 37–48. 26. Heiger M. Osiedlenie ludności ukraińskiej w województwie gdańskim w ramach akcji «Wisła» / M. Heiger // Pamiętny Rok 1947 / рod red. Marii E. Ożóg. – Rzeszów, 2001. – S. 201–208. 27. Kmita M. Cerkiew greckokatolicka w życiu Ukraińców w Polsce po akcji «Wisła» 1947 roku / М. Kmita // Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze. – Kraków, 1997. – T. V–VI. – S. 203–209. 28. Kmita M. Wpływ akcji «Wisła» na życie kulturalne ukraińców w PRL / М. Kmita // Problemy Ukraińców w Polsce po wysiedleńczej akcji «Wisła» 1947 roku. – Kraków, 1997. – S. 185–211. 29. Racki A. Ewolucja zmian w świadomości i języku Ukraińców Warmii i Mazur w latach 1947– 1993 / A. Racki // W kręgu kultury ukraińskiej. – Olsztyn, 1995. – S. 173–182. 30. Rozłubirski E. Głos w sprawie oceny tzw. «akcji Wisła» (przedruk z «Tygodnika Popularnego», № 27 (654), 6.VII.1997 r.). / E. Rozłubirski // Stosunki polsko-ukraińskie w latach 1939–2004. – Warszawa, 2004. – S. 319–323. 31. Stępka S. Mniejszość ukraińska – problem powrotu do rodzinnych stron (1947–1959) / S. Stępka // Przęgląd Humanistyczny. – Warszawa, 2006. – № 1 (394). – S. 99–112. 32. Szawłowski R. Akcja «Wisła» w świetle prawa / R. Szawłowski // Stosunki polsko-ukraińskie w latach 1939–2004. – Warszawa, 2004. – S. 221–242. 33. Z łemkowskiej skrzyni. Opowieści z Ługów i okolic / рod red. M. Szyszko-Graban, A. Szyszko, ks. A. Graban. – Strzelce Krajeńskie, 2004. – Т. 1. – 151 s. 34. Z łemkowskiej skrzyni. Opowieści z Brzozy i okolic / рod red. M. Szyszko-Graban, A. Szyszko, A. Rydzanicz, ks. A. Graban. – Strzelce Krajeńskie, 2004. – Т. 2. – 280 s. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ http://www.ethnos.lemky.com/2007/05/26/akcja_vsla_28_kvtnja__28_ lipnja_1947_r.html http://www.ethnos.lemky.com/2007/05/26/akcja_vsla_28_kvtnja__28_ lipnja_1947_r.html

Схожі ресурси