Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування

Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування

У статті розглянуто українські звичаєві заборони, пов’язані з хлібом, які є одним з найстабільніших елементів звичаїв. Автор досліджує співвідношення традиційного й сучасного побутування заборон у народній культурі....

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Артюх, Л.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Назва видання:Народна творчість та етнологія
Теми:
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201650
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 7-14. — Бібліогр.: 69 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201650
record_format dspace
spelling irk-123456789-2016502025-01-27T11:29:03Z Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування Артюх, Л. Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи У статті розглянуто українські звичаєві заборони, пов’язані з хлібом, які є одним з найстабільніших елементів звичаїв. Автор досліджує співвідношення традиційного й сучасного побутування заборон у народній культурі. The article looks at the Ukrainian bread-related customary prohibitions being one of the customs’ most stable elements. The author examines the correlation between the traditional and modern conditions of the prohibitions in traditional culture. 2012 Article Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 7-14. — Бібліогр.: 69 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201650 392.81(477) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
spellingShingle Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Артюх, Л.
Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування
Народна творчість та етнологія
description У статті розглянуто українські звичаєві заборони, пов’язані з хлібом, які є одним з найстабільніших елементів звичаїв. Автор досліджує співвідношення традиційного й сучасного побутування заборон у народній культурі.
format Article
author Артюх, Л.
author_facet Артюх, Л.
author_sort Артюх, Л.
title Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування
title_short Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування
title_full Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування
title_fullStr Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування
title_full_unstemmed Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування
title_sort звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201650
citation_txt Звичаєві заборони, пов’язані з хлібом: традиції і сучасне побутування / Л. Артюх // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 7-14. — Бібліогр.: 69 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT artûhl zvičaêvízaboronipovâzanízhlíbomtradicííísučasnepobutuvannâ
first_indexed 2025-02-09T04:43:01Z
last_indexed 2025-02-09T04:43:01Z
_version_ 1823553546220470272
fulltext 7 Звичаєві Заборони, пов’яЗані З хлібом: традиції і сучасне побутування Лідія Артюх УДК 392.81(477) У статті розглянуто українські звичаєві заборони, пов’язані з хлібом, які є одним з найстабільніших елементів  звичаїв. Автор досліджує співвідношення традиційного й сучасного побутування заборон у народній культурі.  Ключові слова: хліб, хліб весільний і поминальний, звичаєві заборони, дні тижня, легенда про Стоколос. The  article  looks  at  the  Ukrainian  bread­related  customary  prohibitions  being  one  of  the  customs’  most  stable   elements. The author examines the correlation between the traditional and modern conditions of the prohibitions in traditional  culture. Keywords: bread, nuptial and funeral bread, customary prohibitions, days of the week, legend about Stokolos. Етнічна ідентифікація може виявлятися не  лише в проявах самосвідомості, а й в елемен­ тах народної матеріальної культури. Такі зна­ кові елементи культури розпізнаються «своїм»  етносом і представниками «чужого» як етнічні  маркери,  які  й  визначають  певною  мірою  на­ ціональну  належність  груп  населення.  Таким  маркером  може  бути  один  з  найважливіших  елементів  української  народної  культури  –  хліб. Хліб в українській традиції завжди був  і  залишається  символом  добробуту  й  щастя,  продовження  роду  й  благополуччя  в  родині.  З хлібом людина починає земне життя (хрес­ тинні  калачі,  «бабина  каша»),  з  ним  вона  й  покидає цей світ (хліб на віку домовини, хліб  «для покійного» на поминках, поминальне ко­ ливо, канун). Весільний коровай став незмін­ ним  символом  українського  весілля.  Знаний  російський  етнолог  Т.  Вороніна  стверджує,  що саме українцям Америка зобов’язана кра­ щими  сортами  пшениці,  як  японцям  і  китай­ цям – культурою вирощування рису 1. Хліб у   багатьох народів світу ототожнюється з життє­ дайним сонцем. Звичаї та обряди, пов’язані з  хлібом,  живучі  в  часі,  їх  можна  простежити  протягом багатьох століть. Археологами, котрі   працюють  на  розкопках  древніх  культур  на  території  України,  зафіксовано  чимало  дуже  давніх  свідчень  про  високий  знаковий  статус  хліба 2. Заборони – суттєвий елемент звичаїв,  а щодо харчування і, зокрема, хліба, є одним з  найстабільніших їх елементів.  Заборони, пов’язані з харчуванням у ціло­ му, можна поділити на декілька груп: 1. Заборони на споживання певних продук­ тів,  харчів,  страв,  тобто  заборона на пред- мет, незалежно від часу споживання чи то в   зовсім  незначній  залежності  від  різноманіт­ них умов. 2. Заборони готувати або/й споживати їжу  (навіть  сіяти  й  садити  злакові,  городні  куль­ тури) у будь­який час (години дня, день, ніч),  день тижня, сезон року, фази місяця, свято чи  канун свята, тобто часові заборони. 3. Заборони на деякі дії, пов’язані з підготу­ ванням  продуктів  харчування,  приготуван­ ням їжі, споживанням страв, а також дії з до­ машнім  начинням,  піччю  (вогнем),  водою  та  іншим, а отже – заборони на дію. Остання  категорія заборон у свою чергу може бути по­ ділена  на  два  підгрупи:  а)  заборони  чинити  якісь  дії  з  продуктами  харчування,  страва­ ми,  незалежно від персони,  котра  чинить  дію, тобто заборона для всіх членів спільноти  (громади, населеного пункту тощо) і б) забо­ рони чинити дії з харчами означеним особам  певного  гендерного  чи  вікового  статусу:  ді­ вчатам, жінкам чи чоловікам,  вагітним, «не­ чистим» жінкам (у період регул), представни­ кам певних професій: коліям, гицелям та ін. 3 Хліб,  завдяки  своїй  високій  знаковій  сут­ ності, звичайно, не може потрапити до першої  категорії – заборони на предмет, тому почне­ мо розгляд із часових заборон.  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 8 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 Найвиразніше  простежуються  звичаєві  заборони в днях тижня. П’ятниця в народних  віруваннях  пов’язується  з  християнськими  страстями  Господніми.  Заборони  в  цей  день  уважаються особливо суворими і стосуються  не лише постування, а й виконання різнома­ нітних  жіночих  робіт:  прядіння,  ткання,  ви­ шивання,  шиття,  зоління  й  прання,  миття  й  чесання  волосся  тощо.  У  п’ятницю  не  сіяли,  не орали, не кололи свиней, не давали худобі  солі.  Василь  Кравченко  записав  на  Поліссі  повір’я про дванадцять п’ятниць 4. У п’ятницю  перед  Хрещенням  постилися  ревно,  бо  «хто  цю  п’ятницю  спостить,  того  душу  сам  Гос­ подь  буде  причащать».  П.  Іванов  у  матеріа­ лах, зібраних на Слобожанщині, додає: «Хто  цю п’ятницю постить, той напрасною смертю  не помре»  5. Постилися  суворо  і  в  п’ятницю  перед Благовіщенням, щоб «оборонитись від  каліцтва»;  «П’ятниця  перед  Паскою  дуже  важна, хто її спостить, Господь простить лю­ дині  тяжкі  гріхи,  як  простив  розбойникові  і  блудниці. Хто ще й четвергує, себто постить  з  четверга  до  Пасхи,  то  того  сам  Христос  причащати  буде».  Четверта  п’ятниця  перед  Юрієм  –  «хто  її  постить  і  поважає,  в  того  вовки худоби чіпать не будут, бо св. Юрій їх  охоронить». П’ята п’ятниця – перед Вшестям  (Вознесінням)  –  оберігає  від  бурі  й  хвилі,  на  шосту  –  перед  Трійцею  –  слід  постити­ ся,  щоб  не  втопитися,  на  сьому  –  перед  Іл­ лєю  –  слід  поститися,  щоб  грім  не  побив.   Пояснення заборон на п’ятниці перед Голово­ сіками  (Головостеніє,  Усікновення  глави  Івана  Хрестителя)  і  перед  Воздвиженням  повністю збігаються з віруваннями про забо­ рону брати в руки ніж, косу, сокиру, щоб не  завдати собі шкоди,  і не ходити до лісу, щоб  убезпечитись  від  укусів  змій. Якщо в ці  дні  суворо поститися, то Господь убереже від по­ ранення і від укусів гадів. Постування перед  Кузьмою  і  Дем’яном  допоможе  від  хвороби  домашньої худоби, а хто буде ревно постити­ ся перед св. Миколаєм, «в того не буде нія­ кої скорбі і туги». У п’ятницю перед Різдвом  поститися слід особливо бабам (повитухам),  щоб їм була «коло родів завсіди вдача, а жон­ ка  легко  родить».  Порушення  постування  й  заборон на роботи могло спричинити кару від  св. Параскеви­П’ятниці. У них могли терпну­ ти чи й відніматися руки, у хлібі, спеченому в  ніч на п’ятницю, може показатися кров і т. п.  Зрозуміло,  що  заборони  на  чесання,  золін­ ня, снування, прядіння, ткання та  інші поді­ бні заняття сьогодні не є актуальними через  зникнення цих видів діяльності, проте зали­ шилися  звичаєві  заборони,  пов’язані  з  випі­ канням хліба в п’ятницю. У  п’ятницю  і  навіть  у  ніч  на  п’ятницю  не  слід  було  вчиняти  й  пекти  хліб  і  готувати  квашу, щоб не  трапилось чогось лихого. Цієї   заборони подекуди дотримуються й  сьогодні,  зокрема, при випіканні пасок на Великдень. В. Милорадович у другій половині ХІХ ст.  зібрав переконливий матеріал про заборону в  п’ятницю пекти хліб і вчиняти квашу. Не готу­ вали її на першому тижні, а також у п’ятницю й  неділю Великого посту. Неслухняних хазяйок  П’ятниця  карала  нещадно:  «Наробила  жінка  проти неділі кваші і накрила на лаві скатерти­ ною, а сама спати лягла й заснула. Коли чує:  леп, леп по стіні ополоником, аж тричі й сказа­ ло: “Є квага, та логи нема!” Так жінка та вста­ ла,  перехрестилась  і  заріклася  робити  квашу  проти неділі» 6. Сучасні  записи  про  заборону  пекти  хліб  проти  п’ятниці  мало  відрізняються  від  тих,  що  фіксували  етнографи  наприкінці  ХІХ  –  на початку ХХ ст.: «Моя бабуся пекли хліб у  п’ятницю. Всадили до печі. А їм дуже хотіло­ ся піти до церкви. То вони в склянку вілляли  холодну воду,  вкинули  туди кавалочок  тіста  і  кажуть дідові: “Як тісто у склянці підійде –  витягнеш  хліб,  щоб  не  перепікся”.  Тісто  під­ нялося,  дід  відтулив  затулу,  а  там  на  першій  хлібині  жаба  сидить  велика,  на  увесь  хліб,  бридка. Він злякався, затулу затулив і не став  хліб витягати. Бабуся вернулися – й до печі.  Відкрили  затулу,  а  та  жаба  їм  на  голову  –  плиг! І вчепилася, що не можна відчепити. І до  якої церкви бабуня не ходили, до яких лікарів,  ніц  не  помогло,  так  вони  скоро  з  тою  жабою  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 9 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи й  померли»  7.  Отже,  про  суворість  заборони  можна судити по тяжкості покарання. А якщо  взяти до уваги, що жаба – носій нечистого в  народних  уявленнях,  то,  безумовно,  п’ятниця  заслуговувала  особливої  поваги  серед  інших  днів тижня. Про п’ятницю говорили, що вона,  як  Божа  Мати  8  і  як  Варвара­великомучени­ ця  9.  У  щоденних  молитвах  жінки  називали  святу П’ятницю – «П’ятінка­Матінка».  У повір’ях про п’ятницю збіглися в часі рані­ ші (ще дохристиянські) вірування з пізнішими  (християнськими).  П’ятницю  персоніфікува­ ли – уявляли у вигляді жінки (нещасної, поко­ лотої голками й веретенами, попеченої гарячим  хлібом чи окропом для зоління), яку спотвори­ ли  хазяйки,  що  не  дотримувалися  заборон.   Її  антропоморфний  образ  має  явно  дохристи­ янське коріння. Заборони вчиняти хліб  і ква­ шу  на  п’ятницю  підтверджує  думку  про  зна­ ковість розчини в українському побуті. Адже  відомо, що одним  із пунктів розходжень між  православними й католиками в ХІ–ХІІ ст. був  вибір хліба для євхаристії. Православні здобу­ ли право готувати проскури з учиненого тіста,  а  католики  обмежилися  облатками.  Так  про­ явилася  сакралізація  способу  виготовлення  хліба. П’ятниця за своїм значенням прирівню­ ється до неділі.  Ревне  постування  саме  в  п’ятницю,  день  поневірянь Ісуса Христа, свідчить про те, що  християнське  світобачення  вже  до  XVIII– XIX ст. міцно ввійшло у свідомість українців. Великий  масив  заборон  на  дії,  пов’язані  з  приготуванням  і  випіканням  хліба  з  весіль­ ними короваєм, калачами та  іншою випічкою,   існує ще й сьогодні.  На Чернігівщині свекруха не має права рі­ зати, а може тільки розламувати або ж дава­ ти цілими весільні «бочки», обдаровуючи свій  рід 10. На всій території України старости ідуть  сватати з хлібом, який обмінюють на знак зго­ ди  на  шлюб  і  повертають,  якщо  дівчина  від­ мовляє хлопцеві. І саме цей «хліб згоди» мож­ на і треба розрізати і з’їсти на сватанні. Коли хліб сходить у печі, не можна стукати,  грюкати, сваритися, голосно сперечатися, «бо  буде не на добро» 11; «Не грюкать, коли хліб в  печі, бо зсунеться хліб і не вдасться. А раз не  вдасться, то й не вдаватиметься» 12.  Ретельно  дотримувалися  й  досі  дотриму­ ються  перестороги  не  вертати  в  піч  хлібину  після перевірки її готовності, навіть якщо вона  виявилася недопеченою 13, зокрема, тоді, коли  в хаті була дівчина «на порі»: «Завертати в піч  хліб, то завертатимуть старости», тобто дівчи­ на тривалий час не вийде заміж. Якщо в хаті  при цій забороненій дії була вагітна жінка, то   під  час  пологів,  за  повір’ям,  їй  «дитя  буде   завертати» (будуть важкі пологи) 14.  В  Україні  й  досі  знають  заборону  класти  хліб «навиворіт» – спідньою шкуринкою дого­ ри. За народними уявленнями, таке положення  хліба віщує збитки в господарстві. Така забо­ рона тісно пов’язана з уявленнями про «виво­ ріт»,  «спід»,  «тильну  частину»  –  переверну­ тість. Згадаймо лише про численні приклади  чарування й чаклунства, коли для досягнення  якоїсь  злої  мети  ікону  перекидали  нижньою  частиною догори або творили недобре з тиль­ ної сторони пам’ятного хреста – фігури та  ін.  У деяких районах Середньої Наддніпрянщини  існувало  повір’я:  «Щоб  не  боятися  покійного  після повернення з кладовища, треба було на  своєму подвір’ї стати рачки, нахиливши голову  так,  щоб  між  ногами  побачити  небо»  15,  тоб­ то через світ навиворіт позбутися шкідливого  впливу Того світу. У далекій Вірменії так само  досі дотримуються звичаю класти на стіл ла­ ваш тільки верхньою частиною. Неприпусти­ мим  уважається  класти  лист  лаваша  верхом  униз чи загортати рулон лаваша верхньою час­ тиною назовні 16. Хліб  як  найвиразніший  символ  багатства,  благоденства, плодючості потребував  і відпо­ відного ставлення до себе в буденному й свят­ ковому житті. Хліб в Україні не можна носи­ ти «голий». Його завжди обгортали в хустку,  полотно  чи  рушник  (щоправда,  тепер  іноді  дозволяється  загортати  хліб  у  поліетиленові  чи паперові пакети). Це стосується й калачів,  пряників,  шишок,  різноманітних  «оддарків»  на  весіллі.  П.  Литвинова­Бартош  на  початку  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 10 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 ХХ  ст.  зазначала,  що  мати  молодої  давала  такі «оддарки» не голою рукою, а обгорнувши  її хусткою; так само робили й гості, які сходи­ лися «на калину», несучи «щось із хліба не на  голій посудині й не голими руками, а обвивши  в  хустку»  17.  Весільні  калачі,  короваї,  лежні,  бочки, гребні та інше печиво молодий, молода,  приданки завжди несли в хустці чи в рушни­ кові 18.  Не кладуть також хліб на незастелений стіл:  «На голий стіл не можна хліб класти» 19. Так  само  не  дозволяється  ставити  різдвяну  кутю  з книшами чи пирогами на незастелений стіл.  А під настільник чи скатертину ще обов’язково  підсипають  сіно.  Пригощали  завжди  за  за­ стеленим  скатертиною  столом.  Незастелений  стіл  означав  неготовність  до  прийому.  Такий  звичай існував і в Польщі. Ян Бистронь роз­ повідає про казус,  який трапився в Москві  з  польським  посольством:  послів  запросили  на  прийом до князя, а стіл не застелили.  І лише  тоді, коли посол пояснив князеві, чому гості не  сідають («бо не звикла польська шляхта сіда­ ти за ненакритий стіл»), князь, котрий не знав  цього звичаю, велів застелити стіл обрусом 20.  Відома  й  донині  звичаєва  заборона  вдо­ вам,  дівчатам  і  розведеним  жінкам  випікати  весільний коровай. Це є прерогативою тільки  заміжніх жінок, які до того ж живуть у щасли­ вому шлюбі й мають дітей. Подібні звичаї, що  стосуються випікання лаваша для жертвопри­ несення (матаг) чи для святкової, особливо ве­ сільної, урочистості, існують і досі у Вірменії.  Удовиці чи неодружені не можуть брати участь  у подібних діях 21. Символічний статус хліба проявляється і в  заборонах нешанобливого ставлення до нього.  В  Україні  хлібні  крихти,  шкуринки,  недоїдки  суворо  заборонялося  викидати.  Їх  дбайливо  збирали,  сушили, додавали до хлібної  розчи­ ни чи квасу­сирівцю або годували ними курей  чи худобу. У росіян так само стежили, щоб під  час споживання їжі жодна крихта не впала на  землю  22.  Схожі  заборони  в  українців  і  росі­ ян  існували щодо споживання хліба  із  сіллю.  Не  можна  було  вмочати  хліб  у  сільницю  із  сіллю,  а  слід  притрушувати  його  нею.  Росія­ ни  пояснюють  цю  заборону  тим,  що  подібне  порушення  етикету  чинив  Іуда  Іскаріот,  і  не  потрібно  його  наслідувати  23.  Білоруси  також  змалку привчають дітей шанобливо ставитись  до хліба: уважається гріхом упустити окраєць  чи навіть крихту хліба на землю. Якщо ж хліб  падав, його, як і в українців, підіймали, пере­ прошували,  цілуючи,  і  доїдали.  Той,  хто  так  не  зробить,  за  повір’ям,  ніколи  не  буде  мати  хліба 24. Вірмени й досі дотримуються звичаю  перепрошувати  Господа  за  упущений  на  зем­ лю хліб. Якщо лаваш упаде на землю, його по­ трібно підняти, поцілувати й покласти на стіл.  А якщо хтось побачить на землі шматок хліба,  він  повинен  так  само  перепросити  його  і  по­ класти так, щоб птахи могли його склювати 25.  Подібні дії прописані і в українській традиції.  В Україні подекуди хліб не можна додавати  в їжу для свиней: «Свиням не давати, а корові  можна. І під ноги не кидать, не топтать, а як  упаде,  підняти  й  поцілувати»  26.  Траплялися  й  уточнення  до  цих  широковідомих  заборон:  «Не можна кидати хліб,  а як упаде, підняти,  перехрестити  й  поцілувати.  А  як  гобідаєте  за покійним, та який шматок впав, то не під­ німайте.  Як  перегобідаєте,  тоді  вже  підніме­ те.  Бо  то  гозначає,  що  чиясь  душа  хоче  їсти.  Колись було на гобіді: упав хліб у чоловіка, а  він його зразу й підняв, обтрусив і з’їв. А тоді  сниться йому той мерлий, що просив: “Я б того  хліба з’їв, мені його хотілося, а ти підняв”» 27.  Поширеним  поясненням  цих  звичаїв  є  ле­ генда про Стоколос, записана Василем Крав­ ченком на Поліссі  28, зафіксована М. Сумцо­ вим  29  і  знана  й  розповсюджена  в  Україні  в  наш час 30: «Колись солома вся була з зерном,  колос  ріс  аж  до  землі.  Люди  біди  не  знали.  Там одна мати взяла цілушку й нею підтерла  дитину,  коли  та  оправилась.  Бог  це  побачив  і  сказав  сократить  колосся,  щоб  не  грішили  люди.  Знаєте,  є  такі  колінця  на  соломині?   От  Бог  узяв  і  почав  чухрати  зерно  на  соло­ мі.  Досовується  рука  до  краю,  одно  колінце  осталося.  Тоді  собака  як  загавкав!  Бог  йому  й лишив трохи зерна: “Оце на собачу долю!”.  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 11 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи І тепер ми собачу долю і їмо» 31; «Колись було  колосся від землі – від гори в долину все в зер­ нах. От ходив апостол з Ісусом по землі. Тай  за гріхи якісь Бог обібрав колосок, а Апостол  його  руку  спинив  коло  самої  гори  соломини.  Каже: “Лиши псові й котові”. Пожалів бог пса  й кота. То якби не пес і не кіт, ми би хліба не  мали.  Хліб  –  святий,  його  кидати  на  землю  гріх. А як впаде, поцілувати треба й поставити  на стіл. Як крихти зі столу зметеш – висипли  мурашкам»  32.  Подібні  легенди  про  покаран­ ня Богом людей за нешанобливе ставлення до  хліба й «собачу долю», якою ми сьогодні хар­ чуємося, відомі також у грузинів 33. Хліб  був  і  залишається  символом  благо­ денства, добробуту в багатьох землеробських  культурах. С. Арутюнов  і Ю. Мкртумян на­ водять  приклади  звичаїв  свято  берегти  хліб,  зокрема лаваш, які майже повністю збігаються  з українськими: «Лаваш..., його частини вики­ дати неприпустимо, їх можна й треба підсуши­ ти, покришити й згодувати тваринам, але тіль­ ки чистим: не свиням і, мабуть що, не собакам.  Найчастіше  таку  крихти  віддають  телятам  і  курчатам» 34. Не  годилося  їсти  хліб,  забутий у печі,  бо  він,  за  повір’ям,  набував  негативної  сили:  «Забутий  хліб  –  “перепічку”,  не  їли,  лиш  поросятам  викидали»  35;  «Забудько  не  їли,  викидали  худобі»  36;  «Засадач  не  можна  їсти»  37; «Забудька  їсти – Боже,  спаси!»  38;  «Забутий хліб тільки на сировець –  їсти не  дають»  39; «Забудько мама дочці не давала,  щоб свати не забували сватати, бо останеть­ ся в дівках» 40; «Забудько не дуже їдять, бо  будеш забувать увесь світ» 41; «Забудько ніз­ зя їсти. Ним одлучали од грудей дитину, щоб  цицьку забувала» 42; «Забутній хліб дітям не  давали,  тільки  худобі,  бо  в  дітей  пам’яті  не  буде» 43; «Забудько давали лише скотині, со­ баці, люди не їли, не годиться» 44; «Забудь­ ко дітям остерігались давати» 45. Про забуту  вчинену,  викачану  й  іще  не  спечену  хлібину  так  само  казали:  «Як  всі  хлібини  в  піч  по­ садила,  а  одну  забула  десь  під  рушником  в  куточку, а тоді вслід спечеш, то не давай ді­ тям, бо забуватимуть, а треба, щоб у них ума  було  багато»  46.  Побутувало  також  повір’я:  «Як стався забутий хліб у печі, то хтось при­ йде голодний» 47. Відомий російський етнолог  А. Топорков також уважає, що забутий у печі  хліб  наділяється  в  слов’янських  культурах  особливими властивостями: його давали лю­ дині, що нудьгувала після смерті близьких чи  через  кохання  без  взаємності,  для  того  щоб  вона швидше забула про свій біль 48. Певні перестороги стосувалися і вживання  хліба з вишкребок – тіста, яке вичищали, коли  «правили» (чистили й мили) діжу: «Вишкре­ бок самі не їли – худобі віддавали» 49; «Мізи­ нець пекли, кидали худобі, хай їсть! » 50; «Коли  діжу вишкрібають, вишкрібча ́ печуть, самі не  їдять, собаці кидають» 51; «Вишкребок з діж­ ки люди не їдять, собаці можна чи курям» 52. Проте ця заборона діяла не всюди. У біль­ шості районів України вишкребок охоче їли як  дорослі, так і діти, не вбачаючи в цьому нічого  недозволеного. У деяких селах вишкребки ви­ кликали  неабиякий  інтерес  у  дітей.  Вони  ча­ тували на  ту мить,  коли мати виймала  з печі  вишкребок  і, розділивши між собою,  із задо­ воленням ним ласували 53: «Давно вже те було.  Ще моя бабуся з діжки хліб пекла. У нас уже  в  ночвах  хліб  місили.  Лишилася  приповідка:  “Діжа­діжа, давай скрутля і ножа!” Ми дітьми  любили їсти вишкребок» 54. Чи не найбільше таких заборон, які почасти  функціонують  і  досі,  пов’язано  з  похоронами  й поминками. Мотивація цих дій майже втра­ чена,  але  подекуди  можна  знайти  пояснення,  які  допоможуть  з’ясувати  причину  заборони.   Однак ці трактування могли виникати в пізні­ ші періоди. Подекуди  й  тепер  дотримуються  звичаю  не  різати,  а  ламати  хліб  на  поминках:  «Хліб  за столом “за Царства Небесного” не різали»;  «На цвинтарі ламають хліб, як роздають...» 55.  На Поліссі  також дотримувалися звичаю ла­ мати, а не різати хліб на обіді, на поминках 56. У багатьох населених пунктах ці звичаї сьо­ годні  забуті,  на  поминальному  застіллі  їдять  різаний хліб і навіть ріжуть за столом. Проте  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 12 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 й донині дотримуються правила розламувати,  а не різати хліб з віка труни на цвинтарі (для  роздачі його «на мир Божий»), у хаті (той, що  клали на столі в головах у покійного) або від­ давати його цілим за Царство Небесне.  Можна припустити, що ці звичаї пов’язані  з повір’ям про душу, яка начебто витає в хаті  до  сорока  днів,  і,  таким  чином,  відмова  від  металевих  гострих  предметів,  що  традиційно  вважаються оберегами (ніж, виделка,  голка),  пояснюється саме острахом зашкодити душі в  її «законний» період перебування вдома. Ша­ нобливе  ставлення  до  душі  щойно  померлої  людини  характерне  для  українського  села  й  тепер. Душу «спостерігають», вимкнуви опів­ ночі світло й засвітивши свічку в першу після  смерті ніч. Душу заведено «годувати» парою  з борщу під час поминального обіду. У деяких  селах досі не мажуть стіни й піч, не виносять  сміття  з  хати  до  дев’яти  днів,  пояснюючи  це  небезпекою зашкодити душі покійного: «Щоб  очі покійному не  замазати»  57, «Щоб душу з  хати  не  вимести»  58.  При  жалобі  до  дев’яти  днів уважали, «що душа по кутках у хаті. То  не можна до дев’ятого дня у кутках і коло печі  мітлу ставити. Не можна прати, прясти, маза­ ти, вимітати» 59. Покійні, за народними уявленнями, вико­ нували в родинних стосунках дві протилежні  функції:  з  одного  боку,  вони  «піклувалися»  про своїх живих родичів,  з другого – могли  їм  шкодити.  Тому  досить  довго  зберігаєть­ ся  багато  звичаїв  символічного  «кормління»  предків.  До 50­х років ХХ ст. (а подекуди й до на­ ших  днів)  існувала  заборона  вертати  їстів­ не  із  цвинтаря.  Досі  дотримуються  звичаю  на  дев’ятий,  сороковий  дні,  на  роковини  й  на  після великодні Проводи провідувати рідними  й  близькими  своїх  померлих  на  кладовищі  й  влаштовувати  їм  просту  трапезу.  Ту  частину  продуктів,  яка  лишалася,  треба  було  розда­ ти  «на  мир»  –  зустрічним  знайомим  чи  не­ знайомим, бідним чи заможним, але не нести  страви назад додому, «щоб все розійшлося по  людях, то значить, тим, хто на тім світі, буде  спокій, той хліб піде за  їхню душу» 60. Люди  охоче  беруть  такі  дарунки,  оскільки  вірять  в  їхню  цілющу  силу:  «Як  людині  болить  під  грудями, треба той хліб з’їсти натщесерце, то  добре помагає» 61. Роздачі підлягають і страви  після поминального обіду: «Страви  з комасні  роздають все  геть усім людям, аби се ничого  не оставало» 62. Якщо в когось на поминальній  трапезі падав на землю чи на підлогу шматок  хліба,  його  не  піднімали  до  кінця  застілля,  уважали, що то його покійний «попросив». Та­ кий шматок хліба потім так само віддавали ху­ добі. Ці приклади підтверджують тезу про по­ середницьку функцію їжі в опозиції живий /  мертвий, Цей світ / Той світ. Припис роздавати людям хліб (їжу) з по­ минок  функціонально  поєднується  із  забо­ роною віддавати свиням залишки хліба й по­ минальної  трапези (окрім недоїдків  і помиїв).  Побутувало повір’я, що така  їжа, з’їдена сви­ нею, не попадає до Царства Небесного. Її слід  віддавати курям чи іншій птиці, рогатій худобі,  а  їстівні рештки – людям: «Коли сусід умер,  я  обід  готовила.  І  сниться  мені,  як  він  каже:  “Добре  готували  й  добре  частували,  та  все  свині поїли. Мені нічого не осталося”. А в них  багато було наготовлено, усього люди не з’їли.  То вони тими стравами цілий тиждень кабана  годували. Люди кажуть, шо не можна свиням  оддавати. Свиням – Боже сохрани!» 63. «По­ росятам їжу цю не дають, бо у свинях – бєси.  Свиня не приймає милостині, і псам милости­ ня не дається» 64, – такі уявлення про поми­ нальну їжу побутують подекуди ще й сьогодні.  У  горюнів  на  Сумщині  забороняється  навіть  святити на Пасху страви зі свинини: «Свінью,  говорять, нє нада святить» 65. Подібною є заборона, що спорадично трап­ ляється  в  Україні,  залишати  хліб  (печиво,   пироги)  на  могилі  після  поминальної  трапези  на цвинтарі. Це все можна лише класти на мо­ гильний хрест чи пам’ятник, щоб ці страви не  взяв собака, бо тоді цей хліб не потрапить «за  призначенням» – покійнику. На могилі можна  лишати тільки крашанки, бо вони в шкаралу­ пі,  їх  собака  не  з’їсть,  вони  призначені  пта­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 13 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи хам. Покійному «дістануться» ці харчі навіть   у  тому  разі,  якщо  їх  візьмуть  ворони,  соро­ ки чи ґави, бо «вся птаха – Божа» 66, «птиці  можна, хоч і курям, бо птиця літає» 67. Особливого значення набували й крихти з  поминального обіду. Їх заборонялося змітати зі  столу на землю, поводитися з ними недбало. Їх  слід старанно зібрати й віддати курям (у дея­ ких випадках – винести на воду) 68. Цей зви­ чай збігається зі звичаями щодо крихт зі свяче­ них паски чи крашанок. Крихти хліба, рештки  поминального чи провідного обіду в такий спо­ сіб прирівнюються до свяченого (великодньо­ го  хліба),  набувають  сакрального  статусу  й  виразно  виконують  медіативну  функцію  між  світом живого і мертвого. За допомогою цих  атрибутів життєвий колообіг в народних уяв­ леннях отримує часову неперервність. На цьо­ му прикладі простежується стійкість уявлень  про своє й чуже  і, на слушну думку А. Бай­ буріна,  про  «поняття,  у  яких  сконцентровані  уявлення  про  вищі  життєві  цінності,  такі,  як  доля, благополуччя, плодороддя, продовження  потомства й т. п. Усі ці поняття за допомогою  предметних символів отримували конкретну й  відчутну форму» 69. Отже,  незважаючи  на  зміну  державного  устрою,  соціального  середовища,  тотальну  атеїзацію народу за радянських часів, процеси  модернізації  та  європеїзації  побутової  куль­ тури,  такі  її  елементи,  як  харчові  звичаї,  зо­ крема заборони, продовжують функціонувати  якщо не в повному обсязі, то у вигляді певних  структур, почасти немотивовано. Саме на та­ ких  структурах  тримаються  зв’язки  минулого  й сьогодення. 1 Воронина  Т.  А. Традиции хлебопечения у разных народов мира // Хлеб в народной культу- ре. Этнографические очерки. – М., 2004. – С. 17. 2 Мысько Ю. В. Почитание печи у восточных славян (по археологическим данным Днепровс­ кого Правобережья) // Хлеб в народной культу- ре... – С. 83. 3 Див. докладніше: Артюх.  Л.  Ф. Храни- телни забрани при украинците. Религиозното и етническото // Български фолклор. – 2011. – Год ХХХVІІ. – Кн. 3–4. – С. 117–118. 4 Кравченко В. Зібрання творів та матеріали з архівної спадщини. – К., 2009. – Т. 2. – С. 397–398. 5 Іванов П. В. Жизнь и поверья крестьян Купян- ского уезда Харьковской губернии. – Х., 2007. – С. 16. 6 Милорадович В. П. Житье­бытье лубенского крестьянина // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К., 1991. – С. 201. 7 Записала Л. Артюх у с. Зайчики Волочись­ кого р­ну Хмельницької обл. 8 Дикарев М. Народний календар Валуйського повіту // Матеріали до українсько­руської етноло- гії. – Л., 1906. – Т. 6. – С. 143. 9 Записала Л. Артюх 1984 року в с. Вілія Шум- ського р­ну Тернопільської обл. 10 Записала Л. Артюх у с. Мрин Носівсь­ кого р­ну Чернігівської обл. 11 Записала Л. Артюх у с. Межиріч Канівсь­ кого р­ну Черкаської обл. 12 Записала Л. Артюх у с. Василівка Долин- ського р­ну Кіровоградської обл. 13 Записала Л. Артюх у с. Дівоче Поле Олек- сандрійського р­ну Кіровоградської обл. 14 Казимир  Е.  П. Из свадебных, родинных и похоронных обычаев Подольской губернии // Этнографическое обозрение. – 1907. – № 1–2. – С. 209. 15 Записала Л. Артюх у с. Ятранівка Умансько- го р­ну Черкаської обл. 16 Арутюнов С. А., Мкртумян Ю. И. Вершина хлебопечения – лаваш // Хлеб в народной культу- ре... – С. 208. 17 Литвинова-Бартош  П. Весільні обряди й звичаї у с. Землянці Глухівського повіту у Черні- гівщині // Матеріали до українсько­руської етно- логії. – Л., 1900. – Т. ІІІ. – С. 144. 18 Записала Л. Артюх у с. Копачі Чорнобиль- ського р­ну Київської обл, у с. Серебрія Могилів­ Подільського р­ну Вінницької обл. 19 Записала І. Щербак у с. Засупоївка Яготин- ського р­ну Київської обл. 20 Bystroń  J.-S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI–XVIII. – Warszawa, 1976. – Т. 2. – S. 179. 21 Арутюнов С. А., Мкртумян Ю. И. Вершина хлебопечения – лаваш... – С. 208. 22 Воронина  Т.  А. Традиции хлебопечения у разных народов мира... – С. 112. 23 Там само. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 14 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 24 Новогродский  Т.  А. Хлеб в традиционной культуре белорусов ХІХ – начала ХХ века // Хлеб в народной культуре... – С. 173. 25 Арутюнов С. А., Мкртумян Ю. И. Вершина хлебопечения – лаваш... – С. 209. 26 Записала Л. Артюх у с. Водяна Балка Дикан- ського р­ну Полтавської обл. 27 Записала Л. Артюх у с. Чемерпіль Гайворон- ського р­ну Кіровоградської обл. 28 Кравченко В. З побуту й обрядів північно­ західної України. Окремий відбиток. – Б. м. і р. – С. 99–100. 29 Сумцов  Н.  Ф. Хлеб в обрядах и песнях. – Х., 1895. – С. 16. 30 Записала Л. Артюх у с. Ятранівка Умансько- го р­ну, с. Чичиркозівка Звенигородського р­ну, с. Тіньки Чигиринського р­ну Черкаської обл.; с. Чемерпіль Гайворонського р­ну Кіровоград- ської обл.; с. Піски Лубенського р­ну, с. Право- бережна Сокілка Кобеляцького р­ну Полтав- ської обл.; с. Старява Старосамбірського р­ну Львівської обл. та ін. 31 Записала Л. Артюх у с. Межиріч Канівсько- го р­ну Черкаської обл. 32 Записала Л. Артюх у с. Товстеньке Чортків- ського р­ну Тернопільської обл. 33 Соловьева Л. Т. Хлеб в повседневной и об- рядовой жизни грузин // Хлеб в народной культу- ре... – С. 233. 34 Арутюнов С. А., Мкртумян Ю. И. Вершина хлебопечения – лаваш... – С. 208. 35 Записала Л. Артюх у с. Миколаївка Козятин- ського р­ну Вінницької обл. 36 Записала Л. Артюх у с. Половецьке Берди- чівського р­ну Житомирської обл. 37 Записала Л. Артюх у с. Пустилівка Воло- чиського р­ну Хмельницької обл. 38 Записала Л. Артюх у с. Минів Ізяславсь­ кого р­ну Хмельницької обл. 39 Записала Л. Артюх у с. Помоклі Переяслав­ Хмельницького р­ну Київської обл. 40 Записала Л. Артюх у с. Межиріч Канівсь­ кого р­ну Черкаської обл. 41 Записала Л. Артюх у с. Тіньки Чигиринсь­ кого р­ну Черкаської обл. 42 Записано Л. Артюх в с. Чичиркозівка Звени- городського р­ну Черкаської обл. 43 Записала Л. Артюх у с. Ятранівка Умансь­ кого р­ну Черкаської обл. 44 Записала Л. Артюх у с. Чемерпіль Гайворон- ського р­ну Кіровоградської обл. 45 Записала Л. Артюх у с. Василівка Долин- ського р­ну Кіровоградської обл. 46 Записала Л. Артюх у с. Правобережна Со- кілка Кобеляцького р­ну Полтавської обл. 47 Записала Л. Артюх у с. Товстеньке Чортків- ського р­ну Тернопільської обл. 48 Топорков А. Л. Хлеб // Славянская мифоло- гия. Энциклопедический словарь. – М., 2002. – С. 477. 49 Записала Л. Артюх у с. Гаї­Розтоцькі Зборів- ського р­ну Тернопільської обл. 50 Записала Л. Артюх у с. Пеньки Старокостян- тинівського р­ну Хмельницької обл. 51 Записала Л. Артюх у с. Чичиркозівка Звени- городського р­ну Черкаської обл. 52 Записала Л. Артюх у с. Чемерпіль Гайворон- ського р­ну Кіровоградської обл. 53 Записала Л. Артюх у с. Василівка Долин- ського р­ну Кіровоградської обл. 54 Записала Л. Артюх у с. Товстеньке Чортків- ського р­ну Тернопільської обл. 55 Записала Л. Артюх у с. Водяна Балка Дикан- ського р­ну, с. Піски Лубенського р­ну Полтав- ської обл., с. Василівка Долинського р­ну Кірово- градської обл. 56 Записала Л. Артюх у с. Нове Залісся Боро- дянського р­ну Київської обл. від переселенки із с. Залісся Чорнобильського р­ну Київської обл. Марії Андріївни Руденок. 57 Записала Л. Артюх у с. Підгайчики Теребов- лянського р­ну Тернопільської обл. 58 Записала Л. Артюх у с. Зайчики Волочисько- го р­ну Хмельницької обл. 59 Записала Л. Артюх у с. Сербинівка Старо- костянтинівського р­ну Хмельницької обл. 60 Записала Л. Артюх у с. Йосипівка Козятин- ського р­ну Вінницької обл. 61 Записала Л. Артюх у с. Василівка Долин- ського р­ну Кіровоградської обл. 62 Записала Л. Артюх у с. Іза Хустського р­ну Закарпатської обл. 63 Записала Л. Артюх 1990 року в с. Лебедівка Кам’янського р­ну Черкаської обл. 64 Записала Л. Артюх у с. Чемерпіль Гайворон- ського р­ну Кіровоградської обл. 65 Записала Л. Артюх у с. Нова Слобода Пу- тивльського р­ну Сумської обл. 66 Записала Л. Артюх у с. Бушеве Рокитнян- ського р­ну Київської обл. 67 Записала Л. Артюх у с. Правобережна Со- кілка Кобеляцького р­ну Полтавської обл. 68 Записала Л. Артюх у с. Чемерпіль Гайворон- ського р­ну Кіровоградської обл. 69 Байбурин  А.  К. Семиотические аспекты функционирования вещей // Этнографическое изучение знаковых средств культуры. – Ленин- град, 1989. – С. 83. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Схожі ресурси