До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України

До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України

У статті проаналізовано процеси формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Півдня України впродовж ХІХ–ХХІ ст.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Боса, Л.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Назва видання:Народна творчість та етнологія
Теми:
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201653
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України / Л. Боса // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 30-37. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201653
record_format dspace
spelling irk-123456789-2016532025-01-27T11:29:51Z До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України Боса, Л. Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи У статті проаналізовано процеси формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Півдня України впродовж ХІХ–ХХІ ст. The article analyzes the processes of the regional identity formation of the South Ukraine population through the XIXth – XXIst centuries. 2012 Article До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України / Л. Боса // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 30-37. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201653 39:316.347(477.7) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
spellingShingle Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
Боса, Л.
До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України
Народна творчість та етнологія
description У статті проаналізовано процеси формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Півдня України впродовж ХІХ–ХХІ ст.
format Article
author Боса, Л.
author_facet Боса, Л.
author_sort Боса, Л.
title До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України
title_short До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України
title_full До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України
title_fullStr До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України
title_full_unstemmed До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України
title_sort до питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення степової україни
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201653
citation_txt До питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Степової України / Л. Боса // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 30-37. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT bosal dopitannâformuvannâregíonalʹnoíídentičnostípolíetníčnogonaselennâstepovoíukraíni
first_indexed 2025-02-09T04:43:09Z
last_indexed 2025-02-09T04:43:09Z
_version_ 1823553554815647744
fulltext 30 до питання формування регіональної ідентичності поліетнічного населення степової україни Любов Боса УДК 39:316.347(477.7) У статті проаналізовано процеси формування регіональної ідентичності поліетнічного населення Півдня України  впродовж ХІХ–ХХІ ст. Ключові слова: ідентичність, соціальне конструювання, Степова Україна. The article analyzes the processes of the regional identity formation of the South Ukraine population through the XIXth –  XXIst centuries. Keywords: identity, social construction, Steppe Ukraine. У сучасному інформаційному просторі тема  локальної (регіональної) ідентичності – одна із  ключових як реакція на процеси культурної гло­ балізації у світі. Варто зазначити, що такі дослі­ дження  широко  проводили  соціологи,  політо­ логи, проте дуже рідко вони ставали предме том  вивчення  в  історико­етнологічних  студіях.   Щодо  сучасних  наукових  підходів  до  питань   ідентичності, то тут фокусується увага не стіль­ ки на пошуках ідентичності, скільки на способах  її конструювання. Згідно з теорією соціального  конструювання,  основи якої  започатковано ще  в 60­х роках ХХ ст. Т. Лукманом та П. Берге­ ром, понятійні визначення соціальної реальнос­ ті спроможні справляти на неї зворотний вплив.  Ця теорія розглядає шляхи створення людьми  соціальних  феноменів,  які  інституціоналізу­ ються і перетворюються в традиції 1. Відповід­ ний дискурс не лише віддзеркалює реальність,  але й впливає на сучасний український соціум  (формує певні світоглядні установки через осві­ ту, ЗМІ, Інтернет тощо). Тому необхідно про­ стежити  практики  формування  регіональної  ідентичності на трьох рівнях: - на макрорівні – це офіційна модель істо­ ричного минулого та репрезентації сьогодення  краю;  -  на  мезорівні  –  неофіційні  регіональні  дискурси, обговорення в ЗМІ, інтернет­мере­ жах тощо;  - на мікрорівні – персональні оцінки, уяв­ лення про значущі елементи історичної минув­ шини  краю,  сьогодення  також  на  рівні  малої  групи.  Оскільки Південь України є одним із най­ більших регіонів України, історія якого викли­ кає  неоднозначні  трактування  минулого,  то  варто детальніше розглянути його місце як те­ риторіального  компонента  в  загальній  струк­ турі ідентичності населення Степової України.  У сучасній  історичній науці прийнято вва­ жати Степовою Україною або Півднем України  територію, яка впродовж понад   двох століть  охоплювала  землі  запорозьких  вольностей  та  Кримського ханства, після 1775 року – Крим­ ського  ханства,  Азовської  та  Новоросійської  губерній,  з  1783  року  –  Катеринославського   намісництва,  з  1803 року – землі Катерино­ славської,  Херсонської  та  Таврійської  гу­ берній.  Сьогодні  ця  територія  включає  землі  Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запо­ різької,  Дніпропетровської,  Кіровоградської,  Донецької областей, частини Автономної рес­ публіки  Крим  та  більшої  частини  Луганської  області.  Щодо  формування  цієї  території,  то  існує декілька точок зору, які тим чи іншим чи­ ном впливають і на сучасне самоусвідомлення  мешканців краю. У межах офіційної російської  історіографії  на  початку  ХІХ  ст.  сформоване  стійке  уявлення  про  Дике  Поле,  майже  пус­ телю,  яку  вдалося  залюднити  тільки  циві­ лізаторськими  зусиллями  російської  влади.  Це продукувалося у радянській  історіографії,  а  також  відтворюється  в  багатьох  сучасних  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 31 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи текстах.  Друга  точка  зору  щодо  відсутності   розриву  українського  історико­культурного   розвитку  у  ХVІІІ  ст.  конкретизувалася  у   межах  регіональних  студій  другої  половини  ХІХ ст.  І  вже наприкінці ХХ ст. ці  погляди  порівнюються у такий спосіб: «Основні поло­ ження  концепції  Дикого  Поля:  продуктивне  освоєння  регіону  розпочалося  із  заснування  1752 року Нової Сербії та Слов’яносербії; піс­ ля  зруйнування  Запорозької  Січі  з’явилися  умови для швидкого залюднення “пустельних  земель”;  провідна  роль  належала  Імперії,  яка  стимулювала  та  корегувала  як  державну,  так  і  народну  колонізацію  регіону;  процес  коло­ нізації зумовив поліетнічний склад населення  Південного краю, а той у свою чергу культур­ ний синкретизм і навіть появу певної субетніч­ ної  спільноти  “новоросів”,  які  ототожнювали  себе з такою адміністративною територією як  Новоросія  (Новоросійське  генерал­губерна­ торство).  Усе  це  разом  із  наявністю  значної  кількості  родючих  земель  і  природних  копа­ лин, наближеністю до Чорноморських портів,  незначним  поширенням  кріпацтва  визначило  швидкі  темпи  культурного  та  господарського  розвитку  регіону.  Принциповим  положенням  другої  точки  зору  є  відсутність  розриву  іс­ торичного  розвитку  у  ХVІІІ  ст.  Запорозька  спадщина  не  була  повністю  знищена.  Проте  розвивалася далі і сприймалася як основа того,  що  дістало  в  історіографічній  традиції  назву  “специфіки  південного  краю”.  Виявлялася  ця  специфіка  у  традиційних  формах  господарю­ вання, у світоглядних імперативах та ціннісних  орієнтаціях місцевого населення» 2.  Утім,  якщо  перша  точка  зору  розвивалася  та  поширювалася  у  межах  офіційної  історіо­ графії ХІХ–ХХ ст., користуючись потужною  під тримкою  державного  апарату  і  його  пред­ ставників  у  науковому  середовищі,  то  друга  мусила  і мусить ще й сьогодні доводити своє  право на існування. Важливими в цьому пла­ ні є погляди місцевих дослідників, у розвідках  яких  вказується  на  необхідність  переосмис­ лення  сприйняття  Півдня  України  й  утвер­ дження його образу як «українського прикор­ доння»,  а  не  «Дикого  Поля».  У  координатах  постколоніальних студій автори доводять, що  тут українське населення не мало можливості  саморепрезентації, відтак українська складова  переважно  лишалася  поза  увагою  як  дослі­ джень,  так  і  колективної  свідомості  3.  Усе  це  є і певним історичним тлом, на якому розгор­ таються процеси регіональної ідентифікації на  всіх рівнях. Свого часу академік НАН України Степан  Рудницький  писав:  «Щоб  зрозуміти  дух  на­ роду, його обличчя – треба виходити з приро­ ди країни. Важлива передумова українського  суспільства – освоєння культурної природної  спадщини, що можливо лише за забезпечення  надійного  контролю  над  національним  ланд­ шафтом»  4. У поняття «національний україн­ ський  ландшафт»  автор  вкладає  просторово­ часовий,  тобто  історико­географічний  сенс.  Він вважав, що традиція не дозволяє людині  випасти  з  природного  і  соціального  середо­ вища.  Відтак  територія  починає  відігравати  роль  ідентифікаційного  символу  лише  тоді,  коли  перестає  бути  життєвим  середовищем  і  перетворюється на духовну цінність. Так, за­ охочуючи  іноетнічні  елементи  до  колонізації  колишніх  козацьких  земель,  царизм  несподі­ вано  поставив  російський  вплив  під  загрозу.   Більшість  українського  населення  Півдня  поступово  асимілювала  іноземних  колоніс­ тів.  Козацький  вплив  виявлявся  у  земле­  і  природокористуванні,  етнокультурних  впли­ вах,  в  обрядовості,  у  способах  та  засобах  господарювання,  про  що  неодноразово  свід­ чили  дослідники  І.  Гільденштедт,  В.  Зуєв,  О.  Афанасьєв­Чужбинський,  Я.  Новицький,  Н. Полонська­Василенко та ін. На  сторінках  періодики  ХІХ  ст.  мож­ на  знайти  багато  матеріалів,  присвячених  етно культурним  регіональним  особливостям   Півдня  України.  У  працях  В.  Ястребова,  А. Скальковського, С. Семенова, В. Никифо­ рова,  В.  Лобачевського,  З.  Рябкова,  М.  Ле­ вицького, О. Коваленкова та  ін. вказувалося,  що населення Степової України з давніх часів  хвилями поповнювалось як за рахунок україн­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 32 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 ців  з  інших  етнографічних  зон,  так  і  завдяки   міграційним  процесам  інших  народів.  Тому  форми  традиційної  обрядовості,  фольклор  та  мистецтво  на  цій  території  мали  тенденції  до  спрощення,  варіативності,  включали  певну  кількість міжетнічних запозичень. Прикладом  такої  мішанини,  за  спостереженням  О.  Ко­ валенкова,  у  1856 році  була,  зокрема, мова  в  містечку Бобринець, яка визначалась як «не­ ймовірна суміш українських, польських, росій­ ських та молдавських слів» 5.  Кілька поколінь різноетнічного населення,  котре проживало поруч з українцями, вносили  в місцеву обрядову культуру чимало світогляд­ них, обрядових і побутових нововведень. Тра­ диційна культура зберігалася тими етнічними  групами, які проживали досить компактно (як  болгари),  або  досить  замкнуто  (як  нащадки  російських розкольників). Проте не всіх коло­ ністів  можна  назвати  носіями  певної  етнічної  культури в цьому краї, – вважав Володимир  Ястребов. Безприкладна строкатість населен­ ня, відсутність етнографічної цілісності  стали  благодатним  ґрунтом  для  поширення  у  краї  аморфної, невизначеної  і  загалом бездуховної  «трактирно­солдатської»  культури,  яка  вже  у ХVІІІ  ст.  глибоко пустила коріння. Значна  частина молодих військових поселенців, пере­ важно  сербів  і  чорногорців,  мала  сумнівне  і  часто кримінальне минуле 6.  Змішавшись  з  автохтонним  населенням,  серби уже в другому поколінні були практич­ но асимільовані. А нині від них, крім прізвищ  (Морович, М’ятович, Булич, Вакулич) та назв  деяких  сіл  (Нова  Прага,  Букварка)  та,  оче­ видно, єдиної «Пісні про сербина», записаної  В. Ястребовим у кінці ХІХ ст. у с. Олексіїв­ ка,  не  збереглося  ніяких  культурних  слідів.   Прикметно, що в пісні  сербин­чужинець під­ дається  висміюванню  через  його  нелюбов  до  землеробської праці:  За сербином добре жити, що нічого          не робити,  Горілочку та мед пити, хорошенько          походити. Ой, сербине, сербиночку, годі сербувати, Бери серп  та йди в степ пшениченьку          жати! Сербин того не злюбив, тільки усом          закрутив Пішов коня осідлав, «прощай, дівчино»          сказав. В. Ястребов, узагальнюючи свої матеріали  з етнографії Новоросійського краю, говорить,  що «серби, які дали основний матеріал для дер­ жавної колонізації цього краю в минулому сто­ літті, сьогодні вже розчинилися в російському  середовищі  без  сліду,  хоча  слід  гадати,  що  й  вони внесли до цього щось своє; взаємовплив  народностей,  що  живуть  тут,  триває  й  досі».  Він  висловлює  також досить  сумнівну навіть  для  того  часу думку, що  таким чином можна  спостерігати  утворення  особливого  типу  ро­ сійської народності – «новоросійської» 7.  Подібну  думку  висловлює  і  генерал  Ен­ гелсгофан,  звертаючись  до  молодого  серба  С.  Пишчевича:  «Я  не  заперечую,  що  там  вони зустрінуть теплу гостину. Проте в цьо­ му вбачається політика. Все це з часом буде  втрачено і обернеться навпаки, і онуки, прав­ нуки їхні не знатимуть свого справжнього по­ ходження, втратять свободу свого народного  імені» 8.  Спостереження щодо релігійно­морально­ го стану молдавського населення на території  Єлисаветградського  повіту  та  окремі  сторо­ ни його обрядового життя подано в нотатках  вільшанського  священика  В.  Лобачевського  за  1861  рік.  Він  зазначає,  що  «молдавани,  втративши  чистоту  своєї  мови  від  контактів   з  новоросами,  не  змішалися  з  місцевим  на­ селенням,  а  складають  серед  нього  окрему  народність  з  абсолютно  іншою  вдачею,  зви­ чаями,  одягом.  Однак  у  справі  релігійно­ морального  розвитку  далеко  відстають  від  новоросів.  Не  переборете  ви  його  впертості  російською  мовою  і  не  зійдетесь  з  ним  там,  де він відчуває себе незалежним господарем.  Байдуже він буде слухати вас, поки ви не за­ говорите з ним молдавською мовою» 9. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 33 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи Проте дані реєстрації, проведеної в середи­ ні  ХІХ  ст.  у  селі  Мошорине  (заснованому   молдаванами),  засвідчують,  що  місцеві  мол­ давани,  змішавшись  з  українцями,  у  своїй  більшості  вже  приховують  свою  національ­ ність і називають себе просто «руснаками» 10.  Це свідчило про те, що цілісна до цього етніч­ на  спільнота  практично  вже  розпалася  вна­ слідок  поступового  згасання  консолідуючих  факторів  –  мови,  обрядовості,  звичаєвості,  світогляду. Між  російськими  поселенцями  та  україн­ цями у ХVІІІ–ХІХ ст. теж відбувся активний  процес  етнокультурних  контактів  та  взаємо­ запозичень,  переважно  на  рівні  фольклору,   музики, танців, жіночого рукоділля, вишивки  і менше – мови і звичаєвості. Так, відвідавши  село  Широкий  розділ,  заселене  росіянами,  А. Скальковський звернув увагу на те, що «у  них вже весь побут малоросійський, але мова  та звичаї, особливо обряди, ще тримаються» 11. Сила української  стихії  в кінці ХІХ – на  початку  ХХ  ст.  в  краї  була  досить  значною,  про  що  свідчать  матеріали,  зібрані  В.  Ястре­ бовим  «Материалы  по  этнографии  Алек­ сандрийского  и  Елисаветградского  уезда...»,  А.  Конощенком  «Українські  пісні  з  нотами»,  І.  Бесарабом  «Материалы  для  этнографии  Херсонской  губернии»,  П.  Рябковим  «Материалы  с  этнографии  Новороссийского  края»,  В.  Никифоровим  «Нариси  Олексан­ дрійського повіту Херсонської губернії» та ін. 12  Ці автори вважали, що збереженню етнокуль­ турних  цінностей  у  складних  для  українців  умовах сприяла козацька культура, яка з часом  набувала ознак національної культури. Так,  В.  Ястребов  у  своїй  статті  «У  запо­ різькому  закутку»  звертав  увагу  на  те,  що  с. Олексіївка в Єлисаветградському повіті ці­ каве як в етнографічному, так і в історичному  аспектах.  Найдавніший  куток  села  зветься  «Запорозький кут». Більшість місцевих родів:  Вербового,  Великого,  Торопа,  Будяка,  Сови,  Швидкого, Бруньки виводять своє походжен­ ня від козаків. На протилежному березі річки   Інгул – куток Сніжкове, заселений у середи­ ні  ХІХ  ст.  покріпаченими  селянами  з  Хар­ ківщини,  а  ще  далі  Хутір  –  там  оселяються  переважно зайди. У Запорізькому кутку в на­ звах багатьох речей зберігається опоетизована  пам’ять  про  козаччину.  Від  місцевих  жителів  він  записав  легенди  про  відомих  козацьких  і  гайдамацьких ватажків, які жили колись тут.  У селі є криниця, яка зветься «Запорозька».  У колишні часи – «до волі», місцеві парубки  з  вибраним  отаманом  на  чолі  на  Духів  день  освячували її. У сусідніх селах дівочі громади  також  мали  свої  криниці,  і  для  їх  освячення,  як  і  парубки,  обирали  «отаманшу»  і  «підота­ маншу». Тепер в Олексіївці цього звичаю вже  немає, але хлопці й нині вибирають отамана на  різдвяні святки і під його головуванням ходять  по домівках. Дослідник зауважує, що парубки  з Олексіївки відзначаються високим почуттям  гідності  і  звертаються один до одного «коза­ че»,  у  чоловічих  і  жіночих  костюмах  вперто  тримається старовина, у звичаях помітне збе­ реження  стародавніх  обрядів,  дівчата  справ­ ляють веснянки, на Купала водять хороводи,  стрибають через огонь, топлять Марену 13.  Слово «козак» у народному сприйнятті пе­ редусім вказувало на приналежність до групи  населення, що мала відношення до особливого  військово­промислового  характеру  традицій­ ної  культури.  З  поняттям  «козак»  ототож­ нювалося  і почуття  станової честі. Повага до  вільної  особистості  цінувалася  дуже  високо  і  формувалася з дитинства. Тож на традиційну  ментальність  українства  значний  вплив  мала  етнокультурна  система  козацтва,  пік  якого  припав саме на XVII–XVIII ст. За своїми ха­ рактеристиками нова культурна система істот­ но  відрізнялася  від  традиційної,  орієнтованої  на пріоритет землеробської праці. Козацький  тип характеру і козацький тип культури ствер­ джували мужню особистість та ідею волі. Ідея   вольності поєднувалася водночас з ідеєю само­ пожертви, що логічно випливало зі своєріднос­ ті суворого, навіть аскетичного життя козаків,  які жили на порубіжних з кочовиками землях.  Цікаво, що нові поселенці сприймали цей тип  культури і як свій власний. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 34 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 Кожна  особистість  співвідносить  себе  з  тією чи іншою картиною Світу, що формуєть­ ся в процесі соціалізації. На мікрорівні для нас  важливі ті осередки первинної соціалізації, які  пов’язані з етнокультурним ландшафтом краю  і які, на наш погляд, містять у собі певні від­ повіді на питання становлення регіональної та  етнокультурної  ідентичності.  Такими  є  села  та малі міста Півдня, де людина перебуває в  природній  екологічній  ніші.  При  цьому  і  під  час  масових  переселень,  які  сприймалися  як  своєрідні катаклізми, село прагнуло зберігати  традиційні  форми  своєї  попередньої  життє­ діяльності. Тож і на сучасному етапі дослідження було  відзначено  непоодиноке  усвідомлення  меш­ канцями  Дніпропетровщини,  Кіровоград­ щини,  Херсонщини  належності  їхньої  малої  батьківщини  до  джерел  козаччини.  «Ми  із  вольних», – заявляли як старші люди із Усть­ Кам’янки, Костромки, Кам’янки, Осокорівки,  Качкарівки,  так  і  досить  молоді,  наприклад,  родина Павлюченків із Зеленодольська. Саме  ці «корінні», як вони себе називали, на відмі­ ну від «зайд», «заплав», відрізнялися знанням  родоводу,  усталеними  сімейними  традиціями.  «Бабуся казали, що походимо з давнього роду  з  Грушівки.  Дуже  зажиточні  були,  бо  були  землі  гарні.  Це  козацькі  зимівники,  то  люди  не бідні, то рід не з простих. Прабабуся розпо­ відала, навіть коли прийшла радянська влада  на село... пам’ятає, як все забирали. Прабабуся   мамі якось сказала: “у нас забрали усе – курей,  усе повиловлювали і забрали, а залишили арбу  (гарба)”. Я пам’ятаю себе малою, і ми до сто­ лу ніколи не сідали без молитви і не вставали.  В родині це було заведено. Ікони висіли в чер­ воних кутах. Як положено за звичаями наших   сіл.  Але  це  був  такий  сімейний,  домашній   іконостас. У кожній оселі була своя ікона» 14.  Представники  правозахисного  козацького  товариства  «Базавлуцька  Січ»  із  м.  Зелено­ дольська  Апостолівського  району  приверну­ ли  увагу  конкретними  справами  з  відновлен­ ня  й  упорядкування  старовинних  козацьких  кладовищ,  молодіжною  спрямованістю  ро­ боти.  У  свою  чергу  об’єднання  «Пошук»  із  с.  Кам’янка  проводить  досить  професійну  краєзнавчу роботу, записуючи на аудіо­ та ві­ деоносії спогади старожилів про часи колекти­ візації, голодомору, переселення з затоплених  Каховською ГЕС сіл. У  ставленні  до  природи  краю  у  багатьох  респондентів  поєднувалися  історико­патріо­ тичні  та  екологічні  мотиви:  «Взагалі  це  було  дуже страшно. Тому що люди в тій місцевості  були воїнами. Я схиляюсь до думки, що коли  робили Каховське водосховище, воно не скіль­ ки збитків принесло економічних, як  історич­ них. Мабуть у ті часи був такий напрямок –  знищити усе…» 15.  Ще Я. Новицький згадував про особливе  ставлення до знавців старовини в запорозько­ му краї 16. Щось подібне ми зустріли в мальов­ ничій  Усть­Кам’янці,  у  родині  Подольських.  До  місцевого  мудреця  «діда»  Подольського,  знавця козацької старовини, за порадою звер­ таються  мешканці  Апостолівського  району.  Чоловік пишається своєю козацькою шаблею,  яку  нам  шанобливо  винесла  його  дружина.  Микола  Павлюченко,  керівник  молодіжно­ го  козацького  товариства,  з  яким  ми  перебу­ вали  в  цьому  селі,  називає  знаючих  старших  людей  «наші  діди».  Це  мешканці  з  колишніх  затоплених Грушівки та Кута – дід Галушка,  дід Свитка та дід Кабак. Відгук колишніх ко­ зацьких часів не обійшов і районні владні кабі­ нети. У кабінеті голови районної адміністрації  висить  копія  картини  І.  Рєпіна  «Запорожці  пишуть листа турецькому султану». Сам голо­ ва захоплено розповідає про прототипи коза­ ків для картини, яких замальовував І. Рєпін у  старому козацькому с. Грушівка, пізніше Єле­ нінське, а нині Ленінське.  Проблема  створення  природного  україн­ ського  культурного  середовища  продовжує  бути  актуальною  у  містах  Півдня  України  і  часто  побутує  в  досить  еклектичних  формах.  Особливо нагадувала про себе козацька тема­ тика в містечку Бериславі, де нам пощастило  бути  присутніми  на  святкуванні  Дня  міста  у  товаристві місцевого козацтва.  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 35 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи У  Каховці  ми  познайомилися  з  одним  із  молодіжних  лідерів,  Олександром  Зігранцем  (псевдо  Згіка),  який  також  надавав  активну  допомогу  в  проведенні  святкування  Дня  міс­ та  Каховки.  У  неофіційному  середовищі  ка­ ховської  молоді  він  має  особливий  авторитет  саме  через  свої  байкерські  ініціативи,  про  це  говорили  навіть  випадкові  наші  співрозмов­ ники.  Олександр  організував  і  кілька  років  вже проводить у місті міжнародний фестиваль  байкерів «Тачанка». З його слів ми зрозуміли,  що  пам’ятник  каховській  тачанці  у  свідомості  сучасної молоді втрачає суто радянський оре­ ол  і  набуває  функціональних  ознак  символу  безкінечного руху, що відповідає латинському  прислів’ю «завжди в русі» (Sаtu in motu).  Розповідаючи  про  історію,  ритуали,  сим­ воли байкерів, він стверджував, що дорога як  символ  і  фестиваль  як  дійство  надзвичайно  приваблюють молодь. Він цікавиться історією   краю.  Відчуває  себе  насамперед  патріотом   міста. Свого часу він організував міський кон­ курс  старовинних  родинних  фото.  Мріє  про­ вести  й  етнофестиваль,  адже,  за  його  слова­ ми, «відчуває, що тема України  і козацтва не  розкручена  серед  місцевої  молоді».  Вважає  своїм обов’язком сприяти цій розкрутці, адже  «ми  всі  українці»,  хоча  «мова  спілкування  в   Каховці – російська» 17.  Каховські «байкери» та зеленодольські «сі­ човики» хоча й видаються певним чином анти­ подами,  але  енергія,  оптимізм,  неформальне  середовище,  пошуки  дієвих  форм  роботи  –  це те, що є спільним, що завжди притаманно   молоді,  на  що  варто  орієнтуватися  всім,  хто  працює з нею. У свою чергу реакція на останні  ініціативи влади щодо мови як ключового ком­ понента  в  системі  ідентифікації  особистості  в  більшості  населених  пунктів  перебуває  зде­ більшого  в діапазоні  від  байдужої – до про­ тестної. Про це йшлося в  інтерв’ю з молодим  соціологом  із  Дніпропетровщини,  який  заяв­ ляв  «Нет,  меня  это  реально  задело....  Боль­ шинство же понимает в наших краях, что это  переходное время к украинскому. Зачем снова  отбрасывать нас назад?» 18.  Зустрічаючись  з  активною  частиною  на­ селення, чули нарікання на нерозуміння важ­ ливості  «української  справи»  як  органами  влади,  так  і  байдужими  загалом.  Таке  саме  явище можна було спостерігати і в Каховці, де  ми  зустрілися  зі  справжньою  подвижницею,  дослідницею  історії  Каховщини  Аллою  Ми­ хайлівною  Яблонською,  автором  численних  краєзнавчих  публікацій,  керівником  етноло­ гічної  секції  МАН  при  дитячо­юнацькому  центрові, організатором чотирьох громадських  музеїв. Дослідниця бідкається, що нема кому  продовжувати цю справу, а все це робиться на  власному ентузіазмові, а «без зарплати хто ж  сьогодні буде що робити…». І все ж вона, не­ зважаючи на пенсійний вік, не полишає своєї  діяльності. Таких «білих ворон», як вони себе  називали, виявилося під час наших експедицій  не так вже й мало. Зазвичай це люди, чиї роди,  переживаючи суспільні катастрофи, зберігали  міцні сімейні традиції, віру. Можливо, саме це  і надавало їм силу залишатися собою у склад­ них  ситуаціях,  не  втрачати  гідності  та  бути  активними.  Так,  Марія  Марківна  Фоменко  розповідає: «Мама вмерла, я проплакала год,  отака була […]. Мені приснилося, що треба ба­ тюшку привезти. Я поїхала у Воронцовку. Два  годи я просила у голови автобуса і привозила  батюшку паски тут святить. Аніпко тут був та­ кий, я за нього молюся. Каже, – Мироновна,  у вас таке село прекрасне, вам треба десь церк­ вичку, – а я доярка, що я можу зробить? А він  каже, що із Божою допомогою […]. Я всіх зі­ брала. Ми прийшли, бригада була. Будували  нову із тої церкви, що колись розібрали» 19.  Проте зовсім іншою нині представлена кар­ тина регіональної  ідентичності  на макрорівні,   де  репрезентації  краю  подані  через  офі ційні  канали  інформації,  топонімічну  політику,  ювілеї  і  свята.  На  цьому  рівні  спостерігаємо  конструювання  такого  образу,  який  за  заду­ мами  місцевої  владної  еліти  покликаний  під­ вищувати  привабливість  регіону  як  об’єкта   інвестування. Нерідко це суперечить загально­ національним  інтересам,  а  регіональні  на­ строї  використовуються  в  інтересах  сусідніх   http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 36 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 держав. Відбуваються ці процеси в містах, які  були засновані ще імперською адміністрацією  на  місці  колишніх  запорозьких  вольностей:  у  Запоріжжі, Дніпропетровську, Херсоні, Ми­ колаєві, Кіровограді. Зокрема,  роль  представників  імперської  влади  –  Єлизавети,  Катерини,  Потьомкіна,  російських  військових  чинів  та  градоначаль­ ників – полягає у представленні їх міфічними  «деміургами»  колишньої  Новоросії.  Їх  дедалі  більше  прагнуть  втілити  на  сучасній  топоні­ мічній  сцені  краю  у  встановленні  пам’ятників  та пам’ятних знаків, у місцевих ювілейних свя­ тах, у поширенні відповідної краєзнавчої літе­ ратури.  Це  й  помпезне  відкриття  пам’ятника  градоначальнику  Єлисаветграда  Пашутіну  та  спроби  поставити  нові  пам’ятні  знаки  ро­ сійським  воєначальникам  Кутузову,  Суворо­ ву,  руйнівнику  Січі  –  Текелі  та  ін.  Активно  мусується  повернення  топонімів  ХІХ  ст.  як  свідчень  присутності  імперської  влади.  Так,  мотивом  перейменування  вулиці  Леніна  на  Дворцову  замість Театральної,  як  того  вима­ гала  громада  Кіровограда,  було  бажання,  за  словами чиновників, привабити російських ту­ ристів, адже «по Дворцовій колись їхав імпе­ ратор до своєї резиденції, коли перебував тут  на військових навчаннях». Ще  однією  важливою  ідентифікаційною  складовою на макрорівні залишається радян­ ський  образ  краю,  який  тотально  заполонив  місцеву  топоніміку  в  ХХ  ст.  і  який  сьогодні  не тільки не зникає, а й отримує нові імпуль­ си, що проявляється у відзначенні радянських  свят, встановленні нових пам’ятних знаків. Слабкі спроби ідентифікації через зв’язок з  козацьким минулим стали основою для офіцій­ ного владного дискурсу з початку 1990­х ро­ ків. Здебільшого це використовувалося вкрай  непрофесійно, що часто викликало глузування.  Утім,  козацька  тематика  ставала  популярною  на рівні туристичної інфраструктури.  Відтак  можемо  спостерігати  широкий  спектр репрезентацій образу Півдня України,  де конкурують між собою українська складо­ ва  з  її  романтизацією  козацтва  і  так  званий  «губернський»  образ  краю,  де  активно  впро­ ваджується  великоросійська  імперська  сим­ воліка,  а  також  радянська  складова  офіцій­ ної  репрезентації.  До  цього  варто  додати  ще   й  стійкий  образ  багатонаціонального  краю   (з  яскравою  російськомовною  основою  та   твер дженнями про десятки і сотні етносів, які  на селяють його). Усі ці ідентичності, як бачимо,  не довершені і не сформовані, лише політична   воля державних інституцій може скласти осно­ ву подальшого вибору проектування  ідентич­ ності та образу краю. Більшість  міст  Херсонщини,  Дніпропе­ тровщини, Запоріжжя тією чи іншою мірою –  жертви  індустріалізації  (ГЕС  зі  штучними  морями,  занепад  колишніх  союзних  центрів  металургійної  і  шахтарської  промисловості,  відповідно  зростаюча  криміногенність,  деві­ антність). Саме такий образ краю «як жертви  індустріалізації» постає вже на мезорівні. Про  це  свідчать  регіональні  неофіційні  медіадис­ курси,  обговорення  в  Інтернеті  тощо,  дедалі  більше виявляється тривога щодо несприятли­ вої екологічної ситуації.  Тож  у  сільській  місцевості  та  малих  містах  Півдня України вдалося виявити такі тенденції.  На  когнітивному  рівні  –  реальний  вплив  знань про історичне джерело формування коза­ цтва, переказів про перебування Січей, козаць­ ких зимівників на цій території та регіональну  самоідентифікацію місцевого населення. На емоційному рівні – взаємозв’язок регіо­ нальної  та  загальноукраїнської  ідентифікації,  місцевого  та  українського  патріотизму,  пози­ тивного  сприйняття  малої  батьківщини,  рід­ ного  ландшафту  і  певної  стурбованості  щодо  стану довкілля, української культури та мови. На  інструментальному  рівні  –  готовність  частини  населення  включатися  в  екологічні  акції, створювати патріотичні, культурологічні  громадські осередки тощо як вияв визначеної  ідентифікації з краєм та з Україною в цілому. У свою чергу владні інститути великих міст  Півдня  задають  вектори  формування  регіо­ нальної ідентичності населення через хаотичне  конструювання історичного минулого з сучас­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 37 Спеціальна тема номера: Український етнос у просторі сучасної міжкультурної взаємодії: трансформація традиційності й етнокультурні взаємовпливи ним  планом  створення  «губернського  образу  краю». Його інформаційний простір насичений  різноплановими тенденціями щодо вибору цих  векторів історичної ідентифікації, у якому при­ сутні  соціальний  та  екологічний  компоненти,  які  поєднуються  у  творенні  образу  «жертви  індустріалізації». Проте  викреслити  російську  імперську  присутність з історії Півдня неможливо – його  важливо переосмислити, представити лише як  одну з багатьох сторінок історії краю (радян­ ську також) з відповідною інтерпретацією, яка  б не шкодила українському державотворенню  і  відповідно  загальногромадянській  ідентифі­ кації,  –  так  вважає  більшість  українських  нау ковців та краєзнавців.  Перспективним  є  подальше  етнологічне  комплексне дослідження регіональної ідентич­ ності мешканців Півдня України як інклюзив­ ної до загальнонаціональної.  1 Бергер П., Лукман Т. Социальное конструиро- вание реальности: Трактат по социологии знания / пер. с англ. Е. Руткевич ; Моск. филос. фонд. – М. : Academia­Центр ; Медиум, 1995. – 323 с. 2 Бойко  А. «Переяславська метафора» у сус- пільному бутті Степової України останньої чверті ХVІІІ – початку ХІХ ст. // Схід / Захід : історико­ культурологічний збірник. – Х. : ТОВ «НТМТ», 2008. – Вип. 9–10. – С. 68–74. 3 Федорчук С. Розпізнавання Донбасу / О. Бет- лій, К. Диса (упоряд.). – К. : Дух і Літера. – 2009. – С. 449; Скляр В. Мовна асиміляція (зросійщення) українців у незалежній Україні // Вісник Київ- ського Національного університету імені Тараса Шевченка. Серія : Українознавство. – К., 2007. – Вип. 11. – С. 51–53. 4 Рудницький С. Л. Чому ми хочемо самостій- ної України? / упорядкув., передмова О. І. Шаб­ лія. – Л. : Світ, 1994. – С. 47. 5 Коваленков  О. Побут простих людей в Бобринцi // Єлисавет. – 1992. – 10 червня. – № 3. 6 Пишчевич  C.  C. «Записки». «Примечание Александра Пишчевича на новороссийский край» // Киевская старина. – 1884. – № 1. – С. 111– 134; «Южно­русский город в начале текущего столетия» (из «дневных записок» А. С. Пишчеви- ча о Елисаветграде) // Киевская старина. – 1886. – № 1. – С. 173–183. 7 Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные В. Ястребовым в Александрий- ском и Елисаветградском уезде Херсонской гу- бернии. – О., 1894. – С. 5. 8 Пишчевич  C.  C. «Записки». «Примечание Александра Пишчевича на новороссийский край» // Киевская старина. – 1884. – № 1. – С. 111– 134; «Южно­русский город в начале текущего столетия» (из «дневных записок» А. С. Пишчеви- ча о Елисаветграде) // Киевская старина. – 1886. – № 1. – С. 173–183. 9 Лобачевский В. Летопись прихода села Оль- шанки св. Иоанна Милостивого церкви // Прибав- ление к Херсонским епархиальным ведомостям. – 1888. – № 13–14. – С. 374–406. 10 Там само. – С. 180. 11 Скальковский  А.  А. Опыт статистического описания Новороссийского края. – О., 1850. – Ч. 1. 12 Никифоров  В. Нариси Олександрійського повіту Херсонської губернії // Єлисавет. –1993. – 25 лютого. – № 4 (19). 13 Ястребов В. У запорізькому закутку // Єли- савет. – Кіровоград, 1992. – № 1–6. 14 Записала Л. Боса в м. Зеленодольську Апос- толіївського р­ну Дніпропетровської обл. від Те- тяни Анатоліївни Павлюченко, 1971 р. н. 15 Записала Л. Боса в м. Зеленодольську Апос- толіївського р­ну Дніпропетровської обл. від Те- тяни Анатоліївни Павлюченко, 1971 р. н. 16 Новицкий Я. П. Духовный мир в представ- лениях малорусского народа // Летопись Екатери- носл. ученой арх. комиссии. – Екат., 1912. – № 8. – С. 168. 17 Записала Л. Боса в м. Каховці Херсон- ської обл. від Олександра Васильовича Зігранця, 1975 р. н. 18 Записала Л. Боса в м. Каховці Херсон- ської обл. від Олександра Васильовича Зігранця, 1975 р. н. 19 Записала Л. Боса в с. Осокорівка Нововорон- цовського р­ну Херсонської обл. від Марії Мар- ківни Фоменко, 1928 р. н. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Схожі ресурси