Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі

Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі

Статтю присвячено трагічній сторінці в історії українців, які здавна мешкали на землях, що в міжвоєнний період увійшли до складу Польщі. У ній процитовано уривки з розповідей переселенців переважно про обставини їх вимушеного переїзду з Польщі до України (Радянського Союзу)....

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2012
Автор: Поріцька, О.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2012
Назва видання:Народна творчість та етнологія
Теми:
З експедиційних досліджень
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201659
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі / О. Поріцька // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 73-82. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-201659
record_format dspace
spelling irk-123456789-2016592025-01-27T11:31:33Z Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі Поріцька, О. З експедиційних досліджень Статтю присвячено трагічній сторінці в історії українців, які здавна мешкали на землях, що в міжвоєнний період увійшли до складу Польщі. У ній процитовано уривки з розповідей переселенців переважно про обставини їх вимушеного переїзду з Польщі до України (Радянського Союзу). The paper deals with a tragic episode in the history of the Ukrainians who have resided long since on their native lands being a part of Poland during the interwar period. There are quotations of extracts from the Ukrainian deportees’ stories about the circumstances of their compulsory resettlement from Poland to Ukraine (the then part of the Soviet Union). 2012 Article Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі / О. Поріцька // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 73-82. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201659 [801.81+303.6]:314.745.23(438=161.2) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic З експедиційних досліджень
З експедиційних досліджень
spellingShingle З експедиційних досліджень
З експедиційних досліджень
Поріцька, О.
Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі
Народна творчість та етнологія
description Статтю присвячено трагічній сторінці в історії українців, які здавна мешкали на землях, що в міжвоєнний період увійшли до складу Польщі. У ній процитовано уривки з розповідей переселенців переважно про обставини їх вимушеного переїзду з Польщі до України (Радянського Союзу).
format Article
author Поріцька, О.
author_facet Поріцька, О.
author_sort Поріцька, О.
title Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі
title_short Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі
title_full Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі
title_fullStr Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі
title_full_unstemmed Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі
title_sort найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з польщі
publisher Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate 2012
topic_facet З експедиційних досліджень
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201659
citation_txt Найновіші експедиційні матеріали з усної історії: долі й шляхи українців-переселенців з Польщі / О. Поріцька // Народна творчість та етнологія. — 2012. — № 6. — C. 73-82. — Бібліогр.: 20 назв. — укр.
series Народна творчість та етнологія
work_keys_str_mv AT porícʹkao najnovíšíekspedicíjnímateríalizusnoíístoríídolíjšlâhiukraíncívpereselencívzpolʹŝí
first_indexed 2025-02-09T04:43:25Z
last_indexed 2025-02-09T04:43:25Z
_version_ 1823553572425433088
fulltext 73 найновіші експедиційні матеріали З усної історії: долі й шляхи українців-переселенців З польщі Ольга Поріцька УДК [801.81+303.6]:314.745.23(438=161.2) Статтю присвячено трагічній сторінці в історії українців, які здавна мешкали на землях, що в міжвоєнний період  увійшли до складу Польщі. У ній процитовано уривки з розповідей переселенців переважно про обставини їх виму­ шеного переїзду з Польщі до України (Радянського Союзу). Ключові слова: депортація, лемки, операція «Вісла», вимушений переїзд, Армія Крайова, переселенці, українці. The paper deals with a tragic episode in the history of the Ukrainians who have resided long since on their native lands being  a part of Poland during the interwar period. There are the quotations of extracts from the Ukrainian deportees’ stories about the  circumstances of their compulsory resettlement from Poland to Ukraine (the then part of the Soviet Union). Keywords: deportation,  Lemky,  Operation  Vistula  (Akcija  Wisla),  compulsory  resettlement,  Home  Army  (Armia  Krajowa), deportees, Ukrainians. Не  випадково  сьогодні  повертаємося  до  згадки  про  операцію  «Вісла»,  унаслідок  якої  постраждало  понад  140  тис.  українців,  що  проживали на території Польщі до завершен­ ня Другої світової війни. У 2012 році було від­ значено сумну 65­ту річницю від часу насиль­ ницького переселення наших співвітчизників з   рідної  землі,  хоча вигнання українців з Поль­ щі  почалося  кількома  роками  раніше  –  з  1944 року. Ще 2007 року колишні президенти Украї­ ни (В. Ющенко) і Польщі (А. Квасневський)  підняли питання про взаємне примирення між  своїми народами, яке, звичайно, було актуаль­ не,  проте  пам’ять  про  ті  події  зберігається  у  свідомості тих, хто, власне, став заручником і  жертвою злочинних домовленостей між наса­ дженим СРСР маріонетковим урядом тодіш­ ньої, 1944 року, Польщі та Радянського Сою­ зу, а також формувань Армії Крайової, яка не  підпорядковувалася «демократичному» уряду  Польщі.  Мета  позбутися  українського  насе­ лення  із  споконвічних  українських  земель  на  півночі  Польщі  була  «виправдана»  з  погляду  тогочасних правителів, адже українці, які тут  компактно проживали, могли спричинити пре­ цедент наступного поділу Польщі. Відповідно  до домовленостей 1944 року після закінчення  війни повинен був відбутися «обмін» населен­ ням: поляки, які проживали на території Схід­ ної Галичини, що ввійшла до складу УРСР у  1939  році,  мали  право  переїхати  до  Польщі,  а  польських  українців,  зокрема  й  лемків,  на­ сильно примушували переїзджати до України.  Задля  справедливості  варто  зауважити,  що  на Львівщині наприкінці війни полякам також  доводилося  іноді  жити  під  загрозою  смерті.  За  словами  сімдесятип’ятилітньої  мешканки  с. Стара Скварява,  її мати, полька, «...часом і  до Жовкви втікала, бо то не питали, чи є діти,  чи ні. Могли польку забити і всьо! [Партиза­ ни?]  Так  1.  То  було  страшно  жити.  [То  було  вже  після  війни?]  Ні,  в  час  війни.  Так,  коли  вони виганяли поляків. А потім уже, як рускі  прийшли, то вже то прекратили. Уже ми сі не  бояли»* 2. Немало поляків виїхало за власним  бажанням  з  остраху  перед  більшовицькими  терором,  голодомором  тощо.  Проте  вони  за­ галом  не  зазнали  тих  поневірянь,  які  випали  на долю українців. Можливо, і не варто було б  надавати цій темі стільки уваги (адже її обго­ ворювали в науковій літературі та ЗМІ), якби  не  спроба  з  боку  польських  урядів  змістити  акценти  в  історії.  Останнім  часом  у  Польщі  спостерігаємо укріплення так званої історичної  * Тут і далі цитати подаємо з дотриманням вимови  й лексики інформанта. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 74 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 політики, згідно з якою щораз менше і менше  варто згадувати про злочини, скоєні поляками  щодо громадян іншої національності. Таку по­ літику провадять не якісь маргінальні органі­ зації, а установи Республіки Польща: Інститут  національної пам’яті, громадські та комерційні  мас­медіа,  різноманітні  громадські  організа­ ції,  органи  самоврядування.  Ми  є  свідками  того, що відбуваються серйозні зміни в став­ ленні  як  до  насильницької  депортації  україн­ ців  зокрема,  так  і  до  історії  Польщі  загалом.  У  1990­х  роках  було  поставлено  під  сумнів  факти і висновки щодо причин, перебігу та на­ слідків депортації. Необхідність і «слушність»  проведеної  депортації  українців  захищали  та кож  певні  маргінальні  праві  польського  су­ спільства й деякі особи, зокрема відомий свої­ ми  лівими  поглядами  інтелектуал,  професор  Б.  Лаговський  3.  Уже  на  початку  третього  тисячоліття факти щодо акції «Вісла» почали  ставити  під  сумнів  прокурори  слідчого  від­ ділення  Інституту  національної  пам’яті,  які  у  своїх висновках ствердили, що ця операція не  була комуністичним злочином, тому немає по­ треби  розслідувати  справу  й  шукати  винних.  Водночас  у  Польщі  комуністичними  злочи­ нами  вважають  протиправні  арешти  окремих   опозиціонерів,  навіть  звичайних  учасників  анти урядових  демонстрацій  у  1980­х  роках.  Натомість  насильне,  брутальне  виселення  майже  140  тис.  громадян,  супроводжене  під­ палами, тортурами, позбавленням людей волі  та майна, таким не вважають. У  2012  році,  під  час  етнографічної  екс­ педиції  у  складі  О.  Поріцької  та  І.  Щербак,  трапилася  нагода  зустрітися  з  іммігрантами,  які оселилися на Львівщині після завершення  Другої світової війни. Їхні долі – яскраве від­ дзеркалення тих соціальних катаклізмів, через  які  довелося  пройти  українцям.  Перше  зна­ йомство  відбулося  з  лемками­переселенцями  Емілією Андріївною Гвоздецькою (1931 р. н.) і  Мироном Івановичем Амбіцьким (1928 р. н.),  народжених у Жешувському (за словами рес­ пондентів,  ці  села  свого  часу  належали  і  до  Львівського,  і  до  Краківського  воєводств)   воє водстві Польщі, у селах Сянич́ок і Прус́ик,  розміщених  неподалік  одне  від  одного.  Оби­ дві родини були середнього достатку. Їхні спо­ гади сьогодні особливо цінні, оскільки навіть  наукова література не завжди може відтвори­ ти  ті  реальні  історії  сімей, що зазнали подіб­ них  репресій.  Далі  вестимемо  мову  про  долі  кількох  родин,  які  є  показовими  для  періоду  завершення  Другої  світової  війни  та  кількох  повоєнних років. Не випадково читач матиме  можливість ознайомитися з мовою респонден­ тів, адже переказування колоритних за особ­ ливостями говірки й насичених подіями опові­ дей утрачає сенс. Родина  Е.  Гвоздецької  («з  дому»,  так  ка­ жуть на західноукраїнських землях про діво­ че  прізвище,  –  Ром́ан)  займалася  сільським  господарством,  мала  наділ  поля,  який  було  куплено завдяки важким заробіткам діда рес­ пондентки  на  вугільній  шахті  в  Сполучених  Штатах Америки, звідки він уже не повернув­ ся  4;  окрім  того,  батько  Е.  Гвоздецької  (Ми­ рон) володів ще й ковальською справою, свої  вироби возив у Карпати, де на виручені гроші  купував дерево для будівництва хати, яку спо­ руджували сім років.  Подаємо  уривки  з  розповіді  Е.  Гвоздець­ кої:  «Тільки  сільське  господарство,  більше  ми не мали ніяких засобів до  існування. Далі  гірше було. В трийцять дев’ятому році Польщу  зайняли німці, великі контигенти – так­то на­ зивалося, тепер то податок, чи як? Контигенти  вони брали величезні: і яйця, і молоко – геть  все забирали. Ну, а потім, як пішли вже на Ра­ дянский Союз, то вже був сорок перший рік,  то вже так нібито легше стало. Але я вам по­ винна сказати, що треба було в німців вчитися  порядку. Не було [у нас. – О. П.] такого по­ рядку! У них, якшо не дай Бог, господар отой  гній від худоби викидав так, як би хтів, то вони  штрафували.  Порядок  скрізь  мав  бути.  Ну,  і  значить,  сорок  перший  рік  –  вже  почалася  війна  з  Радянским  Союзом,  а  росіяни  при­ йшли ше трийцят дев’ятого року, як єд́на бабця  казала,  шо  була  п’ять  літ  під  німцем  [смієть­ ся. – О. П.], бо  там були німці. Але розумі­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 75 З експедиційних досліджень єте, з німцем у нас такого конфлікту не було.  Ну,  а  потім,  як  вже  фронт  вертався  назад,  в  сорок четвертому році, то був жах: в нашому  селі фронт стояв два місяці безперервно. Ні з  місця! Отак врізаўся в Сянічок, до Прусіка не  дійшли. І так: в Прусіку – німці, на заході –  польське село, там німці, на сході – Назарів́ці,  там тоже німці, а в нас тут так чешуть кулями.  Ми два тижні сиділи під кулями. Нарешті –  люди  гинуть,  худоба  гине  і  треба  було  втіка­ ти – нас виселили, і ми були в селі Теревче –  там тато був. [Близько?] Сім кілометрів може  було.  Зробили  наступ  –  від  тих  “катюш”  то  було пекло!  І  коли  зачали  [почали. – О. П.],  зробили  наступ,  то  вогонь,  дослівно  вогонь,  летів в нашу сторону туди! На село Стор́ожі.  Ну,  і  німці,  звичайно,  відступили,  потім  вже  війна скінчилася в сорок п’ятому році,  і поча­ ли виселяти... В принципі, вже  і в сорок чет­ вертому році вже почали виселяти, бо війна...  і біля міста Дупля, вже недалеко Німеччини,  там зупинився [фронт. – О. П.] майже на пів­ року. А люди спочатку в ліс ховалися, а потім  де дітися? Зима зайшла. Куди? Худоба, діти.  І  нас  [респондентка  має  на  увазі  лемків  зага­ лом. – О. П.] без усяких документів, без усьо­ го повивозил́и в Донецьку – Сталінська тоді  була – область, на Східну Україну. Вони потім  верталися:  їхали кіньми, по дорозі  назад  їха­ ли, додому. Але й лишалися. Ну, акція “Вісла”  була ж в сорок шостому році. А переселення  почалося, фактично, з сорок п’ятого».  Хто  ж  оселявся  чи  кого  селили  на  місця  вигнанців?  За  словами  респондентів  –  ніко­ го. Методика виселення вже була відпрацьо­ вана  сталінськими  практиками  репресивних  дій  щодо  «неугодних»  народів.  «Розмова  була коротка, – продовжувала пані Міля, –  приходил́и і: “Збирайтеся! Всьо! За дві години  шоб  вас  тут  не  було!”.  [Що  люди  могли  взя­ ти зі собою з майна?] Шо встигали. Шо було  взяти? Хто маў коня чи корову, дітей на воза,  то заїхали. А у нашій родині ше ліпше сталося!  Тоді ж була УПА в Карпатах. Упіўці кажуть:  “Ви не  їдьте,  їдьте в Карпати,  туди, під чес­ ку границю”. І ми виїхали перед Різдвом.., нє,  перед Йорданом! На село Мокре. На Мокрім  ще  була  родина  татова,  власне,  хтось  із  них  був  жонатий  на  сестрі  батьковій  в  Америці.  І ми там були ше чи три тижні, чи чотири. [Це  ще  в  Польщі  чи  в  Україні?]  В  Польщі,  май­ же під ческою границею. Коротше кажучи, ми  там були, прийняли нас, як має бути. А потім,  як Армія Крайова, аков́ци, як вже забралися  в Карпати... То взагалі була комедія, розуміє­ те? Всі володіли польською мовою: і поляки, і  українці. Значит, ідут аков́ци в мундур́ах сво­ їх. Назустріч ідут такі самі в мундур́ах. Але то  можут бути аков́ци, а можут бути бандеров́ци!  Невідомо!  Часом  поляки  з  поляками  змаса­ крувалися до нічого! Бо не розуміли один дру­ гого, не знали навіть, як пояснити, а були, шо  і  з  бандерівцями  билися.  По  всякому  було».  Останні слова викликали коментар співбесід­ ника М. Амбіцького: «АКа ́ 5 була ше за Поль­ щі утворена. А були ше такі утворені, шо [...]  вони ніби “ака”, а насправді – то були розбій­ ники, бандити, злодії, розстрілювали, палили  українські села» 6.  Розпалена ненависть призводила, фактич­ но, до взаємного знищення. Е. Гвоздецька роз­ повідає далі: «І ви розумієте, дійшло до того,  шо  ноччю  на  село  –  чи  польське,  чи  україн­ ське – їдуть... Ніч. Я в сорок шостому році за­ хворіла на тиф, брюшний тиф. Мене ніхто нічим  не лікував. Не знаю, як я вижила... [Оскільки  на  хаті,  де  була  хвора  на  черевний  тиф,  було  польською  написано  “tyfus”,  то  туди  ніхто  не  заходив з остраху перед зараженням. – О. П.]  Ото моя сива голова – то з двайцяти чотирьох  рокіў! Після того у мене волосся вилізло, а по­ тім наново виросло  і  за двайцят чотири роки  почало сивіт́и.  [...] Значит, в нашу хату посе­ лилося  чотири  польських  родини,  бо  не  було  де дітися. Бандерівці палили польські села, а  аков́ци  палили  українські  села.  І  така  незро­ зуміла колотнеча була на  тій  території Поль­ щі – ніхто не міг пор’ядку навес́ти. Ну,  і по­ ляки кажут до тата: “Нєх пан нє єдзє. Нєх пан  сє зостає ту. Як пшийдоў аковци, ми бендзєми  з німі розмавйяць, пшийдоў бандеровци – пан  беньдзє” 7. А тато каже: “І цо дальше?” А по­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 76 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 тім якийсь начальник прийшов і каже: “Ту єст  украіньска  родзіна,  нєх  сє  забєрайоў”.  Вони  ше пропонували, шоб ми на якісь польські села  переселилися. Мама каже: “Де я буду волочи­ тися з трьома дітьми?” Коротше кажучи, ми в  сорок  шостому  році  на  сам  Великдень  зібра­ лися. Як заспівали “Христос воскрес!” – крик  був  неймовірний,  плач,  крик...  Ми  їхали,  але  ми не знали, де ми їдемо! І шо з нами буде –  ніхто  не  знав.  Ми  не  знали,  куди  ми  їдемо.  Скеров́ання 8 було в Тернопільську область».  Зауважимо,  що  переселенці­лемки  мали  можливість брати із собою дещо з домашнього  господарства, оскільки для переселення нада­ вали ешелони, у яких були відведені вагони для  транспортування домашніх тварин; окрім того,  можна було ще взяти сіно, солому для худоби.  «Тому, – продовжує інформаторка, – ми при­ їхали поїздом. Тато, правда, встиг забрати ба­ гато дечого: взяв коня, корову. Ну, і ми приїха­ ли, а тут вже, в Сокільниках 9, люди були, які  скорше  виїхали,  і  хтось  чи  листа  написав,  чи  шось, і так вже брат, Йосип, був тут на місці.  Ну,  і ми в Скнилові  зупинилися – там стан­ ція Скнилів, нє, спочатку перед Самбором –  там  вуз́ка  колія,  далі  вже  широка  колія.  Там  була, в Польщі, вузка колія, а тут – широка,  значит,  ми  мусіли  перепакуватися,  переладу­ ватися  на  другий  поїзд.  Ну,  та  й  зачали  вже  люди, ну, там пару цеглин поставили, вже там  воду кип’ятять, шоб хоть чаю якогось горячого  напитися, а Дарка моя несла якесь крісло, се­ стра наймолодша, мала дев’ять років, зачепила  кип’яток і облила собі ногу, з панчохою зняла  шкіру, всьо! Та й ми мусіли вже тут їхати, до  Сокільників.  І  жили  ми  тут...  Ну,  з  нашого  села, то теж Ром́ани пишуться, то побули тут  п’ять  тижнів,  чи  шось,  а  на  стрийковій  хаті,  Йосипа, забили поляка. На парцеляції там, в  Сокільниках. І вони вже всі перестрашилися,  і  той  господар, де тепер моя сестра середуща  живе, закликав моєго батька і каже: “Нєх пан  пшесєдлі сє до мего дому!” І так ми перейшли  до тої хати і дотепер вже, ну, батьків вже не­ має, а сестра там живе середуща. Ну, вона ще  нову хату побудувала... Ну,  і  тоже. Спочатку  дали зем́лі, ми мали млин, той, шо на східній  землі  10  лишили,  нам  дали  [ідеться  вже  про  радянську територію. – О. П.] землі, засіяли,  хто шо вміў – то позбираў. А потім почалися  колгоспи!»  Про становище людей на території звільне­ ної  від  німців  Польщі  довідуємося  з  подаль­ ших  слів  Е.  Гвоздецької:  «Перед  польським  святами  аков́ци  прийшли  рабувати  [грабува­ ти. – О. П.]: свиню треба було зарізати; то в  сусідстві, там татова сестра жила, вже та Ма­ рія летить, а за нею пол́як стріляє. Я не могла  стати, але мама каже: “Ну, дивися, шо він ро­ бить?”. Я помаленьку встала, підійшла до вік­ на, а він стріляв­стріляв, не міг до неї  трапи­ ти 11, а вона побігла до поляка, через таку луку ́  бігла до поляка, до речі, той пол́як Вайда нас  переховував, ми весь час там ночували, бо то  небезпечно  було  дома  ночувати.  Ну,  і  він  по­ ставив пістолєт, – я сама це бачила, – так піс­ толет на стовпа і стріляў за нею, заки не втра­ фив 12, і побіг. Татова двоюрідна сестра, п’ятеро  в неї було дітей, чи шо? І корову хтіли забрати  там. А вона казала, шо вона полька – вона на­ правду була наполовину полька, – але найшли  німецку  кентату,  таку,  як  паспорт,  а  там  таке  велике У – українка... Ну, і він побіг за ту хату  Вайдову.  Боже  коханий!  Вистрілив!  Боже!  Забиў  Марію!  Але  за  якийсь  час  виходять  і  Марія,  і  той  господар,  Вайда,  кричить:  “Та  она єст полька, та цо ви робіцчє?!” – до него,  а він якось хотів їй в серце стрілити, і та куля  пролетіла через руку, і вона осталася жива. Той  поляк захистив її. Вже після того там не було  шо робити. Там не було шо робити! Треба було  тікати. Ну, і потім поселилися сюди, то був со­ рок шостий – сорок сьомий рік». Приїхавши  з  великими  труднощами  до  України, переселенці зустрілися тут із ще од­ нією  проблемою:  неприязним  ставленням  до  них місцевого населення. «Місцеве населення  нас не любилщ. Я пам’ятаю, шо ми пішли до  Солонки 13 до церкви на свято. Я не хочу ска­ зати, шо в нас там були якісь модниці, чи шо,  лиш літом з короткими рукавами суконка, бо­ соножки на ногах на босу ногу. А ми прийшли  http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 77 З експедиційних досліджень до церкви через поля – це було на Зелені свя­ та, – бо тут костел був, а ми були в Польщі  греко­католики, то тепер тут греко­католицька  церква. Ну, і ми ідемо вдягнені, як­то в літо, а  вони всі вдягалися, ті місцеві, так: якась блуз­ ка з довгими рукавами, така звичайна ситцева  блузка, під сподом з під́шивкою ще, хустка на  голові, потім такий чорний фартух запинався  з­заді  і зав’язувався,  і на ногах чоботи. Отак  вони  одягалися.  А  ми  ішли,  то  вони  на  нас  плювалися, шо ми йшли голі до церкви. Та то  була  чиста  комедія.  Вони  ставилися  не  дуже  так  [до  нас.  –  О.  П.]..,  бо  вони  сказали,  шо  ми переїхали до москалів. Шо ми добровільно  переїхали». Окрім того, виявилися ще й непо­ розуміння між самими переселенцями, оскіль­ ки  протиріччя  існували  між  ними  ще  із  часу  проживання  в  Польщі.  «Тут  є  [ідеться  про  оточуючі  села  переважно  Пустомитівсько­ го р­ну Львівщини. – О. П.] із сімдесят вісім   чи сімдесят п’ять сіл, переселені з Польщі. На­ віть між собою ворогували! З різних теренів!  То  так:  Лемкіщина,  Холмщина,  Підляшшя,  Ярославщина,  Перемишль...  у  навколишніх  селах так, по пару людей, родин. Хто приїхав  скорше,  хто  пізніше.  Наприклад,  перемиш­ ляни  і  до  сьогоднішнього  дня  дуже  гоноро­ ві». «Вони вважали себе вищими панами, – з  усмішкою  додає  М.  Амбіцький.  –  Так  само  мешкали в селах, таких самих бід зазнали при  переселенні». Але задавнена неприязнь вияв­ ляється й через 60 років. Згадує Е. Гвоздець­ ка:  «Я  пам’ятаю,  як  ми  святкували  шісдесят  рокіў акції “Вісла”. В якому то було? Дві тисячі  восьмому чи шостому? Шостому! То шостий­ сьомий. Шісдесят років акції “Вісла”, то Гєня  Черніков́а – ми ж в одному класі вчилися тут,  в Сокільниках, – я її питаю, но я співала в селі  в  лемківському  хорі,  ми  там  виступали,  і  по­ тім ми на возі їхали – імітували переселення, я  ще співала “Зашуміли ліс́и”, таку гарну пісню.  Я так їду на тому возі, на коні, лемко нас везе,  якісь  діти, ше була  мас́ничка –  та, шо масло  робили, якісь відра на тому возі. І ми їхали, я  ту заспівала пісню прощальну “Зашуміли ліси,  зашуміли бори, бивайте здорови, наши рідни  гори...”. Я її питаю: “Слухай, ти була на тому  концерті?” – “Я пішла геть, бо там тільки лем­ ки, лемки і лемки!” Я їй кажу: “А тобі хто не  давав  вийти  на  сцену  і  розказати  шо­небуд́ь  про  Перемишль?  Але  ти  –  турок!  Ти  нічого  не  знаєш!  [То  перемишляни  себе  лемками  не  вважали?]  Та  вони  теж  лемки.  Я  читала,  шо  Перемишль  теж  відносився  до  Лемківщини.  Але українці! Вони самі не знають, хто вони  такі!” [Тільки вони себе так “гонорово” пово­ дили. – О. П.] І з­під Томашев́а... Специфічні  такі люди... Одягалися по­різному. До речі, з  Перемишля мали дуже гарні такі жупани, але  вишиті  коралями,  бісером.  Ми  то  називали  “коралі”. Дуже гарні! І вони в то вдягалися».  По­різному  складалися  вже  долі  в  по­ дальшому житті: респондентка здобула вищу  поліграфічну  освіту,  має  сім’ю,  дітей.  Завер­ шила  вона  свою  розповідь  тим,  що  визнала:  якби залишилися жити в Польщі, то, імовірно,  провела б усе життя в селі, а в Україні змогла  здобути вищу освіту й реалізувати свої творчі  прагнення.  Далі до розмови долучився М. Амбіцький,  знаний  в  Україні  скульптор  14.  Його  родина,  перебуваючи ще на польських адміністратив­ них  теренах,  також  із  великими  трудноща­ ми  придбала  землю  (значною  мірою  завдяки  старшому батьковому братові, який подався на  заробітки до США й надсилав на Лемківщи­ ну гроші, якими вдалося розплатитися за куп­ лений  земельний  наділ).  Окрім  того,  батько,  який  ще  вивчився  на  шевця,  став  начальни­ ком місцевої («кущової районової») пожежної  служби:  «Виїжджав  на  села,  як  шось  горі­ ло. [Як сповіщали про пожежу?] Знали, шо в  нас, в Прусіку, є пожежна та команда, то хтось  приїжджав на коні – так сповіщали, як горить  щось, а села близько. Коні стояли завжди на­ поготові,  і  вночі  було  дижурство.  Дижурили  з  вишки,  спостерігали,  чи  нема  диму...  Но,  а  потім  то  виселення.  Нас  виселили  в  сорок  п’ятому». «Нас в сорок шостому, – додає пані  Міля,  –  бо  тато  прийшов  –  тато  воював  на  фронті... [На чиєму боці, польському?] Радян­ ському».  М.  Амбіцький  розповідав  про  май­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 78 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 но, яке мали ще, перебуваючи в Польщі: «Ми  мали корову, коня мали, файного коня. Ну, і ті  аковци коня нам забрали. А потім прийшли...  Збиралися  чотири  години.  І  шоб  нас  тут  не  було. Приїхали фірманками – бо то була поло­ вина польського села, половина українського,  фірманок набрали, а то були поляки, бо то було  таке, як енкаведе – вой́ска обєспєчен́я, – вони  тим керували, і нас виселили в вагони. [Поля­ ки  виселяли?]  Поляки,  поляки.  А  керували  тим росияни. І ми засіли в тих вагонах, там ху­ доба була, і десь ми мали їхати в село якесь –  Ягольниця (?), за Тернополем десь. Але туди  не  їхали, бо прийшли, сказали: “Ви туди вже  не  їдете, бо там поляки” – то було село десь  при  границі  –  “спалили  все  село,  повбивали  людей”. І тоді рускі забрали тих людей і каза­ ли: “Переходьте, бо там нема де їхати – ми ж  у полі сидимо!” А тато був ніби начальником  того поїзда, но там пильнував. А люди, укра­ їнці, помагали тим, шо воювали проти поляків,  і позривали мости. І приходив той командир до  тата і каже, шо чекайте, ми проти того, шоб вас  виселяли з ваших земель, а шо ми маєм зроби­ ти? Шоб нас постріляли поляки? І ми сиділи  сім  місяців  в  тому  поїзді.  Взимі!  Потім  вже   весна починалася». М. Амбіцький розповідав,  що  грілися  і  готували  біля  «буржуйок»,  які  стояли  поблизу  вагонів  (бо  ж  ешелон  більше  стояв, аніж рухався). А топили тим, що можна  було знайти неподалік поїзда. Годувалися з не­ великих базарів, купуючи продукти під час зу­ пинок поїзда на станціях («стаціях»). «А було,  шо люди приходили і давали шось. Нам трошки  ліпше було, бо в нас мешкала вчителька, вона в  нашій школі вчила, така наша добра знайома,  а батьки її в Сяноц́і жили, вона забрала нас до  себе. І ми там в неї жили. А худоба солому вже  з’їла. Вже нічого нема. І тато пішов до того ко­ мандира – він росіянин був – та й каже: “Нам  треба привезти соломи, сіна, бо худоба не має  шо їсти”. – “Хорашо!” Ну, прислав польсько­ го офіцера. Тато йому каже: “Слухай, він нас  ганяв, він нас хотів повбивати!” – “Ти нє вол­ нуйся. Я єму сказал, он должен ето здєлать!  Он здєлаєт, потому шо пріказ – і всьо!” І він  поїхав  сам  на  село  –  боялися  на  село  їхати,  набрали  соломи,  сіна...  І  так  ми  приїхали  до  Зборова. На ту площу понад стацію скинули  то  всьо  і...  йди  куди  хочеш».  Проблема  зна­ ходження  нового  придатного  житла  також  постала  перед  переселенцями  дуже  гостро.  Ускладнювалася ситуація ще й тим, що ново­ прибулі  вимушені  були  займати  чиєсь  житло:  «Ну, і тато був командиром того поїзда, пішов  до гол́ови сільської ради там...  і то було дуже  неприємно.  Там  було  дуже  багато  людей,  які  сиділи по тюрмах, які були в УПА. Але хати  не пусті були, бо там родина залишалася. Вони  казали займати ту і ту, але то дуже було скан­ дально: “А чого ви приїхали на нашу землю?”  А  вони  [переселенці.  –  О.  П.]  кажуть:  “Ну,  чекайте, а ми хіба самі хотіли?” – “А хто вас  знає?” Ну, але потім якось­то втихомирилося,  якось  роззнайомилися,  і  так  порозселяли  по  тих хатах політв’язнів». Траплялося, що пере­ селенців  доводилося  влаштовувати  в  житла  виселених  поляків.  Респондент  повідомив,  що «...була така ситуація, шо то було польське  село.  Українці  мали  куди  прийти,  були  хати  вільні, бо тих поляків виселили». Місцева вла­ да не сприяла будівництву нового житла, хоча,  формально, за умовами переселення, польські  українці  повинні  були отримати при прибутті  до України житло, рівноцінне тому, яке виму­ шено втратили в Польщі. Посвідкою на влас­ ність  слугували  «переселенчі»  листи.  «Хто  їде, члени сім’ї, звідки їде, з якого села і куди  скерований,  і  там  в  кінці  було,  шо  залишив.  Такий  був  переселен́чий  лист.  Скільки  чого  було, скільки поля було», – розповів М. Ам­ біцький.  На  підставі  «переселенчого»  листа  в  середині  1990­х  років  колишні  переселен­ ці  отримували  посвідчення  учасників  війни,  оскільки, згідно з постановою Верховної Ради  України, переселенці мали право на отримання  статусу учасника війни. За  словами Е. Гвоз­ децької, «...потім,  у дві  тисячі  третьому році,  ше удосконалили той закон, і нам всі архіви [...]  були перевезені до Львова». Митарства родини Амбіцьких не заверши­ лися в Зборові, куди прибув ешелон з пересе­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 79 З експедиційних досліджень ленцями з Польщі, адже невдовзі родину було  репресовано і вивезено на поселення до Сибі­ ру, оскільки старшого брата респондента, сту­ дента Львівського художнього училища, засу­ дили на двадцять п’ять років – «був затятим  українцем», хоча для прикриття своїх поглядів  навіть вступив до комсомолу. Далі згадує пан  Мирон: «...То був сорок шостий – сорок сьо­ мий  рік.  Він  училище  навіть  не  закінчив.  І  я  вже  вчився...  То було  училище  Труша  15. Ну,  він там сидить. Я тут закінчив училище. Мене  направили  в  Івано­Франківськ  учителем  у  промислову  школу.  Я  там  рік  пропрацював,  на канікули додому приїхав, почав шось готу­ ватися, бо то мені не подобалося, я хотів бути  архітектором,  екзамен  здав  і  прихожу  додо­ му; ранок, четверта  година, приїхала машина  і:  “Вставать!”  –  “Шо?  Всьо!”  Приїхала  ма­ шина,  і  всю сім’ю вивезли: мене,  тата,  а  брат  сидів.  Забрали  нас  –  і  до  Сибірі.  В  Тюмен­ ській  області  ми  були».  Далі  М.  Амбіцький  описав поселення, до якого прибула його сім’я:  «То був Ярков́о, такий був район, то не мож­ на було ніде ні йти, ні їхати, треба було мель­ дуватися  16,  дуже  пильнували.  В  лісі  бараки.  І  там  десь  сімей  п’ядесять.  [Усі  з  України?]  З  України.  Вони  там  валили  ліс,  і  вони  самі  там будували ті бараки. І там жили, там ліс ру­ бали. [І жінки?] Всі разом! І жінки, і діти». За  скромний  заробіток  можна  було  піти  до  села  щось купити з продовольства. На запитання,  чи їх охороняли, засміявся: «Нє, не було охо­ рони. А де було тікати?» На спецпоселенні ро­ дині  довелося  бути  протягом  чотирьох  років,   до смерті Сталіна. «Як помер той кат...  [Ста­ лін?]  [киває,  уникає  називати  його  прізви­ ще. – О. П.] ми жили в одному будинку, зна­ єте,  був в нас  такий швец з Яворівщини,  він  не мав матеріалів. Ми жили на поверсі, а він  внизу жив, і раненько стукає, валит́ь в двері:  “Іване,  вставай,  Іване!”  –  “Що  таке?  Та  шо  сталося, Степане?” – “Той кат здох!” [смієть­ ся. – О. П.]. А ше цікаво: збори були, а тато  мені каже: “Мир́оне, шоб ти там не сміявся, бо  ше один термін дістанемо!” Але я вам скажу: в  тому районі відношення до нас було нормаль­ не. [Місцевого населення?] Так. Там  і татари  були. Але відношення було нормальне. Я пра­ цював там. Один там був [росіянин. – О. П.],  прийшов з армії, був в Прибалтиці, служив, а  служив у внутрішніх військах. “Ну, Мірон, ну  какой ти бандеровєц? Ти хароший парєнь! А я  служил  в  войсках  внутрєніх,  я  воєвал  протів  прібалтійских бандеровцев”». Там юнакові по­ радили вступити до комсомолу, щоб не присі­ кувалися  з  підозрами.  Розповідав,  сміючись,  що виконував комсомольські  доручення,  чер­ гуючи в райцентрі біля телефону.  За словами М. Амбіцького, у бараці, де пе­ ребувала його сім’я, жило ще чотири родини з  його району. Об’єднуючись навколо своїх тра­ дицій, збиралися разом на Великдень, Різдво,  навіть  колядували.  Щодо  наглядачів  висло­ вився так: «Там вони тоді не затаврували [не  закривали рота. – О. П.], [мовляв. – О. П.],  ви собі робіть, шо хочете. І так далеко». Лише  1956  року  родина  повернулася  на  Тернопіль­ щину,  уже  звичайними  поїздами,  на  які  ще  треба було купити квитки (брата респондента  також амністували за наказом М. Хрущова),  а потім вже перебралися на Львівщину. Ціка­ во, що респондент привіз із Сибіру собі й дру­ жину, яка була також із спецпоселенців, проте  німців  Поволжя.  Її  батько  був  звинувачений  у  шпигунстві.  Розповідає  далі:  «Ну,  я  при­ їхав  в  Сокільники.  З  Еммою.  Кажу:  “Еммо,  дивись”. Бо ясно, шо в селі скажуть: “Дивись,  який українець, привіз собі москальку”. То му­ сіла  вчитися.  Вона  за  півроку  вже  говорила,  але з таким акцентом, шо “най всі чують” [смі­ ється]. Ну, а потім поступила заочно в універ­ ситет  –  німецку  філологію».  [Ви  згадували,  що  мали  переселенський  лист  і  там  вказано  було, скільки мали землі, яку хату, худобу. Тут  вам повинні були бодай формально це компен­ сувати?] Мали, але...». Е. Гвоздецька долучи­ лася до розмови: «Я пам’ятаю, було так о: як  ми дістали ту хату, то, значить, там була хата  оцінена, і ми привезли відповідну суму. То або  нам доплачували, якшо та хата була дешевша,  а як ні, то ми платили. Була така компенсація.  Як ми дістали ту господарку, но все там раху­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 80 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 валося:  і  земля,  і  все,  то  тоді,  значить,  то  як  була різниця, то хтось один з них платив. [То  за господарство, яке ви там, у Польщі, зали­ шили,  вам навіть доплачували?] Навіть один  час  були  такі  розмови,  був  такий  адвокат  на  Галицькій, 21, він збирав документи, шо ніби  поляки повинні нам компенсувати, бо ж ніхто  поля нам даром не давав. Поля – всі люди за­ робляли в Америці гроші, купляли землі, бу­ дували хати і купляли землю, бо в нас тільки  ліси були. А потім для того, щоб це здійснити,  то мусить Верховна Рада наша прийняти, але  то ніколи не буде, шо ми є депортовані, вигна­ ні, але того ніхто не хоче признати. Вони вва­ жають,  шо  ми  добровільно  їхали.  Аякже  ж!   [з гіркотою в голосі. – О. П.]».  Після  повернення  до  України  долі  наших  респондентів і їхніх сімей уже складалися в руслі  життя тогочасного суспільства. Ми  спілкувалися  також  і  з  іншими  укра­ їнцями­переселенцями – з Перемиського во­ єводства,  а  тепер  львів’янами  (мешканцями  колишнього с. Білогорща, що ввійшло до меж  Львова) – братом і сестрою – Володимиром  Тимощуком  (1935  р.  н.)  і  Лідією  Михайлюк  (1943  р.  н.).  Вони  розповідали,  що  мали  в  Польщі господарство, яке становили шістнад­ цять моргів землі. «Десь чотири морги було в  долині, два морги було лісу, а то, остальне, –  всьо  була  орна  земля»,  на  якій  вирощували  жито, пшеницю, «овес  трохи – бо то ж була  худоба.  Двоє  коней­то  було  постійно,  а  ко­ рів – чотири, три. Свиней було, як я пам’ятаю,  двоє–троє.  Били  на  Великодні  свята  і  на  Різдво. У нас була сім’я велика – п’ять братів і  чотири сестри», – згадувала В. Тимощук. Відмінність  від  попередніх  респондентів,  Е.  Гвоздецької  та  М.  Амбіцького,  поляга­ ла в тому, що ці люди змушені були тікати від  пере слідувань  поляків  (Армії  Крайової),  зіт­ кнутися  зі  зрадою  найближчих  людей  (куми­ поляки  здали  «аковцям»  українців,  яких  самі  й  узялися  переховувати)  17;  під  свій  захист  їх  взяли  вояки  УПА,  які  локалізувалися  непо­ далік.  Після  майже  річних  митарств  жили  в  приміщеннях поблизу  стаєнь  (за  словами рес­ пондента, жили з форналями  18, які доглядали  коней місцевого пана, оскільки від власної хати  залишився лише чорніти димар – «всі халупи  українців були спалені поляками» (у 1942 р.)).   Батька оповідача забрали на кілька місяців до  концтабору  «Майданек»,  хоча  не  знав,  за  яку  провину. «Тоді всіх забирали не знати за шо...  Вони казали, шо на тій станції, де то був тар­ так [недалеко від якого було обійстя родини. –  О. П.],  якась була диверсія.  І  то  вони казали,  же шось винні, і тоді взяли чотир́надцять хло­ пів».  Далі  В.  Тимощук  знову  почав  розпові­ дати про життя родини: «Троха там пожили,  і  акурат  прийшли  вже  рускі,  росіяни  прийшли,  так,  і  вже  почали  списки  робити  і  будуть  нас  вивозит́и. [Люди охоче  їхали чи ні?] Ніхто ні­ чого не говорив, тому шо була біда, розумієте?  В  нас  там  було  [у  1944  році  з’явилися  «рус­ кі».  –  О.  П.]  пару  офіцерів­росиянів,  і  вроді  вони нас ніби охороняли, шось таке... Вечером  все виходили і з тих автоматів стріляли [вго ру;  сміється. – О. П.] – вроді ше хтось є». Після  тривалих  митарств  наприкінці  1944  року,  під  Новий рік, українців стали вивозити «фірами»  в м. Белз (там була залізнична колія), де знову  розселяли  по  «халупах»  в  очікуванні  поїздів,  якими їх мали везти до України. Куди – люди  не  знали,  було  лише  відомо,  що  доправляли  в  Херсон,  Одесу,  Запоріжжя.  Родина  респон­ дента  потрапила  в  Запорізьку  область.  Як  згадує В. Тимощук, вони «...приїхали туда аж  в кінці  лютого  [везли  товарними вагонами, де  була одна «буржуйка» на цілий вагон. – О. П.].  Пам’ятаю, нас там як на станцію привезли – та­ кий сніг, мокро, така слякоть, і там вигружати­ ся. Батьки кажуть: “Ну, де вигружатися?” Сніг,  мокро, така слякоть іде! А ті бігають: “Што, в  Амєріку прієхал? Вигружайсь!” та й всьо. По­ вигружали нас  і  потім давай розвозит́и по  се­ лах, по халупах. І нас завезли в село Яблуков́о.  І  там поселили в  хаті,  а  хата  така  тоже бідна,  палити нема чим». Батьки пішли працювати в  колгосп, а всі брати, окрім молодшого, там уже  працювали;  заробили за рік  тисячу трудоднів,  за які отримали мішок зерна (по 50 г за трудо­ день!). Голод 1947 року (а за спогадами Л. Ми­ http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 81 З експедиційних досліджень хайлюк, зі слів батька, «возили [зерно. – О. П.]  в Гуляйполе на станцію, а там просто на станції  висипали в кагат, солдати охраняли, і так воно  лежало;  а  потем  воно  вже  так  всьо  поросло»)  змусив  шукати  шляхів  переїзду  («тікати»,  за  словами оповідача) на Західну Україну, де були  далекі родичі, які могли прихистити. Для того  щоб добратися до Львова, мусили продати хату  й корову. Планувала родина пересуватися далі  пішки  на  Волинь,  проте  місцеві  люди  попере­ дили,  що  подібних  «мандрівників»  знову  від­ ловлюють  і  відправляють  ешелонами  на  схід  України. І таких доль були сотні тисяч... По  суті,  операція  «Вісла»  виявилася  куль­ мінацією  етнічної  чистки  українців  у  процесі  набуття  Польщею  мононаціонального  харак­ теру.  16  квітня  1947  року  було  офіційно  за­ тверджено  «Проект  організації  спеціальної  акції  “Схід”»,  який  мав  «остаточно  розв’язати  українське  питання  у  Польщі».  Цим  подіям  передувала депортація півмільйона українців з  рідних  земель  в  Україну  в  1944–1946  роках.  До  спеціальної  групи  операції  «Вісла»  входи­ ли  більше  17  тис.  озброєних  солдат.  Частина  українців  категорично  відмовилася  переїхати  до  Радянського  Союзу.  28  квітня  1947  року  розпочали  етнічну  чистку  українського  на­ селення  з  Ряшівського,  Люблінського  і  Кра­ ківського  воєводств,  які  опинилися  в  межах  Польщі. Українські родини навмисно розселя­ ли по різних селах і містах на Півночі й Заході   Польщі,  переважно  в  Щецинському  й  Ольш­ тинському  воєводствах,  аби  люди  втрачали  родинні зв’язки, українську культуру, традиції,  мову.  Близько  чотирьох  тисяч  українців  були  в’язнями  концтабору  у  Явожно,  звідки  біль­ шість не повернулася 19. Ця акція, за задумом,  була скерована насамперед ліквідувати україн­ ське  питання  на  польському  ґрунті  через  роз­ порошення української людності з метою її по­ дальшої асиміляції (полонізації) 20. Завданням  сучасних істориків, етнологів, етно психологів є,  по­перше, зібрати всі спогади про ті сумні події,  адже доля кожної людини, незважаючи на пев­ ну схожість життів одного покоління, – особ­ лива; по­друге, об’єктивно оцінити сумнозвісну  операцію  «Вісла»  і  належно  проінформувати  український загал про неї; по­третє, відтворити  реальні події відповідного періоду історії нашої  держави через сприйняття співвітчизників, які  на власному життєвому досвіді відчули і зло, і  добро як влади, так і пересічних людей. 1 Ідеться про вояків УПА. 2 Записано 2007 року в с. Стара Скварява Жов- ківського р­ну Львівської обл. 3  Łagowski  B. Fakty charakterystyczne [Елек- тронний ресурс]. – Режим доступу : http://swo.org. pl/index.php/2010/08/12/bronislaw­lagowski­fakty­ charakterystyczne. 4 Респондентка зауважила, що в США наро­ дилося ще четверо дітей, а один із синів став адміралом американського флоту. 5 АК – Армія Крайова в Польщі. 6 Подібні розбійницькі банди діяли і в Україні під прикриттям ніби УПА (за розповідями інфор- мантів з Тернопільщини). 7 «Не їдьте. Залишайтеся тут. Як прийдуть аковці – ми з ними розмовлятимемо, як бандерів- ці – ви». 8 «Скеров́ання», тобто направлення із зазна- ченим місцем прибуття, видавала спеціальна вій- ськова комісія, що розміщувалася в м. Сянок на звільнених від фашистських загарбників поль- ських територіях. 9 Пустомитівський р­н Львівської обл. 10 Східна Польща, де респонденти мешкали по- передньо. Переселенці отримували від військової адміністрації довідки, у яких були вказані розмі- ри хати, подвір’я, кількість землі, господарських споруд. Довідка давала право на майнову компен- сацію по прибутті до України. 11 У неї влучити. 12 Влучив. 13 Село поблизу Сокільників. 14 Закінчив Львівську академію мистецтв (1965). Педагоги з фаху – М. Курилич, І. Якунін. Скульптор. Основні твори: горельєф «Гайдама- ки» (1963), композиція «Було колись в Україні» (1964), пам’ятник Т. Шевченку (1996), пам’ятник «Борцям за волю України» (1999), меморіальна плита В. Чорноволу (2001). Член Національної спілки художників України (1961). Нагороджений http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ 82 ISSN 01306936 * НАрОдНА ТВОрчІСТь ТА еТНОЛОГІя* 6/2012 Почесною грамотою ВР УРСР (1990) [Електрон- ний ресурс]. – Режим доступу : https://sites.google. com/a/nshu.org.ua/main/katalog­cleniv­spilki/ castina5/2496. 15 Нині – Львівський державний коледж де- коративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. 16 Відмічатися. 17 Записано в с. Білогорща (нині – Залізнич- ний р­н м. Львова) від Володимира Йосиповича Тимощука, 1935 р. н., родом із с. Тучапи Грубе- шівського повіту в Польщі. 18 Конюхи. 19 65 років початку операції «Вісла» [Елек­ тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.u­ e­p.eu/analytics/2012/april /65­rokv­pochatku­ operac­vsla.html. 20 Raport wojskowy dotyczący ostatecznego rozwiązania problemu ukraińskiego; Centralne Archiwum Wojskowe, Sztab Generalny WP, IV –111­ 512, Akta GO «Wisła» [Електронний ресурс]. – Ре- жим доступу : http://pl.wikipedia.org/wiki/Akcja_ Wisła. http://www.etnolog.org.ua ІМ ФЕ

Схожі ресурси