Слава – родинне свято у сербів
Родинне свято в сербів, яке відбувається щороку у визначений день на честь одного зі святителів, називається слава, хресна слава, хресне ім’я тощо. Основною обрядодією цього свята є розрізання та розламування дріжджового хліба, який має назву славський колач. У західних сербських областях під час сл...
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2015
|
| Назва видання: | Народна творчість та етнологія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201691 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Слава – родинне свято у сербів / Л. Раденкович // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 1. — С. 15-22. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-201691 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2016912025-01-29T10:38:54Z Слава – родинне свято у сербів Раденкович, Л. З історії та теорії науки Родинне свято в сербів, яке відбувається щороку у визначений день на честь одного зі святителів, називається слава, хресна слава, хресне ім’я тощо. Основною обрядодією цього свята є розрізання та розламування дріжджового хліба, який має назву славський колач. У західних сербських областях під час слави господар обирає поважного гостя, який керує обрядами (долибаша), він не сідає за стіл, а піклується, аби всіх гостей почастували їжею та напоями. У цих місцевостях узвичаєно, що всі чоловіки під час розрізання колача стоять з непокритою головою і разом співають славську пісню. У Східній Сербії кожний гість, який приходить на славу, спочатку цілує спеціальний хліб на столі, а потім вітається з господарем та всіма іншими. Тут спорадично засвідчена практика, коли господар перед розрізанням короваю, тримаючи запалену свічку, вклоняється та цілує землю. Слава початково була святом на честь міфічного божества, засновника роду, який уособлював усіх предків певного роду. Породични празник код Срба који се одржава сваке године у одређени дан у част негог од светитеља назива се слава, крсна слава, крсно име итд. Главни обред на слави јесте резање и ломљење квасног хлеба, који се назива славски колач. У западним српским крајевима, на слави домаћин бира угледног госта који руководи обредима (долибаша), а он не седа за сто, већ брине да сви гости буду послужени јелом и пићем. У овим крајевима приликом резања колача, сви мушкарци стојећи и гологлави, заједно певају уобичајену славску песму. У источној Србији, сваки гост који дође на славу, прво пољуби посебан хлеб на столу, па се онда поздравља са домаћином и укућанима. Овде је спорадично посведочена и пракса да се домаћин, пре резања колача, уз упаљену свећу, клања и љуби земљу. Слава је првобитно била празник посвећен митском претку, родоначелнику, који представља и укупност свих предака једног рода. The slava, krsna slava, or krsno ime is a family feast among the Serbs, which is celebrated every year on a given day, honoring a Christian saint who is the protector of a given family. The main ceremony at the slava is the cutting and breaking of the leavened bread – called slavski kolač, and the ritual pouring of the wine while saying a toast. In western Serbian regions, the head of a family chooses a reputable guest to administer the slava ceremonies (dolibaša), and he, in turn, does not sit down at the table but cares that all the guests are regaled with meals and drinks. In these Serbian parts, the rule is for men to stand bareheaded while cutting kalach and singing common slava songs together. In southern and eastern Serbia, each guest attending the slava first kisses the bread on the table and afterward salutes the host. There is also the sporadically recorded practice of a family head lighting a candle, bowing low, and kissing the ground before cutting the bread. The slava was originally a holiday dedicated to the mythical ancestor, the founder of a family, who together with other ancestors was considered the protector of all living descendents and their property. The Middle Over Dnipro Lands represent the integral characteristics of Ukrainian folklore tradition. On Right-Bank Ukraine, they bear resemblance with Eastern Podillia, while on the Left-Bank Lands – spread, without essential distinctions, to Slobozhanshchyna. The folklore of the Middle Over Dnipro Lands has its peculiarities. Thus, to the south of Chernihivshchyna along the Dnipro River, the traditional koliadky (Christmascarols), vesnianky (spring songs), and summer (Kupala, St. Peter’s fast, and harvest-related) songs slowly decrease in prevalence. The biblical themes grow dominant in Koliadky there. 2015 Article Слава – родинне свято у сербів / Л. Раденкович // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 1. — С. 15-22. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201691 394.26(497.11) uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
З історії та теорії науки З історії та теорії науки |
| spellingShingle |
З історії та теорії науки З історії та теорії науки Раденкович, Л. Слава – родинне свято у сербів Народна творчість та етнологія |
| description |
Родинне свято в сербів, яке відбувається щороку у визначений день на честь одного зі святителів, називається слава, хресна слава, хресне ім’я тощо. Основною обрядодією цього свята є розрізання та розламування дріжджового хліба, який має назву славський колач. У західних сербських областях під час слави господар обирає поважного гостя, який керує обрядами (долибаша), він не сідає за стіл, а піклується, аби всіх гостей почастували їжею та напоями. У цих місцевостях узвичаєно, що всі чоловіки під час розрізання колача стоять з непокритою головою і разом співають славську пісню. У Східній Сербії кожний гість, який приходить на славу, спочатку цілує спеціальний хліб на столі, а потім вітається з господарем та всіма іншими. Тут спорадично засвідчена практика, коли господар перед розрізанням короваю, тримаючи запалену свічку, вклоняється та цілує землю. Слава початково була святом на честь міфічного божества, засновника роду, який уособлював усіх предків певного роду. |
| format |
Article |
| author |
Раденкович, Л. |
| author_facet |
Раденкович, Л. |
| author_sort |
Раденкович, Л. |
| title |
Слава – родинне свято у сербів |
| title_short |
Слава – родинне свято у сербів |
| title_full |
Слава – родинне свято у сербів |
| title_fullStr |
Слава – родинне свято у сербів |
| title_full_unstemmed |
Слава – родинне свято у сербів |
| title_sort |
слава – родинне свято у сербів |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
З історії та теорії науки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201691 |
| citation_txt |
Слава – родинне свято у сербів / Л. Раденкович // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 1. — С. 15-22. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнологія |
| work_keys_str_mv |
AT radenkovičl slavarodinnesvâtouserbív |
| first_indexed |
2025-02-09T04:44:37Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:44:37Z |
| _version_ |
1823553647390228480 |
| fulltext |
15
Слава – рОдинне СвятО у Сербів *
* Дослідження виконано в межах проекту «Народна культура сербів між Сходом і Заходом», № 177022,
що його фінансує Міністерство освіти і науки Республіки Сербія.
Любинко Раденкович
УДК 394.26(497.11)
Родинне свято в сербів, яке відбувається щороку у визначений день на честь одного зі святителів, називається
слава, хресна слава, хресне ім’я тощо. Основною обрядодією цього свята є розрізання та розламування дріжджово-
го хліба, який має назву славський колач. У західних сербських областях під час слави господар обирає поважного
гостя, який керує обрядами (долибаша), він не сідає за стіл, а піклується, аби всіх гостей почастували їжею та напоя-
ми. У цих місцевостях узвичаєно, що всі чоловіки під час розрізання колача стоять з непокритою головою і разом
співають славську пісню. У Східній Сербії кожний гість, який приходить на славу, спочатку цілує спеціальний хліб
на столі, а потім вітається з господарем та всіма іншими. Тут спорадично засвідчена практика, коли господар перед
розрізанням короваю, тримаючи запалену свічку, вклоняється та цілує землю. Слава початково була святом на честь
міфічного божества, засновника роду, який уособлював усіх предків певного роду.
Ключові слова: звичаї, родинне свято слава, серби.
Породични празник код Срба који се одржава сваке године у одређени дан у част негог од светитеља назива
се слава, крсна слава, крсно име итд. Главни обред на слави јесте резање и ломљење квасног хлеба, који се на-
зива славски колач. У западним српским крајевима, на слави домаћин бира угледног госта који руководи обредима
(долибаша), а он не седа за сто, већ брине да сви гости буду послужени јелом и пићем. У овим крајевима приликом
резања колача, сви мушкарци стојећи и гологлави, заједно певају уобичајену славску песму. У источној Србији,
сваки гост који дође на славу, прво пољуби посебан хлеб на столу, па се онда поздравља са домаћином и укућанима.
Овде је спорадично посведочена и пракса да се домаћин, пре резања колача, уз упаљену свећу, клања и љуби земљу.
Слава је првобитно била празник посвећен митском претку, родоначелнику, који представља и укупност свих пре-
дака једног рода.
The slava, krsna slava, or krsno ime is a family feast among the Serbs, which is celebrated every year on a given day,
honouring a Christian saint who is the protector of a given family. The main ceremony at the slava is the cutting and breaking
of the leavened bread – called slavski kolač, and the ritual pouring of the wine, while saying a toast. In western Serbian
regions, the head of a family chooses a reputable guest to administer the slava ceremonies (dolibaša), and he, in turn, does
not sit down to table, but cares that all the guests are regaled with meals and drinks. In these Serbian parts, the rule is men’s
standing bearheaded while cutting kalach and singing common slava songs together. In southern and eastern Serbia, each guest
attending at the slava first kiss the bread on the table and afterwards salute the host. There is also the sporadically recorded
practice of a family head’s lighting a candle, bowing low and kissing the ground before cutting the bread.
The slava was originally a holiday dedicated to the mythical ancestor, the founder of a family, who together with other
ancestors was considered the protector of all living descendents and their property.
Keywords: customs, family feast slava, Serbs.
Слава – родинне, календарне свято в сер-
бів, яке відзначається щороку в той чи інший
спосіб на честь певного християнського свято-
го, який уважається покровителем роду. На-
прикінці ХІХ ст. І. Ястребов, детально опису-
ючи славу в сербів у Косові й Метохії, а також
у Македонії, зазначав: «Для серба немає важ-
ливішого свята, аніж день його покровителя,
цього святого. Серб, навіть і найбідніший,
готується до цього дня з особливим старан-
ням і благоговінням та святкує його урочисто»
[21, с. 1]. В окремих сербських місцевостях усі
родини, які відзначали однакову славу, вва-
жалися родичами. Під час укладання шлюбу
стежили за тим, аби хлопець і дівчина не були
з родин, які святкують ту саму славу.
Зважаючи на роль і значення цього свя-
та в житті сербів, упродовж останніх ста
п’ятидесяти років про нього надруковано
чимало статей. Найвизначніші праці двох
http://www.etnolog.org.ua
16
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 1/2015
десятків сербських авторів ХІХ–ХХ ст.,
присвячені цій темі, було зібрано і знову опуб-
ліковано в збірнику, підготовленому І. Кова-
чевичем [7]. Після цього надруковано також
дескриптивну монографію М. Недельковича
про згадане свято [13]. Раніше цей автор у
своїй праці, присвяченій календарним зви-
чаям сербів, значну увагу приділив, зокрема,
звичаям, пов’язаним зі славою [12, с. 205–
225]. Варто згадати, що один зошит регіо-
нального «Етнокультурологічного збірника»
(«Етно-културолошког зборника») також
було присвячено вивченню слави в сербів і
болгар [3]. У статті йтиметься про структуру
цього свята, його деякі регіональні особли-
вості, обрядову поведінку учасників, а також
його міфологічне підґрунтя.
Крім назв слава і крсна слава, які є най-
уживанішими в сербів, трапляються також
інші терміни на позначення цього свята, а
саме: крсно име (Боснія і Герцеговина, Чорно-
горія, Далмація, Банат), светац (Східна Сер-
бія), свети, свето (Косово і Метохія), служ
ба (Герцеговина, Південна Сербія), служба
божја (Срем), свеца (серби у Радимлі в Ру-
мунії), пиће (область Пиви в Чорногорії) та ін.
Головними складовими цього свята є риту-
альне розрізання колача (дріжджового хліба),
супроводжуване усталеними виразами благо-
словіння, а також обрядова славська пісня,
ритуальне пиття вина та частування в домі
господаря, на яке запрошують родичів і най-
ближчих друзів. Того, хто «святкує славу», за-
звичай називають свечар [10, с. 150], а в Бос-
нії (околиці Добою) – кршњак [14, с. 27–40].
Як правило, слава пов’язана з майном.
Якщо хлопець після одруження мешкає в хаті
дружини, він святкує славу її родини. Якщо
він переніс якусь нерухомість зі свого дому й
додав до майна тестя, він також відмічає як
передславу (скромнішу славу з меншою кіль-
кістю запрошених) славу своїх батьків. У де-
яких сербських місцевостях зберігся звичай,
коли чоловік, купивши хату, бере також славу
господаря, який продав йому будинок. У Хор-
ватії (Славонія, Варош), коли чоловік будує
новий дім, він обов’язково обирає домашнього
покровителя, зазвичай важливішого, як свого
святого, і допоки будинок не буде зруйнова-
ний, ніхто того святого не міняє [24, с. 290].
В окремих місцевостях слава тривала по-
різному, найчастіше від одного до трьох днів,
іноді – довше. Так, у Герцеговині гості за-
тримувалися в хазяїна, доки було що випити,
а коли той виносив порожні міхи (вино з яких
випили), тоді гості прощалися. Найчастіше
слава складалася з трьох учт: увечері напере-
додні дня слави (у Шумадії має назву вече
ра, у Поморавлі – навечерjе, у Тимоцькому
краї – повечерjе, у Косові та Санджаку –
уочи славе, у Південній Сербії – заслуга),
потім був перший день слави (в околицях
Добоя казали на лице), а після того – дру
гий день (у Західній Сербії має назву славска
крила, у Поморавлі та Південно-Східній Сер-
бії – патерице, у Косові й Метохії – испрат
ница, або слуга, у Чорногорії – уставци, у
словнику В. Караджича – прауставци [5,
с. 776]). У Шумадії третій день мав назву
окриље, а в Тимоцькому краї – паничћин дан
(від «паница» – глиняна миска, оскільки в цей
час доїдали те, що залишилося), або растур
ница. Подекуди існували назви і щодо іншіх
днів слави. Наприклад, у Шумадії четвертий
день називали жартома гостобиjа, бо в цей
час діти виганяли з хати гостей, які ще лиша-
лися, в околицях Лесковця – рукавица тощо.
У Західній Сербії кажуть, що славу справля-
ють увече, сутрадан і на крила.
Як правило, слави, які припадають на
осінньо-зимовий час, святкують у весняно-
літньому періоді: Миколай (осінній) – Св. Ми-
колай (літній), Юр’їв день – Св. Георгій, Іоанн
(зимовий) – Св. Йован (літній); Св. Лікарі
(Казьма і Даміан) (осінні) – Св. Лікарі (літні)
та ін. [пор.: 21, с. 24–25; 19, с. 61].
Крім родинної (домашньої) слави, існує і
сільська, яку ще називають церковна, під час
якої подекуди відбувається церковна процесія.
У Південній Сербії (Верхня Пчиня) мешканці
села збиралися на місці, де було встановлено
хрест і яке називалося славиште. Тут рано-
http://www.etnolog.org.ua
17
З історії та теорії науки
вранці забивали вола, якого купляли на зі-
брані гроші, варили його в котлі та всі разом
споживали. Це звалося сільський курбан [18,
с. 90]. У такий день мешканці села не йшли в
гості в інше село, але приймали гостей з на-
вколишніх сіл. Водночас така сама слава в
Чорногорії мала назву послужбиця. Оскіль-
ки вона, разом із хресною славою, призводила
до економічного виснаження людей (вони за-
лишалися без худоби або мали борги), це спо-
нукало чорногорського князя Данила забо-
ронити її в Законнику 1855 року (пункт 88):
«Послужбиця хресного імені та мішки від те-
пер бути не сміють, оскільки такою послуж-
бицею люди самі своє майно розпорошують,
через те стають жебраками <...>. Досить, аби
за нашим сербським звичаєм святкувалося
хресне ім’я як згадка на прадідівське хрещен-
ня» [4, с. 29].
Якщо слава припадає на середу чи
п’ятницю, то готують пісні страви (на олії) і під
час обіду подають рибу.
Обов’язковими обрядовими атрибутами
слави є: славський коровай, славська свіча,
кутя (варена пшениця), вино, там’ян. Кож-
на хата, де відзначається слава, має ікону свя-
тителя, з яким пов’язана слава (розміщується
на східній стіні вітальної кімнати).
Напередодні слави місцевий священик об-
ходить усі будинки, де святкують день одно-
го й того самого святого, і освячує воду (читає
молитву над посудиною з водою і пучечком
базиліка, а потім цим пучечком окроплює всі
приміщення хати, а також господарські спо-
руди, де тримають худобу). Ця дія має назву
носити водицю. З тієї води господиня час-
тину бере для замішування короваю, а решту,
разом з базиліком, зберігають у домі.
Славський коровай (хресний коровай,
хресний пиріг) – це круглий хліб із дріжджо-
вого тіста на пшеничному борошні. У Косові й
Метохії коровай замішувала літня жінка, тоді
як молодій це не дозволялося [21, с. 4]. Поде-
куди вчиняли два короваї – вечерњача (для
вечірнього періоду слави) і славський коровай
на день слави, або кілька короваїв. У Північно-
Східній Сербії коровай пекли, встромив-
ши в нього гілочку базиліка. Замішували зі
свого борошна (не позичали і не купували),
прикрашали так званим проскурником, або
словом, – дерев’яною печаткою з написом
«ИСХС НИКА» («Ісус Христос Перемога»).
Поверхню короваю прикрашали «поясочком»
з тіста, ним також розділяли коровай на чо-
тири сегменти. У кожному з них ставили від-
биток згаданого напису дерев’яною печаткою,
посипавши її борошном. В одних селах (За-
хідна Сербія) напередодні першого дня слави
обов’язково відносили коровай до церкви, щоб
його розрізав піп, а в інших цього не робили.
Піп піднімав його догори, аби пшениця на той
рік росла високо.
У Косові й Метохії (Гниляни, Призрен)
замішували ще один хлібець – пречисту, або
пресвяту, який клали на коровай, а також
пере пічку, на яку на столі ставили коровай [21,
с. 4]. У Східній Сербії випікали також хлібець,
що в Тимоцькому краї має назву љубенче,
љубиша, љубен тощо, на який клали сіль та
молотий перець. Такий хлібець раніше запіка-
ли в гарячому попелі. Упродовж слави він увесь
час був на столі і кожний з гостей, заходячи в
дім, найперше брав цей хлібець і цілував його
(від чого і походить назва љубенче – поцілу-
нок) [пор.: 8, с. 86–161]. В околицях Сврлига
для слави замішували малий хлібець – бабу,
на який ставили сіль і впродовж слави він був
на столі. Назву баба можна вивести з кореня
-bab- – підходити. Не виключено, що баба
символізує своєрідну присутність жіночого
предка під час учти.
Коровай як символ слави замішують і пе-
чуть у домі й тоді, коли родина складається з
однієї особи або двох літніх людей, котрі вже
не в змозі приймати гостей. Розподіляючи
під час слави коровай, батько передає си-
нові свою славу. Це саме відбувається після
роз’єднання родини, коли син, одружившись,
переходить жити в нову хату. Він забирає із
собою половину славського короваю, і вже
самостійно відзначає ту саму славу у своєму
помешканні.
http://www.etnolog.org.ua
18
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 1/2015
Свічку для слави виготовляють із чистого
воску. У Герцеговині узвичаєна була потрійна
свічка (Свята Трійця). Її запалює господар
перед тим, як різати коровай, а потім гасить
вином з келиха (подекуди тільки після того, як
гості вип’ють третій келих вина).
Варену пшеницю (кољиво, жито, панаија,
прекадња) не готують на славах, присвячених
«живим» святим – святому Іллі або архангелу
Михаїлу (Аранђеловдан).
Слава складається з кількох обов’язкових
обрядових дій, а саме: запрошення, вітан
ня (привітання зі славою), кадіння, роз
ламування короваю, співу славських пісень,
вживання вина, виголошення здравиць,
проведення гостей. Чимало етапів супрово-
джуються обрядовими поцілунками.
Гостей запрошують на славу, частуючи
ракією, інколи – вином. У Східній Сербії,
хтось із молодших у домі (дочка, син, онук
або онука), святково вбраний, зі жбаном ракії,
приходив у дім родичів або друзів зі словами:
«Добридень! Запрошує вас той і той (ім’я гос-
подаря) прийти до нас на славу!». Запрошений
дякує, випиває ковток ракії та обіцяє прийти
або, якщо через важливі обставини не має та-
кої можливості, просить переказати вибачення
тому, хто святкує славу. У Косові й Метохії
(околиці Гнилян) особа, яка запрошувала на
славу, крім ракії, у торбі мала прісні коржи-
ки, і в кожній хаті, до якої заходила із запро-
шенням, залишала по одному [21, с. 11]. По-
важалася взаємність: якщо запрошений гість
приходив на славу, то господар, який його за-
просив, обов’язково мав піти до нього на славу
або ж послати когось із членів своєї родини.
Якщо запрошений не з’явився на славу і не
попередив, це вважалося образою і призводи-
ло до розірвання дружніх відносин між двома
родинами. Як розповідали в Рудні (Південно-
Західна Сербія, північні схили гори Голії),
бідний чоловік з іншого села якось прийшов
до одного господаря на славу і там заночу-
вав. Оскільки цей господар не пішов до нього
на славу, чоловік, зустрівши, дорікнув йому:
«Чому ти не прийшов на мою славу? Адже я
не тому прийшов до тебе, що був голодний» 1.
Гостей з інших сіл не запрошують на славу,
вони самі приходять, якщо хтось із цього дому
був у них на славі.
Прийом гостей зазвичай складається з
кількох обрядових дій: повідомлення гостя
вголос перед будинком про прихід і відпо
віді господаря, вітання, поздоровлення зі
славою та поцілунку. Наприклад, у Боснії
(Високо) гості, підходячи до дому господаря,
кричать: «Ей, господарю, чи ти вдома?», а той
відповідає: «Так» або «Чуємо». Заходячи в
дім, гість прикликав Бога: «Допоможи, Боже,
господарю!», а господар йому відповідав:
«Ласкаво просимо». Потім гість казав: «Дя-
кую, вітаю тебе із хресною славою, щастя тобі
і усіх гараздів». Після цього вони тричі цілува-
лися [23, с. 332]. У Герцеговині (околиця Мос-
тара), коли запрошений гість увечері підходив
до хати, назустріч йому виходив господар.
Гість кричав: «Гей, господарю! Добрий вечір
і вітаю зі щасливим і шанованим твоїм хрес-
ним ім’ям!». Хазяїн на це відповідав: «Будь і
ти щасливий! Нехай і тобі буде щастя і пова-
га!». У хаті гість цілував у щоку господаря, а
потім інших членів родини та гостей [2, с. 10].
У Тимоцькому краї гість, заходячи в дім, ка-
зав: «Добрий вечір!». Потім підходив до столу,
хрестився, брав зі столу коржик – љубенче,
цілував його і клав на місце. Тільки після цьо-
го він за руку вітався з господарем та іншими
членами родини, промовляючи: «Вітаю зі свя-
тим!» або «Вітаю зі славою!» [8, с. 86–161].
Гостей зустрічав господар, завжди з непо-
критою головою, і розподіляв їм місця за сто-
лом (софрою).
Існує визначений розподіл місць для гос-
тей. Найстарші за віком, а також господарі,
сидять у головах, або на чолі столу, тоді як
молодші та жінки – ближче до кінця столу.
Кум, як і піп, а також сільський учитель си-
дять на чолі столу. В Ужицькому краї для зя-
тів відводилися місця ліворуч від голови столу.
Дітей раніше не садовили за стіл – їм накри-
вали в кухні, де готували їжу, або ж у сусід-
ній кімнаті. За свідченнями з Боснії (Двори)
http://www.etnolog.org.ua
19
З історії та теорії науки
початку ХХ ст., на чолі столу обов’язково за-
лишали порожнє місцє, як на поминках після
похорону [9, с. 436].
В окремих місцевостях (Боснії і Герцегови-
ні, Західній Сербії) на славі господар або гості
обирали певну особу, яку називали долибаша 2.
Це був поважний чоловік, який умів виголо-
шувати здравиці та співати славських пісень,
йому належала важлива обрядова функція.
У деяких сербських регіонах (наприклад, у
Косові й Метохії, у Боснії тощо) господар не
сідав з гостями за стіл, натомість, стоячи без
головного убору, частував гостей. Тільки піс-
ля того, як було випито шосту чарку ракії, що
звалася «хазяйською», він міг сісти, – право-
руч від тамади. Після цього його заміняв най-
старший у родині чоловік, який частував гос-
тей, а якщо такого не було, то господар за стіл
так і не сідав [9, с. 437].
Слава – чоловічий ритуал. В околицях
м. Високо в Боснії жінки не сідали за софру 3,
допоки не буде розламано коровай і випито
третю чарку ракії [23, с. 333]. Обрядові піс-
ні під час слави (славські пісні) виконували
тільки чоловіки, вони ж виголошували госпо-
дареві здравиці. На околицях Добоя казали,
що «хресне ім’я служать», а не «святкують».
Розламування (розрізання) короваю є
головною обрядовою дією на славі. У Сербії це
мало назву встати на славі, оскільки тоді всі
гості (чоловіки) підводилися, знявши головні
убори 4. Існують регіональні відмінності щодо
розламування короваю. У Шумадії його роз-
різав хазяїн до початку обіду разом з гостями,
завжди тільки із чоловіками. У селах Висоцької
нахії 5 в Боснії коровай розламували ввечері
напередодні головного дня слави [23, с. 331].
Спершу коровай, свічку та базилік обходили з
кадилом, після чого коровай розрізали навхрест.
Потім господар разом з обраним гостем носив
його над головами присутніх («да буде пшениця
високою»). Обнісши так тричі, господар поли-
вав місце розрізу вином і знову обертав коровай
перед собою. Після цього він розламував його
зі словами: «Христос є між нами, є і буде у віки
віків». Розломивши коровай з обраним гостем,
господар казав: «Нехай буде на здоров’я коровай
і слава. Амінь». Поцілувавшись із цим гостем,
господар цілувався також з іншими присутніми.
Потім чоловіки співали обрядову пісню, яка в
Південно-Західній Сербії звучить так: «Тому,
хто влаштовує славу Бож’ю, / У сьогоднішній
день, / Нехай йому допомагає слава Бож’я /
і сьогоднішній день / Наш хазяїн сім’я несе /
Зустрічає його Бог: / – Неси, неси, хазяїну, /
аби вродило тобі це! / Хазяйка дитину несе /
Зустрічає її Бог: / – Неси, неси, хазяйко / аби
жило тобі це!» 6.
У Герцеговині (околиця Мостара) господар
приносив коровай тамаді, який разом з гостем,
що сидів праворуч від нього, розламував його
на коліні. Потім обидві половинки короваю
розламував на шматки і розподіляв між гостя-
ми [2, с. 14]. У с. Попове, також у Герцеговині,
господар розламував хресний хліб над своєю
головою, відломлював шматочок із середини
та вмочав його у вино, а потім гасив ним свіч-
ку і з’їдав. Залишок хліба господар через стіл
пере давав найстаршому гостю, а той, також
через стіл, передавав далі, таким чином, усі
гості навхрест куштували хліб [11, с. 100].
У Північно-Східній Сербії (Стиг, с. Црле-
нац) 7, славський коровай меншого розміру
розрізають увечері напередодні першого дня
слави, а інший – більший – на день слави.
Тоді господар викопував на своєму подвір’ї
грудку землі, вносив її до хати і клав на розі-
сланому на підлозі рушнику. Поряд із грудкою
ставили свічку, полумисок з вареною пшеницею,
сіль і кухоль з вином. Усі дорослі чоловіки із цієї
хати спочатку тричі клянялися до того, що було
поставлено на підлозі, а потім тричі ставали на
коліна, спираючись на підлогу пальцями. Після
цього вони по черзі цілували землю, сіль і ко-
ровай. Тоді господар брав коровай, свічку і сіль
та клав їх на столі, а землю виносив на подвір’я,
звідки її було взято. Потім він навхрест розрі-
зав коровай, поливаючи місце розрізу вином,
тричі разом з онуком обертав його зліва напра-
во, розламував і тричі цілував кожну половину.
У Південній Сербії (Верхня Пчиня), коли
гості ввечері збиралися в господаря, усі ски-
http://www.etnolog.org.ua
20
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 1/2015
дали шапки, а хазяїн запалював воскову свіч-
ку на столі і кадив ладаном коровай та гостей.
Після цього господар промовляв молитву (ме
таниште), цілував землю, а також стіл і ко-
ровай. Потім він брав коровай і передавав його
гостю, який того вечора першим увійшов у дім,
та цілував йому руку. Той, перехрестившись,
розрізав коровай навхрест і поливав вином
місця розрізу. Господар зливав вино з коровая
в келих і, благословившись, відпивав ковток.
Розрізаний коровай усі разом обертали й під-
німали вгору, аби хліб ріс високо. Коровай роз-
ламували навпіл, цілували половини і клали їх
на стіл. Після цього всі сідали за стіл і надяга-
ли шапки [18, с. 88].
У Призрені (Косово й Метохія), за свідчен-
ням І. Ястребова, у кожний дім напередодні або
в день слави приходив священик, який і розрі-
зав коровай. Перед його приходом господиня
клала на стіл погачу (прісний хліб), на ньо-
го – колач (коровай), зверху – ікону святого,
якому присвячено славу, а на ікону – хлібець
(просфору), що мав назву пресвета. Поруч із
хлібами та іконою ставили тарілку з вареною
пшеницею, келих з вином та воскову свічку.
Священик співав тропар, тримаючи тарілку із
зерном, яку також притримували присутні в
хаті. Спочатку священик трохи куштував з та-
рілки, дещо кидав на стіл, а потім усі присутні
(першими старші) брали потроху пшениці. Піс-
ля цього священик із пресвета виймав ножем
невеликий шматок, роблячи заглиблення, куди
наливав вино, потім кликав чоловіка, який ра-
зом з ним мав розрізати коровай та випити це
вино. Далі священик приступав до розрізання
короваю [див.: 21, с. 7–9].
За одним з варіантів з Тимоцького краю,
славський коровай встановлювали на тарелі
з вареною пшеницею. Після розрізання ко-
роваю господар у посудину із зерном ставив
келих з вином та запаленою свічкою. Усі чо-
ловіки, які були за столом, брали цей таріль, а
інші, яким не вистачило місця, бралися за пле-
чі тих, які тримали таріль, та з благословінням
«Нехай таким буде хліб» повільно піднімали
посудину вгору. Після цього господар та інші
чоловіки робили кілька ковтків з кухля з ви-
ном та з’їдали по ложці пшениці з тареля [пор.:
8, с. 86–161].
У Шумадії та деяких окремих місцевостях
коровай виносили до столу на коржику або ін-
шому хлібі – «аби не був голий», а потім цей
хліб також розламували та роздавали гостям.
Після цього пили вино й промовляли здра-
виці. Здебільшого виголошували від трьох до
семи тостів. Спочатку говорили гості, а потім
хазяїн. У Шумадії було узвичаєно пити слав
ські тости навхрест [пор.: 12, с. 220–221].
Дехто мав хист і до жартівливих здравиць, які
викликали загальний сміх присутніх.
До слави готуються кілька місяців, до сто-
лу виносять найкращі харчі і вино. Наїдки по-
дають у визначеному порядку. У нові часи обід
найчастіше складається з трьох етапів: спочат-
ку подають обрядові напої – воду з цукром,
підігріту ракію, каву, потім – головні стра-
ви – фарширований перець, голубці, котлети,
гуляш, а на завершення – смажене м’ясо чи
рибу. Звичайно першою стравою, котру стави-
ли на стіл, була варена пшениця (інколи з мо-
локом, а в новіший час – з додаванням меле-
них горіхів). Зараз наприкінці святкування ще
частують тістечками, а також, крім вина, п’ють
пиво й сік. Перші тістечка, салчићи, котрими
частували в селах, готували з прісного тіста з
додаванням яєць, меленого свиного сала й цу-
кру, часто в середину клали домашнє сливове
повидло.
У Боснії (околиці Добою) для слави (хрес
ного імені) відгодовували порося, яке назива-
лося кршњаче. Напередодні свята його заби-
вали та смажили на рожні. Замість поросяти
можна було готувати теля, але не вівцю чи
барана [14, с. 27–40]. Імовірно, ця заборона
пов’язана з давнім розподілом жертви: у хаті
(родині) у жертву приносили маля худоби
(щоб і хата «молоділа», інакше кажучи, аби
народжувалися діти та множилася худоба),
тоді як село (рід) приносило спільну жертву,
яка мусила бути дорослою твариною (симво-
ліка «повноти», тобто багатства плодів, щоб
вони не постраждали від граду чи посухи).
http://www.etnolog.org.ua
21
З історії та теорії науки
У Сербії (Тимоцький край) на день слави
(день Святого Георгія), коли смажили ягня,
жінки шматок м’яса відносили на цвинтар,
разом з першим сиром того року (до цього
сир не вживали).
Існують різні погляди стосовно похо-
дження слави. Одні дослідники вважають,
що це свято має християнське коріння; другі
пов’язують його виникнення з дохристиян-
ськими часами, треті схиляються до думки, що
воно постало під впливом античних вірувань у
домашнього духа – лара (lar familiaris).
В. Чайканович уважає, що слава – це по
минки предків [20, с. 473–478]. На користь
такого тлумачення свідчать певні факти: слава
розпочинається ввечері; господар знімає шап-
ку, він цілує землю, запалює свічку; частують
вареною пшеницею, вином; за столом зали-
шають порожнє місце; відвідують цвинтар.
Спочатку слава була святом міфічного предка
певної родини, а також усіх її предків загалом
(що можна порівняти зі східнослов’янською
назвою Род). Сама назва хресна слава гово-
рить про те, що йдеться про жертовний обряд,
присвячений хресту – тобто ідолу, культово-
му зображенню, художньому образу міфічного
предка (у хресті часто вбачають антропоморфні
елементи, інколи його одягають, прикрашають
квітами). У Південній Сербії (Верхня Пчиня)
на Різдво господар дому спав на хресті, спле-
теному із соломи (це означало, що одного дня,
коли він сам буде покійником, то візьме на себе
роль захисника дому) [18, с. 92]. Назва обряду
крстоноше свідчить про несення хреста як не-
сення ідола («носити хрести»). Оскільки душі
предків часто уявляли у вигляді птахів, цілком
можливо, що цим умотивовано назви другого
і третього днів слави – крила, окриље (чим
виражається побажання щасливого повернен-
ня предка до свого світу після учти, яку йому
було влаштовано).
Вірування, що «під час обіду на правому
плечі господаря – той святий, якого уславлю-
ють, і він усе бачить і чує», має означати, що
йдеться про запрошену душу предка, для яко-
го влаштовують обрядову трапезу.
Віддаленіші паралелі можна простежити в
болгарському обряді «пригощання» стопана
(хазяїна), або наместника, а також у звичаї
залишати їжу для домового у східних слов’ян.
Зооморфною трансформацією предка дому є
хатня змія.
Славу часто розуміють як складову іден-
тичності сербського народу. Кажуть, що
серби вирізняються серед інших балкан-
ських народів тим, що мають славу («Де
серби – там і слава»). Проте це свято рані-
ше було поширене й у інших балканських на-
родів. У болгар воно мало назви божо име,
светец, светъц, светителски ден, служба,
чин тощо [1, с. 287]. На півночі Македонії
(область Крива ріка) родинна слава назива-
ється панађија, або маслосвет [16, с. 459],
на південному сході Македонії, навколо Гев-
гелії – служба [15, с. 207–208]. Католики
в Хорватії (Буковиця в Далмації) славу на-
зивають вешта, або вештовање [22, с. 238]
(від световати – святкувати, прославляти).
Славу влаштовують волохи, цигани (мешкан-
ці романського походження), частково хор-
вати, а також албанці-католики. Усі албанці-
католики в Косові (Подрим) відзначали славу,
яку називали фест (від латин. festum – свято,
святковий обід). Усі, хто належав до певного
братства, мали одну й ту саму славу, одного й
того самого святого [19, с. 62–63].
Водночас не можна виключати ролі цього
родинного свята в збереженні ідентичності
сербів. У важкі часи війни, окупації або кому-
ністичного правління, попри заборони та на-
кази тогочасної влади, серби не відреклися від
свого давнього свята. Так, 1772 року венецій-
ська влада в Боці Которській видала розпо-
рядження, за яким на хресну славу не можна
було запрошувати гостей: «Цим наказом за-
бороняється будь-де кожному чоловіку, який
належить до будь-якого прошарку, відзначати
учтою та співами хресне ім’я, також на день
свого святого і хресного імені ніхто не має пра-
ва запрошувати до себе та приймати в себе ані
на сніданок, ані на обід, ані на вечерю родичів
та друзів» [17, с. 355]. Один селянин з околиць
http://www.etnolog.org.ua
22
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 1/2015
Ягодини розповідав, що після Другої світо-
вої війни, за часи комуністичної влади, люди,
відзначаючи славу, увечері завішували вікна
ковдрами, щоб не видно було світла в їхньому
будинку і не відкрилося, що вони відзначають
славу та приймають гостей.
1. Допълнение на българския речник от Н. Ге-
ров / събрал, наредил и изтълкувал Т. Панчев. –
Пловдив, 1908.
2. Грђић Бјелокосић Л. Из народа и о народу. –
2-е изд. – Београд, [б. г.].
3. Етно-културолошки зборник. – Сврљиг,
1998. – Књ. 4.
4. Законикъ Данійла Првогь княза и госпо-
дара слободне Црне Горе и брдахъ установлĕнъ
1855 године на Цетинĕ. – Нови Сад, 1855.
5. Караџић В. С. Српски рјечник (1852) // Сабра-
на дела Вука Караџића. 11/1. – Београд, 1986.
6. Караџић В. С. Српске народне пословице //
Сабрана дела Вука Караџића. 9. – Београд, 1987.
7. О крсном имену. Зборник / избор радова и
поговор И. Ковачевић. – Београд, 1985. – (Библио-
тека Баштина, књ. 13).
8. Крстић Д. Обред резања колача у Горњем и
средњем Тимоку // Етнология / Etnologie. – София,
2001. – № 4. – С. 86–161.
9. Мајсторовић С. Храна наших тежака у Бос-
ни // Гласник Земаљског музеја. 20. – Сарајево,
1908.
10. Милићевић М. Живот Срба сељака // Српски
етнографски зборник. 1. – Београд, 1894.
11. Мићевић Љ. Крсно име или крсна слава у
Попову // Гласник етнографског музеја у Београ-
ду. 2. – Београд, 1927. – С. 98–106.
12. Недељковић М. Годишњи обичаји у Срба. –
Београд, 1990.
13. Недељковић М. Слава у Срба. – Бео-
град, 1991.
14. Сировина В. Крсно име у околини Добоја //
Етнологија. 2/1. – Скопје, 1941. – С. 27–40.
15. Тановић С. Српски народни обичаји у
Ђевђелијској кази // Српски етнографски збор-
ник. 40. – Београд, 1927.
16. Трифуноски Ј. Ф. Шопска област Крива
река // Лесковачки зборник. 24. – Лесковац, 1984.
17. Ћоровић В. Забрана пировања о крсном
имену и другим светковинама у Боци Которској
из 1772. године // Гласник Земаљског музеја. 23. –
Сарајево, 1911. – С. 351–354.
18. Филиповић М. С., Томић П. Горња Пчиња //
Српски етнографски зборник. 68. – Београд, 1955.
19. Филиповић М. С. Различита етнолошка
грађа с Косова и Метохије // Српски етнографски
зборник. 80. – Београд, 1967.
20. Чајкановић В. Сабрана дела из српске
религије и митологије. – Београд, 1994. – Т. 2. –
С. 473–478.
21. Ястребов И. С. Обычаи и песни турецких
сербов. – 2-е изд. – С.Пб., 1889.
22. Ardalić V. Bukovica // Zbornik za narodni život
i običaje Južnih Slavena. – Zagreb, 1902. – T. 7.
23. Filipović M. S. Slava ili služba (Visočki
Gornji kraj u Bosni) // Zbornik za narodni život i
običaje Južnih Slavena. – Zagreb, 1928. – T. 26.
24. Lukić L. Varoš. Narodni život i običaji //
Zbornik za narodni život i običaje Južnih Slavena. –
Zagreb, 1921. – T. 25/1.
1 Записав Л. Раденкович 2002 р. – Ред.
2 Долибаша – тамада, почесний гість за сто-
лом. – Ред.
3 Софра (турец. заст.) – низький круглий
стіл. – Ред.
4 Звідси походить приказка «Встали на славі
без вина» [6, с. 300].
5 Нахія – область. – Ред.
6 Записав Л. Раденкович у с. Кушичи біля Іва-
ниці 2006 р. – Ред.
7 Згідно з кінофіксацією Даниці Джокич, На-
ціональний музей у Пожаревці, 2010 р.
Переклад із сербської Оксани Микитенко
http://www.etnolog.org.ua
|