Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій)
У статті розглянуто знакову функцію народного одягу, зокрема традиційних жіночих уборів різних регіонів України. На основі польового матеріалу відображено локальні традиції використання вбрання в обрядовій культурі. Подано характеристику народного костюма як носія культурної інформації та ідентично...
Збережено в:
| Дата: | 2015 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2015
|
| Назва видання: | Народна творчість та етнологія |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201693 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) / Л. Пономар // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 1. — С. 32-38. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-201693 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2016932025-01-29T10:39:35Z Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) Пономар, Л. З історії та теорії науки У статті розглянуто знакову функцію народного одягу, зокрема традиційних жіночих уборів різних регіонів України. На основі польового матеріалу відображено локальні традиції використання вбрання в обрядовій культурі. Подано характеристику народного костюма як носія культурної інформації та ідентичності. В статье рассматривается знаковая функция народной одежды, в частности традиционных женских уборов разных регионов Украины. На основе полевого материала отражены локальные традиции использования одеяния в обрядной культуре. Дана характеристика народному костюму как носителю культурной информации и идентичности. The article considers the sign function of folk clothes and traditional women’s dresses from different regions of Ukraine. The local traditions and customs are reflected on the basis of field materials. So, folk costumes are treated as a value, a bearer of cultural information and identity. 2015 Article Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) / Л. Пономар // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 1. — С. 32-38. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 0130-6936 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201693 391:303.436.3(477)“19/20” uk Народна творчість та етнологія Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
З історії та теорії науки З історії та теорії науки |
| spellingShingle |
З історії та теорії науки З історії та теорії науки Пономар, Л. Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) Народна творчість та етнологія |
| description |
У статті розглянуто знакову функцію народного одягу, зокрема традиційних жіночих уборів різних регіонів України. На основі польового матеріалу відображено локальні традиції використання вбрання в обрядовій культурі. Подано характеристику народного костюма як носія культурної інформації та ідентичності. |
| format |
Article |
| author |
Пономар, Л. |
| author_facet |
Пономар, Л. |
| author_sort |
Пономар, Л. |
| title |
Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) |
| title_short |
Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) |
| title_full |
Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) |
| title_fullStr |
Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) |
| title_full_unstemmed |
Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) |
| title_sort |
знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини хх – початку ххі століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
З історії та теорії науки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201693 |
| citation_txt |
Знакова функція одягу в обрядовій культурі українців середини ХХ – початку ХХІ століття: прояви локальних традицій (за матеріалами експедицій) / Л. Пономар // Народна творчість та етнологія. — 2015. — № 1. — С. 32-38. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. |
| series |
Народна творчість та етнологія |
| work_keys_str_mv |
AT ponomarl znakovafunkcíâodâguvobrâdovíjkulʹturíukraíncívseredinihhpočatkuhhístolíttâproâvilokalʹnihtradicíjzamateríalamiekspedicíj |
| first_indexed |
2025-02-09T04:44:44Z |
| last_indexed |
2025-02-09T04:44:44Z |
| _version_ |
1823553654198632448 |
| fulltext |
32
знакОва функція Одягу в ОбрядОвій культурі
українців Середини ХХ – пОчатку ХХі СтОліття:
прОяви лОкальниХ традицій
(за матеріалами експедицій)
Людмила Пономар
УДК 391:303.436.3(477)“19/20”
У статті розглянуто знакову функцію народного одягу, зокрема традиційних жіночих уборів різних регіонів
України. На основі польового матеріалу відображено локальні традиції використання вбрання в обрядовій культурі.
Подано характеристику народного костюма як носія культурної інформації та ідентичності.
Ключові слова: народний костюм, знакова функція, жіночі головні убори, традиція.
В статье рассматривается знаковая функция народной одежды, в частности традиционных женских уборов раз-
ных регионов Украины. На основе полевого материала отражены локальные традиции использования одеяния в об-
рядной культуре. Дана характеристика народному костюму как носителю культурной информации и идентичности.
Ключевые слова: народный костюм, знаковая функция, женские головные уборы, традиция.
The article considers the sign function of folk clothes, traditional women’s dresses from different regions of Ukraine. The
local traditions and customs are reflected on the basis of field materials. So, folk costume is treated as a value, a bearer of
cultural information and identity.
Keywords: folk costume, sign function, women’s headgears, tradition.
Народний одяг завжди був тісно пов’язаний
з побутом народу, його давніми звичаями, свя-
тами, релігійними, магічними та естетичними
уявленнями. Однією з найважливіших функцій
народного вбрання є формування регіональної
та локальної ідентичності. Іноді особливості
крою одягу, способи його носіння призводили
до появи прізвиська в жителів усього села і на-
віть ставали предметом насмішок. Так, у пів-
нічних районах Волинської області мешканців
тих сіл, де носили свити, – «латухи», «латиш-
ки» – називали «латиш́никами» [5, с. 32].
У праці А. Кримського «Звенигородщина з
погляду етнографічного та діалектологічного»
зазначається, що на жителів с. Глибічка Уман-
ського повіту через високий комір сорочки
казали «копилці», бо «їх комірі – як пилка».
У відповідь вони дражнили мешканців с. Ко-
лодисте «вухачами», бо ті мали коміри «з зако-
тою» [2, с. 47]. Знакова роль убрання та його
додаткових елементів виявлялася також в об-
рядовій культурі українців.
Дослідження місця традиційного одягу в
ритуальній культурі населення різних регі-
онів України свідчить про зникнення, зміну,
а також стійкість традицій у середині ХХ –
на початку ХХІ ст. Послаблення функцій
одягу відбулося через руйнування культури
мікро соціуму в епоху революцій, формування
нового світогляду за радянських часів. Од-
нак варто зазначити, що естетичні норми,
пов’язані з давніми віруваннями, впливали
на широке використання одягу в ритуаль-
ній культурі ще в середині ХХ ст. Це добре
простежено в науковій праці М. Пилипака,
присвяченій весільній обрядовості Східного
Поділля середини ХХ – початку ХХІ ст.
У ній за матеріалами картографування визна-
чено періоди побутування й зникнення повно-
го комплексу весільного вбрання і окремих
його елементів [3]. Важливе наукове значення
мають висновки автора про поширені чи по-
одинокі явища весільної обрядовості на цій
території, у тому числі й про народний одяг.
Праці такого штибу найпереконливіше по-
казують традицію в розвитку і актуалізують
подібні дослідження в інших етнографічних
регіонах.
http://www.etnolog.org.ua
33
З історії та теорії науки
В експедиціях на Поліссі зафіксовано по-
казові факти стійкості народної традиції в
першій половині ХХ ст. Зокрема, у с. Доро-
тище Ковельського району Волинської області
згадували про те, як молода плакала й відмов-
лялася одягати замість комплексу з літником і
наміткою фабричне біле плаття з фатою («ве-
ліном»), що його придбав молодий на заробіт-
ках в Америці, адже вона хотіла йти заміж
«по-людські», тобто за звичаєм [8, c. 38]. Про
неприйняття у 20-х роках ХХ ст. в с. Лудин
Володимир-Волинського району Волинської
області представниками старшого покоління
міської моди свідчить батькова заборона дочці
вбиратися у фабричну блузку замість вишитої
сорочки [5, с. 37]. Такі прояви стійкості тра-
диції в соціумі сприяли широкому використан-
ню одягу в народній культурі 50–60-х років
ХХ ст. і найбільше – у весільній обрядовос-
ті, попри те що спостерігалося зникнення ба-
гатьох його функцій. Знакову роль на весіллі
виконували як окремі види вбрання – сороч-
ка, головні убори, – так і весь стрій. У середи-
ні ХХ ст. в різних етнографічних регіонах ще
зберігалися традиційні комплекси одягу, хоча
матеріал або елементи декору костюма зазна-
ли змін. Наприклад, на Буковині, зокрема в
Глибоцькому районі, вельми популярно було
прикрашати вбрання – сорочку, «горбатку»
(поясний незшитий одяг), безрукавку – бісе-
ром. Оздоблений у такий спосіб весільний жі-
ночий одяг побутував ще в 70-х роках ХХ ст.
Подібний комплекс авторка дослідження
1986 року придбала у с. Чагор і передала до
Національного музею народної архітектури та
побуту України.
Один з найголовніших маркерів у весіль-
ній обрядовості – головний убір. Традиція
вдягати давні головні убори зберігала тяглість
до середини ХХ ст. Зокрема, у с. Грудки Ка-
мінь-Каширського району Волинської області
під час запросин на весілля молода завивалася
хусткою так, щоб над лобом були складки, а
один кінець її звисав – «у клатку», «завита» [5,
c. 21]. У середині ХХ ст. на Західному Поліссі
за допомогою різних видів головних уборів –
хустки, плата – виділяли весільні чини з боку
молодої та молодого. У с. Самари Ратнівського
району Волинської області хустки «у склат-
ки» завивали тільки дружки – дівчата й мо-
лоді жінки з роду молодої, тоді як «свашки»
з роду молодого зав’язували плата [5, c. 21].
У різних селах таким маркуванням слугував
неоднаковий комплект складових елементів
головного убору цих весільних чинів: у с. Рі-
чиця Ратнівського району Волинської області і
дружки, і свашки з роду молодого зав’язували
хустку однаково – робили так звані чуби, –
але свашки додатково прикрашали свої «чуби»
вінком, що, власне, і вирізняло їх на весіллі [5,
c. 22]. В інших селах Ратнівського району Во-
линської області, наприклад у с. Щитинська
Воля, головний убір свашок виділявся завдяки
різним декоративним елементам, зокрема, його
складали: кибалка з липової кори, «брижі» із
зібраних і нашитих на полотняну основу стрі-
чок з пацьорками та плат, прикрашений з двох
сторін різнокольоровим пір’ям півня [1, c. 17].
У 50–60-х роках ХХ ст. традиційні він-
ки, зберігаючи локальну специфіку за фор-
мою, матеріалом, оздобленням, побутували
в різних регіонах України. Наприклад, на
Черкащині вінок молодої, виготовлений з па-
перових квітів, покривав усю голову, а вінок
дружки складався лише з одного ряду квітів
(сc. Шевченкове, Моринці, Будище, Гнилець
Звенигородського р-ну Черкаської обл., с. Су-
ботів Чигиринського р-ну Черкаської обл.): «Та
дружка, дружка буває отак тіки один віночок,
а молода геть уся голова, аж сюди вінок назад
висить» [4, c. 306]. У південних селах Поділля
широко розповсюдженим був барвінковий ві-
нок, що його пов’язують з давньою символікою.
У с. Стіна Томашпільського району Вінницької
області поміж пучків барвінку вставляли по
три васильки (це число фігурує в різних об-
рядових букетах), по чотири живі (пізніше па-
перові) квітки – червоні чи рожеві «рожі», а
також калину. Наявність у вінку васильків, по-
золоти відігравала знакову роль у розрізненні
весільного головного убору різних сіл, зокрема,
у сусідніх селах Стіна та Вила Томашпільсько-
http://www.etnolog.org.ua
34
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 1/2015
го району: «В барвінок – васильок, прамо рів-
ний вінок та калина, у Вилах – то сама калина,
не було васильку, лиш барвінок і калина, <...>
і позолотять <...> – така була позлітка, воно
застелювало тою позліткою у Вилах вінок чи-
сто, а в нас було трошки» [9, c. 73]. У техно-
логії плетіння весільного вінка простежуються
давні вірування, пов’язані з прядінням та тка-
цтвом: барвінок, квіти, васильки вплітали в ко-
сичку з конопляного прядива. Відомо, що цей
звичай на Вінничині побутував ще в середині
ХХ ст.; «куклу» з прядива чіпляли також до
калача, з яким молода запрошувала на весілля.
Однак такий вінок одягали молодій тільки до
вінчання. У цей самий час відбулася зміна тра-
диційного вінка на міський: так званий лойовий
вінок – «парафіновий», «папіровий» (зрідка
його називали також «терновий») – заступив
барвінковий. Зв’язок з глибокою традицією
засвідчує звичай одягати молодою одночасно
лойового і невеликого вінка, який виплітали з
барвінку та доповнювали однією паперовою
квіткою. Цей віночок клали на середину голо-
ви, вплітали у дві косички з обох сторін, а по-
тім з’єднували в косу, яку пускали під вінок.
По центру вінка кріпили квітку – паперову або
зібрану із стрічки, – закриваючи нею волосся.
У с. Стіна склалася традиція вплітати в косу
дві стрічки – рожеву й голубу (в сусідніх се-
лах вплітали білі стрічки). Поверх накладали
лойовий вінок з фатою («веляном») [9, c. 74].
Давня форма вінка в другій половині ХХ ст.,
вказуючи на локальну специфіку, зберігалася
ще в багатьох регіонах України. У с. Хотьківці
Красилівського району Хмельницької області
у 50-х роках ХХ ст. головний убір нареченої
складався з двох вінків: один вінок – з роз-
маю – одягали спереду, другий – з барвінку –
на маківці («на чубку»). Для прикрашання та-
кож широко використовували позолоту: «Такі
квіточки, на горої... Воно високе гіллячка, лис-
точки кругом такі маленькі, гострі. То їх ше
тим, позолотою мочали. Позолоту. Вони дуже
гарно блищат. І на голову віночок. Це отдєль-
но був віночок такі» [7, с. 262]. У с. Митинці
Красилівського району Хмельницької області
розрізнялися за формою суботній вінок моло-
дої, у якому запрошували родину на весілля, та
недільний, у якому йшли до церкви: «У суботу
їй одягали паперовий круглої форми, у неді-
лю – високий короноподібний лоєвий вінок»
[7, c. 262]. У другій половині ХХ ст. зберігав-
ся давній звичай, за яким молода запрошувала
на весілля у вінку. На Київщині, у с. Русанів
Броварського району, засватана дівчина «вже
кажду неділю надіває венкі – то хоч два місяці
до свадьби» [6, с. 473].
У багатьох регіонах України, як засвідчу-
ють зібрані експедиційні матеріали, до кінця
ХХ ст. жінки зберігали свої весільні вінки.
Так, на початку ХХ ст. на Поділлі існувала
традиція зашивати вінок у подушку. Про це
Пов’язування хустки «під бороду».
с. Барди Коростенського р-ну
Житомирської обл. 1978 р.
Світлина Л. Пономар
http://www.etnolog.org.ua
35
З історії та теорії науки
згадують у с. Хотьківці на Хмельниччині:
«Віночок в них [у бабусі. – Л. П.] був зашитий
в подушці і колечко було зашите в подушці. Ві-
ночок – червоненькі квіточки з стружки» [7,
c. 262].
За польовими джерелами, у середині
ХХ ст. широко побутував звичай зберігати
весільний вінок в іконі під склом, зокрема у
селах Звенигородського району Черкаської
області [4, c. 318]. У цей самий час у різних
етнографічних регіонах України вінок вка-
зував на статус дружки. Наприклад, на По-
діллі, у с. Стіна в середині ХХ ст. весільна
дружка одягала спеціальний головний убір, що
складався з двох частин: «квітки» – вінка на
стрічці з квітів (однієї великої посередині та
менших – з боків) – і призбираних стрічок,
які нашивали на кружечок з вовняної ткани-
ни, оздобленої «кутасиками», намистинками,
бісером [9, c. 72]. Фіксуємо також знакову
функцію вінка в поховальній обрядовості, зо-
крема, коли хоронили незаміжню дівчину або
жінку. На Житомирщині (с. Підлуби Єміль-
чинського р-ну) у 70-х роках ХХ ст. 80-літня
жінка, яка ніколи не була одруженою, тримала
на смерть вишиту дівочу сорочку та вінок.
Використання традиційного одягу у весіль-
них обрядах має також апотропейне символіч-
не значення: покривання («завивання») моло-
дої хусткою, одягання свекрухою вивернутого
кожуха тощо. Ще у 50–70-х роках ХХ ст. у
с. Глинне Рокитнівського району Рівненської
області молоду покривали «сповівалом» – де-
корованим довгим полотнищем типу намітки
[8, c. 99]. У кінці ХХ – на початку ХХІ ст.
на весіллі «сповівалом» пов’язували також мо-
лодих, робили це в такий спосіб: голову наре-
ченої покривали хусткою, а на плечі накидали
сповівало, пов’язуючи його навхрест спереду,
причому кінцями поєднували обох молодят.
Ця обрядодія свідчить про трансформацію
головного убору, однак саму символіку «спові-
Жінка в традиційному вбранні.
с. Черевач Чорнобильського р-ну Київської обл. 1910-ті рр.
Світлина з архіву Л. Пономар
http://www.etnolog.org.ua
36
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 1/2015
вала» (разом з хусткою) на означення статусу
заміжньої жінки збережено. У середині ХХ ст.
вже як реліктовий обрядовий весільний убір
для покривання молодої в с. Стіна фіксується
«серпанок» – полотнище білого або сіруватого
кольору, тонко заткане з фабричних ниток або
куповане й прикрашене на кінцях: «Серпанок
як марля, довге, я бачила у свої мами, с того
й того кінця обкидане такими чорними і чер-
воними нитками, а ми малі були та й думали,
що то вельон» [9, c. 75]. Серпанок одягали
молодій поверх вінка, клали на нього червоний
пояс, і сам обряд покривання ще зберігав арха-
їчний зміст переходу молодої до роду молодого.
Одягання серпанку без вінка було знаком, що
молода – покритка [9, c. 75]. Ще на початку
ХХ ст. старших жінок хоронили пов’язаними
в серпанок, який вони тримали «на смерть» [9,
c. 76]. Шлюбну семантику серпанкової наміт-
ки, як і в усьому комплексі серпанкового жіно-
чого вбрання, збережено й у Дубровицькому
районі Рівненської області. У селах Мочулище,
Берестя, Кураш як весільне вбрання зафіксо-
вано серпанкові намітку, спідницю, фартух.
Зібрані матеріали свідчать про регіональні
та локальні традиції пов’язування хусток. На-
приклад, хусткою покривали молоду, причо-
му манера пов’язування мала виразну місцеву
специфіку: «Я народилась у Вереміївці. Я ку-
пила хату у Ходьківцях. В нашій мєстності
туто однаково ходили. Тутво казали – Посе-
лянщина. Давитковці село є – там рожками
наверх, а в нас по-молодицькі зав’язувались
тако люди – хустками назад, – там же гиначе
люди ходили» [7, c. 263].
Місцевий колорит передавали різні способи
пов’язання хусток на Західному Поліссі: запи-
нали хустки навколо голови так, щоб кінці були
пов’язані над лобом, при цьому кінчики спеці-
ально закладалися й виставлялися «як рожки»:
рогі (роги), рожкі (рожкі), у чуби, на чуби,
поволянську, попалюшку, бабочкою, з хвос
тиками, надукола. Спосіб зав’язування «з
рожками» є одним з найдавніших, у більшості
сіл він був ознакою переходу дівчини в статус
жінки. Поширений також спосіб зав’язувати
хустку кінцями назад, як його називали, – на
чумак, на чумачок, на марушку, бабцьою, на
штурмак [5, c. 20–21].
У Броварському районі, у с. Калинів-
ка, традиційно заміжні жінки пов’язувалися
«з рожками» так: кінці проводили під боро-
дою й зав’язували на голові, виставляючи
кінчики, а хвіст вільно спускався по спині [6,
c. 475]. Спосіб запинання хусток ніс віко-
ве розрізнення. Так, у с. Стіна серед дівчат
і жінок виробилися різні норми зав’язування
хустки: якщо поверх кінця – то це дівчина,
якщо під нього – жінка («молодиця»). Для
заміжніх жінок середнього віку (40–50 ро-
ків) склалася ще одна традиція пов’язування
хустки з довгими кінцями – під підборіддям
із зав’язуванням кінців ззаду або ще й із за-
киданням їх наперед. Жінки старшого віку
(60–80 років) пов’язували так: кінці про-
пускали під підборіддям і закручували, а не
зав’язували на голові (над лобом), при цьому
тороки гарно спадали. Колись на таку манеру
пов’язували хустки поверх каптура, а згодом
почали обов’язково одягати під спід білу хус-
точку, яку було видно. Цей спосіб називався
«баба» [9, c. 76]. На Поділлі, Поліссі та Се-
редній Наддніпрянщині у середині ХХ ст.
траплявся ще один зразок – старші жінки
пов’язувалися двома хустками: одну запи-
нали назад («у молодицю»), а другу, складе-
ну, пропускали під підборіддям і запинали
на тім’ї («покриванка», «під (под) бороду»).
Цей давній спосіб фіксується у деяких селах
під час покривання молодої, зокрема у с. За-
руддя Красилівського району Хмельницької
області. Його назва, що побутує на Вінничи-
ні як «покриванка», очевидно, передає обря-
дову семантику. Про стійкість традиції зна-
кового пов’язування хустки заміжньої жінки
«під молодицю» свідчить також осучаснений
спосіб, зафіксований у с. Хотьківці Краси-
лівського району Хмельницької області: одну
хустку, з торочками, тернову зав’язували під
бородою, а білу, складену, підв’язували зза-
ду. Інформатори згадували, що недотримання
цієї норми пов’язування ще у середині ХХ ст.
http://www.etnolog.org.ua
Весільний лойовий вінок.
с. Стіна Томашпільського р-ну
Віннницької обл.
Експедиційні матеріали Л. Пономар.
2000 р.
Вінок молодої.
с. Суботів Чигиринського р-ну
Черкаської обл. 1950–1960-ті рр.
Реконструкція. Світлина Л. Пономар.
2015 р.
Сучасне національне дитяче вбрання.
Світлина Л. Пономар. 2011 р.
Світлини до статті Л. Пономар
http://www.etnolog.org.ua
Жіночий головний убір «кутаси».
с. Стіна Томашпільського р-ну
Віннницької обл. Експедиційні
матеріали Л. Пономар
Барвінковий весільний вінок
молодої та «квітка» молодого.
Автор Є. Осипенко.
с. Стіна Томашпільського р-ну
Віннницької обл. Світлина
Л. Пономар. 2000 р.
Весільний убір «свашки».
Ратнівський р-н Волинської обл.
Фонди Волинського
краєзнавчого музею.
Світлина Л. Пономар. 2014 р.
Весільний стрій молодої.
с. Річка косівського р-ну Івано-
Франківської обл. 1960-ті рр.
Світлина Л. Пономар. 2003 р.
http://www.etnolog.org.ua
37
З історії та теорії науки
1. Артушевська І. «А на сванейках павине
пір’я з росами». Ознака вбрання свашок в ритуа-
лі поліського весілля / І. Артушевська // Минуле
і сучасне Волині й Полісся : народна культура –
шлях до себе : матеріали Волинської обласної
науково-етнографічної конференції, 10–11 квітня
2003 року, м. Луцьк : зб. наук. пр. – Луцьк : [б. в.],
2003. – С. 17–24.
2. Кримський А. Звенигородщина [Шевченкова
батьківщина з погляду етнографічного та діалек-
тичного] / А. Кримський. – К. : ВУАН, 1928. – Ч. 1 :
Побутово-фольклорні тексти. – 434 с. + карта.
3. Пилипак М. А. Весільна обрядовість Східно-
го Поділля середини ХХ – початку XXI століття:
типологія, специфіка, динаміка та географія по-
бутування (на матеріалі картографування) : авто-
реф. дис. ... канд. іст. наук : 07.00.05 / Максим Ана-
толійович Пилипак ; Інститут мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського
НАН України. – К., 2011. – 19 с.
різко засуджувалося старшим поколінням [7,
c. 76]. На Поліссі у кінці ХХ ст. поверх хуст-
ки пов’язували червону стрічку. У деяких се-
лах Красилівського району на Хмельниччині
червона стрічка виконує знакову функцію і
дотепер у поховальному обряді, зокрема, її
зав’язують на воротях, коли винесуть покійни-
ка: «До сеї пори червоною лентою зав’язують
коло воріт, як покойніка винесут з жати, як з
подвір’я виходе на вулицю, як везут на клад-
бінище» [7, с. 264]. Про те, чому пов’язують
стрічку саме червоного кольору, інформанти
пояснювали так: «Якщо чорна – це траур, но
остаюця діти, сім’я, значит, не пов’язати чор-
ним, бо чорне відійшло, а для життя черво-
не» [7, с. 265]. Припускаємо, що цей звичай
міг мати і оберегове значення.
Збереження комплексу естетичних уявлень,
притаманних ритуальній культурі мікросоціу-
му, впливає на характеристику обрядової функ-
ції – чи вона є безперевною традицією, чи має
ігровий характер, або ж її відновлення постає у
період національного відродження, у якому на-
родний костюм є виявом національної самосві-
домості (наприклад, паради вишиванок, етно-
весілля тощо). Тому потрібно розрізняти давню
та пізню традиції. Так, безперервний звичай
одягати на весілля молодою і дружками народне
вбрання свого села фіксуємо у середині ХХ ст.
в усіх етнографічних зонах, у 60–70-х роках
ХХ ст. – у деяких районах на Буковині, При-
карпатті, Закарпатті, Поділлі, Поліссі. Від-
родження традиції вбирання в народний стрій
відбулося на початку ХХІ ст., зокрема, на так
званих етновесіллях, одне з яких, відсвятковане
в с. Брідок Теплицького р-ну Вінницької обл.,
детально описане М. Пилипаком [3, с. 13].
В експедиціях нами зафіксовано також
інші локальні прояви використання обрядово-
го одягу на весіллях в кінці ХХ – на початку
ХХІ ст. Так, у с. Чорняки Зіньківського райо-
ну Полтавської області коровайниці випікали
коровай у плахтах. На Київщині, у Бровар-
ському районі, був поширений обряд даруван-
ня молодою стрічок – хлопцям їх пов’язували
через плече, а дівчатам – на руку. У с. Ру-
санів Броварського р-ну Київської області у
60-х роках ХХ ст. молода одягала до високого
лойового вінка багато стрічок: «Може 100 ме-
трів було на плечах, бо тоді дружок по 50 було
і треба всіх пов’язать» [6, с. 474–475]. У цей
період у Зіньківському районі Полтавської
області (с. Чорняки), Чигиринському райо-
ні Черкаської області (с. Суботів) зберігався
звичай пов’язувати весільне вбрання молодої і
дружки рушником.
Отже, матеріали дослідження народно-
го одягу в обрядовій культурі та віруваннях
на початку ХХІ ст. засвідчують одночасно з
втратою або послабленням релігійно-магічної
символіки помітне підвищення ігрової або ес-
тетичної функцій традиційного вбрання. Ак-
туальним лишається проведення спеціальних
досліджень про місце одягу в ритуальній куль-
турі впродовж ХХ – початку ХХІ ст. для ви-
значення тяглості традиції, зміни, відновлен-
ня, інтерпретації її у часі та просторі. Народні
строї, їх обрядові функції на сучасних святах і
фестивалях є маркером належності до певної
етнографічної території.
http://www.etnolog.org.ua
38
ISSN 01306936 * Народ На творчість та етНоЛоГія* 1/2015
4. Польові записи Людмили Пономар // Науко-
ві записки Міжнародної асоціації україністів. –
К. : ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України,
2013. – Вип. 5. – С. 279–334.
5. Пономар Л. Г. Назви одягу Західного Поліс-
ся / Людмила Григорівна Пономар. – К. : Соняш-
ник, 1997. – 182 с.
6. Пономар Л. Г. Народний одяг (кінець ХІХ –
середина ХХ ст.) / Л. Г. Пономар // Літописна
скарбниця. Нариси історії Броварського краю. –
Бровари : Водограй, 2003. – С. 466–476.
7. Пономар Л. Г. Народний одяг / Л. Г. По-
номар // Легенди з-над сивого Бужка: природа,
археологія, історія, етнографія та фольклор сіл
Митинці, Хотьківці, Вереміївка і Заруддя Кра-
силівського району на Хмельниччині. – К. : Май-
стерня книги, 2010. – С. 254–264.
8. Пономар Л. Г. Народний одяг Правобереж-
ного Полісся середини ХІХ – середини ХХ ст.
(Історико-етнографічний атлас. Словник / Люд-
мила Григорівна Пономар. – К. : Бізнесполі-
граф, 2014. – 267 с.
9. Пономар Л. Г. Традиційний одяг (кінець
XIX – середина XX ст.) / Л. Г. Пономар // Одвіч-
на Русава (етнографія та фольклор с. Стіна на
По діллі) / Вінницький обласний центр народ-
ної творчості. – Вінниця : Консоль, 2003. –
С. 63–80.
http://www.etnolog.org.ua
|