2025-02-21T08:50:51-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: Query fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-201752%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-21T08:50:51-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: => GET http://localhost:8983/solr/biblio/select?fl=%2A&wt=json&json.nl=arrarr&q=id%3A%22irk-123456789-201752%22&qt=morelikethis&rows=5
2025-02-21T08:50:51-05:00 DEBUG: VuFindSearch\Backend\Solr\Connector: <= 200 OK
2025-02-21T08:50:51-05:00 DEBUG: Deserialized SOLR response
Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України

Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України

Speech at the anniversary session of the general meeting of the National Academy of Sciences of Ukraine, dedicated to the 150th anniversary of the Shevchenko Scientific Society, December 8, 2023.

Saved in:
Bibliographic Details
Main Author: Жулинський, М.Г.
Format: Article
Language:Ukrainian
Published: Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2024
Series:Вісник НАН України
Subjects:
Загальні збори НАН України
Online Access:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201752
Tags: Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
id irk-123456789-201752
record_format dspace
spelling irk-123456789-2017522025-01-30T13:19:00Z Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України Жулинський, М.Г. Загальні збори НАН України Speech at the anniversary session of the general meeting of the National Academy of Sciences of Ukraine, dedicated to the 150th anniversary of the Shevchenko Scientific Society, December 8, 2023. 2024 Article Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України / М.Г. Жулинський // Вісник Національної академії наук України. — 2024. — № 2. — С. 26-32. — укр. 1027-3239 DOI: doi.org/10.15407/visn2024.02.026 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201752 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Загальні збори НАН України
Загальні збори НАН України
spellingShingle Загальні збори НАН України
Загальні збори НАН України
Жулинський, М.Г.
Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України
Вісник НАН України
description Speech at the anniversary session of the general meeting of the National Academy of Sciences of Ukraine, dedicated to the 150th anniversary of the Shevchenko Scientific Society, December 8, 2023.
format Article
author Жулинський, М.Г.
author_facet Жулинський, М.Г.
author_sort Жулинський, М.Г.
title Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України
title_short Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України
title_full Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України
title_fullStr Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України
title_full_unstemmed Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України
title_sort іван франко і проблема національно-культурної ідентифікації україни
publisher Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
publishDate 2024
topic_facet Загальні збори НАН України
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201752
citation_txt Іван Франко і проблема національно-культурної ідентифікації України / М.Г. Жулинський // Вісник Національної академії наук України. — 2024. — № 2. — С. 26-32. — укр.
series Вісник НАН України
work_keys_str_mv AT žulinsʹkijmg ívanfrankoíproblemanacíonalʹnokulʹturnoíídentifíkacííukraíni
first_indexed 2025-02-09T04:46:51Z
last_indexed 2025-02-09T04:46:51Z
_version_ 1823553787383513088
fulltext 26 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (2) ІВАН ФРАНКО І ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНИ Вельмишановне наукове товариство! Вельмишановні колеги! 1896 рік. Іван Франко в журналі «Житє і Слово» друкує статтю під назвою «З кінцем року». В ній політичний мислитель пояс- нює, за яких умов і завдяки яким засобам можна буде здобути «собі політичну силу на своїм ґрунті». Він переконаний, що в цих обставинах уже не досить ні «красномовних проповідей», ні голослівних фраз про збереження «народних святощів», ні «платонічної любові» — є потреба «важкої конкретної праці на ріжних полях». Важливим полем конкретної праці є, на думку Івана Фран- ка, «літературна і наукова праця», яка повинна давати «арсе- нал думок, фактів та поглядів» і зміцнювати серед інтелігенції «віру в рідний ґрунт, в силу нашої нації». Отже, тільки «інтегральна, всестороння праця» здатна зро- бити українців «живою одиницею серед народів» (І. Франко). Іван Франко, по суті, веде мову про те, як підняти рівень на- ціональної самосвідомості, як об’єднати і сконсолідувати цю величезну, розділену між двома імперіями — Російською та Ав- стро-Угорською, етнічну масу українського народу. А для цього слід піднести, вважає він, культурну та політичну свідомість не лише галицьких, а й наддніпрянських українців. Публіцист Франко в цій статті повторює, по суті, деякі дум- ки, які висловив його вчитель Михайло Драгоманов п’ять ро- ків тому в праці «Чудацькі думки про українську національну справу». Опублікована в 1891 р. під назвою «Чудацькі дум- ки: листи на увагу мудрим людям через редакцію «Народа» в громадсько-політичному журналі «Народ», який видавався з ініціативи М. Драгоманова у Львові та Коломиї за редакцією І. Франка та М. Павлика, ця стаття мала широкий резонанс і збудила гострі дискусійні оскарження з боку наддніпрянських старогромадівців і навіть галицьких народників. doi: https://doi.org/10.15407/visn2024.02.026 ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович — академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 2 27 ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ НАН УКРАЇНИ Скажімо, як могли зреагувати ті ж самі ки- ївські громадівці, зокрема так звані хлопома- ни, «українофіли», на заклик М. Драгоманова покинути «туманне й шкідливе національ- ство», засудити «поверхове українофільство», «зректись теорії національних святощей» або на його твердження, що «культ народних свя- тощей, замість того, щоб бути корисним нашій національній справі, навіть просто шкодить їй». Водночас Драгоманов вважав «культурну працю» вкрай важливою і не радив її відділяти від політичної роботи («поділ культури від по- літики в основі своїй неслушний»), бо «обста- вини тепер найбільше втрудняють роботу полі- тичну, але це не причина для того, щоб відділя- ти культурну працю від політичної діяльності». Сам він подав приклад реального впроваджен- ня української мови в суспільно-громадське життя України тим, що розпочав у другій поло- вині 1870-х років видання українською мовою неперіодичних збірників «Громада». Михайло Драгоманов, як і Пантелеймон Ку- ліш, а також київські громадівці Володимир Антонович та Олександр Кониський, прагнули впроваджувати українську мову в літературне життя, науку і суспільно-політичну діяльність та піднести цю справу на європейський рівень. Той самий Олександр Кониський, наслідую- чи приклад Пантелеймона Куліша, виїздив до Львова для редагування україномовного суспільно-політичного журналу «Правда», в якому розвинули активну публіцистичну ді- яльність І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. По суті, пропозиція йти до політичної ро- боти через культурне просвітництво народних мас виходила ще від Пантелеймона Куліша. У «Хуторній поезії» (1882) цей політичний культурник закликав українську інтелігенцію, передусім письменство, розвіяти «політичну темряву», що її заподіяла «необачна Москва», і культурницькою працею сприяти європеїзації України. Пантелеймон Куліш вважав українську мову і словесність чи не визначальними факторами в протидії імперській культурній інвазії, а для ефективного протистояння російсько-імпер- ській денаціоналізації України, переконував він, слід впроваджувати українську мову в лі- тературне, освітнє та наукове життя, оскільки лише завдяки культурно-духовній самостій- ності нації можна досягти в перспективі й по- літичної самостійності українського народу. У «Зазивному листі до української інтелі- генції» (1882) П. Куліш гаряче закликав своїх земляків присвятити себе культурницькій пра- ці на рідному ґрунті і цим протидіяти «сліпому і тиранському вбиванню нашого національ- ного духа». Національне письменство переду- сім зобов’язане плекати і виражати народний, «праведно людський» дух, оберігати й культи- вувати рідним словом і конкретним ділом на- ціональні святощі, консолідувати різні верстви українства та формувати націю як культурний і політичний організм. І Пантелеймон Куліш, і Михайло Драгома- нов, і Михайло Грушевський, і Іван Франко вважали, що спорудження культурного фунда- менту нації, а отже, досягнення в перспективі, за словами Куліша, «української національної духовної свободи» вимагає від політики пошу- ку «дороги до науки», яка мала б «оператися на єдину філософію, достойну свого імені на філософію природовідання». Франко як учений і політичний мислитель усвідомлював, чому український народ такий апатичний до національного культурного жит- тя. Причина полягала передусім у відсутності «сильного національного почуття в масах на- роду і в рядах інтелігенції», про що він писав у праці «З останніх десятиліть ХІХ в.». Саме тому він покладає особливу відповідальність на інтелектуальну еліту нації, на інтеліген- цію, яка зобов’язана очолити українські на- ціональні змагання, відкрити перед своїм на- родом шлях до втілення «ідеалу національної самостійності». По суті, Іван Франко веде мову про необ- хідність консолідації української інтелігенції, передусім письменників, науковців, освітян, видавців та ін., задля вироблення єдиної на- цієтворчої програми, про потребу мобілізації її інтелектуального потенціалу з метою пробу- дження народу та перетворення його на куль- турний організм і політичну націю. 28 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (2) ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ НАН УКРАЇНИ Саме тому Франко вважає недостатніми, малоефективними окремі, хоч і здійснювані з патріотичних почувань, починання чи акції. Бо окремі, але не підпорядковані чітко визначеній меті, не скоординовані дії, навіть якщо вони й приносять тимчасовий успіх, не здатні забез- печити самоусвідомлення народу. Необхідна, вважав Франко, єдина комплексна програма, спрямована на національне самоусвідомлення народних мас, на відродження і консолідацію української нації. «Наш голосний, фразеологічний та в біль- шій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизм, — стверджує публіцист Франко, — мусить уступити місце поважному, мовчазно- му, але глибоко відчутному народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею». У Франковому розумінні ділами, працею «попертий патріотизм» — це повсякденна, систематична, здійснювана згідно з виробле- ною програмою робота національно свідомої української інтелігенції над піднесенням куль- турної, історичної та політичної свідомості як галицьких, так і наддніпрянських українців. Минав шостий рік від часу заснування (не без його активної підтримки й участі) Русько- української радикальної партії (РУРП), проте в суспільно-політичних поглядах Івана Фран- ка соціалістично-федералістичні постулати надто повільно відступали під натиском націо- нально-державницької ідеї, що її наполегливо намагалися впровадити ініціатори створення РУРП, русько-українські молоді радикали-од- нопартійці. Франко важко, в сумнівах і триво- гах переосмислює свої погляди і поволі сходить із соціалістично-радикальної дороги на націо- нально-демократичний шлях, поступово визна- чаючи для своєї суспільно-політичної і літера- турно-наукової діяльності національно-культу- рологічні та соборно-демократичні пріоритети. Світоглядна зміна ідейно-політичних орі- єнтирів відбувалася у Франка еволюційно. Певною мірою цю зміну прискорила смерть 2 липня 1895 р. його світоглядного керманича Михайла Драгоманова, який мав на Франка особливий ідеологічний та морально-психоло- гічний вплив. Більше того, Драгоманов здій- снював постійний контроль над суспільно-по- літичною свідомістю значної частини наддні- прянської і, особливо, галицької інтелігенції. Іван Франко в листі до Агатангела Крим- ського в серпні 1898 р. підтверджує, що по- кійний Драгоманов, без сумніву, мав на нього вплив, але «більш негативний, як позітівний»: «Реасумуючи все, що лишилось міні в пам’яти з єго впливу, я сказав би, що він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводарем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди бо- лючо цьвігав мене». Щоправда, в листі від 12 лютого 1907 р. до вдови Драгоманова Людмили Франко зізна- вався, що, попри «незаслужені закиди й доко- ри», якими Драгоманов постійно і деспотично закидав його протягом кількох десятиліть, він вважав його своїм провідником у виробленні світогляду, «правдивим учителем», який виво- див українську інтелігенцію «на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації». Згодом, через 11 років після смерті Драго- манова, Франко в статті «Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова» наголосить, що «в його духовім арсеналі не було поняття нації як чогось органічного, історично конечного, нерозривного і вищого над усяку територіаль- ну організацію, чого не заступимо ніякою не опертою на ній автономією». Саме і передусім під впливом соціалістич- но-федералістичних ідей Михайла Драгома- нова Іван Франко, Михайло Павлик та інші радикали-«федералісти» обстоювали спіль- ну польсько-українську територіальну авто- номію Галичини, тоді як їхні однопартійці — члени Русько-української радикальної партії (РУРП), молоді радикали-державники на чолі з В’ячеславом Будзиновським, Юліяном Ба- чинським, Володимиром Охрімовичем та ін. вже замислювали зміни в партійній програмі, пропонуючи визначити кінцевою метою своєї політичної боротьби виборення української незалежної держави. І свого ці, за висловом Івана Франка і Михайла Павлика, «завзяті на- ціоналісти», «радикали націоналістичні» таки добилися. ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 2 29 ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ НАН УКРАЇНИ На ІІ з’їзді Русько-української радикальної партії, що відбувся в перших числах жовтня 1891 р., за наполяганням молодих радикалів- державників, передусім Юліяна Бачинського, ідею української державності було заявлено в проєкті політичної програми партії. А на IV з’їзді РУРП (28—29 грудня 1893 р.) запаль- ний двадцятирічний Юліян Бачинський таки домігся, щоб партія внесла в нову програму формулювання про «повну самостійність по- літичну русько-українського народа». Отже, боротьбу за політичну незалежність українського народу — за «Українську Дер- жаву» вперше було проголошено політичною партією в Галичині завдяки молодим її членам та учасникам студентського товариства «Січ», яких Іван Франко свідомо сторонився. Як і Михайло Павлик, Іван Франко вважав, чита- ємо у їхній спільній статті «Наше москвофіль- ство», що важливіше зосередитися на куль- турно-просвітницькій роботі — віддавати «всі свої сили роботі над воздвигненням добробу- ту, освіти й письменства русько-українського народу…». Франко не сприйняв і книгу Юліяна Бачин- ського «Україна irredenta (по поводу емігра- ції). Суспільно-політичний скіц», яка вийшла друком у Львові в 1895 р. Більше того, він при- пинив видрук цієї праці в редагованому ним і М. Павликом часописі «Народ». Юліян Бачинський, хоча і знав про нега- тивне ставлення Франка до його радикальних ідей, а саме до ідеї досягнення «повної політич- ної незалежності українського народу», все ж вирішив передати цю книгу особисто своєму старшому партійному товаришеві. Про еволюцію ідеологічних орієнтирів та світоглядних позицій Івана Франка, а головне, про його здатність змінювати свої погляди і переконання з огляду на зміни в суспільно-по- літичній атмосфері свідчить і те, що він врешті солідаризувався з молодими радикалами-дер- жавниками і навіть опублікував свої мірку- вання з приводу книги «Україна irredenta» в своєму журналі «Житє і Слово». Правда, лише через два роки після її виходу у світ. З’явилася ця стаття з однойменною назвою «Україна irre- denta» наприкінці 1896 р., тоді ж, коли і стаття «З кінцем року». У ній Франко визнає, що пра- ця Юліяна Бачинського важлива для нього «як факт нашого політичного життя, як прояв на- ціонального почуття і національної свідомос- ті», тому ці відчуття, ці потреби розуму і душі «родять великі історичні події». Такою «вели- кою історичною подією», пише Іван Франко, буде «потреба політичної самостійності Укра- їни». І далі Франко висловив позицію свою та соціалістів-федералістів, передусім Михайла Драгоманова, уточнюючи своє розуміння тер- міну «політична самостійність»: «Звісно, тер- мін «політична самостійність» не треба розу- міти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність створення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою». По суті, Франко повторює думки свого вчи- теля Михайла Драгоманова, зокрема згадує його проєкт всеросійської політичної програми «Вільна спілка», в якій національне питання не мало «надто великої ваги». Головний акцент у ній було зроблено на культурних й економічних потребах громад і територій. Проте, згадуючи статті Драгоманова «Чудацькі думки» і «Лис- ти на Наддніпрянську Україну», Франко наго- лошує на тому, що він багато зробив для того, щоб розбудити в народі національне почуття. І лише тоді, коли національне почуття набуде по- тужної сили, пише Іван Франко, «і здобуде собі політичного ґрунту скільки зможе, політична самостійність стане питанням часу…». Як бачимо, домінантний у його політичному мисленні соціальний фактор відступає поволі на задній план, а національні пріоритети по- силюються. Зміна соціально-радикальних по- глядів та переконань Івана Франка засвідчила його складну світоглядну еволюцію і зумовила вихід із Русько-української радикальної пар- тії. Франко переконався, що праця РУРП, як і всіх партій у Галичині, на політичному полі над «політичним і громадським освідомлен- ням народу» ведеться, як напише він у статті «З новим роком» (1897), «слабо, прихапцем, спорадично, що робить її не загал партії, а пару одиниць, напружуючи до крайності свої сили, 30 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (2) ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ НАН УКРАЇНИ жертвуючи багато зі своєї кишені, наражаючи своє здоров’я і свою свободу». Про свій вихід із РУРП Іван Франко заявив на ІХ з’їзді партії, який відбувся у Львові 17— 18 грудня 1899 р. Проте він не радив відмов- лятися від радикальної програми, більше того, пропонував «витворити нову поступову пар- тію» і переконував однопартійців приєднатися до неї. Його пропозицію підтримала невеличка група однопартійців — націонал-радикали на чолі з В. Охримовичем і В. Будзиновським та члени президії політичного товариства «На- родна Рада» на чолі з Юліяном Романчуком, а головне — його підтримав Михайло Гру- шевський. У грудні 1899 р. вони заснували Українську національно-демократичну партію (УНДП). Після широкого обговорення проєк- ту програми, організації і тактики нової партії, в якому активну участь брали і Франко, і Гру- шевський, було запропоновано внести до «Но- вої програми» зобов’язання домагатися для «цілого українсько-руського народу» культур- ної, економічної і політичної самостійності, а головне, об’єднання величезної етнічної маси українського народу в «одноцільний національ- ний організм». Ці формулювання належали, очевидно, пе- редусім Івану Франку та Михайлу Грушев- ському, про що свідчать, зокрема, їхні статті: «Одвертий лист до галицької молодежі» та «Галичина і Україна». Як бачимо, у програмі, точніше у вступі до «Народної програми», передбачено досягнен- ня передусім культурної і лише потім політич- ної самостійності, а згодом об’єднання всього українського народу в цілісний «національний організм». У своєму «Одвертому листі до га- лицької молодежі» Франко закликає її та за- галом українську інтелігенцію «витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний орга- нізм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…». А для цього, стверджує Іван Франко, необ- хідно виконати величезне національне і куль- турне завдання: задовольнити всі духовні по- треби величезної етнічної маси, а саме, роз- будувати українське національно-культурне життя на всіх частинах української землі. Тіль- ки в процесі здійснення цієї великої праці на всій етнографічній території, населеній укра- їнським народом, витворюватиметься укра- їнська нація як «суцільний культурний орга- нізм» і стане реальною можливість виконання головного історичного завдання: «здвигнення нашої національної будови в усій її цілості». А вже наступного, 1906, року, після Франко- вого звернення до галицької молоді, Михайло Грушевський у статті «Галичина і Україна» за- кличе українську інтелігенцію Галичини до- лучитися до роботи над зближенням обох час- тин України — Галичини і Наддніпрянщини та піднесенням культурної, історичної і полі- тичної свідомості наддніпрянських українців. Вказуючи на потребу ще тіснішого зближен- ня з Наддніпрянською Україною, Михайло Грушевський просить галицьку суспільність напружити всі свої духовні й інтелектуальні сили, «аби зостатися в найтіснішому контакті з Україною, лишитися нероздільною частиною національного в національнім руху, активним учасником в культурній українській роботі». Обоє — і Франко, і Грушевський — обсто- ювали нагальну потребу концентрації в ін- тересах українського національного розвою національних сил обох частин української території — Наддніпрянської України і Гали- чини — задля розвитку в народних масах по- чуття всеукраїнської єдності, духовної спорід- неності, національної солідарності. Виробити прагнення до національної монолітності, до культурного національного єднання можливо, вважали ці авторитетні українські інтелектуа- ли, за умови накопичення культурно-наукових сил та усвідомлення національних завдань пе- реважною частиною народних мас. На жаль, активних учасників культурно-на- укової української роботи було не так уже й багато як у Галичині, так і в Наддніпрянській Україні. Саме тому, аби поповнити ряди націо- нально свідомих діячів культури, науки, літера- тури, освіти — ряди культурних націоналістів, Іван Франко закликає галицьку молодь «до ін- тенсивної, невсипущої праці над собою самими». ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 2 31 ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ НАН УКРАЇНИ Передусім це набуття теоретичних і практичних знань і навичок, таких необхідних для «здвижен- ня нашої національної будови в усій її цілості». В «Одвертому листі до галицької молоде- жі» (1905), а також ще раніше, зокрема у статті «Поза межами можливого» (1900), чуємо го- лос національного державника, який ратує за вироблення цілісної програми «виховання дер- жавницької національної свідомості» та орієн- тує співвітчизників на боротьбу за здобуття в майбутньому незалежності України. Водночас «Франко у своїй націєсофії, — стверджує Євген Нахлік, — не замикався на націєцентризмі, не вважав розвиток нації са- модостатньою і кінцевою метою еволюції люд- ства, а прозірливо допускав у майбутньому можливість добровільних міжнаціональних об’єднань (союзів), розглядаючи всебічний і повний розвиток нації як неодмінний і неми- нучий етап до вселюдської єдності». Але тоді — наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. — націєцентризм відповідав викликам і завданням, які постали перед діячами наці- онально-політичного руху і полягали в тому, «щоби Україну зробити політичною силою». Як засвідчила згадана стаття «З кінцем року», Іван Франко відчув і усвідомив: настав той час, коли народне життя досягло такого ступеня розвитку, що для того, аби «зробити з тих мас політичну силу», потрібно «більших засобів, подвоєння енергії, вищого ступня технічного і наукового підготованя». Отже, вищий ступінь розвитку суспіль- ства зумовлює та передбачає і вищий ступінь технічного й наукового процесу культурно- го «освідомленє і розбуджуванє мас». Тому Франко і стверджує, що ні «фіра книжок», ні «копиця брошур», ні «півкопи послів» — депу- татів Галицького крайового сейму і Державної Ради Австро-Угорської монархії, «ані тисяча шкіл» з українською мовою навчання, «ані тисячі віч» не спроможні кожне окремо збу- дити народ і перетворити цю величезну етніч- ну масу на культурний організм та політичну націю. Втім, Франко не виключає проведення таких одноразових акцій з політизації україн- ського народу, як «віча і збори, агітація вибор- ча і праця по громадах, поміч правна і лікар- ська, публіцистика, газети і брошури», а також «вища література і наукова праця». Згадуючи про наукову працю, Іван Франко мав передусім на увазі Академію наук — так він у цій статті називає Наукове товариство імені Шевченка у Львові. Академія наук не ви- падково з’являється в статті «З кінцем року» в переліку малоефективних акцій, тобто таких, які не спроможні окремо вплинути на самоус- відомлення народу, хоча в той час уже відбула- ся переорієнтація Товариства за наполяганням одного з його чільних фундаторів Олександра Кониського і за активної участі Михайла Гру- шевського на науково-дослідницьку і видавни- чу діяльність. Особливо активно і наполегливо обстою- вав перетворення Товариства імені Шевченка на Наукове товариство Олександр Конись- кий — «перший по-справжньому український соборник», який, за словами Ігоря Гирича, «стояв біля колиски формування в Галичині ембріонів спільної всеукраїнської культури, об’єднаної літературної мови, спільної худож- ньої літератури, єдиної національної науки, синхронізованої суспільно-політичної діяль- ності на міжнародній арені». Олександр Кониський, як і, звісно, наддні- прянець Володимир Антонович, знайшли в особі Михайла Грушевського однодумця, пер- спективного організатора національної науки. Михайло Грушевський, якого було обрано на кафедру української історії Львівського уні- верситету багато в чому завдяки зусиллям того ж Володимира Антоновича, Олександра Бар- вінського та Олександра Кониського, рішуче взявся за реформування НТШ, залучивши до цієї справи Івана Франка. Звичайний член НТШ з 1895 р. Іван Фран- ко у статті «З новим роком» (1897) писав: «З усього того, що тепер робиться в Галичині, крім праці над усвідомленням і політичним згурту- ванням мас народних, найвартніші, по-моєму, ті початки систематичної праці наукової, яку зорганізував при Науковім Тов. ім. Шевченка проф. Грушевський і яка тепер здобуває і това- риству, і цілому нашому народу признання…». 32 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (2) ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ НАН УКРАЇНИ Михайло Грушевський та Іван Франко — це ті активні діячі із середовища освіченого по- коління в Галичині, які взялися за відтворення ідеї нації як живої основи в житті рідного на- роду, відродження самобутньої української на- ціональної цивілізації. Австралійський дослід- ник питань європейської етнічності та націо- налізму Джон Гатчінсон у праці «Культурний і політичний націоналізм» цих, заряджених на виконання величної програми національно- культурної ідентифікації України та набуття нею статусу самостійної національної держа- ви, видатних діячів культури, науки і літерату- ри називає «культурними націоналістами». Для культурних націоналістів, аристократів духу, за визначенням філософа Карла Ясперса, благо вітчизни, її свобода і процвітання, роз- квіт мови, освіти, науки, культури, мистецтв, культивування національних почуттів, загли- блених у народну культуру, історію, затаєних у народних піснях, переказах, легендах, у зви- чаях, обрядах — це ті непроминальні ціннос- ті та «функціональні стимули» (Х. Ортега-і- Гассет), завдяки яким і формується «динаміч- на духовна єдність». Речниками українського культурного наці- оналізму, культурними націоналістами були, вважає Джон Гатчітсон, Михайло Грушев- ський, Іван Франко і Михайло Драгоманов, а найважливішим осередком культурного наці- оналізму — Наукове товариство ім. Шевченка в Галичині. «Засноване в 1873 році і назване іменем Шевченка, символа українського від- родження, Товариство з початку орієнтувалося на розв’язання досить скромних завдань: спри- яти відродженню української мови і літератури та здійснювати видавничу діяльність, — пише Гатчінсон. — Але незабаром воно перетворило- ся з елітарного академічного центру на широке сімейство організацій, діяльність яких набула суспільно-політичної спрямованості: по-перше, воно поставило собі за мету націоналізацію на- селення України, що перебувало під польським та російським урядуванням, і по-друге, — його об’єднання в незалежній державі». Отже, Іван Франко, цей видатний вчений- інтелектуал, жив і діяв, мислив і творив з пе- реконанням, що здобуття державності немис- лиме без відродження і нарощення культур- но-духовного потенціалу нації і перетворення її на «суцільний культурний організм». Саме культурно-духовна енергія нації є чи не най- головнішою рушійною силою і тією колосаль- ною потугою, яка здатна забезпечити консолі- довану єдність громадян України і наш цивілі- заційний поступ як суверенної європейської держави. Дякую за увагу! Mykola H. Zhulinskiy Shevchenko Institute of Literature of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine ORCID: https://orcid.org/0000-0003-1566-4259 IVAN FRANKO AND THE PROBLEM OF NATIONAL AND CULTURAL IDENTIFICATION OF UKRAINE Speech at the anniversary session of the general meeting of the National Academy of Sciences of Ukraine, dedicated to the 150th anniversary of the Shevchenko Scientific Society, December 8, 2023 Cite this article: Zhulinskiy M.H. Ivan Franko and the problem of national and cultural identification of Ukraine. Visn. Nac. Akad. Nauk Ukr. 2024. (2): 26—32. https://doi.org/10.15407/visn2024.02.026

Similar Items