"Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь
У статті проаналізовано Указ Президента України В. Зеленського «Про історично заселені українцями території Російської Федерації» і окреслені ним завдання для науковців. Оцінюючи документ як політичну відповідь України, автор показує історичну безпідставність спроб Путіна використовувати «історію...
Збережено в:
| Дата: | 2024 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2024
|
| Назва видання: | Вісник НАН України |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201787 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | "Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь / В.М. Литвин // Вісник Національної академії наук України. — 2024. — № 3. — С. 12-29. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-201787 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2017872025-02-01T17:43:14Z "Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь Литвин, В.М. Статті та огляди У статті проаналізовано Указ Президента України В. Зеленського «Про історично заселені українцями території Російської Федерації» і окреслені ним завдання для науковців. Оцінюючи документ як політичну відповідь України, автор показує історичну безпідставність спроб Путіна використовувати «історію під замовлення» з метою обґрунтування дальшого нарощування агресії під приводом захисту території та населення історичної Росії, що фактично зводиться до заперечення права на існування Української держави та її народу, а відтак до викличного нехтування міжнародним правом і, власне, історичною правдою у намаганнях відтворити Російську імперію. The article analyzes the Decree of the President of Ukraine V. Zelenskyi «On the territories of the Russian Federation historically inhabited by Ukrainians» and the tasks outlined by it for scientists. Evaluating the document as Ukraine’s political response, the author shows the historical groundlessness of Putin’s attempts to use «history to order» in order to justify the further escalation of aggression under the pretext of protecting the territory and population of historical Russia, which in fact amounts to denying the right to the existence of the Ukrainian state and its people, and therefore to the flagrant disregard of international law and the actual historical truth in efforts to recreate the Russian Empire. 2024 Article "Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь / В.М. Литвин // Вісник Національної академії наук України. — 2024. — № 3. — С. 12-29. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. 1027-3239 DOI: doi.org/10.15407/visn2024.03.012 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201787 uk Вісник НАН України Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті та огляди Статті та огляди |
| spellingShingle |
Статті та огляди Статті та огляди Литвин, В.М. "Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь Вісник НАН України |
| description |
У статті проаналізовано Указ Президента України В. Зеленського «Про
історично заселені українцями території Російської Федерації» і окреслені
ним завдання для науковців. Оцінюючи документ як політичну відповідь
України, автор показує історичну безпідставність спроб Путіна використовувати «історію під замовлення» з метою обґрунтування дальшого
нарощування агресії під приводом захисту території та населення історичної Росії, що фактично зводиться до заперечення права на існування
Української держави та її народу, а відтак до викличного нехтування міжнародним правом і, власне, історичною правдою у намаганнях відтворити
Російську імперію. |
| format |
Article |
| author |
Литвин, В.М. |
| author_facet |
Литвин, В.М. |
| author_sort |
Литвин, В.М. |
| title |
"Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь |
| title_short |
"Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь |
| title_full |
"Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь |
| title_fullStr |
"Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь |
| title_full_unstemmed |
"Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь |
| title_sort |
"історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| publishDate |
2024 |
| topic_facet |
Статті та огляди |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/201787 |
| citation_txt |
"Історія під замовлення" для російської агресії: українська відповідь / В.М. Литвин // Вісник Національної академії наук України. — 2024. — № 3. — С. 12-29. — Бібліогр.: 59 назв. — укр. |
| series |
Вісник НАН України |
| work_keys_str_mv |
AT litvinvm ístoríâpídzamovlennâdlârosíjsʹkoíagresííukraínsʹkavídpovídʹ |
| first_indexed |
2025-07-17T09:13:51Z |
| last_indexed |
2025-07-17T09:13:51Z |
| _version_ |
1837884907252088832 |
| fulltext |
12 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
«ІСТОРІЯ ПІД ЗАМОВЛЕННЯ»
ДЛЯ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ:
УКРАЇНСЬКА ВІДПОВІДЬ
У статті проаналізовано Указ Президента України В. Зеленського «Про
історично заселені українцями території Російської Федерації» і окреслені
ним завдання для науковців. Оцінюючи документ як політичну відповідь
України, автор показує історичну безпідставність спроб Путіна вико-
ристовувати «історію під замовлення» з метою обґрунтування дальшого
нарощування агресії під приводом захисту території та населення істо-
ричної Росії, що фактично зводиться до заперечення права на існування
Української держави та її народу, а відтак до викличного нехтування між-
народним правом і, власне, історичною правдою у намаганнях відтворити
Російську імперію.
22 січня 2024 р., в День Соборності України, Президент Украї-
ни Володимир Зеленський підписав указ «Про історично засе-
лені українцями території Російської Федерації» з метою виро-
блення та реалізації плану дій щодо збереження національної
ідентичності українців у Російській Федерації, в тому числі на
історично населених ними землях (Кубані, Стародубщині, Пів-
нічній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодар-
ського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської,
Ростовської областей Російської Федерації)1. Визначені ним
завдання безпосередньо стосуються наукового співтовариства:
збирання та вивчення фактів і свідчень про злочини, вчинені
проти українців, що проживають (проживали) на територіях
Росії, історично населених етнічними українцями, про полі-
тику примусової русифікації, політичні репресії та депортації
щодо українців, відновлення та збереження історичної пам’яті;
активізація роботи з протидії дезінформації та пропаганді РФ
щодо історії й сьогодення українців у Росії та всіх поневоле-
них нею народів, підготовка і проведення заходів, спрямованих
на розвінчування російських міфів про Україну; забезпечення
підготовки й поширення в Україні та світі матеріалів про понад
1 Про історично населені українцями території Російської Федерації:
Указ Президента України від 22.01.2024 № 17/2024. https://www.
president.gov.ua/documents/172024-49513
doi: https://doi.org/10.15407/visn2024.03.012
ЛИТВИН
Володимир Михайлович —
академік НАН України, доктор
історичних наук, професор,
головний науковий співробітник
Інституту історії України
НАН України
СТАТТІ СТАТТІ
ТА ОГЛЯДИТА ОГЛЯДИ
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 13
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
тисячолітню історію українського державот-
ворення, історичні зв’язки земель, населених
етнічними українцями, з українськими наці-
ональними державними утвореннями в різні
історичні періоди; висвітлення у навчальних
програмах і підручниках для закладів освіти
правдивої історії етнічних українців на істо-
рично населених ними землях у межах РФ.
Змушені констатувати: поки що указ було
сприйнято як черговий новинний рядок в ін-
формаційному полі. Очевидно, насамперед
тому, що мало хто в Україні, крім вузького кола
істориків, зрозумів його суть і нагальну потре-
бу. Та й spatial history (просторова історія), яка
на Заході за останні десятиліття набула важли-
вого наукового звучання, в Україні ще не «за-
служила» на предметну увагу2. Не звернули
увагу на цей акт і західні політики та науковці,
які активно цікавляться українською історією,
в тому числі в контексті сьогодення. Лише по-
одинокі європейські ЗМІ відгукнулися на ньо-
го коментарями.
Наприклад, журнал The Spectator (це якісне
консервативне видання, засноване ще 1828 р.,
накладом понад 90 тисяч та з 2 млн щомісяч-
них переглядів) опублікував статтю британ-
ського політолога М. Галеотті, який охаракте-
ризував указ як «абсурдний і неприхований
виклик Москві», що «дивним чином перегу-
кується з риторикою Путіна»3. Але якщо пу-
тінське поняття захисту російських громадян
українського походження сприймається ним
як такі собі «претензії самого Путіна на право
захищати інтереси росіян в Україні», то у фор-
мулюванні Зеленського про поневолені націо-
нальні меншини в Росії він вбачає «небезпеч-
ний заклик до використання російських людей
для розпалювання міжетнічного напруження
й фрагментації Федерації»4. Що, мовляв, дає
додаткові підстави російській стороні напо-
лягати на правильності початку «спеціальної
2 Єкельчик С. Просторова історія: українська перспек-
тива. Народна творчість та етнологія. 2018. № 5.
С. 59—65.
3 Galeotti M. Why is Zelensky echoing Putin’s rhetoric?
The Spectator. 22.01.2024. http://surl.li/reybb
4 Там само.
воєнної операції», тобто війни проти україн-
ського народу. Немає сумнівів, що дедалі важ-
ливішого значення в ній набуватиме «бороть-
ба культур» (the struggle of cultures). Як пише
Berliner Zeitung, «конфлікт в Україні яскраво
ілюструє, як вікові історичні наративи можуть
бути адаптовані під потреби поточних подій»5.
Заперечуючи саме право на існування укра-
їнської нації, Путін у 2021 р. опублікував стат-
тю про історичну єдність росіян і українців, у
якій заявив, що Україна в її нинішніх кордо-
нах була створена більшовиками на початку
ХХ ст. Цей «історичний пасаж» перетворився
для нього на ідею-фікс, він безупинно нагро-
маджує на ній свої чергові «розвідки» віднос-
но долі «молодшої сестри/брата»: України до
більшовиків не існувало, більшовики пере-
дали Україні землі історичної Росії, до яких
належить усе Лівобережжя і Київ; теорія про
українців як окрему націю зародилася в Поль-
щі, а просував її австрійський генштаб перед
Першою світовою війною; українці — це час-
тина єдиного російського народу; на Донбасі
ми захищали «свій народ, себе, свою батьків-
щину і своє майбутнє». І за усім цим — висно-
вок: «Україна у певному сенсі — штучна дер-
жава, створена волею Сталіна»6. Залишилося
лише перейти до твердження, що українці не
мають природного права називатися народом
і нацією. Услід за ним — Д. Медведєв зі своїми
«тезами»: «ми захищаємо нашу країну, наших
людей, території, які є інтегральною частиною
нашої держави, які були у складі нашої дер-
жави протягом століть і які у нас спробували
відібрати». Тому «сьогодні вирішується доля
нашої країни»7.
Зрештою, кремлівська доктрина «русского
мира»8 демонструвала зазіхання чи не на всі
5 Butylin N. Selenskyj nennt russische Regionen von Uk-
rainern bewohntes Land — Kreml empoert. Berliner Zei-
tung. 23.01.2024. http://surl.li/reyez
6 The Vladimir Putin Interview. Tucker Carlson Network.
08.02.2024. http://surl.li/reyoc
7 Медведев: Россия на СВО защищает свои историче-
ские земли. Коммерсантъ. 19.02.2024.
8 Вислів «русский мир» вперше з’являється в «Слові
на оновлення Десятинної церкви» (ХII ст.), де його
використано у значенні «Русь» або «Русская земля».
14 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
великі українські міста, за винятком хіба що
центрального і західного регіону, а останнім
часом уже на всю Україну. Призначення всього
цього спектра «історичних наративів» очевид-
не: легітимізувати напад на Україну, показати,
що російське керівництво «грає за правила-
ми», які воно ж і встановило, обґрунтувавши
законність вторгнення маніпуляцією історич-
ними фактами.
Отже, проєкція минулого на сьогодення ви-
явилася першим кроком до чогось більшого,
ніж просто риторична агресія, — до війни; до
війни, в якій «жертва» виявилася винуватою
ще й тим, що чинить опір. Ось чому навіть аме-
риканський журналіст Такер Карлсон після
інтерв’ю з Путіним змушений був відмежува-
тися від його історичних «екскурсів» заявою:
мені вкрай не сподобалася вся частина роз-
мови з Путіним, у якій він просто намагався
Наступного разу він трапляється через 800 років у
статті М. Костомарова «Две русские народности».
Сучасна доктрина «русского мира» народилася в
1990-ті роки як відповідь на колективну кризу іден-
тичності після розпаду СРСР і крах комуністичної
ідеології. Згодом її презентував Путіну кремлівський
ідеолог В. Сурков. Російська влада проголосила себе
оберігачем і захисником «русского мира» безвіднос-
но до політичних кордонів Росії, перетворила його на
інструмент реалізації заявки «про наше бажання роз-
ширюватися», оскільки Росії «тісно і нудно» в її ни-
нішніх кордонах (В. Сурков). Сакралізація «русско-
го мира» відбувається не в останню чергу через його
ототожнення зі «Святой Русью», в якій «Росія, Укра-
їна, Білорусь — це і є свята Русь». Відповідно, міф
про «триєдиний народ» заперечує Україну як таку.
Втім, значна частина дослідників вважають, що нія-
кої послідовної доктрини «русского мира» не існує
(М. Ларюель визначає її як floating signifier (плаваю-
че означення) залежно від аудиторії й контексту;
Н. Василевич вважає, що ідеологія «русского мира»
призначена насамперед для підтримки авторитарно-
го режиму Путіна). Отже, концепцію «русского
мира» було штучно інспіровано Кремлем для ви-
правдання незмінності влади та її територіальних ам-
біцій, а з 2022 р. вона стала складовою войовничої
риторики й агресії. Вибір України не бути частиною
«русского мира» і є причиною війни проти неї (де-
тальніше на цю тему див.: Кордочкин А. Конец рус-
ского мира. Новая газета. 07.02.2024).
очорнити Україну. Це найтупіша річ, яку я ко-
лись чув (виділено автором).
Києву давно вже час на повний голос нага-
дати історичну правду, в тому числі про низку
нинішніх російських територій, здавна заселе-
них українцями, погоджуючись при цьому з
оцінками вітчизняних фахівців (етносоціолог
Ю. Кононенко), що президентський указ «слід
сприймати скоріше як елемент внутрішньої
української політики» і симетричну політичну
відповідь Путіну, який оголосив про «приєд-
нання історичних територій» 9. На нашу думку,
цей указ міг би бути ґрунтовніше опрацьований
у науковому плані, а також кореспондуватися
з ініційованим президентом законопроєктом
№ 10425 «Про деякі питання у сфері міграції
щодо підстав і порядку набуття та припинення
громадянства України». За цією законодавчою
ініціативою множинне громадянство пропо-
нується поширити на всіх, «хто в періоди різ-
них хвиль еміграції вимушено залишив рідну
землю, опинившись у Європі, США, Канаді,
країнах Азії, Латинської Америки, … усіх, у
чиїх жилах тече українська кров і в чиїх грудях
б’ється вільне серце. Українці за походженням,
які давно довели, що є українцями за духом. І
після багатьох років очікування вони нарешті
мають стати українцями й за паспортом».
Згідно з переліком держав (33), громадяни
яких отримають право в Україні на множинне
громадянство, «поневолені» українці в Росії
позбавлені такої перспективи на весь період дії
воєнного стану та ще на 24 місяці після його
закінчення (втім, з проєкту взагалі «випали»
40-тисячна українська діаспора в Австралії,
500-тисячна — в Ізраїлі, майже 800-тисячна —
в Казахстані). Мабуть, риторичним виглядати-
ме питання, яку цінність становитиме для них
указ «Про історично заселені українцями те-
риторії Російської Федерації». Тоді як за Все-
російським переписом 2020—2021 рр., україн-
ці в РФ є третім за чисельністю, після росіян
і татар, етносом: 3,34 млн, або 3 % населення
9 Цит. за: Системная политика в данном вопросе от-
сутствовала, результат печальный. Новая газета. Ев-
ропа. 23.01.2024. http://surl.li/rfcsp
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 15
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
країни. І це лише ті, які не відцуралися своєї
національності і прабатьківщини.
Разом з тим і чи не в першу чергу позитивне
значення указу полягає в тому, що він свідчить
про державну увагу до проблеми українства в
РФ і покликаний активізувати дослідження,
причому надати науковій роботі в цій сфері
системного й комплексного характеру. Вра-
ховуючи політичну чутливість і загостреність
теми, особливо коли «авторитетні наукові
джерела», до яких, як бачимо, апелюють най-
вищі російські посадовці, часто виявляються
інструментами зловживань в обґрунтуванні
їх практичної поведінки, але сприймаються
на віру в атмосфері ідеологічного пресування,
формують у російських громадян (не виключе-
но, що й українського походження) спотворе-
не світосприйняття, яке далеке від історичної
правди. За такої системи будь-які продукова-
ні Кремлем історичні настанови виявляються
лише пізнішою фальсифікацією фактів. Відтак
усе населення РФ змушене обстоювати й го-
ворити щось протилежне тому, що воно, мож-
ливо, раніше знало і сьогодні бачить навколо
себе. А що вже казати про широку зарубіжну
аудиторію, знання якої про Україну переважно
пов’язані з Чорнобилем, а тепер з війною.
Не буде перебільшенням стверджувати, що
панівна російська еліта послуговується при-
думаною історією і культурою для тримання у
невіданні власного народу. Як у романі-притчі
І. Боровикова «Забуття», в якому описано кра-
їну, що пережила страшну війну й спеціально
відмовилася від пам’яті про неї заради психо-
логічного благополуччя. Пристрої знищення
пам’яті — найважливіші предмети побуту в
цій країні, вони допомагають позбуватися не
лише важких історичних, а й будь-яких інших
неприємних спогадів. І ця країна абсолютної
безтурботності, інфантильності, відсутності
найменших неприємних обставин мала назву
«Гармонія». Або як у фантастичному романі
М. Галіної «Автохтони», присвяченому проце-
сам викривлення інформації: людина не може
проникнути крізь сплетіння легенд, які при-
думують екскурсоводи для туристів, а місцеві
жителі їх сумлінно переймають і стають жерт-
вами віри в сумнівні історії, відмовляючись від
протидії злу.
Конформізм і комфорт (слова від одного ла-
тинського кореня) скоріше за все немало впли-
нули на формування в РФ колективістського
населення і сакралізацію влади в ній. Як на-
слідок, війна, яку розв’язала одна людина і яка
стала випробуванням для всього цивілізова-
ного світу, схоже, набуває значення головної
цінності Росії. Послання Путіна Федеральним
зборам 29 лютого 2024 р. вказує на те, що ві-
йна стає нормою і необхідністю. В країні не
залишилося іншої моделі розвитку, крім мо-
білізаційної. І не факт, що після Путіна, який
уже зарекомендував себе як президент війни,
відбудеться відхід від неї.
Разом з тим, потрібно бачити, що від 10 до
20 % росіян, переважно у великих містах, не
сприймають його політики. Тільки за останні
шість років прямих репресій у РФ зазнали по-
над 116 тис. людей, 11 442 з них переслідували
за кримінальними статтями, а 105 тис. при-
тягли до адміністративної відповідальності за
висловлювання та участь у мітингах. У путін-
ській Росії вже засудили більше людей, ніж за
«антирадянщину» при Хрущові й Брежнєві
(4 883 особи, з них в РСФРР — 3 234 особи).
У 2018—2023 рр. в суди надійшли справи щодо
5 613 росіян за звинуваченнями їх в «екстре-
мізмі», «виправданні тероризму», «фейках» і
«дискредитації армії»10.
Для вчених, які займаються осмисленням
епохи постправди 11, Росія якраз є підходящим
«об’єктом» для такої роботи. Суспільно-полі-
тична атмосфера виразно засвідчує існування
в ній відмінності між видимістю (позірністю) й
реальністю, коли видимість видають за реаль-
ність, вільне поводження з історичними фак-
10 По делам его. Владимир Путин обошел всех совет-
ских вождей по количеству дел, возбужденных при
нем по «политическим статьям», уступив только
Сталину. Новая газета. 02.03.2024.
11 На тему постправди див., напр.: Фуллер С. Пост-
правда. Знание как борьба за власть. Москва: ВШЭ,
2020; Макінтайр Л. Постправда. Київ: АrtHuss, 2021;
Вілбер К. Трамп і епоха постправди. Київ: Terra In-
cognita, 2019.
16 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
тами — за незалежну правду, що закладається
в основу внутрішньої і зовнішньої політики,
потьмарює масову свідомість, робить її зруч-
ною для влади. Хоча публічний простір у РФ
і без цього тотально контролюється державою,
а центри прийняття рішень (і стратегічних, і
поточних) винесено за контури її інститутів і
вони мають не правовий, а установчий харак-
тер, включно з правосуддям і «законодавчим
органом», які легітимізують задані Кремлем
установки. Нелояльність у країні практично
виключена. За таких обставин путінські «нара-
тиви» минулого та сьогодення України сприй-
маються як аксіома. Інакше й бути не може в
російській реальності, яка все більше набуває
рис тоталітарності.
* * *
Кремлівські аколіти12 (скажімо, В. Медин-
ський, помічник президента РФ і глава Росій-
ського воєнно-історичного товариства; митро-
полит Тихон (Шевкунов) та ін.) по суті проду-
кують «історію під замовлення», і насамперед
саме від них потрібно охороняти історичну
правду. Як майстри інтерпретації, а не знавці
фактів і прибічники елементарної історичної
об’єк тивності, вони нав’язують своєрідне «сус-
пільне правило»: якщо ви любите батьківщи-
ну, то її минуле у вашому викладі й сприйнятті
завжди буде виключно позитивним, по-справж-
ньому показуватиме імперську свідомість, бо
іншої свідомості бути не може13. Звідси і про-
паганда війни пам’яті як звичного явища для
країни, що «піднімається з колін», продуку-
вання міфів про незмінну історичну велич Ро-
сії, підступну сутність Заходу і конкретно «не-
дружніх» країн. Звідси й намагання доводити,
що Україна — не держава, а географічний аре-
ал, який є осердям «русского мира», в цивіліза-
ційні межі якого безцеремонно вторглося НАТО.
12 Аколіт (від грецьк. нерозлучний супутник, поміч-
ник) — у західному християнстві так називають
дрібних церковних прислужників, які допомагають
єпископу під час літургії.
13 Див., напр.: Митрополит Тихон (Шевкунов). Гибель
империи. Российский урок. Москва: Эксмо, 2023.
Росія поставила в центр внутрішньої полі-
тики ідею національної єдності на основі «дов-
гострокової перспективи» (long view), зміст
якої, за визначенням російського науковця
С. Нікольського, «випливає з чесного, етично
усвідомленого прочитання вітчизняної історії
й неспішного розмірковування з російською
філософською художньою літературою»14. На
практиці ж публічні твердження, що «чесна
історія створює необхідність й дозволяє вчи-
ти невивчені у минулому уроки, вирішувати
не вирішені раніше завдання»15, зводяться до
чогось на зразок історії Росії в дусі короткого
курсу «Історії ВКП(б)» в імперському її ви-
кладі. Вона поставлена на службу політиці, пе-
ретворюючи російське суспільство на ірраціо-
нальний натовп, що скеровується вождем, який
ним же призначений, аж до свідомого заохочу-
вання його до підтримки масштабних агресій,
нацьковування на інші країни й народи. На-
чебто для сьогодення писав у своїй доповіді
голова міжнародної комісії з вивчення причин
і характеру балканських війн 1912 та 1913 рр.
барон д’Етурнель де Констан: «Справжні вину-
ватці — ті, хто вводив в оману суспільну думку
й користувався народною неосвіченістю для
збудження тривожних чуток і нагнітання во-
рожнечі, підбурювання своєї країни, а потім й
інших країн до збройного конфлікту. Реальні
винуватці — ті, хто, керуючись власними ін-
тересами або схильностями, постійно твердить
про те, що війна неминуча. Ці люди розв’язали
війну, переконуючи суспільство, що вони без-
силі їй запобігти. Справжні винуватці — ті, хто
жертвує загальними інтересами в ім’я інтересів
особистих, й ті, хто привів свою країну до без-
плідної політики конфлікту і репресій»16.
Народи війни не розв’язують!
Твердження кремлівських аколітів, що
«президент спирається на дуже глибокі знання
14 Никольский С.А. Толпа вместо общества. Об опас-
ности искусственно нагнетаемого псевдопатриоти-
ческого психоза и необходимости «длинного миро-
воззрения». Независимая газета. 12.02.2024.
15 Там само.
16 Дель Понте К. Охота. Я и военные преступники. Мо-
сква: Эксмо, 2008. С. 67.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 17
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
історії», формує судження про історію «саме
на основі першоджерел», для чого «дуже час-
то й багато працює з архівними документами»,
а відтак «історичний світогляд Путіна має не
емоційний характер», здебільшого не співвід-
носяться зі змістом його публічної риторики,
а скоріше свідчать про її політичну заданість,
спотворення й маніпуляцію ним історичними
фактами для виправдання та прикриття його
агресивної поведінки як лідера країни, що не
може бути й надалі в усьому обділеною та ошу-
каною. Залишається хіба що замінити прізви-
ще у відомій фразі: товаришу Сталін, ви вели-
кий вчений (так називалася пісня, яку написав
Ю. Алешковський у 1959 р. і яка була хітом у
студентському середовищі на початку 1980-х).
Показовий приклад: в інтерв’ю американ-
ському журналісту Такеру Карлсону (9 лю-
того 2024 р.) російський президент, поряд з
черговими антиукраїнськими «історичними»
інвективами17, зробив дивовижну заяву з при-
воду того, хто винен у розв’язанні Другої сві-
тової війни. Виявляється, Польща, яка до того
активно «поспівробітничала з Гітлером», але
відмовилася повернути «Данцизький коридор,
який сполучав основну частину Німеччини з
Кенігсбергом і Східною Прусією», хоча «Гіт-
лер умовляв їх віддати мирно, поляки відмо-
вилися». Таким чином, «поляки змусили, вони
загралися і змусили Гітлера почати Другу сві-
тову війну саме з них. Чому почалася війна 1
вересня 1939 р. саме з Польщі? Вона вияви-
лася незговірливою. Гітлеру нічого не зали-
шалося, як при реалізації його планів почати
саме з Польщі». А за «відомим протоколом
Молотова—Ріббентропа» частина належних їй
на той час територій «відійшла Росії, включ-
но із Західною Україною. Росія під назвою
Радянський Союз повернулася таким чином
на свої історичні території». Виходить, що і
Західна Україна, і Західна Білорусь — це все
Росія? Водночас Путін не забув нагадати, що
17 Відомий американський історик, фахівець з історії
Східної Європи Т. Снайдер професійно і водночас
іронічно розклав ці «історичні вправляння» Путі-
на — див.: Як і чому Путін помилявся в інтерв’ю
Карлсону. NV. 18.02.2024. http://surl.li/rfgtx
за результатами війни Польща отримала як
компенсацію «західні, споконвічно німецькі,
території — східну частину Німеччини, части-
ну земель, це західні райони Польщі сьогодні.
І природно, знову повернула вихід до Балтій-
ського моря, знову повернула Данциг, який
став називатися по-польськи»18.
Очевидно, немає потреби доводити, що в
міжнародній політиці довільна інтерпретація
історичних аргументів (а ними Путін мимо-
волі поставив себе на один щабель з Гітлером:
ми ж доводили, що Крим та Донбас — росій-
ські території, наші резони не взяли до уваги
і змусили переконувати в них у силовий спо-
сіб) — вкрай небезпечна справа, пряма загроза
підриву усталеного міжнародного порядку, а
відповідно, закріплених міжнародним правом
кордонів між державами.
Якщо вже зайшла мова про Польщу, то як
приклад можна згадати історію міста Вроцлав
(стара німецька назва — Бреслау). До 990 р.
Вроцлав і вся Сілезія були завойовані поль-
ським князем з династії Пястів Мешком. У
1000 р. його син Болеслав Хоробрий та імпе-
ратор Священної Римської імперії Оттон III
заснували в місті римсько-католицьке єпис-
копство. У 1109 р. німецький імператор Ген-
ріх V виступив проти польських військ, але
зазнав поразки в битві, відомій в історії під
назвою «Собаче поле». Після смерті Болесла-
ва у 1138 р. Вроцлав став столицею князівства
Сілезії. У 1241 р. монголи його зруйнували.
До 1335 р. місто залишалося під владою кня-
зів сілезьких Пястів. Після смерті князя Ген-
ріха VI Доброго Вроцлавське князівство по-
трапило під владу Чеського королівства (Бо-
гемії). З 1335 р. місто було ареною боротьби
між Чехією, Польщею і Угорщиною, а з кінця
ХV ст. разом з рештою Чехії опинилося під
владою Габсбургів. У Веймарській республіці
Вроцлав стає адміністративним центром нової
провінції Нижня Сілезія. У нацистський пері-
од було змінено герб міста і слов’янські назви
його навколишньої території. Значна частина
18 The Vladimir Putin Interview. Tucker Carlson Network.
08.02.2024. http://surl.li/reyoc
18 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
польського, чеського і єврейського населення
потрапила у концтабори.
Звідси питання: хто має право і підстави пре-
тендувати на місто? Поляки, німці, австрійці,
угорці, чехи? А як тоді бути Англії та Франції,
які захопили в ХVI—XIX ст. 2/3 світової тери-
торії: у Британській імперії до 1914 р. населен-
ня метрополії становило майже 45 млн, а коло-
ній — понад 400 млн, у Франції — відповідно
40 і 55 млн, у Німеччині — 68 і 13,3 млн? Ті ж
англійці зберігають Британську співдружність
(об’єднує 53 країни), але не диктатом, а доброю
волею. Причому ніхто у Великій Британії не по-
бивається з того приводу, що треба поширюва-
ти по всьому світу англійську мову, припиняти
факти англофобії або якимось чином боротися
з проголошенням суверенітету окремими краї-
нами, які входять до співдружності.
Опитування Дослідницького центру П’ю
(2020) показало, що кордонами своїх країн
незадоволені багато європейців. З тверджен-
ням про те, що «частина території сусідніх
держав по праву належить нам», погодилися
67 % угорців, 60 % греків, 58 % болгар і турків,
53 % росіян та 48 % поляків. Від цих почуттів
не вільна навіть Західна Європа — так само
висловилися 37 % іспанців, 36 % італійців та
30 % німців. Ті ж угорці можуть заявляти про
свій жаль через Тріанонський договір 1920 р.,
який, на їхню думку, позбавив Угорщину двох
третин території, не вважаючи при цьому, що
зможуть повернути їх собі на практиці19. Про
територіальні проблеми говорять у Німеччи-
ні, Польщі, Латвії, Румунії, Італії, Норвегії.
Територіальні претензії до Росії мають Япо-
нія, Китай, Латвія, Естонія. За підрахунками
американського дослідника Деніела Пайпса, в
Африці налічується двадцять подібних супе-
ре чок, у Європі — 19, на Близькому Сході — 12,
у Латинській Америці — 8. Китай є своєрідним
лідером за їх кількістю — він претендує на сім
ділянок суші, щодо яких у його сусідів існує
інша думка20.
19 Annexation: the return of a dangerous idea. Financial
Times. 24.02.2024. http://surl.li/rfhij
20 Див.: Веселовский С.П. Спорные территории. Мо-
сква: Книжный клуб Книговек, 2010. С. 3—4.
У нормальні часи все це не мало якихось від-
чутних негативних наслідків, але часи зараз
явно ненормальні. Ідея анексії, яка впродовж
тривалого часу була табуйованою у міжнарод-
ній політиці, знову починає обговорюватися. І
не лише обговорюватися, а й реалізовуватися
загарбницьким шляхом. Найбільш показовою
в цьому плані є історія, що сталася у 2014 р. з
Кримом. Особливо з урахуванням мовчазної
згоди більшої частини світу з тим, що серйоз-
них перспектив його повернення до складу
України немає. Під час зустрічі з В. Путіним
у 2018 р. радник Д. Трампа з національної без-
пеки Дж. Болтон почув від нього жорстке ви-
словлювання щодо України: «Він детально
окреслив політичну та військову складову кон-
флікту, а потім перейшов до власне конфронта-
ції, заявивши, що постачання США озброєнь в
Україну є незаконним і що це не найефективні-
ший спосіб вирішення проблеми. Говорити про
Крим він не захотів, даючи зрозуміти, що це
вже історичний факт. Мене, — пише він, — дуже
зацікавило його висловлювання про те, що
Обама у 2014 р. нібито прямо дав Путіну зро-
зуміти, що український конфлікт можна буде
залагодити, якщо Росія обмежиться анексією
Криму. Втім, Обама з якоїсь невідомої причини
передумав, у результаті чого склалася патова
ситуація»21. Яку, схоже, російський президент
потрактував на свою користь у реалізації по-
дальших агресивних планів щодо України.
Людство щонайменше тричі всерйоз спро-
бувало започаткувати міжнародний мир: Ві-
денський конгрес (1814—1815) увінчався ство-
ренням Священного союзу, обмеженого участю
лише християнських держав Європи; Версаль-
ський мир (1919), згідно з яким було створено
Лігу націй (до 1935 р. до неї входило 58 дер-
жав); а за результатами Другої світової війни
засновано ООН, що об’єднує 193 країни. Про-
те все це не позбавило людство від постійних
спроб політичної підміни юридичних понять
суверенітету держав. Показовим у цьому плані
є прагнення сучасних російських правителів
діяти у зовнішньому світі (вестфальському у
21 Болтон Дж. Кімната, де це сталося. Харків: Віват,
2021. С. 174.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 19
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
своїй основі) поза правилами та договорами,
в тому числі про взаємне визнання кордонів,
відстоювати архаїчне, довестфальське розу-
міння суверенітету, з якого ще у ХVІІ ст. вихо-
див філософ Т. Гоббс. В результаті нескінченні
відсилання Путіна «до історичної несправед-
ливості та образ… ніяк не вкладаються в сучас-
ні правові норми, що визначають суверенітет,
і являють собою ніщо інше, як маніпуляцію».
Таке виправлення «історичних несправедли-
востей» за допомогою вторгнення в інші дер-
жави, що, згідно із законодавством більшості
країн, зокрема й Росії, карається кримінально,
є прагненням «до інституційно не обмеженого
домінування над іншими націями». Коли вся
державна міць «підкоряється волі недобросо-
вісного правителя, то це позначається на житті
не лише суспільства, захопленого диктатором,
а й на безлічі інших держав»22.
На наш погляд, не можна обмежуватися
простим, хоча загалом і правильним тверджен-
ням, що Росія не втратила своїх імперських
амбіцій. Проблема значно глибша — протягом
століть російська держава розвивалася й існу-
вала багато в чому завдяки її зусиллям вийти
на власні межі, що вже саме по собі робить про-
цес позбавлення імперського мислення дуже
складним — на рівні державного управління,
міжнародних відносин. Зокрема, про це йдеть-
ся в ґрунтовній академічній праці Є. Лезіної 23.
Змушені погодитися з твердженням доне-
давна кремлівського ідеолога В. Суркова, що
російська держава «давно розучилася, а швид-
ше за все, ніколи і не вміла виживати іншими
способами. Для Росії постійне розширення не
просто одна з ідей, а справжній екзистенціал
нашого історичного буття…». Ось чому він так
упевнений, що вона «отримає свою частку в но-
вому всесвітньому збиранні земель (точніше,
22 Трудолюбов М. Война Путина в Украине показала:
мир, в котором доминируют национальные государ-
ства, устарел и опасен. Но кто из них согласится на
мировое правительство? Медуза. 19.08.2022.
23 Лёзина Е. ХХ век: проработка прошлого. Практика
переходного правосудия и политика памяти в быв-
ших диктатурах. Германия, Россия, страны Цен-
тральной и Восточной Европы. Москва, 2022.
просторів), підтвердивши свій статус одного
з небагатьох глобалізаторів, як бувало в епоху
Третього Риму чи Третього Інтернаціоналу».
Що вона «розширюватиметься не тому, що це
добре, і не тому, що це погано, а тому, що це
фізика»24. Залишається лише подолати «фа-
тальну вразливість», вбудовану в радянську
систему. Через неї «Радянський Союз виявив-
ся насправді не фортецею, а чимось на зразок
чорнобильського саркофагу, всередині якого
тривали реакції поділу, розкладу та відчужен-
ня. …Не програвши війни. Не захворівши на
революцію. Якоїсь смішної перебудови, якоїсь
каламутної гласності вистачило, щоб радян-
ська строката клаптикова імперія розповзлася
по швах». Внаслідок чого «західний кордон
нинішньої Росії майже буквально збігається з
тією лінією обмеження, з якою у 1918-му ма-
лодушно погодилися більшовики після вису-
нення німецького ультиматуму. Виявляється,
Росію через багато років було знову відтіснено
назад у межі кордонів «паскудного миру»25.
Виходить, що, незважаючи на історичні за-
стороги, сучасна Росія через свою історичну
схильність не може позбутися того, що по-
літологи Р. Такер і Д. Хендріксон одного разу
назвали «імперською спокусою». Оскільки в
іншій формі вона швидше за все не зможе іс-
нувати з усією повнотою власної ваги. І навіть
утримувати в єдності власну територію.
Професор Д. Квон пропонує розглядати
сучасну Росію як постмодерну імперію, якої
досі не бачила світова історія. «Межове ста-
новище Росії, — пояснює він, — що століттями
начебто і належала до Європи, але так ніколи
і не стала нею, її вічний стан «напівоберту до
Європи», коли, з одного боку, весь час охоче
переймаються, засвоюються і стають своїми
всі берлінські, лондонські і паризькі досяг-
нення… А з іншого — весь час переживається
народжуваний цим комплекс неповноцінності
щодо Європи — це дуже сприяє комфортно-
му постмодерністському існуванню. Тому що
24 Сурков В. Куда делся хаос? Распаковка стабильно-
сти. Актуальные комментарии. 20.11.2021.
25 Сурков В. Туманное будущее похабного мира. Акту-
альные комментарии. 15.02.2022.
20 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
основною рисою постмодернізму є його іма-
нентна неповноцінність». Звідси, переконаний
учений, постійна схильність до містифікацій,
вічні претензії на велике і геніальне і вічне
вихваляння умінням вдатися до найвитонче-
ніших ігор з класикою та модерном: створити
інсталяцію з двоголового орла, андріївського
прапора, сталінського гімну та «подвоєного»
Сергія Михалкова, замінити класичну політи-
ку постмодерною політтехнологією. То яка ж
це імперія? Запитує він і сам же відповідає на
своє запитання: «…Імперія глянцева, охоча як
до інтелектуального вуаєризму, так і до сльоз-
ливих і мелодраматичних видовищ і шоу, яка
нічого не соромиться і тому на диво постмо-
дерна… Але в якій, як і раніше, на першому міс-
ці не окрема людина, не її свобода як антитеза
насильству, а велич дріб’язкових імперських
справ: роздування правоохоронної системи та
зрощення всіх її структур в один імперський
кулачок, будівництво храмів і авангардних
багатоповерхівок, оголошення майже будь-
якої активної громадянської діяльності «іно-
агентською», трепетне милування імперським
як класичним, так і модерністським минулим,
перетворення всіх державних ЗМІ в один про-
пагандистський рупор»26.
Аморфний образ імперської величі якраз
і визначає практичний зміст політики росій-
ської влади і передусім В. Путіна, що ґрунту-
ється на ледь не «богоданості» Росії бути імпе-
рією. Причому з виходом за межі Радянського
Союзу, в кордонах 1917 р. Повернення «втраче-
ного», в їхньому розумінні, є важливим, серед
усього іншого, для уникнення «параду сувере-
нітетів» безпосередньо в нинішній Росії, роз-
пад якої все ж таки прогнозується науково-екс-
пертною спільнотою як третя фаза руйнування
імперії після краху соціалістичного табору та
СРСР. Розрахунок, скоріше за все, робиться
на те, щоб у її відтвореному «історичному об-
сязі» розчинити, власне, саму можливість по-
дальшого подрібнення Росії, убезпечитися від
відцентрових тенденцій на її територіях, а та-
кож від «кольорових революцій», перспектива
26 Квон Д. Россия как постмодернистская империя.
Независимая газета. 16.01.2022.
яких тримає у постійній напрузі російський
політичний істеблішмент. Він увірував у те,
що Росія жива доти, доки здатна територіаль-
но розширюватися. Тому багато росіян і схиль-
ні до симптому «імперської невинності» Росії,
як висловилися історики Еріка Марат і Бота-
коз Кассимбекова, — переконаності в тому, що
«Росія не атакувала і не колонізувала, а лише
звільняла і рятувала «колонізовані народи»27.
«Історична» основа, на якій В. Путін ви-
будовує політичні плани, зводиться до того,
що суб’єктності держав, які входили до Ра-
дянського Союзу, немає, а є лише велика Ро-
сійська імперія, і вона має бути відновлена.
Вже 2004 р. він роздратовано говорив амери-
канським дипломатам (це відомо з мемуарів
С. Телбота, «архітектора» російської політики
адміністрації президента США Б. Клінтона):
невже ви не розумієте, що жодної України
не існує? Це ж він заявляв у 2008 р. і безпо-
середньо американському президенту Дж. Бу-
шу-молодшому, який після понад 40 зустрічей
з ним зробив такий висновок: «він залякав
сусідні демократичні держави…»28. Далі біль-
ше: путінські висловлювання призначалися
вже для широкої аудиторії, насамперед на по-
страдянському просторі. Наприклад, у червні
2020 р. він акцентовано нагадав: якщо та чи
інша республіка увійшла до складу СРСР та
отримала до свого «багажу» величезну кіль-
кість російських земель, традиційних росій-
ських історичних територій, а потім вирішила
вийти з його складу, то «хоча б тоді виходила з
тим, із чим прийшла, а не тягла із собою «по-
дарунки» від російського народу»29. Звісно, ці
інвективи були адресовані переважно Україні,
без якої немислима повноцінність імперії — чи
то радянської, чи російської.
Показово, що саме 12 липня 2021 р., у дер-
жавне свято РФ, яке називають Днем Росії,
27 Casey M. Russia’s Crimes of Colonialism. The Wall
Street Journal. 09.08.2022. http://surl.li/rfihz
28 Джордж Буш. Ключевые решения. Москва: ОЛМА
Медиа Групп, 2011. С. 491.
29 Заявление В. Путина в эфире программы «Россия.
Кремль. Путин» на государственном телеканале
«Россия-1».
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 21
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
Путін виступив з уже згадуваною статтею
«Про історичну єдність росіян та українців»,
у якій на основі своїх «історичних викладок»
зробив висновок: «сучасна Україна — цілком
і повністю дітище радянської доби. Ми зна-
ємо та пам’ятаємо, що значною мірою вона
створювалася за рахунок історичної Росії. До-
статньо порівняти, які землі возз’єдналися 30
з Російською державою у ХVІІ столітті та з
якими територіями УРСР вийшла зі складу
Радянського Союзу. …Росію фактично було
пограбовано». Як з’ясувалося незабаром, це
звернення було своєрідним маніфестом із ви-
кладом фактично обґрунтувань розв’язання ві-
йни проти України, проти представників того
самого «єдиного народу», долею якого він так
«переймається».
* * *
Парадокс у тому, що концепція триєдності
російського народу веде своє походження саме
з України. Вона з’являється у Київському Си-
нопсисі 1674 р., автором якого вважають архі-
мандрита Києво-Печерської лаври Інокентія
Гізеля. Водночас, на думку Зенона Когута, «Си-
нопсис» «не створено як «всеросійський» вели-
кий наратив, написаний для царя або ж на його
замовлення. Насправді він забезпечував істо-
ричні та ідеологічні підвалини для політичної
програми Києво-Печерської лаври, яку активно
провадив її архімандрит Інокентій Гізель»31.
30 Доречно нагадати, що у «переяславських тезах» ЦК
КПРС з нагоди 300-річчя Переяславської ради від-
булася заміна старого конструкту «приєднання
України до Росії як меншого зла» на концепцію
«воз з’єд нання братніх народів». Для низки україн-
ських радянських істориків перехід до нового кано-
ну «воз з’єд нання» виявився досить складним, вони
«відстоювали думку про те, що дискурс «приєднан-
ня» дозволяє більш адекватно представляти ранньо-
модерне минуле, ніж канонізована схема «воз з’єд-
нан ня». Див.: Смолій В.А., Удод О.Я., Ясь О.В. Ін-
ститут історії України НАН України: віхи інституці-
ональної та інтелектуальної історії. Український
історичний журнал. 2015. № 5. С. 17.
31 Когут З. Вплив політики на Інокентія Гізеля та ви-
дання київського «Синопсису»: нове осмислення. В
кн.: Інокентій Гізель. Вибрані твори в 3 томах. Т. 3.
Київ; Львів: Свічадо, 2010. С. 30.
Потім цю концепцію розвивають петров-
ські ідеологи Феофан Прокопович і Стефан
Яворський. Український вплив на російську
культуру у ХVІІ—ХVІІІ ст. взагалі був вели-
чезним. Вихідці з Києво-Могилянської ака-
демії реформували російську церкву та освіту.
Писемна культура цілком уся йшла з України.
Не випадково ж на пам’ятнику тисячоліття
Російської держави, побудованому у Велико-
му Новгороді у 1862 р., з 109 розміщених на
ньому постатей видатних російських особис-
тостей 21 — вихідці з України.
На основі ґрунтовного аналізу творів ро-
сійських вчених і письменників «золотого
століття» українські науковці фіксують утвер-
дження в суспільній свідомості у другій поло-
вині ХIХ ст. «парадигми єдності»: сприйняття
української історії як інтегральної частини
власне історії Росії, а українців — як своєї ор-
ганічної складової, тобто частини єдиного ро-
сійського народу32. Натомість представники
українського освіченого середовища «чим далі,
тим більше відчували себе прямими спадкоєм-
цями і всієї києво-російської території та при-
родними продовжувачами її історії». Знову ж
таки, за висновками українських істориків, «до
кристалізації подібних переконань спонукали
й публічні виступи на зразок широко популяр-
ної статті професора Московського універси-
тету М. Погодіна»33.
Інтерес до української літератури, до твор-
чості Т. Шевченка та до збирання українських
історичних джерел не завадив йому сповіду-
вати великодержавницькі ідеї, обстоювати іс-
торичні погляди, основані на твердженні про
самобутність російського історичного проце-
су, стрижнем якого є «вечное начало, русский
дух». У творах про слов’ян і походження Русі
Погодін тенденційно висвітлював добу Ки-
ївської Русі та історію України XV—XVI ст.,
заперечував самостійний і спадкоємний ха-
32 Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Україна
і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3 томах.
Т. 1. Київ, 2002. С. 273—279.
33 Солдатенко В.Ф. Українці на шляху самовизначення:
Історико-історіографічні екскурси в минуле міжна-
ціо нальних стосунків. Київ: Ліра-К, 2023. С. 233—234.
22 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
рактер українського історичного процесу, іс-
нування українців як окремого народу з влас-
ною мовою і культурою, доводив достовірність
власного твердження, що великороси найдав-
ніші поселенці, принаймні у Києві та околи-
цях, тоді як малоросіяни прийшли сюди після
татар, а «великоросійська говірка («наречие»)
є чи сама церковна говірка, чи найближче до
неї, тобто рідне, органічне чадо»34.
М. Максимович та М. Костомаров аргумен-
товано спростовували твердження цього на-
тхненника «москвофілів»: Максимович — у роз-
відці «О мнимом запустении Украины» (1856)
та «Письмах к Погодину о самобытности мало-
российского наречия» (1863); Костомаров — у
полемічних творах 1860 р.: «М.П. Погодину
(письмо по поводу статьи «Начало Руси»)»,
«Последнее слово г. Погодину о жмудском про-
исхождении первых русских князей» та ін.35.
Подібне трактування історичних процесів
тодішніми фактично науковими ідеологами
великодержавництва мало одну, але істотну
відмінність від діяльності їхніх сучасних послі-
довників: вони не були наділені владними по-
вноваженнями і не перебували на службі у по-
літичної влади. Тоді як нинішні прокремлівські
think tanks (мозкові центри) безпосередньо за-
діяні в обґрунтуванні політики державної вла-
ди. Видаючи таким чином за істинну історію те,
що підсилює заряд зовнішньополітичного екс-
пансіонізму, який не полишав Росію протягом
усього її історичного буття і був одним із голо-
вних рушіїв формування Російської держави.
Як влучно зауважував Вацлав Гавел, Росія
не знає, де вона починається і де закінчується.
А якщо країна не знає, де вона закінчується, а
де починається, це створює величезні виклики
для її сусідів. Одержимість Путіна фантазіями
про історичні російські землі аколіти намага-
ються навіть підкріпити історичними мапами,
на яких начебто відсутня Україна. Так, голова
34 Верстюк В.Ф., Горобець В.М., Толочко О.П. Україна
і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3 томах.
Т. 1. Київ, 2002. С. 334.
35 Пінчук Ю.А. Погодін Михайло Петрович. У кн.: Ен-
циклопедія історії України. Т. 8. Київ: Наукова думка,
2011. С. 290.
Конституційного суду РФ В. Зорькін пока-
зав Путіну копію мапи середини ХVII ст., на
якій, мовляв, «немає України». Хоча на ній
прямо по центру більшої частини історичних
українських земель є напис «Ukraine ou Pays
des Cosaques» (Україна земля козаків). Крім
того, на тій же мапі Крим не входить до складу
Росії, півострів виділено як окрему державу: у
ХVII ст. це було Кримське ханство, яке в союзі
з Османською імперією воювало проти Росії.
Це свідчення рівня елементарної історич-
ної обізнаності російської еліти (за аналогією
до «чорних археологів» тут так і проситься
на адресу цієї «еліти» вислів «чорні картогра-
фи»!). Бо, скажімо, етнограф П. Чубинський
(автор тексту українського гімну) і мовозна-
вець К. Михальчук ще у 1871 р. закартографу-
вали етнічні українські землі, а це — територія
сучасних України, Росії, Білорусі, Польщі,
Угорщини, Румунії, Словаччини та Молдови
(Волинська, Подільська, Київська, Чернігів-
ська, Полтавська, Харківська, Катеринослав-
ська, Таврійська, Херсонська, Гродненська,
Мінська, Люблінська, Сідлецька, Курська,
Воронезька та Павловська губернії; Галичина,
Лемківщина, Буковина, південно-західна час-
тина Бессарабії, Акерманщина, Крим, Кубан-
щина, Ставропілля, Північний Кавказ та ін.).
Причому цю мапу було опубліковано в 1872 р.
у виданнях Південно-західного відділення Ро-
сійського імператорського географічного това-
риства, тобто її було офіційно визнано. Дивля-
чись на неї, неважко здогадатися, що окреслені
червоною лінією «південноросійські говірки
й говори» позначають територію домінування
української мови на середину ХIХ століття36.
Більше того, ця мапа є лише своєрідною і
далеко не повною «візуалізацією» багаторічної
подвижницької праці Павла Чубинського та
його однодумців у 7 томах під назвою «Труды
этнографическо-статистической экспедиции в
Западно-Русский Край»37.
36 Галушко К. Карта південноруських наріч і говірок
П. Чубинського і К. Михальчука (1871). Лікбез.
07.10.2014. http://surl.li/rfiuy
37 Труды этнографическо-статистической экспедиции
в Западно-Русский Край, снаряженной Император-
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 23
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
Опубліковані у сьомому томі цієї праці ста-
тистичні дані про «малоросійське» населення
(з точністю до десятків «душ обоего пола») на
теренах Південно-Західного краю, Північно-
Західного краю та Царства Польського в на-
ступні десятиліття враховувалися науковцями
як доказові й авторитетні. Зокрема, спеціальна
Комісія імператорської Академії наук, ство-
рена у 1905 р., підготувала доповідь38, у якій
ским географическим обществом. Юго-западный
отдел: в 7 т. Собр. П.П. Чубинский. СПб., 1872—1878.
38 Доповідь Комісії Петербурзької академії наук у
справі про відміну утисків українського друковано-
го слова, створеної за ініціативою Комітету міністрів
у зв’язку з виконанням указу Миколи ІІ від 12 груд-
ня 1904 р., із висновком про необхідність збережен-
ня мови, звичаїв, пісень, переказів українського на-
«використала кілька цінних повідомлень…,
знаходячи в них багато важливого матеріалу, і
вирішила долучити їх до записки у вигляді до-
датків». Ці 10 додатків — це праці С. Русової та
О. Русова, П. Стебницького та О. Лотоцького,
В. Науменка та В. Леонтовича, які «виросли»
на «Трудах этнографическо-статистической
экспедиции в Западно-Русский Край» Павла
Чубинського.
Поза всяким сумнівом, дослідження Павла
Чубинського у семи томах ідеологам «русско-
го міра» прочитати не під силу, а от «Доклад
Комиссии по вопросу об отмене стеснений
малорусского печатного слова», що міститься
роду. В кн.: Українська ідентичність і мовне питання
в Російській імперії: спроба державного регулювання
(1847—1914). Київ, 2013.
Карта південноруських наріч і говірок П. Чубинського і К. Михальчука (1871). Джерело: Фонди залу картографії
Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського
24 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
всього на 30 сторінках, вони мали б принаймні
проглянути. Хоча не виключено, що автори-
тетні члени Комісії імператорської Академії
наук (голова Комісії — академік Ф.Є. Корш,
члени Комісії — академіки В.В. Заленський,
О.С. Лаппо-Данилевський, С.Ф. Ольден-
бург, О.С. Фамінцин, П.Ф. Фортунатов і
О.О. Шахматов), які мали мужність у 1905 р.
визнати, що «заборони 1863, 1876 і 1881 років
гнітючим чином лягають на творчі здібності
освічених малорусів: користуватися нерід-
ною, не сприйнятою з молоком матері мовою
для втілення творчої думки та фантазій мож-
ливо лише за умови особливого лінгвістично-
го обдарування… Таким чином, виявляється,
що в ненормальних умовах духовного та ро-
зумового життя проживає в Росії народність,
яка налічувала у січні 1897 р. 23 мільйони 700
тисяч душ»39, ретроспективно підпали б під
«денацифікацію». Саме про ці «душі» Павло
Чубинський за 28 років до появи Доповіді
Комісії проникливо сказав: «Він (Малорус)
не легко погоджується з чужою думкою; він
уперто тримається свого: «лучче своє латане,
ніж чуже хапане». Завдяки цій упертості, Ма-
лорус, у своєму минулому, сповненому жахів і
страждань, житті, відстояв свою релігію, свою
народність, свою мову»40.
Всього ж перелік історичних мап, на яких
наведено як Україну, так і визначені межі про-
живання українського народу, а також мап
Русі, складається щонайменше з 36 наймену-
вань. Український історик К. Галушко, аналі-
зуючи українські межі в європейській карто-
графії від Античності до ХХ ст., зауважує, що в
європейську географію і картографію топонім
«Малоросія» потрапляв епізодично й лише че-
рез римейки російських мап ХVIII — початку
XIX ст.; закріпився він там внаслідок вже пе-
рекладу — саме як «Мала Росія»: Petite Russie,
39 Там само. С. 399.
40 Труды этнографическо-статистической экспедиции
в Западно-Русский Край, снаряженной Император-
ским географическим обществом. Юго-западный от-
дел: в 7 т. Собр. П.П. Чубинский. Т. 7. Вып. 2. Мало-
руссы Юго-Западного края. СПб., 1877. С. 348.
Kleine Russland, Little Russia, а не як трансліте-
рація «Malorоssia»41.
На окрему увагу заслуговує монографія 42,
присвячена висвітленню історичних коренів
сучасного територіального виміру України,
притаманних ранньомодерному українському
суспільству уявлень про власний простір та їх
реалізації у політичних концепціях і практи-
ках ХVI—XVIII ст.
Більшість учених відносить до початку
ХIХ ст. завершення переважною мірою фор-
мування української етнічної території (за ви-
нятком західних земель — Східної Галичини,
Північної Буковини та Закарпаття)43. Проте
проблема просторовості України та її етнічних
земель продовжувала посідати важливе місце
в історичних баченнях активних українців, що,
зокрема, знаходило вияв у наукових працях
того ж М. Грушевського44 і, ясна річ, набуло ва-
гомого конкретизованого звучання з початком
Української революції. Всеукраїнський націо-
нальний конгрес (6—8 квітня 1917 р.) засвідчив,
що в тогочасних українських колах перевагу
віддавали етнографічному принципу визначен-
ня територіальних меж української держави.
Прибічником великоукраїнської концеп-
ції, що передбачала територіальне форму-
вання України на основі всіх етнографічних і
історичних її земель та територій з урахуван-
ням «стратегічної доцільності», був гетьман
П. Скоропадський. 25 травня 1918 р. він ухва-
лив закон «Про тимчасове розповсюдження
Української державної влади». Того ж дня він
затвердив законопроєкт «Про тимчасове вста-
41 Галушко К. Украинские пределы: Украина и украинцы
в европейской картографии от Античности до ХХ
века. Киев, 2014. С. 43.
42 Брехуненко В., Бойко П., Заяць А. Просторові межі
українського світу і комплекс уявлень та їхня реалі-
зація в ранньомодерній Україні (ХVI—XVIII ст.).
Львів; Київ, 2023.
43 Солдатенко В.Ф. Українці на шляху самовизначення:
Історико-історіографічні екскурси в минуле міжна-
ціональних стосунків. Київ: Ліра-К, 2023. С. 229.
44 Напр.: Грушевський М. «Звичайна схема «русскої»
історії й справа раціонального укладу історії східно-
го слов’янства». Вступна стаття О.В. Яся. Україн-
ський історичний журнал. 2014. № 5. С. 199—208.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 25
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
новлення судової влади на території Кобрин-
ського, Пружанського, Берестейського і Біль-
ського повітів Гродненської губернії; Пінсько-
го повіту Мінської губернії; Ковельського та
Володимир-Волинського повітів Волинської
губернії», які було приєднано до Української
Держави. Загалом планувалося долучити до
неї 31 повіт та частини ще 15 суміжних пові-
тів колишньої Російської імперії, де переважну
більшість населення становили українці. Всю
Таврію, в тому числі й кримські повіти, було
включено до складу України45.
Українська Держава не визнавала самостій-
ності Криму і вела вперту боротьбу за приєд-
нання півострова, вдаючись, зокрема, до мит-
ної його блокади, припинення перевезення
товарів залізницею й морем. У процесі склад-
них переговорів між Україною і Кримом Ско-
ропадському вдалося досягти угоди про вхо-
дження Криму до складу Української Держа-
ви на правах автономії (падіння його режиму
після поразки Центральних держав у світовій
війні перекреслило ці плани). Йому належать
найбільші за час Української революції досяг-
нення у розв’язанні територіальних питань: від
етнічного принципу в практичній діяльності
гетьманська військова і цивільна адміністрація
перейшли до державного, коли легітимна суве-
ренна «етнографічна Україна» стала визначе-
ним територіальним ядром державності 46. І це
«той самий» Скоропадський, який нібито аж
«ніяковів від думки, що це німці стоять за са-
мостійну Україну, щоб там не сталося», оскіль-
ки вони (німці) «добросовісно засвоїли літера-
туру про Україну львівського виробництва, …
видання НТШ і галицьких націонал-демокра-
тів — ті книжки, які сам Скоропадський мало
знав, був до них упередженим, не сприймав і,
на жаль, не читав»47.
45 Солдатенко В.Ф. Українці на шляху самовизначення:
Історико-історіографічні екскурси в минуле міжнаціо-
нальних стосунків. Київ: Ліра-К, 2023. С. 256—258.
46 Галушко К. Украинские пределы: Украина и украинцы
в европейской картографии от Античности до ХХ
века. Киев, 2014. С. 85—86.
47 Гирич І. Державність, національна ідея та люди геть-
манської України у спогадах Павла Скоропадського.
А в 1919 р. на Паризькій мирній конферен-
ції українська делегація представила карту, на
якій до складу УНР було включено Крим, Ку-
бань та деякі райони Області Війська Донсько-
го та Слобідської України.
Очолюваний Х. Раковським уряд радянської
України також робив спроби об’єднати Крим
із материковою частиною Таврійської губер-
нії, яка входила до складу УРСР, але ці спроби
щоразу наштовхувалися на негативну реакцію
керівництва РКП(б). Хоча в роки революції та
громадянської війни в Криму змінилося вісім
політичних режимів, що мало тяжкі наслідки
для багатонаціонального населення півостро-
ва. До речі, тимчасовим керівником Кримської
Радянської Республіки був молодший брат
В. Леніна Дмитро Ульянов, який відповідав
за наркомат охорони здоров’я та соцзабезпе-
чення. Однак «на роль постійного керівника
республіки Д. Ульянов не підходив через по-
вну відсутність організаторських здібностей та
зловживання алкоголем»48.
Державно-адміністративна творчість біль-
шовиків на українській території полягала в
тому, що в лютому 1918 р. у частині районів
Лівобережної України було проголошено До-
нецько-Криворізьку радянську республіку,
приєднану потім, за розпорядженням Москви,
до Української радянської республіки — біль-
шовицької альтернативи УНР. Надалі кордони
УРСР неодноразово коригувалися: у 1919 р.
від неї перевели до РРФСР чотири північні
райони Чернігівської губернії. Водночас ра-
дянська Україна претендувала на низку райо-
нів Слобожанщини (нині вони перебувають
у складі Білгородської та Курської областей).
13 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селян-
ський уряд України ухвалив: «Враховуючи
природне тяжіння Білгородського району до
Харківської губернії… відповідно до запиту
Білгородського ревкому приєднати Білгород-
ський район до Харківщини». Згодом, однак,
ці претензії не було задоволено. Навпаки, зна-
В кн.: Скоропадський Павло. Спогади: кінець 1917 —
грудень 1918. Київ: Наш формат, 2017. С. 381.
48 Україна і українці в постімперську добу (1917—1939).
Київ: Академперіодика, 2021. С. 192.
26 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
чна частина нинішньої Ростовської області з
містами Таганрог, Каменськ і Шахти опинили-
ся у 1920 р. у складі УРСР, але потім більшість
цих територій повернули до РРФСР 49.
Те, що Таганрог та прилеглі до нього землі
Східного Донбасу є українськими територія-
ми, визнавали навіть більшовики. Принаймні
в 1922 р., коли створювався Радянський Союз,
нагадує дослідник П. Кралюк, вони входили до
складу УРСР. Однак у 1924 р. більшовицьке
керівництво відібрало від неї низку територій,
серед яких був і Таганрог із навколишніми зем-
лями. Хоча за Всесоюзним переписом 1926 р.
українці становили 71,5 % населення округу.
Він також переконливо показує, що й Донщи-
на тривалий час була регіоном української емі-
грації з чималою кількістю українських посе-
лень. І саме українці відіграли важливу роль у
формуванні донського козацтва. Біля його ви-
токів стояв князь Д. Вишневецький, якого тра-
диційно вважають засновником українського
козацтва. Йому належить будівництво замку
на Малій Хортиці як прообразу Запорозької
Січі. У 1560 р. у Приазов’ї Вишневецький за-
снував місто Черкаськ (зараз — Старочеркаськ,
станиця Старочеркаська), яке стало столицею
донських козаків. Назва його майже ідентична
назві українського міста Черкаси. А черкасами
на той час іменували українських козаків. На-
віть сьогодні понад 100 тис. жителів Донщини
ідентифікують себе не росіянами, а козаками50.
Демонструючи незгоду зі встановленими
кордонами між УРСР та РРФСР, столиця
УРСР Харків вважав за потрібне періодично
нагадувати Москві про те, що за межами рес-
публіки «обслуговування» українців рідною
мовою ведеться погано. У травні 1927 р. ЦК
КП(б)У навіть подав до ЦК ВКП(б) доповід-
ну записку з цього питання. Покликаючись на
те, що на безпосередньо прилеглій до УРСР
49 «Подарки от русского народа», Кто и как перекраи-
вал карту СССР. Радіо Свобода. 23.06.2020. https://
www.svoboda.org/a/30686453.html
50 Кралюк П. Кордони поділу. Українські землі, які Ро-
сія не подарувала Україні. День. 20.10.2023; Кра-
люк П. Історія України «без брому». Розвиток дер-
жавності на українських землях. Харків: Фоліо, 2020.
території РРФСР залишалося близько 2 млн
українців, розселених компактними групами в
Курській, Воронезькій губерніях та Північно-
Кавказькому краї, український ЦК запропону-
вав передати Україні частину районів Курської
та Воронезької губерній, заселених українця-
ми, а також повернути республіці Шахтин-
ський і Таганрозький округи. Українська влада
просила створити з цього питання спеціальну
комісію. Реакції на таку пропозицію не було 51.
У 1928 р. Політбюро ЦК КП(б)У знову
звернулося до питання кордонів між УРСР і
РРФСР, висунувши територіальні претензії
на частину Воронезької і Курської губерній.
18 травня українське Політбюро розглянуло
підготовлений проєкт доповідної записки до
ЦК ВКП(б). Українські лідери посилалися на
«грубе збочення національної політики партії
стосовно українського населення у Курській та
Воронезькій губерніях»: як доводив М. Скрип-
ник, українізацію там не проводили. До того ж,
на їхню думку, в економічному плані зазначені
території мали «набагато більше спільних рис
із прикордонними округами УРСР». Таким
чином, висновувало українське Політбюро,
«проведення державного кордону між УРСР
та РРФСР за етнографічним принципом ціл-
ком збігається із сільськогосподарськими та
економічними районами». 28 травня 1928 р.
Політбюро ЦК ВКП(б), розглянувши «пи-
тання ЦК КП(б)У», ухвалило «визнати недо-
цільною наразі пропозицію українців про при-
єднання до України деяких повітів Курської та
Воронезької губерній»52.
Крапку в питанні про долю прикордонних
з УРСР районів поставив Сталін під час зу-
стрічі з українськими письменниками 12 лю-
того 1929 р.: «це питання кілька разів обгово-
рювалося у нас», прийнято рішення нічого не
змінювати, оскільки «занадто часто змінюємо
кордони», а «це справляє погане враження і
всередині країни, і поза нею». Потрібно зва-
жати і на те, що у «деяких росіян це викликає
51 Борисенок Е. Сталинский проконсул Лазарь Кагано-
вич на Украине: апогей советской украинизации
(1925—1928). Москва: Родина, 2021. С. 195—196.
52 Там само. С. 215—216.
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 27
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
великий спротив». Сталін апелював до того,
що «у нас щоразу, коли таке питання ставить-
ся, починають гарчати: а як мільйони росіян в
Україні утискуються, не дають рідною мовою
розвиватися, хочуть насильно українізувати
тощо». Тоді як, на його думку, в СРСР немає
жодних кордонів, тому «з точки зору націо-
нальної культури, і з точки зору розвитку дик-
татури, і з точки зору розвитку основних пи-
тань нашої політики та нашої роботи, звичай-
но, не має серйозного значення, куди входить
один із повітів України та РРФСР» 53.
Результатом таких підходів до вирішен-
ня територіальних питань стало завершення
розмежування двох республік і встановлення
українсько-російського кордону, який сило-
вим способом Кремль намагається сьогодні
переглянути. Насправді ж заселені та освоє-
ні українцями землі становили 900 тис. км2.
Отже, є підстави стверджувати, що українське
етнічне зарубіжжя сягає майже 300 тис. км2 54.
Вчені слушно звертають увагу на необхідність
враховувати те, що «за ленінсько-сталінських
часів Україна зросла територіально не за ра-
хунок міфічних «кремлівських подарунків»,
а за рахунок саме власних етнічних земель,
які знаходилися в межах інших країн. Лише в
1954 р. вперше та востаннє Україна збільшила
свою територію за рахунок Росії, проте це було
зумовлено необхідністю вирішення проблем
комунобільшовицької імперії. З іншого боку,
це було виявом радикального підвищення по-
літичного статусу України у російсько-радян-
ській імперії»55.
Американо-канадський історик української
суспільно-політичної думки І. Лисяк-Руд-
ницький вважав, що «комуністична верхівка в
Кремлі, ставши на шлях зменшення напружен-
ня в російсько-українських відносинах, зважи-
53 Шаповал Ю.І. Україна ХХ століття: Особи та події
в контексті важкої історії. Київ: Генеза, 2001. С. 112.
54 Павлюк С. Особливості сучасних трансформацій ет-
нокультурних процесів в масиві українського пору-
біжжя. Вісник НАН України. 2016. № 3. С. 33.
55 Українське століття (1921—2021): витоки, уроки,
перспектива державотворення. Нариси. Київ: Кліо,
2022. С. 543.
лася на жест, який усував би одну з причин
українського невдоволення». А воно, на його
думку, полягало в тому, що Крим був відокрем-
лений від Російської республіки усією шири-
ною України, створюючи таким чином анома-
лію в адміністративній структурі СРСР. А ця
«протиприродна розв’язка не могла не драту-
вати підрадянських українців, зміцнюючи їхнє
почуття, що вони перебувають у «російському
оточенні»56.
* * *
Отже, можемо констатувати: якби міжна-
родне право наділяло держави можливостями
претендувати на території, виходячи з прин-
ципу першості їх заселення і освоєння, то саме
Україна мала б усі історичні підстави висунути
претензії на чималу частину Росії. Що, зрозу-
міло, виключається позицією України, між-
народними правовими документами і навіть
суперечить здоровому глузду. Втім, зауважи-
мо, що він не завжди однозначно присутній в
українському політичному середовищі. Про
що, наприклад, може свідчити поспішна де-
нонсація Верховною Радою за наполяганням
президента П. Порошенка ключового докумен-
та — Договору про дружбу, співробітництво та
партнерство між Російською Федерацією та
Україною (підписаний 31 травня 1997 р., обмін
ратифікаційними грамотами відбувся 1 квітня
1999 р.), в якому закріплювався принцип стра-
тегічного партнерства, визнання непорушності
існуючих кордонів, поваги територіальної ці-
лісності та взаємних зобов’язань не використо-
вувати свою територію на шкоду безпеці одне
одного 57. Маю засвідчити, що підготовка цьо-
го документа була надзвичайно складною (на
Б. Єльцина чинився величезний тиск з приво-
ду належності Криму). Однак на догоду вибор-
чим інтересам (президентські вибори 2019 р.)
було втрачено один із ключових аргументів
для правового захисту української територі-
альної цілісності у міжнародних судах. Жодної
56 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 2. Київ, 1994.
С. 290.
57 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство
між Україною і Російською Федерацією. https://
zakon.rada.gov.ua/laws/show/643_006#Text
28 ISSN 1027-3239. Visn. Nac. Acad. Nauk Ukr. 2024. (3)
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
«доданої вартості» від такого кроку Україна не
отримала. Практично не залишилося угод дво-
стороннього рівня, які б фіксували визнання
Росією України в кордонах на 1991 р.
Така ситуація певною мірою підсилює по-
літико-гуманітарне звучання указу «Про іс-
торично заселені українцями території Росій-
ської Федерації», оскільки його можна роз-
глядати і як обернення безпідставних нападок
кремлівського режиму під надуманими істо-
ричними приводами на демонстрацію терито-
ріальної вразливості власне Росії.
Чи не ключовою ознакою такої територіаль-
ної вразливості Росії є повернення її лідерів у
ХХІ ст. до людоловських набігів на території
сусідніх держав — практики та звичаїв веден-
ня війни у XV—XVIII ст. Очевидним є само-
спростування ідеологічних доктрин Кремля
про єдність народів, якщо з тимчасово окупо-
ваних земель береться ясир — цей відродже-
ний різновид примусової міграції, який і без
того є «одним із найбільших демографічних
явищ в історії України» (за XV—XVIII ст.
з її території було забрано у рабство від 2 до
3,5 млн осіб. Однак ця проблема все ще зали-
шається недослідженою) 58. Як відомо, Між-
народний кримінальний суд (МКС) розглянув
цю ганебну практику ведення війни і видав ор-
дери на арешт за звинуваченням у незаконній
депортації та незаконному переміщенні дітей з
України до Росії на підставі наявності достат-
ніх доказів, щоб допускати, що підозрювані не-
суть безпосередню відповідальність за скоєння
воєнного злочину — незаконної депортації на-
селення (дітей) та незаконного трансферу на-
селення (дітей) з окупованих територій Украї-
ни на територію Росії.
У цьому контексті, можливо, потрібно все-
бічно вивчити питання про окремі законодавчі
акти не лише про територію й кордони Украї-
ни, а й про правові гарантії, в тому числі захи-
щені мандатом міжнародного права, повернен-
ня на рідну землю бранців Кремля.
Тема історичних меж / повного ареалу
України повинна знайти осмислення в фунда-
58 Галенко О.І. Ясир. В кн.: Енциклопедія історії Украї-
ни. Т. 10. Київ: Наукова думка, 2013. С. 763—764.
ментальних міждисциплінарних синтетичних
працях та національних доповідях, підготовле-
них колективами істориків, мовознавців, гео-
графів, демографів, соціологів, культурологів,
правників та інших представників гуманітар-
них наук.
Наявні наукові напрацювання заклали со-
лідну інтелектуальну основу для створення
концептуалізованих праць з просторової істо-
рії України і вироблення на цьому підґрунті ці-
лісного суспільного уявлення про формування
історичної української території, зокрема ро-
зуміння історичного образу України у світо-
вому середовищі. І, звичайно, воно дозволить
піддати ґрунтовній науковій ревізії російсько-
центричні концепції, які особливо агресивно
нав’язує Кремль в останні роки. Публікація
таких праць у доступному викладі основними
світовими і європейськими мовами (в тому
числі й російською) має стати державною
справою. Вбачається необхідним проведення з
цієї тематики циклів лекцій та семінарів у за-
кладах вищої освіти, уроків у школах, конфе-
ренцій, круглих столів тощо. Не зайвою була
б організація парламентських слухань з цього
питання. Зрештою, має відбутися загально-
українська розмова на цю важливу тему, побу-
дована на солідній науковій основі, а не реф-
лексії на путінські ескапади.
Щоб показати і довести в усій повноті без-
підставність намагань Путіна визначати зміст
історії для додаткового обґрунтування агресії
проти України, потрібно, крім іншого, відмо-
витися від різного роду застережень і пере-
страхувань щодо використання російських
офіційних матеріалів і наукових джерел та по-
силань на них, включно з періодикою. А вони
є, зокрема й у видавничій сфері, — і як само-
цензура, і як самозаборона. Інакше поверне-
мося до радянської практики критики буржу-
азних фальсифікацій та їх носіїв з обмеженим
доступом до відповідної літератури. Втім, в
інформаційний вік така атмосфера взагалі ви-
глядає алогічною і сприймається як побоюван-
ня власної тіні.
Маємо усвідомити, що за певними винят-
ками російській політичній еліті байдуже, що
ISSN 1027-3239. Вісн. НАН України, 2024, № 3 29
СТАТТІ ТА ОГЛЯДИ
думають в Україні про підстави загарбницької
політики Росії, а відповідно, постає необхід-
ність відрізняти і розмежовувати етику пере-
конань і етику відповідальності, про які гово-
рив М. Вебер ще у 1919 р. (лекція «Політика
як покликання і професія»59): перша означає,
що будь-хто має право на свої погляди та їх
обстоювання, тоді як етика відповідальності
зобов’язує носія влади зважувати наслідки ре-
алізації своїх переконань засобами практичної
політики. Отже, нам потрібно не лише проти-
діяти російській пропаганді усіма доступними
можливостями, а й переконливо науково об-
стоювати історичну цілісність України у між-
народно визнаних кордонах.
* * *
Старий революціонер Ф. Енгельс пережив
жах від вибуху бомби, кинутої ірландськими
республіканцями у Вестмінстері, оскільки, як
колишній солдат, він вважав, що війна має вести-
ся проти військових, а не проти мирних людей.
59 Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. По-
літика. Київ, 1998. С. 173—191.
Світ, мабуть, забув, що свого часу міжна-
родні конвенції передбачали, що воєнні дії не
повинні починатися без попереднього явного
і недвозначного попередження у формі аргу-
ментованого оголошення війни або ультима-
туму з умовним оголошенням війни. Навряд
чи хтось із сучасників згадає, коли війна по-
чиналася з дотриманням цих правил. Більше
того, якщо раніше діяла своєрідна норма, що
цивілізовані воєнні операції мають обмежу-
ватися, наскільки це можливо, виведенням з
ладу збройних сил противника, то з минуло-
го століття вони у все зростаючих масштабах
скеровуються проти економік, інфраструктури
держав та цивільного населення.
Очевидно, що цивілізовані країни і наро-
ди мають врешті-решт усвідомити, наскільки
драматичним є поворот до часів варварства в
епоху, здавалося б, наявності усталеного між-
народного права і міжнародних інституцій, які
на тлі розв’язаної Росією війни проти України
просто спостерігають, як подібна безкарність
стає вже банальною. Щоб потім не виникло
питання: For Whom the Bell Tolls?
Volodymyr M. Lytvyn
Institute of History of Ukraine of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, Ukraine
“HISTORY TO ORDER” FOR RUSSIAN AGGRESSION: THE UKRAINIAN RESPONSE
The article analyzes the Decree of the President of Ukraine V. Zelenskyi «On the territories of the Russian Federation
historically inhabited by Ukrainians» and the tasks outlined by it for scientists. Evaluating the document as Ukraine’s
political response, the author shows the historical groundlessness of Putin’s attempts to use «history to order» in order
to justify the further escalation of aggression under the pretext of protecting the territory and population of historical
Russia, which in fact amounts to denying the right to the existence of the Ukrainian state and its people, and therefore
to the flagrant disregard of international law and the actual historical truth in efforts to recreate the Russian Empire.
Cite this article: Lytvyn V.M. “History to order” for Russian aggression: the Ukrainian response. Visn. Nac. Akad. Nauk
Ukr. 2024. (3): 12—29. https://doi.org/10.15407/visn2024.03.012
|