Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду
Проведено аналогії в діяльності Етнографічних комісій НТШ і ВУАН, показано їх внесок в українську фольклористику.
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Матеріали до української етнології |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207037 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду / Г. Сокіл // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 128-132. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207037 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2070372025-09-30T00:12:45Z Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду Сокіл, Г. Етнологія Проведено аналогії в діяльності Етнографічних комісій НТШ і ВУАН, показано їх внесок в українську фольклористику. 2007 Article Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду / Г. Сокіл // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 128-132. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207037 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнологія Етнологія |
| spellingShingle |
Етнологія Етнологія Сокіл, Г. Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду Матеріали до української етнології |
| description |
Проведено аналогії в діяльності Етнографічних комісій НТШ і ВУАН, показано їх внесок в українську фольклористику. |
| format |
Article |
| author |
Сокіл, Г. |
| author_facet |
Сокіл, Г. |
| author_sort |
Сокіл, Г. |
| title |
Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду |
| title_short |
Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду |
| title_full |
Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду |
| title_fullStr |
Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду |
| title_full_unstemmed |
Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду |
| title_sort |
етнографічні комісії нтш і вуан: паралелі досвіду |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Етнологія |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207037 |
| citation_txt |
Етнографічні комісії НТШ і ВУАН: паралелі досвіду / Г. Сокіл // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 128-132. — Бібліогр.: 16 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT sokílg etnografíčníkomísííntšívuanparalelídosvídu |
| first_indexed |
2025-09-30T01:08:18Z |
| last_indexed |
2025-10-01T01:08:41Z |
| _version_ |
1844739751282737152 |
| fulltext |
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 128
Ганна СОКІЛ
ЕТНОГРАФІЧНІ КОМІСІЇ НТШ
І ВУАН: ПАРАЛЕЛІ ДОСВІДУ
В історії української народознавчої науки
за майже двохсотлітній період її розвитку були
значні злети, піднесення. Вони пов’язуються з
діяльністю наукових осередків, які діяли в різ-
них часових зрізах, в різних умовах, проте з од-
наковим прагненням, єдиною метою – піднести
рідну культуру на вищий щабель, поєднатися зі
світовою. Серед них насамперед варто назвати
Південно-Західний відділ РГТ, що діяв у 70-х ро-
ках ХІХ ст. в Києві, Наукове товариство ім. Шев-
ченка, активна діяльність якого розгорнулася в
90-х роках ХІХ та початку ХХ ст. у Львові та Істо-
рико-філологічний відділ ВУАН у Києві, в скла-
ді якого функціонувала Етнографічна комісія в
20-х роках ХХ ст.
Усі ті наукові осередки діяли в умовах бездер-
жавності. Тому й склалося так, що літературне
Товариство ім. Т. Шевченка, яке виникло 1873 р.,
було відповідною реакцією-спротивом щодо за-
борони розвитку всього українського після Ва-
луєвського указу. Центр української культур-
ної, а згодом наукової праці з Наддніпрянщини
перенесено в Галичину. До того ж у цей час роз-
гортається активний загальнослов’янський рух
у Європі. Національне пробудження охопило
Польщу, Чехію, Сербію, Хорватію. Виникає ціла
низка національних академій: Югославська Ака-
демія наук і мистецтв (1866), Польська Академія
наук замість Краківського наукового товариства
(1871), Сербська Академія на місці Сербсько-
го наукового товариства, у Празі створено Чесь-
ку Академію наук і мистецтв (1889). Натомість
в Україні оголошено російським царем ще стро-
гіший Емський указ (1876). Прямим притулком
українства, стає Галичина, «тут, за словами С. Єф-
ремова, змогло сховатися бідолашне українське
письменство від утиску російського централіз-
му» [1, 129]. Тоді й перепрофільовано літератур-
не товариство на наукове, що стало консолідую-
чим осередком інтелектуальних сил усієї Украї-
ни. Головним завданням товариства, як свідчить
Статут, було «плекати та розвивати науку в укра-
їнсько-руській мові, зберігати та збирати всякі
пам’ятки старинности і предмети наукові Укра-
їни-Руси» [2]. За словами М. Грушевського, На-
укове товариство ім. Т. Шевченка стало «неначе
трампліном, з котрого українське національне
життя мало піднятися на висоти повної культур-
ної незалежности» [3, V]. І хоча за час свого існу-
вання воно так і не одержало від австрійського
уряду титулу Академії наук, за розмахом науко-
вої діяльності фактично прирівнювалося цій
структурі. НТШ у Львові було по суті першою
неофіційною Академією наук (М. Рильський). До
того ж дійсними членами НТШ обиралися вче-
ні з інших країн, які мали певні заслуги в галу-
зі українознавства (Ватрослав Ягич, Олександр
Пипін, Альфред Єнсен, Ян Бодуен-де-Куртене,
Оляф Брок, Олександр Брюкнер, Олексій Шахма-
тов, Томаш Масарик, Любор Нідерле, Їржі Горак,
Ченєк Зібрт, Альберт Ейнштейн та ін.), що було
визнанням самого факту існування української
культури європейськими діячами наук.
Фольклористично-етнографічна робота зо-
середилась в Етнографічній комісії НТШ, ство-
реній 1898 р., першими членами якої були:
Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колес-
са, Воло димир Шухевич, Осип Роздоль ський, Бо-
рис Грінченко. Вона по суті стала попередницею
Етнографічної комісії ВУАН (1921–1933). Мабуть,
не випадково через два десятиліття, коли, наре-
шті була утворена Українська Академія наук, у
структурі Історико-філологічного відділу вини-
кає комісія з такою ж назвою. А це свідчить, що,
як і Львівська фольклористична школа, так і Ки-
ївська на означення науки про народну творчість
користувалися кількома термінами: етнографія,
фольклор, народна творчість, усна словесність,
усна література [4, [XIII]. Звичайно, паралелі
можна провести не лише за номінацією комісій,
а, що значно важливіше, за їх діяльністю.
Виходячи зі специфіки предмета дослідження,
організація наукової роботи Етнографічних ко-
місій відбувалася за трьома основними напрям-
ками: збирацькому, едиційному й теоретично-
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 129
дослідницькому. Особливу увагу звернено на
збирання джерельного матеріалу. Члени комісй
насамперед розробляли, складали та обговорю-
вали питальники, публікували їх у пресі, спеці-
альних виданнях. Оскільки ЕК налагодила робо-
ту з кореспондентами, котрі доставляли в комісії
відповідні фольклорно-етнографічні матеріали,
то для них надсилали спеціальні порадники, від-
повідні запитальники. Цьому було приділено ба-
гато уваги, адже від якості самих підходів до фік-
сування залежить методологія фольклористич-
них студій, як і від урахування інших критеріїв
(текст, контекст, умови запису, автентичність, ха-
рактер і манера виконання, ставлення самих ін-
форматорів до того чи іншого твору, репертуар,
склад, вік, респондентів і т. ін). Щорічно члени Ет-
нографічної комісії брали участь у фольклорно-
етнографічних експедиціях. Наприклад, улітку
1900 р. відбули такі «екскурсії» В. Гнатюк, О. Ко-
лесса, М. Павлик, О. Роздольський, І. Франко,
маршрути яких охоплювали Лемківщину, окре-
мі терени Стрийського повіту (тепер Львівської
обл.), Коломийського (тепер Івано-Франківської
обл.), Збаража (Тернопільська обл.), Львова та
ін. [5, 18–19]. Члени ЕК ВУАН, скажімо, лише за
1924 р. здійснили п’ять виїздів для записів усної
словесності (зокрема на Поділля, Північний Кав-
каз, Курщину, Чернігівщину) [6, 78].
На початок ХХ ст. вже достатньо викристалі-
зувалася методика польових досліджень, прой-
шовши столітній шлях свого розвитку. І хоча
ставлення до неї різних збирачів упродовж три-
валого часу було різним, все ж від початків за-
цікавлення фольклором простежується істотна
увага до визначення і дотримання певних засад
щодо збирання, опрацювання та публікації ма-
теріалів.
Усвідомлення необхідності збору усних на-
роднопоетичних джерел з’явилося ще на почат-
ку ХІХ ст. Націлювали на потребу запису Д. Зу-
брицький, М. Цертелєв, З. Доленга-Ходаков-
ський, М. Максимович, П. Куліш та ін. Цілу на-
родознавчу програму «йти в народ» висунули
члени «Руської трійці». Крім закликів, з’явля-
лись і певні рекомендації з методики фіксування
фольклорних матеріалів. Уже в збірнику А. Мет-
линського «Народные южнорусские песни’’ [7,
II–IV] поміщені «Правила для записування на-
родних дум, пісень, казок, переказів і т. ін.», які
склав М. Білозерський. У них висунуто такі осно-
вні вимоги до фіксації фольклору, які й сьогод-
ні не втратили своєї актуальності – точність за-
пису, акцентуація, паспортизація. Цей науковий
принцип був застосований в едиційній практиці
журналу «Основа» (1861–1862 рр).
За спеціально розробленими питальниками
проводилися народознавчі експедиції П. Чубин-
ського у 70-х роках ХІХ ст., коли в Києві активно
діяв Південно-Західний відділ Російського Гео-
графічного товариства, членами якого були Во-
лодимир Антонович, Михайло Драгоманов, Пав-
ло Чубинський, Іван Рудченко, Микола Лисенко.
Зрозуміло, що у збирацькій та видавничій
практиці упродовж ХІХ ст. допускалися пев-
ні методичні хиби (неточна вказівка місця за-
пису, безсистемність у виданнях), на що згодом
неодноразово звертали увагу М. Драгоманов,
І. Франко, Ф. Колесса та ін. Недотримання тих чи
інших вимог у записах і публікаціях на той час
було доволі поширеним явищем. У часи активної
діяльності НТШ українські вчені, врахувавши
кращі надбання своїх попередників, виробили й
утвердили чітку систему збирацько-дослідниць-
кої роботи, намагаючись на практиці послідовно
дотримуватись її.
На той час посилилась увага до поєднання різ-
них наукових методів і підходів, осягнення ма-
теріалу, зокрема прослідковується тенденція до
комплексного студіювання народної культури та
її носіїв за окремими місцевостями й регіонами.
Цілісне дослідження фольклору здійснювалося
внаслідок польової роботи (на основі спеціаль-
них програм і питальників, поєднання спостере-
жень безпосереднього процесу виконання фоль-
клорних творів з їх синхронною фіксацією). Це
передбачало тісну співпрацю науковців різних
спеціальностей – філологів, зокрема діалектоло-
гів, музикознавців, етнологів, істориків, антропо-
логів і т. д. Така тенденція простежується, до речі
й на сучасному етапі розвитку науки і має назву
«інтердисциплінарних» досліджень, проте мало
хто згадує, що питання комплексного вивчення
цікавило і наших попередників.
Українська фольклористика початку ХХ ст.
стояла вже на міцному науковому ґрунті. Мож-
на констатувати, що завершився час принагід-
ного записування, а розпочався період постій-
ного, систематичного (як експедиційного, так і
стаціонарного) збору матеріалу за виробленими
науковими підходами до збирання, системати-
зації та осмислення уснопоетичного матеріалу.
Розгорнуто величезну роботу з розробки жан-
рово-тематичних питальників, розширено сітки
кореспондентів-записувачів, втілено цілу систе-
му фахових наукових вимог як до записування,
так і до класифікації матеріалу й підготовки його
до друку. Так, 1899 р. у «Літературно-науковому
віснику» надруковано програму «В справі зби-
рання народних легенд», за тематичними цикла-
ми якої скласифіковано згодом розділи збірника
«Галиицько-руські народні легенди» (1902). Вар-
то згадати також, що на сторінках періодичних
видань НТШ опубліковано низку питальників у
справі записування обрядового фольклору (ко-
лядок, щедрівок, гаївок, голосінь) демонологіч-
них оповідань, оповідань про історичні особи,
топонімічних переказів, загадок [8]. В періоди-
ці ЕК ВУАН також друкувались питальники для
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 130
збирання й вивчення обрядового фольклору, на-
родних повір’їв, легенд, казок, прислів’їв, прика-
зок, повір’їв про веселку, про кота [9] тощо.
Комісії розгорнули активну діяльність у спра-
ві організації кореспондентської мережі в різних
областях України. На 1930 р. кількість постійних
кореспондентів, як зазначив С. Музиченко, сяга-
ла 4000, а дописувачів, які надсилали матеріали
не систематично – 11000 [10, 74].
На усіх рівнях – збирацькому й едиційному
ставилась вимога не порушувати автентичності
текстів. Великою хибою, підкреслював В. Гнатюк
у рецензії на видання Б. Грінченка «Этнографи-
ческие материалы, собранные в Черниговской и
соседних с ней губерниях», є те, що багато фоль-
клористів, фіксуючи чи то казки, чи перекази, не
записують їх просто з уст оповідача слово в сло-
во, лиш списують їх зміст і відтак виправляють
його, як їм подобається [4, 211]. Учений критику-
вав довільне поводження з текстом, гостро засу-
джував як таке, що не лише знецінювало резуль-
тати праці, а й значно шкодило, не маючи науко-
вої вартості.
У згаданій рецензії В. Гнатюк писав: «Ні один з
українських етнографів не звернув досі уваги на
те, що дуже важна річ у прозових оповіданнях –
подавати на кождім слові наголос. У нас про на-
голос нема жодної ширшої студії, та й як же її
зладити, коли ми не знаємо докладно народного
наголосу, а се ж річ першорядного значення!» [-
11, 212]. Тому вчений закликав звертати увагу на
вказане питання. У цьому аспекті вирізняють-
ся записи самого В. Гнатюка та О. Роздольського
(уже в першому томі «Етнографічного збірника»
(Галицькі народні казки, 1895 р.) в усіх казках,
які зафіксував О. Роздольський, проставлено на-
голос). Акцентуації дотримувався він і в інших
прозових жанрах. З приводу цього у передмові
до «Галицько-руських народних легенд» В. Гна-
тюк «ручається» щодо «вірности записів за свої
власні і тексти О. Роздольського, які «дуже до-
кладно позаписувані» [12, X].
В. Білий, характеризуючи В. Гнатюка як збира-
ча, також акцентував на точності записів фоль-
клориста: «Перше, що різнить виразно записи
В. Гнатюка від старих записів, – це суворе додер-
жання фонетики. Уживаючи такого способу за-
писувати фольклорний матеріал, Гнатюк точно
передавав і діалектологічні особливості, що нада-
ло його праці велику вагу для діалектологів» [13,
236]. Із записувачів кінця ХІХ – поч. ХХ ст., тако-
го принципу дотримувалась більшість а головно
О. Роздольський, Л. Гарматій, П. Шекерик-Дони-
ків (хоча не всі з них акцентували прозові твори).
Проте не у всіх публікаціях, що виходили під
егідою ЕК ВУАН дотримано текстологічних прин-
ципів. Маємо на увазі збірник «Казки та оповіда-
ння з Поділля» (1928) в упорядкуванні М. Лев-
ченка. Наукову вартість текстів знижує оліте-
ратурнення текстів. У порівнянні з виданнями
періоду НТШ, наприклад, з «Галицькими народ-
ними казками» у записах О. Роздольського (упо-
рядник І. Франко), на нашу думку, «Казки та опо-
відання з Поділля» значно програють.
Велика увага зверталася на інформаторів.
«Треба, отже, вибирати все доброго оповідача з
гарним стилем і навчити його диктувати опові-
дання… При диктаті належить записувати кож-
де слово, не пропускаючи нічого, хоч би було, на-
пр[иклад], сороміцьке. Треба держатися припо-
відки, що слова з пісні не викидають» [14, 53–54].
Від доброго оповідача чи співака належить запи-
сати увесь його репертуар, бажано вказати, звід-
ки інформатор навчився оповідання чи пісні,
як давно вони відомі в цій місцевості, як до них
ставляться старші й молодші, чи є для них спеці-
альні назви тощо.
Важлива роль відводилася варіантам, паспор-
тизації творів (хто, коли, де, від кого записав),
при обрядових піснях вимагалося подавати до-
кладний опис обрядів. Фольклористи намага-
лися знаходити серед народу найкращі художні
варіанти, дошукуватися цікавого оповідача чи
співака і вже тоді записувати річ у найкращому
вигляді. При тому ніколи не «чепурили» запису,
тобто не редагували його.
Усе це дало підстави І. Франкові виділити зби-
рачів нового типу, в котрих простежується на-
уковий підхід до фіксацій фольклорно-етногра-
фічного матеріалу: записи передаються стено-
графічно правильно, матеріал записується від
найліпших оповідачів; про найцікавіші подають-
ся докладні відомості; при описах реалій пода-
ються замальовки,, фотографії. До таких І. Фран-
ко зарахував В. Гнатюка, В. Шухевича, Ф. Колессу,
О. Роздольського. Такі фольклористи, на думку
вченого, обіймаючи широкі наукові горизонти,
рівночасно старалися вичерпати запас етногра-
фічних фактів у певній околиці, подати весь ре-
пертуар пісень, оповідань і т. ін. якогось незви-
чайного оповідача чи співака, вичерпати запас
пісень, казок, обрядів даної околиці і, з іншого
боку, охопити запас доступного однорідного ма-
теріалу в цілім краю [15, 240–241].
До групи таких збирачів варто зачислити і са-
мого І. Франкка, який на той час, незважаючи на
велику зайнятість і літературною, й громадською
діяльністю, все ж займався збирацькою роботою.
У 1900-х роках І. Франко побував у кількох екс-
курсіях, пошукуючи матеріал для збірки галиць-
ких народних приповідок, яка готувалася до дру-
ку як том десятий «Етнографічного збірника», а
також для збірки колядок і щедрівок. Найважли-
віша з тих екскурсій була до села Довгого Стрий-
ського повіту, де він одержав багату і гарну руко-
писну збірку щедрівок, які записав ще у 60-х рр.
О. Кобринський. Під час цієї експедиції найбіль-
ше зібрав приповідок у с. Завадові і Голобутові
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 131
Стрийського повіту, а також у Коломиї, Тернопо-
лі, Збаражі і Львові [5, 18–19].
Для членів НТШ характерне запровадження
звітності після кожної експедиції. Чи не впер-
ше в історії української науки вимагалося чітке
звітування: скільки матеріалу зібрано, загальна
жанрово-тематична характеристика зафіксова-
них творів усної словеності, демонстрування ці-
кавих фольклорних зразків, опублікування зві-
тів у «Хроніці НТШ» тощо. Так, скажімо, на за-
сіданні Етнографічної комісії 17 вересня 1900 р.
О. Роздольський демонстрував пісні, які він зі-
брав на фонограф «між лемками і в кількох пові-
тах східної Галичини» [5, 10]. Оскільки виявило-
ся, що пісні «виходять з фонографу досить добре,
ухвалено звернутися до виділу (керівництва) з
проханням закупити фонограф для подальшого
збирання пісень» [5, 10].
Важливим джерелом для вивчення стану
фольклористичної роботи є публікації в «Хро-
ніці НТШ», особливо це стосується рубрики
«Справоздання». За ними можна простежити
наскільки злагоджено, поетапно і систематично
проводилась робота в НТШ, зокрема в Етногра-
фічній комісії. Майже в кожній ухвалі засідання
Етнографічної комісії, де йшлося про експеди-
цію, зазначалося: «жадати від учасників експе-
диції докладного справоздання». Найголовніше
те, що зібрані матеріали не залишалися без ува-
ги, чи відкладалися в «довгу скриню». Щодо пі-
сенного матеріалу, то зразу ж після експедицій
та звітувань він розшифровувався з валочків
(фонографом користувалися О. Роздольський,
Ф. Колесса). Наприклад, до фольклорних запи-
сів О. Роздольського, зібраних у східній Галичи-
ні впродовж 1900–1902 рр., мелодії дешифрував
С. Людкевич. Він же виступив з доповіддю з при-
воду цих мелодій перед членами Етнографічної
коміії, яка ухвалила її (доповідь) як передмову до
майбутнього збірника «Галицько-руські народні
мелодії».
Отже фольклористична робота, зокрема зби-
рацька, на кінець ХІХ – поч. ХХ ст. була досить
злагоджена, організована, проводилась послідов-
но, активно. Вона піднесена на високий науко-
вий рівень в організаційному аспекті – за попе-
редньо визначеними планами, програмами, що
обговорювались і затверджувались на засіданні
Етнографічної комісії. До того ж ключовими пи-
таннями стали нові не досліджувані досі або ма-
ловивчені проблеми, явища фольклору: фіксації
з одного села (Берлин, Бродівщина – О. Роздоль-
ський; Ходовичі, Стрийщина – Ф. Колесса), ре-
гіону (Угорська Русь – В. Гнатюк; Гуцульщина –
В. Шухевич; Галицька Лемківщина – Ф. Колес-
са); репертуар одного респондента (оповідання
Р. Чмихала – В. Лесевич) тощо. Щодо методоло-
гії, то фольклористи того часу виступають при-
хильниками інтегрованих комплексних підходів
до дослідження явищ народної культури, зверта-
ється значна увага на мелодії пісень, простежу-
ється тісний міждисциплінарний зв’язок з ан-
тропологією, етнологією, лінгвістикою, історією,
етномузикологією. Простежуються нові підходи
у вимогах до звітувань.
Наслідки такої діяльності своїм діапазоном
вийшли далеко за межі не лише Галичини, а всі-
єї України. Результати мали важливе значення
для вироблення й утвердження наукових засад
фольклористичної праці. Вони й лягли в основу
діяльності Етнографічної комісії ВУАН.
Фактично, Етнографічна комісія ВУАН, до скла-
ду якої входили Андрій Лобода, Антін Онищук,
Віктор Петров, Климент Квітка, Віра Білецька,
Віктор Білий, Павло Петров в основному продо-
вжувала кращі традиції своїх попередників, зо-
крема ЕК НТШ. До того ж сюди належали такі ві-
домі західноукраїнські фольклористи, як Ф. Ко-
лесса, В. Гнатюк, О. Роздольський. Завдяки діяль-
ності цього осередку розгорталася активна зби-
рацька робота по всій Україні, нагромаджувався
фактичний матеріал. Навіть за короткий час її іс-
нування (понад 10 років) навколо неї згуртувався
великий актив збирачів та дослідників фолькло-
ру, видано ґрунтовні праці з усної словесності.
Не можна не згадати активної діяльності у га-
лузі фольклористики інших структур Історико-
філологічного відділу, що діяли паралельно з ЕК.
Насамперед маємо на увазі Історичну секцію під
головуванням М. Грушевського, Кабінет примі-
тивної культури та її пережитків у побуті й фоль-
клорі України, де розгорнула свою працю К. Гру-
шевська, ґрунтовні дослідження яких збагатили
нашу народознавчу науку і до сьогодні залиша-
ються неперевершеними («Історія української
літератури» М. Грушевського, перший і четвер-
тий томи якої присвячені усній словесності та
двотомний корпус українських народних дум в
упорядкуванні К. Грушевської).
Прислужилися українській науці й періодич-
ні видання ЕК. У 10 номерах «Етнографічного ві-
сника» (1927–1932) вміщено низку цікавих ста-
тей А. Лободи («Сучасний стан і чергові завдан-
ня української етнографії»), В. Петрова («Місце
фольклору у краєзнавстві»), П. Попова («До пи-
тання про способи збирати фольклорні матеріа-
ли») та ін.
«Бюлетень ЕК ВУАН» (1926–1930) мав інфор-
мативний характер, у ньому публікувались про-
грами та інструкції щодо записування фоль-
клорно-етнографічного матеріалу, надавалась
інформація про діяльність комісії, повідомлення
про віднайдені рукописи фольклорно-етногра-
фічних записів, які зберігалися в архівах, друку-
валися рецензії, анотації, бібліографічні покаж-
чики фольклористичної літератури, вміщува-
лись огляди зарубіжної періодики тощо. За сво-
єю структурою він нагадував «Хроніку НТШ».
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 132
Комісії налагодили творчу співпрацю з міжна-
родними науковими центрами Росії, Білорусії,
Австрії, Франції, Німеччини Польщі та ін. Це осо-
бливо позначилося на розширенні листування,
обміні науковою літературою, рецензуванням
наукових статей, періодичних видань [10; 16].
Таким чином, Етнографічна комісія Наукового
товариства ім. Т. Шевченка і Етнографічна комі-
сія Всеукраїнської Академії наук у своїй діяль-
ності мали багато спільного, особливо в питан-
нях організації фольклористичної роботи, роз-
робці методичних питальників, налагодженні
мережі кореспондентів, зміцненні міжнародних
зв’язків.
1. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.,
1919. – Т. 2. – С. 129.
2. Статут Товариства. – Л., 1873.
3. Грушевський М. З нагоди 150-ї книги «Записок» // За-
писки НТШ. – Л., 1892. – Т. 150. – С. V.
4. З цього приводу Ф. Вовк зазначив: «У етнографії най-
перш треба відріжнити фольклор, чи народню усну
словесність, від настоящої етнографії» // Вовк Ф. Від
редакциї. Матеріали до українсько-руської етнології.
Видає Етнографічна комісія за редакцією Хв. Вовка. –
Л., 1899. – Т. 1. – С. ХІІІ.
5. Хроніка НТШ. – Л., 1900. – Ч. 4. – С. 18–19.
6. Див.: В справі збирання народних легенд // Літера-
турно-науковий вісник. – Л., 1899. – Т. 8. – Кн. 12. –
С. 176–178; Збирайте етнографічні матеріали // Літе-
ратурно-науковий вісник. – 1902. – Кн. 1; До збира-
чів етнографічних матеріалів // Хроніка НТШ. – Л.,
1904. – Ч. 20. – Вип. 4. – С. 14–17; Відозва в справі
записування народних традицій про опришків //
Хроніка НТШ. – Л., 1907. – Ч. 30. – Вип. 2. – С. 28–31;
Квестіонар у справі записування похоронних звичаїв
та голосінь // Хроніка НТШ. – 1909. –Вип. 3. – Ч. 39. –
С. 37–39 та ін.
7. Подаю за: Березовський І. П. Українська радянська
фольклористика: Етапи розвитку і проблематика. –
К., 1968. – С. 78.
8. Див.: Бюлетень Етнографічної комісії ВУАН. – 1926. –
2. – С. 2; 1927. – № 3. –С. 6–8; 1927. – № 4. – С. 1–4;
№ 5. – С. 1–2; № 6.– С. 1–2; 1928. – № 8. – С. 24; № 10;
1929. – № 11.
9. Народные южнорусские песни / Изд. Амвросия Мет-
линского. – К., 1854. – С. ІІ–ІV (Додаток).
10. Музиченко С. Етнографічна комісія ВУАН (1921-
1933) // Борисенко В. Нариси з історії української ет-
нології 1920-1930-х рр. – К., 2002. – С. 73–82.
11. Гнатюк В. [Рецензії на 2-й і 3-й випуски «Этногра-
фических материалов, собранных в Черниговской
и соседних с ней губерниях» Б. Д. Грінченка] // Гна-
тюк В. М. Вибрані статті про народну творчість. – К.,
1966.
12. Галицько-руські народні легенди. Т. 1 / Зібрав Воло-
димир Гнатюк // Етнографічний збірник. – Л., 1902.–
Т. ХІІ.
13. Білий В. До характеристики академіка В. Гнатюка як
збирача й записувача // Записки історико-філологіч-
ного відділу. – К., 1927. – Кн. 10.
14. Гнатюк В. Українська народна словесність (В спра-
ві записів українського етнографічного матеріалу) //
Гнатюк В. М. Вибрані статті про народну творчість /
Упор., вступ. ст. та прим. М. Т. Яценка. – К., 1966.
15. Франко І. Огляд праць над етнографією Галичини в
ХІХ в. // Франко І. Вибрані статті про народну твор-
чість. – К., 1955.
16. Див. Сапеляк О. Етнографічна комісія НТШ. – Л.,
2000.
Проведено аналогії в діяльності Етнографічних
комісій НТШ і ВУАН, показано їх внесок в україн-
ську фольклористику.
http://www.etnolog.org.ua
|