Громадські санкції та покарання покритки
Збережено в:
| Дата: | 2007 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Назва видання: | Матеріали до української етнології |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207038 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Громадські санкції та покарання покритки / І. Малютіна // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 123-128. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207038 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2070382025-09-30T00:08:45Z Громадські санкції та покарання покритки Малютіна, І. Етнологія 2007 Article Громадські санкції та покарання покритки / І. Малютіна // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 123-128. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207038 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнологія Етнологія |
| spellingShingle |
Етнологія Етнологія Малютіна, І. Громадські санкції та покарання покритки Матеріали до української етнології |
| format |
Article |
| author |
Малютіна, І. |
| author_facet |
Малютіна, І. |
| author_sort |
Малютіна, І. |
| title |
Громадські санкції та покарання покритки |
| title_short |
Громадські санкції та покарання покритки |
| title_full |
Громадські санкції та покарання покритки |
| title_fullStr |
Громадські санкції та покарання покритки |
| title_full_unstemmed |
Громадські санкції та покарання покритки |
| title_sort |
громадські санкції та покарання покритки |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Етнологія |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207038 |
| citation_txt |
Громадські санкції та покарання покритки / І. Малютіна // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 123-128. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT malûtínaí gromadsʹkísankcíítapokarannâpokritki |
| first_indexed |
2025-09-30T01:08:26Z |
| last_indexed |
2025-10-01T01:08:46Z |
| _version_ |
1844739756782518272 |
| fulltext |
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 123
Ірина МАЛЮТІНА
ГРОМАДСЬКІ САНКЦІЇ
ТА ПОКАРАННЯ ПОКРИТКИ.
Народна громада на основі традиційних
форм співжиття суворо регламентувала всю
структуру взаємин. Сільське віче забороняло по-
рушникам народної моралі жити в межах грома-
ди. Таких виганяли геть і позбавляли права по-
вертатися до гурту. Це стосувалося й інших про-
вин. В такий спосіб народне звичаєве право регу-
лювало суспільну мораль, оскільки характерною
рисою звичаю була його публічність. Публічність
випливала з усності права, коли будь-яку юри-
дичну акцію повинна була санкціонувати гро-
мадськість.
Особливо жорсткими були громадські санкції
щодо «покриток», про що існує велика кількість
свідчень. Фактів покарання спокусників наба-
гато менше. Народна приказка з цього приводу
каже: «На козаку нема знаку». Сучасні культу-
рологи й соціологи вбачають у цьому дискримі-
націю жінок у традиційному суспільстві, етно-
графи ж – той самий інстинкт колективного са-
мозбереження, де функція продовження та збе-
реження роду і формально і фактично залежала
більшою мірою від жінок, аніж чоловіків [1].
«Покритка» («скритка», «накритка») – так у на-
роді називали жінку, яка втратила дівочість поза
шлюбом і якій, як заміжній жінці, покривали го-
лову хусткою. Обряд «покривання» мав на меті
виховний та застережний ефект, спрямований
на молодь, на саму покритку, оскільки осуд гро-
мади випереджав можливе народження дитини.
Покритка перебувала під пильною увагою своїх
односельців, а це унеможливлювало здійснення
більшого злочину (приховування факту наро-
дження дитини, вбивство дитини).
Важливою деталлю вікового та соціального ви-
окремлення була намітка, якою пов’язували го-
лову, що відрізняло заміжню жінку від незаміж-
ніх. «Дівки» вбиралися подібно до жінок [2].
Цікаво, що наміткою на Слобожанщині цього
часу, за цим же описом 1785 р., слугував «серпа-
нок» – атрибут, який досить часто трапляв в опи-
сах жіночих речей. Г. Калиновський, описуючи
обряд весілля в «Малой России» та Слобожан-
щині 70-х рр. XVIII ст., відзначив, що «кібалку»,
намітку, «чепец» на молоду надягаю: після пер-
шої шлюбної ночі; до цього вона має лише стріч-
ки та заплетені коси [3].
Намітка, хустка, пов’язана голова – символ за-
міжньої жінки. Збиття цієї намітки, хустки чи
очіпка – тяжка образа. Ганна Башкатова скаржи-
лася на регістратора Максима Васильєва (1790 р.
Богодухівська округа), що той «ударшть меня по
лЬвомь плечЬ такь силно, что... потомь сбить сь
моей голови весь уборь сь платкомь чемь причи-
нить мне обиду безчестье и увечье» [4].
Слово «покритка», чи «накритка» стосувалося
жінки, котра мала чи чекала на нешлюбну дити-
ну [5].
Давні звичаєві структури мали чіткий регла-
мент контролю, який здійснювала громада; її рі-
шення не підлягало оскарженню, а тим паче не-
виконанню.
Покривання зазвичай відбувалося двома-трьо-
ма поважними жінками похилого віку, які при-
ходили у дім до такої особи. Вони оголошували
їй вину, а потім «скривали» її, як заміжню жінку.
Покритка просила прощення у присутніх: «Про-
стіть мене, люди добрі!» та кланялася на чотири
сторони [6].
Відомі випадки, коли винувата у втраті дівочої
цноти самостійно здійснювала над собою обряд.
Подальше її життя було сповнене принижень та
затавроване людським осудом: хлопці вимазува-
ли ворота дьогтем, могли силоміць зрізати косу –
ознаку дівочої гордості. Батьків дівчини висмію-
вали, «що не могли вільно пройти селом». Це ча-
сом змушувало їх відмовлятися від власної до-
чки. На Чернігівщині був звичай, за яким батько
покритки віддавав на ярмарковій площі весіль-
ний посаг дочки чесним дівчатам.
У Литовському Статуті із співвідношенням до
звичаєвого права є артикул , де йдеться про умо-
ви за яких батько може відректися від синів чи
дочок. Батько може відректися від доньки, якщо
вона веде розпусне життя. Як бачимо, в цьому ар-
тикулі відчувається потужний морально-етич-
ний струмінь, який наближає ці норми до народ-
но-звичаєвих уявлень [7].
Однак слід зауважити, що в ньому більше ви-
являються патріархальні устої загальнолюдсько-
го, а не конкретно етнічного характеру. Народна
традиція не була такою безжальною до невдяч-
них дітей. Як свідчить український фольклор, на-
род вважав, що Бог карає дітей за погане став-
лення до батьків.
Молодіжна громада, яка засуджувала «блуд» і
викривала аморальну поведінку своїх членів, мо-
гла влаштувати «весілля», тобто його імітацію,
дівчині запідозреній у нестатечній поведінці. У її
присутності співалися сороміцькі пісні, роби-
ли з коров’яку весільне «гільце», яке обвішували
ганчір’ям. Інколи брали попід руки матір і донь-
ку і вели їх селом, примушуючи бити поклони
на кожному кроці, у їхньому дворі влаштовува-
ли танці з музикою, хату обкидали нечистотами,
розбивали піч [8].
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 124
Покритка втрачала право відвідувати місця
молодіжного дозвілля, смиренно мала терпіти
докори на свою адресу.
Безчестя для української дівчини – гірше смер-
ті, життя після ганьби застигало, зупинялось.
Проте «вагітна жінка користується в народі по-
вагою, що змішана з релігійним острахом» [9].
Відтак, існували звичаї захисту прав дівчини,
яку ошукав парубок, відмовившись від одружен-
ня. Якщо вона була вагітною, то могла прийти в
дім парубка «на піч», просячи таким чином за-
хисту своїх прав у домашньої берегині – печі.
Тоді сім’я хлопця не могла її вигнати і мусила по-
годитися на шлюб [10].
Близьким за змістом був звичай «на піч», по-
ширений у давніші часи на Наддністрянщині. За-
вагітніла дівчина непомітно пробиралася до осе-
лі свого спокусника, влазила на піч і перебувала
там доти, поки не народить дитини (за традиці-
єю, її не могли ні вигнати, ні якось скривдити).
Після цього вона ставала повноправною дружи-
ною свого обранця [11].
Траплялися випадки, коли дівчина зазнавала
насильства. Ці випадки не залишались поза ува-
гою громади. Навіть у книзі «Зерцалъ Саксоно-
въ» читаємо: «Панна іли невъста егда би с рос-
пущеними власи прійшла до уряду, скаржачи на
кого о гвалтъ себъ учиненномъ , обовязуясь того
довесть свъ детелми, кои крики ей слихали» [12].
Цікавим є і оцінювання вбрання жіноцтва
щодо проблеми випадків зґвалтування і втра-
ти цноти. Наприклад, дружина реєстратора Іва-
на Сильченка 1788 р., що побилася з поміщиком
Миколою Дукою, вибігла з хати в самій «спо-
дницЬ», «а вь рубахи вороть разорванной до са-
мого поясу» підкреслюючи напевне наругу над
собою [13].
Оглядаючи скаржницю щодо зґвалтування,
господарка квартири, де та мешкала, Параскева
Білозор у тому ж Богодухові 1793 р. веліла ски-
нути зґвалтованій запаску і оглянула сорочку
на предмет виявлення там слідів втрати цноти
(растлЬнія дЬвства) [14].
У славнозвісній пам’ятці «Права, по котрым
судится малороссийский народ» читаємо у 12 ар-
тикулі: «О насиліи дівици или жени
Казнь насилнику и поморникам его.
О насиловаиной нечестного состоянія жениі.
Ежели на крикь насилованой люде
не прибудуть.
О сумнитєльствахь в насиліи.
О насилованной в бєзлюдномь місті.
Кто би дівицу, вдову или жену мужнюю чест-
ную какова-нибудь званія знасилничаль и оно-
му насилнику в безчиніи его каким то-нибудь
же образомь совітомь или діломь кто другій по-
мощєствоваль, а тая дівица, вдова или жєна в
насиліи томь кричала и на тогь би крикь збіжа-
лись люде пред которими би насилованая наси-
ліл своего знаки обявила и послі позвавь оного
насилника и помощииковь его в суді, того жь на-
силія вышєпоказанными свідитєлми доказала к
тому жь и присягою своєю и свідетелей ежели бы
насилникь и помощники в томь сами не повини-
лись тоє подтвєрдила, то таковаго насилника и
помощииковь его смертїю казнить, награжденіе
же за безчесті по званїю насиловаиной изь имі-
ній его ж насилника и помощниковь его іметь
бить уплачено.
Таким і, же образомь судить насилника за на-
силіе насиловаиной, хотя іі нечестного состоянія
жени, єсли би в томь случаи били достовірниє
свідители и знаки насилія явныє, знаки же и при-
міти такова насилія могуть бить именно такіе,
напримірь, когда бь у жєнщини или у насилника
платє подрано или синіє либо кривавїє у кого бы
из нихь на тілі явились знаки или за учиненымь
насиліємь того жь часа прибігла бь изнасило-
ванная в судь с жалобою на насилника, при чємь
надлєжить в суді кріпкоє и зрілоє йміть разсмо-
трєніе по єя річамь и другимь обстоятелетвамь.
А буди би какая дівица вдова или замужня
жена во время насилованія голосно кричала, а з
людей хотя и слишащихь тоть крикь никто бь к
нєй не прибіжаль или хотя бь за какимь от того
жь насиловатєля воспящєнїємь и кричать нє
могла, тогда она освободясь в скорости, людямь
знаки насилля обявит и в суді того подлинными
знаки доказивать, а свєрхь того и присягою под-
твердить иметь, а по такому доказательству на-
силника казнить смертїю по вишеписанному;
буди же свободная насилствованная похощеть
оного
А ести би в такомь місті насиліе какой діви-
ци, вдові или жени мужнєй сталось, гді мощно
крикь людямь слишать, а она бь не чинила ника-
кова препятствія, не кричала, но послі уже в нєс-
коромь врємєни людямь обявила, то сєго насилїє
нє вмінять и опорочєнний в такомь случаи какь
за прямое насиліе наказивань бить нє іметь.
Буди какой дівици, вдові или замужней жені
насиліе зділаеться в полі, в лісі или другомь ка-
комь уєдинєномь и безлюдном місті, то когда
она о такомь насиліи обявить прежде тому кого
встрічь попасть можєть и потомь скоро пришедь
в домь родителямь или родствєнньїмь, либо к
ближайшому городку или селу, тамошным лю-
демь явку о томь же учишь и в суді при свідитє-
летві тіхь же людей и показати насилствія зна-
ковь, присягнеть, таковий насилникь, хотя би
она, пасилованная, нє токмо чєстнал, но явно
подозритєлная либо с прєлюбодіянія рождєії-
ная била, смєртїю казнєнь бить иміеть. Буди же
би кто, начавь какую жєнщину либо дівицу на-
силовать, того бєззаконія нє совєршиль, то оно-
го хотя смертїю не казнить, но жестоко по разс-
мотрінїю суда на тілі наказать надлєжить» [15].
Звичай мав яскраво виражене морально-етич-
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 125
не спрямування. Закон же був індиферентним до
моралі. Якщо брат убивав звабника своєї сестри,
то це або ж не вважалося злочином, або ж вва-
жалося злочином вибачливим. За законом же він
мав бути покараним за вбивство. Перед законом
усі рівні: і ті, що вчинили злочин із меркантиль-
них цілей, і ті, що виконували свій моральний
обов’язок. Рішення громадського суду керувало-
ся передусім принципом справедливості, базова-
ним на народних уявленнях про «правду і крив-
ду», «правду і неправду», «гріх». Закон апелював
до розуму, звичай – до совісті.
У народній судовій практиці використовува-
лися такі народно-юридичні оціночні терміни,
як «по-людськи – не по-людськи», «по-божому –
не по-божому», «по правді – не по правді» тощо.
Проте в народно-звичаєвій традицій норма-
тивність усе-таки існувала. Щоправда, обрамле-
на вона була у звичаєву форму. З іншого боку, ба-
гато рис звичаєвої культури перейшло до права,
хоча тут вони мали другорядний характер. Серед
них можна виділити такий формальний елемент
судового процесу, як складання присяги; мо-
ральні причини скоєння злочину могли кваліфі-
куватися як такі, що пом’якшують вирок [16].
«Чи розрізняє народ велику вину від малої,
тяжкий злочин від незначного, чи він порушен-
ня якої-небудь обрядовості, якого-небудь зви-
чаю, якщо не з дійсності, то щонайменше в своїх
віруваннях і своїх оповіданнях карає такими ж
тяжкими карами, як і найбільші злочини» [17].
В народі існує зовсім інша, аніж в офіційному
праві шкала цінностей. Зокрема, якщо самосуд
буде вчинений за народними уявленнями про
справедливість, то він не вважатиметься злочи-
ном, про що свідчить величезний матеріал укра-
їнської народної балади. З іншого боку, розпуста
карається набагато жорстокіше, хоча, з погляду
офіційного права, вона не є злочином, оскільки
належить не до парафії права, а до парафії мо-
ралі. О. Ф. Кістяківський, прекрасний аналітик,
якраз відносив останні випадки саме до галузі
звичаєвого права, виходячи при цьому з народ-
них уявлень про злочин і кару. Так, він окремим
розділом виділяє «Позашлюбні відносини і зло-
чини проти плоті» [18].
За повір’ям, незаконнонароджені успадкову-
вали від батьків аморальні риси. У збірці «Права,
по которым судится малороссийский народ, зна-
ходимо у 21 артикулі: «О бєнкартахь, то єсть ви-
бладкахь и нєзаконнорожденныхъ.
Которые діти за бенкарти разуміються, и ника-
кого наслідія не получають.
Бенкарти, прежде брака рождєныє, с законно
спложенными от одного отца дітми, в какихь его
имінїяхь могуть наслідїє получить.
Бенкарти прижитые от подложниці прежде и
после брака с одним мужемь спложенные, наслі-
дїй не получають.
Когда по матерамь наслідствують бенкарти и
от кого воспитованы быть иміють.
Кого бы отець за сина непризнаваль и которо-
го сина ізректись можєть.
Бенкартами и виблядками ті діти називають-
ся и суть, кой от мужа и жены законним бракомь
несочетавшхь, родяться и таковыє по родителехь
и родственникахь своихь никакого насліднія не
получають. Разві бы указомь государєвымъ за
какую службу свою в число честныхь людей при-
няти были или бы отець ихь изь собственныхь
собою нажітшхь иміній что имь записаль.
Да прижитіе жь блудно от безьбрачного мужа
с женою бєзбрачною жь діти, хотя прямо за ви-
блядковь почитаються, однако жь и таковые по
матері надлєжащіє ей имения могуть наслідо-
вать, ежели би матерь ихь инныхь дітей чест-
ного ложа по сєбі не оставила, ибо виблядки по
отцу свойствєнных не иміють, но иміють токмо
по матері. Когда же бы и мати ихь иміла инныхь
честного ложа дітей, тогда виблядки и по ничего
не наслеідствують…, а кой изь прелюбодіянія от
женатого зв. мужа или холостого, но от замужє-
нєй жены спложены бывають виблядки, таковые
и в матернемь иміній, за ея противо закона су-
пружеского преступление ничего не наслідству-
ють, хотя бь никакихь дітей честного ложа по ней
не осталось» [19].
Проте діти за народним звичаєм вважалися
окрасою родини. Зведення маленьких душ зі сві-
ту в українському селі нещадно переслідувало-
ся. У поемі Тараса Шевченка «Титарівна» розпо-
відається, як «ще за Гетьманщини святої», згідно
з традиціями копного суду, карали нещасну жін-
ку-покритку, що наважилася згубити своє дитя:
Ой узяли безталанну,
Закували у кайдани,
Сповідали, причащали,
Батька, матір нарікали,
Громадою осудили
І живую положили
В домовину!..й сина з нею!
…Щоб навчалися дівчата,
Коли не вчить батько, мати [20].
У цьому творі відповідальність за душогубство
з матір’ю розділяє і позашлюбний батько дити-
ни, який, власне, і скоїв злочин. Але в реально-
му житті вся відповідальність і ганьба лягала на
плечі жінки.
В народі існували міцні традиції карного зви-
чаєвого права, частина з них була запозичена і
правом офіційним. Винесення вироків у кримі-
нальному судочинстві також залежало від скла-
ду суду, було довільним, оскільки не кожний
склад злочину мав фіксовану в письмовій формі
міру покарання.
За законом кара на горло передбачалась: «без-
чиннымъ женамъ, которые дътей своихъ или чу-
жихъ умершвляютъ» [21].
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 126
До категорії вбивств усі законодавства зарахо-
вували страту новонароджених дітей, за що пе-
редбачалося суворе покарання, особливо для не-
одружених дівчат. Якщо суд не виносив смертно-
го вироку, то покарання відбувалося за звичаєм:
громада збиралася у повному складі (особливо
наголошувалось на присутності молодих дівчат),
винну роздягали до пояса, кожен мав бити її па-
лицею і гнати від центру до краю села, приказу-
ючи, щоб ніколи в село не поверталася. Ніхто не
мав права переховувати засуджену. Край села
коси її переплітали соломою і підпалювали.
Приховування факту народження неживих
дітей та поховання їх без ритуалу засуджувало-
ся громадою і передбачалися різні фізичні по-
карання винної: «Після розкуття її з кайданів у
брамі міста вибити 50 палками і відправити у
село. У селі в першу середу має висповідатись,
після цього на початку, в центрі та край села має
отримати по 50 палок. При виконанні покарань у
руках має тримати зелений сніп» [22].
У книзі «Права…» 1743 року є відповідні арти-
кули за номерами 10 та 11: «О казни жєнска пола
за убійство дітей, блудно прижитих.
Ежели какая блудница дитя своє сама
или чрєзь кого другаго умертвить.
О блудници, которая дитя своє тайно
погребеть.
О блудници, плодь в себі живий умєртвившєй.
О блудници, плодь в себі живий поврєдившєй.
Когда би каковая жена замужная или вдова,
либо дівка беззаконно обходясь прижила дитя,
и оноє стида ради или боясь наказанія, сама или
чрєзь кого другаго нарочно умертвила и на томь
ділі тоть, кто по єя волі или сама она будуть по-
ймани, или в томь подлиннимь явнымь доказа-
тєлствомь и другими примітами по слідствїю
изобличени будуть, таковие, какь сама оная жен-
щина, которая умертвить плодь свой дерзнула
или кому на умерщвлєнїє дала, такь и тоть чрєзь
кого тое зділалось, иміють бить казнени отсічє-
нїємь голови. То жь разуміть и о блуднику с та-
кою блудницею дита прижившемь на которого
бь впрям довелось, что оное дита погредь учи-
нєнному общому сговору и согласію с нею, блуд-
ницею, умерщвлено, хотя бь при томь онь и не
быль, смєртной казни какь и она подлєжить.
Если би которая жєна или дівка, либо вдова
беззаконно прижитеє дита родивь тайно, тай-
но жь и похоронила, в суді же извиняясь ска-
зивала бь,что оное от нея родилось мєртвоє, то
судь без подлинннхь доказатєлствь не иміеть в
томь ей вірить, паче же когда явиться, что оная
видя себе бить непраздную укривалася и тайно,
не призвавь к себі никого, родила бь и чрезь то
подала бь себе в подозрінїе в томь, что нарочно
дита ради укрития своєго бєзчиния умертвить
наміривала, того ради таковую подозритєлную
надобно розискивать и когда повиниться в томь,
что дитя свое живое умертвила, то подлежить
смєртной казни по вишєписанному, буди же изь
розиску в томь не повиниться таковую если бєз-
мужная от смєртной казни свободивь наказать,
какь блудницу, а ежели замужная – поступать
какь с прєлюбодійцєю по артікуламь сея глави.
Потому жь которая женщина или дівка безза-
конно приживь плодь умишленно какимь-ни-
будь образомь еще нєрождєнний в сєбі умерт-
вить, таковая по прямимь доказатєлствамь
иметь казнєна бить.
А коториє женщини, не жєлая себі йміть пло-
да, нарочито би какимь прєдварителннмь обра-
зомь тоть плодь портали зелїємь и другими об-
рази, хотя они прежде того уже иміли плодь и
родили или хотя бь ещє не иміли, таковиє за по-
длиннимь доказатєлствомь по разсмотрінїю и
состоянїю діла иміють бить публично наказами
или штрафовани» [23].
У фольклорі часто зустрічається образ мате-
рі – зозулі, яка з тих чи інших причин полиша-
ла власних дітей напризволяще. Таких дітей ви-
ховували названі батьки. Здебільшого це були
бездітні сім’ї, які прагнули мати спадкоємця і до-
жити віку не на самоті. Іноді змалечку такі діти
потрапляли у найми, або ж ставали поводирями
сліпих кобзарів. Часто функції виховання бай-
стрюків і сиріт брала на себе громада.
В офіційному праві, а саме у «Правах…» де-
тально і виважено були прописані покарання за
покинутих дітей. В артикулі за номером 11 зна-
ходимо: «О наказаній или казни блудниць, ко-
торыє дітей своихь подкидивають, но нє умєрщ-
вляють
1. Какому наказанїю подлежить блудница, ко-
торая дитя бросаеть для соблюдения живо.
2. О блудници, которая живорожденноє дита
бросила нарочно или не нарочно, для умертвія.
Которая би блудница, поднесь под чїй домь или
в другомь какомь жиломь місті дита своє прижи-
тоє бросила на бєзопасномь от умєрщвлєния місті
живое, намірєвая тімь образомь стидь толко свой
укрить, послі же оноє дитя било бь кимт взято и
кормлено, а по врємені на ея тое довелося бь, она
блудница подлежить наказанію. Буди же би какая
блудница дитину приживь, бросила оную на пус-
томь какомь місті нарочно, гді би ей смерть при-
ключитис могла и тая жь дитина о; домашньхь,
либо от какихь звірєй снідєна или инимь какимь
случаємь била умєрщвлєнна, таковая блудница по
явнымь доказатєлствамь о томь ея злонамірєнном
и во исполнєнїє произшєдшємь прєступлєнии и
по ея жь того на себе признаній, иміеть бьть смер-
тію казнена, а когда бы тая дитина жива была най-
дена, тогда бросившая тако оную блудница хотя
смертной казни не подлежить, однакь за самое то
злонамірение удвое противь того какь бы не с на-
мірєнїємь умєрщвленія бросила, наказана быть
иміеть» [24].
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 127
Жінка, яка не реалізувала себе в шлюбі, по-
критка – вже автоматично ставала позастатус-
ною. Таких жінок не кликали у хресні матері, у
коровайниці, у весільні свахи, оскільки вважало-
ся, що вони своєю участю в сакральних дійствах
(весілля, народження) можуть «запрограмува-
ти» подібну долю дитині чи подружжю. З ними
також неохоче кумилися, родичалися, вступали
у майнові стосунки [25].
Іноді доля була поблажливою для покритки,
вона могла створити власну родину. Існувало ба-
гато регіональних різновидів звичаю жити «на
віру». На Волинсько-Подільському порубіжжі
такі шлюби називалися «на совість» і укладалися
найчастіше з покритками – жінками, котрі мали
позашлюбну дитину. Цим покритка ніби знімала
з себе провину і осуд оточуючих.
Якщо одружувалася покритка, то запросини
відрізнялися певним, чином від звичайних. По-
критка та її дружка пришпилювали барвінкові
листки на намітку, що покривала голову [26].
О. Левицький розглядає унікальний випадок
можливого укладання шлюбної угоди, коли ді-
вчина мала право визволяти засудженого на
смерть злочинця від виконання вироку, але з од-
нією умовою, що злочинець повинен з нею одру-
житися [27].
Прохання з боку дівчини чи вдови приймало-
ся як умова негайного одруження. Знаком згоди
була хустка, якою пов’язувала дівчина чи жін-
ка голову або шию злочинця. Не тільки невинна
(«учтива») дівчина, але й покритка, навіть повія
визволяла чоловіків від смертної кари. Про цей
звичай свідчать і українські народні перекази
[28].
Життя сімейної пари стосувалося усієї роди-
ни (як з боку дружини, так і з боку чоловіка), ку-
мів сусідів. Сімейний ґандж (наприклад, покрит-
ка, п’яниця) автоматично понижував статус усі-
єї сім’ї та роду. Таких сімей і родів цуралися, до
дочок рідше засилали сватів, синам частіше від-
мовляли (не «подавали рушників», «носили гар-
буза») тощо.
Ми можемо вбачати в цьому жорстокість, дис-
кримінацію, однак варто зрозуміти, що для ма-
лих соціальних організмів, якими є сільські гро-
мади, найважливішою умовою виживання є
стабільність. Будь-які дестабілізуючі елементи
руйнували громаду як спільноту, вносячи хаос,
конфліктність, психологічне напруження в жит-
тя людей, агресивність, тож громада піклувала-
ся про дотримання усталених звичаїв. Уявлен-
ня про порядок передбачало суворе дотримання
всіх норм звичаєвого права, ритуалу і народно-
го етикету. Вчинки, що ігнорували котрусь із цих
норм, вважалися аморальними, деструктивни-
ми, тож засуджувалися громадою [29].
У своєму дослідженні О. Левицький висловив
думку про моральний стан тогочасного суспіль-
ства. «В суспільстві – зазначав вчений – існувало
таке загальне припущення, що тільки той бай-
дуже ставився до своєї честі, у кого вона була не
бездоганна …Тому українські суди часто увіль-
няли злочинців від смертельної кари, калічення
і інших жорстоких кар, бо помилуваний все одно
не залишався безкарним і до смерті мав на собі
тавро безчестя, терпів обмеження в горожан-
ських правах, та ще й дітям передавав цю сумну
спадщину, бо Маґдебурзьке право навчало, що
«соромота батьків переходить і на дітей до тре-
тього коліна» [30].
Література:
1. Пономарьов А. Шлюбні звичаї // Українці. – Т. 1. –
К., 1999. – С. 421.
2. Описи Харківського намісництва кінця XVIII ст. –
К., 1991. – С. 65.
3. Калиновський Г. Описание свадебных украинских
простонародных обрядов в Малой России и в Сло-
бодской Украинской губернии також и в Великорос-
сийских слободах, поселенных малороссиянами, упо-
требляемых // Харьковский сборник. – Т. 2. – Х., 18-
88. – С. 171.
4. Державний Архів харківської області. – Ф. 282, оп. 2,
спр. 311.
5. Державний Архів харківської області. – Ф. 22, оп. 2,
спр. 429.
6. Фон-Нос. Покрытка // Киевская старина, 1882, фев-
раль. – С. 428 – 429.
7. Ткач П. Історія кодифікації права України. – К., 19-
68. – С. 150.
8. Украинцы // Под редакцией Н. Полищук. – М., 2000. –
С. 338.
9. Мордовцев Д. Малороссийское плем’я // Наше мину-
ле. – 1992. – № 4. – С. 5.
10. Дашкевич П. Гражданский обычай – приймачества у
крестьян Киевской губернии // Юридический вест-
ник, 1887. – № 8. – С. 538.
11. Там само. – С. 546.
12. Матеріали до історії українського права. Права Мало-
россійскіе, з книгъ Статута, Саксона і порядка выпи-
санные // Ред. Н. П. Василенка. – К., 1929. – С. 68.
13. Державний архів харківської області. – Ф. 282, оп. 2,
спр. 247.
14. Державний архів харківської області. – Ф. 282, оп. 2,
спр. 385.
15. Права за якими судиться малоросійський народ 17-
43року // Упорядник К. А. Вислобоков. – К., 1999. –
С. 40.
16. Пашук А. Суд і судочинство на лівобережній Україні
в 17–18 століттях. – Л., 1967. – С. 247.
17. Кистяковский А. Программа для собирания и изуче-
ния юридических обычаев и народних воззрений по
уголовному праву. С предисловием о методе соби-
рания материалов по обычному праву. – К., 1878. –
С. 24.
18. Там само. – С. 29.
19. Права за якими судиться малоросійський народ 1743-
року // Упорядник К. А. Вислобоков. – К., 1997. – С. 4-
12 .
20. Шевченко Т. Кобзар. – К., 1999. – С. 390.
21. Лаппо И. Литовский Статут 1588 года. Текст. – Т. 2. –
Каунас, 1938. –С. 235.
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 128
22. Гошко Ю. Звичаєве право населення українських Кар-
пат та Прикарпаття 14–19 століття. – Л., 1999. – С. 1-
27.
23. Права за якими судиться малоросійський народ 1743-
року // Упорядник К. А. Вислобоков. – К., 1997. – С. 3-
97.
24. Там само. – С. 400.
25. Вовк Хв. Студії з української етнології та антрополо-
гії. – К., 1995. – С. 228.
26. Волошинський І. Весілє в Далешиві Городенського
пов. // Матеріали до української етнології. – Л., 19-
19. – С. 34.
27. Левицкий О. Обычай помилования преступника,
избранного девушкой в мужья // Киевская старина. –
К., 1905. – № 1. – С. 89–97.
28. Праці комісії для виучування історії західньо-русь-
кого та вкраїнського права // Ред. Н. П. Василенка. –
Вип. 5. – К., 1928. – С. 592.
29. Клебановский П. Средства исправления от разв-
ратной жизни в крестьянском быту Малороссии. –
С. Пб., 1898. – С. 19–22.
30. Левицький О. Невінчані шлюби на Україні в XVI–
XVII // Записки Українського наукового товариства в
Києві. – К., 1908. – Кн. З. – С. 98–107.
Ганна СОКІЛ
ЕТНОГРАФІЧНІ КОМІСІЇ НТШ
І ВУАН: ПАРАЛЕЛІ ДОСВІДУ
В історії української народознавчої науки
за майже двохсотлітній період її розвитку були
значні злети, піднесення. Вони пов’язуються з
діяльністю наукових осередків, які діяли в різ-
них часових зрізах, в різних умовах, проте з од-
наковим прагненням, єдиною метою – піднести
рідну культуру на вищий щабель, поєднатися зі
світовою. Серед них насамперед варто назвати
Південно-Західний відділ РГТ, що діяв у 70-х ро-
ках ХІХ ст. в Києві, Наукове товариство ім. Шев-
ченка, активна діяльність якого розгорнулася в
90-х роках ХІХ та початку ХХ ст. у Львові та Істо-
рико-філологічний відділ ВУАН у Києві, в скла-
ді якого функціонувала Етнографічна комісія в
20-х роках ХХ ст.
Усі ті наукові осередки діяли в умовах бездер-
жавності. Тому й склалося так, що літературне
Товариство ім. Т. Шевченка, яке виникло 1873 р.,
було відповідною реакцією-спротивом щодо за-
борони розвитку всього українського після Ва-
луєвського указу. Центр української культур-
ної, а згодом наукової праці з Наддніпрянщини
перенесено в Галичину. До того ж у цей час роз-
гортається активний загальнослов’янський рух
у Європі. Національне пробудження охопило
Польщу, Чехію, Сербію, Хорватію. Виникає ціла
низка національних академій: Югославська Ака-
демія наук і мистецтв (1866), Польська Академія
наук замість Краківського наукового товариства
(1871), Сербська Академія на місці Сербсько-
го наукового товариства, у Празі створено Чесь-
ку Академію наук і мистецтв (1889). Натомість
в Україні оголошено російським царем ще стро-
гіший Емський указ (1876). Прямим притулком
українства, стає Галичина, «тут, за словами С. Єф-
ремова, змогло сховатися бідолашне українське
письменство від утиску російського централіз-
му» [1, 129]. Тоді й перепрофільовано літератур-
не товариство на наукове, що стало консолідую-
чим осередком інтелектуальних сил усієї Украї-
ни. Головним завданням товариства, як свідчить
Статут, було «плекати та розвивати науку в укра-
їнсько-руській мові, зберігати та збирати всякі
пам’ятки старинности і предмети наукові Укра-
їни-Руси» [2]. За словами М. Грушевського, На-
укове товариство ім. Т. Шевченка стало «неначе
трампліном, з котрого українське національне
життя мало піднятися на висоти повної культур-
ної незалежности» [3, V]. І хоча за час свого існу-
вання воно так і не одержало від австрійського
уряду титулу Академії наук, за розмахом науко-
вої діяльності фактично прирівнювалося цій
структурі. НТШ у Львові було по суті першою
неофіційною Академією наук (М. Рильський). До
того ж дійсними членами НТШ обиралися вче-
ні з інших країн, які мали певні заслуги в галу-
зі українознавства (Ватрослав Ягич, Олександр
Пипін, Альфред Єнсен, Ян Бодуен-де-Куртене,
Оляф Брок, Олександр Брюкнер, Олексій Шахма-
тов, Томаш Масарик, Любор Нідерле, Їржі Горак,
Ченєк Зібрт, Альберт Ейнштейн та ін.), що було
визнанням самого факту існування української
культури європейськими діячами наук.
Фольклористично-етнографічна робота зо-
середилась в Етнографічній комісії НТШ, ство-
реній 1898 р., першими членами якої були:
Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колес-
са, Воло димир Шухевич, Осип Роздоль ський, Бо-
рис Грінченко. Вона по суті стала попередницею
Етнографічної комісії ВУАН (1921–1933). Мабуть,
не випадково через два десятиліття, коли, наре-
шті була утворена Українська Академія наук, у
структурі Історико-філологічного відділу вини-
кає комісія з такою ж назвою. А це свідчить, що,
як і Львівська фольклористична школа, так і Ки-
ївська на означення науки про народну творчість
користувалися кількома термінами: етнографія,
фольклор, народна творчість, усна словесність,
усна література [4, [XIII]. Звичайно, паралелі
можна провести не лише за номінацією комісій,
а, що значно важливіше, за їх діяльністю.
Виходячи зі специфіки предмета дослідження,
організація наукової роботи Етнографічних ко-
місій відбувалася за трьома основними напрям-
ками: збирацькому, едиційному й теоретично-
http://www.etnolog.org.ua
|