До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів)
За польовими дослідженнями та науковими джерелами характеризуються природні умови краю, особливості господарства та занять, планування садиб і будівельні традиції, облаштування житла, традиції ткацтва і народного вбрання....
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Матеріали до української етнології |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207039 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) / Р. Свирида // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 118-122. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207039 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2070392025-09-30T00:09:39Z До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) Свирида, Р. Етнологія За польовими дослідженнями та науковими джерелами характеризуються природні умови краю, особливості господарства та занять, планування садиб і будівельні традиції, облаштування житла, традиції ткацтва і народного вбрання. 2007 Article До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) / Р. Свирида // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 118-122. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207039 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнологія Етнологія |
| spellingShingle |
Етнологія Етнологія Свирида, Р. До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) Матеріали до української етнології |
| description |
За польовими дослідженнями та науковими джерелами характеризуються природні умови краю, особливості господарства та занять, планування садиб і будівельні традиції, облаштування житла, традиції ткацтва і народного вбрання. |
| format |
Article |
| author |
Свирида, Р. |
| author_facet |
Свирида, Р. |
| author_sort |
Свирида, Р. |
| title |
До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) |
| title_short |
До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) |
| title_full |
До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) |
| title_fullStr |
До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) |
| title_full_unstemmed |
До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) |
| title_sort |
до історико-етнографічної характеристики лівобережної київщини (за матеріалами досліджень баришівщини до наукових обґрунтувань тепу хати із с. бзів) |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Етнологія |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207039 |
| citation_txt |
До історико-етнографічної характеристики Лівобережної Київщини (за матеріалами досліджень Баришівщини до Наукових обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів) / Р. Свирида // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 118-122. — Бібліогр.: 31 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT sviridar doístorikoetnografíčnoíharakteristikilívoberežnoíkiívŝinizamateríalamidoslídženʹbarišívŝinidonaukovihobgruntuvanʹtepuhatiízsbzív |
| first_indexed |
2025-09-30T01:08:31Z |
| last_indexed |
2025-10-01T01:08:51Z |
| _version_ |
1844739762291736576 |
| fulltext |
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 118
СВИРИДА Раїса
(Київ)
ДО ІСТОРИКОЕТНОГРАФІЧНОЇ
ХАРАКТЕРИСТИКИ
ЛІВОБЕРЕЖНОЇ КИЇВЩИНИ
(за матеріалами досліджень
Баришівщини до Наукових
обґрунтувань ТЕПу хати із с. Бзів)
У минулому село Бзів входило до Переяс-
лавського повіту в складі Полтавської губернії.
На карті України Боплана 1631 року Баришів-
ка позначена як невеличке містечко. На той час
в центрі містечка жили найзаможніші ремісни-
ки: швець, кравець, столяр, торговці та шинкарі,
у дальших вулицях – міщани і окремо власники
«халуп» [1]. У першій половині ХІХ ст. Баришів-
ка стала волосним центром Переяславського по-
віту Полтавської губернії, зберігаючи за собою
роль значного для навколишніх сіл торговельно-
ремісничого центру Лівобережжя.
Баришівський район розташований на При-
дніпровській низовині. Місцеві ґрунти не скрізь
сприятливі для землеробства, крім чорнозему
поширені дерново-підзолисті, болотні, торфові
і солончакові [2]. Проте наприкінці ХІХ – на по-
чатку ХХ століть традиційними заняттями на-
селення цього краю залишалися землеробство
й тваринництво. Польові земельні наділи пере-
важно складали 3–5 десятин, а в декого 8–10
або й одну десятину [3], були й городники і зо-
всім безземельні, яким доводилося будувати хату
на орендованій землі або йти в підсусідки [4].
Вирощували, як розповідають старожили, осно-
вні традиційні зернові культури: озиме жито,
яру пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, озиму
пшеницю, олійні культури, сіяли також коноплі,
рідше льон. Щороку частину землі, стерню рали-
ли на пар. На городах вирощували овочеві куль-
тури: картоплю, буряки, моркву, капусту, огірки,
цибулю, часник, а в кого не вистачало поля, то сі-
яли при городах трохи конопель. За даними по-
двірного перепису 1900 року селяни ще трима-
ли як тяглову силу воли. Так, у с. Бзів на той час
у селян був 261 віл, пізніше замість них заводили
коней. Обробляли землю плугами, більшість гос-
подарів мали одну конячку, тому спрягалися. На
поширених супіщаних ґрунтах успішно застосо-
вували для обробітку однозубе дерев‘яне й заліз-
не рало, ще й на початку ХХ ст. воно залишалося
основним орним знаряддям, оскільки вимагало
значно меншої тяглової сили. У деяких господар-
ствах було й двозубе рало. Сіяли вручну із короб-
ки, плетеної з пучків соломи і лози. Посіви боро-
нували дерев‘яними і залізними боронами [5].
За статистчними даними на 1900 рік у селах, що
належать до сучасного Баришівського району,
працювало два десятки ковалів, які виготовля-
ли плуги і борони у сільських кузнях [6]. На по-
чатку ХХ ст. у заможніших хліборобів почали
з‘являтися фабричні плужки (поширенішим був
«рачок»), але в більшості дрібних господарств, за
статистикою, переважали традиційні знаряддя.
Так, у Баришівській волості у 1900-х роках нара-
ховувалося 108 дерев‘яних плугів і 3 однолеміш-
ні залізні, у Бзові – відповідно 50 і 61, однозубних
рал у сусідній Селичівці – 220, у Бзові – 180 рал
і 2 сохи [7]. Урожай зернових збирали косами,
жали серпами, в‘язали перевеслами в снопи і
складали в полукіпки і в копи (по 30 і 60 снопів),
після того їх звозили до клуні. Традиційне давнє
знаряддя обмолоту – ціп, бідніші молотили ним
у клунях на току цілу зиму, з ціпом наймалися в
молотники за хліб, за гроші. Заможніші купува-
ли молотарку, впрягали шестеро коней, молоти-
ли самі, позичали іншим господарям за відробі-
ток чи за плату. Хто вирощував багато зерна, ку-
пував віялку, інші господарі віяли вручну з мір-
ки, на решетах.
Навколо села були великі випаси для худоби.
«Люди держали багато скотини, розводили
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 119
свиней, овець, домашню птицю» [8]. Крім орної
землі були левади й гаї, по селах збереглися на-
віть назви кутків – Гаї і відповідні прізвища – Га-
йовий. У гаях росли дуби, березняк, в кінці ле-
вад – верби. Місцевість Лівобережжя має неви-
сокий рельєф, помережаний водоймами озер, рі-
чечок із луками та заплавами. Навіть у найсухіше
літо не пересихали озерця і різні мочарі без ви-
значених берегів [9]. Завдяки сприятливим умо-
вам було розвинене рибальство. З Дніпра захо-
дило багато риби, у болотах і заплавах водилися
в‘юни, карасі. «Риба не вибувала, у повінь вода
піднімалась до будівель, щука підпливала під
саму клуню, і дід ловив її. За ту рибу люди голод
пережили» [10]. Зимою ловили плетеною з лози
кобзою, літом, коли біжить вода, ставили «в‘яте-
рі», верші. Ловили рибу плетеними сітками, во-
локами, саками, під осінь – підсаками, «караща-
та, в‘юнчики підсушували, товкли в ступі і
просіювали в горщик, додавали до страв» [11].
Домашні ремесла
Майже в кожній селянській хаті пряли коноплі,
рідше льон, овечу вовну. Довгими осінніми вечо-
рами гурти дівчат, молодиць збиралися по хатах
зі своїми прядками, гребенями з мичками на до-
світки, до них приєднувалися хлопці, чоловіки,
хто зі своїм ділом, хто допомагав, а більшість із
них – розважалися. З конопляних очосів, що ли-
шалися на гребені, пряли на великі веретена тов-
сте прядиво – «валили вал», з якого ткали міш-
ковину, товсті кодрі. Дуже бідні селянки найма-
лися прясти, це були виснажливі заробітки, від
яких за довгі роки стиралися й пучки. Після різд-
вяних свят починали ткати. Були ткачі, чоловіки
й жінки, що спеціалізувалися на виготовленні
полотна, рушників, скатертей, ряден, килимів у
Баришівській, Березанській, Войтівській волості.
Крім того, у Баришівській волості виготовляли
плахти, працювало 6 плахітниць [12]. Традиція
виготовлення «красних» рушників з часом по-
ширилася по багатьох селах, ткали такі рушники
і в с. Бзів. У Скопцях (Веселинівці) графиня Се-
миградова заснувала ткацьку артіль, де діяв ві-
домий осередок килимарства і вишивання. Були
в селах свої теслі, покрівельники солом‘яних да-
хів, ковалі (робили плуги, борони, рогачі, кочерги
тощо), колісники, стельмахи (виробляли дерев‘я-
ні плуги, сани, вози), бондарі, столярі, гребінщи-
ки, лимарі, овчинники, шерстобити, пічники, іко-
нописці і малярі, останніх у Баришівській волос-
ті заявлено 15 [13]. Сільські кравці шили керсет-
ки, юпки, свитки та інший селянський одяг, шев-
ським ремеслом особливо займалися жителі Ба-
ришівки. Сама назва містечка за легендою похо-
дить від хутора Великого Князя Бориса, в якому
жили шевці-чоботарі. За великі бариші почали
називати цей хутір Бариш-шевський [14]. Були
свої шапошники, смушки закуповували у Полта-
ві і Бердичеві [15], «шили все, - як казали стар-
ші люди, - з ніг до голови». Майстри працювали
самі, або з допомогою родини, рідко хто набирав
учнів. Виготовляли речі для себе і на замовлен-
ня, ткачі продавали свої вироби на місцевих і на-
вколишніх ярмарках. Кустарі працювали цілий
рік і продавали свій товар скупщикам. Гончар-
ний посуд привозили із-за Дніпра – з Київщини,
а з Чернігівщини доставляли гончарні і дерев‘яні
вироби, зокрема і обичайки, з яких майстри з Ба-
ришівської волості виготовляли сита.
Планування села, садиби
У плануванні сіл переважає традиційна для
всієї Наддніпрянщини вулично-садибна забудо-
ва місцевості залежно від рельєфу з виділенням
центральної частини, де ставилися громадські
будівлі. На підвищених ділянках розміщували
хати з подвір‘ям, до низин спускалися городи, за
ними тяглися левади. У центрі села традиційно
розміщувалась церква.
Орієнтація хати на садибі, як і майже всюди в
Україні, визначалася за сонцем, хата ставилась
вікнами на південь. Перед хатою або на причілку
загороджували ліскою городець для квітів. Тут
росли канупер, шовкова трава, пижма, любисток,
півонія, безсмертник (мороз), ласкавці, чорно-
бривці. Поблизу хати садили півники, кущі буз-
ку, калини. В городі сіяли васильки, цириглядки
(айстри), нагідки.
Навпроти хати перед вікнами, як правило, ста-
вили рублену комору на зерно із засіками, куди
засипали жито, ячмінь, овес, пшеницю. У бідні-
ших зерно поміщалося в солом‘яниках і діжках.
Для худоби ставили хліви рублені і сошні (корів-
ник, конюшню), овешник (лісяні стіни з присіш-
ками), хліви для свиней і рублені сажі (останні
не збереглися, тому до музейної садиби підібра-
ні подібні будівлі з сусідніх Переяславського та
Бориспільського районів). У заможних господа-
рів був сінник на 2-х сохах, а в городі, подалі від
двору, стояла клуня на дубових сохах, стіни з ліси
або дощаті, двері високі на довгій стіні, щоб заїж-
джав віз зі снопами. Перед клунею вигороджува-
ли задворок. Для зберігання картоплі, овочів ро-
били погреби з погрібником, або копали тільки
яму і накривали лядою. Для вироблення ободів
до коліс, санних полозів в кінці города майстри
робили парню в ямі [16].
Щоб молоти зерно, ставили вітряки. Так, у
с. Бзові раніше було 6 вітряків, у 1963 році стояли
ще 3 вітряки.
Будівельні традиції
На Лівобережній Київщині наприкінці 19 ст.
побутують традиції і сошного, і зрубного будів-
ництва. У селах Згурівського і Яготинського ра-
йонів переважали сошні будівлі, а в Баришів-
ському і Переяслав-Хмельницькому районах
будували у зруб із не дуже товстих протесаних
плах. «Старі хати будували в замки, «у ву-
гла». Основний будівельний матеріал – сосна, на
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 120
підвалини брали дуб, на сволоки – вербу, сосну.
Музейна хата, перевезена з с. Бзів, рублена із со-
снових плах, в‘язаних у замки з короткими, рів-
но відрізаними випусками, на дубових підвали-
нах. Довкола стін власне хати заплетена лісою
глиняна призьба. Зруб хатньої комори піднятий
над землею на дубових стоянах. Дах чотирисхи-
лий, на кроквах, ушитий по латах парками з жит-
нього околоту. Гребінь солом‘яний, невисокий,
укладений сніпками (у цій місцевості його нази-
вають «спина»), придавлений півзинами. Освіт-
люється хата п‘ятьма великими вікнами на шість
шибок: по два з чола і причілка та одне напільне.
«Раніше у багатших були на вікнах ставні, а
у бідних глеєм обводили навколо вікон завшир-
ки до 6 см, було хто й обводив червоним. Скло
закладали у гару» [17]. Сіни у давніх хатах були
без стелі, з двома дверима. У хаті стеля укладена
з дощок по поперечних сволочках, поверх поздо-
вжнього митого сволока з вирізьбленим хрес-
том, «у старинних хатах був поздовжній сво-
лок і поперечні сволочки» [18]. Стіни хати зовні
та всередині мащені й білені, внизу на стінах і на
призьбі робили підводки червоною глиною за-
вширки до 3 см. Сіни й комору не мастили.
Хатнє обладнання
Внутрішнє обладнання житла відповідає за-
гальноукраїнським традиціям сталого розмі-
щення печі, полу, лав, стола. В облаштуванні по-
кутя побутує архаїчна, подібна до поліської, тра-
диція розміщення ікон по обох стінах на довгих
полицях, що сходяться на покуті без «вуглової»
ікони. Але на відміну від Правобережного Поліс-
ся, на Київському Лівобережжі на місці такої іко-
ни у покутньому вуглі сходяться довгі орнамен-
товані кінці рушників. Як і на Правобережній
Київщині, тут поширені варіанти розміщення
жердки над полом і упоперек, і поздовж. У кон-
струкції печі побутує лівобережний тип, поши-
рений і на Чернігівщині, а саме: прямостінний
комин з коминком, який на Чернігівщині нази-
вають «пеколок», на ньому ставили каганець. Ко-
мин викладали з цегли, підпіччя – глинобитне.
Зверху на комин ставили горщик із салом для за-
товкування борщу. На припічку – місце для гор-
щиків, макітерки, миски з ложками, друшляка,
ковганки та іншого необхідного посуду. Піч, під-
піччя завжди білили, а черінь і припічок масти-
ли червоною глиною, челюсті й припічок підво-
дили на два пальці червоною глиною, «припічок
змащували кожного тижня, його держали у
великій чистоті» [19]. На привалку, застелено-
му рядниною, біля печі стояли одна-дві скринь-
ки чи сундучки, в яких складали святкові хуст-
ки, жіночі та дівочі прикраси: намиста, стрічки
тощо. Стаючи на скриньку, діти вилазили на піч.
Якщо не було скриньки, то ставили якийсь клу-
мак – із збіжжям чи ще з чимось. На черіні спали
малі діти, баба, дід. Як велика піч, то 5 душ ляга-
ло. Застеляли черінь ряднами. Перед піччю під-
вішували жердку на мотузках для рушника, а
на печі, близько до напільної стіни висіла жерд-
ка для цибулі, підсушування одягу, тканини, при
стіні робили і поличку, на якій складали вузли-
ки з насінням. У кутку біля печі ставили рогачі,
кочергу, хлібну лопату. Від печі вздовж стіни вла-
штовували піл для спання: на ослонах укладали
дошки від привалка до причілкової стіни. Ці до-
шки, як і лави та інші дерев‘яні меблі, мили і чис-
тили піском, польовим хвощем або корінням пи-
рію так, що згодом дошки виблискували. На полу
попід стіною для підвищення лежав дерев‘яний
підголовок. Піл застеляли ряднами, товстими ко-
дрями, у кутку складали постіль і накривали ряд-
ниною, на празники накривали ліжниками, роз-
стеляли килим. На полу лежали рубель і качалка.
Над полом підвішували велику жердку. Для крі-
плення жердки до сволока прибивалось «вухо» –
дощечка з отвором, оздоблена традиційним різь-
бленням з антропоморфними ознаками, другий
кінець жердки закладався у накладку, прибиту
до стіни. На жердку вішали одяг, у свято – килим.
До сволока над полом підвішували колиску. Це
дерев‘яна рама, або скручена дугою лоза, обтяг-
нута рядниною з чотирма вервечками для під-
вішування. На вервечки прив‘язували яскраву
крайку. Угорі при стіні над полом робили поли-
цю, на якій складали сорочки, полотно тощо.
Уздовж стін, причілкової і передньої, стояли
довгі лави (соснові, дубові), завширки 50–60 см,
на круглих стовпчиках. На свято лави застеляли
білими ряднинами, тканими «в кружку», «сосон-
ку» [20]. На покуті, де сходяться лави, виставля-
лися обрядово-ритуальні предмети на родинні
й календарні свята (свячена верба, маковійний
букет, різдвяна кутя й узвар та інші). На причіл-
ковій лаві під сволоком, «де сволок кінчається,
або на полу на покуті стояла хлібна діжа» [-
21]. Перед лавами на покуті стоїть стіл, довжи-
ною 2 – 2,5 метри. Стіл застеляли в будень домот-
каними скатертями, у свято – килимом у хрес-
ти, у квіти, поверху – білу скатертину. На сто-
лі завжди лежала хлібина, накрита рушником.
У будні їли за малим обіднім столиком, взимку
на полу, а теплої пори – посеред хати, у сінях чи
надворі. У ряду із столом стояла скриня, як до-
зволяла хата, то й дві, а в бідних вона була і за-
мість стола, на скриню також стелили скатерть.
У заможних великих сім‘ях скрині стояли і в ко-
морі, і в сінях: купували дочкам на посаг і кожна
невістка привозила свою скриню. В одній скла-
дали кожухи, в іншій – юпки, керсетки, окремо
лежали сорочки, полотна тощо. Купували скрині
на базарі у Баришівці.
На причілковій стіні над застільним вікном ла-
штували на кілочках поличку – різьблену зубця-
ми божницю для образів. Від покутнього вугла
до сволока ставили парами благословенні ікони,
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 121
до них додавали «образ Миколая, Пантелімо-
на, Варвари, Катерини» та інші, «бувало п‘ять
пар ікон на причілку, безпарні ікони збоку [22].
Скільки в хаті жило одружених пар, стільки й
благословенних ікон. Над таким рядом ікон на-
кладався на двох кілочках один довгий рушник
(до 8–10 метрів), перетканий червоними паска-
ми і ширшими рядами червоних орнаментів із
вкрапленням синього або чорного кольору. По-
середині рушник складався в три складки, а довгі
орнаментовані кінці розпиналися очеретиною,
один біля сволока, а другий у покутньому вуглі.
«На великий празник – великий рушник» [23].
Під божницею, над вікном і на пари ікон вішали
менші рушники, а обабіч вікна – невеличкі іко-
ни. На чільній (передній) стіні над вікном також
були образи на полиці або на цвяхах. Над обра-
зами від вугла до передпічного вікна на кілках
висів такий самий довгий червоний рушник. За
рушник над образами закладали квіти: василь-
ки, ласкавці, повняки, крокіс, на Покрову – без-
смертник (мороз). Між вікнами передньої стіни
вішали дзеркало з рушником або робили круг
із квітів – ласкавців, васильків, крокісу, теж під
спільним довгим рушником. «Як празник – Роз-
дво, Паска – у хаті, умри, щоб рушнички були.
По-давньому більшіть рушників були красні.
Як прибиру, то, видимо, що празник. Спокон-
віку заквітчують хату гвоздиками й чорно-
бривцями» [24]. Долівку на свята встеляли со-
ломою з околоту, літом – травою. Перед покутем
висіла скляна лампадка. Дехто згадує, що робили
до Різдва павуки, на жнива плели із соломи лан-
цюжки.
На сінешній стіні, проти печі підвішували мис-
ник (судник) на три-чотири полиці, де виставля-
ли найкращі мальовані миски, кухлики та інший
посуд. Як і на Лубенщині, тут побутували і куто-
ві мисники полицею або шафою. Ложки тримали
в череп‘яній мисці на полиці чи на припічку або
в плетеному з лози кошику, який підвішували до
сволока біля печі, чи до мисника. Була полиця до-
вга над дверима, на ній ставили глечики, пере-
вернуті горщики, складали випечений хліб, на-
критий рушником. На лаві стояло відро з водою,
біля нього коряк, або велика дерев‘яна чи череп‘-
яна миска для миття та інший похватний посуд.
Біля мисника підвішували сито, макогін, на кілку
висів утиральний рушник.
За сволочки закладали гребінь, гребінку, на
сволок клали книжки, квіти, викладали випече-
ний хліб, накритий рушником. «Сволок прикра-
шає хату...(на нього) накладаються запашні
квіти. У отвори між сволоком і стелею закла-
дають квіти, зберігають цінні предмети: на-
мисто, стрічки, сережки тощо» [25].
Сіни. У сінях білилася тільки хатня стіна,
а бовдур мастили рудою глиною. Під стіною
стояла скриня з плоским віком, поряд – нож-
на ступа, в якій щодня товкли на кашу про-
со, гречку, на кутю – ячмінь: « у другої мате-
рі було восьмеро дітей і нас троє, то я із
ступи не злазила» [26]. У сінях стояли ослін,
жлукто, ночви, жорна. У кутку було коромис-
ло, діжка з водою, відра. Коромислом носили
не лише воду, з ним ходили й прати до річки.
Сіни були без стелі. На гору ховали ткацьке
начиння, різний посуд. У сінях стояла кич-
ка – товста колодка, на ній рубали солому,
був ушак – діжка з ушками носити на палиці
корм для худоби.
Хатня комора мала підлогу, тут зберігалися
харчові припаси і всяке «хазяйське добро». У со-
лом‘яники, діжки насипали зерновий хліб, стоя-
ли липівки для меду. У діжках держали сало або
підвішували його у мішку на хрестовині на горі.
На широкій лаві, або ослоні стояли тикви, глеки
з олією, мірки дерев‘яні з ручкою, плетені з соло-
ми коробки, менші й великі для просіювання бо-
рошна, ночівки, лежав праник. У плетені лозою з
соломи горлашки (шияни) засипали гречку, ква-
солю та інші продукти. По стінах на кілках висіли
решета, підрешіток, серпи, дерев‘яне барильце з
ручкою (брали на поле з водою в жнива), корзи-
на, кошівка, прядиво, клубки тощо. На жердці ви-
сіли мішки, свити, кожухи. У коморі зберігалися
різні інструменти: столярські, бондарські, соки-
ри та інше.
Доморобна тканина (хатня тканина)
У селах Лівобережної Київщини здавна було
дуже розвинене ткацтво. Різного ґатунку полот-
но розрізняли за номерами берда: 12 – 14-е, тон-
ше плоскінне, йшло на сорочки, найтонше, 15–
18-е – на хустини, заможніші шили з нього свят-
кові сорочки. Грубше полотно, 9–10-е з матірки,
йшло на чоловічі штани, бідним на спідниці, а то
й на сорочки.
У цьому краю склалася традиція виготовлен-
ня тканих в орнаментальні ряди довгих рушни-
ків, які широко побутували і в сусідніх районах
Київщини й Чернігівщини. Такі рушники прода-
валися на ярмарках, виготовлялися на замовлен-
ня, їхні орнаменти взаємозапозичувалися. Ткали
їх із самопрядних ниток, додаючи у піткання ку-
повану бавовняну червону, чорну, синю заполоч,
або самі фарбували свої нитки. Тут також ткали
«орлові» рушники, в яких переосмислювалися
гербові орли царської корони і традиційні пари
пташок.
Рушники святкові ткані у широкі ряди гео-
метризованих квітів, дубового листя, які роз-
межовувалися вужчими суцільними червоними
пасками із вкрапленням білих і чорних, або си-
ніх смужок. Середина цих, дуже довгих рушників
перетикалася по всьому полю вузенькими смуж-
ками синіми, червоними, іноді подвійними. Бу-
денні рушники перетикалися на кінцях прости-
ми смужками в кілька рядів.
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 122
Рушники шиті. Для них брали лляне або плос-
кінне полотно, «шили» червоною і чорною запо-
лоччю хрестиком рослинним орнаментом (кали-
на, виноград, лілеї, січений мак, дубове листя та
інше). Давніші рушники шили старовинним ки-
ївським рушниковим швом, в яких збереглися
надзвичайно давні орнаменти з квітами-хреста-
ми, про що свідчать колекції М. Біляшівського і
Д. Щербаківського. Рушники шили і мережками,
іноді з «червоним обводом», настилом з вирізу-
ванням. Для цього тонко пряли нитки з плоскіні,
льону, потім їх відбілювали. Шиті рушники були
не такі довгі, їх вішали окремо на кожен образ,
або на пару, на свято у хаті було багато «красних
шитих київських» рушників – 10–15.
Скатерті ткали з конопляного прядива на чо-
тири поножі у складні перебірні орнаменти: «в
гречку», «в кружку», «в сосонку», «у зубці», «у
ряди». На кінцях перетикалися червоними, сині-
ми вузькими й ширшими смужками, в два – три
ряди. Скатерть стелили на стіл, на скриню.
Рядна ткали з конопляної пряжі «у кружку»,
«у сосонку», зшивали з двох ряднин. Були рядна
однотонні і «писані»: переткані по всьому полю
або на кінцях вузькими смугами – коричневими,
темносиніми, темнозеленими. Ряднами застеля-
ли піч, піл, ними укривалися.
Кодрі подібні до ряден, зшиті з двох половин,
але значно товщі, їх ткали з товстого валу. Кодрі
стелили для спання і ними вкривалися.
Ліжники вовняні темнокоричневі і сірі, на
конопляній основі перетикалися самопрядною
вовною у «білі, сиві паски на два пальці» [27].
Килими ткали з пряденої овечої вовни, яку
фарбували, основу навивали конопляну. Орна-
менти: різнокольорові яскраві квіти, хрести на
темному тлі, ромби, обрамлені по краю зубчатою
каймою. У Веселинівці діяла фабрика, а пізніше
артіль, заснована на народних традиціях, де збе-
рігались і поширювалися давні й новіші зразки
місцевого килимарства. Килимами застеляли на
свято столи, скрині, вішали на жердку, як з‘яви-
лися ліжка, то – на стіну, використовували в ро-
динних обрядах – весіллях, родинах, похоронах.
Народне вбрання
Традиційне жіноче й чоловіче вбрання має за-
гальноукраїнські складники: натільна сорочка
і поясний одяг, до яких додається взуття, верх-
ній одяг, головні убори, до жіночого – прикраси.
«У старину як бідні, так і багаті, носили одяг май-
же всуціль із домашніх матеріалів, виготовлених
домашніми способами» [28]. На початку ХХ ст.
поширюється мануфактурне виробництво, ви-
тісняються старовинні матерії і крої «у багатих
від надлишку, у бідних від недостачі» [29]. Через
практичність не виходив з ужитку кобеняк або
керея з товстого домотканого сукна з кобкою,
його вдягали на мокру погоду на кожух, брали в
поле. Старше покоління трималося старовини,
носили свити, кожухи, юпки. Побільше справ-
ляли вбрання молодим до одруження: «у мами
було дві кожушанки, три ватянки, три крам-
ні легкі юпки (чорні, сиві) до вусів, вісім карсе-
тів, спідниці у вісім пілок, багато сорочок [30].
Ще майже до Другої світової війни існував зви-
чай, щоб молода шила молодому до весілля со-
рочку: мати вишила батькові сорочку, як ішла
заміж, це було в 19 чи 20-у році.» [31].
1 Історія міст і сіл. Київська область. – К., 1971. – С. 73.
2 Географічна енциклопедія України. – К., 1989. – Т. 1. –
С. 71.
3 Записано у селах Бзів, Гоcтролуччя, Селище Баришів-
ського р-ну у 2000 році.
4 Стороженко А. Очерки Переяславской старины. – К.,
1900. – С. 197, 202.
5 Материалы подворной переписи Полтавской губер-
нии. Переяславский уезд. – Полтава, 1905. – С. 18.
6 Кустари и ремесленики Полтавской губернии. По
сведениям в 1898–1900 гг. – Полтава, 1901. – 127, 131,
137.
7 Материалы подворной переписи Полтавской губер-
нии. Переяславский уезд, – Полтава, 1905. – 18.
8 Записано у с. Бзів у 2000 році від Кулик Ольги Панте-
леймонівни, 1927 р. н.
9 Географічна енциклопедія України. – С. 71.
10 Записано у с. Бзів у 2000 року від Кулик О.
11 Записано там само.
12 Кустари и ремесленики Полт. Губ. – С. 127, 128, 131.
13 Там само. – С. 127.
14 Арандаренко Н. Записки о Полтавской губернии. –
Полтава, 1852. – Т. 3. – С. 430.
15 Арандаренко Н. Названа праця. – С. 430.
16 Записано у с. Гостролуччя у 2000 року від Коваль Ка-
терини Антонівни, 1913 р. н.
17 Записано у с. Бзів від Кулик О.
18 Записано у с. Борщів Баришівського р-ну у 2002 році
від Гайдай Олександри Максимівни, 1916 р. н.
19 Записано у с. Бзів від Кулик О.
20 Записано там само.
21 Записано там само.
22 Записано у с. Паришків Баришківського р-ну.
23 Записано у с. Паришків від Булих Марії, 1908 р. н.
24 Записано у с. Райківщина Яготинського р-ну у 20-
04 році від Пінчук Ганни Миколаївни, 1926 р. н.
25 Падалка П. Что сказало население Полтавской губер-
нии о своем старом быте. – Полтава, 1905. – С. 28.
26 Записано у с. Борщів у 2002 році від Кирди Марії мак-
симівни, 1916 р. н.
27 Записано там само.
28 Падалка П. Названа праця. – С. 30.
29 Там само. – С. 31.
30 Записано у с. Сулимівка Яготинського р-ну у 2002 ро-
ці від Погибенко Любові Дмитрівни, 1916 р. н.
31 Записано у с. Безуглівка Згурівського р-ну у 2003 році
від Іваницької Катерини Іванівни, 1925 р. н.
За польовими дослідженнями та науковими дже-
релами характеризуються природні умови краю,
особливості господарства та занять, планування
садиб і будівельні традиції, облаштування житла,
традиції ткацтва і народного вбрання.
http://www.etnolog.org.ua
|