Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2007
Автори:	Зан, М., Леньо, П.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2007
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Етнологія
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207047
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст. / М. Зан, П. Леньо // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 86-91. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207047
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2070472025-09-30T00:16:16Z Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст. Зан, М. Леньо, П. Етнологія 2007 Article Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст. / М. Зан, П. Леньо // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 86-91. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207047 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнологія Етнологія
spellingShingle	Етнологія Етнологія Зан, М. Леньо, П. Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст. Матеріали до української етнології
format	Article
author	Зан, М. Леньо, П.
author_facet	Зан, М. Леньо, П.
author_sort	Зан, М.
title	Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст.
title_short	Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст.
title_full	Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст.
title_fullStr	Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст.
title_full_unstemmed	Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст.
title_sort	асиміляційні моделі українства пряшівщини та мараморощини на початку ххі ст.
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Етнологія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207047
citation_txt	Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст. / М. Зан, П. Леньо // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 86-91. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT zanm asimílâcíjnímodelíukraínstvaprâšívŝinitamaramoroŝininapočatkuhhíst AT lenʹop asimílâcíjnímodelíukraínstvaprâšívŝinitamaramoroŝininapočatkuhhíst
first_indexed	2025-09-30T01:09:11Z
last_indexed	2025-10-01T01:09:28Z
_version_	1844739800353996800
fulltext	Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 86 ЗАН Михайло, ЛЕНЬО Павло (Ужгород) АСИМІЛЯЦІЙНІ МОДЕЛІ УКРАЇНСТВА ПРЯШІВЩИНИ ТА МАРАМОРОЩИНИ НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ. У дослідженні приділено увагу загальноте- оретичним проблемам асиміляційних проце- сів. Крім цього, на прикладі української етнічної меншини Словаччини та Румунії кінця ХХІ сто- ліття аналізуються деякі особливості національ- ної політики цих держав. Автори, базуючись на польових та опублікованих матеріалах, прихо- дять до висновку про значне прискорення темпів асиміляції українського населення, що стало ре- зультатом спільного впливу як державної полі- тики, так і факторів природної асиміляції. Дослідження етнічних процесів набули акту- альності з розвитком національних держав. Єв- ропейські революції середини ХІХ ст. засвідчи- ли не лише ріст національної свідомості окремих народів, й привернули увагу до етнооб’єднавчих та етнорозмежувальних процесів. До перших, що є предметом нашої уваги, відносять інтегра- цію, консолідацію та асиміляцію. Міжетнічна інтеграція – процес культурного, політичного та економічного зближення етносів без зміни ет- нічної подоби, свідомий вибір пристосування до умов з метою збереження ідентичності, на про- тивагу ізоляції або асиміляції. Подібні процеси відбуваються на теренах сучасної Європи. Між- етнічна консолідація – зближення близьких ет- носів, у яких етнічна подоба може бути однакова. Такі процеси нині проходять у країнах Південно- Східної Азії та Африки. У реальному житті кон- солідація рано чи пізно переходить в асиміляцію, приводить до втрати попередньої ідентичності і набуття нової. Як відомо, асиміляція (з лат. «уподібнення, ототожнення»), – процес розчинення представ- ників одного етносу всередині іншого, як пра- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 87 вило, більш чисельного або політично панівно- го, державотворчого етносу (титульної нації) 1. Такий процес призводить до неминучої зміни етноідентифікації представників асимільова- ної групи. Такі люди починають уживати навіть у повсякденному спілкуванні мову панівного ет- носу, ототожнювати себе із «титульною нацією», оскільки статус «меншини» вже не задовольняє їхніх амбіцій. Тобто на особистісному рівні аси- міляція стає вигідною для представників націо- нальних меншин. Вони можуть «стати такими як всі», перейшовши на мову, цінності та моделі по- ведінки домінуючої групи 2. Етнічну асиміляцію поділяють на природну (добровільну) та насильницьку (примусову). Природний процес асиміляції є наслідком трива- лих контактів на міжетнічному рівні (міжетнічні шлюби, робота в інтернаціональних колективах тощо). Насильницька асиміляція відбувається через політику офіційних органів влади, які за- бороняють або обмежують культивування рід- ної мови, традиції, спосіб життя та цінності пред- ставників національних чи етнічних меншин 3. Слід зазначити, що в науковій літературі пара- лельно використовується також більш ввічли- вий та політично коректний термін акультура- ція – процес, коли особа чи група осіб приймає всі або певну частину цінностей іншої групи 4. З історичного досвіду людства відомі різні ва- ріанти асиміляційних процесів. Класичними се- ред них є римська, німецька, французька, іспан- ська, московська моделі тощо. Крім основних асиміляційних процесів (відповідно до моделі), кожна держава має свій набір практик для досяг- нення мети, які можуть набувати різних форм протягом порівняно нетривалого періоду. На- приклад, українізація 20–30-х років XX ст., укра- їнізація часів відлиги та Шелеста, «тиха україні- зація» 1990-х років. Завданням кожної країни є збереження тери- торіальної цілісності та внутрішнього спокою. В унітарних державах прагнення національних меншин розвивати свою культуру, домагання політичних прав можуть розцінюватися як за- гроза цілісності держави, – особливо, якщо на- цменшина є автохтонним населенням, як у ви- падку з українцями Словаччини та Румунії. Для відвернення потенційної загрози державна по- літика може сприяти прискоренню природного асиміляційного процесу. В умовах диктату ти- тульної нації звуження кордонів етнічного бут- тя будь-якої національної меншини, невідпо- відність між реальним станом та бажаним вну- трішнім етнічним розвитком (мотиваційна та ціннісна суперечність) спричиняють виникнен- ня комплексу вини та неспокою, можуть при- звести до неадекватної реакції, що для держави є неприпустимим 5. Тому для зняття етнічної на- пруги, вона може застосовувати два принципо- во відмінні підходи: 1) поступове зниження та звуження етнічних прав і обов’язків (етнічних зобов’язань) – прискорення природної асиміля- ції; 2) структурні перебудови, що мають на меті збереження, ускладнення та розвиток етнічної системи (повага до етнокультурної самобутнос- ті меншини, відтворення-виховання її етноіден- тичності), що відповідає політиці мультикуль- турності. Сучасна етнічна ідентичність словацьких та румунських українців не є предметом нашого дослідження вивчення – ця тема варта окремо- го висвітлення. Ми спробуємо порівняти моделі асиміляційного процесу на прикладі української національної меншини Словаччини та Румунії, показати як фактори природної асиміляції пов’я- зані з національною політикою цих двох держав. Словаччина. Щодо факту асиміляції україн- ців Словаччини достатньо порівняти дані пере- писів населення країни протягом 80 років, озна- йомитися з останніми дослідженнями, щоб пере- свідчитися в тому, що українська меншина зни- кає 6. Питання полягає в тому, чи це природний процес асиміляції, чи йому надають штучного прискорення? Обґрунтуванню автохтонності українців Сло- ваччини, які називають себе також «русинами», присвячено праці багатьох науковців 7. У цій кра- їні українці проживають переважно в чотирьох повітах – Старій Любовні, Бардейові, Свиднику та Гуменному. За неофіційними даними, їх кіль- кість становить близько 200 тис., офіційні пере- писи дають інші цифри. На 2001 рік українця- ми-русинами вважало себе близько 35 тис. (0.6 % населення країни). Іншими є дані щодо викорис- тання мови – українську рідною вважає майже 63 тис. населення (1.16 %) 8. На кінець ХХ ст. політика словацької держави щодо української нацменшини формувалася у двох напрямках: 1) протягом 1990-х років у кра- їні робилося все для створення негативного імі- джу українців. У ЗМІ систематично дискредиту- валося українство, спостерігалося тенденційне висвітлення і фальсифікація даних щодо україн- ського етногенезу та історії, насаджувалася укра- їнофобія 9; 2) паралельно у Словаччині відбував- ся процес творення нової етнічної реальності – русинського народу, що подавалося як віднов- лення історичної справедливості 10. Цей процес знайшов підтвердження у тенден- ційних висновках деяких науковців, на думкух яких у Словаччині українців ніколи не було. У ви- даннях Словацької Академії наук пропагується теза, що українці Словаччини з’явилися внаслі- док українізації русинів, яка відбувалася в 1945– 1989 роках 11. Парадоксально, але в працях сучас- них авторів слова українці та русини паралель- но можуть писатися через дефіс і вживатися на позначення окремих національностей. Свідчен- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 88 ня одних і тих самих учених відмінні в різні роки на сторінках різних журналів. Таке протиріччя вони пояснюють тим, що за часів СРСР неможна було писати інакше, однак до приходу радянської влади вчені Чехословацької республіки не про- тиставляли українців русинам. Чеська Академія наук ще в 1919 р. прийшла до висновку про не- доцільність створення русинської літературної мови, оскільки мова жителів Підкарпатської Русі та сама, що і в галичан, – малоруська, тобто укра- їнська 12. В офіційних переписах 1921 р. та 1930 р. уживалися терміни «руська національність» та «малоруська-українська національність (до якої відносили руснаків, підкарпаторосів, русинів) 13. Важко сказати, коли наукова об’єктивність брала верх над державними інтересами – до 1945 року, у міжвоєнний період, чи на сучасному етапі. Од- нак ще на початку 1992 р. в наукових працях та- кого протиріччя не було, хоча диктат СРСР вже відійшов у минуле. У 1995 р. в країні кодифіковано неіснуючу ру- синську мову та алфавіт. У школах місць компак- тного проживання українців-русинів почалося, однак не було завершене (через відсутність спе- ціалістів) запровадження русинської мови ви- кладання, виходять русинські газети та журнали, виділяється державна допомога русинській наці- ональності, підтримується діяльність русинських організацій (Rusynska Obroda). Результатом спроб розвитку русинської освіти стало також значне погіршення фінансування українських шкіл при загальному зменшенні їх кількості. Під впливом чинників маскультури, духовної глобалізації, унаслідок тривалого життя у складі словацької держави традиційна культура і релі- гія, рідна мова перестають відігравати основну роль у формуванні та підтримуванні національ- ної ідентичності українців. Натомість на перші позиції виходять словацькі ЗМІ, культурна та інша політика держави. Як наслідок, серед дезо- рієнтованого населення етнічних українських зе- мель знижується прагнення до української іден- тичності при одночасному посиленні русинської орієнтації. Більше того, деформація етнічного самоусвідомлення, спричинена культивуванням українофобії на державному рівні, приводить до бажання українців Словаччини якомога скорше стати членом словацького соціуму, позбувшись українства – етнічна ідентичність витісняється громадянською ідентичністю, словацьким патрі- отизмом 14. Слід зазначити, що спроби розмежування українського етносу шляхом створення нових народів робляться не вперше. У 1920–30-х роках у Польській державі були потуги влади пропагу- вати неукраїнськість та окремішність місцевих етнографічних груп. Теоретичне обґрунтування розробили С. Грабський (теорія «українського піску») та Є. Гертих. Суть цих розробок полягає в тому що для досягнення мети інкорпорації іно- етнічних територій необхідне застосування так- тики виокремлення етнічних груп, підкреслення їх самобутності та протиставлення українському національно-визвольному рухові. Таким чином поляки намагалися створити окремі народи – лемків, гуцулів, бойків, інших «тутейших», але на заваді стала ОУН, а також представники місцевої інтелігенції, активісти 15. На прикладі Словаччини бачимо, що в су- часних умовах така тактика може мати певний успіх. Низка чинників поки що сприяє збережен- ню меншини (не в останню чергу релігійна віра, залишки елементів традиційної культури, мова), але реалії тривалого співжиття в одній країні із словаками не сприяють сильному опору асимі- ляційним процесам, особливо тепер, коли тради- ційна культура не має такої захисної ролі, як це було ще років 50 тому. Перспективи української меншини на сучас- ному етапі видаються не дуже оптимістичними. Відсутність підтримки з боку України призво- дить до того, що ця нацменшина в Словаччині може зникнути вже протягом одного покоління. Щоб запобігти цьому, слід налагоджувати кон- такти з материнським етносом. Доступ до укра- їнських ЗМІ, літератури, сприяння словацьким українцям у навчанні в вузах України, культурна співпраця та підтримка місцевих українських то- вариств, виховання взаємоповаги – все це могло б допомогти побороти негативні наслідки консо- лідаційних процесів, сприяти розвитку україн- ської та словацької культур. Румунія. Українці Румунії, які є автохтонами, компактно проживають у населених пунктах, представлених чотирма історико-етнографічни- ми ареалами: Мараморощина (повіти Мараму- реш та Сату Маре), Буковина (повіти Сучава та Ботошани), Банат (повіти Тіміш, Караш-Северін та Арад), Добруджа (повіт Тульча). За неофіцій- ними даними, тут мешкає 200–300 тис. україн- ців. Експерт В. Брутер вважає, що в країні живе близько 130–140 тис. українців 16. Однак офіцій- ні дані перепису населення 1992 р. в Румунії за- свідчили проживання 66 833 українців. Останній перепис населення 2002 р. зафіксував уже тіль- ки 61 353 чол., які ідентифікувалися українцями, тобто 0,3 % усього населення країни. Фактично, асиміляція та зменшення українського етнічно- го масиву відбувається на очах. Найбільша українська громада (36 685 чол., майже 60 %) проживає саме в Марамороському повіті Румунії 17. Українці Мараморощини – ав- тохтонне населення, яке компактно проживає у сільській місцевості гірського повіту Румунської держави. Тому можна погодитися з думкою ру- мунського дослідника В. Куреляка, що цю тери- торію можна вважати етнічною 18. Українці ком- пактно проживають у селах Поляни (Poienile de http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 89 sub Munte), Кривий (Repedea), Русково (Rusco- va), Красний (Crasna), Бистрий (Bistra), Вишів- ська Долина (Valea Vişeului), Верхня Рівна (Rona de Sus), Коштіль (Coştui), Луг над Тисою (Lunca la Tisa), Великий Бичків (Bocicoiu Mare), Кричунів (Crăciuneşti) і Ремети (Remeţi). Українська спільнота Мараморощини так само, як і Пряшівщини поступово асимілюється, зменшується кількісно. Румунська модель є до- волі простою та дієвою. Стара формула «розді- ляй та володарюй» виявляється у плані розмеж- ування громадських організацій української на- ціональної меншини. Починаючи з 1990 року, діє Союз українців Румунії. Нещодавно після смер- ті лідера СУРу С. Ткачука, цю організацію очолив виходець із Мараморощини С. Бучута. Внутріш- ні суперечки між елітою української національ- ної меншини спричинили появу альтернативної організації – Демократичного союзу українців Румунії, яку очолив І. Семенюк. Згідно з румун- ським законодавством до Ради національних меншин Румунії входять організації, що зареє- стровані до 27 вересня 1992 р. Відповідно вони мають право на фінансову підтримку з боку дер- жави 19. У середовищі місцевої інтелігенції Мара- морощини неоднозначні оцінки діяльності СУР. Під час відвідин цього краю упродовж 2001–2003 років (М. З.) та у жовтні 2006 р. (М. З., П. Л.), чис- ленних бесід із жителями-українцями гірських сіл Мараморощини ми зрозуміли, що сільська ін- телігенція розмежована, у багатьох випадках не задоволена розподілом коштів СУРу. У такій си- туації виникає апатія місцевих українців до гро- мадського життя. Зауважимо, що на відміну від українців Пря- шівщини, які визначають себе «русинами», укра- їнці Мараморощини чітко усвідомлюють себе як «українці». Тому рутенська організація, яку очолив Г. Фірцак, поки що не має підтримки се- ред українства Мараморощини. На локально- му етнографічному рівні мараморошці-українці поділяються на гуцулів (Поляни, Русково, Кри- вий, Вишівська Долина та ін.) та долинян (Реме- ти, Кричунів, Великий Бичків, Верхня Рівна, Луг над Тисою) 20. Під час етнологічної експедиції у жовтні 2006 року в с. Ремети повіту Марамуреш серед місцевих жителів доводилося чути дум- ки про «рутянський» характер місцевого укра- їнства. Людям постійно твердять, що вони не є гуцулами, в яких найбільше українськості, тому теоретично частині місцевої інтелігенції, при по- тужній роботі товариства рутенів, можна нав’я- зати думку про їхню належність до окремого ру- синського етносу, як це спостерігається на Пря- шівщині. Отже, виникає питання: чи не буде тут використано досвід словаків при формуванні нової народності із кодифікованою мовою? У той же час на сторінках україномовних та румуно- мовних видань СУРу (останні місцеве українство читає більше) упродовж останніх років точилася дискусія і про окрему «гуцульську етноідентич- ність», що поки не знаходить значного відгуку в середовищі українців. Однак при форсуванні по- дій та сприянні влади це може призвести в май- бутньому і до такого небаженого розвитку по- дій. Таким чином, творячи нові товариства, вла- да «поділяє і контролює» громадсько-політичне життя української спільноти Румунії. Як відомо, мова, культура та релігія є чинника- ми, що забезпечують підтримання етнічної іден- тичності. Однак в умовах румунської національ- ної державності традиційна українська культу- ра поступово перестає відігравати вирішальну роль. Через вплив маскультури, моди, тощо укра- їнець Мараморощини у мовному плані зазвичай інтегрується в румунський соціум. Це допомагає в магазині, в примарії (сільраді). Цікаво, що у найвіддаленішому гірському с. Поляни, де найбільше українців, румунська мова практикується частіше, ніж у низинних Ре- метах. Пробуючи з’ясувати причину в самих жи- телів, ми почули пояснення: «Вони (полянці) со- ромляться, що розмовляють не чистою україн- ською мовою» або «румунською легше пояснити щось, бо не знають термінів, понять». Справді, певна сором’язливість відчутна. Під час спілку- вання з місцевими українцями, останні наперед вибачалися за вживання слів, які мають румун- ське походження коріння (пріза (розетка), стра- да (вулиця), гредініца (дитячий садок), реджі- струвати (записувати) тощо). Прикметно, що найбільше тих, хто соромиться серед молоді. Тому відразу, не вміючи пояснити якесь слово, переходять на румунську мову. Май- же повсюдно в гірських Полянах спостерігалася така картина: діти граються на вулиці, розмов- ляючи румунською мовою, батьки між собою – українською. При спілкуванні з нами, довіда- вшись, що ми з України, діти збентежено відво- дять погляд і уникають розмови. Мовна асиміляція каталізується ще й через значні міграційні процеси, які охопили україн- ство повіту Марамуреш. Значна частина переїж- джає до низинного повіту Сату Маре, де є мож- ливість працювати на землі і жити заможніше. У випадку переселення до інших повітів україн- ці повністю інтегруються в румунське суспіль- ство, виховують дітей державною (румунською) мовою. У такій ситуації типовими є зафіксовані випадки спілкування внуків із дідом і бабою в селах Ботіз (Botiz) і Паулян (Păulian) повіту Сату Маре румунською мовою. Хоча діти розуміють українську мову, все-таки розмовляти нею не на- важуються. Фактично, на наших очах відбува- ється мовний асиміляційний процес. Крім цього, останнім часом популярним і модним є звичай давати традиційні імена дітям в їх румунському звучанні (Іон, Дімітріу, Маріус, Маріора тощо). http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 90 Відкритою є тема дослідження міжетнічних шлюбів серед українців. І якщо в селах Марамо- рощини зберігається шлюбна ендогамія, у ру- мунських етнічних селах українці одружуються переважно з представниками титульного етно- су. Втім, уже зрозуміло, який висновок зробить майбутній дослідник: через міжетнічні шлюби місцеве населення асимілюється мовно, культур- но і безповоротно. Майбутній перепис тільки за- свідчить зменшення кількості осіб, які іменува- тимуть себе українцями. Важливу роль у мовному питанні відіграє осві- та. З приходом до влади в Румунії на початку 19- 60-х років Н. Чаушеску, українські школи були закриті, не відновили вони своєї діяльності і до- нині. Слід відзначити, що у Словаччині законо- давчо гарантовано право організовувати школи нацменшинам, якщо її представники становлять понад 20 % населення певної місцевості. У Руму- нії, навіть у повністю українських селах Мара- морощини, діти навчаються в школах, де україн- ською викладається тільки один предмет «укра- їнська мова». У країні є лише один український навчальний заклад – ліцей ім. Т. Г. Шевченка в м. Сігеті, що випускає спеціалістів на рівні бака- лаврів. Однак навіть у ньому більшість предме- тів викладається румунською мовою, оскільки бракує відповідних спеціалістів. Молодь змуше- на опановувати освіту румунською, тому на мі- кросоціальному рівні, в умовах відсутності офі- ційного україномовного діловодства, фактичної відсутності українських ЗМІ, мова перестає бути диференціювальним чинником. Під час відвід- ин бібліотеки у жовтні 2006 р. в с. Верхня Рівна ми спостерігали, як дівчата шкільного віку, виби- раючи літературу, навіть не цікавились україно- мовними виданнями, що є в бібліотеці у досить великій кількості. Населення Ремет, Кричунова, Луга над Тисою, що розташовані уздовж кордону з Україною, здій- снює прийом українського телебачення («1+1», «Інтер», «УТ-1»), радіо «Закарпаття», однак див- ляться його не дуже часто. Жителі гірських сіл (Поляни, Вишня Рівна, Коштіль) відмежовані від україномовних теле- та радіопрограм, через гірську місцевості приймають лише 1-й румун- ський телеканал, хоч і мають бажання дивитися українські. Газети СУР поширюють представни- ки сільської інтелігенції, є великий інтерес до га- зет «Український вісник», «Наш голос», «Вільне слово», «Курієрул українян». Релігійна ідентичність у Румунії також не має вирішального впливу, оскільки румуни підтри- мують православ’я. Тому зазвичай, щоб добре розуміти Біблію та іншу священну літературу, використовують поряд із старослов’янськими текстами румунські відповідники. «Так легше» для місцевого українця. Останнім часом спосте- рігаємо іншу тенденцію – зростає кількість при- хильників неопротестантських конфесій (Свід- ки Єгови, баптисти, євангелісти, «суботники»). У своїх богослужіннях вони використовують виключно румунську мову. Про деструктивну роль неорелігій на Закарпатті вже починають го- ворити дослідники 21. Отже, на румунському ет- нокультурному ґрунті ця проблема також існує і потребує детального вивчення в контексті ви- світлення асиміляційних процесів серед україн- ців. Новонавернені не цікавляться українською традицією, не святкують українських свят, не співають народних пісень, не бажають розмов- ляти українською мовою, з підозрою ставляться до всіх чужих (не своєї віри). Було досить при- кро, що українці-єговісти відмовлялися взагалі з нами спілкуватися. Отже, традиційна українська культура серед українців Мараморощини внаслідок добровіль- но-примусової асиміляції зазнає значних де- формацій. Українці Мараморощини поставлені в такі умови, що не залишається нічого іншого, крім поступової асиміляції. Як казала нам одна одинадцятирічна дівчинка: «Я вже не українка, то батьки українці, а я румунка, бо сама вже та- кою стала». Через слабкі мовні контакти з Укра- їною, відсутність рідномовної освіти, брак педа- гогічних кадрів молоде покоління просто не за- цікавлене у збереженні української етноідентич- ності. У майбутньому, якщо не вжити якихось заходів активістами та за відсутності підтримки з боку України, вистачить й життя й одного поко- ління, щоб асиміляція завершилася. Висновки Таким чином, через відсутність (за рідкісни- ми винятками) підтримки румунських та сло- вацьких українців з боку України, існує вели- ка можливість того, що протягом життя одного (Словаччина) чи двох (Румунія) поколінь укра- їнська меншина в цих країнах зникне. Причина- ми є природні (змішані шлюби, відірваність від материнського етносу та тривале життя в іншій державі) та штучні (мовна, культурна, освітня та інша політика держави) чинники процесу аси- міляції. Однак є підстави сподіватися, що вступ Словаччини та Румунії до Євросоюзу, де політи- ка мультикультурності має велику популярність, приведе до позитивного вирішення питання на- цменшин, що сприятиме партнерським відноси- нам України з Румунією та Словаччиною. 1 Lexicon of terms and concepts in public administration, public policy and political science. – K., 1998. – S. 22. 2 Аклаев А. Этнополитическая конфликтология. Ана- лиз и менеджмент: Учеб. пособие. – М., 2005. – С. 331. 3 Основи етнодержавознавства. Підручник // За ред. Ю. І. Римаренка. – К., 1997. – С. 541. 4 Lexicon of terms and concepts in public administration, public policy and political science. – K., 1998. – S. 6. http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 91 5 Бгажноков Б. Основания гуманистической этноло- гии // Этнолог. обозрение. – 2000. – № 6. 6 Сополига М. До питань етнічної ідентифікації та су- часних етнічних процесів українців Пряшівщини // Наукові записки Музею україно-руської культури в Свиднику. – Пряшів, 2001; Ćižmarova M. Ukrajinske narodnostne skolstvo na Slovensku v procese evropskej integraci // Evropske občianstvo a narodna identita. – Prešov, 2006; Kredatusova J., Kredatusov J. Ukrajinska me- nsina na Slovensku sucasnost a perspektivy // Там само; Pekar M. Identita narodnostnych mensin na Slovensku po roku 1918 v suradniciach štatnej politiky a zmluvy o us- tave pre Evropu // Там само; Srb V. Ukrajinske-rusinske obyvatelstvo v Cesko-Slovensku 1970–1990 // Slovensky Narodopis. – 1992. – N 4. 7 Генсьорський А. До походження закарпатських руси- нів // УІЖ. – 1968. – № 10; Магочій Павло Роберт. Фор- мування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848–1948). – Ужгород, 1994; Мишанич О. Кар- пати нас не розлучать. – Ужгород, 1993; Наулко В. До питання етнічної ідентифікації русинів // Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура. – К., 2000; Mušуnka M. Pohl’ad z ineho zorneho uhla (K prispevku P. R. Magosciho «Karpatski rusini: sučasny stav a perspek- tivy v buducnosti») // Slovensky Narodopis. – 1992. – N 2; Mušуnka M. Na margo odpovede prof. P. R. Magocsiho // Ibid. – 1992. – N 4; Sopoliga M. Encyclopedia ludovej ku- ltury Slovenska z hladiska prezentacie rusinov-ukrajinc- ov // Ibid. – 1995. – N 4. 8 Kredatusova J., Kredatusov J. Op. cit. 9 Сополига М. Зазнач. праця. 10 Sopoliga M. Encyclopedia ludovej kultury Slovenska z hl’adiska prezentacie rusinov-ukrajincov // Slovensky Na- rodopis. – 1995. – N 4; Sopoliga M. K problematike etni- ckej historie a narodnostnej identifikacie Ukrajincov na Slovensku // Etnologicke rozpravy. – N 2. – 2002. – N 2. 11 Encyklopédia ľudovej kultúry Slovenska. I. a II. zv. – Brat- islava, 1995; Haraksim L. Ad marginem prispevku P. R. M- agosciho «Karpatski rusini: sučasny stav a perspektivy v b- uducnosti» // Slovensky Narodopis. – N 2. – 1992 – N 2; Mušуnka M. Pohl’ad z ineho zorneho uhla; Magocsi Paul Robert. Karpatski rusini: sučasny stav a perspektivy v bu- ducnosti // Slovensky Narodopis. – 1992 – N 2; Magocsi Paul Robert. Odpoved // Slovensky Narodopis. – 1992. – N 3; Rozhovor s Patriciou Krafcikovou // Slovensky Na- rodopis. – 1997. – N 4; Zieba A. Niekol’ko uvah na temu članku Paula R. Magosciho «Karpatski rusini: sučasny stav a perspektivy v buducnosti» // Slovensky Narodop- is. – 1992. – N 2. 12 Сополига М. До питань етнічної історії та національ- ного визначення українців Словаччини // Народна творчість та етнографія. – 2005. – № 3. 13 Srb V. Op. cit. 14 Сополига М. До питань етнічної ідентифікації та су- часних етнічних процесів… – C. – 71. 15 Костючок П. Теоретичні постулати та практична ді- яльність товариства приятелів Гуцульщини: етно- політичний досвід асиміляційної політики Польщі в середині 30-х років ХХ ст. // На перехрестях світової культури. – Чернівці, 2006. – С. 150. 16 Гудзик К. Українці в Румунії // http://www.day.kiev.ua1- 69982. 17 Михайлюк М. Скільки українців у Румунії і де вони проживають // Український вісник. – 2006. – № 13–14 (липень-серпень). – С. 5. 18 Куреляк В. Українська діаспора Мараморощини (ет- ногеографічне дослідження): Автореф. Дис. ... канд. геогр. наук: 11.00.02 / Львівський національний уні- верситет імені Івана Франка. – Л., 2000. – С. 4. 19 Аза Л., Попок А., Швачка О. Українці Румунії: Су- часний стан та перспективи етнокультурного розви- тку. – К.; Рівне, 1999. – С. 33. 20 Куреляк В. Українці Румунської Мараморощини: Мо- нографія. – Л., 2001. – С. 128–130. 21 Шандор Ф. Неорелігії на Закарпатті // Державно-цер- ковні та міжнаціональні відносини (український та зарубіжний досвід). Зб. наук. праць / Уклад. М. Палін- чак. – Ужгород, 2001. – С. 41–46. http://www.etnolog.org.ua

Асиміляційні моделі українства Пряшівщини та Мараморощини на початку ХХІ ст.

Репозитарії

Схожі ресурси