Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля
На Опіллі вирощування городніх і садових культур зосереджувалося переважно на присадибних ділянках: на городі поблизу житлових і господарських будівель садили фруктові дерева, а овочеві культури вирощували виключно на «грядках». На всій території етнографічного району вирощували «сталий асортимент»...
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Матеріали до української етнології |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207057 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля / О. Годованська // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 45-49. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207057 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2070572025-09-30T00:13:12Z Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля Годованська, О. Етнологія На Опіллі вирощування городніх і садових культур зосереджувалося переважно на присадибних ділянках: на городі поблизу житлових і господарських будівель садили фруктові дерева, а овочеві культури вирощували виключно на «грядках». На всій території етнографічного району вирощували «сталий асортимент» городніх і садових культур. Жителі Опілля отримали від своїх батьків основні знання, досвід, вміння та навички, необхідні для городництва і садівництва. У городництві і садівництві Опілля відбулося взаємопроникнення традиційного і модерного. 2007 Article Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля / О. Годованська // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 45-49. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207057 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнологія Етнологія |
| spellingShingle |
Етнологія Етнологія Годованська, О. Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля Матеріали до української етнології |
| description |
На Опіллі вирощування городніх і садових культур зосереджувалося переважно на присадибних ділянках: на городі поблизу житлових і господарських будівель садили фруктові дерева, а овочеві культури вирощували виключно на «грядках». На всій території етнографічного району вирощували «сталий асортимент» городніх і садових культур. Жителі Опілля отримали від своїх батьків основні знання, досвід, вміння та навички, необхідні для городництва і садівництва. У городництві і садівництві Опілля відбулося взаємопроникнення традиційного і модерного. |
| format |
Article |
| author |
Годованська, О. |
| author_facet |
Годованська, О. |
| author_sort |
Годованська, О. |
| title |
Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля |
| title_short |
Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля |
| title_full |
Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля |
| title_fullStr |
Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля |
| title_full_unstemmed |
Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля |
| title_sort |
городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців опілля |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Етнологія |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207057 |
| citation_txt |
Городництво і присадибне садівництво як вияв традиційної культури українців Опілля / О. Годованська // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 45-49. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT godovansʹkao gorodnictvoíprisadibnesadívnictvoâkviâvtradicíjnoíkulʹturiukraíncívopíllâ |
| first_indexed |
2025-09-30T01:11:43Z |
| last_indexed |
2025-10-01T01:10:24Z |
| _version_ |
1844739859260899328 |
| fulltext |
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 45
Оксана ГОДОВАНСЬКА
(Львів)
ГОРОДНИЦТВО І ПРИСАДИБНЕ
САДІВНИЦТВО ЯК ВИЯВ
ТРАДИЦІЙНОЇ КУЛЬТУРИ
УКРАЇНЦІВ ОПІЛЛЯ
На Опіллі вирощування городніх і садових
культур зосереджувалося переважно на приса-
дибних ділянках: на городі поблизу житлових і
господарських будівель садили фруктові дере-
ва, а овочеві культури вирощували виключно
на «грядках». На всій території етнографічного
району вирощували «сталий асортимент« горо-
дніх і садових культур. Жителі Опілля отримали
від своїх батьків основні знання, досвід, вміння
та навички? необхідні для городництва і садів-
ництва. У городництві і садівництві Опілля від-
булося взаємопроникнення традиційного і мо-
дерного.
Ключові слова: городництво, садівництво,
Опілля, грядки, садок, асортимент
Упродовж багатьох століть український народ
творив високу сільськогосподарську культуру.
Традиційними видами господарської діяльнос-
ті були землеробство, скотарство, рибальство,
бджільництво, мисливство, збиральництво. По-
ряд із хліборобством у системі землеробства
важливе значення мали городництво та садів-
ництво. Ще Михайло Грушевський, вивчаючи іс-
торію Київської землі, зазначав, що на великому
просторі навколо Києва були городи, на яких пе-
черські монахи вирощували городину для влас-
них потреб [5, 376]. Поряд із овочевими культу-
рами, що були відомі на наших землях здавна, в
останні століття в українське городництво було
впроваджено чимало нових видів і сортів, за-
позичених із різних частин світу. Приблизно з
ХIV–ХV ст. розпочалося вирощування огірків,
динь, кавунів, з ХVI ст. відомими стають петруш-
ка, пастернак, салати (крес-салат, салат городній,
польовий салат, гірчиця листова салатна), а з XV-
ІІ ст. – цвітна капуста, редька, шпинат, квасо-
ля. Тільки в XVІІІ ст. почали вирощувати карто-
плю, а в ХІХ ст., а подекуди аж на початку ХХ ст.
на присадибних ділянках набувають поширення
такі городні культури, як баклажани, перець, по-
мідори, селера, пекінська (китайська) капуста,
кольрабі, брюссельська капуста, шпинат, порей
тощо [1, 416–417].
В етнографічних описах XVIII–XIX ст. повіто-
ві міста України зображені як комплекси садів
із розташованими серед них будівлями, а справ-
ді міський вигляд мали тільки їхні центри. За то-
пографічним описом Харківського намісництва
1785 р., м. Суми рясніло пишними садами з таки-
ми фруктовими деревами, як яблуні, груші, сли-
ви, вишні, з кущами смородини, малини, аґрусу.
Більше того, називаються окремі сорти фрук-
тових дерев, скажімо груш – бергамоти, гливи,
дулі. На городах міські жителі вирощували огір-
ки, моркву, столові буряки, цибулю, часник, пе-
трушку, кріп, гірчицю, різні види капусти та са-
лату (наприклад, «жеруху» тодішня назва крес-
салату. – Г. О.) [14, 88]. На противагу сумчанам,
жителі м. Києва в кінці XVIII ст. через щільність
забудови міських кварталів біля власних буді-
вель мали тільки невеликі городи й садки, в яких
культивували фруктові дерева і кущі: яблуні,
груші, сливи, черешні, грецькі горіхи, червону і
чорну смородини, малину та ін. [13, 288]. Наяв-
ність відповідних відомостей у писемних пам’ят-
ках дала етнографам підставу стверджувати про
особливе захоплення українців садками та го-
родами, що залишалося стійкою етнографічною
рисою до початку ХХ ст. Включно [2, 58].
Незважаючи на існуючі відомості про народне
городництво й садівництво в історичних джере-
лах, на даний час в українській етнології відсут-
нє комплексне наукове дослідження зазначеної
проблеми. Етнологи, котрі вивчають сільськогос-
подарську культуру українського етносу, тради-
ційно досліджують передусім рільництво як го-
ловну галузь землеробства [15].
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 46
З іншого боку, завдання ускладнюється тим,
що вивчення традиційного городництва та при-
садибного садівництва здійснювалося на тери-
торії малодослідженого етнографічного райо-
ну – Опілля. В етнографічних джерелах інформа-
ція про Опілля доволі скупа. Наприклад, один з
активних діячів «Руської Трійці» Яків Головаць-
кий називав Опілля – «превосходной хлебопаш-
ной землёй», де мешкають ополяни або ополю-
хи [4, 19, 53]. Цікавий народознавчий матеріал
міститься в «Подорожніх поміченнях ополяни-
на» Івана Соколика (це один із псевдонімів (а
інший – Опілянин) відомого етнографа ХІХ ст.
Євгена Желехівського. – Г. О.) Опілля, на думку
вченого, – це зона переходу від Галицького Під-
гір’я до Поділля [4]. Також відомий польський
етнолог Адам Фішер, який на початку ХХ ст. очо-
лював антропологічно-етнологічну лабораторію
у Львівському університеті, співробітники якої
проводили збір польових етнографічних матері-
алів у всіх регіонах тодішньої Польської держа-
ви, у своїй праці «Русини. Нарис етнографії Русі»
(«Rusini. Zarys etnografji Rusi») зазначав, що в по-
вітах Бобрецькому, Львівському, Рогатинському,
Перемишлянському і в сусідній частині Поділля
вздовж річки Серет проживають ополяни («po-
wiaty bobreski, lwowski, rohatynski, przemyślański i
sąsiedną część Podola po Seret zamieszkuja Opolani-
e») [19, 9]. Натомість у «Словнику географічному
Королівства Польського та інших слов’янських
країв» («Slownik Geograficzny Królestwa Polski-
ego i innych krajów slowiańskich»), що виходив
протягом 1880–1900 рр. у Варшаві і налічує 15
томів, Опілля означене як народна назва части-
ни Галицького Поділля в межах річок Верещиці
та Золотої Липи, а також безлісних околиць на
Тернопільщині («Opole – ludowa nazwa częśći Po-
dola galicyjckiego, między Wereszczycą a Złotą
Lipą, oraz bezleśnej okolicy w tarnopolskiem» [-
20, 562]. Коротка, однак суттєва за змістом, інформа-
ція міститься і в інших енциклопедичних виданнях
першої половини ХХ ст.. Так, автори польської «За-
гальної енциклопедії» («Encyklopedja Powszech-
na»), виданої в 1933 р. у Варшаві, ополянами на-
зивали українців (русинів), що проживали довко-
ла Львова («opolanie – rusini w powiatach kolo
Lwówa» [18, 142]. У радянській історіографії
не було жодного етнографічного досліджен-
ня, що хоча б частково торкалося особливос-
тей традиційної культури населення Опілля.
Тільки в 90-х рр. ХХ ст. львівські етнологи одни-
ми з перших відновили на карті етнографічного
районування України Опілля. Відомий етнолог і
фольклорист Роман Кирчів назвав Опілля «terra
incognito ХХ ст.» (у доповіді прочитаній на на-
уковому семінарі кафедр етнології та фолькло-
ристики Львівського національного універси-
тету імені Івана Франка у травні 2001 р. – Г. О.),
оскільки досить велика територія між Поділлям,
Волинню і Прикарпаттям виявилася малодослі-
дженою. Локалізація Опілля відбувається на те-
риторії центрально-східної Львівщини, суміж-
ними районами західної Тернопільщини й Іва-
но-Франківської області (лівобережне Подні-
стров’я). У південно-західній частині Опілля
з етнографічного погляду переходить у наддні-
стрянське жидачівсько-самбірське Прикарпаття
(Підгір’я), а на заході – в перемисько-яво-
рівське Надсяння [6, 133―134]. Знаний су-
часний дослідник Степан Павлюк на території
Опілля виділяє окремі локальні центри, а саме:
Перемишлянщину, Рогатинщину, Бережанщи-
ну [17, 65–66].
Проаналізувавши практику городництва і са-
дівництва українців на території Опілля та уза-
гальнивши народний агрономічний досвід, ав-
тор на основі доступних літературних джерел і
польових матеріалів (інтерв’ю з людьми різно-
го віку, соціального статусу і місця проживан-
ня, а також за власними спостереженнями) ста-
вить завдання визначити «традиційність» горо-
дництва і присадибного садівництва в культурі
українців Опілля.
На території зазначеного району на відносно
невеликому просторі поєднані досить відмін-
ні природі умови вирощування городини та са-
дів: рівнинні та горбисті рельєфи, лісоболотні
та лісостепові ділянки, підзолисті та чорнозем-
ні ґрунти. Типовим опільським ландшафтом є
горбисто-гірський рельєф із широколистяними
буково-дубовими та дубово-грабовими лісами.
Ліві притоки Дністра Гнила Липа, Золота Липа
і Стрипа глибоко врізаються в ландшафт міс-
цевості, формуючи доволі значну пересічену
територію з вузькими річковими долинами.
Великогорбисті лісові місцевості чергуються
з середньогорбистими, а заплавні площі – з
надзаплавно-терасовими. Природно-геогра-
фічні умови Опілля частково спричинилася до
виникнення варіантних особливостей народного
городництва і садівництва. Сприятливими при-
родними умовами для розвитку садівництва та
городництва характеризується південна частина
Опілля, яка займає лівобережне Подністров’я, де
переважають плоскі надзаплавно-терасові й
слабохвилясті місцевості, та рівнинні просто-
ри східної частини Опільської горбовини, що
поступово переходять у Поділля.
На Опіллі вирощування городніх і садових
культур зосереджувалося переважно на приса-
дибних ділянках (на городі поблизу житлових і
господарських будівель садили фруктові дере-
ва, а овочеві культури вирощували виключно на
«грядках« (у розумінні опитаних нами респон-
дентів «грядки» – це визначене місце на городі,
на якому висівають чи висаджують тільки горо-
дні культури. – Г. О.). Наприкінці ХХ ст. спосте-
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 47
рігається закладання нових садів і городів подалі
від житла на так званій «свіжій землі» (під «сві-
жою землею» слід розуміти таку ділянку поля на
якій ще не вирощували городину чи садовину. –
Г. О.), оскільки порівняно легко можна отримати
вищий відсоток урожайності. Найчастіше на та-
ких ділянках висаджували чи висівали таку го-
родину, врожай якої передбачали зберігати про-
тягом зими. Продукти городництва, що їх вико-
ристовують для харчування протягом літа – осе-
ні, повинні були бути під рукою, через це їх ви-
рощували тільки на присадибних городах. Одна
жителька Опілля пояснила це образно: «щоб не
бігати в поле за бураком для борщу» [7]. На всій
території етнографічного району спостерігався
«сталий набір« городніх культур: вирощували
цибулю, часник, моркву, столові буряки, листко-
ву капусту, огірки, квасолю, кріп, петрушку, гар-
бузи, мак, щавель, ревінь. Починаючи з другої
половини ХХ ст., розширився і якісно збагатив-
ся асортимент вирощуваної городньої продук-
ції – як за рахунок нових культур (кабачків, по-
мідорів, патисонів, баклажанів, шпинату, сала-
ту, бобу, редиски, перцю стручкового), так і вна-
слідок впровадження нових видів відомих уже
культур, зокрема капусти брюссельської, пекін-
ської, савойської, червоноголовчастої; цибулі по-
рей, перлової чи цибулі-перли, австралійської
тощо. Асортимент фруктових дерев у присадиб-
них садах українців Опілля складався з яблунь
(переважно сортів «паперівка» («папіровка»),
»ренета», »золота ренета», »малинівка», »білий
налив», «йона»), слив (сорт «угорка» або «гор-
сткі сливки»), груш («бере», «дюшест»), вишень,
черешень, волоських горіхів та плодово-ягідних
кущів (аґрусу, смородини, порічки, садової ма-
лини). Вирощували переважно не товарні сорти
садовини, часто не надаючи жодного значення
сортовим особливостям фруктових дерев. На-
прикінці ХХ ст. внаслідок підвищення садівни-
чої культури деякі садівники експериментували
з вирощуванням південних культур: абрикосів,
персиків, айви, інжиру тощо.
На всій території Опілля подібними були мето-
ди і способи угноєння, висівання чи висаджуван-
ня, догляду, боротьби зі шкідниками і збирання
врожаю овочів. Локальні особливості виявля-
лися лише в окремих елементах процесу виро-
щування городніх культур. Наприклад, у м. Пус-
томити Львівської області мешканці, не маючи
можливості утримувати велику рогату худобу, а
працюючи переважно на місцевій птахофабри-
ці, використовували курячий послід як єдине ор-
ганічне добриво для власних городів [8]. Через
природнокліматичні умови окремих місцевос-
тей Опілля городні та садові роботи могли роз-
починатися й закінчуватися з різницею у декіль-
ка днів.
Насіннєва база городніх культур поповнюва-
лася переважно двома шляхами: індивідуально-
самостійним отриманням насіння через виро-
щування «насінників» або купівлею готового на-
сіння у спеціалізованих магазинах чи на ринках.
Перший спосіб полягав у тому, що кожний горо-
дник самостійно для власних потреб вирощував
насіння. Упродовж тривалого часу це був майже
єдиний спосіб забезпечення себе насінням різних
городніх культур. Так, для того, щоб отримати на-
сіння огірків, на грядці залишали кілька великих
плодів для так званих «насінників». В кінці літа –
на початку осені, коли ці огірки жовтіли, їх зрива-
ли, розрізали та витягували із середини зернятка-
насінини. Останні просушували на сонці, зсипа-
ли в полотняні мішечки і зберігали обов’язково
в сухому місці [9]. Одержували самостійно також
насіння перцю, цибулі, часнику, гарбузів, огірків,
квасолі. Проте слід зауважити, що отримати в до-
машніх умовах якісне насіння було досить важко.
Різні господарські клопоти перешкоджали уваж-
но стежити за його достиганням: «таке насіння,
як не кури виклюють, то сонце може спалить,
або щось корінь під’їсть, або припізнишся із його
збором – то все пропаде» [10]. Починаючи з дру-
гої половини, а особливо в останні десятиліття
ХХ ст. перевага надавалася купівлі готового на-
сіннєвого матеріалу овочів на ринках або в спе-
ціалізованих магазинах Львова, Івано-Франків-
ська, Рогатина, Перемишлян, Бережан та інших
міст; хоч самостійне одержання насіння і надалі
залишилося «живою традицією».
Щодо присадибних садів, то вони знаходилися
на одних і тих самих ділянках городу протягом
багатьох десятиліть. Якщо дерева в таких садах
«старіли» і переставали давати врожай, їх викор-
човували і на тому місці насаджували нові. Біль-
шість дерев у саду насаджені були хаотично, без
певного планового розмежування одних видів і
сортів садових культур від інших. Проте напри-
кінці ХХ ст. під час закладання нових садів на
присадибних ділянках щепи садили у певному
порядку: в один ряд – яблуні, в інший – груші чи
сливи. Як правило, саджанці висаджували чоло-
віки, а жінки їм допомагали. Інтенсивний догляд
за садом становив свого роду сезонну працю, а
саме ранньою весною та частково пізно восени.
В інші пори року ніяких робіт у садах практич-
но не велося. Навесні угноювали дерева, обріза-
ли сухі та хворі гілки, проріджували та формува-
ли крону, проводили щеплення дерев способом
очкування, що був поширений на всій території
Опілля. Наприкінці літа – восени здебільшого
збирали врожай фруктів і прибирали сади.
Жителі міст і сіл Опілля заготовляли на збері-
гання всі городні та садові культури, які виро-
щували на присадибних ділянках. Способи збе-
рігання були подібними. Плодоягідну продукцію
переховували у відповідних приміщеннях: у ко-
морах, підвалах, пивницях, на горищах («стри-
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 48
ху», «вишці»), окремі види городини (моркву,
столові буряки, пастернак) закопували в земля-
них ямах, які мали різні локальні назви («кіпець»,
«кагат», «копак») [11]. Велику частину плодоя-
гідної продукції відразу переробляли, щоб вона
не втратила своїх харчових властивостей та була
придатною для споживання взимку. Поширени-
ми були такі способи первинної переробки горо-
дини і садовини, як соління, квашення, сушіння,
а починаючи з другої половини ХХ ст. – консер-
вування, маринування, приготування соків, ва-
рень, джемів, компотів у скляних банках та збе-
рігання овочів і фруктів у морозильних камерах,
шляхом охолодження.
У селянських господарствах Опілля присадиб-
не городництво, яке мало допоміжний характер і
задовольняло лише харчові потреби родини або
частково сприяло поповненню сімейного бюдже-
ту через продаж вирощеної плодоягідної продук-
ції, перебувало в «жіночих руках». Як правило,
жінки самостійно планували і підбирали місце
для майбутніх грядок. Вони ж уважно стежили,
за сівозміною городніх культур на грядках, готу-
вали насіння овочів до висаджування, протягом
літніх місяців доглядали за всіма городніми рос-
линами (прополювали рослини від бур’яну, спу-
шували ґрунт, підв’язували розсаду помідорів,
перців тощо), а згодом і збирали врожай овочів.
Переробкою овочів і фруктів також займалися
жінки. У 90-х рр. ХХ ст., у зв’язку з важливими
політичними, соціально-економічними і світо-
глядними змінами, що відбулися в Україні, з’яви-
лася досить велика кількість приватних госпо-
дарств, які забезпечували вирощеними овочами
місцеві ринки, заклади харчування, школи, ди-
тячі садки тощо. Керували ними переважно чо-
ловіки, які самостійно планували вирощування
окремих овочів, купували якісний сортовий на-
сіннєвий матеріал, обробляли город, площа яко-
го могла становити і декілька гектарів, будували
теплиці, парникові рами, проводили догляд за
рослинами тощо. У таких випадках жінки лише
допомагали виконувати окремі роботи, зокрема
реалізовувати вирощену продукцію на ринку. На
відміну від городництва, садівництво на Опіллі
повільніше трансформувалося в товарно-вироб-
ничу галузь, у зв’язку з чим і надалі відігравало
допоміжну роль у присадибному господарстві та
залишалося в «чоловічих руках». Чоловіки обко-
пували, білили дерева, обрізали сухі гілки, щепи-
ли саджанці, вживали профілактичних засобів
проти шкідників, удобрювали сади. До виконан-
ня робіт на городі і в садку активно залучалися й
діти, на них покладався обов’язок поливати рос-
лини, допомагати при збиранні врожаю фруктів.
Як свідчить інформація, отримана від жителів
Опілля, основу знань і досвіду у городництві та
садівництві становлять уміння, навички і спосо-
би, які вони отримали від своїх батьків. «Працюю
на землі так, як мама навчили!» або «Роблю так,
як мої батьки робили», «Життя навчило – бать-
ки досвід передали, люди підказали» – це аксіо-
ми мешканців Опілля [12]. Протягом ХХ ст. на
Опіллі відбулися певні якісні зміни в галузі тра-
диційного городництва та садівництва, що були
зумовлені різними причинами – культурно-про-
світницькими, суспільно-політичними, приват-
но-ринковими. Навіть і тоді, коли в радянський
період завдяки праці у городничих бригадах на
колгоспних городах народний агрономічний до-
свід збагатився знаннями про нові мінеральні
препарати, невідомі широкому загалу, сорти, ме-
тоди догляду за рослинами і способи боротьби
зі шкідниками, нові знання долучалися до осно-
вних, успадкованих від старшого покоління.
Саме в ХХ ст. суттєво трансформувалося бачен-
ня опільським селянином перспектив городни-
цтва та садівництва. Допоміжна в минулому га-
лузь землеробства все більше набуває рис товар-
ного господарства, причому городництвом за-
ймаються не лише жінки, що було характерним
ще в першій половині ХХ ст., а й чоловіки. Водно-
час розширюється асортимент вирощуваних го-
родніх і садових культур, покращується насіннє-
ва база овочів та фруктів, удосконалюється їх об-
робіток. Однак трансформація традиційного го-
родництва й садівництва зачепила тільки ті при-
садибні господарства, що розташовані неподалік
від основних великих ринків збуту. Потреби міс-
та, тобто його «базару» у продуктах харчування
скеровували та пришвидшували процес транс-
формації. Гордництво й садівництво тих насе-
лених пунктів, які через своє географічне роз-
ташування чи відсутність добре налагоджених
комунікацій знаходилися далі від ринків збуту,
повною мірою не відчуло на собі помітних зру-
шень [3].
Як «традиційність» городництва і присадиб-
ного садівництва українців Опілля розглядаєть-
ся передача основного досвіду, знань та вмінь від
старшого до молодшого покоління безпосеред-
ньо, через прямий контакт і переважно усно або
прямим наслідуванням дій. Саме під таким ку-
том зору воно функціонує і досі, хоч, як уже за-
значалося, внаслідок якісних змін народного го-
родництва і садівництва протягом ХХ ст. розши-
рюється поле отримання фахових знань через
школу, сільськогосподарські навчальні заклади,
університети. У городництві й садівництві Опіл-
ля традиційність і модерність (незважаючи на
поліваріантність дефініцій терміна «модерний»,
послуговуватимемося найширшим його значен-
ням, тобто модернізація – це перетворення, якіс-
ні швидкі зміни) є не протиставленням, а скорі-
ше взаємопроникненням. Такі думки приводять
до висновку, що городи та сади на Опіллі й досі
виступають стійкою етнічною традицією, яка іс-
тотно модернізувалася.
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 49
1. 1 Боровський М. Городництво // Енциклопедія Украї-
нознавства / Перевид. в Україні. – Л., 1993. – Т. 2.
2. 1 Вовк Хв. Етнографічні особливості українського на-
роду // Вовк Хв. Студії з української етнографії та ан-
тропології. – К., 1995. – С. 58.
3. 1 Годованська О. Трансформація традиційного горо-
дництва та садівництва Опілля протягом ХХ ст. // Ет-
нічна історія українців: Ювіл. зб. до 10-річчя кафедри
етнології. – Л., 2006. – С. 164–170.
4. 1 Головацький Я. О народной одежде и убранстве ру-
синов русских в Галичине и северо-восточной Вен-
гріи. – СПб., 1877.
5. 1 Грушевський М. Нарис історії Київської землі від
смерті Ярослава до кінця XІV сторіччя. – К., 1991.
6. 1 Етнографія України: Навч. посібник / Під ред.
С. А. Макарчука. – Л., 1994.
7. 1 Записано зимою 2003 р. зі слів Я. І. Назар, 1928 р. н.,
жительки м. Пустомити Львівської обл.
8. 1 Записано зимою 2003 р. зі слів М. В. Тарнавсько-
го, 1937 р. н., та М. І. Тарнавської, 1937 р. н., жителів
м. Пустомит Львівської обл.
9. 1 Записано зимою 2002 р. зі слів В. М. Онуфрика, жи-
теля с. Дибренів Рогатинського р-ну Івано-Франків-
ської обл.
10. Записано зимою 2003 р. зі слів Я. І. Скрути, 1935 р. н.,
жителя с. Любешки Перемишлянського р-ну Львів-
ської обл.
11. Записано восени 2005 р. зі слів М. П. Модли, 195-
8 р. н., жительки с. Бартатів Гродоцького р-ну Львів-
ської обл.; записано восени 2005 року зі слів К. В. Бе-
дрило, 1937 р. н., жительки с. Бартатів Гродоцького
р-ну Львівської обл.; записано восени 2005 р. зі слів
Й. В. Бризицького, 1936 р. н., жителя с. Підгір’я Рога-
тинського р-ну Івано-Франківської обл.
12. Записано влітку 2003 р. зі слів В. І. Пришляка, 19-
30 р. н., жителя с. Стриганці Бережанського р-ну
Тернопільської обл.; записано влітку 2003 р. зі слів
О. Л. Жак, 1959 р. н., жительки с. Стриганці Бережан-
ського р-ну Тернопільської обл.; записано восени 20-
02 р. зі слів Г. Д. Онуфрик, 1943 р. н., жительки с. Ди-
бренів Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.
13. Описи Київського намісництва 70–80-х років XVI-
II ст.: Описово-статист. джерела / Упоряд. Г. В. Боло-
това та ін. – К., 1989.
14. Описи Лівобережної України кінця XVIII – початку
ХІХ ст.: Описово-статист. джерела / Упоряд. Т. Б. А-
наньєва, О. І. Гуржій. – К., 1997.
15. Павлюк С. Традиційне хліборобство України: агро-
технічний аспект. – К., 1991; Горленко В., Бойко І., Ку-
ницький О. Народна землеробська техніка українців:
Історико-етнограф. монографія. – К., 1971.
16. Соколикь Й. Подорожні помічення Ополянина //
Правда. Письмо наукове й литературне. – Л., 1867. –
Ч. 24, 26, 27.
17. Українське народознавство. Навч. посібник / За ред.
С. П. Павлюка. – К., 2004.
18. Encyklopedja Powszechna. – Warszawa, 1933. – T. 2.
19. Fischer A. Rusini. Zarys etnografji Rusi. –
Lwów;Warszawa; Kraków, 1928.
20. Slownik Geograficzny Krolestwa Polskiego i innych kra-
jow slowiańskich.– Warszawa, 1886. – T. 7.
http://www.etnolog.org.ua
|