Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми
The narratives of «maternal subculture» - the tales of mothers about their own experience of waiting, bearing, and nursing of the child - must become the object of folklore research, insofar as these texts present modern forms of folklore creative work.
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Матеріали до української етнології |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207101 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми / О. Лабащук // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 220-225. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207101 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2071012025-09-30T00:02:09Z Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми Лабащук, О. Фольклор The narratives of «maternal subculture» - the tales of mothers about their own experience of waiting, bearing, and nursing of the child - must become the object of folklore research, insofar as these texts present modern forms of folklore creative work. 2007 Article Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми / О. Лабащук // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 220-225. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207101 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Фольклор Фольклор |
| spellingShingle |
Фольклор Фольклор Лабащук, О. Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми Матеріали до української етнології |
| description |
The narratives of «maternal subculture» - the tales of mothers about their own experience of waiting, bearing, and nursing of the child - must become the object of folklore research, insofar as these texts present modern forms of folklore creative work. |
| format |
Article |
| author |
Лабащук, О. |
| author_facet |
Лабащук, О. |
| author_sort |
Лабащук, О. |
| title |
Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми |
| title_short |
Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми |
| title_full |
Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми |
| title_fullStr |
Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми |
| title_full_unstemmed |
Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми |
| title_sort |
наративи материнської субкультури: до постановки проблеми |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Фольклор |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207101 |
| citation_txt |
Наративи материнської субкультури: до постановки проблеми / О. Лабащук // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 220-225. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT labaŝuko narativimaterinsʹkoísubkulʹturidopostanovkiproblemi |
| first_indexed |
2025-09-30T01:21:12Z |
| last_indexed |
2025-10-01T01:18:34Z |
| _version_ |
1844740373613641728 |
| fulltext |
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 220
Оксана ЛАБАЩУК
(Тернопіль)
НАРАТИВИ МАТЕРИНСЬКОЇ
СУБКУЛЬТУРИ:
ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ
На початку ХХІ століття однією з найакту-
альніших проблем фольклористики стає доля
традиційної народної культури. Науковцям усе
частіше доводиться спостерігати, як тексти й об-
ряди, які можна було зафіксувати у наших селах
ще десять років тому, сьогодні поступово зника-
ють. Закономірним видається припущення, що
на зміну фольклорним текстам, які зникають,
повинні прийти нові форми народної творчості.
Саме тому для фольклористів важливо разом із
фіксацією і вивченням усіх реліктових форм ду-
ховної культури, які збереглися до нашого часу,
здійснювати пошук тих чинників, що сприяють
виникненню і активному побутуванню нових
фольклорних форм.
У статті ми спробуємо показати, що сучасні
форми духовної культури українців так само по-
вноправно виражаються у фольклорних текстах.
Традиційні за структурою, ці тексти сьогодні на-
повнюються новим змістом, який відображає ре-
алії сучасної доби. Одне із актуальних завдань
сучасної української фольклористики – перегля-
нути традиційні, усталені візії системи фолькло-
ру, залучити до наукового обігу корпус текстів,
що досі не привертали належної уваги дослідни-
ків. Таким чином, проблема полягає передусім у
розширенні поняття «поле дослідження» 1, яке,
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 221
на нашу думку, є актуальним не лише для етно-
логії, але й для фольклористики.
Угорський міфолог К. Кереньї, який працював
разом із К.-Г. Юнгом, слушно запитував: «Що таке
музика? Що таке поезія? Що таке міфологія? Усе
це проблеми, які неможливо усвідомити, якщо
людина не має досвіду переживання цих реаль-
ностей» [13, 11]. Подібне твердження можемо по-
вною мірою застосувати і до фольклорної тради-
ції: у чому особлива привабливість фольклору?
Кожному фольклористу відоме всеохоплене від-
чуття долучення до чогось надзвичайно цінного й
естетично довершеного, яке виникає при спосте-
реженні за живим виконанням фольклорного тек-
сту. На жаль, фольклор, вміщений у збірнику, уже
не має в собі тої дивовижної принадності живого
виконання. На цю особливість свого часу звернув
увагу О. Потебня. У праці «Із записок з теорії сло-
весності» вчений проводить думку про фольклор
як поліваріантний мінливий матеріал, що вияв-
ляє свою справжню сутність лише в живому по-
бутуванні: «Народна поезія, як і мова, за В. Гум-
больдтом, не твір (έργον), а діяльність (ένέργέία),
не пісня, а – nomen action, спів... Звідси нерідко ви-
дно те непоправне зло, якого не можна уникнути
при закріпленні народнопоетичних творів писем-
ністю і виданні у світ, коли нам дається лише де-
кілька моментів руху, недостатніх для визначен-
ня проміжного шляху» [17, 397]. Як справедливо
зазначає О. Бріцина, перекодування з усного мов-
лення на писемне має свої закони, відтворити на
письмі усе багатство мімічно-жестового супро-
воду тексту, реакції аудиторії і виконавця прак-
тично неможливо [4]. Гадаємо, справа тут поля-
гає у специфіці функціонування фольклору: будь-
який фольклорний твір з’являється на потребу
його виконавця, відповідає внутрішній інтенції
носія фольклорної традиції. Ця важлива онтоло-
гічна риса фольклорної творчості ще раз привер-
тає увагу до необхідності вивчення не лише фоль-
клорного спадку, але живих явищ народної твор-
чості, що активно побутують і динамічно розви-
ваються в умовах сучасного суспільства.
Теоретичні дослідження в галузі фольклорис-
тики (С. Неклюдов [16], К. Богданов [2]) відзна-
чають, що на зміну традиційному фольклору
(землеробська сільська культура) приходить ур-
баністична міська культура. Спостереження за
динамікою фольклорних процесів на теренах За-
хідної України примушує доволі обережно ста-
витися до твердження про однозначне доміну-
вання сучасних постфольклорних форм над тра-
диційним фольклором. Швидше ми маємо спра-
ву із складним і динамічним процесом часткової
еволюції традиційного фольклору, який потре-
бує уважного і ґрунтовного вивчення. Зауважи-
мо лише, що зміна хронотопу призводить не тіль-
ки до зміщення фольклоротворчих імпульсів із
села у місто, але й до іншого осмислення часу. Час
для селянина-землероба мислився як цикліч-
ний, пов’язаний із календарним роком, а тому
основний акцент в обрядовому житті припадав
на календарні свята. Зараз можемо спостерігати
перенесення акцентів із циклу народного кален-
даря на індивідуальний життєвий цикл окремої
людини. З огляду на це, увагу дослідників мала б
привернути родинно-побутова обрядовість, як
одна із «гарячих точок» сучасного культурного
життя, у якій сконцентровані фольклоротворчі
імпульси.
У рамках родинно-побутової обрядовості до-
слідницьку увагу привертає обрядовий та фоль-
клорний комплекс, пов’язаний із народженням
дитини. У силу багатьох обставин цей комплекс
можна вважати найменш вивченим. Цієї сфери
торкались у своїх дослідженнях передусім етно-
графи: Н. Гаврилюк, О. Боряк, С. Гвоздевич [3, 5].
У традиційних етнографічних описах культури
та побуту українського народу дослідники фік-
сували родильний обряд як складову родинно-
побутової обрядовості [8, 9, 11, 12, 20]. Проте ці
описи, за-звичай, торкаються лише зовнішньої
сторони обрядового дійства, різноманітних при-
кмет, магічних дій, традицій, пов’язаних із прак-
тикою баби-повитухи. Фіксують етнографи і
комплекс обрядодій, пов’язаний із соціалізацією
новонародженого, причому особливо докладно
описані хрестини.
Фольклористами родильно-хрестильний обря-
довий комплекс та фольклор, пов’язаний із ним,
вивчався лише принагідно. Фольклорні тексти,
що репрезентують комунікацію матері і дити-
ни, традиційно потрапляли у рубрику дитячого
фольклору і вивчались як фольклор дорослих для
дітей. Саме тут фольклористика має найвагоміші
здобутки. Особливо варто відзначити ґрунтовні
роботи з дитячого фольклору Г. Довженок [6], а
також праці молодої київської дослідниці О. Мар-
чун, присвячені колисковим пісням [15].
Традиційна класифікація фольклору «розри-
ває» цілісний за своєю природою об’єкт дослі-
дження, що повинен охоплювати усю сферу ма-
теринства в цілому. На нашу думку, доцільно
було б запровадити у науковий обіг таке поняття
як материнський фольклор. Це поняття повинно
включати корпус текстів, що творяться доросли-
ми для комунікації із дитиною, систему магічних
засобів, прикмет, повір’їв, пов’язаних із сферою
материнства, а також власне розповіді матерів,
що відображають їхній досвід очікування, наро-
дження, плекання дитини, той нерозривний зв’я-
зок, що існує між матір’ю та її дитиною протягом
усього життя. Цінність саме такого підходу мож-
на повною мірою виявити, якщо пригадати деякі
посутні риси родильного обряду.
Іще на початку ХХ століття усі обряди родинно-
побутового циклу були проаналізовані А. Ван Ген-
непом у класичній праці «Les rites de passage» [21].
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 222
За концепцією ван Геннепа, ритуали родинно-
побутового циклу мають спільну структуру, яка
складається з трьох частин:
1. сепарація лімінальної особи;
2. Перехід;
3. Інтеграція у соціум.
Принциповим висновком із згаданої тричлен-
ної структури є те, що людина, яка здійснює ри-
туал переходу, є істотою лімінальною (від фран-
цузького слова limen – поріг), тобто вона набли-
жається до надзвичайно напруженої, як семан-
тично, так і емоційно, порогової ситуації, яка у
традиційній культурі осмислюється як границя
між життям і смертю, між тим і цим світом. Ви-
значальним ритуалом родинного циклу є наро-
дження дитини. Він позначений подвійною лімі-
нальністю, оскільки знаменує не лише прихід не-
мовляти на цей світ, але й отримання жінкою но-
вого статусу – статусу матері [1]. Лімінальність
статусу жінки не обмежується лише самим пе-
ріодом народження дитини, її особливий статус
може бути окреслений часовим проміжком що-
найменше від початку вагітності до року після
пологів або ж закінченням грудного вигодову-
вання дитини. Особливий інтерес для дослідни-
ка представляє той факт, що народження дити-
ни, навіть у нашому, майже повністю деритуалі-
зованому і деміфологізованому суспільстві, досі
сприймається як подія сакральна, яка за аксіоло-
гічною шкалою суспільства займає найвищі схо-
дини. Поява на світ тої «сакральної цінності» (за
терміном, запропонованим Мірча Еліаде, – ієро-
фанії [8]) і є тим пусковим механізмом, що по-
роджує народну творчість, у тому числі у її сло-
весному, фольклорному варіанті. Оскільки демі-
фологізація, профанація народин у нашому сус-
пільстві, на щастя, ще не відбулася, тексти, поро-
джені цією перехідною ситуацією, повинні роз-
глядатися комплексно, у нерозривному зв’язку із
тією подією, якою вони викликані.
У системі текстів материнського фольклору
слід виділити розповідні тексти (наративи), у
яких жінки оповідають про свій досвід материн-
ства: бажання мати дитину, очікування, наро-
дження дитини, про своїх дітей, про особливий
зв’язок, що існує між матір’ю і дитиною все жит-
тя. Ці наративи, з огляду на їхню типовість, фор-
мульність, наявність спільних мотивів із тради-
ційною фольклорною прозою, можуть розгляда-
тися як сучасний різновид неказкової прози.
Носіями і виконавцями материнського фоль-
клору та материнських наративів є переважно
матері, проте подібні тексти можуть виконувати-
ся будь-ким, хто займається опікою та вихован-
ням дитини – батьком, бабусею, дідусем, нянею,
тіткою тощо. Зрозуміло, що ядро, основний ма-
сив текстів, звучатиме з вуст матерів, проте тер-
мін «материнський» означає, радше, «такий, що
виконує материнську функцію».
У нашому дослідженні пропонується вико-
ристати поняття «субкультура», що вживається
у контексті антропологічних дисциплін, і є засо-
бом для маркування культурної неодноріднос-
ті сучасного суспільства (пор., зокрема, наяв-
ність молодіжної, підліткової, дитячої, студент-
ської субкультур). Кожна субкультура вступає у
складні взаємозв’язки із домінуючою культурою
суспільства [19]. Ми пропонуємо вживати по-
няття субкультура у вузькому та широкому зна-
ченні цього слова. У вузькому значенні поняття
«материнська субкультура» охоплюватиме сти-
хійно створювані групи матерів, що переважно
мають дітей одного віку, проживають поряд, сис-
тематично спілкуються між собою під час прогу-
лянок із дітьми, а отже, мають достатньо часу для
обміну інформацією, у тому числі й фольклор-
ною. Група матерів – це та мінімальна одиниця
соціуму зі своїми законами і традиціями, яка ви-
ступає носієм і виконавцем наративів материн-
ської субкультури. В широкому значенні до ма-
теринської субкультури може бути залучений
кожен із членів соціуму, хто є носієм і транслято-
ром знань про материнство.
Осмислення особистого материнського досві-
ду і розповідь про це від першої особи є сучасним
явищем фольклорної творчості. Прикметно, що
записи родильного обряду, здійснені наприкінці
ХІХ – початку ХХ століття дослідниками-чолові-
ками [8, 9, 11, 12, 20], не позбавлені схематичнос-
ті, певної еліптичності, недомовленості. У порів-
няні із цими записами, матеріал, який вдалося
зібрати Людмилі Шевченко у 20-х роках минуло-
го століття на Поліссі, є набагато повнішим, свід-
чить про значну відвертість інформаторів [3].
Саме тому цей матеріал викликає довіру як та-
кий, що відображає дійсний стан традиції. Звер-
тає на себе увагу той факт, що опис родильного
обряду в записах Л. Шевченко ведеться здебіль-
шого від третьої особи – баби-повитухи, родич-
ки жінки, що народжує, але ніколи з точки зору
самої породіллі. Найбільше, що дозволяють собі
інформантки, згадуючи про власну вагітність, це
розповісти про зміни смакових відчуттів, бажан-
ня з’їсти щось особливе як одну з ознак вагітнос-
ті. Знаходимо також свідчення про родимі плями
у дітей опитуваних жінок як наслідок порушень
ними традиційних регламентацій і заборон.
Основною причиною такої загальної мовчанки
вважатимемо заборону вербальної активності в
особи, яка проходить через ритуал переходу. На
цю особливість ритуальної поведінки молодих
на весіллі вказує М. Маєрчик [14, 23]. Цей звичай
відображено у весільній пісні, записаній нами на
Волині у 1988 році:
А в суботу раненько
Плаче Колюня рівненько.
Тай питається в свого батенька,
Що в дівки говорити?
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 223
– Ой, ти, мій синку, нічого,
Маєш дружбоньку до того,
То будеш знати, будеш відати,
Що в дівки говорити...
[АА, Грабоев – 1989, арк. 5] 2.
Вагітна жінка, рожениця, породілля у тради-
ційній культурі є безсловесною, вона не має пра-
ва на вербалізацію власного жіночого і материн-
ського досвіду 3, а отже, зафіксувати бачення по-
дій з точки зору жінки-матері дослідникам ми-
нулого не вдавалося. Сучасна культура частково
знімає цю заборону: про це не будуть говорити з
усіма і будь-коли, але близьким людям, подругам
жінка розповість усе, що вона пережила і відчу-
вала. Отже, уважний і чуйний збирач фольклору
має можливість отримати доволі повну і вичерп-
ну інформацію.
Часткове зняття табу на мовчання спостері-
гається у наш час і в традиційній культурі. Свід-
ченням цього є публікація О. Кондратович, при-
свячена родильним звичаям Західного Полісся.
Зокрема, у книжці міститься матеріал, який до-
зволяє побачити, що розповідь про народження
дитини може функціонувати як сімейний нара-
тив: «Наша мама розповідала, що шість днів хо-
дила з переймами в поле за 3 км огортати карто-
плю. «Нагнусь на копанку, перечекаю, коли про-
йдуть перейми: нема дитини – працюю далі», –
розповідала вона. І лише шостого дня поверну-
лася з поля із сином» [10, 12] . Тут же натрапля-
ємо на розповіді від першої особи: «Я свою Галю,
(Настуню, Марійку) з поля в приполі принесла»
[Там само]. Аналіз характеру сучасного побуту-
вання подібних розповідей засвідчує, що пере-
важна більшість текстів розповідається від пер-
шої особи. Сучасним жінкам важливо вербалізу-
вати передусім свій особистий материнський до-
свід. Характерно, що подібна вербальна поведін-
ка властива навіть тим жінкам, які за характером
своєї роботи причетні до народження дітей: ліка-
рів-гінекологів, акушерів тощо. Поряд із випадка-
ми, які мали місце у їхній медичній практиці, за-
вжди знайдеться місце для розповіді про власні
переживання і відчуття. «Я як першу малу роди-
ла, була вже не юна дівчина, вже медінститут за-
кінчила, і на родах бувала… Але як принесли мені
мою малу, то в мене було таке відчуття, що то час-
тина мене самої коло мене лежить: моя рука чи
мій бік» [АА, 5].
Самими лише розповідями про пологи не ви-
черпується жанровий склад наративів материн-
ської субкультури. Спробуємо розглянути осно-
вні сюжетні блоки таких розповідей, а також про-
ілюструвати їх конкретними текстами.
Розповіді про вагітність. Для традиційної
культури, як уже зазначалося, властиво сприй-
мати вагітну жінку як істоту, що надзвичайно
близько підійшла до границі між життям і смер-
тю. А такий статус наділяв її здатністю бачити
віщі сни, передбачати майбутнє. Доволі стійким
і розповсюдженим у сучасній материнській суб-
культурі є повір’я про те, що бачити уві сні живу
рибу або ж ловити її руками означає вагітність.
Це повір’я зафіксовано нами у численних мате-
ринських наративах: «Особисто я знаю, що іно-
ді сниться сон, який віщує, що жінка вагітна. Я
знаю, що я ловила руками рибу і таки піймала,
це за першою дитиною, а за другою – це я про-
сто інтуїтивно відчувала» [АА, 31]. Серед нара-
тивів цієї групи зустрічаємо розповіді про різно-
манітні регламентації і заборони, яких повинна
дотримуватися жінка в період вагітності, та про
наслідки порушення цих табу: «Не можна диви-
тися на всяких убогих, потворних людей. Не дай
боже, щоб дитина такою була. В мене [як була
вагітна (О. Л.)], ми ходили на дачу повз інтернат
цих слабоумних дітей. Свекруха: «Так! Ніна від-
вернулася в іншу сторону!» <…> Коли злякаєш-
ся, не можна хапати себе за щось, особливо за об-
личчя. В нас в команді був Коля Р., то він розказу-
вав, що в них в селі жінка вагітна злякалася миші
і за руку себе схопила, то в дитини на руці така
мишка, навіть хвостик є. Я б ніколи не повірила,
але так є <...> Це свекруха мені теж говорила: «Ти
дивись, себе за обличчя не вхопи!» [АА, 2].
Нового осмислення потребують тексти про
специфіку спілкування матері зі своєю ще нена-
родженою дитиною, про зміну світовідчуття ва-
гітної жінки.
Розповіді про пологи. Подібні тексти, на-
скільки нам відомо, не фіксувалися фольклорис-
тами і не досліджувалися. Цей жанр вперше виді-
лила російська дослідниця Є. Бєлоусова, яка вва-
жає його «високим жанром фольклору» [1], що
описує героїчні і найбільш значимі події в жит-
ті сучасної жінки. Такі розповіді, на думку до-
слідниці, можна вважати одним із найцікавіших
явищ міського фольклору, оскільки він відобра-
жає сферу культурних уявлень наших сучасни-
ків і «…є надзвичайно зручним об’єктом для ре-
конструкції міфологічних елементів, які існують
у свідомості сучасного жителя міста…» [1].
Розповіді про свою дитину. Ця сюжетна
група найяскравіше представлена текстами, які
можна було б назвати «героїчне дитинство». Ди-
тина у таких розповідях зображена гіперболізо-
вано великою, здоровою, вона дуже багато їсть,
п’є, голосно кричить, якщо таку дитину кладуть
у поліклініці на вагу, то вагу обов’язково зашка-
лює, тобто ця дитина має типові риси такого
собі «раблезіанського немовляти». Якщо ж жит-
тєва історія унеможливлює подібну типізацію,
матимемо справу з історією про «героїчне мате-
ринство», про тяготи і випробовування, які до-
велося здолати матері, щоб довести своє дитя до
пуття.
Одним із сучасних материнських наративів,
які широко представлені у традиційному фоль-
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 224
клорі, є розповіді про долю новонародженого,
про «чудесне зцілення». Мотив «чудесного зці-
лення» може реалізуватися у текстах, які роз-
повідають про одужання дитини, про чудесно-
го лікаря, про прощу по святих місцях, а також
у наративах про вагітність та народження ди-
тини після довгих років безпліддя. Побутують
у сучасному фольклорі і тексти, у яких розпові-
дається про зурочення жінки, після чого вона не
може завагітніти чи виносити дитину: « Ми з чо-
ловіком жили в бараці, де, крім нас жили ще три
сім’ї, всі вони були з Хорватії. І зовнішнім ви-
дом, і своїми повадками ці люди дуже подібні на
циган, та це не було б таке страшне, коли б вони
не були завидними і недоброзичливими. Одно-
го разу я посварилася з одною жінкою – хорват-
кою, зробила їй зауваження, що її діти (а їх в неї
було шестеро) погано себе ведуть. «Народи сво-
їх, тоді і будеш їм вказувати, що робити, а що ні, –
зі злістю відповіла жінка, – а моїх дітей не зачі-
пай, знайшлася вихователька». Я не стрималася
і відповіла: «Будьте впевнені, що мої діти будуть
більш виховані. Я про це подбаю». І тоді я почу-
ла: «Ти подумай спочатку про те, щоб хоча б одне
родити, а потім хвалися. Розумна дуже, буде тобі
горе від твого розуму, це я тобі гарантую». Ско-
ро я дізналася, що вагітна. Але на п’ятому міся-
ці плід завмер. Друга вагітність теж була невда-
лою – дитина прожила лише добу. Кожний раз,
вертаючись з лікарні, я бачила посмішку хорват-
ки» [АА, 35].
Особливого драматизму сповнені нарати-
ви, у яких йдеться про важку хворобу чи навіть
смерть дитини: «Я тільки дуже відчувала, от коли
в мене дитина мала померти. <...> Я засипаю,
мені сниться сон, що я перу лахи. Перу лахи. Перу
і тут вдруг дивлюся в пральній машинці, в цен-
трифузі – моя дитина! Розумієш, що я, ніби я... Чи
вона сама впала, чи я її кинула, чи я не знаю. І тут
вдруг – і вона так швидко крутиться, і я не можу
її вже звідти злапати. Я з ужасом так от, знаєш.
От так. І в моменті я пробудилася. Я пробудила-
ся, за хвилини може три, чи п’ять чи може десять
хвилин – дзвінок в двері. Я відкриваю двері – і
поліцай стоїть. І каже: «Вас срочно викликають
в лікарню». <...> Я кажу: «А що сталося?». А він
каже: «Погані справи. Нам передали, що в вас ди-
тина померла».<…> Ну той сон! Я певно вмирати
буду, я не забуду такого ніколи. Що іменно в той
самий період, розумієш, мама відчуває» [АА, 4].
Таким чином, материнство як індивідуальна й
унікальна подія в житті жінки набуває особливо-
го інтересу для дослідника. Предметом уваги по-
винні стати індивідуальні переживання і відчут-
тя жінки – учасниці ритуалу і носія сакральної
інформації про материнство. Ракурс бачення по-
дій повинен змінитися – не з точки зору «об’єк-
тивного» дослідника, а з точки зору носіїв певно-
го типу культури.
Звернення до фольклорних текстів активного
побутування дасть можливість розглянути ряд
теоретичних питань, пов’язаних із функціону-
ванням фольклору в реальному комунікативно-
му контексті.
1 Про термін «поле дослідження» та про сучасні пробле-
ми його інтерпретації у етнології див.: Аксьонова Н.
Наукова літня школа «Методи дослідження культур у
гуманітарних науках: старе і нове «поле» досліджен-
ня» // НТЕ. – 2005. – № 3. – С. 123–126.
2 (АА) – архів автора.
3 Чи не з ритуальною «інакшістю» жінки, майже по-
стійним перебуванням жінки репродуктивного віку
в ситуації ritas de passage пояснюється відзначена фе-
міністичною критикою культурна мовчанка жінок,
невміння омовити свій особливий, специфічно жіно-
чий досвід, специфічно жіночий погляд на світ. Див.
Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс
українського модернізму. – К., 2003.
1. Білоусова Е. Представления и верования, связанные с
рождением ребенка: современная городская культу-
ра //Автореф. дисс. на соискание ученой степени кан-
дидата культурологии. – М., 1999.
2. Богданов К. Повседневность и мифология. Исследова-
ния по семиотике фольклорной действительности. –
СПб., 2001.
3. Боряк О. З рукописних фондів ІМФЕ: матеріали до
«жіночих студій» у польових записах Людмили Шев-
ченко // Архиви Украïни – К., 2001. – № 1–2.
4. Бріцина О. Текстологічні аспекти вивчення прозової
традиції фольклорного осередку // Бріцина О., Голо-
ваха І. Прозовий фольклор села Плоске на Чернігів-
щині: Тексти та розвідки. – К, 2004. – С. 38–57.
5. Гаврилюк Н. Картографирование явлений народной
культуры (по материалам родильной обрядности
украинцев). – К., 1981.
6. Дитячі пісні та речитативи / Упоряд.: Г. В. Довженок,
К. М. Луганська. – К., 1991.
7. Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і
містерії; Мефістофель і андроген; Окультизм, ворож-
битство та культурні уподобання / Пер. З нім., фр.,
англ.. Г. Кьоран, В. Сахно. – К., 2001.
8. Зеленин Д. Восточнославянская этнография. – М.,
1991.
9. Кайндль Р. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перека-
зи. – Чернівці, 2000.
10. Кондратович О. Народини або дарована Богом свіча:
родильні звичаї Західного Полісся. – Луцьк, 2004.
11. Кузеля З. Дитина в звичаях і віруваннях українського
народу // Матеріали до україно-руської етнології. –
Т. 8. – Л., 1906.
12. Кузеля З. Дитина в звичаях і віруваннях українського
народа // Матеріали до україно-руської етнології. –
Том 9. – Л., 1907.
13. Керенки К. Пролегомены // Юнг К. Г. Душа и миф:
шесть архетипов. Пер. с англ. – К., 1996. – C. 11–37.
14. Маєрчик М. Ритуали родинного циклу крізь призму
моделі переходу // Студії з інтегральної культурології.
Ритуал. – № 2. – Л., 1999. – С. 32–55.
15. Марчун О. Питання комплексного аналізу україн-
ських колисанок (попередні результати досліджен-
ня) // НТЕ. – 2005. – № 2. – С. 97–102.
16. Неклюдов С. Несколькло слов о постфольклоре //
http://www.ruthenia.ru/folklore/postfolk.htm
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 225
17. Потебня А. Из записок по теории словесності // Эсте-
тика и поэтика. – М., 1976. – С. 286–561.
18. Топоров В. О ритуале. Введение в проблематику // Ар-
хаический ритуал в фольклорных и раннелитератур-
ных памятниках. – М., 1988. – С. 7–60.
19. Щепанская Т. Традиции городских субкультур // Со-
временный городской фольклор. – М., 2003. // http://
www.poehaly.narod.ru/subcult-f.htm
20. Ящуржинский Х. Поверья и обрядности родин и крес-
тин // Киевская старина. – 1893. – С. 74–83.
21. Gennep A. van. Les rites de passage. – P., 1909.
The narratives of «maternal subculture» – the tales of
mothers about their own experience of waiting, bearing
and nursing of the child – must become the object of fol-
klore research, so far as these texts present modern forms
of folklore creative work.
http://www.etnolog.org.ua
|