Про топонімічну прозу Поділля

У статті аналізуються трактування назв населених пунктів, які згадуються у місцевих легендах та переказах, а також розглядаються тлумачення номінацій географічних об’єктів Поділля, пов’язаних із найменуванням річок та водоймищ....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2007
Автор:	Шевчук, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2007
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Фольклор
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207104
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Про топонімічну прозу Поділля / В. Шевчук // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 260-264. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207104
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2071042025-09-30T00:01:49Z Про топонімічну прозу Поділля Шевчук, В. Фольклор У статті аналізуються трактування назв населених пунктів, які згадуються у місцевих легендах та переказах, а також розглядаються тлумачення номінацій географічних об’єктів Поділля, пов’язаних із найменуванням річок та водоймищ. The article deals with the analysis of the interpretation of settlements’ names, the factual information about which is given in local legends and narrations, and also the interpretations of Podillya’s geographical nominations connected with the river and other reservoirs' names are examined. 2007 Article Про топонімічну прозу Поділля / В. Шевчук // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 260-264. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207104 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Фольклор Фольклор
spellingShingle	Фольклор Фольклор Шевчук, В. Про топонімічну прозу Поділля Матеріали до української етнології
description	У статті аналізуються трактування назв населених пунктів, які згадуються у місцевих легендах та переказах, а також розглядаються тлумачення номінацій географічних об’єктів Поділля, пов’язаних із найменуванням річок та водоймищ.
format	Article
author	Шевчук, В.
author_facet	Шевчук, В.
author_sort	Шевчук, В.
title	Про топонімічну прозу Поділля
title_short	Про топонімічну прозу Поділля
title_full	Про топонімічну прозу Поділля
title_fullStr	Про топонімічну прозу Поділля
title_full_unstemmed	Про топонімічну прозу Поділля
title_sort	про топонімічну прозу поділля
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Фольклор
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207104
citation_txt	Про топонімічну прозу Поділля / В. Шевчук // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 260-264. — Бібліогр.: 15 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT ševčukv protoponímíčnuprozupodíllâ
first_indexed	2025-09-30T01:22:08Z
last_indexed	2025-10-01T01:18:52Z
_version_	1844740392299266048
fulltext	Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 260 В’ячеслав ШЕВЧУК ПРО ТОПОНІМІЧНУ ПРОЗУ ПОДІЛЛЯ Усна оповідна творчість України зберегла ба- гатющий масив матеріалів з народної регіональ- ної ономастики. Давні назви населених пунктів, всупереч усіляким перейменуванням, стали сьо- годні офіційними адміністративними назвами, і це не лише етноніміка (від роду до нації), топоні- міка, мікротопоніміка (географічні найменуван- ня різного рівня), а й власні імена, вуличні пріз- виська тощо. Все це потребує ґрунтовного аналізу на істо- рико-порівняльному, синхронному, описовому, картографічному та близьких до них рівнях ви- вчення. Інакше кажучи, ономатологія, як так само уза- гальнююча галузь мовознавства, з порушеної проблеми, не може рухатися вперед без усної на- родної творчості, без фольклорних легенд та пе- реказів, історії народу, природничих чинників тощо. Тільки на стику наук можливо досягнути вагомих наукових результатів. Усні народні оповіді про назви місцевостей та їх складники за жанрово-тематичною ознакою поділяються на топонімічну легенду і топоніміч- ний переказ (оповідання). Топонімічні легенди та перекази, зокрема по- дільського етнорегіону, впродовж багатьох віків пам’яттю народу утримують життєвий досвід, природобачення, історію та ряд інших чинників, що дають змогу духовно збагачуватися тими цін- ностями, які впливали на моральне формування соціума. Предметом нашого дослідження є окремі на- зви населених пунктів, гідронімів, мікротопо- німів, які дають можливість простежити похід- ність номінацій, поширених у регіоні, а отже, по- яснити місцеві самобутні назви населених пунк- тів. Для цього ми залучили власні записи легенд та переказів про походження топонімічних опо- відей під час індивідуальних та гуртових плано- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 261 вих етнологічних експедицій [14; 15]. Викорис- тано також рукописні фонди з даної проблеми Навчально-наукової лабораторії етнології Кам’я- нець-Подільського державного університету. За- лучаються публікації попередніх років, що з’яви- лися друком і є результатом різного роду науко- вих пошуків. Слід відзначити, що вагому інформацію про конкретні події минулого, які відбувалися на те- риторії Подільського краю зберегли саме вказа- ні оповідні види фольклору. Традиційно легенди належать до групи міфологічних та історичних, які в цілому ґрунтуються на фантастичному ба- ченні і досить довільному використанні антропо- морфних і зооморфних образів, алегорій і симво- лів. Топонімічні оповіді цієї групи відзначаються відносно достовірними уявленнями у поясненні походження, утворення та збереження в побуті й адміністративному законодавстві назв населе- них пунктів, кутків, певних місцевостей, різних гідронімів. Визначальним залишається і той факт, що гру- па топонімічних легенд служить збереженню в пам’яті й передачі знань про історичне минуле народу: ці твори містять оповіді, в яких робиться спроба пояснити причини, чому так, а не інакше було названо той чи інший населений пункт, міс- цевість тощо. З назвою кожного населеного пункту обов’яз- ково пов’язаній якийсь переказ або легенда. Ви- різняються топонімічні легенди та перекази, які набувають історико-героїчного змісту. Похо- дження певних загальновідомих та вузькоміс- цевих географічних назв можна пояснити імена- ми історичних, а іноді й загадкових осіб, що роз- глядаються у творі на тлі певної доби. Тому це чи не найчисельніша група творів серед оповідних жанрів. Інша підгрупа назв, на думку дослідників, збе- регла пам’ять про оборону населених пунктів від ворожих нападів, а саме від турецько-татарських орд («Вихватнівці», «Остап’є», «Чорнокінці», то- що) [4]. Окремий пласт топонімічних легенд та пере- казів складають ті, в основі яких лежать соціаль- ні і побутові конфлікти та події. Тут слід взяти до уваги і той факт, що чимала кількість населених пунктів з різних причин змінювала свої первин- ні назви. Цей процес триває й сьогодні, пожвав- лений демократичними перебудовами в усій Україні. В усних оповідях згадуються ті події, які зде- більшого не відображені в мемуарно-історичних джерелах. Причиною цього може бути зруйну- вання сіл і міст Поділля турками і татарами, які чинилися надміру часто і були нищівними. У пе- реважній більшості легенд розповідається: «При- йшли татари в то село і порізали всіх людей, а хати їх поспалювали» [9, 34]. У таких випадках живи- ми, як правило, залишалися один або кілька чо- ловіків, які й засновували, а отже й започаткову- вали назву того чи іншого населеного пункту, на тому самому місці [9, 34]. Та чи завжди там само? Так, скажімо, назва села Вихватнівці [2] поясню- ється тим, що після зруйнування татарами сели- ща, ті поселяни, які вбереглися, згодом заснували неподалік поблизу згарища село, яке було назване Вихватнівцями (мали на увазі тих, хто врятував- ся, «вихопився» із неволі). Назва с. Остап’є, мож- на вважати, сформувалася на основі конкрет- ної події, яка залишилася в далекому минулому і вже призабулася людьми. Колись давно, розпо- відає легенда, люди встигли втекти у ліси від та- тарської навали. І коли татари ввійшли у селище, то вже «ні на кого там не могли натрапити». Роз- лючені, що нікого не знайшли в селі, татари по- спалювали все, що тільки могли. Та минула лиха година. Люди повернулися, а хтось і забіг у хату старожила діда Остапа, який залишився живим та неушкодженим після нападу ворога. Той хтось вискочив із його хати і загукав: «Остап’є!». Звідки й пішла назва Остап’є [4, 45]. Відображені у топонімічних легендах і перека- зах події Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького («Добриво- ди», «Криниця Дружби», кріпаччина «Швейків»). Чимало оповідей тяжіють до групи історичних легенд та переказів. Так, назва с. Добриводи похо- дить із розповіді: «Ще за пам’ятного літа 1649 ро- ку Богдан Хмельницький йшов із військом та зу- пинився біля одного джерела, з якого пив зі сма- ком гожу воду, а потім і мовив: «Добра вода, рідко таку знайдеш. А вже назва Вашого села така гар- на, що гей. Хай на Ваші Добриводи та йде добра воля» [4, 50]. Поряд із назвою с. Добриводи, збе- реглася і співзвучна оповідь, записана в дусі істо- ричного переказу про походження назви мікро- топоніма «Криниця Дружби». «Події ці відбулися 325 років тому. Якраз че- рез рік після возз’єднання України з Росією. Вої- ни Богдана Хмельницького разом з російськими стрільцями, звільняючи Правобережну Україну від польської шляхти, підішли до Ягільниці. Граф Ленсько-Вронський, власник фортеці, не хотів ніяк здаватися. Але його кріпаки, які ненавиді- ли графа, відкрили ворота воїнам Б. Хмельниць- кого і російським стрільцям. Видно, добре допік їм панський шляхетський гніт. Спраглі оборонці фортеці, тобто кріпаки, на радощах, що їх звіль- нено, кинулися до криниці, яка протікає біля те- перішнього кінного заводу, колишнього замку. На радощах пили воду з ними і російські стріль- ці, і війська Б. Хмельницького. Подейкують, тоб- то існує легенда, ніби сам Хмельницький під- няв кварту нагірянської водиці, підняв її на знак дружби між російськими воїнами і місцевими кріпаками. З того часу почали цю криницю нази- вати криницею братства. Там і залишилась вона http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 262 до сьогоднішніх днів. Місцеві жителі називають її криницею Дружби [6]. Назва с. Горигляди знайшла своє пояснення в тому, що «давно за Дністром на високому горбі стояла козацька могила». На ній був закопаний стовп, зверху обвитий клоччям та смолою. Коли козацькі вартові помічали наближення ворогів, то запалювали смолу. Люди, що жили неподалік, гукали жартома вартовим: «Добре сі з гори гля- ди» [4, 44]. Ось так від цих слів і пішла назва села Горигляди. У багатьох розповідях походження назв насе- лених пунктів набуло кількох імовірних тракту- вань. Щодо назви с. Іване-Пусте в обох відомих версіях легенди спільним є те, що тут було «ба- гато чоловіків на ймення Іван». Перша із них роз- повідає: «Почала ходити хороба чума і багацько людей умерло і лиш з Іванів єден лишився. І фест пусто стало. Того так се село вже і називаєси» [9, 35]. Друга версія пов’язана із нашестям турків, що, за переказом про виникнення назви села Іванківці Городоцького району Хмельницької об- ласті, часто нападали на місцевих жителів: «Ко- лись давно проходило нашестя турків. Так одно- го разу вони вчинили напад, де й всіх поспалю- вали, крім одного чоловіка на ймення Іван, який зумів вихопитись з-під облоги ворога. Він посе- лився у лісі, неподалік того згарища, де жив рані- ше, а через деякий час біля нього поселились ще й інші люди, які й започаткували назву населено- го пункту від першого їх поселенця Івана» [7]. У деяких топонімічних легендах та переказах Поділля відбилося і певне розуміння подій та явищ минулого, як наприклад, у оповіді про на- зву села Швейків, де фігурує прізвисько пана, що за свою жорстокість до селян був прозваний Швейковим, оскільки віддавав накази бити селян віжками, званими по-турецьки швейками [4, 46]. Предметом нашого дослідження є і назви гід- ронімів Подільського краю, згадані в легендах і переказах. У таких оповідях нерідко натрапляємо на еле- менти, що свідчать про цілющі властивості дже- рел, криниць тощо («Конопківські джерела», «Джерело Регіна», «Сова криниця», «Оксанина криниця» і т. д.). Досить своєрідно послуговується міфологіч- ним перетворенням легенда про джерело у с. Ко- нопківці Теребовлянського району Тернопіль- ської області. У творі розповідається, що колись давно зустрічалися хлопець із дівчиною, та їх батьки ворогували між собою і були проти цьо- го. Але так сталося, що обоє вони втекли в ліси і там оселилися. «Одного разу йшов дощ і закохана пара, пробігаючи по полю, зупинилась, простягла долоні, щоб напитись дощової води, а в цей час мати парубка стояла вдома на порозі і проклина- ла молоду пару, промовляючи: «А щоб ви пропа- ли! А щоб ви каменем стали там, де стоїте!...» Від того материнського прокляття обоє скам’яніли. І утворилося джерело, яке набуло цілющих влас- тивостей і лікує людей і по сьогодні» [4, 66]. Легенда про «Оксанину криницю» оповідає, що ще за панських часів жили на Поділлі ненависна до кріпаків пані та незрівнянної краси дівчина- кріпачка Оксана, яка брала свою вроду від кри- ниці, у сусідньому селищі. Щодня бігала Оксана до кринички вмиватись, а пані дедалі більше лю- тувала від того, що така вродлива у неї наймич- ка. Якось пані дізналась про криничку і наказала забруднити її та засипати. При цьому віддала на- каз продати Оксану якомусь багатію до Кракова. З часом Оксанина криниця відновилася і до сьо- годні несе свої води на благо людям [4, 70]. Дещо подібний зміст має легенда про «Сову Криницю», яка розташована у міжгір’ї Сового Яру між Кам’янцем-Подільським і Старою Уши- цею на Хмельниччині. Вода кринички, що зна- йшла свій притулок у цій місцині, теж наділена лікувальними властивостями. Давно, ще за ча- сів татарської навали, у тій долині жила сова, яка дуже любила те джерело і в скалі над ним звила своє гніздо. Ця вода сові дарувала і вік, і здоров’я. Та одного разу те джерело відчуло лиху годину, бо наближалось військо хана. Хан, напившись тієї води, заснув, а коли прокинувся, то побачив, що все його тіло було покрите чиряками. Розлю- чений хан наказав зруйнувати те джерело. Але через якийсь час воно відродилося [11, 34]. Про Поділля писали і в часи стародавньої Гре- ції. Так, на картах Геродота (V ст. до н. е.), зокрема у книзі четвертій його хроніки «Історія», читає- мо: «Ріка Тіраніс бере початок у Скіфії. Витікає вона з великого озера, біля якого пасуться дикі білі коні... Ріка Тіраніс по виході з озера лише короткий час – п’ять днів шляху – залишається прісною, а затим, на чотири дні плавання, аж до самого моря, вода її робиться гіркосолоною» [3, 10]. Такому трактуванню історика певною мірою відповідає один з варіантів легенди про виник- нення р. Дністер: «Колись давно в горах, у хма- рах, жив собі старий дідуган, який керував вода- ми, які дід не відпускав від себе. Так у того старо- го був потічок і, споглянувши з-за хмари соняч- не сяйво, він захотів на землю, де люди живуть. Вблагавши діда, рушив потічок у дорогу з двома камінцями, які йому дав дід, щоб той показав їх морю, як свідчення того, що потічок не без роду. А тим часом поки потічок стрімко біг в сторону моря, то до нього приєднувались інші потічки, а, отже, з малого потічка виросло кремезне річище. Коли потік зустрівся з морем, то море хотіло по- бачити доказ того, що могутня ріка не без роду. Але потік загубив камінці і мовив: «Коли я до вас поспішав, то свої ознаки на дні стер». Від цих слів море і дало назву річці – Дністер» [4, 61]. За висловом фольклориста П. Медведика, «не- рідко одна і та ж легенда цього циклу містить по- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 263 двійну інформацію – історичну та міфологічну, але найголовніший елемент у ній – пояснення походження топоніма (гідроніма). Вони віддзер- калюють образне осмислення історичних подій, яке допускає вигадку, домисел…» [ 4, 6]. Інваріант походження назви р. Дністер зосе- реджує нашу увагу на історичному, адаптовано- му рівні: «Колись давно біля потічка жило посе- лення, яке на його березі позначало свій кален- дар. І одного ранку, коли всі прокинулися, то по- тічок став широкою рікою, а отже, всі дати були змиті та залиті водою. Обурені поселенці запиту- вали: «Хто дні стер?» [5]. Іншомовний гідронім Дністра – Тірас відзнача- ється давністю. На території подільського краю мешкали не лише скіфські племена. Та можна припустити, що назва р. Тірас походить від скі- фівської. Із погляду видозмін мовного вжитку згадаємо молд. Нистру, рум. Nistru – цілком закономір- ну для цих мов фонетико-морфологічну транс- формацію назви річки Дністра. Ця зміна вже у слов’янській вимові орієнтована, як видно з во- калізму і, на українську вимову h (ятя) як і (Дъ- нhстръ, пізніше Дністер). Турецька мова зберегла давнішу назву Дністра у формі Тurla, як цю ріку іноді іменують під ту- рецьким впливом старі карти [8, 7]. Останнім часом, як у фольклористичній, так і в історичній літературі, загострюється увага на необхідності вивчення минулого у назвах водо- ймищ та їх невмотивованості у номінативній по- зиції гідронімічного характеру. Так, назва річки Смотрич виводиться від давньоруського сло- ва «смотриті» («бачити», «дивитися»), в ро- зумінні того, що вода в річці чиста, дзеркальна. У наших предків такі уявлення про воду склада- лася в місцях, де русло річки має кам’янисте дно. У давнину, коли прилеглі землі були вкриті ліса- ми, вода в ній була справді прозорою [13, 14]. Найбільшою притокою р. Смотрич є р. Трос- тянка. Назва її походить від давньоруського на- йменування болотяних рослин – троща (оче- рет). Слід мати на увазі й таке припущення, що до татаро-монгольської навали в східній Європі очерету не знали. Його занесли в нашу місцевість загони татарського хана Батия в XIII ст. У монго- лів був звичай, їдучи на підводі, жувати солодкий корінь очерету. Тому очерет в Україні ще назива- ють «татарським зіллям». Можна припустити висновок, що верхів’я р. Тростянець було залюд- нене задовго до нападу татар на Київську Русь, коли східні слов’яни болотну рослину називали трощею, тростником. Згодом ця назва пошири- лась на очерет [13, 15]. Цікава також версія про походження назви гід- роніма Кобилянка. Коли внаслідок нападів татар мешканці сіл Борончин та Окопи переселились у більш захищені місця, поселення виникло навко- ло джерела, яке мало назву Кобилянка. Тут про- живав великий землевласник (ім’я невідоме), поля якого вимірювались тодішньою земельною мірою «волоки». Землевласник розводив і коней, зокрема племінних кобил, які користувались ве- ликим попитом у близькій та віддаленій місце- востях. З далеких сторін приїздили купці, щоб їх придбати. Звідси – їхали по кобил на «волоки», що й дало назву «Кобиловолоки» [1, 5]. Природничий характер має пояснення ряд назв гідронімів Поділля. Як це бачимо на прикла- ді назви річки Калюс (Хмельниччина), яка веде своє походження від однойменного затопленого села. У назві гідроніма корінь «кал», який є визна- чальним у споріднених слов’янських мовах. Так, українською мовою це «калюжа», російською – «калуга», сербською – «калюга», чеською – «ка- лузо». Річка Калюс невелика і неглибока, та має швидку течію. Через мулистість її дна вода в ній «каламутна». Оскільки відбулося затоплення ба- сейну Дністра і його приток, це призвело до зми- вання культурного шару ландшафту [10, 8], –це одне з пояснень. А друге – калюжа – це природ- не болото, яке утворюється внаслідок гниття [12, 73]. Можна припустити, що назва села Калюс утво- рилася від гідроніма річки, який ґрунтувався на значенні мулиста, болотяна, каламутна. Отже, топонімічні легенди та перекази є цін- ним пізнавальним джерелом для вивчення сві- тоглядних позицій суспільства на різних етапах історичного розвитку, а відтак і неоціненною ху- дожньою ілюстрацією багатовікової долі україн- ського народу. Вживані в уснонародних оповідях назви об’єктів навколишнього світу становлять місткий масив прадавніх знань про певні терито- рії. А така інформація сприяє збагаченню нашої національної свідомості, урівноваженню в само- почуттях, людських взаєминах і розумінню того, що нас постійно оточує. А тому, як легендам, так і переказам властиво пояснювати невідоме через неймовірне або виняткове, проте визнане за ре- альність. Напрошується висновок, що початки історії кожного народу чи етногрупи спорідне- них народів в основному висвітлені в легендах та переказах. Обидва жанри служать збереженню в пам’яті й передачі інформації про історичне ми- нуле народу. Анотація У статті аналізуються трактування назв на- селених пунктів, які згадуються у місцевих леген- дах та переказах, а також розглядаються тлу- мачення номінацій географічних об’єктів Поділля, пов’язаних із найменуванням річок та водой мищ. Summary The article deals with the analysis of interpretation of settlements’ names, the factual information about which is given in local legends and narrations, and also the in- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 264 terpretations of Podillya’ geographical nominations, co- nnected with river and other reservoirs names are exa- mined. Список використаних джерел: 1. Бакун В. М. Історія села Кобиловолоки (1394–1994). – Кобиловолоки, 1994. 2. Гаврищук А. Звідки пішла назва села Вихватнівці // Подолянин. – 1999. – 16 квітня. 3. Грищук Б. Землі квітучої краси // Хмельниччина: Фо- тоальбом / Фото В. Хмари. – К., 1989. – С. 10–15. 4. Євшан-зілля. Легенди та перекази Поділля / Зібрав та упорядкував П. Медведик. – Л., 1992. 5. Зап. 11.11.2003 р. Бірюк І. І. від Дідорак Галини Іванів- ни, 1930 р. н., осв. 4 кл., санітарка, українка, у с. Кулі- шівка Сокирянського р-ну Чернівецької обл. // Руко- писні фонди (Далі – РФ) навчально-наукової лабора- торії етнології Кам’янець-Подільського державного університету. – Зшиток № 115. – С. 49. 6. Зап. влітку 1980 р. Колотило Т. І. від Якіля Є. М., 19- 31 р. н., осв. вища, вчитель місцевої школи, українець, у с. Ягільниця Чортківського р-ну Тернопільської обл. // РФ Навчально-наукової лабораторії етнології. (Лекція). 7. Зап. 12.12.2006 р. Шевчук В. В. від Крамара Сергія Йо- сиповича, 1965 р. н., осв. вища, завідуючий складом у Кам’янець-Подільському державному університеті, українець, у с. Іванківці Городоцького р-ну Хмель- ницької обл. // РФ Навчально-наукової лабораторії етнології. 8. Карпенко Ю. О. Топонімія Буковини. – К., 1973. 9. Колотило Т. І. Історична основа етимологічних легенд західного Поділля // VII Подільська історико-краєз- навча конференція. Тези доповідей. – Кам’янець-По- дільський, 1987. – С. 33. 10. Маярчак С. П. Калюс: село на дні моря (нарис істо- рії). – К., 2004. 11. Сис-Бистрицька Т. Перлини Товарів-Медоборів: К. 1. – Кам’янець – на Поділлі, 1994. 12. Словник української мови: В 11 т. / За ред. І. К. Біло- діда та ін. – К., 1973. – Т. 4. 13. Соха В. Від літа 1493-го… Сторінки історії міста Го- родка. – Городок, 1999. 14. Шевчук В. В. Про топоніми у легендах та переказах Поділля // Національно-культурний аспект вивчен- ня україністики і полоністики: Матеріали Міжнарод- ної студентської науково-практичної конференції 9 лютого 2006 р. – Санок – Кам’янець-Подільський. 2006. – С. 220–224. 15. Шевчук В. В. Гідроніми у легендах та переказах По- ділля // Збірник наукових праць студентів та магі- странтів Кам’янець-Подільського державного універ- ситету: Філологічні науки. Вип. 1. – Чернівці, 2006. – С. 86–90. http://www.etnolog.org.ua

Про топонімічну прозу Поділля

Репозитарії

Схожі ресурси