Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2007
Автор:	Щербій, Г.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2007
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Етнологія
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207112
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії / Г. Щербій // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 182-187. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207112
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2071122025-09-30T00:05:14Z Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії Щербій, Г. Етнологія 2007 Article Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії / Г. Щербій // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 182-187. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207112 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнологія Етнологія
spellingShingle	Етнологія Етнологія Щербій, Г. Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії Матеріали до української етнології
format	Article
author	Щербій, Г.
author_facet	Щербій, Г.
author_sort	Щербій, Г.
title	Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії
title_short	Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії
title_full	Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії
title_fullStr	Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії
title_full_unstemmed	Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії
title_sort	сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Етнологія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207112
citation_txt	Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії / Г. Щербій // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 182-187. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT ŝerbíjg sučasnekozactvosuspílʹníočíkuvannâtaílûzíí
first_indexed	2025-09-30T01:25:51Z
last_indexed	2025-10-01T01:19:38Z
_version_	1844740440994086912
fulltext	Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 182 Григорій ЩЕРБІЙ СУЧАСНЕ КОЗАЦТВО: СУСПІЛЬНІ ОЧІКУВАННЯ ТА ІЛЮЗІЇ Здобуття Україною незалежності збіглося в часі з інтенсифікацією глобалізаційних процесів. Відтак нове державне утворення у своєму роз- витку наштовхнулось на нівелюючий прес сві- тових стандартів, здатних суттєво впливати на- віть на країну з усталеними традиціями держа- вотворення та розвинутим громадянським сус- пільством. На ситуації в Україні помітно позна- чається також негативна спадщина соціальних та культурних експериментів радянського часу: спроби формування нової історичної спільноти, панування єдиної ідеології, спотворення суті та функцій народовладдя і т. ін. За таких обставин загалом чітка орієнтація українського суспіль- ства на пошук певних векторів розвитку в істо- рико-культурному досвіді власного народу не завжди досягала бажаної мети. Отож маємо не- мало випадків, коли невідповідним виявлявся як власне результат, так і – що набагато гірше – дис- кредитувались пов’язані з ним суспільні очіку- вання. Зазвичай вказані вище наслідки спостеріга- лись там, де ініціатори певних соціокультурних проектів свідомо керувались кон’юнктурними і головним чином політично забарвленими мо- тиваціями. Відповідно науково виважені оцінки історико-культурної спадщини підмінювались вельми суб’єктивними трактуваннями, а то й викривленими уявленнями про особливості по- бутування та функції етнокультури у традицій- ному суспільстві. Часто-густо такі уявлення до- волі близькі до стереотипів масової свідомості, а окремі з них пов’язані з міфологічними шарами останньої. Між тим описаний підхід залишаєть- ся фактором, покликаним забезпечити масовість та інтенсивність просування проекту під вигля- дом використання культурного набутку попере- дніх поколінь. Показові тому приклади демон- струє утворення та діяльність сучасного україн- ського козацтва. Прикметно, що очільники козацтва, або, як вони неодноразово стверджували, «багатоти- сячних козацьких лав», зазвичай уникають го- ворити про виникнення/формування стосовно козацтва в Україні наприкінці ХХ ст. Натомість козацькі зверхники воліють послуговуватись терміном «відродження», який, на моє переко- нання, є лише модною формулою, невдало запо- зиченою з характеристик процесів у інших сфе- рах. Стосовно козацтва він видається взагалі не- коректним. Загальновідомо, що козацтво було зліквідоване ще в часи перебування України у складі Російської імперії. У радянській Україні козацтво, його культура та традиції жодним чи- ном не належали до реально побутуючих («ак- тивних» за термінологією К. В. Чистова) явищ. Також лише з великою долею умовності можна говорити про «пасивне» – на рівні знань та уяв- лень – побутування цієї сфери етнокультурної спадщини у суспільній свідомості. Таким чином, наприкінці ХХ ст. стараннями певного кола осіб відбувалось повернення до життя (рекультура- ція) стереотипів поведінки, світоглядних, мен- тальних норм та деяких інших культурних явищ, витворених поколіннями українців XIV–XVIст. «Відроджена» матеріальна і духовна культура має деякі спільні риси з автентичною, що, однак, не змінює її сутності – вона виникла і залиша- ється «вторинною» формою останньої. Некоректність терміна відродження не обмеж- ується площиною теорії, але також має чіткі про- яви на рівні практичної діяльності козацтва. Так, дослідникам, які відслідковують соціокультурні http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 183 процеси і навіть неупередженим спостерігачам дедалі важче розуміти, чому й нині зовнішній вигляд козацтва залишається близьким до опе- реткового. Адже з часу, коли політпрацівник ви- сокого рангу радянської армії одним із перших пхав саморобну булаву за офіцерський ремінь з п’ятикутною зіркою можливості козацтва у сфе- рі самоідентифікації докорінно змінились. Однак складається враження, що сучасне «лицерствіє» передусім керівні структури та вищі «верстви» і не збираються відмовлятися від військових та міліцейських одностроїв, серед яких зразки ра- дянського часу є швидше правилом, аніж винят- ком. Ситуація з використанням бутафорських булав, пірначів, муляжів холодної і вогнепальної зброї, як видається, взагалі набуває культових ознак. Застосування знаків розрізнення вкупі з правилами їх присвоєння остаточно створюють враження маскараду. Козачий рух помітно вичерпав запас оптиміс- тичних очікувань і дає чимало підстав для песи- містичних оцінок і прогнозів. Про це переконли- во свідчать вкрай низькі рейтинги козацьких ор- ганізацій, зокрема, практично повна відсутність їх серед тих структур, яким довіряє хоча б скіль- ки-небудь помітна частка населення. Побічним, однак вельми промовистим фактом можна вва- жати відсутність інтересу до козаків серед засо- бів масової інформації, якщо не брати до уваги дні перед Покровою. Власне це є чіткою відповід- дю суспільства на відсутність реальної діяльнос- ті козацтва в інтересах усього суспільства. Чека- ти іншого в ситуації, коли весь потенціал коза- цтва спрямовується на здобуття і відстоювання власних преференцій так само марно як форму- вати громадську думку проведеними вряди-годи акціями культурно-мистецького спрямування. Свого часу найбільше авансів було висловлено щодо державо- і націотворчого потенціалу коза- цтва. Суспільству вперто прищеплювалась дум- ка про здатність козацтва якщо не самостійно за- безпечити формування модерної української на- ції, то принаймні виступити рушійною силою до- сягнення цієї мети. Прикро, але неупереджений аналіз ситуації засвідчує практичну відсутність скільки-небудь помітних результатів реалізації державницьких гасел, регулярно виголошуваних козацькими гетьманами та отаманами. Ба, навіть більше: не можна відмовити в аргументації тим, хто стверджує, що нині козацтво значною мірою навіть втратило ті позиції, на яких воно перебу- вало ще 10–15 років тому. Зазначена ситуація не склалась усупереч логі- ці подій або за збігом певних обставин поза ко- зацьким середовищем. Серед сучасного козацтва дивним чином чи не найпершою «відродилась» традиційна ментальна норма, ставлення до якої висловлене доволі однозначно навіть у найбільш нейтральних фольклорних формулах на кшталт «Що село, то й сотник». Відтак реальна ситуація за короткий відрізок часу залишила позаду ста- дію організаційного розпорошення. Тепер понад два десятки тільки всеукраїнських і міжнародних структур та нікому невідома кількість місцевих та регіональних осередків не становлять навіть аморфного утворення на зразок конфедерації. Поштовхом для цього «броунівського руху» був поділ «Українського козацтва» Муляви-Чор- новола; справжнє клонування викликав Указ Президента України Л. Кучми «Про відроджен- ня історико-культурних і господарських тради- цій українського козацтва» від 4 січня 1995 року. Після цього козацькі структури стають цікавити не лише націонал-демократичних політиків, па- тріотично налаштованих військовиків, науков- ців-романтиків, але й прагматиків від політики і бізнесу. Чи лобіювали їх представники цей указ, судити важко, але, поза сумнівом, чимало з них сповна скористались наданими козацтву серйоз- ними преференціями. Адже згаданим докумен- том, окрім права на носіння форменного одягу військового зразка, присвоєння козацьких звань і т. ін. надавав бажаючим можливість отримува- ти й реальні економічні дивіденди, насамперед земельні ресурси через створення козацьких се- лянських (фермерських) господарств і колектив- них сільськогосподарських підприємств, садів- ницьких товариств, традиційних промислів. І це лише на підставі членства у громадській органі- зації, поза державним втручанням у встановлен- ня критеріїв та вимог стосовно статусу її членів та фактичного контролю за діяльністю первин- них осередків. З часом виявилось, що навіть ті очільники ко- зацтва, які сповна використали економічні нор- ми згаданого указу, не думали «опускатись» без- посередньо до праці на землі. Передусім їх при- ваблювала можливість цілком легально діяти на засадах «козацької вольниці» та звичаєвої куль- тури практично у всіх сферах життя козацьких організацій, включаючи внутрішнє самовря- дування, і навіть переносити їх на взаємодію з державними структурами. Усвідомлюючи це, до козацтва потяглись політико-бізнесові кола. Ха- рактерно, що для частини з них інтерес до коза- цтва також лежав не стільки в економічній сфері, скільки у бажанні таким чином маніфестувати свою причетність до новостворюваної суспіль- ної еліти. Відтак зростання чисельності козацтва певним чином має завдячувати, окрім інших, фактору престижності. Отож, «козакування» вельми часто є елементом модної поведінки. «Комерціалізація» козацтва та своєрідне розу- міння його престижності означали, що у масово- му русі, народженому на хвилі національно-де- мократичних перетворень, з’явились тенденції до дрейфу в сторону елітарних клубів. Розвиток таких тенденцій спонукав подальше дроблення http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 184 козацьких організацій, що не лише неприродно ускладнювало структуру козацтва, але й помітно утруднювало співпрацю між окремими його скла- довими. Підтверджень цьому аж надто багато. «Козацьке військо запорізьке України» (з 20- 03 року – «Козацтво Запорозьке») отамана Дми- тра Сагайдака за кількістю членів і реально іс- нуючих місцевих осередків змогло швидко обі- йти всі інші козачі організації. Але, головне, що завдяки відпрацьованій тактиці залучення «по- трібних» людей «Козацтво Запорозьке» пере- важає їх за мірою впливу. Сагайдак проголосив себе маршалом козацтва, а погони генералів і полковників припасували собі чимало відомих фінансистів, політичних діячів тощо. Утворено лобістське об’єднання козаків-депутатів, яким командує екс-кандидат у президенти України Во- лодимир Нечипорук. Останній не зупинився на «відродженні» козацтва, а заодно «впроваджує» і князівські титули. Себе він скромно іменує «Ве- ликим князем Київським і Всея Русі-України»… Державницькі потуги отамана Сагайдака, віро- гідно, мають підтримати «покозачені» іноземці, серед яких, зокрема, колишній віце-прем’єр Сло- ваччини Любомир Дюрчо, керівник італійсько- російського бізнес-центру Федеріко д’Еріко. Осо- бливого колориту «Козацтву Запорозькому» до- дає присутність у його рядах посла РФ в Україні Віктора Черномирдіна. За подібною схемою відбувається розвиток «Українського реєстрового козацтва» під геть- манською булавою Анатолія Шевченка, «Війська Запорозького низового», де отаманом Олександр Панченко. Розуміючи, що рівень привілеїв і пільг прямо пропорційний близькості до влади та її структур, вони запопадливо виконували будь- які розпорядження не лише начальників «з Ки- єва», але і місцевих. При цьому Панченко не гре- бував навіть зв’язками з лідерами кримінальних структур. «Реєстровик» Шевченко поставив на кращу карту: його зв’язки з Віктором Янукови- чем ще під час першої прем’єрської каденції да- вали підстави сподіватись не лише на моральну підтримку Кабміну. Відтак «Українське реєстро- ве козацтво» змогло вибудувати найкращу орга- нізаційну структуру і має підстави вважати себе частиною держави. Принаймні сам гетьман за- лишається старшим офіцером діючого резерву Служби безпеки України. Гетьман реєстровиків дозволяє собі вчинки, які навіть у порівнянні з діями соратників (чи, мабуть, вірніше – супер- ників) можна вважати епатажними. Таким, на- приклад, є зарахування почесним козаком Папи Римського Івана Павла ІІ. Серед «вільних» козаків найбільш відомими є дві структури: «Козацтво України» і «Об’єднане козацтво України». У обох, як не дивно, гетьма- нує одна особа – Анатолій Попович. Не обійшло- ся, зазвичай, і без власної політичної сили, Ко- зацької партії, покликаної забезпечувати співп- рацю з іншими політичними структурами. Од- нак, незважаючи на все це, у реєстрі «Об’єднано- го козацтва України» повну перевагу мають чле- ни Федерації бойових мистецтв України, очіль- ником якої, мабуть за збігом обставин є той же Анатолій Попович. Отож, і запам’яталось це ко- зацьке об’єднання шароварами як спортивною формою бійців-каратистів. Нейтральним терміном «Звичаєве козацтво» прикриваються усілякі «характерники» та при- хильники язичництва. Серед них часом нагадує про себе і колишній головний отаман «Україн- ського козацтва» Євген Петренко. Загалом «Зви- чаєва громада українського козацтва», «Харак- терне козацтво» перебуває на маргінальних по- зиціях не лише в суспільно-політичному русі, але навіть серед козацьких осередків. Кількісно практично непомітні, вони мають свої «заслуги» у дискредитації і так не вельми високого статусу сучасного козацтва в контексті творення єдиної української політичної нації. В цьому вони по- ступаються лише «Азово-Чорноморському ко- зацтву», яке, незважаючи на таку свою назву діє на території Донбасу. Власне досі активні «дії» ця організація здійснювала лише у минулій прези- дентській кампанії, коли її представники масово виступали як «незалежні захисники» виборчих дільниць. Роздрібненість козацтва моделює вкрай нега- тивний розвиток подій на місцевому рівні. У ни- зових козацьких організаціях не поодинокими є ситуації, близькі до гумористичних. Приміром, у селищі Велика Багачка (Полтавщина), де мешкає кілька тисяч осіб, місцеве козацтво мало не з часу свого утворення розділилось на два гурти. Кожен із них, дарма що нараховує у своїх лавах заледве кілька десятків «шабель» у руках здебільшого літніх чоловіків, гордо поіменував себе «сотнею». Однак місцевим отаманам цього видалось зама- ло, і вони не лише «вписались» до різних полків, але й обрали полки, які перебувають у різних козацьких об’єднаннях. Проте стверджувати, що структура великобагачанського козацтва є саме така, вкрай ризиковано, оскільки реєстра- ція як власне сотень, так і фактів їх входження до вищих за ієрархією структур однозначно не підтверджується. Як наслідок, існує неоголоше- ний, але чітко визначений стан «холодної війни масштабу районного центру». Єдине, що об’єд- нує обидві сотні – визнання протилежної сторо- ни самозванцями. Відтак примирення виглядає малоймовірним; що ж до перспектив об’єднання козаків Великої Багачки в одну сотню (як, між ін- шим було в давнину), то вони взагалі примарні. Характерно й інше: розкол поглиблюється на тлі дискусій про недоцільність такої ситуації, інколи навіть усвідомлення її абсурдності. Набув розго- лосу приїзд кореспондента обласного радіо, який http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 185 на зустрічі з козаками свята Покрови не скупив- ся на високі оцінки присутньої при цьому сотні. Чи були вони об’єктивними не так уже й важли- во, оскільки у радіопрограмі, що прозвучала че- рез кілька днів висловлені прилюдно судження були повністю перенесені… на козаків іншої со- тні. Тенденція до звуження патріотично-державот- ворчого компонента в козацькому русі відбува- ється на тлі поглиблення суперечностей у три- кутнику «держава – козацтво – суспільство». Під час президентської кампанії 2004 року коза- ки практично цілковито підтримували провлад- ного кандидата. Трагікомічним моментом цієї підтримки було виключення Віктора Ющенка з рядів козацтва з мотивуванням, цілковито – за змістом і суттю – запозиченим із статутів садо- во-дачних кооперативів чи товариства рибалок- любителів радянської доби – «за несплату член- ських внесків». Своє цілковите вірнопідданство діючій владі козацьке лицарство за гетьманування Івана Бі- ласа демонструвало відверто й послідовно. В то- му, що це не була політична позиція, суспільство переконалось досить швидко. Надто промовис- тим було запровадження звання Гетьмана коза- ків України та присвоєння його Віктору Ющен- ку ще до офіційного вступу того на посаду Пре- зидента України, але вже після оголошення ре- зультатів виборів. Поспішність цих дій за своєю неординарністю може зрівнятись лише з риту- алом на Софійській площі, під час якого новому гетьману запопадливо присягали ті, хто за день до повторних виборів робив усе можливе для пе- ремоги його конкурента. Навряд чи хто-небудь із присутніх (до честі абсолютної більшості «пома- ранчевої» команди слід зарахувати ігнорування цього «державницького акту») переймався тим, чи була вручена Віктору Ющенку булава тією са- мою, що її ще кілька днів до того піднімав Іван Бі- лас, і вже певно ніяких асоціацій з Мулявою, Чор- новолом вона не викликала. Адже про урочисте обрання гетьманів у сучасній Україні громад- ськість здебільшого інформують, чого не можна сказати про позбавлення булави. Отож, вірогід- но і вручати новому гетьманові доводиться що- раз нову булаву. Ті гетьмани та отамани, які не встигли на тер- міново зібрані київські урочистості з нагоди проголошення нового Гетьмана України, ініцію- вали козацьку раду на Хортиці. Часу виявилось достатньо для того, щоб обидві сторони належ- ним чином підготувались. Відтак кожен задаро- вував президента-гетьмана як умів: конем, була- вою, універсалом. Відповіддю був Указ про ство- рення Ради Українського Козацтва за участю ке- рівників усіх міжнародних і всеукраїнських ор- ганізацій та особистим керівництвом Президен- та України. Незважаючи на формально високий статус Ради, чого-небудь принципово нового у діяль- ність козацтва на рівні держави вона не винесла. Проте у місцевих та регіональних отаманів від- крились додаткові можливісті вирішувати свої, «отаманські» проблеми. Соціальна аморфність козацьких мас, помно- жена на виняткове «прагнення до булави» їх очільників стають на заваді реальної участі цієї потенційно вагомої сили у відстоюванні загаль- нонаціональних інтересів. Ця негативна тенден- ція здебільшого присутня у ситуаціях кризового характеру. Проте особливо наглядно проявля- лась вона тоді, коли суспільні виклики перемі- щувались у сферу міждержавних взаємин. Укра- їнське козацтво у таких ситуаціях зазвичай не демонструвало чіткого ставлення до тих чи ін- ших подій, очікувало, і далеко не вряди-годи за- ймало позицію, близьку до капітулянтської щодо сторони, з вини якої розпочинався конфлікт чи недружня акція. Принципово інакшу точку зору сповідує при- міром, російське козацтво. Козацький рух у Росії також вельми строкатий; отаманів там не менше, якщо не більше, ніж в Україні. Однак у відстою- ванні російських інтересів спостерігається гідна наслідування єдність, навіть у тих випадках, коли ці інтереси були дуже далекі від поняття про ко- зацьку честь. Згадаю лише події довкола острова Тузли, хоча подібних прикладів можна назвати значно більше. Можливо, віддаленість від місць, де здебіль- шого проводять свої маневри та підвищують ви- шкіл українські козацькі полки і сотні, можливо, завершувався період масових відпусток, можли- во, були невідомі громадськості інші вагомі при- чини відсутності реакції численних отаманів і гетьманів на «меліоративні роботи» стратегіч- ного партнера Української держави, що здійсню- вались – хочу на цьому наголосити – при най- активнішій участі козацтва Краснодарського краю. Завдячуючи йому, ТБ Росії демонструвало всьому світові (насамперед, найскоріше власній країні) всенародну підтримку ганебної «політи- ки бульдозерів». Жодна структура українського козацтва подібної спроби втрутитись у ситуацію не здійснила, а тому вітчизняним телевізійникам доводилось обмежуватись показом карт з нане- сеними кордонами, у кращому випадку «ганяти» кадри військових навчань спецназу на піщаних берегах острова Тузли. Відтак Росія, поза сумні- вом, вигравала «інформаційну війну»… Жодним чином не закликаю наше козацтво до силової протидії подібним недружнім акціям – врешті-решт ситуацію мають розв’язувати ті, хто має це робити, зокрема, охоронці кордону. Проте чомусь не було запропоновано жодної ініціативи хоча б по лінії популярної нині «народної дипло- матії» тією силою, яка не раз проголошувала од- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 186 ним із найважливіших пріоритетів своєї діяль- ності захист незалежності України. Знаючи, що в Росії козацтво декларує відданість традицій- ним ідеалам товариства, варто було закликати їх до перемовин, відкласти не лише шаблі, але й нагайки, навіть за звичаєм випити по чарці-дру- гій задля пошуку шляхів впливу на владні струк- тури, якщо ті не чули або не хотіли слухати одна одну. У випадку з Тузлою такі перспективи були, як ніколи, вельми реальними. Адже історія засе- лення Краснодарського краю, його сучасний на- ціональний склад дають підстави вважати, що серед тих, хто тирлувався на дамбі з російської сторони були не лише земляки, а, вірогідно, й ро- дичі українських козаків. Веду про це мову не для того, щоб помахати кулаками після бійки, а маю- чи підстави вважати, що подібні до тузлинської ситуації можливі у майбутньому. 2006 року козацтво черговий раз «засвітилось» у діях, далеких від захисту державних інтересів чи прав і свобод громадян. Під час репортажів з Феодосії, де під прапорами та за участі політич- них діячів сусідньої держави відбувалась галас- лива акція проти військових навчань збройних сил України та країн НАТО телекамери вихоплю- вали постаті чоловіків міцної статури у одно- строях. Здебільшого вони уникали потрапляти на передній план і явно вважали за краще пере- бувати за спинами людей літнього віку. А ще ці ж хвацькі «вояки» «тягли лямку» в охороні табору протестувальників, хоча яких-небудь загроз для нього в камеру назвати не могли. Натомість до- речно чи ні, але розмова зводилась до своєрідно трактованої теми слов’янської єдності. Водночас через декілька днів після початку фе- одосійської акції козацтво стало відверто вияв- ляти прагнення радикалізувати ситуацію, спро- вокувати силове протистояння. Самопроголо- шені «рятівники Росії» дозволяли собі вимахува- ти нагайками перед обличчям українських вій- ськовослужбовців, єдиним завданням яких було недопущення переростання протестних акцій у протиправні дії з непрогнозованими наслідка- ми. Цинізм ситуації полягає в тому, що ці події від- бувались під стінами стародавньої Кафи. Крас- номовнішого способу паплюження імен Голова- того, Дорошенка, Сірка тими, хто зараховує себе до їх послідовників годі й шукати. Іншою сферою ймовірного практичного засто- сування ментальності та традицій козацтва вва- жається освітньо-виховна. Незважаючи на три- ваюче досі певне захоплення, слід визнати, що на практиці лицарське виховання лише небагато в чому відрізняється від тієї бутафорії, яка панує у «дорослому» козацтві. Аналізуючи реальну ситуацію у згаданій ца- рині, мало вести мову лише про Донецький дер- жавний інститут проблем штучного інтелекту та його ректора Анатолія Шевченка, вже згадувано- го як гетьмана «Українського реєстрового коза- цтва». Проблема вийшла за рамки «покозачен- ня» окремого навчального закладу, оскільки не байдужими до ігор «у козаки» виявились також інші вузи. Так, Міжрегіональна академія управ- ління персоналом активно просуває нещодавно утворений у її структурі військово-козацький ін- ститут. При цьому ті, хто можливо бажав вивча- ти у цьому закладі історію козацького війська, його стратегію і тактику та ін. подібну пробле- матику мають бути вельми розчаровані. Керів- ництво Академії добре прорахувало ситуацію, отож згідно з віяннями часу тут будуть навчати менеджменту, банківській справі – до того ж пе- реважно за позабюджетні кошти. Говорити про те, що подібні заняття серед козаків були, м’яко кажучи, непрестижними, ніби й незручно, а тих, хто спробує, завжди можна припечатати відсут- ністю патріотизму. Розпочинали справу здебільшого ентузіасти, якими без огляду на наукову аргументацію були винайдені вельми розмиті терміни «козацька пе- дагогіка», «лицарське виховання». Задля більшої переконливості і так туманні витоки цих явищ відсувались у глибину століть, а в якості дже- рельної бази беззастережно залучалась зокре- ма і «Велесова книга». Потім ці уявні конструкти так само безапеляційно були визнані за основи української етнопедагогіки, національної мен- тальності, спроможні – як вважають їх апологе- ти – здійснити переворот у системі національ- ної освіти. Відсутність, а вірніше недопущення до цієї справи професійних етнологів та істори- ків спричиняє появу посібників та методичних видань, які трактують козацтво «феноменом», «дивовижним явищем» винятково української культури. Як наслідок, козацтво та всі його цін- ності опиняються поза конкретним часом і про- стором, історичними чинниками, що їх породи- ли. Врешті впровадження у освітню практику суб’єктивних оцінок козацької спадщини енту- зіастами за результатами принципово не відріз- няється від дій відвертих прагматиків: і ті, й інші лише спекулюють нею. Тривалий час за приклад ставилась одна із ки- ївських шкіл, власне утворений у ній козацький шкільний курінь. Однак нове утворення в осно- вних своїх проявах – окрім назви – повторювало добре знайомі принципи піонерських організа- цій радянських часів. По-перше, надто громізд- кою, як для дитячої організації, структурою: на- казний отаман, бунчужний, хорунжий, скарб- ник, писар. По-друге, керівництво здійснювали все-таки дорослі: головним отаманом признача- ли вчителя. По-третє, первинні осередки, гурти, як і піонерські загони об’єднували лише учнів одного класу. Нарешті, навіть гурт третьоклас- ників обирав отамана, хорунжого, писаря та… http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 187 скарбника. Відтак за рівнем дитячого самоуправ- ління і можливостями самореалізації шкільний курінь помітно поступається об’єднанням скау- тів чи пластунів. Декларуючи головними завданнями лицарське виховання керівництво куреня (реально – вчи- телі та дирекція школи) на перше місце поста- вили рівень успішності, тим самим обмежуючи коло «козачат» лише кращими учнями, залиша- ючи інших традиційно «вулиці» та її уявленням про честь, справедливість і т. ін. Недалеко відійшли від статутів радянської школи автори правил козацького побратимства і лицарської честі – «Козак-лицар – мужній і умі- лий воїн, справжній господар, мудрий держав- ний діяч», «Козак-лицар – миротворець, естетич- но і етично вихована людина», «Козак усім наро- дам друг, бо лицарський у нього дух». Інколи у ці стовідсотково правильні норми вносили щось нове, невідоме радянській педагогіці, а форму- лювали його так: «Козак – це той, хто за освіту, хто прагне волі і блакиту». За задумом організа- торів, завершувати формування лицарських чес- нот мають «гопак» і «спас», безапеляційно зара- ховані до козацьких єдиноборств та, зважаючи на сучасне життя, слідування принципам валео- логії та екології. Змальована картина, окрім того, що не є ви- черпною, комусь видається надто песимістич- ною. Останнім запропоную познайомитись хоча б з діяльністю «Міжнародного союзу козацтва» Хорофейка або «Козацької територіальної само- оборони» Сєдих. Однак і без урахування дій цих маргінальних утворень виголошені козацькими гетьманами і отаманами гучні заяви про «від- родження національного лицарства» досі спра- ви далі створення не пов’язаних між собою ор- ганізаційно та ідейно етнографічно-культуроло- гічних клубів не пішли. Від Покрови до Покрови козацтво живе у вибудованому ним паралельно- му світі. Відтак українською громадою чимдалі важче сприймається ідея становлення духовно- лицарського ордену чи формування особливо- го військово-соціального стану у центрі постін- дустріальної Європи. То, можливо, не варто й за- прягати..? http://www.etnolog.org.ua

Сучасне козацтво: суспільні очікування та ілюзії

Репозитарії

Схожі ресурси