Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2007
Main Author:	Щербак, І.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2007
Series:	Матеріали до української етнології
Subjects:	Етнологія
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207113
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України / І. Щербак // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 175-182. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207113
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2071132025-09-30T00:09:13Z Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України Щербак, І. Етнологія 2007 Article Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України / І. Щербак // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 175-182. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207113 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Етнологія Етнологія
spellingShingle	Етнологія Етнологія Щербак, І. Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України Матеріали до української етнології
format	Article
author	Щербак, І.
author_facet	Щербак, І.
author_sort	Щербак, І.
title	Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України
title_short	Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України
title_full	Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України
title_fullStr	Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України
title_full_unstemmed	Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України
title_sort	релігійні ідентичності та практики населення сучасної україни
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2007
topic_facet	Етнологія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207113
citation_txt	Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України / І. Щербак // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 175-182. — Бібліогр.: 22 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT ŝerbakí relígíjníídentičnostítapraktikinaselennâsučasnoíukraíni
first_indexed	2025-09-30T01:26:25Z
last_indexed	2025-10-01T01:19:44Z
_version_	1844740447237308416
fulltext	Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 175 ЩЕРБАК Інна РЕЛІГІЙНІ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ПРАКТИКИ НАСЕЛЕННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ Релігія повернулася в життя сучасної Украї- ни, але чи насправді українське суспільство мож- на назвати релігійним соціумом, де релігійність є тією з визначальних рис? Як відомо, «релігійність характеризує якісну та кількісну визначеність (ступінь, рівень, характер) суб’єктивного засво- єння релігійних ідей, цінностей, норм та їхній вплив на поведінку, життєдіяльність вірян, релі- гійних спільнот» (Релігієзнавчий словник, 1996, 277). Отже, визначаючи міру релігійності насе- лення, ми можемо зробити припущення щодо іс- нування релігійних ідентичностей в українсько- му суспільстві. На сьогодні спостерігається майже відсутність загальновизнаних релігійних цінностей та норм, якими можуть керуватися більшість членів сус- пільства. Це є свідченням розколу інституціо- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 176 нальної релігійної структури, що призводить не тільки до певних релігійних протиріч, але їх до розколу суспільства загалом. Сучасне життя України – це складна система стосунків, імплан- тована в загальну соціальну структуру, що розви- вається під впливом соціально-економічних і по- літичних процесів, наявних в Україні. Природно, що релігійне життя як складова соціуму, з одного боку, є сукупністю універсальних, загальноукра- їнських, а з другого, – специфічних регіональних ознак і особливостей. Таке поєднання є діалектич- ним: загальнодержавні й регіональні компонен- ти, взаємодіючи між собою, в одних випадках фор- мують систему гар монійного, взаємозбагаченого існування, а в інших – вступають у протиріччя, призводять до відчуження й розмежування в релі- гійному середовищі. На перший погляд, зараз відбувається виток вгору по «спіралі релігійності» в українському сус- пільстві. Втім, її осердя* залишається незмінним вже досить тривалий період і становить приблиз- но 12 % населення України. Водночас з кожним роком, починаючи з 1991-о, кількість людей, які ототожнювали себе з релігій- ними угрупуваннями, невпинно зростала. У 199- 1 р. ідентифікували себе з релігійною частиною на- селення України 48 % опитаних, у 1994 р. – 60 %, у 1997 р. – 61 %, у 2000 р. – 80 %. Можна зробити ви- сновок, що релігійний простір суспільства наси- чений великою кількістю віруючих. Починаючи з 1991 р., питома вага цих людей підвищилася на 32 %. Отже, з одного боку, у відсотковому відношенні динаміка проце су релігійної самоідентифікації не- впинно набирає обертів. З другого – респондентів, які думають, що релігія здатна принести користь «мені особисто», виявилося вдвічі більше від тих, хто вважає релігію корисною для всієї країни. Тоб- то розвивається певного типу масова релігійність, прихильники якої сподіваються за допомогою ре- лігії вирішити проблеми, з якими вони зіткнули- ся останнім часом. І лише менша частина насе- лення усвідомлює, що релігія впливає на світ і со- ціальне оточення завдяки просвітленню та пере- творенню кожної людської душі. Спостерігаючи, як люди у своєму соціальному житті «викорис- товують» релігію, можна говорити про дві, сто- совно релігії, позиції – зовнішню і внутрішню, які в цілому становлять перший етап на шляху окреслення основних релігійних ідентичностей. Внутрішня релігійність (або як її ще називають «позацерковна» чи «інтерналізована») – це під- сумок власних шукань індивіда, його релігійного самовизначення, засвоєння релігійних ціннос- тей; зовнішня релігійність (церковна чи інститу- ціональна) постає як результат інституційно орі- єнтованих приписів релігійної соціалізації. Для одних людей релігія виступає самодостатньою і всеосяжною цінністю, а для інших – знаряддям досягнення цілей, які перебувають поза релігією. Людина з внутрішньою релігійністю може й не бути пов’язана формально з релігійною організа- цією; вона постійно охоплена протиріччями і на- пружено шукає відповіді на запитання про сенс життя. Людина ж зовнішньої релігійності ігно- рує суб’єктивні релігійні переживання і розгля- дає релігію як сукупність поведінкових навичок, кліше. Можна припустити, що показником вну- трішньої релігійності людей є їхня довіра Богу, а зовнішньої – довіра церкві й духовенству. За даними фірми «Соціс», упродовж 1994–2000 рр. ці показники змінювалися таким чином, (%): Рік Довіра Богу Довіра церкві та духовенству 1994 21,4 18,9 1995 16,2 20,2 1996 17,9 17,6 1997 15,5 19,4 1998 18,7 19,3 1999 17,8 17,7 2000 18,8 20,6 Втім, важко визначити, що є основним поштов- хом до процесу ідентифікації – внутрішнє чи зо- внішнє навантаження релігії; чи основним ви- робником цінностей і догматів виступає церк- ва як ретранслятор релігійних догматів, чи Божі догмати, написані в Біблії або інших релігійних письменах. Ця невизначеність щодо релігійних ідентитетів серед населення України спричиняє ситуацію «коливання маятника» в релігійній сфері – релігійна ситуація на Україні сприйма- ється як нестійка. Відсоток людей, які вважають, що Бог існує, підвищився з 45 % у 1993 р. до 51 % у 1998 р., а 61 % людей схильні вважати, «що релігія вихо- вує моральність». Можна зробити припущення, що багато людей не співвідносять свою поведін- ку з вірою в Бога, обмежуючись моральною сто- роною релігійних цінностей і традицій. Проте, треба зазначити, що це лише припущення, і на- справді все може бути зовсім по-іншому – віра у Бога і розмови про моральну сторону релігії – це лише данина моді. Припустимо, що віра в Бога й декларування себе релігійною лю диною – данина моді. То чи можемо ми говорити про секуляризацію нашого суспільства (секуляризація – процес звільнення від релігій ного, сакрального, це «обмирщання» релігії)? З погляду П. Бергера, секуляризація – процес звільнення людини, різних сфер життя суспільства і культури від влади церкви і органі- зованої релігії (Бергер, 1996, 54). Ідеться про такі явища, як відокремлення церкви від держави, http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 177 створення системи світської освіти, втрата інтер- есу до релігійних сюжетів у мистецтві, відокрем- лення науки від теології тощо. Дійсно, у нашому суспільстві є система світської освіти, релігій- них сюжетів у мистецтві не так вже й багато, на- ука відок ремлена від теології, але, водночас, вза- ємодія поміж державою і церквою стає все більш тісною, держава змагається із церквою за перше місце у рейтингах народної довіри, політичні ді- ячі приділяють увагу релігійним питанням під час виборчої кампанії; конфесійне розшаруван- ня нашого суспільства велике, а це свідчить, що церква і релігія посідають не останнє місце у сус- пільному житті населення України. Згідно з Т. Парсонсом, релігія, у результаті се- куляризації суспільства, втрати ним сакрально- го характеру, виокремлюється в одну зі сфер со- ціального життя і стає з часом більш приватною справою кожного (Гараджа, 1996, 189). Ця тен- денція, мабуть, притаманна й українському со- ціуму, але головне тут полягає в тому, що релі- гійні цінності стають прагматичнішими, тлума- чаться людьми все інструментальніше. Сучасне українське суспільство орієнтоване, у першу чер- гу, на відчутний матеріальний результат будь- якого зусилля й будь-якої діяльності. Мало того, суспільство орієнтоване на ефективність, у ньо- му все більше виявляється намагання викорис- товувати релігію як «дзеркало порядності й су- часності», а соціальний статус прив’язується до релігійної віри. Звідси соціорелігійний простір українського суспільства не секуляризується, а модернізується: змінюється саме ставлення до релігії, що продиктоване намаганням поверну- ти церкву «обличчям до світу», крокувати в ногу з часом. Ця модернізація проходить під гаслом «ресекуляризації»: рівень декларативності віри в Бога невпинно зростає. Якщо 1993 р. він стано- вив приблизно 43–44 %, то наприкінці 90-х ро- ків – 65–68 %. Наймолодші декларують релігійність частіше, ніж старші вікові групи молоді. Також у віці від 16 до 29 років найбільше тих, хто вагається з від- повіддю на запитання про ставлення до релігії (майже 12 %). Але атеїстів серед них – найменше. Для порівняння: тільки 3 % юнаків і дівчат за- рахували себе до цієї когорти, у віковій же гру- пі від 30 до 49 років таких було вже 5 %; від 50– 59 років – 4 %, а поміж тих, кому 60 і старші, ате- їстів – 5 %. Однак і вірян серед старших найбіль- ше (70 %); це дуже стала тенденція, яка фіксуєть- ся майже в усьому світі. А та обставина, що атеїс- тів серед них виявилося більше, ніж серед інших вікових груп, є, поза сумнівом, особливістю на- шої історії й соціалізації даної генерації, яка від- бувалася в роки нищівної боротьби з релігією. Загалом найменш релігійна група – особи від 30 до 49 років. Не виключено, що для молоді постко- муністичних країн релігія – це своєрідний засіб поколіннєвої ідентифікації, відокремлення її від попередніх поколінь. Американський дослідник релігії Р. Вітноу (Соціологія релігії, 1994, 265) ви- сунув ідею, згідно з якою зміни в релігійних тен- денціях можуть стати наслідком спроб одного чи декількох поколінь відрізнити себе від інших шляхом вторгнення або, навпаки, ствердження релігійних символів. Щодо соціального статусу релігійної лю- дини, то у 1995 р. матеріальне становище таких людей (за самооцінками) – радше погіршилося (64 %), аніж покращилося (30 %). Тоді спостері- галася наочна залежність між матеріальним ста- новищем і вірою у Бога – більш знедолені вер- стви населення почали звертатися до релі- гійних цінностей і до церкви, вважаючи себе вірянами. У 1997 році такої залежності не спо- стерігалося, тому що до релігії стали залучатися і заможні люди. У 1999 році серед вірян було при- близно три чверті людей, які вважали, що їхнє матеріальне становище покращилося. Рівень освіти серед вірян підвищився при- близно на 16 %. Так, якщо у 1995 р. найбільше серед вірян було людей з початковою освітою – 48 %, у 1997 році – із середньою спеціальною – 41 %, то у 1999 р. з вищою освітою – 43 % вірую- чих. Професійний статус вірян населення Укра- їни теж підвищився: якщо у 1995 році це були переважно робітники (57 %) і пенсіонери (75 %), у 1997 – фахівці (69 %) і службовці (59 %), то у 1999–2000 рр. з’являється прошарок підприєм- ців і спеціалістів з вищою освітою. Виявилося, що інтелігенція релігійніша, ніж робітники, які зайняті у промисловості, а підприємці-власники релігійніші за керівників, які розпоряджаються державною власністю. Отже, соціальний статус віруюих України сьогодні підвищився, що спро- щує поширений стереотип – «до релігії зверта- ються лише тоді, коли погано та знедолені вер- стви населення з низьким рівнем освіти». Різниця у рівнях декларації віри в Бога поміж регіонами України лишається дуже суттєвою. Найвищий рівень релігійності спостерігається на Галичині (тут останнім часом віруючих не бу- ває менше 90 %), на Буковині й Закарпатті, тро- хи менше віруючих – на Волині. Найнижчим він є на Сході й Півдні країни – від 50 до 59 %. Тут же найбільша питома вага тих, хто вірить, але не ідентифікує себе з жодною конфесією. Церква, у дослідженнях 1999–2000 рр., лиша- ється лідером у рейтингах народної довіри. Прак- тично в кожному дослідженні питома вага тих, хто довіряє Церкві, не падає нижче 50 %. Якщо ж додати до цього показника категорію осіб, яка «Швидше довіряє, ніж не довіряє», то рівень до- віри сягне 75–80 %. Щоправда, коли питання сто- сується довіри конкретній релігійній інституції, то він виявляється істотно нижчим. http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 178 Але чи насправді всі люди, які ідентифікують себе як віряни, є свідомими вірянами, тобто та- кими, що поєднують світоглядні переконання із соціальними цілями, а їхня віра не існує окремо від соціального вчинку? Справді, частка вірян у суспільстві значно збільшилася насамперед за рахунок тих, хто в умовах незалежної України зміг вільно визначитися у своєму ставленні до релігії. Ще залишається занадто багато людей, які внаслідок соціальної мімікрії, конформізму або інших причин відкрито дотримуються релі- гійних традицій, краще сказати, церковних тра- дицій, проте глибоко не сприйняли християн- ських цінностей. Саме ця левова частка неофі- тів переважає в загальній світоглядно-релігійній структурі населення. Тобто зараз з’являється прошарок релігійних лю- дей, яких можна назвати «номінальними віряна- ми», бо вони довіряють своїй релігії здебільшо- го номінально. На запитання: «Чи дає релігія кращі відповіді?» – відповіли «так» – 22 %, хоча вірян в Україні зараз понад 50 %. «Номінальні ві- ряни» – це люди, які ще не усвідомили усієї гли- бини релігії, ще не навчилися користуватися ре- лігійними цінностями і нормами при вирішен- ні своїх соціальних та особистих проблем. Саме відносно «номінальних вірян» можна говорити про ресентимент релігійних цінностей, їхнє зо- внішнє використання, яке, до того ж, трактується кожною конфесією по-різному та й сприймаєть- ся кожною людиною по-своєму, що й призводить до ресентиментальних (Шелер, 1999, 12) нахи- лів у релігійності населення України. Отже, зараз в Україні відбувається, мабуть, подвійний процес се- куляризації-ресекуляризації, який, з одного боку, проголошує релігію як цінність суспільства, а з дру- гого – прагматизує, інструменталізує релігійні цін- ності, що в цілому породжує зниження їхньої духо- вності, духовного потенціалу. Джерела релігійних шукань, завдяки глобалі- заційним процесам та інформатизації культури, досягли межі усього людського досвіду; релігій- на сфера включає в себе різні релігійні традиції і практики, з’являються нові форми релігійних упо- добань – нетрадиційні релігії. Релігійні ідентич- ності утворюються на ґрунті появи в релігії тен- денцій нігілізму, плюралізму й націоналізму, які пе- реплітаються між собою. Які ж релігійні ідентич- ності існують в різнобарвному і структуровано- му соціорелігійному просторі? Краще зрозуміти автентичне ядро тієї чи іншої релігійної ідентичності можна під час розгляду конфесійної структури українського суспільства. Подібно до того, як скелет тварини підтримує тіло, а каркас будівлі дозволяє їй зберегти стійкість, кон- фесійна структура пронизує та організує будову ре- лігійності населення і надає їй цілісності. Кожна конфесія – це традиція, яка існує в часі, і не є чимось назавжди застиглим. Приналежність до конфесії означає процес ідентифікації особис- тості з цінностями і нормами релігійної поведінки певної людської групи; це рівновага між традиці- єю (збереженням старого) та інновацією (сприй- няттям нового). Структура віддзеркалює внутріш- ню єдність цього процесу (ідентифікації), який дозволяє їй здійснюватися у часі (розвиватися) і зберігати самототожність. За конфесійною прина- лежністю можна виокремити два основні типи ре- лігійних ідентичностей – традиційний (право- слав’я (УПЦ КП, УПЦ МП, РПЦ, УАПЦ), з яким ідентифікують себе 90 % вірян України) і нетра- диційний (протестантизм – 2,5 %, буддизм та інші східні віровизнання – 0,4 %, секти – 1 %, іс- лам – 1,5 %) релігії. Процес ідентифікації у православ’ї відбуваєть- ся переважно на засадах колективної ідентифі- кації. Православ’я – це схильність до традицій- ного догматичного базису і культу, суворе дотри- мування соціальної ієрархії (патріарх, священик, віруючий). Ідентифікація людей до традицій- ного типу релігійної ідентичності відбуваєть- ся завдяки символам приналежності, а саме: Біблія, Священне Писання, ікони, графічне зо- браження Ісуса Христа тощо. Чимале значення має в православ’ї обрядність, центральним еле- ментом якої є сім християнських таїнств. Об- ряди і звичаї традиційного православ’я в Украї- ні є суворо регламентованими і виконуваними. У православ’ї простежується жорстка доктри- нальність з елементами обрядовості на осно- ві догматів Церкви. Важлива роль відводиться культу святих, шануванню ікон, церковним свя- там, постам. Православні монастирі виступають «автентичним ядром» догматів традиційної ре- лігійної ідентичності, саме монастирі є системою контролю за догматами сучасного православ’я, орієнтиром консерватизму для православної спільноти. Самоідентифікація тих, хто ототож- нює себе з православ’ям, проходить, насамперед, спираючись на інститут Церкви, сама ж релігій- на віра, релігійні цінності залишаються начебто осторонь. На ґрунті традиційної релігійної ідентичності розвивається храмове християнство, яке мож- на виокремити як різновид релігійних ідентич- ностей: ціннісним зразком для ідентифікації ви- ступає образ Христа, якому немає місця у реаль- ному житті. Усе християнство міститься у стінах храму і перетворюється в обряд і молитвослов’я, а діяльне життя залишається суцільно нехристи- янським. Така зовнішня церковність має у собі деякі ознаки істинної віри, але ця «віра» настіль- ки слабка, що стає помітною лише під час свят. Існує інший вид релігійної ідентифікації щодо християнства (тип традиційної релігійної іден- тичності) – це діяльне керування життям віря- нина, коли християнство виходить з храму і «по- чинає життя» родині. Його справа – внутрішнє http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 179 індивідуальне життя, тобто це родинне хрис- тиянство. Тут Христос стає вищим моральним ідеалом, релігія зосереджується в особистій мо- ральності людини й ідентифікується зі спасін- ням окремої людини. Процес ідентифікації за- вдяки вірі проходить лише в родинному колі та є первинною ідентичністю індивіда, здобутою ним у процесі первинної соціалізації. Отже, ця ідентифі- кація проходить на основі соціального інституту сім’ї. Ще одним різновидом традиційного типу релі- гійної ідентичності є «общинне християнство». Цей тип відрізняється від інших поєднанням двох перших видів релігійних ідентичностей, а її автен- тичним ядром виступають стереотипи поведінки і моделі для наслідування православної громади. Але зараз через міжправославний конфлікт спо- стерігається послаблення чи навіть втрата групо- вої релігійної ідентичності. Нині до православ- них себе зараховує близько 65 % населення, коли ж починаєш запитувати, до якої церкви чи гро- мади вони себе відносять – більшість відповідає: «Важко сказати». Мабуть, цей різновид релігій- ної ідентичності втрачається внаслідок розколу в православ’ї та неспроможності вибрати серед на- прямів православ’я і православних громад свої ре- лігійні й життєві домінанти, які співвідносяться з їхньою вірою – близько 15 % ідентифікують себе як просто православні. З цього приводу в україн- ському соціорелігійному просторі намітилася тен- денція до віднесення себе до статусу вірянина, хоча більшість не визначає себе приналежним до якоїсь групової релігійної ідентичності (відсутня декларація своїх стереотипів поведінки, ціннісних зразків, моделей наслідування). Ця тенденція ви- пливає з процесу уніфікації релігійного простору та його спрощення, але для більш ретельного ана- лізу необхідні комплексні дослідження, присвя- чені релігійній тематиці (які, на жаль, в Україні не проводяться у повному обсязі, адже дослідницькі центри здебільшого обмежуються стандартним набором запитань щодо «віри – невіри» і «прина- лежності до тої чи іншої конфесії»). У сучасному суспільстві релігійні ідентичності, навіть якщо вони є традиційними, рідко обмежу- ється абсолютною стабільністю. Процес ідентифі- кації традиційного типу проходить на рівні щоден- ного спілкування, а не на рівні трансцендентного «спілкування з Богом». Може саме тому зараз спо- стерігається тенденція до побудови стандарти- зованої релігійної ідентичності – «віряни», а які це віряни – декларовані або духовні – залежить від зовнішньої (ідентифікація на основі церкви) і внутрішньої релігійності (ідентифікація на осно- ві інтерналізованих релігійних вірувань). Церква і релігійні вірування – це два процеси, які взаємо- діють між собою, утворюючи різновиди тради- ційного типу релігійних ідентифікацій населен- ня нашої країни. Вони є нібито передумовою й наслідком один одного водночас. Перехід на ви- щий щабель віри тягне за собою й інший вид ре- лігійної ідентичності, це завжди ситуація вибо- ру. І тому ідентичність не є щось назавжди дане. Поглиблюючи свої знання у сфері релігії, людина тим самим посилює рівень адаптованості до тієї чи іншої релігії. Вона починає не лише виконува- ти, але ще й розуміти основні релігійні цінності й норми, стає повноправним учасником проце- су створення релігійної ідентичності. Релігійна ідентифікація – це завжди процес переходу від одних релігійних позицій до інших. Релігійний плюралізм, який виникає у нашо- му суспільстві, дає можливість людині подиви- тися на себе не лише з боку традиційної релігії, а з огляду на інші релігійно-ціннісні напрями. Тим самим виникає процес вибору не всереди- ні традиційного типу релігійної ідентичності, а між традиційною і нетрадиційною релігійністю. Можна погодитися з тим, що традиційна релігій- ність втрачає своє значення і міру впливу в дея- ких аспектах. Останнім часом кількість вірую- чих у Бога в його традиційному вигляді – «Бога- Отця» – скоротилася серед населення України. Як показують соціологічні дослідження, значна кількість вірян сьогодні вірять у Бога, як вони самі його розуміють, і це розуміння часто не збі- гається з тим, чому вчить їх церква. Бог уявляєть- ся їм як втілення добра, як деякий абстрактний початок. Тобто консервативне православ’я в умо- вах модернізації не може дати відповіді на всі за- питання-виклики сьогоденності, що породжує появу нетрадиційного типу релігійних іден- тичностей. Процес ідентифікації цього типу відбу вається передовсім на індивідуальному рів- ні. При цьому вплив нетра диційної релігійної громади має суттєве значення. Представники нетрадиційних релігій здебіль- шого є «індивідуалами», тобто приділяють ува- гу більше своїм найближчим «братам і сестрам». Інший бік нетрадиційних релігій – це простота викладення матеріалу, певне пристосування до сучасних технологій, пояснення трансцендент- ного на основі науки, як це є у нетрадиційному православ’ї. Такі теорії – не замкнуті у собі утво- рення; вони дозволяють пізнавати світ, але у де- яких випадках – лише під контролем неорелігій- ної громади, що створює проблеми між батьками і дітьми, якщо вони належать до різних конфесій і напрямів релігійності. Біблія є для них єдиним джерелом одкровення, необхідність Священних переказів вони спростовують. Для протестантів церква – це місце спілку- вання з братами і сестрами по вірі, це розуміння догматів релігії шляхом спілкування із собі поді- бними. Ось чому протестантизм ближче до релігії New Age (несприйняття всеобов’язкового аспекту православ’я, знаходження втіхи в окультних нау- ках екзотичних релігій Сходу, де догмати співісну- http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 180 ють зі спокусами дозвілля, заперечення інституту чернецтва). Людина нетрадиційної моделі формування ідентичності бере лише загальну ідею релігії та спрощує її до більш легкого розуміння для себе і для якоїсь соціальної групи чи суспільства зага- лом. Тут немає ієрархій понять, як у православ- ній догматиці; має значення кількісний аспект релігійності, а не його якісне значення, що веде до створення релігійних неогромад, де головним є входження до громади і спілкування з «братами і сестрами». Тут немає причин і наслідків, тут є лише дії у сфері громади. Головне для них власне середовище, в якому спілкуються на основі догма- тів своєї віри (Біблії). Більша частина служби – це проповіді для розуміння внутрішнього стрижня релігії. Якщо розглядати нетрадиційну модель появи ре- лігійних ідентич ностей з позицій буддизму, то про- цес ідентифікації проходить тут на ґрунті власного споглядання свого внутрішнього світу. Головним для цієї течії є психологічне розуміння свого влас- ного ставлення до світу. Буддизм якнайкраще, ма- буть, підходить до пояснення кризо вих ситуацій у суспільстві, основний догмат буддизму – «нестій- кість є властивістю людського буття, через яку можна пізнати істину...» (Религиозные традщии мира, 1996, 267–345). Є й такі течії, які взагалі від- кидають ідею Бога і називаються сатанинськими сектами. Тут спостерігається процес, де традицій- ні релігійні ідентифікації, традиційні релігійні цінності протилежні цінностям цих сект. Нетрадиційний тип релігійної ідентичності приваблює людей своїм інсценуванням, життєра- дісністю, відкритістю і розкутістю. У суспільстві, де все заборонялося, розкутість має неабиякий вплив. Тобто люди сприймають цей тип як театра- лізовану виставу, яка наближена до «театралізації» суспільства. Таким чином, здійснюється стилізація та диференціація життєвих і культурних стилів. Процес ідентифікації на рівні нетрадиційної ре- лігійності не починається з формування інтересу, а ним завершується. Водночас він не завершуєть- ся предметною й поведінковою презентацією, а по- чинається з неї. На відміну від засвоєння релігії як культурної форми, цей процес можна назвати куль- турним інсценуванням (Іонін, 1998, 216). До зовнішніх свідоцтв ідентифікації, яка пре- валює на початковому етапі культурного інсце- нування, належать поведінкові коди і символи (у деяких випадках одяг – як у буддистів, чи Біблія як символ віри у протестантів), відпрацювання лінгвістичної компетенції (специфічні молит- ви); засвоєння простору (місце, де збирають- ся представники цього релігійного напряму), у яких здійснюється презентація вибраної куль- турної форми. Поява нетрадиційного типу релігійної іден- тичності в Україні спо чатку мала зовнішній, ігровий характер; у тому сенсі, що правила гри, які є у тієї чи іншої культурної форми, хоча й сприймаються індивідом як деяка цілісність, але не ототожнюються ним з правилами самого жит- тя у суспільстві. Лише потім спостерігається за- своєння деякого теоретичного ядра і вироблен- ня відповідного морально-емоційного настрою і стилю поведінки. Із засвоєнням догматів нетра- диційної релігійної ідентичності індивід набуває нового розуміння свого місця у світі, обґрунто- вує свій знов у знайдений інтерес, стає адептом нової нетрадиційної релігійності. Відбувається стабілізація неорелігійного руху, входження ба- гатьох неорелігійних громад у русло нормально- го функціонування (кришнаїти, буддисти, мор- мони тощо). Які ж види нетрадиційної релігійної ідентич- ності можна виокремити? Один з них – це про- по-відний вид нетрадиційного типу релігійної ідентичності, який будується на основі пропові- дей, що сприймається не як механізм трансляції основних догматів релігійного напряму, а як за- сіб спілкування з «братами і сестрами». Інший вид – це публічна чи місіонерська релігійна ідентичність. Головним завданням віруючі да- ної ідентичності вважають донесення своїх цін- нісних зразків і стереотипів поведінки населен- ню України, «ходіння в народ» є стереотипною формою спілкування прихильників цієї релігій- ної ідентичності. Ще один вид релігійної ідентичцості – це еку- меністи, які намагаються встановити взаємо- розуміння між християнами і нехристиянами, між лідерами церков різних конфесій, прагнуть зближення, об’єднання і створення на їхній базі Всесвітніх універсальних релігій і церков. Голов- ною цінністю екуменістів є космополітизм, тобто сприйняття Бога та його існування без розмеж- ування церков. Це модель космічного початку в кожній релігії. Толерантність по відношенню до інших конфесій виступає ключовим елементом процесу ідентифікації людей з екуменічним сві- тоглядом. Виокремлювати ідентичності у релігійному про- сторі україн ського суспільства можна по-різно- му, залежно від одиниці аналізу. Одиницею ана- лізу може виступати певна конфесія (приналеж- ність до будь-якої церкви, релігійної організації, яка має своє віровчення, культову практику і ор- ганізаційну структуру); за вірою (віра у Бога або сакральне – внутрішня, і віра у церкву – зовніш- ня). Зараз українське суспільство переживає со- ціокультурну кризу, що спричиняє значну цінніс- ну невизначеність. Соціокультурна криза перено- ситься на всі сегменти суспільства, у тому числі і на соціорелігійне поле. Релігійні ідентичності (як традиційні так і нетрадиційні) формуються на межі конфесійної приналежності й віри людей. Вони у своїй більшості ідентифікують себе з релігійним http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 181 або церковним життям (залежно від процесу ідентифікації – на основі віри чи театралізованої вистави – символічних цінностей церкви). Іде оці- нювання на основі «Інші»- «Я»- «Ми», тобто лю- дина ще не сприймає себе релігійною, а розглядає свої дії під кутом зору своєї групи чи суспільства, цінності яких більш чи менш придатні для неї. Ро- бить це вона не завжди усвідомлено. Нерідко лю- дина залучається до якоїсь релігійної спільноти на основі дії механізму «соціального наслідування». Через несвідоме «залучення» до певного типу ре- лігійної ідентичності виокремлюються деякі види релігійних практик, у межах яких релігійне жит- гя пов’язується більше з виконанням церковних обрядів, відвідуванням церкви у свята, публічним декларуванням релігійних цінностей, які часті- ше пропагуються державними інституціями, а не самою церквою, тобто на якомусь етапі ті чи ті ідентифікаційні практики допомагають вироби- ти ідентичності, але водночас вони можуть супер- ечити процесу ідентифікації через неадекватне тлумачення цінностей різних релігійних спільнот. Ідентифікаційні практики є обрядовою сутністю релігійних ідентичностей, а у деяких випадках про- цес самоідентифікації здійснюється саме шляхом відпо відних практик, наприклад, релігійно-не- традиційних. Залежно від практики можна виокремити деякі стереотипні моделі поведінки населення України у соціорелігійному просторі: 1) людина, яка глибо- ко вірує (поштовхом до дії є внутрішня віра, яка «матеріалізується» у виконанні церковних догма- тів, соціальна поведінка збігається із стереотипною поведінкою релігійної ідентичності, це кістяк віру- ючих – 12,5 % населення України, носії внутріш- ньої релігійності); 2) людина, яка вірує (людина яка намагається дотримуватися зразків своєї ре- лігійної спільноти, виконувати усі церковні при- писи, але релігійні вірування складають лише один з ідентитетів, який постійно змагається з іншими, нерелігійними ідентитетами (професій- ний статус, соціальна роль, стиль життя тощо) за «керування» поведінкою особи, поєднання внутрішньої і зовнішньої релігійності); 3) цер- ковний вірянин (для цього типу поведінки важ- ливо дотримуватися обрядової частини обов’яз- ків релігійної спільноти, саме ці люди скоріше ідентифікують себе з церквою, а не з вірою, вони є носіями зовнішньої релігійності, їхня віра не- стійка і коливається залежно від визнання цер- ковних цінностей іншими верствами населення і соціальними інституціями, наприклад, держа- вою); 4) вірянин відповідно до родинних ціннос- тей (процес ідентифікації з релігійною ідентич- ністю проходить під час первинної соціалізації, релігійні цінності засвоюються під час спілку- вання у родинному колі, це модель поступового наслідування, яке часто не припускає свідомого дотримування доктрин і догм релігійної ідентич- ності); 5) вірянин – тому що вірять усі (це лю- дина, яка пливе за течією стереотипної поведін- ки даного часу, вона не усвідомлює релігійні цін- ності і норми, вона захоплюється «модною релі- гійною поведінкою», її релігійні цінності і моде- лі поведінки є мозаїчними і уривчастими, вона є вірянином лише за власним декларуванням себе такою, найчастіше представники цієї моделі сте- реотипної поведінки захоплюються окультними науками і входять до складу сект); 6) байдужий до релігії (превалюють ідентитети не релігійної спільноти, а професійні, класові, гендерні тощо, ця людина «перебуває поруч з релігійними іден- тичностями», але ніколи не цікавиться релігій- ним життям, її релігійна свідомість ще «спить», вона не порівнює свою поведінку з релігійни- ми доктринами і догмами); 7) атеїст (людина може бути обізнана з деякими канонами релігій- ного життя, але вона є прагматичним матеріаліс- том за своєю суттю, тобто не вірить в існування Бога чи якогось іншого сакрального начала). Усі ці моделі стереотипної поведінки є лише теоре- тичними конструктами, моделями, які виокрем- люються за допомогою типів і видів релігійних ідентичностей і відповідних релігійних практик. Ці моделі можуть виступати одиницею аналізу під час проведення досліджень соціорелігійного простору українського суспільства, його різно- манітних релігійних ідентичностей та ідентифі- кацій. Але все ж таки неможливо раз і назавжди роз- вести типи релігійних ідентичностей. Знаходя- чись у соціорелігійному просторі вони постійно взаємодіють, змінюються і перетворюються, тим самим процес самоідентифікації та ідентифікації з будь-яким релігійним ідентитетом чи моделлю стереотипної поведінки відбувається упродовж людського життя, вона завжди обирає той чи ін- ший спосіб свого релігійного життя, а тому по- стійно перебуває в процесі змін і перетворень. Бергер П., 1967. Священная завеса. – М., 1967. Гараджа В. Социология религии. – М., 1996. Ионин Л. Социология культури: путь в новое тысячеле- тие. – М., 2000. Ионин Л. Социология культури. – М., 1998. Кастельс М. Інформационная зпоха: экономика, обще- ство и культура. – М., 2000. Макеев С. Оксамитная С., Швачко Е. Социальные иден- тификации и идентичности. – К., 1996. Національна безпека і оборона. – 2000. – № 10. Olport Social actions. – 1968 // Інтернет-видання. Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. Матеріали міжнарод ної конференції 15-16 травня. – К., 1998. Религиозные традиции мира. – М., 1996. Релігієзнавчий словник / Відп. ред. Колодний О. та Лобо- вик Б. – К., 1996. Рязанова Л. Міжконфесійні протиріччя і конфлікти в сучас- ній Україні // Вісник Академії праці і соціальних від- носин Федерації профспілок України. – 2001. – № 3. http://www.etnolog.org.ua Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 182 Рязанова Л. Релігія в епоху постмодерна // Грані. – № 4(- 18). – 2001. Рязанова Л. Релігійна толерантність і конфесійна ідентич- ність православних в контексті екуменічного руху // Мультиверсум. –2001.– Вип. 25. Рязанова Л. Церковно-релігійна ситуація в Україні: динамі- ка змін упродовж останнього десятиліття // Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців). – К., 2001. Ссвєкіна О. Культурні моделі побудови релігійних ідентич ностей у сучасному українському суспільстві // Пробле- ми розвитку соціологічної теорії. Наукові доповіді і по- відомлення першої Всеукраїнсько соціологічної кон- ференції. – К., 2001. Сєвєкіиа О. Химеричность христианства и полифония ре- лигиозпнх идентичностей // Вісник Харківського На- ціонального університету ім. В. Н. Карамзіна. – 2000. – № 489. Сєвєкіна О. Небачений птах // Людина і світ. –1999. – № 8. Социология религии: классические подходы. – М., 1994. Українське суспільство: моніторинг. Інформаційно-ана- літичні матеріали / За ред. член-кор. В. М. Воронін, д. філос. н. А. О. Ручкін. – К., 2000. Шелер М. Ресентимент в структуре морали. – СПб., 1999. Шуба О. Релігія в етно-національному розвитку України (політологічний аналіз). – К., 1999. * Віруючий [вірянин] – особа, яка є суб’єктом релігійної віри та діяльності, носієм релігійного світогляду, досвіду, учасником церковно-релігійного життя, вірить у надпри- родне, Бога, справляє релігійні культи, активно виявляє свої релігійні почуття та емоції, по годжує власні вчинки з вірою в своєму соціальному житті (Релігієзнавчий слов- ник, 1996: 63). * Тут і далі використовуються дані соціологічних дослі- джень Київського Міжнародного інституту соціології (КМІС) з 1991 по 2001 рр. http://www.etnolog.org.ua

Релігійні ідентичності та практики населення сучасної України

Institution

Similar Items