Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття
Gespeichert in:
| Datum: | 2007 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2007
|
| Schriftenreihe: | Матеріали до української етнології |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207114 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття / П. Федака // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 170-175. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-207114 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-2071142025-09-30T00:04:05Z Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття Федака, П. Етнологія 2007 Article Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття / П. Федака // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 170-175. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207114 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Етнологія Етнологія |
| spellingShingle |
Етнологія Етнологія Федака, П. Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття Матеріали до української етнології |
| format |
Article |
| author |
Федака, П. |
| author_facet |
Федака, П. |
| author_sort |
Федака, П. |
| title |
Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття |
| title_short |
Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття |
| title_full |
Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття |
| title_fullStr |
Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття |
| title_full_unstemmed |
Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття |
| title_sort |
внутрішнє планування та інтер'єр народного житла закарпаття |
| publisher |
Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| publishDate |
2007 |
| topic_facet |
Етнологія |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207114 |
| citation_txt |
Внутрішнє планування та інтер'єр народного житла Закарпаття / П. Федака // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2007. — Вип. 6(9). — С. 170-175. — укр. |
| series |
Матеріали до української етнології |
| work_keys_str_mv |
AT fedakap vnutríšnêplanuvannâtaínterêrnarodnogožitlazakarpattâ |
| first_indexed |
2025-09-30T01:26:53Z |
| last_indexed |
2025-10-01T01:19:51Z |
| _version_ |
1844740453996429312 |
| fulltext |
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 170
П. ФЕДАКА
(Ужгород)
ВНУТРІШНЄ ПЛАНУВАННЯ
ТА ІНТЕР’ЄР НАРОДНОГО ЖИТЛА
ЗАКАРПАТТЯ
Як зазначалося вище, найпоширенішим ти-
пом народного житла Україн ських Карпат у дру-
гій половині XIX – на початку XX століття була
тридільна хата, яка складалась з житлового при-
міщення, сіней і комори. Рідше зустрі чався дво-
камерний тип житла хата+сіни (у найбіднішої
частини селян). На півдні Хустського і Тячів-
ського районів у цей час побутував відмінний
від двох вказаних тип житла, де хата складалася
з житлового приміщення і комори, в кожну з ка-
мер вели окремі двері з галереї, а між собою вхо-
дом зв’язані вони не були.
Більшу частину життя сім’я проводила в опа-
люваному житловому приміщенні («хата»,
«хижа», «хыжа»), де готували їжу, відпочивали,
приймали гостей працювали. Помешкання, пло-
ща якого в основному не перевищувала 25 м2,
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 171
було тісним. Тому кожен кут, кожна частина хати
використовувались дуже раціонально. Тільки
таким чином в ній могла розміститися багаточи-
сельна сім’я, а взимку й окремі домашні тварини
та птиця.
Житлове приміщення умовно розділялось
на такі частини: кухонна (місце приготування
їжі) – піч, мисник, ложечник; спальна (ліжко, ди-
тяча колиска); їдальня і репрезентативна части-
на (стіл, лавки, стільці). За функціональним при-
значенням усе, що знаходилося в житлі, ділилося
на три великі групи: меблі, посуд, предмети деко-
ративного і релігійно-культового характеру. До
першої належали ліжко, стіл, лавиці, стільці, ко-
лиска, скриня, грядка для одягу і рушників, мис-
ник, ложечник; до другої – миски, горшки, лож-
ки, солянки, дійниці, коновки, бербениці тощо;
до третьої – настінні миски, тарілки, ікони.
Таке використання житлового приміщення
характерне для всіх етнографічних груп Україн-
ських Карпат (гуцулів, бойків, лемків), населен-
ня прилеглих до них районів (передгірні та ни-
зовинні) райони Закарпаття, Львівщини, Івано-
Франківщини, Чернівеччини та й для інших ре-
гіонів України.
Внутрішнє планування житлового простору є
однією з найпосутніших етнографічних ознак і
зумовлюється насамперед місцем розташування
печі та поворотом її челюстей.
У другій половині XIX – на початку XX ст. в се-
лянському житлі Закарпаття, як і на всій терито-
рії Українських Карпат, побутували різні типи пе-
чей – курна, напівкурна і з опаленням по чисто-
му (дим відводився на горище). Піч розміщалася
в одному з кутів біля вхідних дверей (справа або
зліва). У гуцулів і бойків челюсті печі повертали
до чільної (поздовжньої фасадної), а у лемків –
до причілкової стіни. Перший варіант відповідає
загальноукраїнському, другий аналогічний до
сердньоросійського, а також чесько-моравського
й словацького. На півдні Хустського і Тячівсько-
го районів піч знаходилась у протилежному від
дверей куті й була звернена до них челюстями.
Таке розташування печі зустрічалось виключно
у двокамерному житлі типу хата+кліть (до кож-
ної камери вели окремі входи з галереї).
Розташування печі у житлі, так само, як і її
форми, мало велике значення для внутрішнього
планування, характеру інтер’єру, розмежування
функцій окремих приміщень і організації спосо-
бу проживання в хаті взагалі.
Найдавнішою у всьому регіоні була курна піч
(«курянка», «димнянка»), яка проіснувала у най-
віддаленіших гірських районах як реліктове яви-
ще до середини 40-х років XX ст. Це піч без дима-
ря, тобто дим виходив безпосередньо в помеш-
кання.
Духова піч, широко відома як «руська» (укра-
їнці називають її ще «вариста») складає харак-
терну особливість українського і слов’янського
житла взагалі.
Руська піч на території Східної Європи – дуже
давній винахід: вже в трипільських житлах, да-
тованих III тисячоліттям до н. е., виявлені гли-
нобитні печі, які були прототип найпростіших з
відомих варіантів руської печі. Подібні печі по-
бутували і на Закарпатті. Починаючи з вказаного
часу, при всіх розкопках жител наступних епох,
в Східній Свропі незмінно знаходили печі цього
типу.
Аналогічні печі були поширені і на захід від
східнослов’янської етнічної території: вони відо-
мі в поляків, словаків, чехів, а на південному за-
ході – у хорватів і словенців, нагадували руську
піч і за конструкцією і за окремими деталями.
Відкрите вогнище в постійних житлах на тери-
торії Закарпаття не виявлене. Побутувало воно
тільки в сезонних полонинських будівлях (коли-
бах, стаях).
Збережені зразки курних печей являли со-
бою глинобитні споруди у вигляді квадрата або
прямокутника (1,5 × 1,5 м; 1,8 × 2 м; 2 × 2 м), на
якому влаштовано склепіння печі. Висота печі
(разом з припічком) становила 0,5–1,2 м. Гли-
нобитну площадку встановлювали або безпосе-
редньо на землі, або на спеціально виготовленій
дерев’яній рамі, внутрішню частину якої засипа-
ли землею. Склепіння робили з глини: на основі
печі («поді») встановлювали дерев’яний куполо-
подібний каркас. Останній обмазували товстим
шаром глини. Зовні куполу надавали форму ква-
драта або прямокутника, іноді з закругленими
кутами, набиваючи у відповідні місця необхідну
кількість глини. Коли піч просихала, її випалю-
вали. Дерев’яний каркас вигорав, глина набувала
відповідної твердості й міцності. В окремих селах
Міжгірщини замість деревяного каркасу клали
товсту, стесану з одного боку колоду, обмащува-
ли її глиною, яку щільно утрамбовували. Після
утрамбовування глини і надання печі зовні по-
трібної форми, колоду або виймали, або запалю-
вали, і вона поступово згорала. Глина обпалюва-
лась до червоного, ставала твердою. Іноді замість
дерев’яного каркасу клали мішок, набитий соло-
мою (його після набивки глини спалювали) або
половою (останню після утрамбовування глини
вигрібали). У стіні над піччю, як правило, прору-
бували невеликий квадратний отвір («димник»),
через який дим виходив у сіни. Аналогічні дим-
ники часто прорубували і в стелі.
Наступним етапом у розвиткові печі була на-
півкурна піч, тобто коли до курної печі встанов-
лювався плетений з пруття широкий пристрі-
шок («кіш», «кош», «куш»), з’єднаний з трубою-
«цівкою», через них дим відводився до сіней.
При зведенні напівкурної печі, спочатку з до-
щок або обтесаних колод встановлювали форму
основи – ладу. У форму довбнями набивали чер-
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 172
вону глину. Далі, на підготовлену таким чином
основу печі, клали товсту, обтесану з одного боку
колоду («кимак»), яку обмащували і поступово
оббивали глиною, залишаючи необмащеним кі-
нець з фасаду для отвору-челюстей («челюсті»,
«челюстяник») і верхню передню частину (для
коша). Кіш виплітали з лози і обмащували тов-
стим шаром глини. Після цього протягом двох-
трьох днів випалювали колоду. На четвертий-
п’ятий день вже можна було пекти перший хліб.
З двох боків печі, на рівні нижньої частини отво-
ру-челюстей, з смерекових дощок робили «при-
пічок» і «запічок», які підтримували фігурними
підпорами-стовпцями. Для гуцульських печей
характерним було те, що їх конструкція спира-
лась на дерев’яні балки, врубані у стіни хати, зни-
зу балки підкладали відрізок колоди або каменю.
Іноді кіш і цівку виготовляли з паличок («копа-
чів», «ціпків»), які обмазували глиною, а зрідка –
з дощок, які теж обмазували глиною.
У пізніший період печі вимуровували з валь-
ків.
Напівкурні печі у кінці XIX – на початку XX ст.
ще переважали навіть у низовинних районах і
широких міжгірних долинах.
Челюсті курних, а іноді й напівкурних печей,
мали заокруглений верх, хоча побутували й печі
з прямокутними, близькими до квадрата, челюс-
тями. Дослідники зафіксували у слов’ян й дуже
архаїчну форму челюстей – п’ятикутну.
Припічок і запічок закріплювали широкими
дошками, з’єднаними на кутах за допомогою де-
рев’яної вставки, яка заокруглювала кут і в яку
запускали дошки у вигляді риб’ячих хвостів.
Наступним етапом у розвитку печі була прибу-
дова до неї плити («спора», «спаргета», «шпарге-
та»). Цей процес на низині і в підгір’ї розпочався
у кінці XIX ст., а в гірській частині – після Першої
світової війни. Труба («цівка») шпаргета або спо-
лучалася з кошем печі, або виходила на горище.
У 20-х роках XX ст. з’являються муровані з валь-
ків або цегли комини, якими виводили дим спо-
чатку на горище, а потім – назовні хати.
І курні, і напівкурні печі були великих розмірів
(вони займали близько 1/4 площі помешкання).
У зв’язку з багатофункціональною печі (обігрі-
вання приміщення, приготування їжі, кормів та
ін.), поліфункціональним було і використання
житлового простору (для сну й для відпочинку,
спільного обіду чи вечері, прийому гостей, від-
значення сімейних свят тощо). Форми курної і
напівкурної печей зумовлювали і загальний ви-
гляд інтер’єру житла. Характерною його осо-
бливістю були нерухомі, конструктивно зв’язані
зі зрубом меблі, форма яких творилася віками і
відзначалася дивовижною раціональністю, про-
стотою і зручністю.
У кухонній частині (бабин кут, кут) найваж-
ливіше місце відводили саме печі. На ній суши-
ли зерно, фрукти, гриби, одяг, тут же спали і зі-
грівались діти, хворі, старі. На центральній пло-
щині кута печі клали плаский камінь, а на ньо-
го – скіпу для освітлення хати. На печі та біля неї
знаходились предмети, пов’язані з випіканням
хліба (лопата, кочерга), окремий посуд для при-
готування кормів і підігріву води домашнім тва-
ринам, птиці та інше.
Між піччю і дверима на висоті 1,5–1,7 м від
підлоги висів ложечник («ло-жичник», «лжич-
ник», «залыжник», «лыжник»). Найпростіші за
конструкцією ложечники побутували у вигляді
планки чи дощечки з отворами для ложок. До до-
шки з отворами прикріпляли спинку, яка відзна-
чалася різноманітністю форм. У безпосередній
близькості від ложечника (збоку або знизу) висі-
ла дерев’яна солянка. Орнаментація ложечників і
солянок, їх форми надзвичайно розмаїті, бо, крім
традиційних мотивів, кожен майстер приносив у
декор щось своє. В орнаментиці ложечників і со-
лянок переважають геометричні візерунки, що
повторюються, значно рідше зустрічаються сти-
лізовані рослинні мотиви.
У цьому ж куті, біля печі, висів рушник («руч-
ник», «рушник», «втераник») – шматок домотка-
ного конопляного полотна.
Часто біля печі, ближче до дверей, розміщалась
невелика лавка на чотирьох ніжках, на якій, як
правило, сиділи під час прядіння, а у вільний від
роботи час на ній знаходився різноманітний по-
суд (дійниці, барилки, коновки тощо).
З другого боку дверей (між ними і лавою) зна-
ходився мисник («мисник», «полиця», «талож»,
«подишур»). Його кріпили на високих підстав-
ках або підвішували на стіну. У своєму розвитку
полиця для посуду пройшла кілька етапів. Най-
древніші зразки мисників зафіксовані в курних
хатах на Бойківщині. Відзначаються вони мо-
нументальністю і простотою виконання та вда-
ло вписуються в інтер’єр житла. Конструктивно
такі мисники складаються з двох вертикальних,
грубо обтесаних масивних стояків, в які вправ-
лено власне полиці – 2–4 товсті дошки.
У кінці XIX ст. еволюція мисника відбувалася у
двох напрямках. У першому – мисник, зберігши
основні конструктивні риси, втратив свою мону-
ментальність. Його виготовляли із значно полег-
шених і старанніше оброблених деталей. У дру-
гому – його конструкція ускладнюється за раху-
нок появи дверцят і висувних шухляд. Такий вид
мисника (власне це вже невелика шафа), який
поширився у низинних і передгірних районах
Українських Карпат (на Закарпатті він назива-
ється «касня», «креденц») у 20–30-і роки XX ст.,
зустрічається в окремих селах ще й сьогодні.
Передню частину мисників часто орнамен-
тували. Особливою вишуканістю відзначались
гуцульські мисники, які прикрашали плоскою
різьбою (геометричним орнаментом) і наповну-
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 173
вали різьбленими барилками, розписними кера-
мічними мисками і тарілями.
Біля мисника, або під ним, на невисокій де-
рев’яній підставці, тримали дерев’яне відро з во-
дою. Часто його ставили за мисником, на запуще-
ній у зруб лавиці.
Уздовж глухої стіни, за піччю, знаходилась ле-
жанка («лежанка», «піл», «пріча») або ліжко. Ле-
жанка конструктивно з’єднювалася зі зрубом і,
таким чином, була непорушною. Робили її з теса-
них дощок, які настеляли поверх жердин, що спи-
ралися з одного боку на вкопані в землю стовпці,
з другого – запускались у стіну зрубу. Зовнішній
кінець лежанки обрамлювали, як правило, по-
кладеною на ребро дошкою, щоб не падали малі
діти.
Всі складові частини лежанки кріпились між
собою без єдиного гвіздка. Поверх дощок насте-
ляли солому, зрідка сіно або пір’я з кукурудзяних
качанів, і прикривали домотканими простирад-
лами («верета», «вериня»). На верету стелили
тканий з овечої шерсті ліжник («ліжник», «джер-
га»). Двічі в рік (перед Пасхою і Різдвом) міняли
солому, при цьому старанно промивали всі час-
тини лежанки гарячою водою.
З часом нерухому лежанку замінило ліжко, яке
складалося з прямокутного дерев’яного ящика
на чотирьох високих ніжках. Всі деталі старовин-
них ліжок з’єднувались між собою шипами-вріз-
ками або дерев’яними кілочками («тиблями»,
«чопиками»). Чим старовинніше ліжко, тим воно
вище. Зафіксовані дуже високі ліжка у гуцулів
(до 1 метра).
До нерухомих меблів належали і жердини
(«жердь», «грядка») для одягу та рушників, кінці
яких запускалися у протилежні стіни житлового
приміщення; таким чином, вони тягнулися над
ліжком, уздовж усієї глухої стіни. Жердини для
одягу і вишиваних рушників влаштовувались у
хатах з напівкурною піччю або з опаленням по
чистому. Особливо мальовничі такі жердини у
гуцулів, мешканців долин рік Тересви, Тереблі,
Боржави, на півдні Хустського району. У кур-
них хатах з двох (іноді й трьох) боків помешкан-
ня влаштовували по одній-дві «гряди», які кон-
структивно з’єднувалися зі зрубом. Це кругляки
(більш давні) або бруси 20–25 см у розрізі, вста-
новлені на відстані 50–60 см од стелі і стін. На
грядах сушили дрова, коноплі, льон, зберігали
посуд тощо.
Над ліжком у курних і напівкурних хатах висі-
ла колиска. Вона кріпилась до стелі, а іноді й до
спинок ліжка. Колиску виготовляли напівкруг-
лої або трапецієподібної форми з дощечок чи
планок, а також виплітали з ліщинового і вер-
бового пруття або видовбували з шматка дере-
ва. За колиску часто використовували домоткане
простирадло, яке підвішували до стелі. З 20-х ро-
ків XX ст. у побут селян увійшли стоячі колиски
(«колиска», «більчів», «більчув») двох конструк-
цій – на дугоподібних рухомих ніжках і на не-
рухомих підставках. В останньому випадку три-
малася підвішена колиска на нерухомих ніжках.
Ці колиски ставили звичайно біля ліжка. Іно-
ді бильця розписували. В основному на них на-
носили зображення популярних у народі квітів і
птахів.
Важливе місце в хаті належало столу («стіл»,
«стул», «стів»). У традиційному житлі він завжди
знаходився у протилежному по діагоналі від печі
кутові, між лавами. Народні вірування припису-
вали йому ряд охоронних функцій: відлякування
вогню, злих духів тощо. Ці уявлення є пережит-
ками ще дохристиянських часів. Сідати на стіл,
на який клали хліб та їжу чи лежав покійник, у
народі вважалося важким гріхом. По закінченні
будівництва житла стіл першим вносили в хату
і клали на нього хліб. На Святвечір на стіл натру-
шували сіно, застеляли скатертю, клали хліб-сіль
і часник, який мав охороняти від усього злого, та
дванадцять пісних страв. Кут, де стояв стіл, вва-
жався найпочеснішим, найрепрезентативнішим.
За столом садовили найпочесніших гостей, тут
збиралася під час свят уся родина. Чимало обря-
дів і ритуалів, пов’язаних зі столом, виконували і
під час весілля.
Найдревнішим його типом, що дійшов до на-
ших днів і широко побутував у минулому, був
стіл-скриня. За формою окремих частин і різь-
бою не завжди можливо встановити час виготов-
лення таких столів. Безсумнівний лише зв’язок
форми, техніки, різьби і мотивів орнаментики з
конструктивно-декоративними елементами зо-
внішнього і внутрішнього оформлення давнього
карпатського житла і обладнання.
Як правило, стіл-скриню виготовляли з твер-
дих порід дерева (бука, клена). Характерною осо-
бливістю такого стола було порівняно вузьке,
хоча і масивне, підстілля (ящик-скриня, обши-
тий дошками, і чотири ніжки) та велика криш-
ка-покривка («столовина»). Останню витісували
з суцільного шматка твердої породи дерева. До-
вжина її досягала 140–200 см, ширина – 70–90 см,
товщина 4–8 см. Часто в одному з кутів столови-
ни утворювалось заглиблення, як наслідок нарі-
зання капусти, хліба і т. д. Всі деталі стола-скрині
з’єднувались між собою без гвіздків, за допомо-
гою дерев’яних кілочків і пазів.
За повідомленнями інформаторів (села Лазе-
щина, Стебний, Яблуниця – на Гуцульщині; Рекі-
ти, Прислоп на Бойківщині) ще в кінці XIX – на
початку XX ст. зрідка зустрічались столи з загли-
бленнями у столовинах, т. зв. столи з довбанками.
Видовбані ямки (довбанки) правили за миски.
Для кращого їх промивання, знизу просвердлю-
вали дірки, які затикали знизу затичками. Таких
заглиблень могло бути одне (велике, посередині)
або кілька менших.
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 174
Під час свят столовина накривалась вишива-
ною скатертю («скатерть», «столувка», «обрус»).
Підстілля, зокрема передню частину, часто де-
корували плоскою контурною різьбою, переваж-
но розетками, хрестами і геометричним орна-
ментом у вигляді рисок та ялинок.
Особливо щедро оздоблювалися столи-скри-
ні в Боржавській долині. Принцип конструктив-
ної побудови залишається тим же, що й у бой-
ківських столах-скринях, але розміри столови-
ни зменшилися, підстілля набрало певної струн-
кості, з’явилися фігурні ніжки. Шестипелюсткові
розети, півкола й інші елементи декору, ритмічно
повторюючись, заповнили всю передню частину
підстілля-скрині. Пелюсткові орнаментальні мо-
тиви, що заповнюють коло всередині, дають під-
ставу зробити висновок, що у населення Україн-
ських Карпат круг-розетка є основною формою
сонця. На Закарпатті ці розети називаються ру-
жами («ружа»). В орнаментиці стола-скрині зу-
стрічаються й інші символічні мотиви: стилізо-
вана ялина, колос пшениці, олень і т. д.
Самобутністю відзначалися столи гуцулів.
Складалися вони з двох плоских навхрест скла-
дених ніжок, які на місці перехрещення з’єдну-
вались дерев’яними клинами. У нижній частині
ніжки об’єднані підніжжям (рамою з чотирьох
дощок), яке зв’язує їх і не дозволяє розсувати-
ся. На ніжках лежить масивна широка покриш-
ка («стільниця») з м’якої породи дерева, під
якою знаходяться один або два висувних ящики
(«шуфляди»). Такі столи завжди гарно орнамен-
товані плоскою різьбою, випалюванням або роз-
писані в червоний колір. Стіл накривався тка-
ною, рідше вишитою скатертю («скатерть»).
З 20-х років XX ст. стіл-скриня починає втрача-
ти свою монументальність: ящик-скриня посту-
пово замінюється висувним ящиком для збері-
гання ложок, виделок, ножів, стільниця робиться
більш легкою, тоншими стають і ніжки. Для з’єд-
нання окремих частин замість дерев’яних кілоч-
ків використовуються гвіздки.
Лавиці були одним з обов’язкових атрибутів
народного житла Українських Карпат. Влаштову-
вались вони вздовж причілкової і чільної стін на
висоті близько півметра від землі. Старі зразки
лавиць – це нерухомі, масивні (шириною до 50–
60 см і товщиною до 10 см), тесані з дерева, до-
шки, які запускалися кінцями у зруб. Часто опо-
рою для них були закопані у землю колоди («ков-
бани», «ковбиці»). Нерідко у лавицях просверд-
лювали круглі отвори, у які вставляли прядку
(«куделю»). Лавиці використовувались не тільки
для сидіння, але і спання, на них тримали окремі
види дерев’яного посуду. На свята лавиці накри-
вали домотканими доріжками («покрівці»).
З кінця XIX – початку XX ст. розвиток лавиць
проходив у двох напрямах. По-перше, їх почина-
ють виготовляти з різаних і гладко обструганих
дощок, до яких прилаштовують спинку. По-дру-
ге, простір між ніжками-опорами зашивається
дошками і служить для зберігання одягу й посу-
ду. Такий вид лавиць-скринь побутував під на-
звою «лада», «шафарня». Окремі їх зразки відо-
мі вже з кінця 50-х років XIX ст. Верхня дошка
лади, тобто власне лава, одночасно виконує роль
кришки. Передні площини ящика і спинок лади
розписувались різноманітними зображеннями
квітів і птахів. Відомі й лади без спинок – вони
древнішого походження.
Крім лавиць, у хаті були і короткі лавички на
чотирьох ніжках, а також стільці («стілець», «сто-
лець») у вигляді різноманітних сидінь з ніжками.
Вони могли бути із спинкою, без спинки, скла-
дені з однієї широкої або кількох нешироких до-
щок, видовбані, низькі й вищі, залежно від функ-
ціонального використання (сидіння за столом,
доїння корів, шевські стільці тощо).
Обов’язковою належністю традиційного житла
були декоративні тарілки й ікони. У курних хатах
їх на стіни не вішали, робили це тільки в напів-
курних житлах. Ікони знаходились щільно одна
біля одної, на чільній, іноді і причілковій, стінах,
під ними в ряд розвішували декоративні тарілки
і миски.
У зимовий час, майже у центрі житлової кімна-
ти, розкладали ткацький верстат («кросна»).
Важливу роль у житлі відігравав централь-
ний сволок («ґеренда», «гряда», «мештерниця»,
«мештерґеренда», «траґар») – масивний чоти-
ригранний брус, на якому трималася вся стеля.
Ґеренда часто орнаментувалась, на ній вирізали
дату спорудження житла, а іноді й прізвище май-
стра. Вона також служила місцем складання різ-
номанітних речей, переважно дрібних знарядь
праці; на дерев’яні кілки, вбиті у сволок, віша-
ли глеки, горнята, шапки та ін. Біля дверей іноді
прибивали вішалки (дошку із вбитими у неї де-
рев’яними кілками або козячими ніжками), де
вішали повсякденний одяг. Крім того, для одягу
використовували і торцеву дошку мисника або
зруб біля дверей, над лавицею з боку фасадної
стіни та інші місця, набиваючи додаткові цвяхи.
Долівка у традиційному селянському житлі
була земляною, і лише в кінці XIX – на початку
XX ст. у заможних селян з’являється дерев’яна
підлога з тесаних або різаних на водяній пилора-
мі дощок. Глиняну долівку («землю») напередод-
ні свят або неділі змащували («мастили») рідким
розчином глини, змішаної з половою.
Щодо внутрішньої обробки стін, то тут все за-
лежало від форми опалення. У курних хатах, як
правило, чистили й мили (двічі-тричі на рік) час-
тину стін від верху вікон до рівня нерухомих ла-
виць, тобто добре видимі і вільні від кіптяви міс-
ця. В напівкурних оселях без побілки стіни жит-
лового приміщення мили повністю – зверху й
донизу.
http://www.etnolog.org.ua
Матеріали до української етнології / етнологія / випуск 6(Х) 2007 175
У передгірних і низовинних районах внутріш-
ня (як і зовнішня) побілка проводилась перед
Великодними святами.
Другим приміщенням дво- або трикамерно-
го житла були сіни («сіни», «пітвор», «хороми»,
«прикліть», «приклад»). Сіни як допоміжне при-
міщення упродовж XIX ст. були холодними.
У кінці XIX – на початку XX ст. у житлі низовин-
них і передгірних районів їх часто перетворюють
на кухню, тобто з хати сюди виносять піч, і при-
міщення поєднує функцію сіней та кухні. У 20–
30-і роки XX ст. процес трансформації сіней ак-
тивізується, і їх з часом повсюдно перетворюють
на кухню. Вікон у сінях не було. При перетворен-
ні їх у кухню, прорізували один або два отвори.
Стелі у сінях у житлах кінця XVIII – початку XI-
X ст. не було. У хатах другої половини XIX – по-
чатку XX ст. вже зустрічається майже повсюдно,
крім гуцульських хат, зокрема, ґражд, де вона в
цей час здебільшого була відсутня. У більшості
районів у стелі в сінях залишали невеликий отвір
для виходу диму. У західній частині Закарпаття
(Перечинський, Ужгородський райони) над ви-
тяжним отвором надбудовували пірамідоподіб-
ний, обмазаний глиною димар (т. зв. «сліпий ко-
мин»). Це був своєрідний іскрогасник, оскільки
вся його верхня частина, за винятком невелико-
го отвору, закривалася і була обмазана глиною.
Часто отвір у стелі робили у передній частині сі-
ней, до нього ставили драбину («лазиво») для
входу на горище («під»). Найдавніші, відомі за
етнографічними матеріалами драбини виготов-
лялись із суцільного стовбура дерева і відзначи-
лись характерною для речей селянського побуту
монументальністю і міцністю.
У сінях тримали жорна («жорна», «млинок»,
«млинець»), бочку на ропу (перенасичений роз-
чин солі), ступу («ступа», «товчка») для подріб-
нення зерна (ніжна або ручна), кошики, роби-
ли засіки («сусіки») для зерна та ін. Іноді в сінях,
особливо взимку, тримали курей, прилаштовую-
чи дошки вгорі.
Комора («комора», «кліть»), як і сіни, була хо-
лодним, неопалюваним темним приміщенням,
призначеним для зберігання продуктів, деяких
кормів, посуду, одягу, а в особливих випадках –
і спання. Комору, як і сіни, у напівкурних і кур-
них хатах гуцулів, бойків і лемків не білили. Але
вона, на відміну від сіней, завжди була чистішим
приміщенням. Особливо характерні для комор
«грядки» для одягу – круглі жердини невелико-
го (10–12 см) діаметру, конструктивно з’єднані зі
стінами зрубу. На грядках зберігали більшу час-
тину одягу. З кінця XIX ст. у коморах з’являються
невеликі світлові отвори, які з часом (з 20-х років
XX ст., коли розпочався інтенсивний процес пе-
ретворення комори у друге житлове приміщен-
ня) стають вікнами. Тоді у коморі встановлюва-
лася чавунна грубка, як правило, місцевого ви-
робництва (Фрідішевського, Довжанського, Ко-
билецькополянського, Тур’я-Реметівського залі-
зоробних заводів), а також стіл, ліжко, лавиця зі
спинкою та ін.
З перетворенням сіней на кухню, а комори – на
друге житлове приміщення відбуваються змі-
ни в розташуванні окремих частин і елементів
внутрішньої організації хати, їх функціональ-
ній специфікації. Кухонна і столова частини пе-
реносяться в кухню, випікання хліба – за межі
хати (у двір або шопу, де роблять велику піч). Для
спання більше використовується друге житлове
приміщення (утворене з комори) і кухня. Велика
кімната перетворюється на святкову – для при-
йому гостей та сімейних урочистостей. У ній же,
якщо сім’я була велика, ночувала одна шлюбна
пара, як правило, молодята.
Таким чином, внутрішнє планування, інтер’єр,
використання житлового простору мають в
основному спільний для українців Закарпаття,
регіону Українських Карпат та й усієї України ха-
рактер. Деякі відмінності, зокрема у розташуван-
ні печі й спрямуванні її челюстей, зустрічалися
лише в окремих районах краю. Селянин завжди
виходив з принципу раціонального, найбільш
повного і зручного використання внутрішнього
простору хати, внаслідок чого склалася чітка й
дуже стійка традиція його планування та вико-
ристання.
http://www.etnolog.org.ua
|