Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2009
Автор:	Балушок, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Назва видання:	Матеріали до української етнології
Теми:	Сучасні глобалізаційні виклики та етноідентифікаційні процеси
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207179
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 187-192. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-207179
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-2071792025-10-03T00:11:39Z Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції Балушок, В. Сучасні глобалізаційні виклики та етноідентифікаційні процеси 2009 Article Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 187-192. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. 2313-8505 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207179 uk Матеріали до української етнології application/pdf Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Сучасні глобалізаційні виклики та етноідентифікаційні процеси Сучасні глобалізаційні виклики та етноідентифікаційні процеси
spellingShingle	Сучасні глобалізаційні виклики та етноідентифікаційні процеси Сучасні глобалізаційні виклики та етноідентифікаційні процеси Балушок, В. Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції Матеріали до української етнології
format	Article
author	Балушок, В.
author_facet	Балушок, В.
author_sort	Балушок, В.
title	Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції
title_short	Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції
title_full	Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції
title_fullStr	Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції
title_full_unstemmed	Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції
title_sort	поляки українського правобережжя: до проблеми асиміляції
publisher	Iнститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Сучасні глобалізаційні виклики та етноідентифікаційні процеси
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/207179
citation_txt	Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції / В. Балушок // Матеріали до української етнології: Зб. наук. пр. — К.: ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України, 2009. — Вип. 8(11). — С. 187-192. — Бібліогр.: 42 назв. — укр.
series	Матеріали до української етнології
work_keys_str_mv	AT balušokv polâkiukraínsʹkogopravoberežžâdoproblemiasimílâcíí
first_indexed	2025-10-03T01:10:45Z
last_indexed	2025-10-04T01:08:54Z
_version_	1845011556374413312
fulltext	187 Василь Балушок (Київ) ПОЛ ЯК И У К РА ЇНСЬКОГО ПРА ВОбЕРЕ Ж Ж Я: ДО ПРОб ЛЕМИ АСИМІ Л ЯЦІЇ Д о Другої світової війни поляки були найчисленнішою етнічною меншиною України, що локалізувалася в основному на Правобережжі, Волині та Галичині. Проте впродовж ХХ ст. їх чисельність в Україні невпинно скорочувалася. Це від- бувалося внаслідок як еміграції, так і аси- міляції. Так, у 1939–1941 роках радян- ським режимом було проведено депортації польського населення в східні райони Росії, а в післявоєнний період відбулося переселення цього населення та осіб, що мали польське громадянство, на терито- рію Польщі. Зокрема, у 1944–1955 роках виїхало 810,4 тис. осіб, а в 1956–1957 ро- ках – 44823 особи 1. Незважаючи на це, іще 1959 року поляки становили третю за чисельністю (після росіян та євреїв) етніч- ну меншину України (363,3 тис. осіб) 2. На початку 1970-х років їх було вже 259 тис. чоловік 3. Перепис 2001 року дає лише 144,1 тис. поляків у складі населен- ня України, або 0,3 % 4. Зменшення чисельності поляків після закінчення організованого переселення до Польщі відбувалося переважно за раху- нок асиміляції. Цей процес мав свої ці- каві особливості. По-перше, поляки аси- мілювалися в основному українцями, у той час як інші меншини, що проживали на теренах України, зазнавали асиміляції переважно на користь росіян. Ситуація, коли етнічні меншини асимілюються не етнічною більшістю, якою в усі періоди іс- нування СРСР на території України зали- шалися українці, а іншою меншиною, не є нормальна з погляду етнічних процесів. Вона була штучно створена радянським режимом, який поставив російську етніч- ну меншину та російську мову в Україні фактично на становище більшості, відтіс- нивши цілою системою заходів та репресій українську більшість на становище мен- шини 5. Тому якраз ненормальною в таких умовах є асиміляція поляків українцями. Однак це ще не все. Етнічні меншини в СРСР зазнавали зросійщення не лише в етнічному плані, але й у мовному. Утім, мовна асиміляція меншин, тобто перехід їхніх представників на російську мову і втрата ними власної етнічної мови, прохо- дила навіть швидше за етнічну. Зокрема, на 1989 рік уже менш ніж половина за- гальної чисельності етнічних меншин, що проживали в Україні (крім росіян), стали вважати рідною мовою своєї національ- ності. А з-поміж євреїв, греків та білорусів російськомовні становили абсолютну біль- шість 6. Проте це жодним чином не сто- сувалося поляків, які ставали переважно україномовними. Мало того, як зауважив відомий письменник Валерій Шевчук, котрий по материнській лінії походить із цього етнічного середовища, саме поляки Правобережжя в часи найбільшого тиску на все українське в Україні дуже часто виявлялися набагато стійкішими за тих, хто вважався українцями, уперто опира- ючись зросійщенню та зберігаючи укра- їнську мову 7. То в чому ж причина такої дивної поведінки поляків в Україні в ет- нічному плані? Спробуємо довести, що таке досить дивне явище пояснюється значною мірою тим, що насправді в цьому разі мала міс- це не асиміляція, а переважно повернення до своєї етнічності асимільованих у мину- лому українців, або ж вибір української національності нащадками міжетнічних (польсько-українських) шлюбів. Ітиметь- ся про нащадків шляхти. (Окрім шляхти, до поляків, які проживали на Правобе- режжі та Заході України, належало та- кож інше в соціальному плані населення, зокрема сільське, що емігрувало колись із Польщі. Його ми не беремо до уваги.) До того ж нащадки шляхти становили поміж поляків України великий відсоток, а мож- ливо, і більшість. Дослідження показують, що похо- дження шляхетських родів, які вважали- ся польськими, насправді досить різне, і власне польських серед них не так уже й багато. Навіть польські за походжен- ням, такі роди завжди змішані шляхом пошлюблення з українцями. За часів Речі Посполитої шляхта цієї держави була поліетнічна, складалася з польсько- го, білоруського («литва»), литовського («жмудь») та українського («русь») ет- нічних компонентів. А оскільки польська культура, у цьому разі політична, займа- ла панівні позиції, діяла формула, що http://www.etnolog.org.ua 188 стосовно до української шляхти звучала так: «За нацією поляк (natione Polonus), за родом русин (gente Ruthenus)» 8. Ви- значення місць виходу всіх родів дрібної шляхти, відомої в Україні як «поляки» 9, є справа майбутнього. Утім, уже сьогодні відомо, що багато з них не були первинно польські, а частина, давно з’явившись в Україні, зазнала тут впливу української етнічної більшості. Зокрема, таким є по- ходження шляхти колишньої Київської губернії. Можливо, якась її частина, бу- дучи місцевою, навіть пережила козацькі війни середини XVII – початку XVIII ст. [Волотовські, Кажановські (Кижанов- ські?), Соботовичі та ін.] 10. Більшість цієї шляхти з початку XVIII ст. була пересе- лена сюди з різних регіонів Речі Посполи- тої, але при цьому якщо не переважно, то значною мірою з України, для створення ландміліції, щоб охороняти край від За- порожжя та гайдамаків. Дослідник генеалогій правобережної шляхти Є. Чернецький визначив такі місця виходу дрібної шляхти: Підляш- шя (роди с. Безпечна біля Білої Церкви), Поділля (шляхта багатьох сіл сучасних Таращанського й Ставищенського р-нів), Волинь (Добровольські та ін.), Галичина (Білинські, Савинські, Барвінські та ін.), Люблінщина (Пшонківські) та колишнє Пінське воєводство (Ястшембські) 11. Для прикладу можна назвати також Радзієв- ських, що походять із с. Радзеївці біля м. Бар 12, Кончаківських та Дросів (Дро- сенки), які є вихідцями з Овруччини 13, Лясот, що їх як український шляхетський рід згадують документи з Волині ще в XVI ст. 14, Домбровських, що теж є вихід- цями з Волині 15 та ін. Розгалужений рід Терлецьких фіксують на Житомирщині з 1749 року (метричні книги сіл Борщів і Слобода теперішнього Радомишльського р-ну) 16. А Барановські, Болсуновські, Ви- говські, Дідківські, Закусили, Каленські, Кобилинські, Мошковські, Недашківські, Ходаківські, Чопівські прибули на терито- рію Білоцерківського староства з овруць- кого Заушшя 17 (район над річкою Уж, ко- лишня Уша), де в більш ніж сорока селах понині проживають нащадки української околичної шляхти 18. В інших районах Правобережжя та на Волині ситуація аналогічна. Так, велике гніздо української шляхти здавна заселя- ло дванадцять сіл колишнього Барського староства на Поділлі (села Євтухи, Галу- зинці, Волковинці, Васютинці, Петрані, Радзеївці та ін.) 19. У районі м. Хмільник на сучасній Вінниччині проживає чис- ленне угруповання нащадків колишньої шляхти, які традиційно вважалися поля- ками. Водночас серед місцевих шляхет- ських родів є чимало українських чи та- ких, що, маючи неукраїнське походження, свого часу зукраїнізувалися, наприклад Боровські, Закревські, Здебські, Мали- новські, Островські, Тарнавські та ін. 20 Аналогічною є ситуація на півночі Одесь- кої області, де теж розміщується один із районів розселення нащадків шляхти 21. Слід також мати на увазі, що серед ні- бито переселенців із власне Польщі, які прибули на Правобережжя із заходу, теж трапляється чимало українських шля- хетських родів. Скажімо, Пшонківські із с. Фастівець біля м. Фастів традиційно вважалися вихідцями з Польщі. Водно- раз їхні предки Пшонки здавна відомі на Люблінщині саме як руська (тобто укра- їнська) шляхта 22. Ще до Хмельниччини українська шляхта зазнавала певного впливу поль- ської культури. По закінченні козацьких війн цей вплив став набагато потужні- шим. Польська влада стала вживати ре- пресивних заходів проти всіх, хто брав участь у повстанні. І – як наслідок – ті з української шляхти, хто симпатизував козацтву, здебільшого солідаризувалися із шляхтою польською 23. У Речі Посполи- тій посилилися полоноцентризм та позиції католицизму 24. Саме тоді започаткували традицію всю шляхту Речі Посполитої, незалежно від її етнічної приналежності, зараховувати до поляків. Дуже промовис- тими із цього погляду є слова польського дослідника кінця ХІХ ст. Я. Бистроня: «Шляхтич був завжди поляк, хоч би й по-польськи не розмовляв» 25. Упродовж XVII – першої половини XVIII ст. руську (староукраїнську) мову остаточно витісни- ли зі справочинства гродських і земських урядів та судів, де фіксувалися шляхетські справи 26. Упродовж XVIII ст. українська шляхта зазнавала потужного пресу поло- нізації, який не ліквідувало навіть приєд- нання Правобережжя, Поділля та Волині до Російської імперії в 1793–1795 роках. Аж до польського повстання 1830–1831 ро- ків, а частково й пізніше, мережа інфор- маційних комунікацій 27, що існувала на http://www.etnolog.org.ua 189 Правобережжі, була майже всуціль поль- ськомовною. Система шкільництва, де здо- бували освіту сини місцевих шляхтичів, мова справочинства та офіційних установ, а також різних громадських організацій і зібрань була польська 28. Полонізації української шляхти сприяла і служба в польському війську 29. Багато української шляхти тоді перейшло в римо-католицтво. Потужним чинником полонізації шлях- ти виступила польська та сполонізована аристократія. М. Грушевський, спостері- гаючи за барською околичною шляхтою в 1730–1780-х роках, дійшов висновку, що швидше спольщувалася та шляхетська ро- дина, «що тягла до місцевої аристократії і тому зазнала більшого польського впли- ву» 30. І лише після польського повстання 1830–1831 років російська влада почала вживати енергійних заходів, спрямованих на подолання польського культурного па- нування на колишніх польських землях України. Тут були ліквідовані польські й стали впроваджуватися російські держав- ні та інші суспільно-політичні структури; у справочинство й систему освіти впрова- джувалася російська мова, що витісняла польську 31. Проте традиція називати всю шлях- ту «польською» лишилася й надалі. До її підтримки «приклали руку» російські чиновники. Їм у краї, після приєднання його до Росії, протистояли польські маг- нати, що мали владу і вплив на населен- ня. А найпершою опорою цих магнатів була дрібна шляхта. Тому, не вдаючись до таких подробиць, як етнічний склад цієї шляхти, російські чиновники стали все це вороже їм магнатсько-шляхетське сере- довище, де заправляли поляки, називати «польською шляхтою». Саме так цю до- статньо численну групу населення Київ- ської губернії назвав відомий крає знавець Л. Похилевич у книзі «Сказання про на- селені місцевості Київської губернії», що вийшла 1864 року. Наприклад, стосовно шляхти с. Потіївка біля Фастова читаємо: «Жителей обоего пола 2066, в числе коих большая половина, именно 1100 поль- ской шляхты православной, исключая 43 душ, еще придерживающихся латин- ства» 32. У селах Пилипча та Озерна ним зафіксовано, відповідно, 160 і 157 чоло- вік «православной польской шляхты» 33. У с. Мар’янівка жителів «большей частью из польской шляхты православных 1177, да римских католиков 117» 34. У с. Фас- тівець проживало «жителей обоего пола большей частью шляхты, православных 674, римск. католик. 138» 35 тощо. Ця традиція дожила практично до сьогодні. Наприклад, досі продовжують назива- ти «ляхами» жителів сіл Яблунівка та Мар’янівка, відповідно Макарівського й Васильківського районів Київської облас- ті; Запруддя (у минулому Вінцентівка) на Київщині; міста Хмільник та навколишніх сіл Вінницької області тощо 36. У Фастові «поляками» вважають навіть Каленських та інших вихідців з української околич- ної шляхти коростенського Заушшя. Утім, уже те, що серед «польської шляхти» на середину ХІХ ст., тобто на самому початку розгортання заходів із деполонізації краю, Л. Похилевич нази- вав так багато православних, дає підста- ви сумніватися в польськості цієї групи населення. Його дані підтверджують і інші, наприклад, у записах про вінчан- ня в православних церквах за 1841 рік, що стосуються значної кількості шляхти, яка в минулому була римо-католицькою. Гадаємо, на середину ХІХ ст. власне польська шляхта, яка проживала б до- сить великими компактними групами, масово перейти в «схизматицьке» для по- ляків православ’я навряд чи могла. Така ситуація, коли римо-католицька шляхта достатньо масово і швидко переходила в православ’я, означає відсутність відчут- ного опору цьому. А в разі з таким чис- ленним, власне польським, шляхетським угрупованням, яке, як прийнято вважа- ти, проживало в Київській губернії, на нашу думку, це неможливо. Усе це свід- чить на користь того, що означена шлях- та була в основному українська за по- ходженням, звичайно, з певними, іноді, можливо, досить значними, польськими включеннями. Саме ті з нащадків шлях- ти, поміж яких був сильніший польський етнічний елемент, очевидно, якраз і збе- рігали римо-католицтво. Є також інші факти, що підтверджують українськість означеної верстви на етнокультурному рівні. Так, згаданий Л. Похилевич сто- совно мови, якою в побуті розмовляла ця шляхта, зауважив: «По-польски счита- ют себя обязанными объясняться толь- ко с ксендзами, сохраняющими в нашем крае совместно с некоторыми богатыми помещиками, остатки полонизма. Меж- http://www.etnolog.org.ua 190 ду собою шляхтичи польские говорят обыкновенно по малоросски» 37. На дум- ку Є. Чернецького, шляхта з колишньо- го Васильківського повіту в середині ХІХ ст. була «майже на сто відсотків» україномовна 38. Заглиблюючись у родоводи нащадків правобережної шляхти та в різні етногра- фічні реалії її минулого (а багато хто з них має їх чимало ще й сьогодні і бере- же як реліквії), наштовхуєшся на чимало питомо українських, але не пов’язаних із селянським середовищем, етнокультурних елементів, а також навіть на деякі прояви поверховості полонізації. Зокрема, інфор- матори часто повідомляють про знання всіма предками, що жили ще в ХІХ ст., польської мови і водночас їхню побутову україномовність; випадки, коли ксьон- дзи карали когось за недостатнє знання польськомовних молитов чи за невміння спілкуватися правильною польською мо- вою; українські елементи у звичаях, по- буті тощо. І це тоді, коли ці люди всіляко намагалися дистанціюватися від «мужи- ків», якими були українські селяни, та не допустити запозичень із місцевої селян- ської, звичайно ж, української, культури як «нижчої» та «мужицької» (ендогамія була характерна для нащадків шляхти ще на початку ХХ ст. і навіть пізніше) 39. Переважна більшість випадків поль- ськомовності шляхти, зокрема на тере- нах колишнього Білоцерківського старо- ства, інформатори пов’язують зі сферою римо-католицької релігії. У побуті пред- ки сучасних нащадків шляхти, за їхніми спогадами, здебільшого були україномов- ними. Нам поки що вдалося виявити не так уже й багато достовірних випадків, коли і письмові джерела, і сучасні на- щадки дрібної шляхти з Правобережжя чітко засвідчували б побутову польсько- мовність їхніх предків (хоч багато хто з опитаних уважає, що такі польсько- мовні шляхтичі десь були). Наприклад, побутову польськомовність засвідчено стосовно шляхти згадуваного попереду с. Яблунівка Макарівського району. Нині її нащадки визнають себе тільки україн- цями, причому вони, як і шляхта з ін- ших населених пунктів, набагато менше піддалися зросійщенню, ніж «справжні» українці із сусідніх сіл 40. Польську мову назвав рідною під час першого всеросій- ського перепису населення в 1897 році і Франц Михайлович Мялковський, 1835 р. н., котрий проживав у с. Фасті- вець. Характерно, що його діти під час того-таки перепису рідною визнали вже «малоросійську» мову 41. Очевидно, по- бутова польськомовність була властива в минулому також значній частині шляхти з району м. Хмільник на Вінниччині, се- ред якої, судячи з відомих нам фактів, був значним польський етнічний елемент і яка міцно трималася римо-католицтва, так і не змінивши його на православ’я. Сьогодні ці люди україно мовні (хоч бага- то хто знає й польську) і переважно ма- ють українську ідентичність 42. Подальші дослідження нащадків шляхти, які відомі як «поляки», безумов- но, виявлять величину власне польського елементу в їхьому складі та регіональні відмінності його розміщення. Проте так само безсумнівно, що навіть прибулі в Україну поляки-шляхтичі впродовж про- живання на теренах України змішалися з українською шляхтою і зазнали з її боку значного впливу в етнокультурній та мов- ній площинах. І асиміляцію українця- ми «поляків» шляхетського походження слід визнати за природний процес повер- нення їхніх нащадків до етнічності їх- ніх предків-українців, яких вони мали у своїх родоводах більше, ніж предків- поляків. Це сталося після зняття пресу полонізації, аналогічно тому, як у наші дні більшість нащадків від змішаних українсько-російських шлюбів в Укра- їні обирають українську національність (на жаль, повернення українців до своєї мови не відбувається так швидко, оскіль- ки цьому заважає переважна російсько- мовність панівних в Україні засобів ма- сової комунікації). 1 Скляр В. Етнічний склад населення України 1959–1989 рр.: етномовні наслідки росій- щення. – К., 2008. – С. 230–231. 2 Там само. – С. 231. 3 Наулко В. И. Развитие межэтнических свя- зей на Украине (историко-этнографический очерк). – К., 1975. – С. 38. 4 www.ukrstat.gov.ua. 5 Скляр В. Етнічний склад населення України 1959–1989 рр. 6 Детально див.: Скляр В. Етнічний склад насе- лення України 1959–1989 рр. – С. 225–260. 7 Шевчук В. Сад житейських думок, трудів та почуттів. Автобіографічні замітки // Шев- http://www.etnolog.org.ua 191 чук В. Стежка в траві. Житомирська сага: У 2 т. – Х., 1994. – Т. 1. – С. 54. 8 Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 81. 9 Серед нащадків дрібної шляхти є й такі, що їх навколишнє населення називали «дворя- нами»; вони до складу поляків у більшості не входили. «Дворянами» стали називати пе- реважно нащадків шляхти, яким у ХІХ ст. вдалося за допомогою збережених відповід- них документів довести своє шляхетство, і вони отримали дворянство, незважаючи на незаможність більшості з них. Це здебільшо- го нащадки околичної шляхти, наприклад на Коростенщині, які, проживаючи на одному місці, зберегли документи, що підтверджува- ли шляхетство. 10 Чернецький Є. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII – по- чаток ХХ ст.). Джерела, структура стану, роди. – Біла Церква, 2007. – С. 73. 11 Там само. – С. 13, 15–22, 49–50, 67, 69; Чернецький Є. Вступ // Правобережний гербівник / Уклав Є. Чернецький. – Біла Церква, 2006. – С. 10. 12 Грушевський М. Барська околична шляхта до кінця XVIII ст. // Грушевський М. С. Твори: У 50 т. – Л., 2002. – С. 326. 13 Antоni J. (Rolle). Z przeszłośći Polesia Kijowskiego. Opowiadanie historyczne. – Warszawa, 1882 (Wydаnie Redakcji Biblioteki Warszawskiej). – S. 14; Держав- ний архів Київської області. – Ф. 782. – Оп. 1. – Спр. 3668. – Арк. 38. 14 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Централь- на Україна). – К., 1993. – С. 155, 212, 238, 302; Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. / Підготував до вид. М. К. Бойчук. – К., 1965. – С. 35; Акти Житомирського гродського уряду: 1590 р., 1635 р. / Підгот. до вид. В. М. Мойсієн- ко. – Житомир, 2004. – С. 125, 194. 15 Чернецький Є. Правобережна шляхта за ро- сійського панування. – С. 26, 37. 16 Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. 127. – Оп. 1012. – Спр. 1091. – Арк. 345 зв. 17 Чернецький Є. Правобережна шляхта за ро- сійського панування. – С. 68. 18 Васянович О. З минулого шляхти околич- ної Центрального Полісся // Берегиня. – 2004. – № 3. 19 Грушевський М. Барська околична шляхта до кінця XVIII ст. – С. 323–335. 20 Про шляхетські роди з району Хмільни- ка записано від Білик Тетяни Андріївни, 1959 р. н., що народилася й проживає в м. Хмільник Вінницької обл. 21 Повідомила етнограф Тетяна з Одеси Тхор- жевська на Міжнародній науковій конфе- ренції «Українське народознавство на по- чатку ХХІ ст. (теорія, методи та тенденції розвитку)» (17 грудня 2008 року). 22 Чернецький Є. Правобережна шляхта за ро- сійського панування. – С. 67. Дані про Пшон- ківських записано також від Пшонківсько- го Олександра Володимировича, 1965 р. н., с. Фастівець Фастівського р-ну Київської обл., нині проживає в м. Біла Церква. 23 Томашівський С. Народні рухи в Галиць- кій Руси 1648 р.//ЗНТШ. – Л., 1898. – Т. XXII–XXIV. – С. 136–137; Антоно- вич В. Б. Даниил Братковский (1697– 1702) // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні тво- ри. – К., 1995. – С. 237–247. 24 Brockenheim K. Dworek, Kontusz, Karabela. – Wrocław, 2004. – S. 23. 25 Bystroń J. S. Dzieje obyczаjów w dawnej Polsce. Wiek XVI–XVIII. – Warszawa, 1976. – T. I. – S. 44–45. 26 Мойсієнко В. Акти Житомирського уряду кінця XVI – початку XVII ст. – важливе джерело вивчення тогочасної української літературно-писемної мови // Акти Жито- мирського гродського уряду... 27 Про визначальну роль комунікацій, особ- ливо інформаційних, у творенні та різно- го роду трансформаціях етнічності й ет- нокультури див.: Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1989. – С. 20–40; Szynkiewicz S. Silva ethnikum // Konflikty etniczne. Źrodła – typy – sposoby rozstrzygania. – Warszawa, 1996. – S. 320. 28 Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Поль- ська шляхта між царизмом та українськи- ми масами (1831–1863). – К., 1996. 29 Antоni J. (Rolle). Z przeszłośći Polesia Kijowskiego. – S. 15. 30 Грушевський М. С. Барська околична шлях- та до кінця XVIII ст. – С. 327. 31 Детально про все див: Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор; Бовуа Д. Битва за зем- лю в Україні (1863–1914). Поляки в соціо- етнічних конфліктах. – К., 1998. 32 Похилевич Л. Сказания о населенных местнос- тях Киевской губернии, или Статистические, исторические и церковные заметки о всех де- ревнях, селах, местечках и городах, в преде- http://www.etnolog.org.ua 192 лах губернии находящихся / Собрал Л. По- хилевич. – Біла Церква, 2005. – С. 413. 33 Там само. – С. 172, 409–410. 34 Там само. – С. 407. 35 Там само. – С. 385. 36 Інформатори: Пономар Людмила Григорівна, 1956 р. н., народилася в с. Яблунівка Ма- карівського р-ну Київської обл., тепер про- живає в Києві; Опанасенко (у дівоцтві До- машевська) Людмила Антонівна, 1950 р. н., народилася в с. Мар’янівка Васильківсько- го р-ну Київської обл., тепер проживає в м. Фастів Київської обл.; Дросенко Во- лодимир Іванович, 1942 р. н., м. Фастів; Мельник Віталій Макарович, 1938 р. н., народився в с. Фастівець Фастівського р-ну Київської обл., тепер проживає в м. Фастів; а також згадувана Білик Т. А. 37 Похилевич Л. Сказания о населенных мест- ностях Киевской губернии. – С. 414. 38 Чернецький Є. Правобережна шляхта за ро- сійського панування. – С. 70. 39 Інформатори: О. В. Пшонківський; Л. А. Опа- насенко; В. М. Мельник; З. Є. Нагорна (в дівоцтві Лясота), 1953 р. н., м. Фастів Ки- ївської обл.; І. М. Петровський, 1955 р. н., м. Фастів Київської обл.; М. П. Петров- ський, 1929 р. н., народився на хуторі Кон- чаки Фастівського р-ну Київської обл., нині проживає в м. Фастів; Л. М. Маковець (в дівоцтві Лясота), 1957 р. н., м. Фастів; Г. В. Радзієвський, 1945 р. н., с. Дідовщина Фастівського р-ну Київської обл.; див. та- кож: Гудченко З. Традиційне будівництво на Малинщині (за експедиційними досліджен- нями 2003 р.) // Народна творчість та етно- графія. – 2006. – № 3. – С. 79. 40 Інформатор: Л. Г. Пономар. 41 Державний архів Київської області. – Ф. 384. – Оп. 5. – Спр. 119. – Арк. 95. 42 Інформатор: Т. А. Білик. http://www.etnolog.org.ua

Поляки українського Правобережжя: до проблеми асиміляції

Репозитарії

Схожі ресурси